Теоретичні основи практики соціальної роботи



Сторінка24/27
Дата конвертації11.04.2016
Розмір4.72 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Лобіювання інтересів у соціальній роботі і його різновиди

Історично термін «лобі» (англ. ІоЬЬу — кулуари) похо­дить від назви залів очікування в англійському парламен­ті, де збиралися люди, які доносили до депутатів думки ви­борців. Згодом лобістів почали сприймати як людей, котрі намагаються вплинути на законодавство в інтересах пев­них груп, передусім пррмислових і військових.



Лобіювання у соціальній роботі — діяльність соціальних груп, які відстоюють свої особливі політичні інтереси, намагаються вплива­ти на органи законодавчої та виконавчої влади.

Ця діяльність спрямована на зміни в законодавстві і нормативно-правовому регулюванні, ініціювання нового закону чи рішення місцевого органу влади, пришвидшен­ня розв'язання певної проблеми.

Лобізм є інструментом самоорганізації громадянського суспільства, за допомогою якого мобілізується суспільна підтримка чи опозиція певному законопроекту, здійснюється вплив на політику. Як специфічна форма політично­го плюралізму, він створює можливості для забезпечення інтересів меншості. Лобістські зусилля часто становлять важливий елемент соціальної роботи, оскільки її клієнта­ми є люди зі специфічними інтересами, потребами, які не часто враховуються у державній політиці, в діяльності місцевих органів влади і місцевого самоврядування.

Для ефективного лобіювання потрібен чіткий план до­сягнення мети (формулювання стратегії і тактики, визна­чення позицій зацікавлених груп, наявність матеріальних та інших ресурсів, вибір методів і засобів лобіювання, ви­значення цільової групи). У процесі його реалізації важли­вими є переговори із суб'єктами ухвалення рішень, зв'яз­ки з громадськістю, а також медіа-супровід здійснюваних заходів.

Досягнення результату в лобістській діяльності потре­бує глибокого і всебічного знання ситуації в суспільстві і в певних його сферах, розстановки політичних сил і сил впливу на прийняття політичних рішень, особливостей їх­нього ставлення до громадської думки, регіональних полі­тичних еліт, духовних і бізнесових лідерів. З урахуванням цих та багатьох інших факторів, а також ресурсів лобіст­ських груп (кадрових, медійних, фінансових та ін.), такти­ки їх діяльності окреслилися такі види лобізму:


  • «пряме» лобіювання (цілеспрямована робота з пред­­ставниками відповідного державного органу, щоб домогти­­ся прийняття конкретного рішення з певної проблеми);

  • «непряме» лобіювання (організування кампанії по­­за межами державних органів влади на підтримку певного

. рішення);

  • «внутрішнє» лобіювання (намагання певної групи­всередині органу влади домогтися прийняття рішення);

  • «негативне» лобіювання (незаконний тиск на пред­­ставників влади, хабарництво, корупція, які впливають ­на ухвалення рішень в інтересах певних груп). Викорис­­тання такої тактики впливу на ухвалення управлінських ­рішень та інші зловживання спричинили негативне ставлення до лобізму в масовій свідомості.

У практиці лобіювання не існує оптимальної, чітко структурованої моделі лобістської кампанії. Кожна з них залежить від досвіду, людських і комунікаційних ресурсів організації (коаліції організацій), громадського авторите­ту, фінансових можливостей, творчого і винахідливого підходу до справи, уміння вносити корективи у плани і тактику діяльності, розширювати сферу контактів. У колективному представництві інтересів, ловіюванні важливо обґрунтовано визначити їх об'єкти (адресати, ці­лі), а також союзників і опонентів.

Об'єктом лобіювання є органи законодавчої, виконав­чої влади, місцевого самоврядування, а також особи, які мають владні повноваження, здатні задовольнити потреби лобістських груп і спрямувати процес у потрібному їм нап­рямі. Надзвичайно важливо при цьому переконати інших в актуальності порушеного питання. Однак не завжди легко безпомилково виокремити об'єкт лобіювання. Наприклад, організація може вимагати від міського управління соці­ального захисту виплати грошової чи матеріальної допомо­ги, а насправді вирішення цього питання може залежати від управління фінансів або міської ради, яка затверджує міський бюджет і видатки на міські соціальні програми.

Визначення об'єкта лобіювання є особливо важливим етапом, оскільки поки офіційна структура чи особа не відчу­вають тиску, то рідко сприймають чиїсь проблеми всерйоз. А без впливу на них навряд чи можливе досягнення змін.

Серед об'єктів лобіювання виокремлюють основні, до­поміжні і другорядні. Основний об'єкт має найбільші владні повноваження для вирішення конкретного питан­ня. Однак організація, яка займається представництвом інтересів соціальне вразливої групи, може не мати доступу до цієї структури (людини). Та навіть недоступний з пев­них причин об'єкт впливу часто є залежним у своїх діях від інших суб'єктів, з думкою яких він рахується, до про­позицій, міркувань яких прислухається. За таких обста­вин важливо визначити найвпливовішу у прийнятті рі­шень особу, а також особу, яка не має повноважень для прийняття рішень, але близька до тих, хто ці рішення уповноважений ухвалювати. Наприклад, вирішення соці­ального питання залежить від мера міста, який підписує відповідне розпорядження. Але проекти розпоряджень го­тують відповідні міські управління, керівники і працівни­ки яких можуть поділяти точку зору суб'єктів лобістських ініціатив. Тому реальними об'єктами впливу будуть особи,' які розробляють проекти розпоряджень і які візують та ос­таточно ухвалюють документи.

Союзниками (прихильниками) лобістських ініціатив є особи, структури у громаді, які дотримуються однакових поглядів на проблеми, усвідомлюють необхідність їх роз­в'язання, симпатизують або співчувають людям, які мати­муть від цього певну користь. Наявність авторитетних ін­дивідуальних союзників (лідерів громадської думки, ділових лідерів, державних службовців, успішних професіона­лів, вчених) є важливою передумовою здобуття їх і на орга­нізаційному рівні. Дехто з них підтримає організацію не відразу, а після певних заходів чи на основі особистого ставлення до конкретних осіб. Добиваючись їхньої під­тримки, суб'єкти лобістських ініціатив мають водночас дбати і про підтримку своїх прихильників у разі негатив­ної реакції владних структур на їхню діяльність, а також віддячувати їм (присвоєння звання «почесний член», включення до складу наглядової ради організації, подяка за підтримку через місцеву газету тощо).

Противниками (опонентами) лобістських ініціатив можуть бути соціальні групи, яким ці ініціативи можуть створити певні незручності, або посадові особи офіційних установ. Посадовці не обов'язково є принциповими опо­нентами змін, а їх незацікавленість в інноваціях може бу­ти спричинена небажанням братися за додаткову роботу.

Лобіювання спрямоване на пошук «предмета впливу»,­«слабких місць» групи або особи. «Предметом впливу» мо­­жуть бути: самоповага людини або авторитет організації;­відомі лобістській групі моральні зобов'язання конкретної­людини; сформований або виборюваний імідж (репутація)­юридичної чи фізичної особи (носія доброго імені: особа, ­яка виконує зобов'язання, має твердий характер і волю, є ­незалежною від державних структур і політичних настро­­їв, захищає інтереси несправедливо скривджених); фінан­­сова, службова зацікавленість фізичної особи, плани ­подальшого розвитку юридичної особи; самореклама і ба­­жання прославитися; намагання уникнути відповідаль­­ності, обійти конфліктні ситуації; розв'язання гострих ­проблем, ухвалення рішень, які можуть спровокувати не­­гативну реакцію; небажання фізичної або юридичної особи ­розголошувати будь-які відомості. Однак використання­«слабких місць» об'єкта впливу не повинно перетворюва­­тися на війну проти нього. Етика лобіювання вимагає кон­­центрації на проблемі, а не на особі та її вадах.Лобістській практиці відомі такі методи відстоювання інтересів, впливу на процес ухвалення рішень:

— особисті зустрічі. Цей метод за будь-яких обставин є ефективним. Однак особисті зустрічі здебільшого важко ор­ганізувати. Якщо вдалося домовитись про зустріч, під час ділової розмови необхідно лаконічно й конкретно викласти суть справи, бути готовим відповісти на запитання. Доречно при цьому мати інформаційно-аналітичну довідку про проб­лему, яка є предметом розмови, проект рішення, спрямованого на її подолання. Якою б успішною не була розмова, не варто розраховувати на миттєвий результат;

— телефонні розмови. Телекомунікації дають змогу­оперативно і з меншими зусиллями вступити в контакти з­потрібною людиною. Однак це не завжди легко, особливо­якщо вона обтяжена справами або закрита у своїй діяль­­ності, а доступ до неї контролюють вишколені секретарі.­Крім того, у телефонній розмові важко переконати спів­­розмовника; недоречними використання конфіденційної­інформації; неможливо за невербальними ознаками спіл­­кування зробити об'єктивні висновки про його реакцію на­адресовані йому прохання; немає змоги за таких умов про­­ілюструвати висловлювання відповідними документами;



  • особистий (власноруч написаний) лист. Такий спосіб ­повідомлення своїх думок політикам, впливовим держав­­ним службовцям є найпоширенішим. Листування дає змо­­гу змістовно викласти проблеми, міркування, пропозиції, ­передбачає, що адресат матиме певний час для обміркову­­вання і прийняття рішення. Однак ефективність такої вза­­ємодії знижується через неможливість використання чин­­ників особистісного впливу на формування висновків і ­прийняття рішення особою, якій адресовано листа;

  • масове розсилання індивідуальних листів впливо­­вим, знаковим особам. Це дає змогу сформувати широку ­громадську думку, отримати авторитетну підтримку, з ­якою, як правило, рахуються владні інституції;

  • кампанії у засобах масової інформації. Це ефектив­­ний метод впливу на політиків, працівників державних ус­­танов. При цьому важливо, щоб основні інформаційні зу­­силля були зосереджені у ЗМІ, які мають авторитет в істеб­­лішменті, а сама кампанія була професійно зрежисована;

  • залучення професійної допомоги. Основою її є участь ­політичних діячів, готових лобіювати певні інтереси з осо­­бистих переконань або за гроші;

  • залучення до Співпраці інших організацій. Часто ­підтримка лобістських ініціатив сприяла підвищенню ав­­торитету громадських організацій, політичних партій, а­тому вони охоче погоджуються на співпрацю щодо впливу ­на прийняття певних рішень;

  • відкриті (громадські) слухання. Важливо, щоб у них ­взяли участь якомога більше компетентних, авторитетних ­людей, вагомо прозвучав голос представників різних сфер ­громадськості і все це було масштабно висвітлено у ЗМІ.

У лобіюванні розрізняють ^стратегію тиску (рішучо­го, енергійного і переконливого впливу) і стратегію переконання (доведення істинності певних положень, необ­хідності дій тощо). За будь-якої з них важливо знайти ар­гументи і слова, які привертатимуть увагу до актуальної проблеми. Традиційно на одному аркуші паперу виклада­ють так звану «ключову інформацію», призначену окрес­лити проблему (бажано підкріпити даними статистики, досліджень), запропонувати шляхи виходу із ситуації. Не менш важливо належно аргументувати доцільність роз­в'язання проблеми. Для цього необхідно скласти перелік аргументів «за» і «проти», які можуть фігурувати в лобіст­ській кампанії, розташувати їх ієрархічно за рівнем соці­альної важливості. Бажано викласти один і той самий ар­гумент у різних варіантах: один з урахуванням мотивацій певних груп населення, інший — мотивації політиків, представників державних установ. На основі переліку ар­гументів формулюють питання опонентів ідеї і відповіді її ініціаторів. «Питання — відповіді» також готують у кіль­кох варіантах для різних адресатів кампанії.

Раціональному витрачанню зусиль сприяє використан­ня реєстру контактів — переліку осіб, здатних і готових сприяти у проведенні лобістської кампанії.

Активно використовують у лобіюванні такий інстру­мент, як «підтримка знизу», залучаючи до участі в акціях громадські об'єднання, установи, мешканців громади. Як правило, за тиждень-два перед ухваленням рішення на ад­ресу органів влади надсилають тисячі листів від працівни­ків цих установ, звернення із сотнями підписів, влаштову­ють пікетування, демонстрації, мітинги, які певною мірою впливають на їх зміст. Однак переоцінювати їх не слід, ос­кільки, як свідчить досвід, з часом органи влади звикають до таких форм вияву ініціативи і значно флегматичніше реагують на них.

Ефективність лобіювання залежить і від того, наскіль­ки вдало обрано час акції, наскільки міцною є позиція осіб, на яких вона спрямована. Практика переконує, ^о найсприятливішими для проведення лобістських кампа­ній є: передвиборчий період; період найбільшого зацікав­лення у суспільстві проблемою, яка спонукала лобістські дії; час напередодні її розгляду в парламенті чи у місцево­му органі влади; процес проходження питання через зако­нодавчий орган тощо.

Якою б сприятливою не була, на перший погляд, атмо­сфера для суб'єктів лобістських ініціатив, слід мати на увазі, що певні групи суспільства, політичні сили, бізнесо­ві структури можуть мати інші погляди на проблему й організовувати доцільні, за їх переконаннями, контракції. Це допоможе діяти без ейфорії, ефективно блокувати і до­лати будь-який спротив. Крім того, важливо всебічно про­думати свою діяльність після досягнення мети — прийнят­тя відповідного рішення, а також забезпечити контроль за його виконанням.

Проведення масових акцій у громаді

Відчутний тиск на місцеву владу справляють масові за­ходи за участю членів громади. Вони можуть бути ефектив­ними, якщо організації і групи, які представляють певні ін­тереси в громаді, усвідомлюють мету діяльності, а також те, що здобуття результату потребує доволі тривалого часу.

Масові акції — публічні заходи (пікети, маніфестації, мітинги, де­монстрації, марші та ін.), учасники яких виявляють свій протест проти «несправедливих законів», невмотивованих, незаконних дій, консерватизму органів влади, байдужості, упередженості чи­новників.

Доречними й ефективними масові акції є за необхід­ності розв'язання суспільної проблеми (соціальна неспра­ведливість, економічна нерівність, етнічні чи релігійні утиски). Тому організатори змін повинні розглядати кож­не конкретне питання в широкому суспільному контексті. Чим значущішою є проблема, тим сильнішим буде резо­нанс від організованої акції, тим більше прихильників матимуть її ініціатори, тим вищі шанси на здобуття необ­хідного результату. Наприклад, значно ефективнішими будуть протестні акції проти влаштування у певній міс­цевості сміттєзвалища, якщо їх підсилити висловленням загальної стурбованості станом довкілля, боротьбою за чистоту повітря, води тощо.

Розглядаючи доцільність масових акцій, необхідно зважати і на потенційну можливість мобілізування людей. Бо цілком можливо, що безумовно соціальне значуща проблема може зовсім не хвилювати членів громади або на­віть відлякувати їх.

Під час організації публічних заходів не слід викорис­товувати заперечливі та наступальні гасла: «Скажемо "Ні!"...», «Ми вимагаємо...», «Ви мусите...», оскільки аг­ресивні акценти налаштовують людей, яким ці гасла адре­совані, на свідомий і підсвідомий активний чи пасивний спротив. Краще вживати солідаристські конструкти на зразок: « Разом побудуємо...».

Проводити масові акції слід у людних місцях, щоб усі охочі могли приєднатися до них. Однак не варто у публіч­них звітах про них завищувати кількість учасників, при­писувати неіснуючі ефекти, бо все це применшуватиме значущість акції в очах раціонально мислячих представ­ників громадськості.

Тактики конфронтації, які використовують у соціаль­ній роботі, є здебільшого ненасильницькими. До них нале­жать різнопланові неекономічні та економічні акції, які різняться за ступенем впливу на громадську думку, опо­нентів, методами мобілізації людей тощо.

Елементом тактики лобістської кампанії може бути збір підписів під петиціями і листами під час відкритих слухань конкретного питання. У такому разі петиції (лис­ти, документи із зібраними під ними підписами) надсила­ють представникам влади поштою.

Збір підписів може бути організований і як самостійна акція для об'єднання своїх однодумців і прихильників, мобілізації людей на певну діяльність, привернення уваги громадськості до суспільної проблеми. Для збирання під­писів активісти організовують роботу у найлюдніших міс­цях громади (столики, стенди з текстами вимог) або вико­ристовують сучасні засоби комунікацій (електронні розсилки, електронні петиції тощо).

Психологи переконують, що ефективніше спрацьову­ють нестандартні, написані від руки листи. На цьому ґрун­тується поширена за кордоном така форма роботи, як «На­пиши листа своєму депутату» (сенатору, члену парламен­ту). Коаліція організацій, яка представляє інтереси певної групи, звертається до їх учасників і прихильників з про­ханням до конкретної дати надіслати депутату, за якого вони голосували, стандартного або довільного листа з ви­могою підтримати актуальне для них політичне рішення. Інколи така акція має публічний початок, а текст листа широко розповсюджується доступними засобами. Трапля­лося, що американські конгресмени отримували тисячі, мільйони листів з проханнями, ухвалити закон, що стосу­ється соціальної сфери.

Поширеними в лобістській практиці є телефонні кам­панії; бойкоти, зокрема економічні; агітаційні походи; де­монстрації, ралі тощо. Свого часу в закордонній практиці утвердилися хепенінги — символічні публічні акції. Нап­риклад, організація поховання конституції (символ по­ганьблених прав), вивішування портретів із коментарями осіб, яким адресовані дії; похід населеним пунктом з пред­метами, що символізують проблему; публічні богослужіння, публічне руйнування символічних предметів, масове носіння одягу певних кольорів тощо.

З лобістською метою може бути проведена публічна «зустріч представників влади з народом». Ініціатори та­ких зустрічей запрошують на них представників влади, від яких залежить розв'язання певних соціальних проб­лем, а також людей, для яких ці проблеми мають особливу актуальність. Крім того, готують перелік питань, які необ­хідно буде обговорити. Будь-який результат від такої зус­трічі є корисним. Бо якщо представники не прийдуть на зустріч, їх чекає громадський осуд, від якого можна буде захиститися розв'язанням цієї соціальної проблеми. А взявши участь у зустрічі, дізнавшись про проблеми, вони теж не зможуть їх проігнорувати, оскільки за це доведеть­ся дорого розплачуватися на виборах.

Тактики конфронтації репрезентовані також ненасиль­ницьким втручанням, політичною й економічною неспів-працею.

До ненасильницького втручання належать сидячі страйки, виголошення промов перед певними закладами, захоплення будинків, використання організаційних та економічних методів (створення в громаді альтернативних соціальних служб, систем комунікації, ринків, транспорт­них систем, економічних інституцій).

Елементами тактики політичної неспівпраці є поши­рення літератури із закликами до опору існуючій у грома­ді системі влади, бойкот органів влади, виборів, організа­цій, які підтримують органи влади. Можливі й дії проти співробітників органів влади (блокування інформації, обс­трукція, відмова від адміністративної співпраці з опонен­тами тощо). Крайнім проявом політичної неспівпраці є ак­ції громадянської непокори — умисне й відкрите недотри­мання певних законів, розпоряджень, інструкцій, наказів правоохоронних, військових та інших урядових органів як незаконних, аморальних або таких, що символізують полі­тику, проти якої спрямовано протест. Ця тактика може до­сягнути мети, якщо люди, в чиїх інтересах її застосову­ють, не налаштовані негативно на неї, а сама акція набуде необхідної масовості. Важливо, щоб керівники акції були дистанційовані від участі в ній, а самі учасники виявляли готовність стояти до кінця.

Тактику економічної неспівпраці репрезентують бой­кот певної служби чи організації її користувачами; відмо­ва від придбання певних товарів; закриття рахунків у пев­них банках; відмова від сплати місцевих податків і зборів; відмова від оплати боргових зобов'язань, відмова від дер­жавного фінансування, символічні економічні, виробничі або фахові страйки тощо.

Ініціаторам змін, які планують масові акції, потрібно знати і враховувати сильні та слабкі сторони опонентів (системи, на яку спрямовані зміни), прогнозувати можли­ві їх реакції на протести, щоб своєчасно змінювати такти­ку дій задля досягнення мети.


Проведення інформаційних кампаній у громаді

Колективне представництво інтересів соціальне враз­ливих груп у громаді не обходиться без проведення інфор­маційних кампаній — цілеспрямованого інформаційного впливу на громадську думку з метою переконання, зміни ставлення і поведінки громадськості або певних її кіл. Будь-якій інформаційній кампанії властиві:



  • одночасне використання різних засобів масової ін­­формації (телебачення, радіо, преса, листівки, плакати,­Інтернет, відео тощо);

  • поєднання заходів у ЗМІ з діяльністю у громаді, під­­триманою існуючими її структурами (органами влади, не­­урядовими організаціями, надавачами й користувачами­послуг);

  • спрямованість на конкретний сегмент населення або­на систему, яка має зазнати змін;




  • неодноразове повторення провідної ідеї, викорис­­тання позитивних образів і стилів;

  • залучення до планування, проведення кампанії­ключових фігур і груп;

  • вдалий вибір термінів проведення кампанії (старт,­координація з іншими заходами, що відбуватимуться про­­тягом кампанії);

  • обґрунтованість, досяжність цілей щодо зміни пове­­дінки;

  • звернення до неформальних лідерів цільової групи;

  • поєднання соціальної реклами з іншими заходами в­межах кампанії (сама по собі інформація не зумовлює змі­­ни ставлення чи поведінки);

  • використання ЗМІ для якомога ширшого висвітлен­­ня кампанії (провідна ідея кампанії має бути постійно­присутньою в газетних повідомленнях, телевізійних нови­­нах тощо).

Інформаційна кампанія є спланованою, цілеспрямова­ною діяльністю, що охоплює такі етапи: визначення ідеї кампанії, пошук ресурсів і партнерів;

  1. розроблення гасла, логотипа, основних інформацій­­них матеріалів та їх попереднє тестування;

  2. складання детального плану інформаційних заходів­і визначення відповідальних;

  3. символічний початок кампанії (прес-конференція,­виступ ключової особи тощо);

5)реалізація плану заходів, отримання зворотного­зв'язку, за потреби — корекція плану;

6)підведення підсумків кампанії.

Цілеспрямована інформаційна кампанія має бути доб­ре підготовленою фінансово, адміністративне, теоретично (враховувати закони масової свідомості, теорії комуніка­ції, специфіку впливу різних ЗМІ та виробництва медіа-продуктів).

Під час проведення інформаційної кампанії потрібно враховувати такі закономірності комунікації з масовою свідомістю:



  1. Працювати слід не з усім населенням, а з лідерами­думок (10—20% населення). Така робота є ефективнішою,­економнішою, оскільки сприяє концентруванню ресурсів­на обмеженому секторі впливу.

  2. Не варто тратити час і сили на руйнування стереоти­­пу, краще зосередитися на створенні й утвердженні в масо­­вій свідомості нового стереотипу.

  3. Необхідно добре знати переваги і недоліки пропоно­­ваних змін, щоб мати матеріал для ефективної участі в­дискусії в стилі «Так..., але...», оскільки противникам ідеї­важко переконати аудиторію, яка знає аргументи «За» і­«Проти».

  4. Будь-яке повідомлення має бути правильно вибуду-­ваним, оскільки аудиторія сприятливо реагує на важливі­для життя конкретної людини повідомлення. Головне при­цьому — створити позитивний імідж ініційованої справи й­організації, яка нею виймається, без чого важко здобути­прихильників у громадській думці і в середовищі людей,­уповноважених ухвалювати рішення. В цій справі не обій­­тися без використання технологій паблік рілейшнз, які­збагачують організацію методологією аналізу зовнішньо­­го середовища, полегшують вивчення проблем у її діяль­­ності, сприяють реалізації програм впливу (ПР-кампаній)­на внутрішнє і зовнішнє середовище. Реалізують ці прог­­рами через різноманітні канали комунікації, передусім­ЗМІ, з використанням таких механізмів впливу, як інфор­­мування, переконання, навіювання, спонукання та ін. Як­свідчить досвід, правильно змодельована ПР-кампанія завжди забезпечує визнання актуальної ідеї, привертає до неї громадськість і впливових осіб.

Для просування ідей використовують упаковку програ­ми — словесне і образне формулювання, яке привертає увагу, завойовує довіру цільової групи. Важливо, щоб ідеї та формулювання були незмінними в усіх рекламно-інфор­маційних матеріалах упродовж кампанії.

Найвикористовуванішими інструментами інформа­ційної кампанії є конференції та прес-конференції; бри­фінги, прес-брифінги; загальні збори працівників програ­ми чи проекту, неформальні зустрічі, на які можуть бути запрошені журналісти; дискусії, круглі столи з актуаль­них проблем соціальної сфери; виставки, дні «відкритих дверей», концерти, масові акції та інші заходи, на які за­прошують представників ЗМІ; письмова (прес-релізи, бро­шури, буклети), усна (семінари, особисті зустрічі) комуні­кації; комунікація через ЗМІ (теле-, радіопрограми, відео-кліпи, інформаційні, рекламні ролики); оприлюднення результатів поточних досліджень, моніторингів; викорис­тання інших засобів комунікації (відео, листівки, Інтер-нет, телефони тощо).

Інформаційна кампанія як стратегія колективного представництва інтересів призначена здолати недовіру до певних ідей, спрямованих на зміни в громаді. Тому в сто­сунках із об'єктом впливу (тих, від кого залежить при­йняття відповідних рішень) все, що говориться і робиться у межах кампанії, повинне звучати, як «Ці проблеми турбу­ють нас усіх — і вас, і нас. Тож об'єднаймо зусилля заради успіху справи і працюймо на рівних». Інформаційна під­тримка відстоювання прав групи в громаді чи всієї громади є не самоціллю, а лише засобом досягнення мети — полег­шення становища соціальне вразливих і пригнічених лю­дей, урівноваження умов їхнього життя.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка