Теоретичні основи практики соціальної роботи



Сторінка8/27
Дата конвертації11.04.2016
Розмір4.72 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27

Сімейна терапія

Сформувалася сімейна терапія як модель соціальної­роботи на початку 50-х років XX ст. її особливістю є гнуч­­кий терапевтичний підхід у розв'язанні різноманітних­проблем дорослих і дітей. Мета терапії полягає в допомозі­сім'ї подолати проблеми, у сприянні її здоровому розвит­­кові через зміну стосунків людини, яка має проблему, зі­значущими для неї особами з найближчого сімейного та со­­ціального оточення. -*



Сімейна терапія — підхід, заснований на переконанні, що пояс­нення і розв'язання проблем людини залежать від розуміння Ті взаємовідносин зі значущими іншими у її минулому і сьогоденні.

Цей підхід до розв'язання проблем постав із розуміння того, що природа людських проблем є радше міжособистіс-ною, ніж особистісною, тому втручання слід спрямовувати на стосунки між людьми. Такі твердження суперечили традиційним поглядам на проблеми індивіда як на резуль­тат особистих порушень, що потребують сфокусованої на ньому терапії. Основу такої терапії становили психодина-мічні втручання, у процесі використання й аналізу яких викристалізувалася сімейна терапія як окремий напрям соціальної роботи. Передумовою її був аналіз результатів психотерапії, здійснюваної в режимі індивідуального під­ходу. Як правило, успішна індивідуальна терапія з часом втрачала свою дію, про що свідчили рецидиви проблем клі­єнта після повернення його додому. Причиною цього було те, що терапевтам не вдавалося розв'язати сімейні пробле­ми, особливо у стосунках між батьками і дітьми. В інших випадках індивідуальна терапія мала успіх, однак виника­ли проблеми в іншого члена родини. Це позбавляло кон­сультантів ілюзій щодо ефективності індивідуального під­ходу у психотерапії.

Сімейна терапія є широким психотерапевтичним ру­хом, що охоплює чимало шкіл і традицій. Спочатку вона сформувалася як самостійний підхід, віддалений від соці­альної роботи, психіатрії та клінічної психології. Нині представники цих дисциплін вбачають у ній суттєву про­тивагу психоаналізу, гуманістичній, орієнтованій на клі­єнта і біхевіористській терапії. До формування її потенціа­лу доклали зусиль багато теоретиків і практиків, однак найпомітнішим є внесок британського антрополога Грего-рі Бейтсона (1904—1981), з ініціативи якого симпатики сімейної терапії об'єдналися у 50-ті роки XX ст. у групу Пало Альто, а трохи згодом заснували Інститут психіат­ричних досліджень. Його стараннями було обґрунтовано такі концепції: подвійного зв'язку, яка розкривала взає­мозв'язок між ситуацією, процесами у сім'ї і поведінкови-ми відхиленнями (наприклад, батьки на різних рівнях комунікації дають дитині взаємовиключні приписи); ко­мунікації як процесу, що відбувається на кількох рівнях (вербальна та невербальна комунікація, ієрархічні рівні промовців); доцільності застосування теорії систем і кібер­нетики, що дало змогу на концептуальному рівні побачити сім'ю, особливості її організації і процесів, що в ній відбу­ваються, з використанням таких понять, як «межі систе­ми», «стабільність системи» («гомеостаз»), «зміна систе­ми», «складність системи» таін.

Сімейні терапевти використовували на той час обмежу­вальні, парадоксальні втручання, а також втручання, спрямовані на те, щоб клієнти перестали робити одне й те саме, по-новому побачили ситуацію. Ці втручання стосува­лися сфокусованих поведінкових проблем і проблем у сто­сунках.

Використання сімейної терапії у соціальній роботі пов'язують з ім'ям американської дослідниці Вірджинії Сатір (1916—1988), яка у своїй книзі «Спільна сімейна те­рапія» (1964) обґрунтувала альтернативні методи психоте­рапевтичної роботи з індивідами та сім'ями. Будучи при­хильницею спонтанного й парадоксального спілкування в роботі з сім'ями, В. Сатір спиралася у своїх міркуваннях і практичній діяльності на теорію комунікації і загальну теорію систем.

На сучасному етапі сімейна терапія охоплює такі на­прями, як структурна сімейна терапія, стратегічний, ког-нітивно-біхевіористський, екзистенційний підхід.



Структурна сімейна терапія. Започаткована вона у Нью-Йоркській школі для хлопчиків-правопорушників наприкінці 50-х — у 60-ті роки XX ст. Сальвадором Міну-хіним і його колегами. Вони вирішили використати у сво­їй роботі потенціал сім'ї, оскільки вихованці школи не реагували на психоаналітичну індивідуальну терапію. У сучасному світі структурна сімейна терапія є найпошире­нішим напрямом сімейної терапії. Успішно працює і нині створений С. Мінухіним Сімейний центр у Нью-Йорку.

Структурна терапія ґрунтується на ідеї, відповідно до якої проблематична сімейна організаційна структура не дає змоги сім'ї долати стреси як у своїх межах, так і поза ними, а також адаптуватися до змін, її представники зосе­реджують свої зусилля на реструктуризації сім'ї, етапами якої є: приєднання; планування; здійснення зміни через виклик, кинутий симптому, структурі сім'ї, світо­сприйняттю і сімейній реальності; перевизначення ситу-•ації; зміна меж; порушення рівноваги. Після цього сім'я починає використовувати приховані ресурси і модифікує свою структуру. Найчастіше застосовують такий підхід у роботі з сім'ями, які одночасно переживають багато труд­нощів, у яких ростуть підлітки-правопорушники, а та­кож із сім'ями, чиї діти скаржаться на психосоматичні* проблеми.



Стратегічний напрям у сімейній терапії. Представ­ники його, працюючи з проблемними сім'ями, головним завданням вважають зміну ролі батьків у патологічних трикутниках (батько — мати — дитина), здійснюють імпа-урмент (наснаження) батьків у проблемних ситуаціях (наприклад, залишення дому дітьми старшого підлітково­го віку), допомагають сім'ям у виробленні протидії жор­стокості і насильству, використовують у певних ситуаціях парадоксальні інтервенції (втручання, що кидає виклик стереотипній взаємодії членів сім'ї), відповідно до пробле­матичних симптомів витлумачують ситуації. Особливо ефективний він у роботі з дитячими поведінковими пробле­мами, проблемами підлітків, які втікають з дому, у протидії сексуальному насильству, подоланні подружніх проблем.

Когнітивно-біхевіористський напрям сімейної те­рапії. За твердженнями його прихильників, незадовільні стосунки батьків і дітей спричинені примусовим характе­ром взаємодії, нечіткими її правилами, слабким підкріп­ленням соціально коректної поведінки, а також негатив­ними уявленнями, думками кожної із сторін про іншу. Подібні ознаки властиві проблематичним подружнім сто­сункам (слабке взаємне підкріплення, примусові цикли взаємодії, негативне емоційне визнання розбіжностей, не­розвинуті навички подолання проблем спілкування, а та­кож негативні уявлення одне про одного).

Когнітивно-біхевіористські втручання, що мають на меті поліпшення поведінки дітей, передбачають викорис­тання системи винагород для підтримання схвальних вчинків, а також сприяння батькам в опануванні ефектив­них методів цілеспрямованого, адекватного меті впливу на своїх дітей. У спрямованій на зміну поведінки терапевтич­ній роботі з підлітками і подружніми парами довели свою продуктивність умовні угоди, які передбачають певні дії за відповідну поведінку («якщо ти готуєш вечерю, я помию тарілки», «якщо я купую продукти, то можу вийти в місто погуляти з друзями»).

Для розвитку комунікативних навичок підлітків і до­рослих, їх умінь долати проблеми використовують спеці­альні тренінги. Поглибленню інтегрованості подружніх пар сприяють терапевтичні втручання з метою формуван­ня у клієнтів спокійного ставлення до розбіжностей, адап­тації до незмінних аспектів у стосунках, толерантного сприйняття чужих вчинків, йияву своїх емоцій і дій.

Екзистенційний напрям сімейної терапії. Для тих, хто поділяє екзистенційну теорію, сім'я є системою, в якій усі компоненти (індивіди) мають однакове значення. Тому, щоб змінити ціле, необхідно змінити всі його компоненти. У зв'язку з цим слід переконати кожного індивіда у непра­вомірності певного способу функціонування сім'ї.

На практиці такий підхід реалізується в тому, що клі­єнт описує події у своїй сім'ї, надаючи їм певного значен­ня. Консультант, намагаючись змінити ситуацію в сім'ї, у розмові з клієнтом спростовує зміст, яким той наділяє опи­сані події. Такі дії соціального працівника мають на меті шляхом спростування змісту описаних клієнтом подій за­перечити їх форму, оскільки клієнт переконаний, що у йо­го сумнівах щодо правомірності способу функціонування сім'ї почне народжуватися кращий її устрій.

Для консультантів, які використовують екзистенцій-ний підхід, важливо кинути виклик, зламати устої сім'ї. Цього досягають за допомогою діалогу. Почувши фразу від одного члена сім'ї, консультант ставить питання іншому члену сім'ї на іншу тему, маючи на меті переключення уваги. Такі проблеми, як убивство, страхи, спокуса, кро­возмішання, вони обговорюють упереміш із банальними фразами, розповідями про випадки із життя інших людей, жартами, натяками, вмовляннями, обуреннями, намагаю­чись порушити старі зв'язки у системі та об'єднати членів родини на новій основі. Згідно з екзистенційною форму­лою консультант не повинен керувати створенням нових структур і не відповідає за те, що вони не створюються.

Спільними для всіх напрямів сімейної терапії є такі теоретичні положення:



  1. Необхідно змінювати дисфункціональний гомеостаз­(стабільний стан) сім'ї. Однак методи досягнення змін­представники різних напрямів обирають залежно від своїх­теоретичних поглядів.

  2. Слід більше вивчати стереотипи поведінки і переко­­нання, а не почуття й емоції, що дає змогу створити у про­­цесі втручання можливості для формування нових стерео­­типів.

  3. Со'ціальний працівник (консультант) повинен уявля­­ти себе частиною сімейної системи, намагатися реагувати­на обставини так, наче він є членом сім'ї, прийняв її норми­і правила. Це дасть йому змогу продуктивно використати­професійну та емоційну силу свого «Я», парадоксальні­твердження.

Процес сімейної терапії охоплює такі етапи:

  • планування (передбачає визначення того, кого саме­з членів сім'ї або значущих інших доцільно запрошувати­на'зустріч, а також з'ясування порядку та умов роботи);

  • оцінювання (передбачає, з одного боку, формаліза­­цію стосунків між консультантом і сім'єю шляхом укла­­дання угоди, а з іншого, — налагодження довірливих вза­­ємин, тобто терапевтичного робочого альянсу, а також ана­­ліз проблем сім'ї);

втручання (визначення очікуваного результату від­застосування сімейної терапії, домовленості, яким чином­досягатиметься мета втручання, проведення консультаційних зустрічей, в процесі яких фахівцям доводиться до­лати опір клієнтів);



— розірвання або укладання повторної угоди (підготовка клієнтів до завершення терапії, обговорення зривів у поведін­ці та підтримки зміненої поведінки в майбутньому) (рис. 1.6).

А. Затухаючі сесії

Б. Обговорення стабільних аспектів і процесу змін В. Робота з рецидивами

Г. Формулювання процесу розірвання угоди як епізоду у від­носинах

Рис. 1.6. Процес сімейної терапії

Першим кроком сімейної терапії є приєднання соціаль­ного працівника до системи (сім'ї, групи, організації тощо). Цього досягають у процесі спілкування, встанов­лення діалогу. Не зациклюючись на негативних характе­ристиках окремих членів сім'ї чи проблемах її функціону­вання, консультант підтримує все позитивне у кожному з них, стає джерелом їх самоповаги. Наслідком таких його дій є запобігання можливим збуренням у сім'ї.

Далі фахівець допомагає клієнтам змінити своє сприй­няття проблеми і реакцію на неї. Його виклик сім'ї може бути прямим і непрямим, відкритим і прихованим, прос­тим і парадоксальним. Головне для нього — змінити чи пе-реформулювати уявлення сім'ї про проблему, підштовхну­ти її членів до пошуків альтернативної поведінки й альтер­нативних реакцій.

Приєднуючись до сім'ї, фахівець стає учасником систе­ми і головним агентом змін. Він визначає спочатку пробле­му сім'ї, складає схему стосунків у ній. Приєднавшись до сім'ї, він одночасно стежить за тим, що в ній відбувається, обирає місце у різних підсистемах цієї системи, піддаючи сумніву розмежування ролей і функцій. За такої стратегії використовують прийоми розмежування, порушення рів­новаги і навчання взаємодоповненості.

Щоб переконати сім'ю в можливості розширити, моди­фікувати її уявлення про реальність, використовують такі техніки:


  1. інсценування (консультант просить членів сім'ї від­­творити на словах для нього певні схеми взаємодії; у цей­час він вживається в сімейну реальність і реорганізовує да­­ні, змінюючи їхнє значення, вводить нові елементи, пропо­­нує альтернативні способи дій відповідно до терапевтичної­системи);

  2. фокусування (відібравши елементи, що мають тера­­певтичне значення, соціальний працівник організовує вза­­ємодію членів сім'ї навколо певної теми, яка надає цим­елементам нового значення);

  3. посилення напруги (соціальний працівник непоміт­­но провокує зіткнення членів сім'ї, що посилює терапев­­тичний вплив).

Техніки сімейної терапії створюють нову терапевтич­­ну реальність, яка кидає виклик проблематичній реаль­­ності сім'ї, симптому її «хвороби» і становищу його носія.­Однак серед учених, фахівців побутують різні погляди­стосовно доцільності використання її у певних ситуаціях.­. Вітчизняні вчені здебільшого доводять її правомірність­як чинника подолання емоційних розладів у сім'ях пси­­хічно хворих методом реконструкції сімейних стосунків.­Вони вважають сімейну терапію одним з інноваційних ме­­тодів соціальної роботи, групової психотерапії, яка під си­­лу тільки спеціально підготовленим фахівцям. .,

Значно ширшим бачить проблемне поле сімейної тера­пії сучасний британський фахівець Філіпа Селіман, дово­дячи її ефективність як у роботі з групами клієнтів (підліт­ковий вік, люди похилого віку, прийомні батьки тощо), певними випадками (фактами сексуального, фізичного на­силля, захворювання на СНІД, невідвідування школи), так і з широкою проблематикою, коли в сім'ї «не склалися стосунки».

Традиційно сімейна терапія є груповою, але може бути й індивідуальною. Наприклад, під час роботи із 45-річним чоловіком, який потерпав від постійного головного болю, що не мав медичного пояснення, від невпевненості в собі, невлаштованості особистого життя, консультант разом із ним змалював його генограму (батьки і сестра вже помер­ли), спробувавши відтворити ситуацію в його сім'ї. Сімей­на терапія полягала в тому, щоб допомогти дорослому чо­ловіку кинути виклик прищепленим йому в дитинстві сте­реотипам, переглянути власні переконання, не ображаючи пам'яті батьків.

Сімейна терапія поширена в багатьох країнах. У Шве­ції, наприклад, її використовують клініки, які працюють з підлітками, що перебувають на початкових етапах зловжи­вання наркотичними речовинами, їх персонал здійснює пе­реважно індивідуальні втручання до того, як молода люди­на стає залежною від цих речовин. Одночасно з необхідною у критичних ситуаціях медичною допомогою вони надають психологічну і соціальну допомогу, до якої з перших кроків залучають сім'ю. Паралельно здійснюється робота на гру­повому і суспільному рівнях. Принциповим є консульту­вання батьків, вчителів, осіб, які контактують з дитиною в її повсякденному житті.

В Україні фахівці у роботі з сім'ями також почали ви­користовувати сімейну терапію. Наприклад, у деяких нар­кологічних диспансерах спеціально підготовлені сімейні терапевти працюють із сім'ями, у яких є проблеми вжи­вання психоактивних речовин, допомагаючи їм побачити слабкі місця у внутрісімейній взаємодії, налагодити сімей­ні стосунки і завдяки цьому зміцнювати добровільну від­мову від вживання наркотичних речовин.

Використання цієї моделі пов'язане і з певними обме­женнями. Одне з них полягає в тому, що підготовка фахів­ців із сімейної терапії є складним і тривалим процесом, який охоплює засвоєння теоретичних знань, набуття прак­тичних навичок під наглядом супервізора. На перших по­рах майбутній консультант спостерігає за роботою досвід­чених колег, отримуючи необхідні пояснення щодо особ­ливостей взаємодії фахівця і клієнта. Пізніше він пробує під опікою наставника працювати з сім'єю. Обов'язком і правом наставника є звернення уваги на огріхи, навіть втручання у взаємодію, якщо його менш досвідчений коле­га втрачає контроль над ситуацією. Адже те, що відбува­ється, не завжди добре сприймається клієнтами.

Складність у використанні сімейної терапії також по­в'язана з неоднозначним визначенням таких феноменів, як «сім'я», «родина», розумінням їхніх меж і функцій.

Використання сімейної терапії спричинює певні мо­ральні проблеми, адже «виклик» устоям і щоденній прак­тиці сім'ї інколи вступає в суперечність із гуманістичними та комунікаційними теоріями, які закликають поважати переконання і цінності клієнта.

Прихильників сімейної терапії інколи критикують за їх прагнення займатися лише «легкими» випадками, емо­ційною корекцією стосунків, тоді як у реальному житті іс­нує безліч ситуацій, що потребують складних, організа­ційно і матеріально затратних заходів.

Сімейна терапія набуває дедалі більшого поширення в економічно розвинутих країнах, середній клас яких, задо­вольнивши свої матеріальні потреби, не може реалізувати багато інших. Це нерідко створює напруженість, розлади, а то й гостріші проблеми в сім'ях, їм доводиться звертатися до соціальних служб по консультації, поради щодо налаго­дження сімейних стосунків, виховання дітей тощо. Тради­ційно сімейними проблемами є народження дитини з функ­ціональними обмеженнями, бідність, старість, девіантна поведінка дітей, у подоланні яких не обійтися без викорис­тання сімейної терапії.



Психосоціальна терапія

У межах психодинамічного підходу у 60-ті роки XX ст. зародилася психосоціальна терапія. Тоді стосовно неї вжива­ли назву «робота з випадком» (сазе-\уог!с), яка функціонувала в одному синонімічному ряду з терміном «соціальна робота». Однак ця назва втратила свою актуальність, оскільки чима­ло соціальних працівників не використовують цей підхід.

Витоки психосоціального підходу криються в новатор­ській на свій час праці Мері Річмонд «Соціальний діагноз» (1917), яка виходила із необхідності виваженої оцінки можливих методів допомоги людині, сім'ї з огляду на їх економічні, особисті, внутрісіме.йні чинники. Багато цін­них ідей для психосоціального підходу містили ідеї амери­канської дослідниці Хелен Перлман, котра критикувала поширений у тодішній практиці соціальної роботи процес «вивчення — діагноз — лікування», запропонувавши власну систему «проблема — рішення», що розширювала можливості клієнтів у подоланні проблем.

Психосоціальна школа, становлення якої пов'язують з ім'ям американського фахівця Флоренс Холліс, розвинула психодинамічні підходи в соціальній роботі, водночас маючи багато спільного з функціональними підходами. З ча­сом вона запозичила багато цінних ідей у гуманістичної теорії, теорії ролей, сімейної терапії, завдяки чому пере­творилася на комплексну модель.



Психосоціальна терапія комплексний підхід у соціальній робо­ті, який передбачає тривалий соціальний супровід клієнта соціаль­ним працівником.

Ця модель ґрунтується на прагненні соціального пра­цівника вичленити проблеми із середовища, підсилюючи при цьому сильні сторони Я клієнта і його механізми. За допомогою цих механізмів і достатньої підтримки соціаль­ного працівника клієнт знаходить у собі сили для подолан­ня своїх проблем.

Наважившись на використання психосоціальної тера­пії, соціальний працівник повинен передусім встановити зв'язки між соціальними та психологічними проблемами клієнта. Йдеться про те, що соціальна проблема клієнта може бути наслідком психічного захворювання, недостат­ньої його адаптованості до дійсності, зловживання психо-активними речовинами тощо. У межах психосоціального втручання здійснюється складна діагностика стану клієн­та, адже працівнику потрібно розуміти структуру особис­тості клієнта, особливості його сім'ї, культурну спадщину, прихильність до певних символів. Крім цього, консультант повинен усвідомлювати, чого саме очікує клієнт від допо­моги. З'ясувавши причину, сутність, взаємозв'язки проб­лем клієнта, соціальний працівник переходить до роботи з конкретним випадком, яка охоплює такі ключові процеси:

1) психологічну допомогу (сприяння в психосоціальній­стабілізації; посилення здатності клієнта адекватно бачи­­ти об'єктивну реальність; розвиток проникливості, завдя­­ки якій клієнт отримує змогу розуміти вплив на його стан­минулих і наступних емоцій);

2) модифікацію середовища (робота з оточенням клієнта).­Інколи клієнтів поділяють на тих, кому потрібна якась

конкретна допомога, і на тих, хто потребує довготривалого консультування. При цьому в межах психосоціального підходу більшу увагу приділяють структурі особистості, психотерапевтичній роботі, аніж вдалому використанню організаційних заходів (сприянню в отриманні матеріаль­ної допомоги, доступу до освіти, розв'язанні житлових проблем тощо).

«Випадком» для психосоціальної терапії можуть бути індивід або група людей, пов'язаних родинними зв'язками. Однак у кожному разі робота має бути індивідуально спрямованою. Наприклад, у сім'ї, в якій сталося насилля, слід окремо працювати з дитиною, матір'ю і батьком. При цьому соціальним працівникам важливо мати на меті клю­човий аспект психосоціальної терапії — «особу в ситуа­ції», оскільки робота з конкретними випадками спрямову­ється на поліпшення взаємовідносин між людьми в межах ситуацій їхнього життя.

Психосоціальна модель передбачає систематизований і структурований вплив соціального працівника на клієнта, тривалі стосунки між ними. Головне її завдання полягає у зміні особистості клієнта, стосунків та (або) соціальної си­туації. На відміну від психотерапії, яка є сферою діяльнос­ті психологів і спрямована на виявлення глибоко прихова­них почуттів, соціальна робота має справу з балансом сил і модифікує їх, працюючи над поведінкою або спогадами особистості.

Наріжним фактором психосоціальної роботи є неупе-реджене ставлення, повага до особистості клієнта. Вона визнає право клієнта на самовизначення, обов'язок соці­ального працівника вмотивувати необхідність майбутніх його змін, наголошує на важливості його особистої згоди на ці зміни. Наприклад, у Швеції людині, затриманій по­ліцією в нетверезому стані, згідно з чинним законодав­ством, запропонують пройти бесіду в соціальній службі для з'ясування, чи не є вона залежною від психоактивних речовин. При цьому з'ясовують соціальний і психічний стан людини, інформують її про наявні ресурси допомоги. Людина може погодитися на проходження психосоціаль­ної терапії для досягнення певних особистих змін, а може відмовитися від неї. Отже, створення мотивації є найваж­ливішою і найскладнішою роботою як на початковій стадії психосоціальної терапії, так і в процесі втручання. Нама­гаючись досягнути конкретного результату на цьому етапі, соціальний працівник повинен діяти тактовно і психоло­гічно грамотно, контролюючи свої емоції, цілеспрямовано1 виявляти свої почуття.

Найвикористовуванішим методом роботи за психосоці­альної моделі є бесіда метод отримання інформації, на­дання емоційної, психологічної, психіатричної допомоги у процесі вербальної комунікації. Спрямована вона на ней­тралізацію актуальних для клієнта «межових» проблем. На відміну від бесіди за класичного психодинамічного під­ходу Психосоціальна бесіда не занурює клієнта в його ми­нуле. Для неї важливо підвести клієнта до розгляду всіх аспектів його становища, допомогти йому розкритися. У процесі бесіди фахівець здійснює спостереження, обсте­ження клієнта, робить висновок щодо його відносин на момент взаємодії, особливостей оточення та подій із жит­тя. При цьому він стимулює рефлексію (самопізнання, спо-глядання, усвідомлення свого внутрішнього світу) клієнта стосовно ситуації, аналізуючи впливи його пове­дінки на інших та на самого себе. Клієнти також вивча­ють, як зовнішні подразники впливають на їх внутрішні реакції і поведінку. Головне для такої роботи — щоб клі­єнт зрозумів, усвідомив обмеження і вимоги, які накла­дають на його поведінку соціальна служба, працівник, власні почуття з приводу проблеми, що спонукала звер­нутися по допомогу.

Для забезпечення процесу змін соціальний працівник допомагає клієнтові зрозуміти динамічні патерни його по­ведінки, стимулює рефлексію щодо зразків поведінки, особливо якщо він, використовуючи захисні стратегії (ви­тіснення, проекція, заміщення, ворожість, ухиляння та ін.), уникає об'єктивних оцінок себе, свого становища, сво­єї поведінки, що ускладнює досягнення результату. Особ­ливо корисним є обговорення гострих проблем (наприк­лад, емоційних) і почуттів (наприклад, страх, який не має раціонального пояснення).

Бесіду може підкріплювати використання технічних засобів (аудіо- та відеоплеєрів, комп'ютерів, радіо, теле­фону), що може посилити вплив на клієнта. Велике прак­тичне значення мають тривалість, регулярність і кіль­кість зустрічей. Психосоціальна модель зазвичай передба­чає тривалі і глибокі стосунки між фахівцем і клієнтом. При цьому фахівці повинні усвідомлювати не тільки те, як клієнти реагують на них, а й власне ставлення до того чи іншого клієнта, адже, без цього неможливо правильно оцінити характер взаємостосунків і уникнути небажаних ситуацій.

Інколи психосоціальна робота спрямована на подо­лання виявленого під час терапії дефіциту знань у клієн­та, для чого соціальний працівник вишукує можливості для відвідування школи, курсів, гуртків. Дефіцит знань може виявитися у вихованні дітей, налагодженні стосун­ків тощо.

Нерідко соціальний працівник бачить необхідність у безпосередній роботі із соціальним оточенням клієнта або у створенні груп спілкування для самотніх батьків, участь у зібраннях яких може виявитися значно ефектив­нішою, ніж індивідуальна робота з ними.

Загалом психосоціальна модель передбачає доповнен­ня бесід доцільною за певних ситуацій діяльністю, а іноді й наданням інших соціальних послуг. Однак ключовою в ній все ж є пояснювальна рефлексія, а не дія. Наприклад, особам, які звільняються з місць позбавлення волі, зде­більшого притаманні неадекватні самооцінка і рівень прагнень, порушення емоційно-комунікативних функцій, негативні настанови, психотравми і комплекси. Психосо­ціальна робота з ними може бути спрямована на зміну сте­реотипів поведінки, оцінок, мотивації, покликану допо­могти індивідам успішно функціонувати в нових умовах. У багатьох країнах психосоціальну терапію інколи здій­снюють у виправних закладах, службах пробації та інших корекційних установах, де вона є важливою складовою ро­боти з людиною, яка скоїла правопорушення.

В Україні ця модель не набула достатнього поширен­ня, оскільки здійснюваний нині соціальними працівника­ми деяких служб супровід (патронаж) клієнтів орієнтова­ний переважно на соціальне обслуговування, частково — зміну стосунків із оточенням, але не на модифікацію ін­дивідуального сприйняття. Попри те елементами психо-соціального підходу послуговуються працівники новос-творених реабілітаційних центрів, особливо для людей із різними типами залежностей, недержавних центрів соці­альної адаптації для осіб, які звільняються з місць поз­бавлення волі.

Психосоціальна терапія ефективна в роботі з клієнта­­ми, які недостатньо контролюють свою поведінку, а напру­­гу й агресивність спрямовують на людей, які з ними взає­­модіють. Часто їх поведінка не відповідає моральним нор­­мам і законам держави. Звичним для них є зловживання­алкогольними і наркотичними речовинами, що нерідко­вкорінене у родинній традиції. _ •*

У 80-ті роки XX ст. психосоціальна модель соціальної роботи дещо втратила популярність, що було спричинено неефективними спробами соціальних працівників само­тужки втручатися у складні ситуації своїх клієнтів. За­мість неї почали застосовувати командну мультидисцип-лінарну роботу, яка ґрунтується на інших принципах і передбачає спільну, узгоджену діяльність представників різних професій щодо розв'язання проблем клієнта. Ре­зультати її менше залежать від стабільності персоналу соціальних служб, яка є першою передумовою психосоціаль-ної терапії, вкоріненої у глибинні особистісні стосунки со­ціального працівника і клієнта.

Усе активніше соціальні служби стали практикувати й короткострокове втручання (зосереджену на завданні мо­дель, кризове втручання), яке спрямоване на досягнення очікуваного результату за значної економії засобів. Крім того, у багатьох економічно розвинутих країнах утвердив­ся погляд на соціальних працівників як на адміністрато­рів, «продавців послуг», що суттєво модифікувало ідею їх усвідомленої особистої співпраці з клієнтами. Внаслідок цього психосоціальна модель трансформувалася у модель «ведення випадку» (менеджмент конкретного випадку), за якої соціальний працівник є посередником в отриманні клієнтом послуг від інших організацій або здійснює при­мусовий соціальний контроль за особами з девіантною, де-лінквентною поведінкою. Такий підхід помітно обмежує терапевтичні стосунки між ними.

Однак такі тенденції не можуть спростувати ефектив­ності і значущості у психосоціальній терапії, яка ґрунту­ється на індивідуалізованому й емпатичному підходах. Во­на і надалі залишатиметься актуальною у професійній со­ціальній роботі.


1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   27


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка