Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка19/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23

литературА

  1. Азарх Ю.С. Русское именное диалектное словообразование в лингвогеографическом аспекте. – М.: Наука, 2000. – 178 с.

  2. Голев Н.Д. К вопросу о семантической расстановке между словами, связанными мотивационными отношениями. Модификация. – Режим доступа: lingvo.asu. ru / golev / articles / z20. html.

  3. Горошко Е. Особенности мужского и женского стиля письма // Преображение. Русский феминистский альманах. – 1998. – №6. – С. 48-64.

  4. Кудряшова О.С. Суффиксальные существительные с мутационным значением женскости в современном русском языке // Гендер и культура. – 2007. – С. 79-81.

  5. Пузиренко Я.В. Семантика суб’єктивного словесного опису агентивно-професійних назв чоловічого та жіночого роду // Мовознавство. – 2003. – №1. – С. 77-85.

  6. Улицкая Л. Девочки: рассказы. – М.: Изд-во Эксмо, 2003. – 240 с.



Тетяна Колоянова,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.пед.наук., доц. Н.В.Володіна
Прагматика фоносемантичних властивостей
мовних одиниць німецької мови

Цю статтю присвячено дослідженню деяких питань прагматики фоносемантичних властивостей мовних одиниць німецької мови.

Сучасна лінгвістична література відрізняється посиленим дослідницьким інтересом до прагматики дискурсу, його функціонування, до тих складових, які визначають комунікативний акт. Серед складових подібного роду важливою є іллокутивна, яка помітно впливає не лише на структуру тексту, а й на структуру його елементів.

Одним із аспектів прагматичної характеристики тексту є вивчення мовної компетенції комунікантів, оскільки її дослідження не може ігнорувати факт вибору мовного засобу для досягнення того чи іншого прагматичного впливу. Без нього не може бути досягнуто прагматично-стилістичного ефекту, бо мовний засіб значною мірою визначає перлокуцію, яка є експліцитним індикатором у конкретній комунікації (вплив іллокутивного акту на конкретного адресата в конкретній сфері комунікації). У теоретичному плані прагматичний підхід до інтерпретації фоносемантичних властивостей лексичних одиниць у художньому тексті стосується, насамперед, прагматики стилістично забарвлених звуконаслідувальних дієслів.

Учення про звук, звукову систему мови та про зв’язок “зміст – звук”, тобто розвиток учення про існування значущого звука, взаємозв’язку між звучанням слова і значенням його, про символіку звуків мови і методи їх дослідження є надзвичайно багатогранним, складним, іноді суперечливим, але завжди ствердним. У звукозображальному процесі, що включає звуконаслідування, звукосимволізм та синестезію, номінант спрямовує свою інтенцію на адресата, висловлюючи її за допомогою стилістичних засобів.

Відомо, що звуконаслідувальні одиниці будуються на підставі фонетичної системи кожної даної мови, із складу фонем, притаманній їй. Більшість звуконаслідувальних лексичних одиниць є фіктивними показниками звуків реального світу. Однак, засвоюючи морфологічні ознаки вони починають виражати деякі поняття, входять до системи мови та стають повносемантичними словами. Звуконаслідувальні лексичні одиниці можуть належати до різних частин мови: іменник – Kuckuck (m), Uhu (m),; вигук – Ach! Bum!; дієслово – dudeln, quacken тощо. Найчастіше в художньому дискурсі зустрічаються звуконаслідувальні дієслова.

Прагматичний потенціал фоносемонтичних властивостей мовних одиниць, зокрема, звуконаслідувальних дієслів можна аналізувати у двох аспектах: із позицій мовця (адресанта) у процесі мовлення та з позицій слухача у процесі сприйняття мовлення. Такий напрямок дослідження припускає розгляд можливостей творчого використання комунікативного та комунікативно-стилістичного потенціалу в процесі комунікації. Залежно від інтенції можна вибирати оптимальну мовленнєву форму (опис, міркування, повідомлення, діалог тощо). Серед цих форм провідна роль належить описам.

Значного поширення у дискурсі німецької художньої літератури набувають такі фоносемантичні комплекси, де крім зорової, здатні створювати й звукову образність. Сприйняття тональних параметрів людиною є дуже високим. За допомогою тональних маніфестацій передаються навіть дії: позитивна або негативна оцінка явища або факту, вирази співчуття та занепокоєння, іронії тощо. Посилене емоційне забарвлення мають і метафоричні структури з звуконаслідувальними дієсловами. Своєрідна експресивність фонолексичних одиниць набуває додаткових інтонацій і підтексту: відтворює різні почуття людини.

Таким чином, фоносемантичні властивості мовних одиниць підсилюють експресію, динаміку зображення та впливають на комунікативний акт. Подальший розвиток досліджуваної проблеми вбачається у визначенні прагматики звукосимволізму.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Аврасин В.М. Некоторые закономерности речи в зависимости от ситуации общения // Культура. Общение. Текст. – М.: Наука, 1988. – С. 94-100.

  2. Азнаурова Э.С. Прагматика художественного слова. – Ташкент: Фан, 1988. – 121 с.

  3. Аршавская Е.А. Национально-культурная форма существования коммуникативной компетенции // Культура. Общение. Текст. – М.: Наука, 1988. – С. 26-40.

  4. Дейк Т.А. ван. Вопросы прагматики текста // Новое в зарубежной лингвистике: Лингистика текста. – М.: Прогресс, 1978. – С. 259-336.

  5. Сусов И.П. Личность как субъект языкового общения // Личностные аспекты языкового общения. – Калинин: Калинин. гос. ун-т, 1989. – С. 9-16.



Weronika Janina Rudnik,

filologia polska V rok

opiekun koła: dr Iza Matusiak

(Uniwersytet Warmińsko-Mazurski)


WARTOŚCI W SŁOWIAŃSKICH IMIONACH DWUCZŁONOWYCH
Staropolskie imiona złożone są kontynuacją prasłowiańskiego i praindoeuropejskiego systemu złożonych imion osobowych. Pod względem morfologicznym składają się z dwóch członów, z których każdy oparty jest na temacie wyrazu samodzielnego.

Imiona zawierają pewne cechy wyrazów pospolitych (apelatywnych) jak i swoistych odnoszących się do sposobu nominacji i semantyki. W systemie staropolskich imion występuje określona liczba elementów leksykalnych o różnej budowie morfologicznej powtarzających się w różnych kombinacjach. W dawnej kulturze Słowian, często rodzice sami tworzyli imiona dla swoich dzieci, aby wyposażyć je w to co uważali za wartościowe. W tej właśnie kulturze rekonstruowanej z materiałów językowych, obrzędowych, folklorystycznych, wierzono, że imię tworzy i formuje osobę. Powszechne przekonanie, że imię jest związane z losem człowieka i reprezentuje go nie tylko w społeczeństwie, lecz także wobec sił nadprzyrodzonych, wyraża się w dawnej kulturze Słowian w istnieniu imion “życzących” i „ochronnych”. Jedne i drugie mówią o wierze w nadprzyrodzoną, magiczna sferę rzeczywistości, na którą można mieć wpływ za pomocą zaklęć i obrzędów. Imiona o strukturze dwuczłonowej były z pochodzenia imionami życzącymi i zarazem wróżebnymi.



Rodzice chcieli zawrzeć w treści imienia to, co uważali za najbardziej wartościowe i wierzyli, że będzie to miało wpływ na losy dziecka. Życzenie wyrażali atrybutywnie lub w sposób metaforyczny jak gdyby magicznym zaklęciem: Domarad ‘niech ma radość w domu’, Bogumił ‘niech będzie miły bogu’, Będzimir ‘żyj w pokoju’, Dobrobad ‘bądź dobry’. Wśród imion ochronnych najczęściej przedstawia się grupa imion z przeczeniem, dobrze zachowana w imiennictwie staropolskim, np.: Niemirobieg, Niesiebor, Nieznamir zamiast: Mironie, Siębor, Znamir. Tak tworzono imię w sytuacji choroby i śmiertelności dzieci, gdy imię podlegało tabu, ukrywano je, zatajano. Właśnie w miejsce ukrytego imienia używano imienia zastępczego, które zasłaniało i chroniło jego nosiciela. O wyznawanych wartościach mówią zachowane imiona dwuczłonowe, których składniki wskazują na takie wartości jak samo życie, zdrowie, myśl, poznanie, dom, własność, przestrzeń oswojona, życie rodzinne, związki pokrewieństwa i pozytywne uczucia oraz pokój, a także na obronę tych wartości, z czym wiąże się walka, dzielność i sława, a także w stosunku do wroga- podstęp, zemsta. Imiona dwuczłonowe składające się z dwóch samodzielnych znaczeniowo leksemów, miały początkowo jako całość znaczenie leksykalne. Znaczenia leksemów występujących jako składniki imion dwuczłonowych świadczą o bogatym życiu umysłowym i psychicznym Słowian w epoce powstawania imion dwuczłonowych i o istniejącym systemie wartości w życiu rodzinnym i społecznym, w warunkach pokoju i wojny. Leksyka tych imion jest bardzo ciekawa. Składają się nań rzeczowniki, głównie abstrakcyjne, przymiotniki, czyli nazwy cech, zaimki, tematy i rdzenie czasownikowe, nieliczne przysłówki. Leksemy oznaczają podstawowe pojęcia egzystencjalne, życia, bytu (pokarm, lek, życie) treści poznawcze (myślenie, wiedzę), wspólnotę, przestrzeń oswojoną (dom, ród, rodzina), stopnie pokrewieństwa (siostra, ojciec), wartości ważne w życiu społecznym (cześć, dobre imię, ofiara, cnota, zaszczyt, pociecha, uciecha, dar, pokój, rozkosz, upominek, sława), pojęcia związane z walką (gniew, zemsta, odział wojska, strach, pułk, wojownik) ogólna nazwę bóstwa i wyrazy dotyczące kultu, bogactwa. Wyrażają istnienie, proces, wzrastanie, czynności, stany psychiczne (myśleć, wiedzieć, chcieć), czynności i działania w sferze wspólnotowej (gościć, zapraszać, cieszyć się), działania związane z urządzaniem porządku społecznego (godzić, łagodzić, rządzić, sądzić, tworzyć), czynności i stany związane z przygotowaniem do wojny, wojowaniem (bronić, psuć, niszczyć, zabijać, mścić), cechy ogólne wartościujące dodatnio: większy, dobry, miły, wesoły, nowy, lepszy, większy, przymioty przywódcy: dumny, wyniosły, surowy, srogi, silny. Chciałabym omówić konkretne przykłady imion, tym samym przybliżyć świat wartości Słowian w nich zawarty. Tej kulturze i słowotwórstwie imion dwuczłonowych zawdzięczamy część obecnych imion (rodzimych) i podziwiamy pomysłowość ich tworzenia, bogactwo życia umysłowego i psychicznego, kulturę, przywiązanie do wspólnoty, rodziny, pokoju. Jest o czym mówić, gdyż źródła historyczne poświadczają istnienie ok. 600 imion dwuczłonowych, w tym ponad 100 zrekonstruowanych na podstawie od nich pochodzących nazw miejscowych.
LITERATURA

1. Bańkowski A., staropolskie imiona dwuczłonowe z osobliwymi składnikami, “Onomastica” XXIX 1984, s.127-160.

2. Budziszewska W., imiona ochronne Słowian Bałkańskich, “Onomastica” XXXIV, 1989, s.237- 244.

3. Bystroń J St., Księga imion w Polsce używanych, Warszawa 1938.

4. Karaś M., O staropolskich imionach dwuczłonowych zachowanych w nazwach miejscowych, “Onomastica” II 1956, s. 260-281.

5. Malec M., Budowa morfologiczna staropolskich imion osobowych, Wrocław 1971.

6. Malec M., Imię w polskiej antroponimii i kulturze, Kraków 2001.

7. Nalepa J., Pokój i wojna w staropolskich imionach, cz. I “Język Polski” 1991 LXXI, s. 87-97.

8. Nalepa J., Pokój i wojna w staropolskich imionach, cz. II “Język Polski”1992 LXXII, s.9-15.

9. Nazwy własne w języku, kulturze i komunikacji społecznej, red. Naukowy R. Mrózek, Katowice 2004.

10. Rymułt K., Zasób leksemów w prasłowiańskich imionach złożonych, “Onomastica” XXXVIII 1993, s.5-19.

Małgorzata Adamowicz,

filologia polska IV rok,



Ilona Naspińska,

filozofia V rok

Opiekun koła: dr Iza Matusiak

(Uniwersytet Warmińsko-Mazurski)


STEREOTYPOWE WYRAŻENIA Z KOMPONENTEM RUSKI, ROSYJSKI, RADZIECKI W JĘZYKU I KULTURZE POLSKIEJ
Bartmiński1 uważa, że stereotypy są “częścią wielopoziomowego systemu komunikacji społecznej”, gdyż upraszczają schematy poznawcze. „Związane w sposób obligatoryjny z językiem naturalnym, są takie, jak nasz język codzienny: przedmiotowo-opisujące i subiektywne, akceptujące i krytyczne, uwikłane w doświadczenia historyczne, w dziedziczone z tradycji mitologie grupowe i zarazem poddane intencjonalnym doraźnym zabiegom mówiących. Jako produkt ludzkich mechanizmów psychologicznych i społeczno-kulturowych są nieusuwalne, choć w pewnym zakresie mogą być poddane świadomemu kształtowaniu”2. To kultura wpływa na powstawanie stereotypów, które odbijają się w języku. W artykule przedstawiono stereotyp Rosjanina w aspekcie językowym i kulturowym w Polsce. Na podstawie językowego podziału stereotypów wg Jerzego Bartmińskiego na topiki, formuły i idiomy3 wskazano, na ile stereotypy odbijają się w języku potocznym, na ile język wykorzystuje stereotyp oraz jak się przewartościowały wyrażenia z komponentem ruski, rosyjski, radziecki po rozpadzie ZSRR w 1991 roku. Na podstawie forów internetowych i komentarzy do wydarzeń politycznych i gospodarczych stworzono korpus, który stanowi podstawę opisu. Można przypuszczać, że zebrany materiał odzwierciedla język młodzieży i osób do około lat czterdziestu.

Głównie konotacje wpływają na warstwę aksjologiczną danego pojęcia, które buduje obraz świata. Ludzie przywykli już do tego, by najpierw oceniać i definiować, a dopiero potem poznawać i obserwować4.

Zebrane wyrażenia potwierdzają funkcjonujący w naszym języku stereotyp Rosjanina jako człowieka uległego wobec władzy, głupiego, niesłownego i bezwzględnego5. Istnienie stereotypu Rosjanina jest warunkowane używaniem wyrażeń z komponentem ruski, rosyjski, radziecki w języku oraz używanie tych zwrotów wpływa na utrwalenie obrazu Rosjanina. Stereotyp jest źródłem wspomnianych wyrażeń, a one utrwalają obraz sąsiadów ze Wschodu w naszej świadomości. Przegląd materiału jest potwierdzeniem tezy, że język kształtuje nasz sposób myślenia. Nasze postrzeganie ujęte jest w ramy tego, co potrafimy nazwać i tego, o czym potrafimy mówić. Kultura natomiast opiera się na kategoryzowaniu poznawanego świata, co prowadzi do redukcjonizmu w naszych schematach poznawczych. Stereotypy są uproszczeniami wywiedzionymi z ograniczonego materiału empirycznego. Charakteryzują się niewielkim prawdopodobieństwem, a jednak odznaczają się wielką siłą oddziaływania.
LITERATURA

1. Bartmiński J., (1985), Stereotyp jako przedmiot lingwistyki (I), [w:] Z problemów frazeologii polskiej i słowaińskiej, pod red. M. Basaja i D. Rytel, Wrocław.

2. Bartmiński J., (1995), Nasi sąsiedzi w oczach studentów, [w:] Narody i stereotypy, pod red. T Walas, Kraków.

3. Bartmiński J., (2007), Stereotyp Rosjanina i jego profilowanie we współczesnej polszczyźnie, [w:] Stereotypy mieszkają w języku : studia etnolingwistyczne, Lublin.

4. Bokszański Z., (2001), Stereotypy a kultura, Wrocław.

5. Kosek I., (2004), Kilka uwag o opozycji „swój-obcy” i jej wartościowaniu we frazeologii, [w:] Swojskość i obcość, o kategorii tożsamości w piśmiennictwie polskim na przełomie wieków. Prace literaturoznawcze poświęcone pamięci doktor Małgorzaty Żarczyńskiej, pod red. A. Staniszewskiego i J. Chłosty-Zielonki, Olsztyn.


Анна Аугустяк,

студенческий кружок славистов,

гуманитарный факультет.

Научный руководитель: к.филол.н. Е.Потехина

(Варминьско-мазурский университет, Польша)
РОЛЬ ЦЕРКОВНОСЛАВЯНСКИХ ЭЛЕМЕНТОВ В ТЕКСТЕ

ВОЙНОВСКОЙ РУКОПИСИ
Первые старообрядцы в Польше появились во второй половине XVIII века. Они поселились на восточных и северных землях тогдашней Польши. В 20 -ты годы XIX века старообрядцы появились на Мазурах (тогдашняя Восточная Пруссия). Сегодня главнейшие центра их пребывания на Мазурах это деревни Галково, Войново, Николаево, Укта.

В первой половине XIX века в Войнове на месте существующего там скита построили мужской старообрядческий монастырь, а следовательно в 1885 году его купила монахиня Елена Дикопольская и преобразовалась его в женский монастырь. Жившие много лет в монастыре сестры оставили много литургических книг, рукописей и сборников поэзии, написанных на церковнославянском языке.

Студенческий кружок славистов занимается особенностями культуры старообрядцев, а в последние два годы организовал в июне в Войнове научный студенческий лагерь. Главная задача участников лагеря – составить список коллекции книг, находящихся в монастыре в Войнове. Во время исследования рукописей, написанных монахинями, участники наткнулись на уникальные стихи – “Бегунские стихи”. Это религиозные лирические произведения так называемых “бегунов”. Стихи указывают на роль, которую в жизни старообрядцев занимает Бог, говорят о их повседневной жизни, показывают также отношения между родителями и детьми. Часто главной темой стихов является жизнь и смерть. Авторами стихов становятся старообрядцы, которые из-за преследований властей были вынуждены покинуть Россию. Доклад посвящен найденной в Войнове уникальной рукописи, содержащей несколько стихотворений. Стилистический анализ стихов посвящён роли церковнослaвянских элементов в тексте рукописи.

Анжеліка Денисова,

1 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н.,доц. Н.С.Зубова
ІСТОРИКО-ЗІСТАВНИЙ АНАЛІЗ КОНЦЕПТУ “ARMISTICE”

(НА МАТЕРІАЛІ НОВОФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ ТА СУЧАСНОЇ)
Актуальність роботи полягає у виявленні тенденцій формування та розвитку концепту “armistice” упродовж ХV – ХХ ст. та шляхів поповнення його новими лексичними одиницями.

Мета дослідження: дослідити складові концепту „armistice” та виявити спільні семантичні риси, які розглянуті в історичній площині.

Основні методи дослідження: метод типологічного зіставлення, описовий, метод контекстуального аналізу.

У сучасних лінгвістичних дослідженнях спостерігається дедалі більший інтерес до вивчення формування концептосфери різносистемних мов.

Концептосфера – це упорядкована сукупність концептів народу, інформаційна база мислення. А мова – це один із засобів доступу до свідомості людини, його концептосфери, до змісту і структури концептів як одиниць мислення. За допомогою мови можна пізнати та експлиціювати значну частину концептуального змісту свідомості.

Поняття “концепт” розглядається лінгвістами з різних точок зору (А.Аскольдов, А.Вежбицька). В широкому розумінні концептом називають як поняття традиційно логіко-філософське, але взяте на озброєння лінгвістикою.

Матеріалом дослідження став концепт “armistice” на матеріалі новофранцузької мови та сучасної.

Джерелами для праці послужили : а) пам’ятки писемності ХVІ – ХХ ст.; б) політичні, публіцистичні, художні твори; в) матеріали словників.

Концепт “armistice” походить від латинського “arma” (armes, et s’arrêter, – solstice sous ester ; mot savant).

Основне значення концепта “armistice” у новофранцузький період: Suspension provisoire de l’état de guerre. Словник А.Доза фіксує одне значення “armistice”: тимчасове припинення воєнних дій (період ХV – ХVІ ст.):

Концепт “armistice” являється маловживаною лексичною одиницею у побутових текстах та все частіше простежується у політичній сфері. Своє значення “перемир’я” реалізує у поєднанні з дієсловами “conclure, dénoncer, rompre”. Змістова структура “armistice” представлена трьома лексико-семантичними варіантами.

Синонім “armistice” “convention” (угода) був запозичений з латинської мови ( convenire, venir ensemble, 1268) та простежується в побутових і соціально-політичних текстах ХV- ХVІ ст.

З кінця ХVІІІ – упродовж ХІХ ст. у літописах з “cessation” стала конкурувати лексема “interdiction”.яка означала “заборона” і побутувала у значенні “припинення будь яких дій”: Interdiction de prendre part à la guerre.

У загальному значенні із середини ХVІ ст. у конкуренцію з лексемою “cessation” вступив концепт “interruption”, який спочатку вживався на позначення “призупинення”, а згодом за суміжністю розвинув семему “акт”, за допомогою якого здійснюється призупинення будь-яких дій.

У ХVІІ ст. “interruption” уже превалює в ужитку над “interdiction”, а з ХVІІІ ст. витискає його зовсім. Його фіксують усі словники ХУІІІ ст., що свідчить про остаточне його закріплення у політичній сфері.

Паралельно з “interruption” із другої половини ХVІ ст. почав входити у політичну практику синонім “arrêt ”.

У лексичному складі новофранцузької мови словником А.Доза зафіксовано лексему “interdiction”, основним значенням якої було “заборона”, хоч у той час вона використовувалася й на позначення ”звільнення з посади, позбавлення права.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Аскольдов С.А. Концепт и слово // Русская словесность. От теории словесности к структуре текста. Антология. – М., 1980. – С. 267.

  2. Вежбицкая А. Понимание культур через посредство ключевых слов. – М.: Языки славянской культуры, 2001. – С. 36.

  3. Dauzat A. Dictionnaire étymologique. – Paris: Larousse, 1938. – 824 P.

  4. Grand Larousse de la langue française en 6 volumes. – Librairie Larousse, Paris YI, 1971. – 6543 p.



Дар’я Дзюба,

1 курс соціально-педагогічного факультету.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Н.С.Зубова
КОНЦЕПТОСФЕРА ЛЕКСЕМИ “UNION” (НА МАТЕРІАЛІ НОВОФРАНЦУЗЬКОЇ МОВИ ТА СУЧАСНОЇ)
Актуальність роботи полягає у вивченні шляхів формування концепту “union ”і взаємозв’язку мови та культури.

Мета дослідження: прослідити семантичний розвиток концепту “union” на матеріалі ново французької мови та сучасної французької.

Основні методи дослідження: метод типологічного зіставлення, описовий, метод контекстуального аналізу.

Термін “концепт” давно вже використовується вченими, які працюють у руслі когнітивної лінгвістики (А.Вежбицька, М.Піменова, Р.Лангакер, К.Годдард, Ю.Степанов, Р.Фрумкіна та інші). Дослідники зробили ряд спроб визначити концепт з урахуванням сукупності його ознак. Р.Фрумкіна відмічає, що термін “концепт” був запозичений із англомовної літератури (середина 70- х років ), коли постала проблема адекватного перекладу цього терміну у роботах Шенка, Сейфа, Рассела, Карнапа. Тоді англ. “concept” пропонували перекладати як “поняття”, і сьогодні багато лінгвістів не розрізняють терміни “поняття” і “концепт”.

Появу “union” було вперше зафіксовано у літературних пам’ятках ХІІ- ХІІІ ст. Основні його значення у новофранцузькій мові фіксує словник А.Доза: accord, consentement, confiance. Лексичні значення, пов’язані з відображенням стану “угода про союз”, передавалися й іншими словами. Так, у новофранцузький період писемні пам’ятки засвідчують “aliance” (об’єднання), яке у поєднанні з дієсловами “mettre en aliance, porter une aliance” позначало “union des puissances qui s’engagent par un traité à se porter mutuellement secours en cas de guerre”. З часом слово “aliance” змінило форму на “alliance” та звузило семантику: за ним закріпилося тільки значення “союз”.
На початку ХІІІ ст. у французьку політичну практику входить концепт “association”. Подали його у своїх словниках П.Ларус, П.Робер. Концепт зберігся до наших днів у французькій побутовій термінології, означаючи “réunion durable, surtout dans les affaires”.

Для вираження поняття “взаємна домовленість” у ХІІІ ст. було запозичено з італійської мови лексему “ligue” (liga – об’єднання). З наближенням до сучасності “ligue” у політичному плані архаїзується й поступово виходить з ужитку. Однак у тих значеннях, які слово набуло у ХІХ ст., а саме: укладання союзу, воно вживається і тепер. У ХVІІІ – ХІХ ст. “ligue” використовується, крім того, на позначення “alliance” : Alliance entre Etats et gouvernements pour vivre en paix.

З розвитком мови до “union” появився ряд синонімів. Так, у пам’ятках ХV ст. зафіксовано “coalition”, яке функціонувало у значенні “будь-яка угода” обмежено й недовго: coalition politique de partis. Словник П.Робера фіксує його у значенні “réunion momentanée” (de puissances, de partis ou de personnes) dans la poursuite d’un intérêt commun. У пам’ятках новофранцузької мови для вираження “досягти угоди між сторонами, які брали участь у війні” вживалася лексема “entente” і синонімічна сполука “мирна згода”: en bonne entente.

Лексема “entente” у сучасній французькій мові вживається на позначення “дружні зв’язки”, яке реалізувалося здебільшого в поєднанні з прикметниками „politique, bonne, amicale, parfaite”.

Нова французька літературна мова перейняла від новофранцузької його синоніми “association, union”: Association de plusieurs sociétés, syndicats, groupés sous une autorité commune. Синонімом до “fédération” у новофранцузький період був композит “аction ”, що його подав словник Е.Кара. З ним структурно й семантично пов’язана агентивна назва “grouper” (групувати, поєднувати, примирювати ворогуючих).

Отже, переважна більшість синонімів, які вживалися у новофранцузькій мові для вираження “угоди про союз” , функціонують і в сучасній французькій мові. Для передачі різних семантичних відтінків поняття “угоди про союз сучасна французька мова вживає новотвори “alliance, accord” (згода). Лексеми “terme, aide”, “unification, fédération” випали із синонімічного ряду. Їх словотвірні можливості були обмеженими у новофранцузькій мові, а в сучасній французькій мові зовсім вийшли з ужитку в політичній сфері.

1   ...   15   16   17   18   19   20   21   22   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка