Том Гуманітарні науки Бердянськ 2008 (06) ббк 74я5



Сторінка10/23
Дата конвертації16.04.2016
Розмір4.26 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   23

ЛІТЕРАТУРА


  1. Вомперский В.П. К изучению синтаксической структуры газетного заголовка // Искусство публицистики (проблемы теории и мастерства). – Алма-Ата, 1966. – С.84-96.

  2. Мова сучасної масово-політичної інформації. – К.: Наукова думка, 1979. – 251 с.

  3. Шведова Н.Ю. Активные процессы в современном русском синтаксисе. – М.: Просвещение, 1966. – 155 с.



Анастасія Савенко,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: ст. викл. Е.В.Олійник
БЕЗСПОЛУЧНИКОВІ СКЛАДНІ РЕЧЕННЯ ЯК СТИЛЬОВИЙ І СТИЛІСТИЧНИЙ ЗАСІБ
У науковій літературі знаходимо коло поглядів щодо проблеми поширеності безсполучникових складних речень як стильового і стилістичного засобу у сферах спілкування. Так, зафіксовано думку, згідно з якою безсполучникові складні речення пов’язувалися лише з розмовно-побутовим мовленням [5, с.634]. Існує твердження, що ці конструкції використовуються, крім розмовної мови, ще й в художній літературі [6, с.631-632]. Таке різнотлумачення у визначенні поширеності безсполучникових складних речень викликає потребу в їх дослідженні, щоб погодитися чи спростувати перелічені твердження.

Оскільки межі статті не дозволяють у повному обсязі описати і проаналізувати поширеність безсполучникових складних речень в усному і писемному мовленні на предмет встановлення їхньої відповідності особливостям функціональних стилів української мови, тому метою нашої розвідки є виявлення функцій безсполучникових складних речень як стильового і стилістичного засобу.

Разом з цим називання лише двох сфер функціонування аналізованих структур викликає зацікавленість у з’ясуванні того, чи засвідчуються вони в інших стилях, зокрема – книжних. У загальних оглядах указано на можливість уведення деяких видів безсполучникових утворень у наукові тексти і в кореспонденції газет [1, с.140]. Щодо використання цих речень в офіційно-діловому стилі, то в жодному з досліджень, присвячених цьому типу складних конструкцій, зауважень немає. Отже, констатація наявності безсполучникових складних речень у наукових і публіцистичних стилях доводить неточність тверджень про їх пов'язаність лише з розмовним мовленням і художньою літературою. До того ж відсутність вказівки про можливість використання безсполучникових складних речень в офіційно-діловому стилі засвідчує, що немає повної інформації про їх поширеність у всіх сферах мовленнєвої діяльності.

Помічено, що в курсах стилістики української мови [2-4] особливості безсполучникових складних речень, їх класифікаційні ознаки розглядаються на прикладах художньої літератури. Це дає підстави узагальнити факт їх поширеності в художньому стилі переконанням, що в цьому функціональному різновиді української мови представлені складні речення безсполучникового типу.

Не всі безсполучникові структури трапляються в усіх стилях мови, у деяких (зокрема – в окремих книжних) вони не знані. Але в них застосовними є інші види і підвиди. Підтвердження цього знаходимо в текстах різного стильового наповнення:

– в офіційно-ділових актах: “І через те ми, Українська Центральна рада, видаємо сей Універсал до всього народу і сповіщаємо: однині самі будемо творити наше життя (І Універсал);

у науковому викладі: “Кондиціонер підтримує задану температуру і вологість повітря в приміщені, у країнах із надто жарким кліматом вони життєво необхідні (М. Кавендеш);

– у публіцистиці: “Православна церква України продовжувала залишатися під владою константинопольського патріарха, виявилася через занепад грецької церкви у важких умовах (Т.Омельченко);

– у художній літературі: “Тихо шумлять дерева, шелестить пожовкле листя на землі, бродить лісом засмучена осінь (І.Цюпа).

Усі ці приклади об’єднує своєрідність граматичної будови складних утворень, а саме: відсутність сполучного елемента, що надає їм динамізму. У цьому їхня стилістична маркованість. Саме з цим стилістичним відтінком вони функціонують у всіх функціональних різновидах мови. Їхнє використання виправдане прагненням до стислого викладу. Як структури з чітко визначеним відношенням предикативних частин, вони задовольняють екстралінгвальні вимоги кожного функціонального стилю.

Спостереження доводять, що розглянуті синтаксичні утворення, являють собою не тільки важливі одиниці синтаксичної системи сучасної української мови, а й функціонально активні й динамічні засоби, використовувані в усіх стилях сучасної української мови для задоволення їхніх специфічних вимог.
ЛІТЕРАТУРА


  1. Дорошенко С.І. Складні безсполучникові конструкції в сучасній українській мові. – Х.: Харк. держ. пед. ін-т ім. Г.С. Сковороди,
    1980. – 152 с.

  2. Дудик П.С. Стилістика української мови. – К.: Академія, 2005. – 367 с.

  3. Мацько Л.І., Сидоренко О.М., Мацько О.М. Стилістика української мови. – К.: Вища школа, 2003. – 462 с.

  4. Пономарів О.Д. Стилістика сучасної української мови: Підручник. – К.: Либідь, 1992. – 248 с.

  5. Русская грамматика: В 2-х томах: Синтаксис. – М.: Наука, 1980. – Т.2. – 709 с.

  6. Слинько І.І., Гуйванюк Н.В., Кобилянська М.Ф. Синтаксис сучасної української мови: Проблемні питання. – К.: Вища школа, 1994. – 670 с.



Тетяна Кадук,

4 курс факультету початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. М.М.Греб


Історія дискутивно-полемічної мови
Дискутивно-полемічна мова як вид красномовства дуже давня, її активно використовували ще у публічному спілкуванні Давньої Греції, де кар'єра громадянина залежала від уміння виступати з промовами перед народом, заручатися підтримкою слухачів. Мета дослідження – з’ясувати особливості розвитку дискутивно-полемічної мови. Під час аналізу матеріалу застосовано описовий метод, метод компонентного аналізу та метод зіставлення. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю цілісного і систематичного осмислення історії дискутивно-полемічної мови.

Промовець мусив мати у своєму розпорядженні необхідний мінімум знань про політичні і суспільні явища, а також уміти захищати і спростовувати будь-які положення на правдоподібних засадах. Для цього софістами була розроблена техніка суперечки, яка у Давній Греції отримала назву “евристичне мистецтво”. Спочатку еристику розуміли як засіб пошуку істини за допомогою суперечки. Її призначенням було переконувати інших у правильності висловлюваних поглядів і, відповідно, схиляти їх до тієї поведінки, яка видавалася потрібною і доцільною. Але згодом еристику почали пов’язувати із умінням вести суперечку так, щоб завжди залишатися переможцем, зовсім не турбуючись про істину і справедливість. Головний принцип еристики полягав у тому, щоб не дати супернику закономірно і послідовно розвинути думку, яка б з'ясувала суть справи, а будь-що утвердити своє право на вчинок і залишити за собою остаточне судження. У зв'язку з цим широкого застосування набули різноманітні некоректні прийоми досягнення перемоги в суперечці, більшість яких використовується і нині. Оновлена еристика стала втіленням прагматичного світогляду, який виправдовував пошук і використання мовцем будь-яких засобів, які б дали змогу розв’язати конкретну проблему на власну користь. Це істотно підірвало довіру до навчання мистецтву суперечки і стимулювало появу софістики і діалектики.



Софістика – це свідоме застосування в суперечці й доведенні софізмів, тобто розумно й хитро продуманих суджень. Вихідним у софістиці було твердження про об’єктивну суперечливість речей, гнучкість понять, яка виявляється в можливості їх суб'єктивного переосмислення. Проте, розкривши суперечливість речей і взявши її за основу своєї евристичної стратегії, софісти не справилися із синтезом, який зміг би об’єднати в одному понятті різні і навіть протилежні сутності речей. Це згодом зробили давньогрецькі філософи Сократ, Платон і Аристотель. Софістика з часів Аристотеля ототожнюється з еристикою і тлумачиться як мистецтво досягнення перемоги в суперечці.

Діалектика – мистецтво полеміки, логічний метод установлення істини виявленням і подоланням суперечностей у судженнях опонента. Виступаючи проти софістики і софістичних перекручень у суперечці, Сократ створив діалектичний діалог. За Сократом, діалог мусив бути зорієнтований на пізнання єдності протилежних думок, а синтез протилежностей мав розглядатися як пізнання сутності певної чесноти.

Аристотель уявляв суперечку як діалектичну бесіду: усе, що висловлюється учасниками, обов’язково має бути пов’язане з тезою; діалектична дискусія між двома учасниками може відбутися лише в тому випадку, коли є запитання, на яке вони можуть дати альтернативні відповіді. У дискусії один з учасників захищає положення, яке є його відповіддю на це запитання, інший прагне це положення спростувати.

Отже, діалектичний діалог за своєю суттю протистоїть еристиці і вимагає: дотримуватися одного й того ж змісту термінів у процесі всього розмірковування; не змінювати теми обговорення; не пропускати фактів, які стосуються теми обговорення; всі факти мають бути розглянуті; не допускати емоційного тиску на опонента; спростовувати судження опонента лише в інтересах істини і не зважати на незручні судження; не бути упередженим.

У європейській культурі тривалий час панівною була дискусія, побудована у формі запитань – відповідей. У такій дискусії опонент тези ставив не прямі запитання, а посилки, з яких випливало заперечення. Згодом ця форма організації аргументативної діяльності була замінена розробленим пізніми схоластами методом, який також ґрунтувався на формі запитань – відповідей.


Література

  1. Загнітко А.П., Данилюк І.Г. Українське ділове мовлення: професійне і непрофесійне спілкування. – Донецьк: БАО, 2004. – 480 с.

  2. Чмут Т.К., Чайка Г.Л. Етика ділового спілкування: Навч. посіб. – 3-тє вид., стер. – К.: Вікар, 2003. – 223 с.



Ганна Фісаренко,

учениця Азовського регіонального ліцею

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Г.Л.Вусик
унормування термінології як передумова формування наукового стилю на україні 20-30-ті рр. ХХ століття
У ХХ ст. активне формування українського наукового стилю припадає на 20-30-ті роки.

Актуальність дослідження полягає в тому, що саме у 20-30-х роках особливо гостро відчувалася потреба в удосконаленні мови науки і формуванні науково-технічних терміносистем на українському ґрунті. Цьому сприяла активізація наукових досліджень, інтенсивний розвиток, збагачення й удосконалення мови різних наукових галузей, що знайшло відображення у численних публікаціях, зокрема з технічних наук: техніки, математики, агрономії, фізики, хімії тощо.

Мета роботи – розглянути процес коренізаціі й русифікації української мови. У дослідженні використовується структурний метод.

У результаті інтенсивного впливу науково-технічного прогресу, взаємодії науки і виробництва, виникли нові галузі промисловості, які викликали появу великої кількості нових виробничо-технічних термінів.

Велику роль в історії лексичної і фразеологічної нормалізації української літературної мови відіграли словники української мови. Після 1917 року в Україні стали укладатися й видаватися термінологічні словники з різних наукових галузей. До 1932 року було видано понад 30 різних термінологічних словників.

Першим словником, який відіграв найпомітнішу роль у лексичній та фразеологічній нормалізації української літературної мови, був “Російсько-український словник” АН УРСР 1937 року. У цьому словнику не подавалися українські вузькодіалектні та архаїчні слова; були широко представлені українські слова, спільні з російською мовою; були подані українські неологізми радянської епохи.

Виробничо-технічна термінологія, як і будь-яка інша, спирається на словотвірну систему мови. Нові слова української виробничо-технічної лексика активно використовуються з власного та запозиченого мовного матеріалу за виробленими в ній протягом історичного розвитку моделями.

Численні спеціальні назви дій, процесів, предметів, професій виникли внаслідок суфіксального словотворення. При цьому найбільшу ефективність утворення термінів виявляють суфікси -нн (я), -к (а), -овк (а), -ик, -льник, -ник, -ист, -івник, -щик: -чик: перемішування, шліфування,; штампова, обточка,; шліфувальник алмазник; моторист, бульдозерист; кранівник, наладчик.

Також спостерігається творення нових термінів шляхом словоскладання основоскладання та абревіації. Надзвичайну продуктивність словоскладання при термінотворенні можна пояснити тим, що “часто дійсно існує необхідність виразити дві ідеї з одному слові” [1, с.46], наприклад, електрозварка, ватметр, ДІЛ – дослідна технічна лабораторія, ВРХ - ферма великої рогатої худоби.

Розвиток усіх галузей народного господарства, науки і техніки, ріст культурного рівня населення спричинив поповнення технічної виробничої лексики: назви машин і знарядь різних галузей виробництва: електровоз, землеснаряд, гірний комбайн; назви спеціальностей різних галузей промисловості й виробництва: арматурники, бульдозеристи, гідромеханіки, енергетики.

Особливо збагатилася сільськогосподарська термінологічна лексика: назви знарядь сільськогосподарського виробництва (автоплуг, тракторний агрегат, культиватор, комбайн, кукурудзосаджалка), лексика та різні сполуки на означення способів ведення сільського господарства (агротехнічні заходи, перевірка зерна на схожість, полезахисні лісові насадження), лексика на означення процесів праці в сільському господарстві (обприскування посівів, електромолотьба, електродоїння).

Створена в 20-ті роки науково-технічна термінологія, у 30-ті роки була вилучена з наукового обігу. Бюлетені “Проти націоналізму в термінології” (1933 – 1935 рр.) заборонили використання термінів, створених на власне українській основі. Близько половини вживаних на той час термінів було замінено скалькованими з російської мови лексемами, які суперечили внутрішнім законам української мови.

У роки Другої світової війни особливо активізувалася військова лексика, яка потужним струмом входила до складу широковживаної лексики. Серед цієї лексики можна виділити, наприклад, назви різних видів озброєння, військової техніки і боєприпасів: бомбардувальник, міномет “Катюша”, розривні кулі, осколочні снаряди, мінне поле, вищий пілотаж, протитанковий рів, кулеметне гніздо.

Перспективами подальшого дослідження може бути вирішення таких проблем як: формування наукового стилю після Великої Вітчизняної війни, а також сучасний стан наукової терміносистеми тощо.


Література

1. Винокур Г.О. О некоторых явленнях словообразовання в русской технической терминологии // Труды МИФЛИ. – 1939. – Т.5. – С. 46-47.



Катерина Біліда,

4 курс факультету початкової освіти

та практичної психології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. М.М.Греб


Становлення і розвиток наукового стилю української мови
Професійна діяльність ґрунтується на наукових знаннях, тому дотримання стильових норм наукового стилю є важливим показником культури фахової мови. Мета дослідження – з’ясувати особливості становлення і розвитку наукового стилю української мови. Під час аналізу матеріалу застосовано описовий метод, метод компонентного аналізу та метод зіставлення. Актуальність дослідження зумовлена необхідністю цілісного і систематичного осмислення історії розвитку наукового стилю української мови.

Науковий стиль сучасної української мови почав формуватися ще в давній книжній українській мові за зразками і під впливом грецької і латинської мов. Визначними творами наукової літератури того часу були історичні переклади. Елементи наукового викладу є і в “Ізборнику” Святослава (1073). Крім історичних творів, у X–XI ст. були поширені й природничі. У XVI – XVII ст. наукові книги — монографії, трактати, лексикони, прогностики, послання, бесіди – готувалися і видавалися українськими вченими в Острозькій академії, Львівському братстві, Києво-Могилянській академії, Києво-Печерській лаврі та в інших навчальних закладах, братствах, монастирях України. Відсутність українських наукових установ та вищих навчальних закладів в Україні у часи бездержавності, постійні заборони урядів різних держав викладати українською мовою і друкувати книги негативно позначилися на розвитку наукового стилю. Тільки у середині XIX ст. почав формуватися науковий стиль нової української мови у своєму науково-популярному різновиді. Сподвижниками загально-національної наукової мови в Україні були М.Костомаров, М.Драгоманов, І.Франко В.Гнатюк та ін. Ці вчені вважали, що створення наукової української мови є цілком закономірним і неминучим процесом у розвитку літературної мови. Журнал “Основа” та заснована в 1868 р. “Просвіта” були першими і на той час єдиними осередками, що гуртували навколо себе науковців, техніків, господарників. У 1873 р. у Львові почало працювати Літературне товариство імені Тараса Шевченка, зорієнтоване на розвиток української науки, освіти, культури. У 1892 р. з ініціативи І.Франка воно реорганізувалося в Наукове товариство імені Тараса Шевченка і мало історико-філософську, філологічну, математико-природничу секції. Тоді ж було засновано видання “Записки Наукового товариства імені Тараса Шевченка”, в якому публікувалися матеріали з історії, фольклористики, етнографії, мовознавства, літературознавства. З 1907 р. почало діяти “Українське наукове товариство” у Києві. Ці товариства видавали українською мовою наукові записки, збірники, матеріали; періодичні видання (часописи, вісники), монографічні праці і підручники з історії, літератури, економіки, медицини, математики. Однією з проблем Наукового товариства імені Т. Шевченка було формування української наукової термінології. Завдяки його роботі уже наприкінці XIX ст. існували загальнонаукова, гуманітарна й фахова термінології, що відображали рівень науки на той час. У 1918 р. при київському Науковому товаристві було створено Термінологічну комісію, покликану виробити термінологію природничих наук. Важливою подією у розвитку термінознавства було створення в 1919 р. Орфографічно-Термінологічної комісії при Українській академії наук. У 1921 р. при Академії наук було створено Інститут української мови, основним завдання якого було вироблення спеціальної термінології з різних галузей знання і впровадження української мови в усі сфери суспільного життя. Однак тоталітарний режим, що існував в СРСР, уже наприкінці 20-х років XX ст. жорстоко обірвав ці починання. Термінологічні комісії інституту намагалися інтенсивно працювати, але запиту на українську термінологію не було, бо українська мова витіснялася російською з управління, науки, виробництва, освіти. Питання термінології висвітлювалися і на сторінках науково-популярного журналу “Рідна мова” (заснований у 1933 р.), головним редактором і видавцем якого був Іван Огієнко. Наприкінці XX ст. з утвердженням незалежності України, з прийняттям Закону про мови, яким за українською мовою визнано її статус державної, почався процес оздоровлення науки, наукової термінології, збагачення фахових терміносистем відповідно до рівня сучасного розвитку наук питомо українськими термінами і терміносполученнями.
Література

  1. Бацевич Ф. Основи комунікативної лінгвістики: Підручник. – К.: Академія, 2004. – 344 с.

  2. Шевчук С.В. Українське ділове мовлення: Навч. посіб. – К.: Літера ЛТД, 2002. – 480 с.

  3. Ярема С. На теми української наукової мови. – Львів: НТШ, 2002. – 44 с.



Оксана Левада,

5 курс Інституту філології.

Наук. керівник: к.філол.н., доц. Н.В.Павлик
СПЕЦИФІКА НАУКОВОГО СТИЛЮ ЯК ФУНКЦІОНАЛЬНОГО РІЗНОВИДУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ
Функціональний стиль – поняття багатогранне. У його визначенні традиційно підкреслюється сукупність мовних засобів і способів їх організації, зумовлених певними суспільними обставинами, характером та метою висловлення. Основна ж функція стилістики полягає в усвідомленому виборі мовних прийомів, що допоможуть увиразнити думку й досягти іллокутивних намірів. І такий вибір, як правило, залежить від мовної спроможності й майстерності автора. Тому актуальність статті зумовлена потребою дослідити механізми породження та функціонування наукових текстів залежно від виду наукової діяльності людини. Мета роботи – виявити жанрово-стилістичні властивості, тематику і мовне наповнення наукового мовлення. Відразу необхідно зазначити, що українська функціональна стилістика ґрунтується на значних теоретичних та практичних дослідженнях авторитетних вітчизняних мовознавців, зокрема І.Білодіда, П.Дудика, С.Єрмоленко, А.Коваль, Л.Мацько, І.Чередниченка та ін.

Науковий стиль – функціональний різновид літературної мови, що використовується з пізнавально-інформативною метою в галузі науки та освіти [4, с.372]. Наукові тексти мають особливий характер, але всі вони виконують основну функцію стилю – пізнавально-інформаційну, що корелює з головною метою наукових праць – точним, логічним, однозначним викладом думок автора. Більшість учених (А.Загнітко [1], Л.Мацько [2], В.Перебийніс [3], І.Чередниченко [5] та ін.) виділяють такі характерні риси наукового стилю, як логічність і точність викладу, абстрактність і узагальнення, понятійність і предметність, а також об’єктивність, однозначність, лаконічність, доказовість, аргументація, наявність висновків тощо. Виклад у науковому тексті строгий, розрахований на логічне сприймання.

Науковий текст має кілька традиційних загальних елементів у змісті й композиції: обов’язкове визначення предмета, об’єкта дослідження, виклад власної концепції, полеміка з опонентами, аналіз матеріалу, висновки, підсумки, експеримент.

Загальна характеристика мови наукового стилю включає в себе такі ознаки: сувора відповідність нормам літературної мови, монологічний характер викладу, високий процент термінолексики; перевага слів з абстрактним і узагальненим значенням; обов’язкова повнота синтаксичної структури, завершеність висловлення; тісний зв’язок окремих частин висловлення, що досягається широким використанням складних речень (найчастіше з підрядним зв’язком), специфічних відокремлених і невідокремлених зворотів, вставних і службових слів; однорідність стилістичного забарвлення – книжні слова, морфологічні форми, синтаксичні конструкції.

Головні мовні засоби: абстрактна лексика; символи; велика кількість термінів, схем, таблиць, графіків, зразків, іншомовних слів; наукова фразеологія; цитати, посилання; однозначна загальновживана лексика; безсуб’єктність, безособовість синтаксису; відсутність усього того, що вказувало б на особу автора, його уподобання (емоційно-експресивних синонімів, суфіксів, багатозначних слів, художніх тропів, індивідуальних неологізмів).

Залежно від мети й адресата мовлення вчені (І.Чередниченко, В.Перебийніс, А.Загнітко) розрізняють кілька видів наукового стилю: 1) власне науковий, тексти якого інформують про досягнення автора вузьке коло осіб певної галузі науки; 2) науково-популярний, що повідомляє, зацікавлює широкий загал досягненнями науки; 3) науково-навчальний, основною метою якого є донесення системи знань на певному етапі наукового, освітнього розвитку особистості [1, с.170].

Таким чином, науковий стиль об’єднує мову різних галузей науки. Спільною для суспільної, природничої, технічної та інших сфер уживання наукового мовлення є орієнтація на книжну лексику, логічний виклад інформації, застосування класифікаційного підходу до опису наукових об’єктів, використання абстрактних понять, формулювання визначень тощо.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   23


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка