Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка11/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23

ЛІТЕРАТУРА


  1. Загнітко А.П. Лінгвістика тексту: Теорія і практикум. Науково-навчальний посібник. – Донецьк: ДонНУ, 2006. – 289 с.

  2. Мацько Л.І. та ін. Стилістика української мови: Підручник. – К.: Вища шк., 2003. – 462 с.

  3. Сучасна українська літературна мова: Стилістика / За ред. І.К.Білодіда. – К.: Наук. думка, 1973. – 588 с.

  4. Українська мова. Енциклопедія. – К.: Українська енциклопедія, 2000. – 750 с.

  5. Чередниченко І.Г. Нариси з загальної стилістики сучасної української мови. – К.: Радян. шк., 1962. – 495 с.



Світлана Підус,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Г.М.Школа
Відображення ментальності українського народу в лексиці художніх творів І.Котляревського
Консолідація українського народу на основі національної ідеї передбачає насамперед самоідентифікацію носіїв цієї ідеї, визначення того, яким бачать вони навколишній світ і себе в цьому світі. Першим і визначальним кроком у формуванні національної самосвідомості – основної ознаки етносу – повинно стати вивчення лінгвоментальності народу. Саме мова найповніше і найяскравіше засвідчує національну специфіку і змістову своєрідність культури, зокрема, в ракурсі бачення української ментальності як складової національної культури.

Як зазначає І.Подолян, у працях Й.Гердера, В.фон Гумбольта, О.Потебні досліджувалися мовні знаки і явища на предмет їх етнокультурного змісту. Праці цих учених утвердили думку про те, що структурні елементи мови, насамперед слова, відбивають фрагменти національних світоглядів, тобто є їх історичними символами подібно до народних звичаїв, обрядів і ритуалів [1, с.60].

Тексти І.Котляревського, поряд з науковими студіями з етнопсихології, допомагають пізнати особливості української вдачі. Тому нагальною є потреба в нових узагальненнях, зокрема, у дослідженні української ментальності, яка відображена в мові художніх творів митця. У цьому й полягає актуальність пропонованого дослідження.

Мета роботи – характеристика лексики художніх творів І.Котляревського, у якій відображено ментальність українського народу.

У роботі використано метод лінгвістичного опису, який передбачає спостереження, узагальнення й класифікацію матеріалу.

Аналізуючи твори письменника, пізнаємо історію свого народу, його звичаї, обряди, світосприйняття, яке відтворюється на всіх рівнях мовної системи, проте найбільше виражається на лексичному рівні.

Лексичний склад творів І.Котляревського багатий та різноманітний. Значне місце у творах митця посідає побутова лексика, яка вживається для змалювання різних сторін побуту народу, його культури, суспільних відносин тощо. Письменник дає не окремі елементи конкретно-побутової лексики, а цілі довжелезні списки її, справжні сюїти на теми їжі, питва, зброї тощо: їжа: “... їли бублики, кав'яр; Був борщ до шпундрів з буряками, А в юшці потрох з галушками, Потім до соку каплуни; З отрібка баба, шарпанина, Печена з часником свинина, Крохмаль, який їдять пани” [2, с.63]; напитки: “І кубками пили слив'янку, Мед, пиво, брагу, сирівець, Горілку просту і калганку, Куривсь для духу яловець” [2, с.63]; музичні інструменти: “Бандура горлиці бринчала, Сопілка зуба затинала, А дудка грала по балках; Санжарівки на скрипці грали” [2, с.63]; назви частин одягу: “Кругом дівчата танцювали В дробушках, в чоботах, в свитках” [2, с.63]; посуд: “Барильця, пляшечку, носатку, Сулії, тикви, баклажки – Все висушили без остатку” [2, с.134]; назви господарських речей: “Діжка, корито, ночви, горшки, макітра, поставець, гладушки, козубенька, кошик, діжа, підситок, решето ” [2, с.253].

Демонстрування багатства, різноманітності і різнобарвності селянської лексики становить дуже важливий елемент всієї стилістичної системи “Енеїди” і, зокрема, її гумору. Загальновідоме те місце поеми, де І. Котляревський добивається гумористичного ефекту перетворенням слів звичайної мови: “Борщів як три не поденькуєш, На моторошні засердчить, І зараз тяглом закишкуєш,У буркоті закендюшить..” [2, с.127]. Джерело цього засобу слід шукати в селянському фольклорі, де це – один із засобів гумористичної розповіді.

Отже, лексичний склад мови творів І.Котляревського відображає особливості історії, культури українського народу, його світосприйняття, тобто національну психологію, яка, в свою чергу, залежить від життєдіяльності українців. Аналіз мови драматичних творів письменника на всіх мовних рівнях у перспективі дасть змогу краще пізнати традиції українського народу.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Подолян І.Є. Відображення українських, німецьких та американських звичаїв і обрядів у вербальних асоціаціях фітонімів // Мовознавство. – 1999. – №6. – С. 60-68.

  2. Сковорода Г., Котляревський І.П. Вибрані твори. – Х.: Прапор, 1985. – 298 с.



Наталія Бородкіна,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викл. Л.О.Алєксєєва
Засоби творення мовної експресії в поетиці В. Стуса
Сучасна концепція мовної освіти вбачає головне завдання української мови як навчального предмета у формуванні національно-мовної особистості, яка характеризується свідомим ставленням до мови, розвиненим мовленням, а, отже, і мисленням, інтелектом, емоційною сферою, емоційно-естетичним сприйняттям мови, мовленнєвою пам’яттю, а також мовним чуттям, тобто вмінням наслідувати традиції використання мовних одиниць у мовленні, мовним етикетом, тісно пов’язаним з культурою поведінки, наявністю моральних якостей, духовності.

Мова для людини завжди була найоптимальнішим способом вираження своїх думок, вражень, почуттів, емоцій, а не лише засобом сухої передачі інформації. Будучи складною знаковою системою, мова містить у собі певні складники, які несуть власне емоційне навантаження. Різні мови мають різний набір таких емоційних компонентів. Українська мова є дуже багатою на засоби вираження емоційної семантики.

Експресивність проникає у всі сфери діяльності людини. Взаємодіючи з раціональним, логічним, експресивно марковані лексичні одиниці вносять в усталені стандарти і штампи елементи нових виражальних засобів, у яких холодний розум поєднується з теплим почуттям, емоція з глибокою думкою, ірреальне з національною реальністю, адже “те, що робить відомий народ народом, полягає не в тому, що виражається мовою, а в тому, як виражається” [1, 187]. Із сказаного постає актуальність теми нашого дослідження.

Мета роботи – дослідити засоби творення мовної експресії.

Методи дослідження: метод лінгвістичного спостереження, описовий метод, метод стилістичного та контекстуального аналізу.

Загальновідомо, що мова існує у вигляді різноманітних актів мовлення в усній і писемній формах, у мовленнєвій діяльності. Широке дослідження мовленнєвої діяльності передбачає вивчення окремих чинників, що її визначають. До їх числа відносять і емоційно-експресивну сторону мовленнєвої діяльності. Мотиваційні моменти та тісно пов’язаний з ними емоційний стан мовця накладають відбиток на організацію його мовлення, що практично реалізується добором певних емоційно-експресивних засобів мови на всіх її рівнях.

Експресивний фонд української мови надзвичайно багатий і різнома­нітний, його елементи функціонують на різних рівнях мовної системи і становлять “сукупність семантико-стилістичних ознак” мовних одиниць, які виступають засобами “суб’єктивного вираження ставлення мовця до змісту або адресата мовлення” [2, 241]. Активно виявляючись на рівні мови і мовлення, лексична експресивність належить до найпродуктивніших, оскільки основне навантаження вербального вираження почуттєвих інтенцій мовця, пов’язане з суб’єктивним баченням і оцінюванням фрагментів картини світу, виконують лексичні одиниці та їх лексико-семантичні варіанти, належні до лексико-семантичного рівня.

Експресивна лексика української мови (як загальновживана, так і термінологічна) цікавила багатьох вчених, зокрема, І.Білодіда, А.Бурячка, В.Ващенка, В.Винника, І.Головащука, Л.Гумецької, С.Єрмоленко, В.Жайворонка, М.Жовтобрюха, Г.Їжакевич, Л.Карпову, І.Кириченка, Б.Коломієць, В.Кононенка, М.Кочергана, Л.Лисиченко, О.Мельничука, О.Муромцеву, В.Німчука, Л.Паламарчука, Т.Панько, М.Пилинського, Л.Полюгу, В.Русанівського, Н.Сологуб, Л.Скрипник, О.Тараненко та ін.

Використання емотивних засобів має великі можливості як в художніх творах, в ораторській мові, так і в побутовому та усному літературному мовленні. Тому теоретичні засади емотивності та її практичне застосування продовжують цікавити мовознавців, і останнім часом з’являється література, в якій розширюється і вдосконалюється поняття емотивності – це такі праці, як “Українська експресивна лексика в словнику, мові та мовленні” Н.Бойко [2003 р.], “Енантіосемія як спосіб номінації в сучасній українській мові” І.Муромцев [2002 р.], “Стилістика експресивних засобів української мови” В.Чабаненко [1999 р.] та ін. Із сказаного постає актуальність теми нашого дослідження.
Література


  1. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови. – К.: Либідь, 1992. – 144 с.

  2. Телия В.Н. О различии рациональной и эмотивной (эмоциональной) оценки // Функциональная семантика: Оценка. Экспрессивность. Модальность. – М.: Наука, 1996. – 378 с.


Тетяна Міщенко,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. О.П.Новик
ФІЛОСОФІЯ ГРИГОРІЯ СКОВОРОДИ (ЗА ДІАЛОГАМИ “РОЗМОВА П’ЯТИ ПОДОРОЖНІХ ПРО ІСТИНИ ЩАСТЯ В ЖИТТІ”, “КІЛЬЦЕ. ДРУЖНЯ РОЗМОВА ПРО ДУШЕВНИЙ МИР”)
Незважаючи на велику кількість праць, у яких аналізується творчість Григорія Сковороди, в сучасному національному літературознавстві тема художнього рівня прози письменника та її впливу на подальший літературний процес майже не опрацьовувалася. Безперечна актуальність даного питання зумовила вибір теми “Філософія Григорія Сковороди”.

Творчу спадщину Григорія Сковороди досліджувало багато вчених, зокрема такі, як Д.Багалій, Ю.Барабаш, Т. Бовсунівська, Н. Бордукова, Л. Гнатюк, В. Горський, В. Ерн, А. Кастова, М. Корпанюк, О. Манюк, Н. Мех, О. Мишанич, А. Мудрик, А. Ніженець, В. Нічик, Г. Паласюк, В. Пахаренко, Л. Софронов, І. Стогній, Я. Стратій, І. Табачников, Л. Ушкалов, Д. Чижевський, В. Шевчук, І. Куташ, А. Калюжний, С. Ярмусь, Т. Александрович та ін.

Мета дослідження полягає в аналізі художнього рівня прози Григорія Сковороди та її впливу на подальший літературний процес. Теоретико-методологічною основою дослідження є низка методів: історико-культурний, історико-літературний, біографічний, герменев-тичний, психологічний, а також загальнонаукові методи (синтез, узагальнення, систематизація).

Розвиток літератури – це процес вічний, бо немає нічого незмінного в нашому житті. Розгляд творів Григорія Сковороди дозволяє стверджувати, що творчість письменника є важливою віхою в історії української літератури. Філософія Григорія Сковороди вплітається в літературний світ, стаючи складовою його літературознавчої концепції.

Основне положення філософської системи Григорія Сковороди – вчення про дві натури і три світи. З погляду головної проблеми філософії Сковороди, якою є проблема людського щастя, це вчення конкретизує розуміння шляху досягнення цієї мети. Ідея про “двонатурність” світу проходить через усі філософські праці мислителя. Сковорода вважає, що все у світі складається з двох протилежних натур: видимої і невидимої, зовнішньої і внутрішньої, тілесної і духовної, обману й істини, тварі та Бога, матерії і форми [1, с.133].

Вчення про дві натури органічно пов’язане з наступним основоположним для філософії Г.Сковороди вчення про три світи. Все існуюче поділяється на три “світи” – великий (макрокосм), малий (мікрокосм) і символічний (Біблія) [1, с.134].

У вченнні Григорія Сковороди особливе місце посідає категорія щастя. Щастя людини – це абстрактна категорія, вона є природною, життєвою, позитивною, динамічною. Щастя є умовою життя будь-якої людини. Шлях до нього, вважає письменник, не може бути однаковим для всіх людей, тому, що вони народжуються й виховуються різними. Життєва стежка в кожного різна, але мета її одинакова – досягти щастя й гармонії не лише з собою, а й з довкіллям [4, с.667].

Суть філософії Григорія Сковороди зосереджена навколо поняття “серце” людини. Сковорода вважає, що поняття “зовнішня людина” стосується царини почуттів і психологічної сфери життя людини. Серце, як вважає Сковорода, це справжній сугестивний символ, а також символічне слово – першооснова. Серце має рух, рухається в напрямі центру. Сковорода стверджує, що людина має два серця коли йдеться про перехід від одного стану до іншого [3, с.32].

В основу сюжетів творів українського письменника покладено три конфлікти: протиріччя людської натури, людина і навколишній світ, людина і Бог.

У діалогах письменника світові персонажів так і не вдається остаточно сформуватися, впродовж творів більшість дійових осіб перебуває у процесі становлення, розвитку.

Твори Григорія Сковороди є не філософією у прозі, а філософською прозою, тобто містять елементи філософського вчення, не виходячи за межі художньої літератури.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Горський В.С, Кислюк К.В. Історія української філософії: Підручник. – К. : Либідь, 2004. – 488 с.

  2. Куташ І. Категорії щастя у філософії Сковороди // Хроніка 2000. Український культурологічний альманах. – К., 2000. – 804 с.

  3. Горбач Н. Серце та його значення у духовному житті людини. – Львів: Каменяр, 2007. – 184 с.

  4. Сковорода Григорій: ідейна спадщина і сучасність / Відп. ред. І.П. Стогній. – К., 2003. – 716 с.


Катерина Карачевська,

6 курс Інституту філології.

Наук. Керівник: ст.. викл. З.П.Надєжда
ФІЛОСОФСЬКА ІНТЕРПРЕТАЦІЯ АНТИЧНОСТІ У ТВОРЧОСТІ Г.СКОВОРОДИ
Проблема інтерпретації завжди актуальна в літературознавстві, тому що вирішення її допомагає осягнути оригінальність творчості митця.

Творчість Г.Сковороди – непересічне явище української культури, вона і сьогодні лишається на маргінесі літературознавчих та філософських зацікавлень.

Рецепція античної філософії у творчості Г.Сковороди є прикладом збагачення філософської тематики української літератури, набуває концептуальної авторської насиченості, проектується на національний ґрунт. Крім того, різноманітні проблеми загальнонародного й особистісного спрямування, переосмислюючись, вводяться в античний контекст. Зокрема античні теми розробляються в тісному зв`язку зі злободенними проблемами буття України й українського народу.

Незважаючи на те, що Г.Сковорода не залишив систематизованого викладу своєї філософської концепції, все ж таки вона простежується через художні твори, трактати, діалоги, басні й “разговори”, переклади та чималу епістолярну спадщину. Ще академік Д.Багалій підкреслював, що “неможливо відрізняти в Сковороді письменника від філософа і навіть людини, бо все це у нього злито в єдиний моноліт” [1, с.311].

Філософсько-естетичним тлом його творчості стали провідні концепти античної філософії. Головні ідеї – утвердження мудрості і внутрішньої краси світобудови, творення світу як розумного мистецтва, ідея самопізнання. Духовний світ людини осягається митцем у філософській єдності особистості і довкілля (Творця), розглядається у площині вічних проблем – добра і зла, життя і смерті, людини і часу, буття й культури, суті мудрості та сродної праці. Витоки цих проблем сягають давніх часів. У розробці власної естетики письменник широко використовує ідеї античних філософів: Сократа, Платона, Аристотеля, Епікура, піфагорійців, стоїків тощо.

Весь концептуальний простір творчості Сковороди суголосний поглядам Сократа (з його радикальною переорієнтацією з осягнення природи на вивчення людини, її душі, морального світу). Давньогрецький філософ пов`язував існування істини з об`єктивними моральними нормами, тому відмінність між добром і злом у нього не відносна, а абсолютна. За його теорією природа людського існування полягає в тому, що людина – це її душа, а під душею він мав на увазі розум, мислячу активність та морально орієнтовану поведінку, цим і зумовлено широке використання українським філософом образу духовної константи – душі [2, с.212].

Г.Сковорода відходить від своїх учителів і підкреслює вирішальне значення душі в житті людини.

Він одним з перших мислителів у новоєвропейській цивілізації відновив та розвинув феномен мудрості, яка після античних часів була відсторонена всеохоплюючим проектом раціонально-гносеологічного, а потім і раціонально-сцієнтичного тлумачення філософії (коли людина зводилася до абстрактного суб'єкта, а пізнання — до здобуття об’єктивної істини, яка не залежить ні від людини, ні від людства).

Г.Сковорода, слідом за Сократом, відстоював ідею, що справжня мудрість полягає не тільки і не стільки у здобутті істини, скільки в тому, щоб жити в істині, володіти розумом, настояним на совісті. “Я наук не гуджу, – писав він, – але мене не влаштовує таке наукове розуміння світу, яке не дає підстави для моральної поведінки” [3, с.75].

За Платоном, шлях до істини , її пізнання структурно відтворює в собі процес перетинання межі, що відокремлює розум людини від розуму божественного, нашу “западинну” Землю і нас “мешканців її западин” від Землі “під самими небесами”, іманентно притаманне розумові інтелектуальне прагнення до пізнання істини від трансцендентного буття істини-як-такої. “Познай себе” – це була підвалина світогляду, з якої Г.Сковорода виводив і домагання допитливого розуму, і правила праведного життя, обертаючи це самопізнання в любов до правди й огиду до зла.

Згідно з філософією Г.Сковороди, людина, пізнаючи себе, тоді ж таки пізнає й Бога; вона просвітлює свій внутрішній світ, очищає серце, пізнає свою цілісність - повноту і знаходить душевний спокій. Разом з тим, людина входить у примирення з Богом, що є головним завданням всієї етичної чинності.

Враховуючи те, що автором девізу “Пізнай самого себе” вважається Сократ, Г.Сковороду часто називають “українським Сократом”. Сковородинська мета самопізнання, взявши за основу сократівську мету даного девізу розглядається у іншій філософській площині. У Сковороди девіз “Пізнай самого себе” становить собою метод, за допомогою якого можна пізнати сутність Бога й жити етично через пізнання суті християнської етики.

Антична філософська теорія, безумовно, справила велике значення на формування світоглядних засад Г.Сковороди, він успадкував парадигму мислення давньогрецьких вчителів, але виробивши свій, неповторний, лише йому властивий образно-символічний, алегоричний стиль мислення, що ґрунтується на засадах античної філософії, і особливості якого відбилися, зокрема, на його етико-гуманістичній концепції.
ЛІТЕРАТУРА

1. Багалій Д.І. Український мандрований філософ Г.С.Сковорода. – К. : Орій, 1992. – 472 с.

2. Дамаскин И. Диалектика // Антология мировой философии: В 4 т. – М., 1969.

3. Сковорода Г. Твори: У 2 т. – К.: АТ “Обереги”, 1994. – Т. 1. – 528 с.

4. Чижевський Д.І. Історія української літератури (від початків до доби реалізму). – Тернопіль: МПП “Презент”, за участю ТОВ “Феміна”, 1994. – 480 с.

Ірина Попкова,

3 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ас. К.Ю.Савранська
мотив духовного визволення народу і осОбистості
у драмі Лесі Українки “Бояриня”

До митців, які пережили свій час і їхні твори збагатили скарбницю світової духовної культури, належить Леся Українка. ЇЇ творчість стала однією з вершин художньої світової українського народу і його історичному поступі і водночас видатним явищем світової літератури, адже криє в собі невичерпні джерела високих людських ідеалів Добра, Краси, Істини.

Талант Лесі Українки поєднав пристрасть Прометея, мудрість філософа і хист художника майстра. Як універсально обдарована творча особистість, Леся Українка протягом своєї письменницької діяльності зверталася до багатьох жанрів, починаючи від ліричної поезії до цілісної завершеної поетичної драми, виступала як прозаїк, критик, фольклорист, перекладач, публіцист, залишила вишуканий епістолярій. На сьогодні творчість авторки досліджена багатьма науковцями: літературознавцями, філософами, культурологами, лінгвістами, фольклористами – в різних аспектах, однак слід зазначити, що в першу чергу їхню увагу привертали ліричні поезії Лесі Українки, згруповані у прижиттєві збірки “На крилах пісень”, “Думи і мрії”, “Відгуки”, а також такі загально визнані драматичні шедеври, як “Бояриня”, “Блакитна троянда”, “Одержима”, “Вавилонський полон”, “На руїнах”, “В катакомбах”, “Осіння казка”, “В пущі”, “На полі крові”, “Оргія”, “Адвокат Мартіан”, “Руфін і Прісцилла”, “Камінний господар”, “Лісова пісня”. Ліро-епічні поеми авторки якщо і згадувалися, то побіжно, кількома словами, хоча на наш погляд, вони заслуговують на більш пильну увагу літературознавці, на ретельні наукові студії. Звернення письменниці до даного жанру позначає новий етап у становленні її поетичного хисту, відтак, ліро-епос може розглядатися як єднальна ланка між ранньою лірикою і великими сюжетними драматичними творами Лесі Українки. Особливим аспектом вивчення драм має стати осмислення їх літературних, фольклорних, історичних джерел та своєрідність інтерпретації традиційних мотивів, сюжетів, образів, що є характерною рисою всієї творчості Лесі Українки.

Виявляючи ерудицію європейського рівня, письменниця вільно почувалася в усьому обширі світової культури, що знайшло своє відбиття в постійному її зверненні до традиційних літературних сюжетів і образів, які насичують її творчість. Це відповідало загальній тенденції розвитку національного письменства, його орієнтації на загальноєвропейський літературний процес. Виняткову “європейськість” Лесі Українки зауважили у своїх історико-критичних працях українські “неокласики”: М.Зеров, М.Драй-Хмара, П.Филипович, які заклали основи модерного лесезнавства.

Дану літературознавчу традицію розгляду доробки письменниці-класика продовжило покоління вчених 90-х років ХХ століття (В.Агеєва, С.Павличко, Т.Гундорова, Я.Поліщук), які ґрунтовно висвітлили чільну роль Лесі Українки у становленні українського модернізму.

Таким чином, актуальність нашого дослідження зумовлена необхідністю цілісного і систематичного осмислення джерел та художньої своєрідності їх інтерпретації в драматичних творах Лесі Українки, наприклад, драма “Бояриня”. Дана проблема вже привертала увагу літературознавців, проте їх висвітлення було фрагментарним, переважно стосувалося окремих творів чи традиційних сюжетів.

Мета роботи ─ дослідження джерел та художньої своєрідності її інтерпретації в драмі Лесі Українки “Бояриня”.

Наукова новизна нашого дослідження полягає в тому, що нами вперше цілісно висвітлюється традиційний сюжет в драмі Лесі Українки, Встановлюються її джерела та своєрідність художньої історичної драми українською письменницею.

Для досягнення і вирішення поставлених завдань ми використали такі методи: порівняльно-історичний з елементами біографічного та культурно-історичного.

Таким чином, при досліджені поеми “Бояриня”, ми з’ясували, що Леся Українка зуміла передати дух тієї епохи. Вона розкрила трагедію рідного краю через призму особистого життя українців Степана і Оксани.

Це єдина драма поетеси з національно-історичної конкретики, “Бояриня” однак не стоїть осібно у драматургічній спадщині письменниці ні в жанровому, ні в ідейно-тематичному вимірах. Драма порушувала болючі проблеми свого часу: суспільні, політичні, морально-етичні, національно-культурні та інші. А вирізняло п’єсу серед інших творів виняткова патріотична актуальність, одвертий, не прихований в ілюзійних чи символічно-алегоричний аспектах визвольно-національний рух. Отже, розгляд різних аспектів поетики драматичної поеми “Бояриня” засвідчує багатогранність новаторських пошуків, майстерності, неповторності і яскравості могутньої мистецької індивідуальності Жанни д'Арк української поезії.


ЛІТЕРАТУРА

  1. Жулинський М. Драматична доля поеми Лесі Українки “Бояриня”. – Дубно, 1991.

  2. Бабишкін О. Драматургія Лесі Українки. – К., 1963. – 233 с.

  3. Драй-Хмара М. Бояриня // Леся Українка. Твори: у 12 т. – К., 1927.

  4. Драй-Хмара М. Бояриня // Леся Українка. Бояриня. – К., 1991.

  5. Страшкевич В. Леся Українка. Бояриня. Драматична поема // Книгар. – К., 1918. – С. 10.

  6. Українка Леся. Бояриня. – К., 1996. – 144 с.

  7. Франко І. Жіноча неволя в руських піснях народних // Зібрання творів: У 50 т. – К., 1986.


1   ...   7   8   9   10   11   12   13   14   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка