Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка14/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   23

ТЕМАТА ЗА СОЦИАЛНОТО СТРАДАНИЕ В ТВОРЧЕСТВОТО
НА ХРИСТО СМИРНЕНСКИ

Смирненски е най-младият от големите български поети, отишли си млади от живота. Умира на 18 юни 1923 г., ненавършил двадесет и пет години. За краткия си творчески път (непълни осем години) той създава едно голямо по обем и високохудожествено творчество. При възприемането на произведенията на Смирненски няма как да се абстрахираме от социално-политическата им тенденциозност.

Към идеите в поезията на Смирненски трябва да се подхожда като към поетизации, а не като към изразяване на политически идеи. Когато разглеждаме творбите на този “буревестник на пролетарското освобождение”, на това “трепетно чедо на улицата” (и двете определения са на Георги Бакалов) трябва да се абстрахираме от разминаването между художествения “образ” на едни социално-утопични идеали и опита за тяхното осъществяване в историята.

Без да е първооткривател на урбанистичната тема в българската поезия, Христо Смирненски е новатор в лирическото представяне на драмата на малкия човек, съдбовно свързал своя живот със социалната среда на града.

В “Това е улицата”, “Улицата”, “Тълпите” поетът изгражда обобщен, символен образ на градския пролетариат, видян като рушител на стария и строител на новия свят:

тълпите заливат гърмящи площади,

тълпите люлеят грамадните сгради

и блика душата във порив крилат –

душата на новия свят.

(“Тълпите”)

Социално потиснатият човек присъства в поезията на Смирненски не само разтворен в колективната анонимност и стихийност на градските тълпи. Той е видян и в измерението на своята индивидуална човешка драма. Така е в поемата «Жълтата гостенка».

Христо Смирненски има един изключително интересен цикъл стихотворения, в който представя галерия от образи на унизения човек, интерпретиран едновременно като индивидуалност и като социален тип. Цикълът е онасловен “Децата на града”. Съдбата на малкия човек в големия град е смислов център освен на цикъла “Децата на града” и на една от най-значимите творби на Смирненски – поемата “Зимни вечери”, определяна като “първата ярка като битова пластика поетико-урбанистична картина в българската литература” (Светлозар Игов). Поемата има изключително въздействие благодарение на органичното сливане и взаимопроникване на конкретно-изобразителния пласт от художествени знаци и символно-обобщителния. Лайтмотивно присъстващ през целия текст, образът на мъглата е и описание на реално природно явление, и символ на потискащата атмосфера на социалния свят.

Христо Смирненски е един от големите поети на България. Неговата поезия префункционализира художествената система на символизма и обогатява литературата ни с нови образи, мотиви и стилистика. Колкото и да е неоправдано от естетическа гледна точка, безспорно е, че рецепцията на едно творчество, което поетизира идеологеми, зависи от извънлитературното битие на тези идеологеми. Това обяснява съвременните читателски резерви към творби на Смирненски, които имат високи художествени достойнства – “Бурята в Берлин”, “Москва”, “Червените ескадрони”, “Северното сияние”... “По-щастлива” е рецепцията на произведенията, които поетизират драмата на малкия човек, жертва на една жестока социална реалност. Цикълът “Децата на града”, поемите “Жълтата гостенка” и “Зимни вечери” са израз на едно дълбоко състрадание към потиснатите и обречени на нищета хора. С обобщителните си значения и с вникването си в екзистенциалните измерения на социалното битие, тези творби са обречени на актуалност.
Литература


  1. Малинова Л. Мотиват за смъртта в поезията нам Христо Смирненски // Български език и литература. – 1999. – №3. – С. 8-11.

  2. Попова К. Опит за съвремене прочит на “Юноша” от Христо Смирненски // Родна реч. – 1992. – №4. – С. 4-7.

  3. Малишевски. Б. Последното стихотворение на Смирненски // Наша родина. – 1984. – №1. – С. 11-14.

  4. Ченокожев В. Смирненски и Българската сатирическа традиция // Български език и литература. – 1999. – №2-3. – С. 18-21.



Ксения Коломийченко,

6 курс Института филологии.

Научн. руководитель: к.филол.наук, доц. И.Э.Спивак
РЕЦЕПЦИЯ Л. УЛИЦКОЙ АНТИЧНОГО МИФА О МЕДЕЕ В РОМАНЕ “МЕДЕЯ И ЕЕ ДЕТИ”
К концу ХХ века русская проза претерпевает целый ряд существенных изменений, касающихся и ее проблемно-тематических горизонтов, и жанрово-стилистических поисков. Они связаны с очередным поворотом к решению извечных проблем человеческого бытия, стремлением обрести новые ракурсы и масштабы видения мира и человека.

Большой популярностью пользуется в эти годы “женская проза”, которую презентуют Л.Петрушевская, Г.Щербакова, Е.Вильмонт, Т.Толстая, Г.Щербакова, Л.Улицкая. Без “женского почерка” Л.Улицкой, без ее социально-психологических рассказов, неосентиментальных повестей и “семейных романов” нельзя сегодня представить новейшую литературу. Это и определило актуальность выбранной темы.

Основу данной работы составили исследования М.Бахтина, Т.Игошевой, Н.Копыстянской, О.Корниенко, Е.Мелетинского, А.Мережинской, Г.Нефагиной, А.Нямцу, В.Топорова

Цель работы заключается в определении особенностей художественного осмысления Л. Улицкой древнегреческого мифа о Медее в романе “Медея и ее дети”. В работе интегрированы методы исследования: биографический, сравнительно-исторический, текстуальный, частично – метод рецептивной эстетики.

Современные обращения литературы к мифологическим и фольклорным источникам – это не просто попытка формально реконструировать прошлое, знание и опыт которого зафиксированы в культурных памятниках. Это скорее стремление по-новому пережить, переосмыслить это прошлое и в совершенно другом духовном контексте найти и выделить глубинные взаимосвязи разных эпох, определив особенности их морально-этических потенциалов, которые сформировались в процессе культурного и социального развития. Говоря о традициях в литературе, мы подразумеваем использование писателями в своих произведениях интенсивно функционирующих и регулярно повторяющихся в литературе сюжетов, мотивов, поэтических образов и символов. “Традиционные сюжеты и образы – это сюжетно-образный материал, который при переходе из одной литературной эпохи в другую, сохраняется и активно функционирует на протяжении длительного периода” [Перевод наш – К. К.] [1, с.572] .

Разнообразие форм рецепции сюжетно-образного материала реализуется, по словам А.Нямцу, “на различных, формально-содержательных уровнях и предполагает многоуровневый анализ трансформации как микроструктурных компонентов, так и всей художественной модели с точки зрения специфики сюжетосложения, проблемно-тематической организации, установления оригинальности системы мотивировок и др.” [2, с.52].



В романе Л.Улицкой “Медея и ее дети” обращение к мифу становится основой поэтики произведения. Автор обращается к мифологической традиции не с привычной целью ее сохранения, а с целью пересмотра.

Переосмысливая сюжет древнегреческого мифа, Л.Улицкая создает свой миф, главной героиней которого стала не ревнивая и мстительная женщина, убийца детей, а крымская гречанка Медея Мендес. Взяв за основу классический образ, писательница представляет образ новой Медеи, основные черты которой – мудрость, духовная стойкость, терпимость, смирение, умение прощать. Она, в отличие от своей легендарной тезки, готова прийти на помощь не ради корысти, а по велению сердца.



В мировой литературе ХХ века история любви Медеи и Ясона становится основной пружиной развития драматического действия, которое сосредоточено на исследовании внутреннего мира обманутой и покинутой женщины. Пересмотрев основной сюжет взаимоотношений древнегреческих Медеи и Ясона, а именно: любовь – измена – ревность и жестокая месть, автор создает новый: любовь – измена – смирение и прощение. При этом миф Л.Улицкой раскрывает сугубо женский взгляд на отношения между мужчиной и женщиной, где главенствующее место занимают любовь, семья и дети
ЛИТЕРАТУРА

  1. Лексикон загального та порівняльного літературознавства. – Чернівці: Золоті литаври, 2001. – С. 572–577.

  2. Нямцу А. Миф. Легенда. Литература (теоретические аспекты функционирования): Монография. – Черновцы: Рута, 2007. – 520 с.

  3. Улицкая Л. Медея и ее дети: Роман. – М.: Эксмо, 2006. – 256 с.



Оксана Скригун,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к. філол.н., доц. Ю.О.Мельникова
ОБРАЗ ДИВАКА В МАЛІЙ ПРОЗІ ШІСТДЕСЯТНИКІВ

(НА ПРИКЛАДІ ТВОРЧОСТІ М.ВІНГРАНОВСЬКОГО І

Г.ТЮТЮННИКА)
Мета роботи – зробити цілісне дослідження образу дивака в оповіданях Г.Тютюнника і М.Вінграновського в світлі сучасних літературознавчих та психологічних теорій, а саме: 1) дати психологічну та соціальну характеристику девіантної поведінки; 2) дослідити природу девіантного світобачення в творчості шістдесятників; 3) охарактеризувати особливості дитячого світу в оповіданнях М.Вінграновського і Г.Тютюнника; 4) проаналізувати специфіку змалювання внутрішнього світу підлітків і дорослих в малій прозі М.Вінграновського і Г.Тютюнника.

Методологія дослідження: типологічний, культурно-історичний, порівняльно-історичний, описовий, компаративний.

Головні висновки: Світ дитини у творчості шістдесятників – це своєрідний мікрокосм дитячої екзистенції, в якому зображено й експресивні перші враження, і глибинну, фантазію, дитячу здатність сприймати світ крізь “рожеве” скельце власної уяви й ще цікавішу властивість інтерпретувати та артикулювати побачене. Письменники завжди цікавилися дитячою психологією, внутрішнім світом дитини, сповненим мрій, емоцій, вражень, щирих почуттів. Саме цю душу малої особистості, її світовідчування вони досліджують у творах “Скриня”, “Дивак”, “Літньої ночі”, “Бинь-бинь-бинь” тощо.

Твори дитячої тематики у творчості М.Вінграновського і Г.Тютюнника умовно можна поділити на дві проблемно-тематичні групи: в основі першої – зображення безпосереднього відкритого світу дитини, яка здатна його відчувати й співіснувати з ним, тобто тут превалює експресивно-рецептивний струмінь, абсолютне домінування дитячого сприйняття.). Інша тематична група присвячена проблемним дитячим типам. Психологічний аналіз особистості тут доповнюється соціальним зрізом, з відчутним авторським заглибленням у суть проблеми.

Науковці все більше розглядають девіантність як негативне відхилення від норми, майже не звертаючи уваги на позитивні прояви цього явища. В нашому дослідженні ми спробували загострити увагу на позитивному і розглянули героїв оповідань М.Вінграновського і Г.Тютюнника як “диваків” з багатим внутрішнім світом. Це відхилення є формою так званої асоціальної поведінки, яка, на думку психологів є формою дезорганізації індивіда в групі осіб або у суспільстві.

У даній роботі зазначається що поведінка героїв зазначених літературних творів, носить, переважно, конфліктно-ситуативний і в окремих випадках, ситуативний характер. Драма відчуження спільноти й індивіда у творчості Григора Тютюнника, започаткована у віці дитинства, знаходить своє продовження в героях різних вікових категорій (“Дикий”, “Поминали Маркіяна”, “М’який” тощо). Ці персонажі М.Вінграновського і Г.Тютюнника характеризуються так званим первинним відхиленням. Під первинним відхиленням мається на увазі поводження особистості, що відхиляється, що у цілому відповідає культурним нормам, прийнятим у суспільстві.

Отже, аналіз наукової літератури та результати літературних досліджень дозволяють зробити певні висновки щодо умов розвитку позитивної Я-концепції та її компонентів у підлітків (зокрема девіантів).
ЛІТЕРАТУРА


  1. Вінграновський М. Вибрані твори . – К.: Дніпро, 2004. – 832 с.

  2. Гуцало Є. Суворий і ласкавий // Література. Діти. Час: Збірник літературно-критичних статей про дитячу літературу / Ред. В.Дончик. – К.: Веселка, 1986. – Вип. 11. – С. 140-146.

  3. Захарчук І. Проекція дивака у творчості Григора Тютюнника // Дивослово. – 1998. – №10. – С. 9-12.

  4. Марко В. Талант на межі канонів. Зі студій над творами Григора Тютюнника // Дивослово. – 2006. – №1. – С. 51-55.

  5. Сулима М. Світ, створений всерйоз // Література. Діти. Час: Збірник літературно-критичних статей про дитячу літературу / Ред. В. Дончик. – К.: Веселка, 1974. – Вип. 9. – С. 81-88.



Анжеліка Завгородня,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц.В.М.Школа

КУРТУАЗНА ТРАДИЦІЯ В ІНТЕРПРЕТАЦІЇ ОБРАЗУ СВЯТОГО ГРААЛЯ НА МАТЕРІАЛІ РОМАНІВ “QUID EST VERITAS?” (“ЩО Є ІСТИНА?”) НАТАЛЕНИ КОРОЛЕВОЇ ТА “КОД ДА ВІНЧІ” ДЕНА БРАУНА.
До найзагадковіших образів західноєвропейської християнської традиції, безперечно, належить Святий Грааль. К.Г.Юнг неодноразово називав міф про Грааль найбільш великим міфом Середньовіччя. І нині тема не втратила своєї актуальності. Зміни в суспільстві ХХІ століття викликали нову хвилю інтересу до феномену Св. Грааля в художній літературі і відповідно в колах літературознавців. Як відомо, легенди про Грааль з’явилися в Британіі. На межі ХІХ – ХХ століття їх походження було предметом великих суперечок в науковому середовищі. Нового змісту інтерпретація Грааля набуває у творах Наталени Королевої (ХХ ст.) та Дена Брауна (ХХІ ст.). До цих творів у своїх роботах зверталися І.Набитович, Т.Попова-Мазовська, Ю.Мельникова, М.Бакалінський Однак тема є недостатньо розкрита. Насиченість образами, символами, таємницями відкриває широке коло для інтерпретацій.

Метою нашої роботи є дослідити куртуазну традицію в інтерпретації образу Святого Грааля на матеріалі роману Наталени Королевої “Quid esf Verifas?” (“Що є істина?”) та Дена Брауна “Код да Вінчі”.

Методологічною основою нашої роботи є метод компаративного аналізу.

Існує безліч розповідей та оповідань про Святий Грааль, але чіткого визначення, що він собою являє немає. Ім’я святині походить від французького Sangreal – San Greal (Святий Грааль), що має зв’язок з грецьким “кратер” – таку назву мали великі посудини для змішування вина з водою. Але існують інші версії: “В древности слово “Сангрил” имело другую разбивку: Sang Real – словосочетание.“Sang Real” в буквальном смысле означало “королевская кров”. [2, с.303]. Але більшість вчених все ж ідентифікує Грааль як келих.

Образ чарівного келиха в романі Н. Королевої поєднує в собі два описи. Спочатку келих постає перед нами у вигляді “великого обсипаного самоцвітами яйця на золотій ніжці” [3, с.112]. Потім його форма дещо змінюється: “На столі стояв тепер зелений келих казкової квітки, вкритий росою перл усуміш із тьмяносяйливими місячними самоцвітами” [3, с. 128]. Ю.Мельникова зазначає, що в цьому описі знайшли відображення знання письменниці з старожитностей та фольклорних легендарних описів, так званої “духовної археології”, що міфолізує образ келиха, наголошує його чародійну містичну природу. Другий опис частково повторює мотиви першого, але з’являються нові деталі: світло, що йде з келиха уподібнює Грааль до “великого ока”. Простежуємо перевтілення Граалю через такий синонімічний ряд: яйце – лотос – місяць – келих Граалю. Проаналізувавши ці та інші аспекти, можемо сказати, що Грааль у Королевої несе певне символічне значення, а саме “це той предмет, що допомагає людині усвідомити себе, своє покликання, віднайти сенс життя”. [4, с.112].

У романі Дена Брауна образ Святого Грааля перед читачами і головними героями розкривається поступово. Читач захоплюється пригодами героїв роману під час їхніх пошуків Грааля. Спочатку ми разом з Софі та Ленгдоном сприймаємо та уявляємо Грааль як щось матеріальне – документи тамплієрів, таємниця яких має величезну владу і феноменальну сутність. Але потім “виявляється”, що Sangreal – це царська кров, яка тече в Марії Магдалині, дружині Ісуса Христа і, що її потомство – донька і є цією великою таємницею, оскільки є спадкоємицею царської крові Христа. Але автор приємно дивує, коли наприкінці твору подає своє розуміння Граалю не як матеріальної, а як духовної цінності: “Красота Грааля как раз состоит в его неземной бесплотной природе… Для некоторых Грааль – это сосуд, отпив глоток из которого, можно приобщиться к вечной жизни. Для других – погоня за потерянными документами и их тайной. А для большинства … это просто великая идея … блистательное и недосягаемое сокровище, которое даже в сегодняшнем мире всеобщего хаоса служит путеводной звездой. Спасает и вдохновляет нас”. [2, с.532].

Історія святого Грааля нині – це своєрідна притча про духовне зростання людини, пошук внутрішньої гармонії, відновлення втраченого зв’язку з Богом.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Бакалінський М. Интерпретация системы образов и аллюзий в романе Д.Брауна “Код да Винчи” // Актуальні проблеми слов’янської філології: Міжвуз. зб. наук. ст. / Відп. ред. В.А.Зарва. – Ніжин: ТОВ “Видавництво “Аспект-Поліграф”, 2007. – Вип. 13: Лінгвістика і літературознавство. – С. 162-173.

  2. Браун Д. Код да Винчи: [роман] / Дэн Браун; пер. с англ. Н.В.Рейн. – М.: АСТ; Киев, ЗАО “НКП”, 2005. – 542, [2] с.

  3. Королева Н. Quid esf Verifas? Історична повість // Всесвіт. – 1996. – №2. – С. 3-38; №3. – С. 109-144; №4. – С. 6-131.

  4. Мельнікова Ю. Роль предметно-матеріальних образів у романі “Quid est Veritas?” (“Що є істина?”) Наталени Королеви. – Наукові записки. Серія: Літературознавство / За ред. проф. М.Ткачука. – Тернопіль: ТНПУ, 2006. – Вип. ХІХ. – С.105–113.



Marta Chyła

filologia polska IV rok

Opiekun koła: dr Iza Matusiak

(Uniwersytet Warmińsko-Mazurski)


SŁOWA DEFINIUJĄCE ZACHOWANIA, PRZEDMIOTY ZACHOWANIA POWODUJĄCE. W KRĘGU “FERDYDURKE” I “KOSMOSU” WITOLDA GOMBROWICZA
W moim szkicu poddam badaniu dwa utwory Gombrowicza. Położę nacisk na wyeksponowanie przedmiotów powodujących zachowania w “Kosmosie”, natomiast w “Ferdydurke” na słowa je definiujące, wykazując tym samym, że równoległa analiza obydwu powieści prowadzi do nowych spostrzeżeń. Dzięki metodzie badawczej określonej w ten sposób, można interesujące nas utwory traktować jako uzupełniające się i tym samym tworzy się interesująca droga interpretacji.

Celem pracy jest zwrócenie uwagi na elementy świata przedstawionego tych dzieł, które poruszają charakterystyczne dla “Jaśniepanicza z Małoszyc” tematy, takie jak stwarzanie siebie i rzeczywistości. Poprzez zawężenie problematyki można rzucić inne światło na leitmotivy twórczości Witolda Gombrowicza. Istotne było dla niego, o czym pisze. Zaznaczał, iż pisarze nierzadko opisują rzeczywistość swojego umysłu, odchodząc od mimetyzmu na rzecz kreacjonizmu. Podstawowym zadaniem, przed jakim się stawiał, polegało na związaniu pisania z rzeczywistością odczuwaną osobiście. Jednocześnie apelował o zwrócenie się pisarzy ku życiu (Janion M. 1986: 210), uznając ludzi niepiszących za bardziej znających życie. Jak można wytłumaczyć fakt, że z jednej strony Gombrowicz postulował o “stwarzanie siebie”, a z drugiej antytezował swoją myśl, ganiąc oderwanych od rzeczywistości pisarzy? Twórcy, wciąż odnoszący się (zarówno w negacji, jak w apoteozie!) do przeszłości, gubią po drodze siebie i swój własny sens. Reasumując – jeśli kreacjonizm, to w oderwaniu od czynników zewnętrznych. Można tutaj zacytować Gombrowicza w rozmowach z Dominique de Roux: “Odszyfrowanie tego świata, bezpośredni z nim i pełny kontakt wydaje się Gombrowiczowi możliwy jedynie poprzez (…) zerwanie z rzeczami bądź samym sobą (Gombrowicz W. 1996: 9).”

Według Gombrowicza bycie człowiekiem oznacza być sztucznym. Uświadomienie sobie tej sztuczności jest łaską. Kreowanie swojej rzeczywistości oraz kreowanie siebie w innym człowieku jest nieodłącznym elementem ludzkiej natury, i problematyki dzieł Witolda Gombrowicza. Dzięki zestawieniu “Kosmosu” i “Ferdydurke” te założenie powinno się rozjaśnić.
LITERATURA

1. Janion M. Pełna rzeczywistość egzystencji” Dopowiedzenie paraleli, [w:] A. Kowalska, Conrad i Gombrowicz w walce o swoja wybitność, Warszawa.

2. Gombrowicz W. (1996), Gombrowicz – odprężenie i napięcia, [w:] Testament. Rozmowy z Dominique de Roux, Kraków.

3. Gombrowicz W. (1997a), Kosmos, Kraków.

4. Gombrowicz W. (1997b), Ferdydurke, Kraków.

Przemysław Figiel

filologia polska IV rok

Opiekun koła: dr Iza Matusiak

(Uniwersytet Warmińsko-Mazurski)


KIM JESTEM?” O METODACH I SPOSOBACH IDENTYFIKACJI POSTACI NA PODSTAWIE POLSKIEJ WSPÓŁCZESNEJ TWÓRCZOŚCI KABARETOWEJ
Praca przedstawia oraz poddaje analizie metody rozpoznawania postaci na scenie. Materiałem jest współczesna twórczość kabaretowa.

Właściwie rozpoznanie postaci odgrywanych przez aktorów jest w kabarecie bardzo ważne. Bez tego nie jest możliwe zrozumienie większości prezentowanych żartów. Dowcipy aluzyjne, często bezpośrednio związane z osobą, którą się odgrywa lub o której się mówi, wymagają trafnego rozpoznania postaci. Specyfiką kabaretu jest fakt, że poszczególne skecze trwają zwykle nie więcej niż kilka minut. Oznacza to, że widz nie ma szans dopasować ról w wyniku długotrwałej obserwacji. Identyfikacja musi nastąpić natychmiast, w ciągu kilkunastu pierwszych sekund skeczu. Jeżeli proces ten trwałby dłużej, żart byłby niezrozumiały i wzbudzałby niechęć zamiast śmiechu.

Jednakże samo rozpoznanie postaci to jeszcze nie wszystko. Artyści kabaretowi nie poprzestają na uczynieniu ról rozpoznawalnymi, ale nadają im cechy charakterystyczne, które wyzyskiwane są przez cały czas trwania skeczu. Pozwala to widzowi lepiej zrozumieć jego specyfikę, a czasami jest wręcz samodzielnym źródłem komizmu.

Skoro więc trafne rozpoznanie postaci jest tak ważne, twórcy kabaretowi wypracowali całą gamę środków, służących identyfikacji. Można podzielić je na dwie duże grupy, w których będą omawiane. Pierwszą stanowić będą doznania słuchowe, drugą – wzrokowe. Z góry jednak zaznaczmy, że w większości przypadków w skeczu wykorzystywane są środki z obu grup.

Ich omawianie zaczniemy od najprostszej formy identyfikacji, jaką jest przedstawienie postaci. Środek ten jest stosowany bardzo często, czy to jako główna forma prezentacji, czy też jedynie pomocniczo. Przedstawić postać to znaczy jednoznacznie określić, kogo będzie się parodiowało. Można to zrobić poprzez wymienienie imienia i nazwiska lub funkcji, którą pełni dana osoba. Z zagadnieniem przedstawienia postaci wprost wiąże się pytanie, jakie środki są niezbędne do identyfikacji postaci. Innymi słowy: jak dalece można posunąć się w redukcji środków charakteryzujących, aby postać była odebrana właściwie.

Po drugie, należy zastanowić się, jak kształtuje się zrozumienie widowni dla przedstawienia i odwrotnie – jak możliwości intelektualne widowni wpływają na przygotowanie pokazu. Do jakiego stopnia, artyści uwzględniają ten czynnik, podczas przygotowywania pokazu.

Kwestią otwartą pozostaje też problem, w jaki sposób wyważyć pokaz tak, aby z jednej strony zachować jego aluzyjność, a z drugiej – aby nie był zbyt dosłowny. Tutaj należy zauważyć, że dawniej, gdy istniała cenzura, nacisk położony był właśnie na aluzyjność, co zwiększało atrakcyjność takiego kabaretu. Trzeba jednak pamiętać, że ówczesna widownia do takiego “maskowania” była przyzwyczajona i łatwiej jej było odczytywać ukryte treści.

Ciekawe wydaje się też zagadnienie podwójności postaci kabaretowych. Jest bowiem tak, że dana postać może być przedstawiona w określony sposób: widzowi wydaje się, że udało mu się ją zidentyfikować, ale pointa ujawnia coś zupełnie przeciwnego.

Wszystkie te problemy mogą być tematem dalszych badań. My jednak podsumujmy pokrótce nasze rozważania.

Postać w kabarecie musi zostać zidentyfikowana szybko, w ciągu kilku chwil od pojawienia się na scenie. Służy ku temu wiele środków: oddziałujących tak na słuch, jak i wzrok. W pierwszej grupie mieszczą się przedstawienia oraz aluzje. W drugiej natomiast – pantomima, charakteryzacja, ubiór, symbol, zachowanie się.

Najliczniejsze są środki z grupy drugiej, które są też najdłużej obecne – przez cały czas trwania skeczu. Z kolei te z pierwszej, w szczególności przedstawienie, jest najmniej subtelne, ale jednocześnie najpewniejsze, bowiem praktycznie wyklucza możliwość pomyłki.

Należy jednak podkreślić, że do wyjątków należą sytuacje, w których występują tylko środki z drugiej grupy. Najczęściej jest tak, że przenikają się one i uzupełniają wzajemnie. Jednocześnie muszą one ze sobą współgrać. Celowy rozdźwięk zwykle jest źródłem komizmu. Przypadkowy – może wprowadzić widza w zakłopotanie.





Христина Стойчева,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ас. Г.І.Табакова
Концепція психологічного двійництва особистості в повісті Р.Стівенсона “Химерна пригода докторА ДжекілА і містерА ГайдА”
Проблема “двійництва” людської особистості, психологічна складність людини є неослабним джерелом письменницького інтересу починаючи з доби кризи класицистичного характеру. Так, художня література Ренесансу має справу з індивідуальністю “роздрібленою”, сповненою протиріч, інколи вражаючих. Об’єктом уваги як філософії, так і літератури романтизму, стає не абстрактна “людина взагалі”, а жива особистість, у якій формуються, а часом борються між собою, протилежні властивості. Ця особистість подана крізь призму психологізації й вирішує, зазвичай, екзистенціальні проблеми людини. Водночас в історії й теорії літератури фігурували поняття характеру однозначного (наприклад, в класицизмі та романтизмі) та характеру складного (в реалізмі), і це відбивалося на літературі будь-якої епохи [2]. Отже, зазначене вище свідчить, що зображення психологічного двійництва особистості є досить неоднозначною проблемою в літературознавстві , яка потребує подальшого вивчення і є, з огляду на сучасну зацікавленість філологів методами психоаналізу, досить актуальною.

Існує значна кількість досліджень, що розглядають різні аспекти психології особистості в літературі. Серед найвідоміших як зарубіжних, так і вітчизняних вчених, які зверталися до цієї теми, найґрунтовнішими є праці Д.Варми, М.Півінської, М.Ладигіної, Д.Наливайка, Н.Берковського, І.Лімборського, Л.Гінзбург та ін. Важливу роль відіграли літературно-психологічні розвідки Х.Левіна, Р.Вілбург, Г.Горскі, Ф.Аугубера, А.Шамрая, С.Павличко, деякі праці відомих психіатрів, де описані випадки “розщеплення свідомості”, зокрема З.Фройда, К.Юнга, К.Леонгарда.

Мета дослідження полягає у з’ясуванні ролі категорії двійництва в повісті Р.Л.Стівенсона “Химерна пригода доктора Джекіла і містера Гайда” як важливого моменту ідейно-естетичного самоусвідомлення особистості.

Для досягнення поставленої мети використані такі методи дослідження: генетичний, порівняльно-історичний, типологічний, психоаналітичний.

Головним принципом композиційної побудови повісті Стівенсона “Химерна пригода доктора Джекіла і містера Гайда” є “контраст між добрим і злим началами, які закладені в самій сутності людини й виступають у своєму протиборстві” [1, c.68].

Потерпаючи від повсякденності, відчуваючи спокусу приховати свої бажання, намагаючись визначити межу між добром і злом у власній душі та перевірити міцність її доброчесної основи, доктор Джекіл за допомогою винайденого ним чудодійного хімічного препарату фізично відокремлює темні сторони своєї особистості. На світ з’являється двійник доктора Джекіла, потворний карлик містер Гайд, даючи можливість своєму хазяїну пережити захоплююче відчуття цілковитої незалежності, легкості й свободи. Незважаючи на те, що Гайд виглядає як втілення самого зла, – це лише приховані інстинкти Джекіла. Поступово темна частина його душі, втілена в образі містера Гайда, здобуває владу над кращою половиною Джекіла. Стівенсон впроваджує думку, що приховане “я”, звільнене від суспільних і моральних обов’язків, пробуджує в людині приховані агресивні частини душі. Розв’язати ситуацію двох ворожих “я” може тільки фізичне знищення одного з них, і воно відбувається в повісті: доктор Джекіл вбиває Гайда, але це означає також і самознищення. Таким чином, письменник стверджує думку, що не можна звести душу людини до якогось одного “чистого” начала, а необхідно знаходити гармонію між, якщо висловитися шаблонно, добрими та злими порухами душі.

Як зазначила дослідниця І.Мурадханян, макабристичне потрактування двійництва людини в даному разі набуває виразного моралістичного забарвлення у повісті. Це було необхідно, адже художній матеріал, поданий в дещо згущеній, порівняно з готичною традицією атмосфері, вимагав врівноваження певними позитивними засадами [3, c.179].

Таким чином, концепція психологічного двійництва особистості в повісті Р.Л. Стівенсона “Химерна пригода доктора Джекіла та містера Гайда” набуває моралістичного забарвлення. Чітка поляризація “жахливого” і “морального” в трактовці теми двійництва визначені наперед могутнім впливом біблійної традиції. Загострюючи макабристичні риси героя-“двійника” за допомогою готичних та фантастичних елементів, Стівенсон відчував нагальну потребу в балансі плюсів і мінусів людської душі, що і зумовило тяжіння письменника до відвертої моралізації.


Літературa

  1. Гречанюк С. До скарбів Р.Л.С. – Роберта Льюїса Стівенсона // Гречанюк С. Вічні книги. – К.: Дніпро, 1991. – 567 с.

  2. Двійництво героя в англійській літературі як краєзнавчо-педагогічний момент // Іноземні мови сьогодні і завтра: Тез. доп. міжнар. наук.-практ. конф. – Тернопіль, 1999. – Режим доступу: http://ae-lib.narod.ru/stevenson__the_strange_case_of_jekyll_and_hyde__ua.htm#note.

  3. Статус цільної особистості та психології “двійництва” в літературній думці Європи протягом XVII-XX ст. // Наукові записки Тернопільського держпедуніверситету. Літературознавство. – Тернопіль: ТДПУ, 1998. – Вип. 3. – С. 176-187.



Анастасія Гринюк,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ас. Г.І.Табакова
ЕЛЕМЕНТИ ЛІТЕРАТУРНОЇ ГРИ В ІНТЕЛЕКТУАЛЬНИХ РОМАНАХ АНГЛІЙСЬКОЇ ЛІТЕРАТУРИ ХХ СТОРІЧЧЯ (НА ПРИКЛАДІ РОМАНУ ДЖОНА ФАУЛЗА “КОЛЕКЦІОНЕР”)
У сучасному літературознавстві все більшої актуальності набувають питання, пов’язані з вивченням специфіки постмодерністської літератури. Навіть з приводу того, який твір можна вважати належним до постмодернізму, ведуться постійні суперечки. Ще менш дослідженим є поняття літературної гри, її ідейно-художньої структури та функціонування у творах. Так, маловивченою українськими філологами в цьому аспекті залишається творчість відомого англійського романіста Д.Фаулза. Звичайно, окремі аспекти літературного доробку Фаулза вивчалися зарубіжними (Фрейбергса, Т.Заліте) і вітчизняними філологами (Н.Жлуктенко, С.Павличко, В.Красавченко, О.Козюра, О.Сачик, Ю.Кіндзерська та ін.). Однак цілісного аналізу творчості письменника з погляду ролі в його творах елементу літературної гри поки що немає. Отже, актуальність нашої роботи підтверджується малодослідженістю зазначеної проблеми.

Метою дослідження є аналіз елементів літературної гри у романі Д.Фаулза “Колекціонер”, що став “початком нової європейської прозової парадигми” [3, с. 44].

Для досягнення поставленої мети використовувалися такі методи дослідження: аналіз, класифікація й синтез теоретичного матеріалу, психобіографічний, історико-генетичний методи, а також системно-функціональний підхід до аналізу літературних явищ.

Безпосередньо інтелектуальний роман в літературознавчій традиції сучасності важко уявити без взірця, визначного майстра літературної гри Д.Фаулза. Наявність ігрового мотиву в його творах помітна одразу ж, адже, як зазначила Н.Жлуктенко, “об’єктивна реальність і сцени-маски дивовижно переплітаються” [2, с.329]. Літературні алюзії, символи, алегорії, цитати, де згадуються імена міфічних героїв або реальних історичних осіб, – це лише часточка літературних засобів, що формують дивовижний світ прози письменника.

Питання сутності гри порушується Фаулзом ще у філософському творі “Арі стос”, де автор зазначає, що “ігри були вигадані, як свого роду parpetuum mobile, де вічно зберігається людська енергія” [1, с.73]. Будь яка гра, навіть спортивна – це запал, азарт, жага до перемоги. За Фаулзом, гра – “це система зі своїми правилами та законами, система одвічна й плинна, яка певною мірою становить відповідь людини на нелюдську грайливість всесвітньої лотереї” [1, с.158].

Свої філософські роздуми Фаулз втілював у художніх творах, намагаючись на практиці простежити реалізацію елементів культури гри. У філософській притчі Д.Фаулза “Колекціонер” відкривається весь спектр ігрового мистецтва письменника. Цей твір є не лише прикладом бездоганної гри мистецтва, а й, перефразовуючи, мистецтва гри.

Проте не тільки такі варіанти інтерпретації ігрового елементу існують у творі. Наявна ще й гра митця зі своїм шедевром, власним витвором. У романі літературну гру можна поділити на два різновиди. По-перше, вона виступає як теоретичне узагальнене поняття, як гра автора зі структурою твору, як предмет зображення. По-друге ж, лейтмотивом “Колекціонера” виступає гра в сосунках між персонажами. Клегг, що уособлює жалюгідного “злого генія”, намагається привласнити оточуючу його красу та вести з нею свою гру. Нав’язуюючи “вищому створінню”, яким у романі виступає Міранда, власні правила, він лицемірить, поступово вбиваючи надану йому вроду.

Усвідомивши свою невагомість та зневагу “коханої”, Клегг замислює нове, ще більш жорстоке викрадення, жертву якого очікує куди гірша доля. Це і є фіналом гри між красою та жалюгідністю, між світлом дня та мороком склепів. Метелик залишився прибитим до колекціонної фанерки – це і є посмертна помста Клегга Міранді.

Фінал “Колекціонера” залишається відкритим, адже гра продовжується. Провідний мотив схеми “двох на плоту” [4, с.68] стає у романі перевіркою почуттів.

Отже, у романі “Колекціонер” Д.Фаулз порушує питання про непримиренну, одвічну гру прекрасного з гидким у контексті одного цілого – суспільства; про значення краси в сучасному її розумінні. Роман свідомо насичений автором міфологічним та ігровим підтекстом, цей твір постає новим видом роману, де мотив гри нерідко взаємодіє з темою істинності буття. У свого роду “рольових іграх” дійових осіб порушуються проблеми співвідношення маски з обличчям, протиставляються зміст та форма. За допомогою прийому гри автора з текстом, а також гри між персонажами, розкриваються глибини людської свідомості, а інколи й підсвідомості, що стало однією з основних ознак літератури постмодернізму.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Fowles J. The Aristos. –Воston; Toronto. 1970. – 194 p.

  2. Жлуктенко Н. Інтелектуальна проза Джона Фаулза // Література Англії ХХ ст. – К., 1993. – 329 с.

  3. Козюра О. Проблематика і поетика роману Джона Фаулза ”Колекціонер” // Зарубіжна література, вересень 2007. – С. 44-46.

  4. Сачик О. Мистецтво гри: (проза Джона Фаулза) // Слово і час. – 1997. – №8. – С. 68-69.


1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка