«Ти для нас не тільки поетеса, а й добрий дух Волинської землі»



Скачати 183.85 Kb.
Дата конвертації29.04.2016
Розмір183.85 Kb.


«Ти для нас не тільки поетеса ,

а й добрий дух Волинської землі »

( до 142річниці від дня народження Лесі Українки)

1читець На високім і ніжнім чолі України,

Наквітучі сади і на сині моря,

На березовий жаль і на смуток калини

Не погасна засяяла диво-зоря.


2 читець. Незгасно зійшла на віки і навіки

Хоч доля земна не стелилась їй раєм.

Та аж до Сурамі від першого крику

Жага в ній горіла, яка не вмирає.


3 читець. Я знову бачу Лесю,мужню,горду

І сонце п’є калинову росу.

Безсмертна донько мудрого народу

Вінок любові я тобі несу.


1-й ведучий. За вікном зима. Ось у таку пору, 25 лютого 1871 року, народилася Лариса Петрів­на Косач (Леся Українка). Це ніжне і дзвінке ім'я належить до найвеличніших імен нашого народу. Псевдонім Лариси Петрівни Косач твер­до і назавжди зафіксований у пам'яті кожного українця, і не тільки українця. Леся належить усім, хоч осягнення її вимагає певної інтелекту­альної підготовки, її творчість зіткана з різних мотивів світової культури.
Жила сім'я Косачів на Волині. Дівчинка зрос­тала в інтелігентній родині, яка мала давні во­лелюбні традиції. Лесин дід по матері, Яків Дра­гоманов, був декабристом, а дядько - Михайло Драгоманов - відомим публіцистом, істориком, громадським діячем. Батько, Петро Антонович Косач, юнаком брав участь у студентському русі. Мати Лесі Українки - Ольга Петрівна - ві­дома українська письменниця, яка друкувалася під псевдонімом - Олена Пчілка.

2-й ведучий. Леся була веселою дівчинкою.Любила співати і танцювати, жартувати, не зна­ла вона, що за її дитячими плечиками вже сто­їть біда. 19січня вона пішла на річку подивити­ся хрещення води, застудилася і дуже заслабла. Почала боліти права нога, яка раніше давала про себе знати, але ніхто не підозрював, яка страшна хвороба стоїть за цим, - туберкульоз.

Вона забрала в Лесі дитинство, юність, не дала змоги вчитися в школі,

нормально жити. Не­стерпні муки, роздираючі болі зробили Лесю стійкою,

розвили в неї незвичайну силу волі.

Читець.

Як дитиною бувало,

Упаду собі на лихо,

То хоч в серце біль доходив,

Я собі вставала тихо.

«Що болить?» - мене питали,

Але я не признавалась -Я була малою горда

Щоб не плакать, я сміялась.

А тепер, коли для мене

Жартом злим скінчиться драма,

І отот зірватись має

Гостра, злобна епіграма, -

Безпощадній зброї сміху

Я боюся піддаватись

І, забувши давню гордість,

Плачу я, щоб не сміятись!

1-й ведучий.Леся казала: «Мені здається, що я маю перед собою якусь велику битву, з якої вийдупереможцем або зовсім не вийду. Коли у мене справді є талант, то він не загине, - то не талант, що погибає від туберкульозу чи історії! Нехай і заважають мені сі лиха, але зате, хто знає, чи не кують вони мені такої зброї, якої нема в інших, здорових людей».



Читець.

Геть те, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепер весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора, льодовая, міцна,
Може квіти зійдуть і настане
Ще й для мене весела весна
.

2-й ведучий. Леся Українка дивувала своїм часто не дитячим сприйняттям

навколишнього,думками про неправду й поневолення, в якому

перебував народ. Навіть перший вірш «Надія»,написаний 9-літньою

дівчинкою, вражає відчуттям туги за рідною країною, за волею.



Читець. Ні долі, ні волі у мене нема,
Зосталась тільки надія одна:
Надія вернутись ще раз на Вкраїну,
Поглянуть іще раз на рідну країну,
Поглянуть іще раз на синій Дніпро, -
Там жити чи вмерти, мені все їдно;
Поглянуть іще раз на степ, могилки.
Востаннє згадати палкії гадки...
Ні долі, ні волі у мене нема,


Зосталася тільки надія одна.
1-й ведучий. Дівчинка була дуже здібною до музики, старанно вчилася грати на

фортепіано, мала добру вчительку, уважного педагога Ольгу

Олександрівну Лисенко, дружину видатного композитора, яка вміло

розвивала естетичні смаки учениці. Леся чула в собі покликання

музиканта. В листі до свого дядька Михайла Драгоманова в 1890 році

писала: «Мені часом здається, що з мене вийшов би далеко /

кращий музикант, ніж поет, та тільки біда, що натура утяла мені

кепський жарт». Після операції лівої руки в жов­тні 1883 року Леся вже

не могла мріяти про ви­соку професійну майстерність музиканта, дуже

болісно вона прощалася з інструментом, якому довіряла дівочий смуток,

радощі й таємниці.

Читець: Мій давній друже! Мушу я з тобою

Розстатися надовго... Жаль мені!

З тобою звикла я ділитися журбою,

Сповідувать думки веселі та сумні.

Тож при тобі мій друже давній, вірний,

Пройшло життя дитячеє моє.

Як сяду при тобі я в час вечірній,

Багато спогадів тоді встає!

Коли я смуток свій на струни клала,

З'являлась ціла зграя красних мрій,

Веселкою моя надія грала,

Далеко линув думок легкий рій.

Розстаємось надовго ми з тобою!

Зостанешся ти в самоті німій,

А я не матиму де дітися з журбою…

Прощай же , давній , любий друже мій !

2-й ведучий. Коли Лесі виповнюється 13 ро­ків, вона вже по-справжньому стає до

літе­ратурної праці.Її поезії з'являються в друкові. Друкувати українські

твори тоді було дуже й дуже важко, майже неможливо. Не було тоді в

нас жодного українського журналу або га­зети. Отож Лесі довелося

посилати вірші за кордон - у Галичину, що належала до Австро-

Угорщини. Там у львівському журналі «Зоря» за допомогою Івана

Франка та інших діячів української культури вірші юної поетеси за

підписом Леся Українка, вперше побачили світ.



Читець

На шлях я вийшла ранньою весною

І тихий спів несмілий заспівала,

А хто стрічався на шляху зо мною,

Того я щирим серденьком вітала:

«Самій не довго збитися з путі, -

Та трудно з неї збитись у гурті».

Я йду шляхом, пісні свої співаю;

Та не шукайте в них пророчої науки,

-Ні, голосу я гучного не маю!

Коли ж хто сльози ллє з тяжкої муки

-Скажу я: «Разом плачмо, брате мій!»

-З його плачем я спів з'єднаю свій,

Коли я погляд свій на небо звожу,

Нових зірок на небі не шукаю,

Я там братерство, рівність, волю гожу

Крізь чорні хмари вгледіти бажаю,

-Тих три величні золоті зорі,

Що людям сяють безліч літ вгорі...

Чи тільки терни на шляху знайду,

Чи стріну, може, де і квіт барвистий?

Чи до мети я певної дійду,

Чи без пори скінчу свій шлях тернистий,

Бажаю так скінчити я свій шлях,

Як починала з співом на устах!

1вед.

Ще з юнацьких літ вона відчула свою силу в сло­ві, зрозуміла, що саме воно

- її наймогутніша зброя.

Читець

Слово, чому ти не твердая криця,

Що серед бою так ясно іскриться?

Чом ти не гострий, безжалісний меч,

Той, що здійма вражі голови з плеч?

Ти, моя щира, гартована мова,

Я тебе видобуть з піхви готова,

Тільки ж ти кров з мого серця проллєш,

Вражого ж серця клинком не проб'єш...

Вигострю, виточу зброю іскристу,

Скільки достане снаги мені й хисту,

Потім її почеплю на стіні

Іншим на втіху на смуток мені.

Слово, моя ти єдиная зброє,

Ми не повинні загинуть обоє!

Може, в руках невідомих братів

Станеш ти кращим мечем на катів.

Месники дужі приймуть мою зброю,

Кинуться з нею одважно до бою...

Зброє моя, послужи воякам Краще,

ніж служиш ти хворим рукам!

2 вед. Леся Українка мала хист висловлю­вати свої думки і погляди, весь запал

свого палко­го серця і гостроту небуденного розуму в ясних і зрозумілих

образах. її алегоричні образи здебіль­шого прості. Вона часто вдавалася

до образів із народних легенд і повір'їв, до народних переказів

зафіксованих у Біблії. Особливо охоче вдавалася вона до них у своїх

драматичних творах.

Давня мрія Лесі Українки - написати твір, у якому б вона щедро використала багатства на­родної фантазії, втіленої в повір'ях, переказах, легендах і піснях - була здійснена в геніальній драмі-феєрії «Лісова пісня», написаній улітку 1911 року. У ній втілилась любов до рідної Во­лині, її краси, роздуми над долею і безсмертям творчих сил українського народу.

1вед . Цікаво, що майже всіх неказкових персонажів і героїв узято з життя,

цебто їх змальовано з тих людей, яких Леся добре знала. Що ж стосується казкового царства, то поетеса змалювала його таким, як його вигадала люд­ська фантазія. Лісові історії, хоч і мають владу над явищами природи, однак підкоряються сво­їм законам. У цьому фантастичному світі теж є правда і кривда, гарне і погане. Місце кожної дії одне й теж: густий предковічний ліс на Волині.Ось мелодійні звуки Лукашевої сопілки роз­будили від зимового сну Мавку.



Мавка. Ох, ЯК я довго спала! А хто мене збудив?

Лісовик. Либонь, весна.

Мавка. Весна ще так ніколи не співала, як отепер. Чи то мені так снилось? Ні...

Стій... Ба! Чуєш?.. То весна співає?

Лісовик. Та ні, то хлопець на сопілці грає.

Мавка. Хотіла б я побачити його. Він, певно, гарний!

Лісовик.

Не задивляйся ти на хлопців людських. Се лісовим дівчатам небезпечно... Минай людські стежки, дитино, Бо там не ходить воля, - там жура Тягар свій носить. Обминай їх, доню: Раз тільки ступиш - і пропала воля!

(Мавка не слухає застережень Лісовика і смі­ло хапає Лукаша за руку, коли той хотів над різати березу, щоб сточити сік).

Мавка. Не руш! Не руш! Не ріж! Не убивай!

Лукаш. Та що ти, дівчино? Чи я розбійник?

Хто ж ти така?

Мавка. Я - Мавка лісова.

Лукаш. А, от ти хто! Я від старих людей про мавок чув не раз, але ще зроду не бачив сам

Мавка А бачити хотів?

Лукаш. Чому ж би ні?.. Що ж, - ти зовсім така, як дівчина... ба ні, хутчіш, як панна, бо й руки білі, і сама тоненька, і якось так убрана не по-панськи... А чом же в тебе очі не зелені? Та ні, тепер зелені... а були, як небо сині... О! Те­пер вже сиві, як тая хмара... ні, здається, чорні, чи, може, карі... ти таки дивна!

2й вед. Отак Лукаш, за яким стоїть щира, чиста, незлоблива, як дитя, людина,

познайо­мився з Мавкою, яка втілює в собі допитливість, лагідність, красу і

всю доброту природи.

Вподобав Лукаш Мавку, а вона покохала його назавжди. В ім'я любові Мавка лишила лісо­ве царство, добровільно зреклася своїх друзів і пішла до людей, щоб завжди бути разом із Лукашем. Вона швидко збагнула життя людей і щиро допомагала по господарству. Та хоч би що робила Мавка, хоч би як старалась, а Лукашева мати була незадоволена. Навіть Лукаш почав вагатися в своєму коханні до Мавки. Бачить це Мавка і сумує - тужить одиноко



Лісовик.

Доню, доню, як тяжко ти

караєшся за зраду!..

Мавка. Кого я зрадила?
Лісовик. Саму себе.

Покинула високе верховіття

І низько на дрібні стежки спустилась.

До кого ти подібна? До служебки,

Зарібниці, що працею гіркою

Окрайчик щастя хтіла заробити

І не змогла, та ще останній сором

їй не дає жебрачкою зробитись.

Згадай, якою ти була в ту ніч,

Коли твоє кохання розцвілося:

Була ти наче лісова царівна

У зорянім вінку на темних косах,

- Тоді жадібно руки простягало

До тебе щастя і несло дари!
(Лукаш грає на сопілці. Мавки не видно,тільки чути її голос)
Мавка : «Як солодко грає,як глибоко крає,

Розтинає білі груди,серденько виймає…»

Лукаш. Ой! Що це за сопілка? Чари! Чари! Кажи, чаклунко, що то за верба?

Килина. Та відчепися, звідки маю знати? Я з кодлом лісовим не накладаю, як твій

рід! Зрубай її, як хочеш, хіба я бороню? Ось на сокиру.

(на одинці Лукаш знаходить вербову сопілку і хоче заграти, передавши через пісню свою тугу за Мавкою, та з'являється біла постать - душа Мавки).

Мавка. Заграй, заграй, дай голос мому серцю

Воно ж одно лишилося від мене.

Лукаш. Се ти?.. Ти упирицею прийшла, щоб з мене пити кров? Спивай! Спивай! Живи моєю\ кров'ю! Так і треба, бо я тебе занапастив...

Мавка. Ні милий, ти душу дав мені, як го стрий ніж дає вербовій тихій гілці голос.

Лукаш. Я душу дав тобі? А тіло збавив!

Бо що ж тепера з тебе?

Тінь. Мара.

Мавка. О не журися за тіло!

Ясним вогнем засвітилось воно,

Чистим, палючим, як добре вино,

Вільними іскрами вгору злетіло.

Легкий, пухкий попілець

Ляже, вернувшися, в рідну землицю,

-Стане початком тоді мій кінець.

Будуть приходити люди,

Вбогі й багаті, веселі й сумні,

Радощі й тугу нестимуть мені,

їм промовляти душа моя буде.

Я їм тоді проспіваю все,

Що колись ти для мене співав,

Ще як на провесні тут вигравав,

Мрії збираючи в гаю...

Грай же, коханий, благаю!

1вед. «Лісова пісня» - шедевр Лесі Українки. Цей твір справді народний, насамперед у геніально­му відтворенні народних понять про красу, ге­ніальний у любові до прекрасного, що заховане в життя і належить трудящій, творчо обдарова­ній людині, у відтворенні її нездоланного праг­нення до краси, до перетворення самого життя у красу.

2 вед. Лесина хвороба - туберкульоз кісток - прогресувала, і лікарі порадили їхати на лікування до моря. Саме в Ялті Леся позна­йомилася з Сергієм Мержинським, який ліку­вався від туберкульозу легень.

Лесю Українку вражали краса і чистота цієї людини, постійне внутрішнє горіння, самовідданість у роботі. Нескінченні, невичерпні роз­мови з ним відкривали нові світи незнаних уяв­лень і почуттів, будили нову мрію життя.

Для Лесі Українки Мержинський - це та «вільна душею людина», яка, «по волі квітча­ється терном», «людина, яка знає, куди і на що йде». Тому їй не страшна путь на Голгофу. Для такої людини завжди цей шлях буде величні­шим ніж хід тріумфальний, а терновий вінець кращим ніж царська корона.

.

1 вед. В кінці літа 1900 року здоров'я Сергія Мержинського різко погіршало. Лесі не­гайно треба було їхати до Мінська рятувати хворого. Мержинський писав, що навіть гину­ти при ній йому буде легше. Мати, зважаючи на тривалу хворобу дочки, яку нарешті, після довгих, складних зусиль, небезпечної операції, вдалося загальмувати, - не радила їхати до хво­рого з відкритою формою сухот. Та Леся думала інакше. Для неї це не було безрозсудство. На олтар дружби і любові вона могла покласти, не задумуючись, найвищу жертву.

Читець: І знову сумнів стиснув серце,

Пече... І болю не знесу,

І радості мілке озерце

Гарячим подихом сушу.

Чи так живу?

Чи в цьому сила?

Чи маю право так кохать?

Я щастя трепетне носила

В своїх очах, в своїх устах.

Жадала усміхом і серцем

Приворожить тебе навік...

Ти пив росу з очей відвертих,

З розкритих уст, німих повік.

Твоїй я владі віддалась,

Назустріч линула у снах,

І неповторним все здавалось,

В руках співав кохання птах.

Та раптом... Сумнів стиснув серце..

Пече... І болю не знесу...

І радості мілке озерце

Гарячим подихом сушу

1 вед. Майже два з половиною місяці Леся відважно билася за життя свого друга. Та

рятунку не було - 16 березня він помер у неї на руках. Леся не любила показувати перед людьми своє особисте горе, вона намагалася затиснути його у грудях, і тільки білі листочки паперу чули сумний та пекучий шепіт змучених вуст.



Читець

«Квіток, квіток, як можна

більше квітів,

І білого серпанку на обличчя

Того, що звуть ілюзією...». Боже!

Як часто ті слова вчуваються мені

Посеред ночі: «Квітів, безліч квітів!

Я ж так любив красу!..».

Мій бідний друже,

Я принесла тобі всі квіти,

що дала Скупа весна твого скупого краю

, Я всі зібрала і в труну вложила,

Всю ту весну убогу поховала

Ні, ні мій друже, спи спокійно, спи,

Я не скажу нікому слів таємних.

Квіток просив ти? Дам тобі їх більше,

Ніж та ворожая весна дала,

Весна та люта, що тебе забрала.

Нехай собі минає рік за роком,

Нехай мій вік уплине за водою,

Ти житимеш красою серед квітів,

Я житиму сльозою серед співів.
2вед. У Лесі Українки був вірний і щирий товариш

- Климент Васильович Квітка. Окрім спільної праці на ниві народної творчості, Квітка допо­магав Лесі в її літературній роботі. Через місяць після одруження з Квіткою, у вересні 1907 року, Леся разом із чоловіком поїхала в Крим, там і жила до кінця 1908 року. Настирлива недуга почала ще більше активізуватися з переїздом на

Кавказ. Хвороба перекинулася на інші органи. Минуло літо, почалася осінь, а здоров'я не кра­щало. Лікарі наполегливо радили Єгипет. Додо­му поетеса поверталася в гіршому стані, аніж із минулих поїздок, із відчуттям непевності щодо свого майбутнього.

Читець: Хто вам сказав, що я слабка,

Що я корюся долі?

Хіба тремтить моя рука

Чи пісня й думка кволі?

Ви чули, раз я завела

Жалі та голосіння, —

То ж була буря весняна,

А не сльота осіння.

А восени... Яка журба,

Чи хто цвіте, чи в'яне,

Тоді й плакучая верба

Злото-багряна стане.

Коли ж суворая зима

Покриє барви й квіти -

На гробі їх вона сама

Розсипле самоцвіти.

1 вед. На початку 1913 року, коли по­етеса поверталася в Кутаїсі до свого чоловіка Климента Квітки, розпочалися останні й най­тяжчі дні в її житті.

Дізнавшись про стан дочки, Олена Пчілка ки­нула всі свої турботи і разом із найменшою доч­кою Ісидорою приїхала 17 липня в Кутаїсі. Рід­ній матері важко було впізнати Лесю - так вона змінилася. В цей час хвора здебільшого лежала, проте мала цілковиту ясність розуму, живо й бадьоро розмовляла. Та зупинити хворобу було вже неможливо... Леся й сама це розуміла, бо попросила написати любій сестрі Лілі (Ользі Ко-сач-Кривенко), щоб та приїхала провідати її, а може й попрощатися. А через два дні Лесине самопочуття настільки погіршало, що мати пос­лала телеграму, щоб Ольга виїздила негайно.



2 вед. Надходив світанок 1 серпня, а ра­зом із ним і невблаганний кінець. Леся померла на руках Олени Пчілки і Климента Квітки. Від станції, назустріч першим променям сонця, по­спішали Ліля і Дора, та марно - коханої сестри їм уже не застати.

Смерть Лесі Українки сколихнула не тільки Україну. Вся Росія проводжала в останню путь людину, котра віддала своє життя великій і не­вмирущій справі.

Горить, палає на світі, вогонь Лесиних пі­сень, освітлює наші душі, робить їх чистішими,

добрішими. І ми, п'ючи живу воду із Лесиних джерел, із вірою йдемо в майбутнє, віддаючи честь дочці Прометея.

Пройдуть роки, десятиліття, століття, а Ле­сина поезія буде жити, бо: «Від юних літ і до останнього подиху стояла наша прекрасна Леся Українка з вояцьким щитом у руці на стражі правди і добра, мов легендарна дівчина-витязь, закута в кольчугу свого безстрашшя, гідності і правоти».

1читець. У серці твому-України радість,

У твому серці –України муки.

Ти-Українка і волинський ранок

Устами цілував тебе у руки


2читець. Ти –в нашім полі, ти –у нашім небі,

В дніпровській хвилі,в щебеті діброви.

Пливуть віки од тебе і до тебе,

Ясні віки вселюдської любові.


1читець. Твій голос в пісні нашій,в нашому житті ,

Твоя зоря цвіте над рідним краєм.

Так! Ти жива! Ти будеш вічно жити!

Ти в серці маєш те,що не вмирає.


2читець. Не забуто образ благородний,

Нагорода вища з нагород:



Ти навіки в пам’яті народній,

Як народна пам’ять ,як народ!


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка