Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка12/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23

Юлія Тріфонова,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н. М.М.Богданова
МОРАЛЬНО-ПСИХОЛОГІЧНА ПРОБЛЕМАТИКА В ДРАМАТИЧНІЙ ПОЕМІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ “БОЯРИНЯ”: МОТИВ ПАСИВНОСТІ ЧИ ЗРАДИ
Леся Українка – яскрава постать межі століть. Особливе зацікавлення викликає драматична поема “Бояриня”, оскільки розкриває морально-психологічні проблеми героїв. Вперше твір було надруковано у 1914 р., вже по смерті письменниці, в часописі “Рідний край”. На думку Б.Якубського, “…ця поема стоїть осторонь від інших драматичних поем Лесі Українки. Можна припустити, що Леся Українка обрала собі цю тему якраз після того, як їй не раз закидали, що ніби вона цурається українських тем. Правда, вона й тут взяла тему історичну, а не з сучасного їй українського життя” [6, с.4]. Поет-неокласик М.Драй-Хмара, аналізуючи твір, зазначав, що “Леся Українка розробила в “Боярині” історичну тему тому, що не знала гаразд українського побуту” [3, с.105]. Сама Леся Українка у листі до А.Кримського від 6 червня 1912 р. писала: “Ото бачите, гнітить моя “необразованість” у рідній історії, себто, розуміється, елементарні відомості я маю і дещо там читала, але першоджерел (літописів головно) зовсім мало куштувала і через те не знаю стилю, “пахощів” давніх епох, а на чужу інтерпретацію не покладаюсь… Мені здається, що якби я сама прочитала якусь там Волинську літопис чи Самовидця, то я б там вичитала щось таке, чого мені бракує у сучасних істориків (не виключаючи і Грушевського), а потім, може, й сказала б щось таке, чого ще не казали інші поети…» [7, с.105]. Метою роботи є дослідження морально-психологічної проблематики, мотиву пасивності / зради в поемі. Головний герой «Боярині» не є історичною особою. В образі Степана змальовано того українського інтелігента, що втратив почуття національного й одірвався од народу і сам ішов у чуже оточення й переймав чужу культуру, зрікшись своєї рідної. Та чи можна вважати Степана зрадником? Це питання викликало дискусію у літературознавців. “Аналіз характеру образу доводить, що він – слабовільна жертва обставин. Батько своєю присягою Москві вирішив його долю, а Степан – з тих м’яких, нерішучих, пересічних натур, що воліють краще пристосовуватись і діяти “по возможности”, ніж протестувати” [7, с.225].

М.Драй-Хмара зазначає, що “московський боярин, який робить службову кар’єру, допускається найогидніших вчинків. Він – нещирий, лукавий, хитрий, улесливий і жорстокий. Цареві він, власне, не служить, а догоджає, як раб. Степан розуміє всю огидність цього акту, але все одно не відмовляється його робити” [6, с.24]. Приєднуємося до думки Т.Вірченко, яка вважає, що “здатність Степана пристосовуватися на чужині – це не просто щось вимушене, а професійна риса характеру, вироблена за багато років” [1, с.387]. Л.Златогорська вважає, що “Леся Українка в образі Степана намагається показати біль та страждання козацьких нащадків, яких доля розкидала далеко від рідного краю. Скільки таких “Степанів” покинуло Україну, та зробилося холопами “стьопками”, цілували руки царям як невільники, дозволяли себе принижувати, топтати” [4, с.187]. А.Диба зазначає: “Як на мене, Степан зовсім не зрадник, він звичайний українець, але є спокуса зради, і він за крок, за півкроку до прірви. На цьому наголошує і від цього застерігає Леся Українка” [2, с.4]. Отже, Степан не є зрадником, але він і не герой. Його образ уособлює пересічну людину, яка лукавить, пливе за течією і тим самим зраджує національним інтересам. Проектуючи проблеми минувшини на сучасність, авторка не засуджує і не виправдовує героя, вона залишає це нащадкам.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Вірченко Т. Морально-етичні основи характеротворення героя драматичних поем Лесі Українки // Література. Фольклор. Проблеми етики: Зб. наук. праць. – Вип. 28. – Ч. 1 / Редкол.: А.В. Козлов та
    ін. – К.: Твім інтер, 2007. –С.387 – 388

  2. Диба А. До проблеми особистісного і творчого феномену Лесі Українки // Українська мова та література. – 2001. – №17. – С.4.

  3. Драй-Хмара М. Бояриня // Леся Українка. – К.: Молодь,1991. – С.2-5.

  4. Златогорська Л. Доля нащадків козацького роду за драматичною поемою Лесі Українки “Бояриня” // Леся Українка і сучасність: Зб. наук. праць – Т.2. – Луцьк: Волинська обласна друкарня, 2005. – С.185-193.

  5. Історія української літератури. Кінець ХІХ – початок ХХ ст.: У 2 кн.: Підручник / За ред. О.Д.Гнідан. – К.: Либідь, 2005. – Кн.1. – 624 с.

  6. Українка Леся. Бояриня: Драмат. поема / Передм. М. Драй-Хмари. – К.: Молодь, 1991. – 96 с.

  7. Українка Леся. Твори: В 4 т. – К.: Дніпро, 1981. – Т.3. – 431 с.; 1982. – Т.4. – 434 с.



Юлія Яковенко,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н. М.М.Богданова
ДРАМА-ФЕЄРІЯ “ЛІСОВА ПІСНЯ” ЛЕСІ УКРАЇНКИ: ЕСТЕТИЗАЦІЯ СИМВОЛУ МУЗИКИ В РОЗКРИТТІ КОНФЛІКТУ ЛЮДИНИ І ПРИРОДИ
Проблема взаємодії людини та природи в “Лісовій пісні” завжди привертала увагу літературознавців, зокрема В. Агеєвої, Н. Зборовської, М. Зерова, С. Павличко, В. Петрова. Останній стверджував, що лейтмотивом цієї драми є романтична натурфілософська тема "живої природи", намагався довести, що повернення до єдності здійснюється в музиці, проявляється так зване стихійне „я” в чистому вигляді: кохання та музика наближає людину до природного, вона зливається з нею воєдино. На його думку, ці ідеї неоромантичної естетики знайшли відображення в “Лісовій пісні” [4].

У центрі драми постає психологія Мавчиної трагічної любові, а знак її кохання – це музика. Доречно згадати слова музикального” поета П.Тичини, котрий сказав: “Я ніколи не покохаю жінку, в якої немає слуху”, отож людина, котра мала подібний знак любові – володіла знаком мистецтва. Трагедія Мавки народилася з духу музики. Н.Зборовська в есеї “Моя Леся Українка” стверджує, що Лесина Мавка – естетка та меломанка: “вслухаючись у гру Лукашевої сопілки, вона зізнається Лісовикові, що хоче побачити людського хлопця, бо “він певне гарний”. “Чи гарна я тобі?” – це зустрічне питання, яке дуже важливе для Мавчиної любові. Адже бути гарною – це мати гарну, поетичну душу” [2, с.198].

Якщо Лукаш образ своєї душі виражає музикою, то Мавка вимовляє її словами. Так з’являється мистецьке єднання душ. Але під впливом духу музики у душі „лісової царівни” виникає передчуття любовної муки. Мавчине кохання постає перед нами солодким болем і тугою до сліз. Лукаш грає, а Мавка плаче. Прагнення музики і любові є головною ознакою її нової суті. У зрадливої, легковажної красуні, що так нагадувала Русалку, яка весело, безтурботно забавлялася з Перелесником, раптом народжується душа. Ознакою народженою душі є відчуття самотності. Мавка, прокинувшись, а отже народившись, раптом внутрішнім зором побачила, що насправді вона – “зовсім, зовсім самотня” [6, с.140]. Кохання з Перелесником – як раптовий вихор, що налітав, закручував і покидав. Тепер лісова мешканка прагне вічного кохання, любові “навіки”. Тобто любити так, як мати, яка ніколи не розлюбить та не покине свою дитину.

У драмі-феєрії народна пісня становить серцевину художньо-образного ладу. Гра Лукашевої сопілки символізує красу його душі, до якої важко дорівнятися буденщині. Пісня парубка, пробудивши Мавку від тривалого зимового сну, сприймається нею водночас як внутрішнє осяяння, як відкриття нового, досі невідомого їй світу. Особлива мелодія зворушує її, породжує “якусь тугу в очах аж до сліз”, і вона проймається почуттями, яких ще ніколи не переживала. Саме Мавка пробуджує в Лукашеві ще незнані йому, приховані почуття краси, музики, незвичайний талант.

Але почуття хлопця швидкоплинні. “Лісова царівна”, відчуваючи серцем сум’яття коханого, визрівання його зради, просить не зневажати “душі своєї цвіту” [6, с.147] ,з якого народилося високе почуття. Але всі прохання Мавки тільки дратують Лукаша. Він не може зрозуміти суті слів коханої, збагнути висоту її почуття, як і багатства людської душі. Своїм нерозумним вибором парубок втратив абсолютно все: і любов, і вміння відчувати красу, милуватися нею, і здатність до творчості. Проте головна героїня має в серці “те, що не вмирає” [6, с.167]. Її вірна душа продовжує його любити, вона не втратила здатність прощати. ”Лісова царівна” знайшла в серці “те є слово чарівне, що й озвірілих в люди повертає” [6, с.169], тим самим давши Лукашеві ще один шанс – вона прагне допомогти тому, хто схибив, помилився.

Отже, філософські роздуми про роль мистецтва, прагнення людини до творення краси, якими перейняті рядки “Лісової пісні”, підводять нас до думки, що мистецтво може бути великим лише тоді, коли воно відтворює народні діяння, прагнення до вільного та гарного життя.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Агєєва В. Поетеса зламу століть. Творчість Лесі Українки в постмодерній інтерпретації. – К.: Либідь, 2001. – 264 с.

  2. Зборовська Н. Моя Леся Українка: Есей. – Тернопіль, 2002. – 232 с.

  3. Міщенко Л. Леся Українка. – К., 1993. – 398 с.

  4. Петров В. Лісова пісня // Українка Леся. Твори. – Книгоспілка, 1930.

  5. Скупейко Л. Міфопоетика “Лісової пісні” Лесі Українки. – К.: Фенікс, 2006. – 414 с.

  6. Українка Л. Лісова пісня: Вірші, драма-феєрія. – Донецьк: Донбас, 1991. – 205 с.



Ольга Єсіпова,

2 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н. М.М.Богданова
РЕЦЕПЦІЯ АНТИЧНОГО СЮЖЕТУ В ДРАМІ ЛЕСІ УКРАЇНКИ “КАССАНДРА”
Драматургія Лесі Українки привертає увагу представників різних шкіл і напрямів вітчизняного літературознавства. Жанрово-стильова своєрідність, полісемантичність образів і розмаїття типологічних перетинів драми “Кассандра” встановлені в дослідженнях О.Білецького, О.Турган. У літературознавчих працях В.Агєєва, Т.Гундорова, Н.Зборовська, С.Павличко, О.Забужко, Я.Поліщук вийшли на новий дослідницький рівень, оскільки звернули увагу на філософські джерела драми, її поетику, феміністичний, апокаліптичний дискурси.

Метою нашої роботи є дослідження античного сюжету в драмі “Кассандра”, виявлення рецептивно-сугестивного зв’язку з трагедійною текстуальністю античності. Характерною особливістю модерніської літератури є звернення до міфу. Звернемо увагу на рецепцію дійсності міфу в драматичній поемі письменниці.

Кассандра – одна з дочок троянського царя Пріама, син якого, Паріс, викрав у спартанського царя Менелая дружину Гелену, через яку і почалась багаторічна війна. Кассандра не проста царівна: Аполлон, який був у неї закоханий, наділив її даром пророцтва, проте, коли дівчина відштовхнула його почуття, Бог зробив так, що у її віщування ніхто не вірив, чим занапастив життя пророчиці.

Царівна віщує тугу, страждання, сльози, біль, кров, загибель Трої, проте її ніхто не чув і не хотів вірити пророчиці. Вона все розуміла, однак не могла нічого зробити. Кассандра бачить приречених на загибель троянців, передусім Паріса, Долона, Гектора, власне Трої та самої себе.

Однак, незважаючи на те, що героїню не сприймають належним чином, на неї накладається забов’язання рятунку Трої через шлюб з лідійським царем Ономаєм, за допомогою якого, на думку старшого брата Кассандри Деїфоба, Троя отримає перемогу над спартанцями. Проте Кассандра бачила долю своєї Батьківщини, розуміла, що ніякий шлюб не врятує рідний край, і намагається відмовити Ономаю, розуміючи марність жертв:

Але ж вони загинули б всі марно,

Бо се ж їх смерть – заручини мої! [5, с.507].

Слова героїні обґрунтовують погляд на особливий характер рецептивно-сугестивного зв’язку драматургії Лесі Українки з давньогрецькою трагедією. На думку А.Нямцу, “характерною рисою образу Кассандри в цей період є її абсолютна покірність фатуму, пасивність і трагічна безвихідь особистої долі. Іншої трактовки цього образу в античній літературі, власне, й не могло бути, оскільки міфологічне світобачення ще не втратило своєї морально-дидактичної нормативності і в значній мірі визначало світогляд стародавньої людини” [2].Такою ж пасивною перед долею, душевно самотньою є й героїня драми Лесі Українки: в цьому полягає її трагедія.

Отже, увесь трагізм життя Кассандри полягає в тому, що вона, говорячи тією ж мовою, що й всі оточуючі, залишається незрозумілою їм жінкою. Люди не розуміють, що не вона джерело зла, що пророчиця говорить тільки те, що бачить і ніяким чином не робить усвідомленого лиха, однак людині важливіші власні прагнення та мрії, вона не хоче ламати ілюзії тільки через “безглузді” пророкування Кассандри.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Гундорова Т., Шумило Н. Тенденції розвитку художнього мислення (поч. ХХ ст. ) // Слово і час. – 1993. – №1. – С. 55-66.

  2. Нямцу А. Загальнокультурна традиція у світовій літературі. – Чернівці: Рута, 1997. – 223 с.

  3. Петров В. Драматична поема Лесі Українки “Кассандра” // Рідне слово. – №3-4. – Мюнхен – Карльсфельд, 1946. – С. 69-76.

  4. Турган О. Українська література кінця ХІХ – початку ХХ ст. і античність (шляхи сприйняття і засвоєння). – К.: Інститут літератури ім. Т.Шевченка, 1995. – 172 с.

  5. Українка Леся. Твори: В 2 т. – Т.1. – К.: Наукова думка, 1986. – С. 464-548.



Юлія Єфремова,

5 курс Інституту філології.

Науковий керівник: к.філол.н., доц. О.П.Новик
НАРОДНІ ОПОВІДАННЯ О.СТОРОЖЕНКА НА ТЛІ УКРАЇНСЬКОГО РОМАНТИЗМУ
О.Стороженко належить до когорти “непривітних співців”, невизнаних своїм часом українських письменників. Оповідання автора розглядалися здебільшого в контексті розважальної фольклорної чи пригодницької прози. Таким чином, художня спадщина одного з найоригінальніших представників національного письменства ХІХ століття виявилася маловивченою. Сьогодні необхідне сучасне прочитання його творів, зважаючи на те, що О.Стороженко був родоначальником “химерної прози” в українській літературі. Звідси випливає актуальність роботи. Цілісне дослідження спадщини автора дає змогу з’ясувати ідейно-естетичну основу оповідань, простежити риси романтизму, що знайшли відображення в творах.

Українські літературознавці лише частково дослідили спадщину О.Стороженка, тому й монографічних праць про його життя і творчість немає. Проза письменника побіжно проаналізована тільки в “Історіях української літератури”, у кількох передмовах до видань творів та в окремих статтях Г.Житецького, М.Петрова, О.Огоновського, П.Куліша, В.Чубинського, Б.Лепкого, С.Єфремова, Д.Чижевського, С.Решетухи.

Метою дослідження є цілісний аналіз ідейно-естетичних основ прози О.Стороженка, особливостей її поетики, типологічних зв’язків з українським та світовим романтизмом. Під час дослідження проблеми використано такі методи: культурно-історичний, цілісно-системний, компаративний, біографічний, герменевтичний, типологічний, психологічний, аналізу, синтезу, узагальнення, систематизації, спостереження тощо.

Література як живий організм змінювалася, розвивалася і удосконалювалася впродовж століть. Так, на зламі ХVІІІ–ХІХ століть як напрям протилежний класицизму, виникає романтизм, в основу якого ліг “принцип індивідуальності”, тобто право митця на самобутність та оригінальність. Наукове визначення романтизму, на думку Чижевського, дати важко, бо “романтична протягом кількох десятиліть та у різних народів набирала відмінних форм, а окремі представники романтики де в чому різнилися один від одного” [4, с.355]. Можна чітко сказати, що “романтичний світогляд – протилежний світогляду просвіченості, а людина – дуже складна істота в якій є й нижчі, й вищі різноманітні елементи”, тобто належить до двох світів, які на неї впливають [4, с.357]. Особливостями українського романтизму є “парадоксальний сюжет”, “романтична іронія”, зумисне затемнені та неясні місця, наслідування казкових сюжетів, мотивів [5, с.68]. “Запізнілим романтиком” в українській прозі був О.Стороженко, який черпав свої сюжети із щедрої скарбниці усної народної творчості. Своє покликання як письменника він розглядав, на думку М.Зерова, крізь призму” збирача й оформлювача народних оповідань” [2, с.219].

У творах Стороженка поєдналися яскраве змалювання побуту та звичаїв селянства з романтичним оспівуванням боротьби українського народу за свою національну незалежність. На сторінках його творів ожили визначні події нашої історії, звитяжні подвиги козацтва [4, с.48]. О.Стороженко майстерно вибудовує оригінальні сюжети на каркасі прислів’я чи приказки, за мотивами переказу, легенди, повір’я. Його твори наснажені гумором, проте цей сміх є соціально інертним, тільки розважальним. Потрібно зважати на жанрову специфіку оповідань, на прагнення автора тільки посмішити читача, і все ж впадає в око, що він ретельно зображуючи деталі побуту, намагається ефектно показати життєві ситуації, залишаючись підкреслено байдужим до соціальних питань [3,с.22]. І.Денисюк у монографії “Розвиток малої прози ХІХ – ХХ століття” розглядає фольклорно-етнографічні оповідання, оповідання – приказки, історичні оповідання, новели [1, с.403]. Отже, художня спадщина О.Стороженка є не менш цікавою і багатогранною, ніж творчість інших прозаїків ХІХ століття. Письменнику-романтику вдалося вміло поєднати традицію й новаторство у сюжетно композиційних структурах, образній та наративній системах і створити розважально–повчальну літературу з глибоким морально-етичним змістом, в якому переплетені народний (міфологічно-фольклорний) та християнський світогляди.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Єфремов С. Історія українського письменства. – К .: Феміна, 1995. – 688 с.

  2. Зеров.М. Твори: У двох томах. – К.: Дніпро, 1990. – Т.2. – 286 с.

  3. Хропко П. Творчість О.Стороженка в контексті української прози і літературно-критичної думки // Радянське літературознавство. – 1988. – №9. – С.20-24.

  4. Чижевський Д. Історія української літератури. Від початків до доби реалізму. – Тернопіль: Феміна, 1994. – 472 с.

  5. Чижевський Д. Слов’янський романтизм // Слово і Час. – 2005. – №9. – С.65-75.



Юлія Регуш,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О.П.Новик
СТИЛЬОВИЙ СИНКРЕТИЗМ ТВОРЧОСТІ ЮРІЯ ФЕДЬКОВИЧА
В ЛІТЕРАТУРНИХ СТУДІЯХ

Вагоме місце в загальноукраїнському літературному процесі 60–80-х років займає прозовий доробок Ю.Федьковича, творчість якого прикметна людинолюбним моральним пафосом, увагою до незвичайних психологічних станів героя, виразністю й дохідливістю слова мала, крім того, особливе значення нового потужного активатора художніх пошуків у письменстві західноукраїнського регіону, де працював письменник. В історії літератури “стрижневі” стилі доповнюються, і виникає сукупність, симбіоз або синкретизм стильових явищ, їх поєднування та взаємодоповнення в коді творчості митця або конкретного твору. Ознака ця притаманна й творчості Ю.Федьковича, що дало чимало підстав для роздумів про її стильову парадигму та спричинило численні дискусії навколо її природи. Метою нашого дослідження стало виявлення стильових домінант творчості письменника і відображення цього у літературознавчих студіях.

Естетичні погляди Ю.Федьковича базувалися на набутку більш ніж півстолітнього загальноєвропейського культурного руху по лінії преромантизм – сентименталізм – “Sturm und Drang” – романтизм. Починаючи як поет німецькомовний, Федькович сприйняв, а далі й переніс у контекст українського художнього мовлення чимало традицій, характерних для німецької літератури, її художніх ідей, мотивів і форм [4, с.199]. Одним із важливих імпульсів творчості Ю.Федьковича як українського письменника стала його любов до народної пісні, винесена з дому. На розвиток таланту Ю.Федьковича сильний вплив мала творчість українських класиків Східної України. Думки про визначний вплив творчості Марка Вовчка на формування Ю.Федьковича як письменника дотримується і О.Білецький [1, с.129]. Найбільш об’єктивну оцінку письменникові дав І.Франко зазначивши, що Ю.Федькович, – се талант переважно ліричний; всі його повісті, всі найкращі його поезії навіяні теплим, індивідуальним чуттям самого автора, всі похожі на частки його автобіографії [5, с.127]. М.Шалата зазначав, що “вихований певною мірою на традиціях європейського романтизму, Ю.Федькович як письменник віддавав йому належну данину” [6, с.110]. Автор пройшов шлях від етнографічно-романтичного опису життя до критичного реалізму. Низка оповідань відзначає проникливо відчутна, адекватна зображуваним подіям тональність оповіді, майстерність вибору планів художнього представлення [2, с.338]. На думку науковця, та модифікація повістувального жанру, в якому працював Ю.Федькович, і та стильова манера, яку він обрав, не давали змоги багатьом прозовим творам письменника ні досягти глибокого реалістичного зображення дійсності, притаманного більшості європейських літератур того часу, ні навіть утриматись, як це сталося з поезією Ю.Федьковича, в колі романтизму. М.Гнатюк у статті “Юрій Федькович та Іван Франко: два етапи в розвитку української літератури на західноукраїнських землях” наголошує на тому, що найбільша заслуга Ю.Федьковича-прозаїка у правдивому зображенні життя та побуту буковинців, їх давніх доленосних традицій, які особис­то спостерігав автор під час своїх походів [3, с.20]. Наведені погляди видатних українських літературознавців, доводять думку про те, що прозова творчість Ю.Федьковича досить своєрідна, їй притаманний стильовий синкретизм, поєднання елементів двох, а іноді й трьох стилів: романтизму, реалізму, сентименталізму. Беручи за основу досягнення визначних митців, запозичуючи в них провідні прийоми творення, проблеми та мотиви, Ю.Федькович поступово формує свій власний творчий метод, заснований на стильовому синкретизмі.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Білецький О.І. Українська проза першої половини ХІХ століття // Українські дожовтневі письменники: Зб. літ.-критич. матеріалів / Упоряд.: В.Ф.Шевченко, М.П.Тарасенко, Л.Я.Дергаль та ін. – К.: Рад. школа, 1985. – С. 128-130.

  2. Бондар М.П. Юрій Федькович // Історія української літератури другої половини ХІХ ст. У 3 кн. / За ред. М.Т. Яценка. – Кн. 2. – К.: Либідь, 1996. – С. 319-351.

  3. Гнатюк М. Юрій Федькович та Іван Франко: два етапи в розвитку української літератури на західноукраїнських землях // Науковий вісник Чернівецького університету. – Випуск 274 – 275. Слов’янська філологія. – Чернівці: Рута, 2005. – С. 16–21.

  4. Історія української літератури другої половини ХІХст. / За ред. В.М. Поважної, М.С. Грицая. – К.: Вища школа, 1986. – С. 108-114.

  5. Франко І. Осип-Юрій Федькович (Кілька слів по поводу 25-літнього ювілею його літературної діяльності) // Українські дожовтневі письменники: Зб. літ.-критич. матеріалів / Упоряд.: В.Ф.Шевченко, М.П. Тарасенко, Л.Я. Дергаль та ін. – К.: Рад. школа, 1985. – С. 127.

  6. Шалата М. Юрій Федькович. Життєвий і творчий шлях. – К., 1984. – 239 с.



Ірина Бодня,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викл. Г.О.Александрова
ПРОБЛЕМА РОЗДВОЄННЯ ПСИХІКИ ГЕРОЯ В НОВЕЛАХ М. КОЦЮБИНСЬКОГО “ЦВІТ ЯБЛУНІ”
ТА М. ХВИЛЬОВОГО “Я (РОМАНТИКА)”

Актуальність дослідження зумовлена тим, що проблема роздвоєння психіки, прагнення збагнути справжні причини трагічної невлаштованості людського життя завжди були злободенними для науковців і митців. На перше місце письменники висувають категорії абсурду буття, страху, відчаю, самотності, страждання, смерті. Для них трагічне начало – ірраціональне, всеохопне ставлення людини до життя. І тому дуже часто психіка героїв починає роздвоюватися.

До аналізу новели “Цвіт яблуні” М.Коцюбинського зверталися Д.Наливайко, А.Завісляк, Ю.Кузнєцов, які свою увагу акцентували на композиції твору, стильовій домінанті письменника. Новелу “Я (Романтика)” М.Хвильового досліджували Л.Кавун, О.Лігостова, Д.Донцов, М.Зеров, звертаючи увагу на образи твору, назву, композицію та роль і місце письменника в літературному процесі першої третини ХХ ст.

Метою нашого дослідження є з’ясувати й порівняти причини внутрішнього конфлікту героїв аналізованих творів і наслідки роздвоєння їхнього внутрішнього “Я”. У процесі опрацювання були використані різні методи, а саме: описовий і компаративний, що дало змогу глибоко висвітлити порушувану проблему.

Взявши тему, що не раз розроблялась у світовій літературі, психологічної роздвоєності людини-митця (“Творчість” Е. Золя, “На воді” Гі де Мопассана, “Фосген” Гонкура, “Чайка” А.Чехова та ін.), М. Коцюбинський створив високохудожній твір, що відзначається незвичайною точністю спостережень: “Мені дивно, що я усе помічаю, хоч горе забрало мене цілком, полонило... Я не піду до спальні. Чого? Я й так бачу все, бачу свою дівчинку, її голі ручки на рядні; бачу, як ходять під рядном її груди, як вона розтулює спечені губи й ловить повітря…Се мені крає серце. Коли б швидше кінець!” [3, с.499].

“Цвіт яблуні” являє собою переважно суб’єктивну глибинну психологічну сповідь, де переживання батька з приводу агонії дитини розкладені до найдрібніших чинників, де поняття об’єктивного і суб’єктивного власне збігаються. У непримиренній суперечності зіткнулися найсвятіші для героя почуття: синівська любов, синівський обов’язок перед матір’ю – і революційний обов’язок, служіння найдорожчій ідеї. Він ще пробує якось відстрочити фатальне рішення (“я чекіст, але я і людина”), та весь попередній шлях моральних компромісів робить розв’язку неминучою. Герой перестає бути особистістю, яка сама розпоряджається власним життям і власними рішеннями, він стає гвинтиком і заложником могутньої системи. Навіть сам образ – назва новели “Я (Романтика)” – є своєрідним структурно-семантичним компонентом, де сплавлено в “одне” конкретне – “я” і “загірне”, невизначено-абстрактне поняття “романтика”. М. Хвильовий послідовно створює зовнішній і психологічний портрет героя, сповненого трагедією роздвоєння особистості.

М. Коцюбинський та М. Хвильовий були одними з кращих представників своєї доби. Вони різні за характером і манерою написання творів, відрізняються специфікою жанрів і сюжетів, але спільним для них є зображення проблеми роздвоєння психіки людини. Письменника майстерно змалювали світ у душах і серцях героїв через їхні почуття. Відтворюючи індивідуальні риси персонажів із їхнім одноманітним і буденним життям, показали, як під впливом соціальних, побутових, сімейних обставин у героїв виникають зовні мало помітні, але складні душевні колізії. Така драматична психологізація надавала зображуваному незвичайності, своєрідності й виключності. Цим і визначається властивий епічним полотнам письменників людинознавчий психологізм.

Письменники акцентували не на подієвості, а на вчинках героїв у тих чи інших ситуаціях. Тож, проблему роздвоєння психіки людини М.Коцюбинський розглядає в аспекті особистісному та мистецькому, а М.Хвильовий – в особистісному та громадському аспектах.

1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка