Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка13/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23

ЛІТЕРАТУРА

  1. Завісляк А. Імпресіонізм у творчості М.Коцюбинського: Матеріал до уроків з літератури // Українська мова і література. – 2000. – №2. – С. 3.

  2. Кавун Л. “Я (Романтика)” і “Я… романтик” // Українська мова та література. – 1998. – №11. – С.11.

  3. Коцюбинський М. Твори в 5 томах / За ред. П.Г. Тичини, Ю.С. Кобиленського, І.І. Стебла. – Т.1. – К., 1947. – С. 497-503.

  4. Срібний птах: Хрестоматія з української літератури для 11 кл. загальноосвіт. навч. закл. / Упоряд. Г.Ф. Семенюк, М.П. Ткачук, А.Б. Гуляк. – 3-тє вид. – К.: Освіта, 2006. – С.112-126.



Kiм Любов, Джус Кристина,

2 курс економiчного факультету

Наук. керiвник: к. фiлос. н, доц. В.В.Вакуленко
ОСНОВНІ НАПРЯМИ РОЗВИТКУ ХУДОЖНЬОЇ АЛЬТЕРНАТИВИ КОНЦЕПЦІЇ СОЦРЕАЛІЗМУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 20-Х РОКІВ ХХ СТОЛІТТЯ
У літературі перших років після революції формувалося відразу декілька течій. Перша – та, що її потім буде названо “соціалістичним реалізмом”. Більшість молодих письменників, які дивилися на революцію як на засіб радикальних змін на краще, писали саме у цій стильовій манері. Для письменника тоді, на початку 20-х, існували три шляхи:

1) еміграція за кордон, як це зробили О.Олесь і В.Винниченко;

2) компроміс з режимом, нейтралітет до нього (так, як це робили С.Васильченко, а також група неокласиків);

3) і все ж більшість української інтелігенції, переважно молодшої генерації, перейшли на бік радянської влади. Наприклад, М.Хвильовий, М.Куліш, М.Семенко, О.Довженко.

Література почала переживати метаморфозу: вона стала відображати не життя, а партійні настанови. Тому творами соцреалістичної естетики був дуже потрібний реалістичний камуфляж. Тут неабияк став у пригоді стиль народників-реалістів ХІХ ст., наприклад, П.Мирного чи Б.Грінченка. Партія взяла усі видавництва під свій контроль, а в 1922 р. було створено цензуру – т.з. Головліт, тому надрукувати хоча й бездарні, зате ідеологічно правильні твори було зовсім неважко.

Отже, рисами соцреалістичної літератури є:

1) відтворення не життя, а приписів партійної ідеології;

2) зображення соціалістичної боротьби, часто з вигаданими ворогами;

3) камуфляж зображуваного у форми народницького реалізму ХІХ ст.

Проте в цей самий час починає формуватися художня альтернатива соцреалізмові. І творили її ті самі письменники, що з самого початку так захоплено-романтично оспівали прихід революції.

1923 р. у Харкові, тодішній столиці України, виходить книга М.Хвильового “Сині етюди”. Книга для українського письменства стала справді революційною. Замість соціальних конфліктів на перше місце вийшла людська психологія з її розчахнутістю та неоднозначністю. Довкола М.Хвильового майже відразу сформувався цілий літературний напрям.

“В надрах” соцреалістичної організації “Гарт” У середині 1924 р. Виникає студія “Урбіно” (назва походить від назви містечка, в якому народився живописець Рафаель). Очолює студію М.Хвильовий.

14 жовтня 1925 р. на нараді письменників у Харкові було утворено організацію ВАПЛІТЕ, яка до 1928 р. об’єднувала опозиційних соцреалізмові митців. Назва теж була відповідна: Вільна Академія Пролетарської Літератури. До організації ввійшли М.Куліш, Г.Епік, І.Дніпровський, Ю.Шпол., Ю.Яновський.

Але ВАПЛІТЕ представляла лише один з чотирьох напрямів протидії “червоній халтурі”. Другий – це київські поети-неокласики. До групи неокласиків входили М.Рильський, М.Драй-Хмара, Ю.Клен.

Третій напрям походить з організації “Аспис” (асоціація письменників), котра виникла в Києві 1923 року. Туди спочатку входили і неокласики. Наступного, 1924 року вже остаточно оформилась організаційно група письменників “Ланка”: Г.Косинка, Б.Антоненко-Давидович, В.Підмогильний, Є.Плужник, М.Івченко, Я.Савченко.

І, нарешті, футуристи. Український футуризм склався раніше за всі інші течії, протилежні соцреалізмові.

На початок 1927 р. склалася потужна альтернатива соцреалізму:

1) лірико-романтична проза(М.Хвильовий);

2) психологічна проза (В.Підмогильний, Б.Антоненко-Давидович);

3) неокласична поезія (М.Зеров, М.Рильський);

4) футуристична поезія (М.Семенко).

Для офіційної правлячої партії це було дуже небезпечно. І тодi почався наступ на вільну літературу. На з’їзді пролетарських письменників (25-28 січня 1927р.) було створено першу напівдержавну організацію письменників – ВУСПП (Всеукраїнська спілка пролетарських письменників). На з’їзді “дісталося” усім інакомислячим письменникам, починаючи від “ваплітян” (з доповіді зав. відділом перси ЦК КпбУ А. Хвилі: “Вапліте” як організація літературна в теперішньому стані становить негативне явище) до неокласиків, шельмували навіть російського поета С.Єсєніна [2, с.58].

Після 1933 р. починаються масові репресії серед літераторів України. Саме через те, що більшість українських письменників того часу були фізично знищені, цей період в історії української літератури називають “розстріляним відродженням”.
ЛІТЕРАТУРА

1.Мельник В. Початок трагедії М.Хвильового. – К., 1990. – 441 с.

2.Пахаренко В., Художні альтернативи концепції соцреалiзму українській літературі 20-х рр. (на матеріалі сільської теми). – К.: Інститут літератури ім. Т. Шевченка НАН України, 1994.



Олександра Ларіна,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. С.О.Філоненко
СТИЛЬОВІ ОСОБЛИВОСТІ ПОЕТИЧНОЇ ЗБІРКИ ПАВЛА ТИЧИНИ
“ЗАМІСТЬ СОНЕТІВ І ОКТАВ”

Збірка “Замість сонетів і октав” творилася в переламний для П. Тичини період. Як зазначав В. Стус, силоміць викрадена з доробку поета збірка об'єднує вірші 1918-19 років і засвідчує пряму полеміку Тичини з практикою ширення соціалістичної революції, зі складною добою громадянської війни [2]. На сьогодні існує ряд невирішених питань, пов’язаних з композицією збірки та особливостями мови віршів “Замість сонетів і октав”, чим і обумовлена актуальність нашого дослідження.

В. Стус серйозно вивчав життя та творчість П. Тичини (“Феномен доби, або Сходження на Голгофу слави”). Саме він першим звернувся до збірки “Замість сонетів і октав” і визначив її як етапну, бо саме в цій книзі з’являються перші симптоми зламу особистості. Ґрунтовним дослідженням збірки “Замість сонетів і октав” є розвідка С.Тельнюка. У монографії “Молодий я, молодий…” дослідник розглядає структуру збірки, її зв’язок з історичними умовами, в яких вона створювалася. Проте “Замість сонетів і октав” залишається найменш дослідженою збіркою П. Тичини.

Метою роботи є аналіз стильових особливостей збірки П. Тичини “Замість сонетів і октав”. Під час дослідження ми керувалися комплексом таких методів: аналіз літературознавчого, філософського, літературно-критичного матеріалу та художніх текстів з теми дослідження; метод філологічного аналізу з елементами біографічного та культурно-історичного; синтез результатів дослідження.

На початку ХХ століття було багато спроб перекреслити всі закони мистецтва і створити нові, які часто були позбавлені знань і чуття краси. Особливо це стосується течії футуризму, яка саме в революційну добу набула потужності. П. Тичина подавав теорію віршування в нерозривному зв’язку з теорією музики та гостро критикував явище футуризму. Поет прагнув нової поетичної форми, яка б була природною, “музичною” та якомога краще передавала б почуття, які митець вкладає у своє творіння. Саме завдяки цьому Павло Тичина є новатором і неповторним майстром.

Побудова збірки своєрідна: книга складається з одинадцяти строф і одинадцяти антистроф (а разом з прологом виходить дванадцять уривків). Як відзначає С.Тельнюк, строфи та антистрофи у П.Тичини подані то у формі картин, то у формі голих декларацій. Але, як правило, у тезі (“строфа”) подається якась картинка чи епізод дійсності, а в антитезі (“антистрофа”) – резюме, висновок – часто парадоксальний [3, с.195]. Книжка побудована як діалог. Теза спричинює антитезу. Будова “строфа-антистрофа” підкреслює контраст “моральні цінності-жорстокість”, який панує в збірці. Фрагментам збірки передує пролог, який не має антитези. Він задає настрій усій збірці. Настрій печалі проливається на всі наступні фрагменти. І саме геніально побудована структура збірки дозволяє нам сповна відчути її гостру емоційну напруженість.

Фрагменти збірки “Замість сонетів і октав” написані верлібром. На думку В.Іллі, верліброва поезія позбувається класичної, традиційної метрики, а її образи так поглиблюються і згущуються, що рима і класична метрика стають неможливими. Саме при такому вдосконаленні образу є можливим вираження позаслівної реальності. [1, с.19]. Це можна сказати й про поезій досліджуваної збірки.

Отже, Павло Тичина заперечував засади футуризму та не сприймав будь-яких стандартів, намагаючись знайти нові поетичні форми. Значною подією для розвитку української літератури можна вважати появу збірки “Замість сонетів і октав”, побудова якої є оригінальною та, безперечно, новаторською.

Форма мала велике значення для поета, тому зміст у його творах не є першорядним. Павло Тичина досягає гучності вірша без використання рими та класичної метрики за допомогою афористичності мови На сьогоднішній день збірка “Замість сонетів і октав” малодосліджена, хоча представляє собою дуже цікавий і нестандартний об’єкт для вивчення.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Розвозчик П. Особливості аналізу верлібру у старшій школі // Українська література в загальноосвітній школі. – 2007. – №7. – С. 18 – 21.

  2. Стус В. Феномен доби (Сходження на Голгофу слави) // http://krok.te.ua/zvirshi/stus/praci.html.

  3. Тельнюк С. Молодий я, молодий… (Поетичний світ Павла Тичини (1906 – 1925). – К.: Дніпро, 1990. – 418 с.



Тетяна Станчевська,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к. філол. н., доц. С.О.Філоненко
ТРАГЕДІЯ ГУМАНІЗМУ В П'ЄСІ М.КУЛІША “ПАТЕТИЧНА СОНАТА”
Драматургія Миколи Куліша (1892-1937) – вагоме явище в історії української культури. Новаторство тематики, спроба осягнути особу в усій широті її соціальних і духовних потреб, заглиблення й передбачення визначного майстра слова дозволяють розглядати її на тлі світової літератури. Одним із найвизначніших здобутків драматурга є п’єса “Патетична соната” (1929 р.). Зараз досить вагомою залишається питання розгляду цього твору після багаторічного замовчування. Особливо гостро вирізняється проблема сприйняття й розуміння конфлікту драми. Твір Миколи Куліша “Патетична соната” є важливим складовим літературного процесу доби “українського відродження” і становить перспективний матеріал для літературознавчих студій, чим зумовлена актуальність дослідження.

До аналізу драми нами залучаються дослідження українських і зарубіжних вчених, насамперед наукові розробки Я.Голобородька щодо вивчення долі митця та національного й духового аспекту творів М.Куліша; статті Л.Залеської-Онишкевич з приводу тлумачення символів драми і самовизначення героїв і акторів; розробки М.Кудрявцева, здійснені щодо виявлення трагедії гуманізму в “Патетичній сонаті”, праця Ю.Шереха, в якій розкривається категорія трагічного у драмі.

Мета роботи – дослідити конфлікти драми “Патетична соната” Миколи Куліша, через які розкривається трагедія людини в умовах тоталітарного режиму. Метою передбачено вирішення таких завдань: проаналізувати драму “Патетична соната” з огляду на її роль у літературному дискурсі 30-х років ХХ століття, спрямованого на переосмислення українського минулого та його знакових постатей; охарактеризувати ідейний спектр образів драми з точки зору їх причетності до творення нової української дійсності у 20-30-х роках; виявити основні конфлікти драми, використані М.Кулішем для змалювання драматичного періоду в історії України.

“Патетична соната” – багатоплановий і суперечливий твір. У ньому відображено різні погляди на громадянську війну її учасників, кожен із яких репрезентує свій ідеал нової України і шляхи досягнення цієї мети. Твір є багатоконфліктним, суперечності виявляються на таких рівнях: ідейно-національному, міжособистісному та рефлексійному. Проблема національної ідеї, що розбивалась об жорстокі реалії революційної доби, порушена в п’єсі М.Куліша “Патетична соната”. За словами М.Кудрявцева, у вирі революційних подій представники різних соціальних прошарків репрезентують ідейно-політичну розмежованість суспільства, що опинилася у кривавому протистоянні класових барикад [3, с.9].

Велика увага у п’єсі приділяється питанню народного самоусвідомлення, віри у власну державу. На прикладі героїв бачимо людей, не здатних боротися з соціальною несправедливістю. Яскраві характери під владою фанатичної ідеї падають під тягарем обставин або ж продовжують творити “благо” в ім’я соціалістичної революції.

Соціальний конфлікт, що виступає сюжетним стрижнем Кулішевих драм, філософськи поглиблюється й переходить до одвічного конфлікту між людським Я і зовнішнім світом. Джерелом революційної активності героїв драматурга виступає їхня внутрішня колізія – суперечність між мріями про щасливе людське життя і жахливою повсякденною реальністю. Герої Миколи Куліша – глибоко трагічні постаті, здебільшого самотні люди, які несуть на собі муки становлення, їх розколота свідомість, прагнення пережити страждання інших породжують химерні ситуації, драматичні події і загибель.

Драматургічна спадщина Миколи Куліша дала українському театру численні трагічні і цікаві образи, а літературі подарувала визначного і самобутнього митця. “Патетична соната” – новаторська за формою та за змістом трагедія – є шедевром не тільки української, а й світової драматургії.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Голобородько Я. Категорія національного в житті й духовній спадщині М.Куліша // Українська література в загальноосвітній школі. – 2002. – №5-6. – С. 29-33.

  2. Залеська-Онишкевич Л. Куліш і Брехт: самоспостереження героя та самоспостереження актора // Сучасність. – 1992. – №1. – С. 131-135.

  3. Кудрявцев М. Драма Миколи Куліша “Патетична соната” // Українська мова та література. – 2001. – №20. – С. 9.

  4. Куліш М.Г. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – Т. 2: П’єси, статті, виступи, документи, листи, спогади / Упоряд., підгот. текстів, комент. Л.С. Танюка. – К.: Дніпро, 1990. – 877 с.

  5. Шерех Ю. Шоста симфонія Миколи Куліша // Куліш М.Г. Твори: В 2 т. – К.: Дніпро, 1990. – С. 326-337.



Богдана салюк,

6 курс Інституту філології.

Науковий керівник: к.філол.н, доц. О.П.Новик
традиція сократіани у повісті Ю.Мушкетика

смерть сократа”


Однією з найвидатніших і найзагадковіших особистостей давньої Греції був Сократ (469 – 399 рр. до н. е.), якого вважають першим, за народженням, афінським філософом. Він прославився своїм екстравагантним способом життя (основне його заняття – це блукання у лахмітті вулицями Афін та ведення бесід з мешканцями полісу, що викликало осуд з боку представників влади) та неординарними філософськими поглядами (самопізнання, вчення про універсальний розум та ін.). Сократ увів нові філософські методи, такі як діалог (пошук істини під час бесід і дискусій), маєвтика (питально-відповідний метод), іронія. Уже в сучасників філософ викликав неоднозначну реакцію на свою поведінку та світогляд, що ще більше поглибилась у наступні історичні та культурні епохи. Саме через свою відмінність від інших мислителів, він став об’єктом наукового дослідження в історії філософії. Проте Сократ – це не тільки історична постать, а ще й герой багатьох літературних творів від Платона до Б.Брехта, Г.Кайзера та ін. У літературознавстві існує поняття “сократіани”, що означає художню літературу, в якій сюжетоутворюючим центром є образ античного філософа та пов’язані з ним мотиви (смерті, суду, передсмертної бесіди з ворогом тощо). Традиціоналізація образу Сократа розпочалася ще в добу античності та продовжилася, звичайно з урахуванням суспільно-історичних особливостей, в наступні епохи. Образ мислителя, який присвятив усе своє життя пошуку істини, за що й був засуджений судом власного народу до смерті, виявився достатньо символічним для його використання у творах багатьох письменників європейської літератури. Актуальним, на наш погляд, є дослідження повісті Ю. Мушкетика “Смерть Сократа” в контексті традиції сократіани, а також з’ясування ролі творчого доробку українського письменника в європейській літературі.

Ступінь досліджуваності проблеми. Найґрунтовніше розробкою традиції сократіани у вітчизняному порівняльному літературознавстві займається О. Бойченко, який простежив амбівалентність образу античного філософа у європейській літературі, акцентуючи на його трансформації у творах письменників ХХ ст. (Г.Кайзер, Б.Брехт, М.Ларні, К.Варналіс, Е.Радзінський, Ю.Мушкетик та ін.) [1; 2].

Мета наукової роботи полягає у розгляді повісті Ю.Мушкетика “Смерть Сократа” в контексті традиції зображення образу Сократа в європейській літературі.

У дослідженні застосований системно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ, використані компаративний, порівняльно-історичний, описовий методи, а також метод аналізу наукової літератури із зазначеної проблеми.

В українській літературі традиція сократіани представлена поодинокими випадками, передусім творчістю Г.Сковороди, віршем Ф.Кривіна “Сократ”, деякими аналогіями (“Попіл імперій” Ю.Клена) тощо. Найбільш вартісним твором на цьому фоні є повість Ю.Мушкетика “Смерть Сократа” (1971 р.).

Повість поділена на три зустрічі (“три стрічі”) Сократа із стратегом Феогеном, який уособлює “наївні звичаї” і чия сюжетна доля, на думку О.Бойченко, символізує собою “трагедію всієї Греції” [2, с. 58], що переживала поступову деморалізацію суспільства.

У першій “стрічі” використовується традиційним мотив пошуку істини, реалізований через бесіди стратега і філософа, які репрезентують собою, відповідно, наївну та рефлектуючу моральності (О.Бойченко). У другій “стрічі” реалізовується також традиційний мотив суду над Сократом, результатом якого став смертний вирок. У третій – передсмертної бесіди, яка трансформується завдяки заміні співрозмовника (замість друзів, Сократ розмовляє з ворогом Феогеном).

Отже, Ю.Мушкетик використав у своєму творі традиційні сократівські мотиви (суд, очікування смерті, виконання вироку), трансформації зазнала лише передсмертна бесіда філософа з Феогеном. Та, насамперед, український письменник створив повнокровний образ Сократа, що дає змогу й українському читачеві долучитися до скарбниці мудрості античної філософії.


ЛІТЕРАТУРА

1. Бойченко О. Наївний мудрець // Зарубіжна література. – 1998. – №25-28 (89-92). – С.56-64.

2. Бойченко О. До проблеми українського доробку в європейській сократіані // Слово і час. – 1996. – №2. – С.54-58.

3. Сливинський О. Два Сократи, або як віднайти мужність // Вітчизна. – 2006. – №3-4. – С.139-151.



Іван Давиденко,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викл. З.П.Надєжда
ПОЕТИКА НАЗВИ ПОВІСТІ Ю. МУШКЕТИКА “ЛІТНІЙ ЛЕБІДЬ НА ЗИМОВОМУ БЕРЕЗІ”
Заголовок – обов’язків компонент у складі художнього твору. Він знайомить нас із текстом, представляє його зміст і форму, увиразнює його ідею, тому актуальною є проблема поетики назви. Метою роботи є дослідження специфіки заголовку повісті Ю. Мушкетика. Реалізація цієї мети передбачає виконання таких завдань: 1) визначити семантичний зв’язок заголовку з твором; 2) з’ясувати символічний зміст назви; 3) дослідити хронотопний аспект титла. Теоретико-методологічною основою роботи є праці М. Бахтіна, О. Білецького, О. Веселовського, Д. Наливайка, А Нямцу.

Проблемою поетики назви займались Н. Кожина, Е. Джанджакова, А. Нямцу. За словами Е. Джанджакової, “заголовок – це категорія поетики” [1, с.208]. Н. Кожина підкреслює, що “заголовок як поріг стоїть між зовнішнім світом і простором художнього твору і першим бере на себе основне навантаження у подоланні цієї межі” [2, с.167]. Небезпідставні слова А. Нямцу про титул, який часто “виступає тим первинним ідейно-смисловим сигналом, який налаштовує реципієнта на необхідне для автора сприйняття інтерпретації сюжету(образу, мотиву), а іноді і підказує читачеві характер переосмислення” [3, с.79].

Ю. Мушкетик пропонує заголовок алюзію, що надзвичайно розширює асоціативне поле твору. В центрі титла слово “лебідь”, яке концентрує на собі основну увагу. За словником символів, лебідь – це “символ світла, смерті, перетворення, поезії, краси та меланхолічної пристрасті” [4, с.187].

Завдяки багатозначності образу дана назва пов'язана з міфологією, і з народними піснями і легендами, з творами літератури.

Образ-символ лебедя використовували поети Горацій, С. Малларме, М. Драй-Хмара, в музиці Вагнер та П.І. Чайковський, в образотворчому мистецтві – Сальвадор Далі.

Особливість титла повісті Ю. Мушкетика в тому, що внутрішня форма його значно об’ємніша, ніж зовнішня будь-якої лексичної одиниці, завдяки чому задається певна перспектива творові.

“Літній лебідь на зимовому березі” – це метафорична назва, що має понятійно-інтелектуальну функцію. О. Потебня вважав, що метафора – то стрибок від образу до значення. Вона прагне до розгортання в тексті. Ю. Мушкетик зосереджує увагу на трагічному як однієї з естетичних форм історичної свідомості, на стосунках поета і влади, трагічної долі митця періоду імперії, система якої деструктивно впливала на людину.

Назву повісті можна віднести до часопросторового різновиду. Це виявляється у способі фіксації часу і простору – через закодоване словосполучення – зимовий берег.

Такий заголовок спонукає реципієнта до колоподібного акту читання, що випливає з внутрішньої природи назви, спонукає звертатися до нього під час актуалізованих моментів тексту. Закодований титул розшифровується в результаті співвіднесення тексту із назвою.

Отже, заголовок відіграє важливу роль у художній структурі тексту. Це своєрідний центр, в якому зібрані простори художнього твору в єдиний смисловий вузол, це специфічна автономна структура з компонентами часопростору, метафоричною універсальністю алюзій, що розширює асоціативне поле твору, з’єднує його зі світовою культурою.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Джанджакова Е. О поэтике заглавий // Лингвистика и поэтика. – М., 1979. – 384 с.

  2. Кожина Н. Заглавие художественного произведения: онтологоия, функции, параметры типологии.// Проблемы структурной лингвистики: Сб. научн. трудов. – М., 1988. – 342 с.

  3. Нямцу А. Поэтика традиционных сюжетов. – Черновцы, 1999. – 310 с.

  4. Тресиддер Дж. Словарь символов / Пер. с англ. С. Палько. – М.: ФАИР-ПРЕСС, 1999. – 448 с.



Юлія Дрянєва,

4 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О.П.Новик
ПОЕЗІЯ-ДІАЛОГ У ТВОРЧОСТІ ЛІНИ КОСТЕНКО ТА

МАРИНИ ЦВЄТАЄВОЇ
Сучасне літературознавство прагне об’єктивізувати дослідження української літератури введенням її у світовий контекст.

Проблема вивчення типологічних сходжень між художніми явищами в українській та зарубіжних літературах в сучасному літературознавстві поставлена, але ще не достатньо вивчена. Українська література ХХ століття, а надто творчість такої оригінальної авторки, якою є Ліна Костенко, є чи не найпридатнішою для виявлення, дослідження та наукового осмислення діалогічності філософської та громадянської лірики, та для проведення типологічного зіставлення із творчістю іншого оригінального митця ХХ століття – Марини Цвєтаєвої.

Мета роботи – проаналізувавши поезію Ліни Костенко та Марини Цвєтаєвої, дослідити художню своєрідність віршів-діалогів лірики обох поетес. Завдання: вивчити розвідки з теорії літератури, в яких ідеться про поняття: поезія-діалог, діалогічність; проаналізувати праці сучасних літературознавців, які займалися проблемою діалогічності лірики у творчості Ліни Костенко; класифікувати види поезій-діалогів згідно з певними ідейно-естетичними принципами, на яких базується творчість Ліни Костенко та Марини Цвєтаєвої; визначити основні точки перетину доробків поетес.

Об’єктом дослідження є лірика Ліни Костенко та Марини Цвєтаєвої, а предметом – типологічні паралелі поезії-діалогу.

Методологічну основу роботи складають розвідки з історії української літератури та зарубіжної прози ХХ століття, а також дослідження з теоретико-літературних проблем, зокрема, теоретичні розробки понять діалогізму, діалогічності в наукових працях І.Арнольда, Н.Арутюнової, М.Бахтіна, Л.Гінзбурга, Л.Жабицької, А.Жолковського, Н.Іванової та ін., дослідження поезії авторок.

У роботі застосовувався системно-функціональний підхід до вивчення літературних явищ, використані компаративний, типологічний, культурно-історичний, герменевтичного прочитання художнього твору, порівняльно-історичний, описовий методи, а також метод аналізу критичної літератури з теми.

Поняття поезія-діалог, введене у літературознавчий обіг дослідницею Г.Давидовою-Білою щодо творчості Івана Франка [3] та згідно теорії М.Бахтіна про діалог [2], нами використано з метою виділення в межах розмаїтої жанрової структури поетичної збірки Ліни Костенко специфічного варіанту вірша-послання, в якому знаходимо “усвідомлення опозиції “Я-Ти” з відокремленням монологу персонажів від диптиху чи триптиху, котрі розгортаються як цілісна реакція одного ліричного “Я” (хоч припустима часова віддаль емоційних станів в обох частинах). У вірші-діалозі репрезентована емоційно-вольова реакція двох осіб.

Ми класифікували вірші-діалоги у творчості Ліни Костенко та Марини Цвєтаєвої за основними видами діалогічних зв’язків, які обумовлені вказаними вище проблемами, і дійшли висновку: відчуття часу в обох письменниць дуже подібне їх активною громадською позицією, їх роллю у суспільному житті (як “нерв часу”); творчі Долі поетес подібні тим, що обидві зазнали як “внутрішньої”, так і “зовнішньої” еміграції, через що не могли приховувати власні думки і розвивати діалог з тим, проти кого виступають. Обидві авторки програють у драматизованих віршах-діалогах різні позиції, бо лише в процесі діалогічної взаємодії й відбувається наближення до глибинної правди життя, якої прагнуть як поетеси, так і їх ліричні героїні. У кожної з поетес – своя манера, свій вистражданий стиль, своя система образів і – спільний біль, спільні думки та відчуття глибокої віри у справжнє мистецтво, загальне відчуття власної гідності сформованої особистості.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Арнольд И.В. Проблема диалогизма, интертекстуальности и герменевтики (в интерпретации художественного текста): Лекции к спецкурсу. – СПб., 1997. – 350 с.

  2. Бахтин М. Вопросы литературы и эстетики. Исследования разных лет. – М.: Худож. литература, 1975. – 504 с.

  3. Давидова-Біла Г. Позиція автора у віршах-діалогах Івана Франка // Літературознавство: Матеріали ІV конгресу Міжнародної асоціації україністів. (Одеса, 26-29 серпня 1999 р.). Кн.1 / Відп. ред. О. Мишанич. – К.: Обереги, 2000. – С. 502–508.

  4. Иванова Н.И. Диалог в современной лирике // Проблемы структурной лингвистики. – М., 1984. – С.43–50.

  5. Костенко Л. Вибране. – К.: Дніпро, 1989. – 560 с.



Ольга Кирюшкова,

4 курса Института филологии.

Научн. руководитель: к. филол.н., доц. И.Э.Спивак
Сюрреализм в рассказах Ю. Мамлеева
В литературе конца ХХ развиваются не только реалистические тенденций, но возникают также и маргинальные стилевые течения, которые становятся заметными явлениями в литературном контексте данного периода. Новые литературные тенденции предвосхищают сюрреалистическую эстетику, представленную именами Л.Петрушевской и Ю.Мамлеева. Этим и определяется актуальность выбранной темы.

Объект исследования – текстовый массив рассказов Ю.Мамлеева.

Предмет – особенности художественного воплощения эстетики сюрреализма в рассказах Ю.Мамлеева.

Цель работы – проанализировать своеобразие эстетического воплощения принципов сюрреализма, как одного из маргинальных модернистских стилей, в рассказах Ю.Мамлеева.

В ходе работы мы руководствовались следующим комплексом методов исследования: теоретические: анализ критической, научной литературы по теме работы, теоретический анализ и синтез на этапах определения цели, объекта и предмета исследования и решения поставленных заданий; практические: поисково-эмпирический (для выявления особенностей художественного воплощения эстетики сюрреализма в рассказах Ю.Мамлеева).

Ю.Мамлеев – родоначальник метафизического реализма в русской прозе последней трети ХХ века и продолжатель традиций европейского сюрреализма.

“Сюрреализм (букв. “надреализм”) – авангардистское течение, которое возникло в 20-е гг. ХХ века в литературе, потом распространилось на рисование, кинематографию, театр, скульптуру и другие виды искусства” [перевод наш – О.К.] [3, с.452].

Писатели-сюрреалисты выражают недовольство существующей действительностью: они объявляют её источником всех зол, выступают против абстрактного мира вообще, отказываются от разума, логики, от привычного восприятия вещей, от неудовлетворительного, даже абсурдного разграничения прекрасного и уродливого, правдивого и ложного, хорошего и плохого. Отличительной особенностью стали реальные, подчас доходившие до натурализма изображения персонажей, но в фантастическом, нереальном окружении.

Одна из доминирующих тем у Ю.Мамлеева – тема страха. Вместе с тем страх – это одно из действующих лиц в произведениях писателя, он практически персонифицирован.

Взаимопроникновение миров и стирание чётких границ между ними – отличительная черта сюрреализма. Не последнюю роль в этом процессе играет сон, сновидение. Особый акцент в произведениях сюрреалистов делается на состоянии сумасшествия, которое понимается как надреальное, приближенное к провидению. В произведениях Ю.Мамлеева сумасшествие не только личностное, единичное, в общепризнанной форме, но и безумие коллективное, безудержное, воплощённое в абсурдных действиях и ситуациях.

В основе сюрреализма как течения лежит отказ от чувства справедливости, верности, долга, от обязанностей семейных, гражданских, что также нашло своё отражение в творчестве Ю.Мамлеева.

В рассказах автора интересует, главным образом, смерть и отношение к ней человека. Тема смерти очень тесно связана с темой иррационального, непознанного. В большинстве произведений писателя мир устрашающе-демонический, описаны различные уровни инфернального бытия.

Ю.Мамлеев продолжает традицию русской философии богоискательства. Отличительная черта его героев – интуитивный, не до конца осознанный, хаотичный поиск Божества, Абсолюта.

Таким образом, рассказы Ю.Мамлеева – оригинальное воплощение эстетики сюрреализма.


Литература

  1. Адамович М. Соблазнённые смертью. Мифотворчество в прозе 90-х годов: Ю. Мамлеев, М. Павич, В. Пелевин, А. Дмитриев // Континент. – 2002. – №4. – С. 405-419.

  2. Геташвили Н. Сюрреализм // Энциклопедия для детей. – Т.7. Искусство. – Ч. 2. Архитектура, изобразительное и декоративно-прикладное искусство XVII–XX веков / Главн. ред. М.Д. Аксёнова. – М.: Аванта, 2001. – С. 562–566.

  3. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.2 / Автор-укладач Ю.І. Ковалів. – К.: Академія, 2007. – с. 452-454

  4. Мамлеев Ю.В. Чёрное зеркало. – М.: Вагриус, 2001. – 352 с.



Анастасія Шальнова,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О.П.Колінько
ХУДОЖНЯ МОДИФІКАЦІЯ МІФОЛОГЕМИ ВЕЛИКОЇ МАТЕРІ-БОГИНІ У ТВОРЧОСТІ О.ПУШКІНА
У наш час процес активної реміфологізції охопив соціальне і культурне життя суспільства. Елементи поетики міфу все частіше використовуються під час аналізу специфіки літературного процесу XIX століття. Варто згадати хоча б дослідження В. Топорова “Міф. Ритуал. Символ. Образ ”, монографію М.Вайскопфа “Сюжет Гоголя”, працю М.Євзліна “Космогонія і ритуал”.

Однією з основних міфологем, яка вплинули на світовий літературний процес, починаючи з античної доби, вважається міфологема Великої матері-богині, що існує в 3-х основних іпостасях: діви, німфи, жінки (старої). Кожен з цих образів бере початок в добу матріархату і наповнений філософсько-ритуальним змістом. В європейській науці вивченням цієї міфологеми займався англійський вчений Р.Грейвс.

Найбільш цікавий випадок міфологеми Великої матері-богині ми знаходимо у Пушкіна, в творчості якого послідовно стикається багато культурних кодів й міфологічних концептів, реалізація яких залежить й від специфіки національного образу світу, й від існуючих літературно-естетичних традицій, й, звісно, від особливостей пушкінського сприйняття місця жінки в соціально-етичному космосі доби. Все це визначило актуальність теми, бо творчість О.Пушкіна крізь призму міфологічної критики мало досліджена, а образ Великої матері-богині надзвичайно багатогранний і цікавий.

Специфіка досліджуваного об’єкту і мета наукового пошуку обумовили використання культурно-історичного методу, еволюційного методу, методу міфологічної критики, художнього аналізу з перевагою герменевтики тексту й методів обробки наукової літератури.

У ліцейський період творчості О.Пушкін головним чином сприймає жіноче начало як начало німфічне крізь призму галантного еротизму XVIII століття й традицію античної елліністичної анакреонтики. До цієї традиції належать “Монах”, “Лєда”, “Зради” та ін. У цих творах образи жінок дещо абстрактні, неконкретні, умовні й імена героїнь – Доріда, Лаїса, Ельвіра, Земфіра, Клеопатра та ін.

У 20-30-і рр. найбільш привабливим для поета стає тип жінки-мадонни, німфи з душою діви, яка представляє собою універсальний та ідеальний жіночий образ: “Вакхічна пісня”, “Наслідування Корану”, “Жив на світі лицар бідний”.

У зрілій любовній ліриці поета за образом реальної коханої жінки завжди стоїть ідеальний первообраз богині, який постійно іменується: жінка, Мадонна, Богородиця, Марія-діва, Матір Господа Христа, Пречиста.

У прозі О.Пушкіна спостерігається перехід від вакханки-німфи до провінційної дівчини. Цей перехід супроводжується створенням цілого ряду образів типологічно близьких один до одного. Це образи юних (частіше це – образи 17-тирічних дівчат, які тільки вступають у життя, характер яких знаходиться в стадії формування. Достатньо згадати Машу Миронову із “Капітанської доньки”, Машу із “Дубровського”, Тетяну із “Євгенія Онєгіна”.

Наприкінці 20-30-х рр. поета приваблює й тип старої жінки, жінки-відьми. Дуже чітко ця ситуація простежується в поемі “Руслан і Людмила” в образі чаклунки Наїни та в образі старої графині в “Піковій дамі”.

Отже, міфологема образу Великої матері-богині в творчості Пушкіна представлена в трьох іпостасях, які по – різному трансформуються і варіюються в різні періоди його творчості в поетичних і прозових жанрах.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Внешняя красота женщины в изображении А.С.Пушкина [Электронный ресурс] / Патянина О.В. // Вестник Омского университета. – 1999. – №2. – С. 43. – Режим доступа к журн.:http://www.omsu.omskreg.ru:8001/vestnik/articles/y1999i2/a097/article.html#begin.

  2. Коровин В. И. Романтические настроения в пушкинской лирике 20-х гг. // История романтизма в русской литературе 1790 – 1825. – М., 1979. – 352 с.

  3. Пушкин А. С. Роман «Евгений Онегин” / Пред. П.Антокольского. – М., 1976. – 247 с.

  4. Резник Н. А. Провинциальные барышни у Пушкина // Литература в школе. – 2006. – №3. – С. 58.

  5. Топоров В. Н. Миф. Ритуал. Символ. Образ. – М., 1995. – 624 с.



Юлія Шевченко,

6 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О.П.Колінько
ХУДОЖНІ ВАРІАЦІЇ КАЗКОВОГО ЖАНРУ У ТВОРЧОСТІ І.ФРАНКА
Казки І.Франка вже були предметом наукового аналізу. Зокрема, вони розглядалися в аспекті художньої трансформації фольклорних джерел в працях О.Дея, О.Вертія, Я.Закревської, у контексті розвитку дитячої та світової літератури в дослідженнях Д.Білецького, В.Бойко, І.Гмир, Л.Кіліченко, Л.Колмачевського, О.Веселовського. Цінними з цієї проблеми є праці самого І.Франка. Однак, не було ще спроб цілісного дослідження художніх варіацій казкового жанру в його творчості. У цьому руслі видається доцільною наша праця.

Метою дослідження є аналіз художніх варіацій казкового жанру в творчості І.Франка та конкретна інтерпретація текстового казкового масиву. Методи дослідження – типологічний, порівняльно-історичний, рецептивної естетики, інертекстуального й контекстуального прочитання.

Діапазон жанрових модифікацій казки у творчості І.Франка дуже широкий. Серед цієї кількісно багатої групи є й власне казки (казки про тварин збірки “Коли ще звірі говорили”, кумулятивна казка “Ріпка”), й казки-вірші (“Киця”), казки-притчі (“Рубач”), казки-байки (“Свиня”), казки-фейлетони (“Опозиція”, “Як то Згода дім будувала”), казки-оповідання (“Історія кожуха”, “Куди діваються старі роки”), казки-поеми (“Лис Микита”, “Абу-Касимові капці”, “Коваль Бассім”), казки-драми (“Суд святого Миколая”), драматична поема-казка (“Сон князя Святослава”) та ін.

У творчості І.Франка можна виокремити казки розважально-дидактичні, авантюрно-сатиричні, власне сатиричні, філософсько-сатиричні, філософські. Розважально-дидактичні казки зорієнтовані на естетично цікаве, спрямовані на потішання і водночас ненав’язливе повчання реципієнтів (“Ріпка”, казка – образок “Суд святого Миколая”, “Як звірі правувалися з людьми” тощо).

І.Франко був одним із зачинателів української політично-сатиричної казки. Твори цієї модифікації в основі своїй мають не запозичені сюжетні матриці, а гостроактуальний життєвий матеріал, вихоплений із сучасної Франкові соціальної дійсності (“Звірячий парламент. Уривок політичної байки”, “Казка для молодих директорів банкових”; “Опозиція”, “Казка про Добробут”, “Історія кожуха”, “Звірячий бюджет” (три останні зі збірки “Сім казок”), “Свиня” (зі збірки “Місія. Чума. Казки і Сатири”), а також незакінчений твір “Блощиця”. Художніми прикметами сатиричних казок є гумор, іронія, сарказм, гротеск, публіцистичний струмінь, алегоризм.

Окремий різновид утворюють філософсько-сатиричні казки І.Франка. Твори цієї групи змішані за жанровою структурою: вони поєднують у собі риси казки, притчі, апокрифа, житія, фейлетону, анекдоту, оповідання. Цей жанровий синтез пройнятий легкою іронією, дотепним гумором, ненав’язливою життєвою мудрістю, алегоризмом, елементами фантастики, базується на традиціях народної сміхової культури і, зокрема, соціально-побутової казки (“Куди діваються старі роки”, “Про багача, що їздив біду купувати”, “Як пан собі біди шукав”, “Як русин товкся по тім світі”, “Як то Згода дім будувала”). “Святовечірню казку” – поетичний пролог до збірки “Давнє і нове”, поетичний і прозовий варіанти “Рубача”, прозову казку “Без праці” та віршовий драматичний твір “Сон князя Святослава” відносимо до різновиду філософської казки І.Франка, в якій віддзеркалюються світоглядні переконання письменника. Основні прикмети філософських казок І.Франка – алегоричність, символічність, метафоричність, параболічність (притчевість), поглиблений психологізм, сновидіння.

Літературні казки І.Франка мають багато жанрово-художніх варіацій. Письменник відіграв визначну роль у розвитку української літературної казки, істотно розширивши її жанрові можливості завдяки філософізації, сатиризації, синтезуванню з іншими жанрами.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Галицькі народні казки. Впорядкував і порівняння додав д-р Іван Франко // Етнографічний збірник. – Львів, 1895. – Т.1. – С. 10.

  2. Тихолоз Н.Б. З вірою в силу розуму (Ідейно-художнє новаторство Івана Франка у збірці казок для дітей “Коли ще звірі говорили”) // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2000. – №6. – С. 59-67.

  3. Франко І. Твори: В 50 т. – К., 1979. – Т. 20. – 483 с.



Катерина Мальцева,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ас.К.Ю.Савранська
ПРОБЛЕМА ВИБОРУ ЖИТТЄВОГО ШЛЯХУ В РОМАНІ П.Мирного та І.Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”
В історію української літератури Панас Мирний увійшов як автор психологічної прози в добу розвинутого реалізму. Розпочавши з традиції для літератури першої половини ХіХ ст. оповідних жанрів , у зрілий період він створив великі епічні полотна, які стали цілим етапом у розвитку української літератури. Актуальність нашої теми полягає в дослідженні роману Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні? ”. На сьогоднішній день творчість Панаса Мирного та названий вище твір досить мало досліджена вченими-літературознавцями, тому ми обрали саме цю тему, щоб докладніше з′ясувати жанрові особливості та історію написання роману Панаса Мирного “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”. Мета нашої роботи – дослідити історію написання роману, визначити специфіку жанру роману та його різновиди.

Літературну діяльність Панас Мирний розпочав наприкінці


60-х рр. Виявив себе як письменник-реаліст. У творчій спадщині Панаса Мирного переважає проза. Він є автором ряду нарисів, оповідань, повістей, романів. Серед творів Панаса Мирного найбільш масштабним і складним є соціально-психологічний роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?”, написаний у співавторстві з Іваном Біликом (І.Рудченком). І.Рудченко мав великий вплив на формування світогляду П.Рудченка, виховання його естетичних смаків, вибір мети життя й призначення людини. Він направляв і забезпечував лектуру брата, де були Т.Шевченко і М.Гоголь, Марко Вовчок і І.Тургенєв, М.Костомаров і М.Чернишевський, М.Драгоманов і Д.Писарєв та ін.; твори вітчизняних і зарубіжних письменників. Літературна спадщина Панаса Мирного характеризує його як майстра слова, який найвищою цінністю художньої творчості бачив правду життя. Робота над романом припала на 1872-1875 рр. Через цензурні перепони він був виданий пізніше – 1880 р. Співавторство різних особистостей, а також тривалий час роботи над романом зумовили його багатоплановість. Автори змалювали широке полотно народного життя з усім комплексом суспільних процесів, що охоплює більш як столітній часовий відрізок. При цьому увага зосереджена на образі окремої особистості – представника селянського середовища, який під впливом соціальних обставин став злочинцем. Роман “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” став важливим етапом у розвитку української романістики. Він давав відповіді на складні питання тогочасної дійсності, розкривав причини й зображував наслідки руйнування патріархального селянського життєвого устрою. Роман Панаса Мирного та Івана Білика став найвищим досягненням української реалістичної прози ХІХ ст.

Таким чином, у романі “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” проблема вибору життєвого шляху героями поставлена з особливою гостротою. Хоча ми і знайомимося з соціальними та психологічними мотивами вибору центрального персонажа, однак художній матеріал твору наштовхує, насамперед , нас на думку про те, що людина сама відповідальна за свої вчинки і її злочин не може бути остаточно виправданий жодними причинами та обставинами. Роман змушує нас задуматися над питаннями загальнолюдськими, вічними - про гріх і спокуту, добро і зло, жорстокість і милосердя.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Бузлан Г. Компаративний аналіз двох романів “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного та І. Білика і “Злочин і кара” Ф. Достоєвського // Дивослово. – 2004. – №9. – С. 19-22.

  2. Грицай М. Панас Мирний: Нарис життя і творчості. – К: Дніпро, 1986. – 191 с. (літературний портрет).

  3. Новіков А. Образ народного заступника в українcькій драматургії кінця XIX – поч. XX ст. // Українська література в ЗОШ. – 2005. – №4. – С. 6-10.

  4. Свідер П. Хто ж він, Чіпка Вареник? // Українська література в ЗОШ. – 2000. – №5. – С. 11-14.

  5. Сиваченко М. Корифей української прози. Нарис творчості П. Мирного. – К.: Наукова думка, 1967. – 214 с.

  6. Теорія літератури: Підручник / За ред. О.Галича. – К.: Либідь, 2001.

  7. Турчин М. Пропаща доля внука // Дивослово. – 2004. – №9. – С. 23-25.



Світлана Макаренко,

4 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філ.наук, доц. О.Д.Харлан
ПРОБЛЕМА НАЦІОНАЛЬНОЇ ІДЕНТИЧНОСТІ В РОМАНІ

І.ВІЛЬДЕ “ПОВНОЛІТНІ ДІТИ”
Проблема національної самоідентичності належить до найактуальніших не лише в сучасному літературознавстві, але й у всьому комплексі гуманітарних наук. Англійський політолог Ентоні Д.Сміт стверджує, що національна ідентичність як “колективний культурний феномен” на сьогодні впевнено тримає першість серед інших культурних ідентичностей [5, с.142] Публікації останніх років засвідчують, що вітчизняне літературознавство досліджує названу проблему досить активно. Серед найпомітніших праць на цю тему можна назвати монографії Л.Сеника “Український роман 20-х років: проблема національної ідентичності” (Львів, 2002), С.Андрусів “Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст.” (Львів, 2000), О.Пахльовської “Українська літературна цивілізація” (К., 2000), Г.Штоня “Духовний простір української ліро-епічної прози” (К., 1998). Незважаючи на впевнений науковий поступ у дослідженні вказаного питання, проблема національної ідентичності залишається остаточно не розв’язаною.

Термін “ідентичність” у сучасних дослідженнях використовується досить широко та розпливчасто, тому, на думку деяких авторів, важко точно визначити його зміст. Розбіжності спостерігаються у розумінні природи цього явища, його структури, а також специфіки реалізації та застосування ідентичності у вигляді конкретних втілень. Значна кількість дослідників вживає термін “ідентичність”, а також словосполучення на позначення її різновидів (національна, етнічна, релігійна тощо) як щось самозрозуміле, таке, що не потребує визначень

Мета дослідження з’ясувати особливості поетики роману І.Вільде “Повнолітні діти” під кутом зору проблеми національної ідентичності.

У романі “Повнолітні діти”, який став своєрідним підсумком ранньої творчості І.Вільде, змальовано життя Північної Буковини під румунською окупацією. Безпосередність та емоційна відкритість зображення світу головної героїні Дарки Попович тут поєднується із зображенням соціального визиску, нестатків, загрози безробіття, постійного переслідування національної інтелігенції, доносами, загрозою денаціоналізації. Вихідним пунктом на шляху осягнення таємниці України є констатація її бездержавності, поразки у змаганні за гідне місце в геополітичному просторі Європи [3, с.102].

На думку С.Андрусів, у творі І.Вільде талановито, психологічно достовірно й тонко, зі стриманим ліризмом, водночас безжально правдиво показує процес становлення особистості головної героїні Дарки Попович [1, с.54] Попри всю ніжність авторки до героїні вона не боїться показати її смішною: Дарка “на пробах” співає, не маючи голосу, Дарка танцює коломийки, не вміючи танцювати [2].

Важливим виявом національної ідентичності постає образ родини та Дому. Образ родини Поповичів, взаємини батьків і дітей дають підстави говорити про міф Дому в романі І.Вільде. Ролі батька й матері тут різні функціонально й екзистенційно: мати – це Дім, розуміння, ласка й прощення – серце; батько – життєва школа, навчання, як жити поза Домом, мужність, стійкість, людська й національна гідність – розум; вони однакові своєю любов′ю до дітей. Дім постає місцем, де народжується й формується людська особистість, куди прагне вічного повернення людська душа задля психологічного захисту, задля відновлення захитаної душевної рівноваги.

Типологічно проза І.Вільде близька до роману випробування – героїня у новому житті поза рідним домом переходить крізь різні випробування на зрілість, досвідченість, учиться розуміти життя в його складності, непередбачуваності і неоднозначності ситуацій, у тому й ситуацій випробування, учиться самостійно розв'язувати свої проблеми, формує власну людську і національну ідентичність.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х рр. ХХ ст. – Тернопіль: Джура; Львів: ЛНУ імені Івана Франка, 2000. – 340 с.

  2. Вільде І. Повнолітні діти // Вільде І. Твори: В 5 т. – К.: Дніпро, 1968. – Т.5. – 582 с.

  3. Забужко О. Філософія української ідеї та європейський контекст: франківський період. – К.: Факт, 2006. – 156 с.

  4. Сміт Е. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 382 с.


Светла Желева,

2 курс Института филологии.

Научн. руководитель: к.филол.н., доц.С.М.Цанов

1   ...   9   10   11   12   13   14   15   16   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка