Теоретичні основи практики соціальної роботи



Сторінка23/27
Дата конвертації11.04.2016
Розмір4.72 Mb.
1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27

Запитання. Завдання

  1. Який аспект функціонування громади є найважливішим для її­розвитку?

  2. За якими параметрами визначають профіль громади?

  3. У чому полягають особливості реалізації соціальних програм у­громаді?

  4. Підготуйте сценарій підготовки і проведення перших зборів іні­­ціативного комітету, стурбованого становищем інвалідів у невелико­­му районному центрі.




  1. Складіть план кампанії пошуку ресурсів у громаді для організа­­ції соціального заходу (фестивалю дітей із особливими потребами,­літнього табору для підлітків із розумовою відсталістю тощо).

  2. Від чого залежить вибір форми залучення громадян до проце­­су прийняття рішення в громаді?

  3. Які форми залучення громадян недостатньо використовуються­в сучасних українських умовах?

  4. Уявіть, що Ви працюєте у сільській громаді із високим рівнем­безробіття серед жінок. У чому полягає особливість планування і реа­­лізації програм у такого типу громаді? У який спосіб можна залучити­громадськість та групи в громаді до процесу змін? Які ролі Ви як соці-­альна(ий) працівниця(к) будете виконувати в цьому випадку? У чому­полягають ризики та обмеження впровадження програм у такого ти­­пу громаді?

Теми рефератів

  1. Планування соціальних програм у громаді.

  2. Втілення програм у громаді.

  3. Форми залучення членів громади.

  4. Розвиток громад: перспективи для України.

4.3. Догляд у громаді

Більшість людей, які мають проблеми зі здоров'ям або за віком не можуть самостійно повноцінно функціонувати, надають перевагу отриманню послуг за місцем проживан­ня, у звичних для них умовах, а не у великих стаціонарних закладах, де багато що їм доводиться опановувати заново, домінує серійний принцип організаційної роботи. Ця тен­денція властива країнам із будь-яким ступенем економіч­ного й соціального розвитку. Тому в сучасній соціальній роботі важливого значення надають створенню закладів у громаді, що обслуговують тих, кому потрібна стороння підтримка на короткий чи тривалий час.

Значення догляду в громаді

Розвиток догляду в громаді пов'язаний з процесами де-інституціалізації, тобто переходом до альтернативних інс-титуційних форм догляду, і відповідає гуманістичним засадам соціальної роботи, тенденції до гуманізації соціаль­ного життя загалом.



Догляд у громаді — метол соціальної роботи, спрямований на за­безпечення людям, які мають проблеми фізичного, психічного здоров'я або особливості, спричинені їх віком, можливості жити незалежно у своєму помешканні чи в наближених до домашніх умовах.

Завдяки догляду в громаді людина має змогу неребува-ти у звичному середовищі, підтримувати традиційний ритм життя, поєднувати самообслуговування з необхідними послугами, а також елементи формальної і неформальної взаємодії. Цей вид роботи спирається на інтегрований під­хід, який передбачає надання соціально-медичних послуг вдома, а також використання за потреби госпіталізації і резидентних (невеликих стаціонарних) установ.

Організація догляду в громаді є частиною соціального планування, оскільки мережа соціальних служб у ній по­винна враховувати різнопланові потреби клієнтів. Нап­риклад, люди із проблемами психічного здоров'я часто не можуть перебувати в сім'ях, а тому для них створюють: «будинки на півдорозі» (медико-соціальні заклади тимча­сового проживання, де людина проходить соціальну реабі­літацію після посиленого медичного лікування); групові будинки (постійне житло для 10—12 осіб, кожна з яких має власну кімнату); гуртожитки і притулки (тимчасове житло); соціальне житло (надане муніципалітетом зви­чайне помешкання, куди регулярно навідується соціаль­ний працівник). Крім цього, у громадах можуть функціо­нувати денні центри і клубні будинки, майстерні з розвит­ку навичок, інформаційні центри і служби представництва інтересів. Важливими складовими системи догляду в грома­ді є кризові центри, телефони довіри, будинки для тимчасо­вого перебування (їх використовують у випадку, якщо пос­тійні доглядачі певний час не можуть виконувати свої функ­ції), служби ескортування (супроводу) тощо. Частиною цієї системи є і надання побутових, реабілітаційних послуг на дому. До роботи в громаді належить і фостеринг — тим­часове усиновлення чи опікунство дітей-сиріт, людей із функціональними обмеженнями, літніх людей, котрі по­требують постійної сторонньої допомоги. Формування ці­лісної мережі догляду в громаді потребує значних ресурсів і соціального капіталу громади, цілеспрямованої соціаль­ної політики держави.

Отже, для надання догляду в громаді необхідна розга­лужена і багатопрофільна система резидентних і денних закладів. При організації послуг у громаді важливо вихо­дити з об'єктивних потреб громади і можливостей для їх задоволення, якнайактивніше залучати волонтерів до на­дання послуг, розвивати місцеву ініціативу, використову-II вати різноманітні можливості для отримання фінансуван­ня поза межами громади, якщо її мешканці не здатні ін­вестувати достатні кошти в розвиток служб у громаді.



Принципи догляду в громаді

Надання послуг у громаді ґрунтується на системі прин­ципів, які визначають ціннісні засади у плануванні, орга­нізації й оцінюванні діяльності місцевих державних і не­державних соціальних служб. До таких принципів нале­жать:

1. Відмова від біологічного і дотримання холістичного­підходу — підходу, який передбачає ставлення до користу­­вачів соціальних послуг не як до патологічних суб'єктів, а­передусім як до особистостей. Відповідно до нього оціню­­вання ситуації, складання і реалізація плану втручання­мають здійснюватися з урахуванням усіх потреб особис­­тості.

Холістичний підхід є принциповою антитезою підходу біологічному, орієнтованому на різке протиставлення здо­ров'я і хвороби, розгляд людей із обмеженими можливос­тями як потенційно недієздатних. Холізм визначає здо­ров'я як самостійну цінність, засновану на єдності розуму, тіла і духу, підтримувати яку повинна кожна людина. За­галом він ґрунтується на давній східній філософії, яка роз­глядає людину як цілісну, самодостатню, самокеровану і саморегульовану сутність.



  1. Неперервність догляду. Цей принцип полягає у за­­безпеченні підтримки користувачів послуг на всіх етапах­їхнього життя, тобто організації схем і програм відповідно­до потреб людини у кожному ріковому періоді. Це передба­­чає цілеспрямовану координацію реалізації соціальних­програм і діяльності соціальних закладів. Однією з форм­такої координації є практика, за якою соціальний праців­­ник, який здійснює функції куратора, передає клієнта ін­­шому кураторові — працівникові іншої соціальної служ­­би, яка продовжуватиме догляд за ним.

  2. Орієнтація на потреби клієнта. Послуги в громаді є результатом діяльності соціальних служб, реалізації різ­­номанітних проектів і програм, спрямованих на забезпечення різнопланових потреб соціальне вразливих груп лю­дей за місцем їхнього проживання. При визначенні змісту, складанні плану догляду конкретного клієнта, оцінюванні його результатів вирішальними є з'ясування й оцінювання його потреб і ресурсів, а не можливості соціальної служби чи погляди соціального працівника.

  1. Деінституціалізація (звуження сфери впливу соці­­альних інститутів). Однією з тенденцій догляду в громаді ­є широкомасштабне вивільнення пацієнтів насамперед ­психіатричних лікарень, ув'язнених, а також осіб, які перебувають у стаціонарних установах. Закриття психі­­атричних лікарень, інтернатів для дітей-сиріт, інших ­стаціонарних закладів має супроводжуватися створенням ­спеціальних мультидисциплінарних команд при місце­­вих державних медико-соціальних службах; налагоджен­­ням роботи мережі соціальних служб і центрів у громаді;­орієнтацією на інтеграцію чи реінтеграцію людини в гро­­маду; залученням благодійних і волонтерських організа­­цій до надання послуг вразливим групам у громаді. Відпо­­відно до цієї орієнтації у Західній Європі відбулися розук­­рупнення закладів соціальної сфери і наближення їх до­споживачів послуг; розвиток недержавного сектору, який­перебрав на себе багато функцій, що виконували раніше ­державні служби; організація неформального догляду, ­впровадження госпрозрахункових принципів у цій роботі.

  2. Принцип нормалізації («соціальної валоризації»).­Ґрунтується він на переконаннях, що перебування в уста­­новах закритого типу небажане для людей із будь-якою па­­тологією; майже всі особи, навіть зі стійкими вадами, мо­­жуть і повинні мати нормальне і повноцінне життя у гро­­маді, отримувати необхідну їм індивідуальну підтримку. ­Згідно з цим принципом до особистісного розвитку (роз­­витку самостійності, соціальної активності) здатні й особи ­з розумовою відсталістю і проблемами психічного здо­­ров'я. Тому послуги в громаді мають бути спрямовані на­те, щоб їх користувачі не опинилися в ізоляції, а почува­­лися членами громади, були інтегрованими в неї та в сус­­пільство.

Ідея принципу нормалізації належить датським і шведським фахівцям; з часом вона прижилася у багатьох європейських країнах.

6.Принцип інтеграції у суспільство. Основою його є со­­ціальна модель інвалідності, яка (на відміну від медичної­моделі, що зводила проблеми людини до патологій і хво­­роб) наголошує, що визначальна роль в обмеженні повноправного функціонування людини в суспільстві належить оточенню. Відповідно до цієї моделі інвалідність є станом, спричиненим не фізичними, психічними чи розумовими по­рушеннями людини, а взаємодією з непристосованим до її можливостей середовищем. Інтеграція соціальне вразливих людей у суспільство, як стверджують прихильники цієї концепції інвалідності, пов'язана зі створенням альтерна­тивних соціальних і пристосованих до їх потреб об'єктів, а також засобів, завдяки яким вони могли б вести максималь­но повноцінне суспільне життя.

Останнім часом у західноєвропейських країнах набула поширення модель культурного плюралізму, згідно з якою людина з певними вадами організму є багатогранним інди­відом, а її інвалідність — лише одна з особливостей її люд­ської природи. Це започаткувало якісно новий підхід до розв'язання соціальних проблем людини з функціональ­ними обмеженнями, системи догляду в громаді.


  1. Принцип дестигматизації (зняття стигми). Провідна ­ідея його полягає в недопустимості таврування, суспільно­­го відторгнення представників соціальне вразливих груп­(людей похилого віку, які живуть з ВІЛ, з інтелектуаль­­ною недостатністю, функціональними обмеженнями то­­що). Ставлення до них має ґрунтуватися на визнанні їх ­особистостями, прийнятті такими, якими вони є, на пова­­зі до їхньої честі та гідності.

  2. Доступність послуг. Усі послуги у громаді мають бу­­ти максимально наближеними до місця проживання клі­­єнта, сприяти його пристосуванню до життя серед звичай­­них людей, тобто передбачати можливість відвідування ­закладів громадського користування, спілкування із соці­­альним оточенням. У цьому сенсі важливі географічна (те­­риторіальна) доступність послуг, зрозумілий і незабюро- ­кратизований порядок їх отримання, зручний час роботи ­соціальних служб. В організації соціальної роботи важли­­во розрізняти об'єктивну недоступність послуг і сприйнят­­тя послуг як недоступних тими, для кого вони призначені­(наприклад, через нерозуміння потенційними клієнтами ­критеріїв соціального обслуговування або його умов та ­процедур).

Дотримання цих приципів дає змогу соціальним пра­цівникам на рівні громади створити таку систему догляду, яка відповідатиме потребам членів громади і сучасним стандартам практики соціальної роботи, її філософії пова­ги права людини на вільний вибір форми і місця отриман­ня послуг.
Організація догляду в громаді

Догляд у громаді часто реалізується у формі групового догляду, що передбачає роботу в групах (клієнтів і персо­налу), а також фізичний і емоційний контакт під час без­посереднього догляду. Від інших методів соціальної робо­ти груповий догляд відрізняється сплановаяістю у часі та видами діяльності протягом дня. Зайняті ним соціальні працівники формально і неформально зустрічаються з клі­єнтами протягом дня, що накладає додаткову відповідаль­ність на них. У закладах групового догляду працює взає­мозалежна команда, учасники якої покладаються один на одного, а кожний клієнт може звернутися до будь-кого з них. Це утворює багаторівневі (системні) стосунки. Догляд (послуги) реалізується в закладі, в якому є спільний прос­тір працівників і клієнтів, а також відокремлені, належні тільки їм території.



Груповий догляд здійснюють і в невеликих стаціонар­них (резидентних) закладах. Наприклад, для людей похи­лого віку (ця група населення має підвищену потребу в пос­тійному сторонньому догляді) створено такі заклади, де во­ни мають змогу перебувати упродовж доволі тривалого часу:

  • будинки постійного проживання. У таких будинках­усе має відповідати потребам людини похилого віку, га­­рантувати захищене проживання. Як правило, їх мешкан­­ці не потребують постійної медичної допомоги. Функціо­­нують і будинки з висококваліфікованим персоналом, в­яких можуть проживати соматично ослаблені люди і люди­з психічними розладами. Утримують їх місцева влада,­приватні або добровільні організації;

  • будинки готельного типу. Крім людей похилого ві­­ку, в них проживають і соціальні працівники (доглядачі).­Кімнати в них забезпечені системою екстреного виклику.­Завдання доглядача полягає не в безпосередньому догляді,­а в забезпеченні послуг' іншої служби. Такі заклади не­розв'язують проблему самотності, оскільки люди мешка­­ють у своїх квартирах і не надто активні в спілкуванні;

  • будинки сестринського типу. Призначені вони для­догляду за людьми, які не можуть проживати вдома. Як­правило, в них мешкають люди із проблемами здоров'я,­найчастіше — психічного. Утримують такі будинки при­­ватні або доброчинні організації, а особи, які там перебува­­ють, оплачують послуги цілком або частково (решту —­держава). Щопівроку менеджер будинку, який займається­наданням допомоги, переглядає потреби клієнтів.

У громаді можуть діяти й інші заклади, які надають тимчасовий прихисток різним групам клієнтів (притулки, кризові центри, транзитне житло, гуртожитки тощо). У со­ціальне зорієнтованих державах постійно створюються спеціалізовані соціальні служби, які намагаються реагува­ти на специфічні потреби певних соціальне вразливих груп. Наприклад, людям похилого віку вони пропонують:

  • доставку харчування за місцем проживання («їжу­на колесах»). Клієнтам доставляють додому продукти або­приготовлені страви, які для вживання потрібно лише ро­­зігріти. Готувати їжу можуть вдома штатні працівники­служб, іноді при цьому використовуються можливості роз­­ташованих поблизу їдалень (шкільних, будинків постійно­­го проживання та ін.);

  • догляд за місцем проживання. Пов'язаний він із на­­данням довготривалої і спланованої соціально-побутової­допомоги відповідно до потреб клієнтів;

  • чергові бригади невідкладної допомоги. Одночасно з­наданням соціальними працівниками необхідних послуг­лікарі організовують короткотерміновий медичний догляд­клієнтів;

  • службу прання білизни. Особливо ця послуга необ­­хідна людям з певними специфічними проблемами (нетри­­мання сечі, калу). У багатьох випадках це запобігає пере­­даванню їх до резидентних закладів, оскільки суттєво по­­легшує роботу доглядачів;

  • допомогу і адаптацію. Людям, які втратили частину­своїх функцій, потрібні реабілітаційні пристрої для корис­­тування власним помешканням (поручні, візочок на колі-

. щатах тощо). У цьому їм допомагають певні спеціалізовані соціальні служби;

— консультування. Фахівець спеціалізованої служби­допомагає клієнтам, доглядачам проаналізувати ситуа­­цію, вирішити, яка допомога може бути найдоцільнішою,­що конкретно слід запланувати і як це здійснити. Іноді фа­­хівцю доводиться витратити багато часу, щоб переконати­людину похилого віку чи подружжя відвідувати денний­центр, будинок постійного проживання тощо.

Однією з найпоширеніших форм групового догляду в громаді є денний центр — заклад, у якому клієнти перебу­вають впродовж певної частини дня і дотримуються певного розпорядку. Наприклад, центр для дітей з вадами розвитку може працювати у режимі дитячого садка. Перебуваючи в ньому, діти займаються різними видами колективної та ін­дивідуальної діяльності (кінетична терапія, трудотерапія, навчання навичок, звичайні ігри). У кожній групі двом-трьом із них асистує один працівник. За потреби з дітьми працюють спеціалісти (логопед, психолог та ін.).

Клубні будинки, створенням яких займаються пере­важно громадські організації, у своїй діяльності орієнту­ються на реабілітацію хронічно психічно хворих. Вони практикують участь у спільній діяльності, спільну роботу клієнтів з професіоналами, дозування навантаження та відповідальності. У таких будинках люди з проблемами психічного здоров'я мають змогу реалізувати свої потреби у суспільне корисній праці, спілкуванні, належності до громади тощо.

Більш неформально порівняно з денними центрами працюють зі своїми клієнтами центри вільного перебуван­ня, засновниками яких найчастіше є недержавні організації або користувачі послуг. Клієнти знаходять у них необхідні поради, підтримку, реалізовують свої потреби у соціальних контактах. Наприклад, у центрі, створеному відомою бри­танською організацією допомоги людям із проблемами пси­хічного здоров'я «Майнд», клієнти мають змогу провести час поза своїм помешканням, поспілкуватися з персона­лом, іншими відвідувачами. Неформальна атмосфера, від­сутність чіткого розпорядку роботи найбільше підходить клієнтам, яким важко дотримуватися режиму свого жит­тя. Найкраще, якщо діяльність центрів вільного перебу­вання доповнює змістом своїх послуг пропоновані денни­ми центрами послуги.

Діяльність служби у громаді може мати і комплексний характер. На таких засадах функціонує заснована у пово­єнні роки організація батьків «Особлива дитина» (Лос-Ан-желес), які об'єдналися з метою відстоювання прав своїх дітей на отримання послуг у громаді. На перших порах її бюджет становив 10 тис. дол., у 1998 р. — 20 млн. «Особ­лива дитина» функціонує як велике підприємство, у структурі якого діють багатопрофільна майстерня, центр для програми раннього втручання, навчальний центр для до­рослих, обладнання якого є своєрідним макетом містечка.

Протягом останніх років немало зроблено для відро­дження традицій доброчинності і догляду в громаді за ти­ми, хто потребує сторонньої допомоги, і в Україні. Однак ця робота ще не набула достатнього поширення, оскільки в системі соціального обслуговування й соціального захисту вагому роль відіграють великі стаціонарні заклади інтер­натного типу, утриманці яких фактично втрачають зв'яз­ки з рідною громадою.


Запитання. Завдання

  1. Охарактеризуйте основні сутнісні особливості догляду у гро­­маді.

  2. Чому догляд у громаді набув поширення в багатьох країнах?

  3. У чому полягає відмінність між біологічним і холістичним підхо­­дами до організації догляду?

  4. Які чинники обумовлюють деінституціалізацію догляду у громаді?

  5. Яктлумачаться завдання і процес інтеграції індивіда у суспільс­­тво в межах соціальної моделі інвалідності?

  6. Від чого залежить доступність соціальних послуг у громаді?

  7. Які заклади повинні існувати в громаді для забезпечення пов­­ноцінного догляду за різними групами клієнтів?

  8. Складіть перелік послуг у громаді для різних груп клієнтів (лю­­дей із розумовою відсталістю; людей, що пересуваються на візочках;­людей похилого віку, людей із психічними розладами тощо).

Теми рефератів

  1. Особливості догляду за місцем проживання: комплексний під­­хід, поєднання формального і неформального догляду.

  2. Мережа закладів, які забезпечують безперервність догляду в­громаді.

  3. Значення деінституціалізації для розвитку ідей догляду в­громаді.

  4. Розвиток догляду в громаді в Україні: сучасний стан і пер­­спективи.

4.4. Колективне представництво інтересів у громаді

Для впровадження змін на користь якоїсь соціальне вразливої групи в громаді та надання їй адекватних послуг зазвичай потрібне партнерство між різними відомствами та організаціями, які представляють різні сектори сус­пільства (державний, бізнесовий та неприбутковий). Про­те не завжди вдається домовитися стосовно необхідності виділення певних ресурсів, що спонукає соціальних пра­цівників до активного відстоювання і захисту інтересів якоїсь групи в громаді чи громади загалом, до планування й проведення цілих кампаній — представницьких, лобіст­ських, інформаційних.
Стратегії колективного представництва

Захист (колективне представництво) інтересів соціаль­не вразливих груп у громаді часто вимагає активних сус­пільних дій, ініціювання, участі в розробленні, прийнятті і реалізації рішень, покликаних змінити ситуацію в ній. Активне відстоювання інтересів, є атрибутом політичного життя за демократії. Однак ця діяльність має спиратися на цілі й етику соціальної роботи, узгоджуватися з нормами цивілізованого суспільства.



Колективне представництво — представництво інтересів осіб (іноді в межах певної організації) з метою на політичному рівні від­стоювати розв'язання проблем конкретної соціальне вразливої групи.

Колективне представництво в соціальній роботі є бага­тогранною діяльністю, яка реалізується в конкретних ак­ціях щодо захисту прав та інтересів клієнтів громади, за­безпечення їх необхідними послугами, лобіювання змін у законодавстві, відстоювання їх прав на політичному рівні. З огляду на актуальність проблеми, мету і завдання колек­тивного представництва інтересів соціальне вразливих груп вироблено відповідні підходи до цієї діяльності, якими мо­жуть бути співпраця, проведення кампаній, конфронтація (конкуренція, змагання). При їх виборі найчастіше орієн­туються на фокус (систему) очікуваних змін або на рівень функціонування групи, який потребує змін. Залежно від ситуації фокусом змін можуть бути:



  1. політика (вплив захисників інтересів на політику­уряду, владних структур, організації, якщо вони вважа­­ють її надто жорсткою або такою, що потребує модифіка­­цій). Іноді захисники можуть виходити з того, що з певних­питань ці інституції взагалі не виробили ніякої політики;

  2. програма (вдосконалення програм, які у процесі їх­реалізації виявилися недостатньо актуальними, мало­­ефективними або такими, що не відповідають задекларо­­ваним цілям чи є недоступними для клієнтів);

  3. проект (експериментальне впровадження коротко­­строкового проекту з розв'язання певних соціальних проб­­лем, відпрацювання нової моделі роботи);

  4. персонал (наприклад, може з'ясуватися, що для от­­римання бажаного результату потрібно змінити персонал).­Такі зміни можуть стосуватися керівника соціальної­служби, який не має належних навичок управління, організованості, вміння уникати конфліктів, долати їх тощо, а також фахівців середнього і низового рівнів;

5) практика (зміна процедур у соціальній службі, умов, критеріїв, стандартів надання послуг та ін.).

Колективне представництво інтересів здебільшого пе­редбачає планування і проведення відповідних кампаній.



Кампанія з представництва інтересів групові зусилля щодо переконання системи, на яку спрямовані зміни, в необхідності цих змін і виділенні потрібних ресурсів.

Представницька кампанія має бути спрямована на за­хист прав певної соціальне вразливої групи, що може по­требувати прийняття рішення на її користь або на користь її представника. Вона часто поєднує в собі такі тактики, як навчання, переконання, лобіювання, звернення до засобів масової інформації. Суттєвими її елементами є яскраві, емоційно забарвлені символи (логотип, малюнок, пісня, персона тощо), зрозумілі для багатьох людей гасла.

Задумуючи і моделюючи кампанію, важливо знати, ко­го слід переконувати у необхідності змін, які техніки при цьому можуть бути найдоцільнішими і найефективнішими.

Підготовка представницької кампанії передбачає: ок­реслення проблеми; розроблення її мети, завдань, основної ідеї (гасла); визначення партнерів, прихильників (іноді — створення коаліції), опонентів ідеї та можливих їхніх ар­гументів; вибір стратегії дій; підготовку плану заходів (зміст заходів, терміни їх проведення, необхідні людські, інтелектуальні, адміністративні, матеріальні, фінансові ресурси і способи їх залучення).

Проведення кампанії з представництва інтересів потре-• бує мобілізації та координації зусиль, залучення різних людей до участі в її заходах, регулярного перегляду досяг­нутого, а за потреби — корекції планів. Наприклад, одне з обласних відділень Українського фонду «Реабілітація ін­валідів» має на меті інтеграцію в суспільство людей з особ­ливими потребами (інвалідів), залежних від інвалідних крісел-візків. Чи не найсерйознішою причиною їх соціаль: ної ізоляції є архітектурні бар'єри. Для ліквідації таких бар'єрів і створення доступу для людей, залежних від крі­сел-візків, організація вирішила привернути увагу гро­мадськості до проблеми (робота з мас-медіа, різні акції), проаналізувати законодавчу базу, будівельно-архітектурні норми і стандарти України, організувала відповідну нав­чально-просвітницьку діяльність. На перших порах влада в основному ігнорувала її ініціативи. Вдалося лише домогтися облаштування лікувальних установ і створення умов для виїзду інвалідним візком із помешкань, в яких жили інваліди, відповідно до поданого організацією списку. Попри те, організація продовжувала кампанію, виступаю­чи передусім проти створення архітектурних бар'єрів на об'єктах, які перебували на стадії проектування. Внаслі­док наполегливих зусиль представника організації було включено до складу містобудівної ради при Головному управлінні архітектури і містобудування, де він отримав змогу безпосередньо впливати на прийняття відповідних рішень. З часом міська влада видала накази і розпоря­дження, які зобов'язали виконавців вживати заходів щодо створення умов для людей з особливими потребами. Після цього певних змін зазнала місія громадської організації, яка полягала в контролі за виконанням рішень.

Майже кожна кампанія є тривалою, потребує значних зусиль, наполегливості і терпіння. Часто трапляється, що навіть активісти з часом відчувають втому, а рядові учас­ники стають пасивними. Тому під час кампанії слід при­вертати увагу до щонайменших перемог, нагадувати про історію успішних соціальних рухів, які боролися трива­лий час, щоб досягти результату, підтримувати партнер­ські відносини із зацікавленими організаціями.

1   ...   19   20   21   22   23   24   25   26   27


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка