Теоретичні основи практики соціальної роботи



Сторінка2/27
Дата конвертації11.04.2016
Розмір4.72 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27

Запитання. Завдання

  1. У чому полягає призначення теорії соціальної роботи?

  2. Чим спричинена багатоманітність теоретичних моделей соці­­альної роботи?

  3. Наведіть і охарактеризуйте оптимальну, на Ваш погляд, кла­­сифікацію теорій і теоретичних моделей соціальної роботи.

  4. Які чинники зумовили розвиток теоретичних підходів у соці­­альній роботі?

  5. У чому полягають особливості психологічних моделей соці­­альної роботи?

  6. Проаналізуйте соціологічні моделі, які застосовують у практи­­ці соціальної роботи.

  7. На які наукові школи спираються комплексні моделі соціаль­­ної роботи?

  8. Чи всі теорії соціальної роботи пов'язані з певними техніками­втручання?

  9. Яка роль теорії у практичній діяльності?

10. Хто може бути творцем теорії соціальної роботи?

Теми рефератів

  1. Вплив теорій на практику соціальної роботи.

  2. Класифікації теорій у соціальній роботі.

  3. Чинники розвитку теорій і методів соціальної роботи.

1.2. Психологічні моделі соціальної роботи

На початку XX ст. класові підходи до соціальної робо­ти почали поступово заміщуватися природничо-наукови­ми уявленнями про проблеми життя та адаптації людини до соціуму. Цьому сприяли фундаментальні дослідження в галузі психології особистості та психіатрії того часу. У теорії та практиці соціальної роботи почали використову­вати методи психоаналізу, поведінкової, когнітивної та гу­маністичної психології.

Сучасні школи соціальної роботи широко застосовують підходи і методи розуміння індивідуально-психологічного плану поведінки та ініціації її змін, розроблені 3. Фрей­дом, Е. Еріксоном, А. Бандурою, К. Роджерсом, Ф. Перл-зом, В. Франклом та ін. Знання психології особистості та психотерапевтичних методів впливають передусім на гли­бину сприйняття клієнта соціальної роботи, налагоджен­ня з ним робочого контракту, розуміння етіології його проблем, надання допомоги у формуванні психологічних здібностей клієнта щодо розв'язання власних життєвих конфліктів і подолання труднощів. У сучасній соціальній роботі поширеними є психодинамічна, когнітивно-біхевіо-ристська, гуманістично-екзистенційна моделі.



Психодинамічна модель соціальної роботи

Протягом 20—70-х років XX ст. в соціальній роботі до­­мінувала психодинамічна модель, її основою є психоаналі­­тична теорія австрійського психолога, психіатра Зігмунда­Фройда (1856—1939) в розумінні і поясненні природи, су­­ті внутрішніх конфліктів людини, її поведінки і взаємодії­із зовнішнім середовищем. ->



Психодинамічна модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка фокусується на внутрішньому житті індивіда і послуго­вується психічним детермінізмом (принципом, згідно з яким дії та поведінка людини породжуються її мисленням, а не впливами між-особистісних відносин або навколишньої ситуації).

Ця модель використовувалася як метод дослідження психіки і як метод лікування психічно хворих. Психоана-літики основну увагу зосереджували на внутріпсихічних явищах, підсвідомих процесах, джерелом яких є здобутий у ранньому дитинстві психічний досвід особистості. На прикладах аналізу сновидінь, буденного життя, вільних асоціацій і фантазій пацієнтів 3. Фройд доводив, що лю­дина не є раціональною істотою, яка свідомо керує своїми поведінкою, вчинками, значну роль у її житті відіграють несвідомі і підсвідомі мотиви, сексуальні інстинкти, врод­жена агресивність.

Відповідно до запропонованої 3. Фройд ом структур­ної концепції психічної діяльності, людина є складною енергетичною системою, сповненою багатьма різноспрямо-ваними пориваннями, інстинктами — спрямованими у певному напрямі енергетичними зарядами. Розбалансова-ність цих сил виводить людину із психічної рівноваги. Водночас людина володіє потужним потенціалом прибор*"* кання, урівноваження цих сил, гармонізації психічного життя.

Зазнавши певних змін у працях учнів і опонентів Фрой-да (К.-Г. Юнг, А. Адлер), неофройдистів (К. Хорні, Е. Фромм, Е. Берн), ця теорія активно використовується психологами і соціальними працівниками, хоч іноді вислов­люються сумніви щодо її ефективності в соціальній роботі.



Сучасний психоаналіз є розвинутим і розгалуженим напрямом психології (найбільше психологічної літератури в світі видається саме з цієї проблематики). Розвивається він за такими напрямами:

  1. его-психологія — напрям психоаналітичної теорії,­представники якого вважають, що Я є центром психічної­структури особистості;

  2. психологія об'єктних стосунків — напрям у психо­­аналізі, що концентрується на стосунках індивіда з об'єк­­тами у ранньому віці й наслідках їхньої інтеріоризації або­втрати;

  3. психологія самості (Я-психологія) — напрям у пси­­хоаналізі, який зосереджується на причинах і методах лі­­кування нарцибтичних розладів (ранніх травм Его), поєд­­нуючи психоаналіз із гуманістичною і екзистенційною­психологією;

  4. структурний психоаналіз — напрям у психоаналізі,­який має своїм завданням дослідження семантики несві­­домого.

Психіка людини як складної енергетичної системи охоплює три функціонально різні компоненти (інстанції). Кожній із них властиве певне енергетичне навантаження, наслідком чого є їх різні цілі, що породжує конфлікт між ними.


  1. Воно (Ід), або несвідоме, — вмістилище інстинктив­­них потягів і сил, переважно сексуальних та агресивних.­Воно керується принципом задоволення і спрямоване на­негайне задоволення всіх потреб, у тому числі й несуміс­­них між собою. Прикладом конфлікту всередині Воно мо­­жуть бути несумісність одночасних потягів до життя і­смерті, потреба оволодіти об'єктом і страх наблизитися до­нього.

  2. Я (Его) — найбільш свідома, зріла сила (сукупність­пізнавальних психічних процесів, переробленого і засвоє­­ного життєвого досвіду, вмінь і навичок), яка відповідає за­пристосованість людини до зовнішньої і внутрішньої ре­­альності, гармонізує взаємодію в її психіці між ірраціо­­нальними прагненнями Воно і зовнішнім світом (вимога­­ми соціуму), тобто забезпечує узгодження і розв'язання­конфліктів між вимогами Воно і Над-Я, а також конфлік­­тів усередині кожної з цих трьох психічних інстанцій. Діє­за принципрм реальності.

  3. Над-Я (Супер-Его) — набуті моральні норми (прави­­ла, заборони), моральна самоцензура («голос совісті»), своє­­рідний агент соціуму у внутрішньому світі особистості.­Формується шляхом інтеріоризації (перетворення зовніш­­ніх спонук на внутрішній план свідомості) образів і вимог­батьків, переважно в едіпальний період (період найсильні-­шої дії «комплексу Едіпа») розвитку (4—6 років) та інших­виховних впливів (мораль, релігія). Діє за принципом під­­корення обов'язку, в т. ч. шляхом самопокарання за­«погані» думки і вчинки. Внутрішній конфлікт у Над-Я­може ґрунтуватися на засвоєних несумісних моральних­цінностях, правилах (конфлікт між цінностями свободи і­підкорення авторитету).

Ці структурні інстанції формуються упродовж дитинс­тва шляхом розгалуження та закріплення лібідо — енергії сексуальних інстинктів, основної енергії життя. Від їхньої розвиненості залежить гармонійність внутрішнього життя людини, її здатність до соціальної адаптації.

Психоаналіз виходить з ідеї психічного гомеостазу (збереження енергії) — рухомої рівноваги психічної систе­ми, яка забезпечується протидією зовнішнім і внутрішнім деструктивним чинникам. За такого підходу сильне Я мо­же успішно розв'язувати численні внутрішні і зовнішні протиріччя, узгоджувати бажання і потреби людини шляхом «відвойовування» території та енергії у Воно і Над-Я. Як стверджував 3. Фройд, завдяки психоаналітичному лікуванню там, де було Воно, має стати Я, тобто ма­ють відбутися структурні зміни у психіці.

Структурна реорганізація з психоаналітичного погля­ду є центральною критичною точкою психічного розвитку, головним чинником соціалізації особистості — набуття соціального досвіду, опанування соціальних ролей, норм, цінностей. Як відомо, діти прагнуть негайного задоволен­ня всіх своїх бажань, що з багатьох причин є неможливим; внаслідок неспроможності досягти бажаного дитина опи­няється у стані фрустрації (лат. Ітизігайо — обман, руй­нування планів) — стані розпачу, відчаю, люті. У процесі соціалізації, за словами 3. Фройда, дитина поступово при­боркує антисоціальні імпульси, її моральний розвиток на-" буває ознак процесу інтерналізації (лат. іпіегпиз — внут­рішній), через який вона рухається від екстернального (лат. ехіегішз — зовнішній) контролю (винагорода і пока­рання) до інтернального самоконтролю. Цей перехід тісно пов'язаний з почуттями дитини до своїх батьків. Батьків­ський тиск під час соціалізації робить дітей злими; вира­ження цієї злості і думки про неї породжують в них триво­гу, частково пов'язану зі страхом втратити батьків через свою злість. Внаслідок цього діти пригнічують свою злість і обертають її проти себе, що посилює почуття провини, яке стає відчутним мотиваційним двигуном розвитку. Ін-терналізація батьківських (суспільних) правил втілюється в Над-Я, яке вважається суворим, звинувачувальним і не­гнучким психологічним механізмом.

Однак щоб жити, людина має знаходити способи задово­лення сильних власних потреб, узгоджуючи їх з інтерналі-зованими правилами. Розвиваючись і набуваючи сили, Я може брати під контроль інстинктивні імпульси, «пере­глядати» деякі правила і в соціальне прийнятний спосіб задовольняти сильні бажання, що часто пов'язано з відс­троченням, модифікацією задоволення. Завдяки цьому людина набуває впевненості у собі, відчуває задоволеність життям. З цього погляду, наприклад, алкоголізм і нарко­манія є прямим і негайним задоволенням, що відбувається за рахунок руйнування соціальних зв'язків і спричинює зниження самооцінки і десоціалізацію особистості.

Загалом психоаналітична концепція збагатила соці­альну роботу теоріями психічного розвитку людини, її со­ціалізації; методами уважного ставлення до суб'єктивної психічної реальності клієнта, що передбачає вміння слуха­ти й аналізувати його висловлювання та дії; розумінням важливості встановлення з ним довірливих взаємовідносин — терапевтичного альянсу з клієнтом; привернула увагу до психологічних технік конфронтації, аналізу пере­несення, опору та психологічних захистів особистості.

Значну цінність для соціальної роботи має обґрунтова­на представником Его-психології, американським психо­логом Еріком Еріксоном (1902—1994) концепція психосо-ціального розвитку людини у суспільстві, яка враховува­ла як внутріпсихічні процеси, так і особливості соціальних зв'язків на різних його етапах. Згідно з нею розвиток лю­дини відбувається через кілька психосоціальних криз, ус­пішне подолання кожної з яких є основою для наступної фази розвитку. Наприклад, психосоціальною кризою пер­шого року життя вважається боротьба довіри до оточення з недовірою (переважно у стосунках з матір'ю), її позитив­ним наслідком є розвиток базової довіри до людей, до жит­тя і віри у те, що сильні бажання можуть бути досяжними. Основним набутком розвитку людини на всіх стадіях Е. Еріксон вважав почуття ідентичності — уявлення про себе як унікальну індивідуальність, яке формується у підлітковому віці (переважно у групах однолітків). Уста­лена Его-ідентичність є основою формування партнерсь­ких і близьких стосунків, успішної самореалізації.

Сильні, «несоціалізовані» первинні інстинкти, надто жорстоке, караюче або, навпаки, слаборозвинене Над-Я разом зі слабким Я зумовлюють нездатність Я ефективно функціонувати. Наслідком цього, як правило, є невротич­не розв'язання конфліктів, коли ззовні вони начебто розв'язуються, а насправді тільки пом'якшуються, відда­ляються, блокуються шляхом утворення невротичного симптому, який засвідчує зіткнення, конфлікт між куль­турою (свідомим) й інстинктом (несвідомим). Щоб усунути тривогу, біль і напруження від нерозв'язаних конфліктів, зберегти самооцінку, слабке Я схильне вдаватися до різ­них форм психологічного захисту — несвідомих механіз­мів невротичного запобігання конфлікту. До зрілих форм психологічного захисту, притаманних і невротичному рів­ню розладів, і нормі, належать:

а)витіснення — усунення зі свідомості неприємних,­травмуючих або несумісних із самооцінкою спогадів і ду­­мок, наприклад людина може «забути» про свій ганебний­вчинок або про болісну образу;

б)проекція — приписування іншим людям або об'єк­­там неприйнятних для себе якостей, видів поведінки та її­мотивів: «це не я, це інші люди жадібні, злі, агресивні»;

в)раціоналізація — псевдологічне пояснення причин­власних дій, що начебто усуває існуючі протиріччя, втілює вміння людини доводити собі та іншим, що вона задоволе­на тим, що не досягла бажаного;

г) формування реакцій — переорієнтація неприйнятно­го ставлення або бажання на протилежне. Наприклад, са­дистичні імпульси людина компенсує у намаганні допома­гати іншим і захищати їх;

ґ) сублімація — каналізація психічної енергії у творче або професійне русло, спосіб знаходити символічне задово­лення заборонених бажань у діяльності; писати про це книги, картини, знімати кіно або реалізовувати агресивні дії через виконання певних професійних ролей.

Незрілими, примітивними формами психологічного­захисту, що спостерігаються у дітей та за глибоких (погра-­ничних і психотичних) розладів, є: •»'

а)регресія — повернення на один з попередніх рівнів­розвитку; наприклад, при народженні молодшої дитини­старша може «розучитися» користуватися горщиком;

б)розщеплення — ментальне розділення несумісних­уявлень і почуттів, що використовуються почергово; лю­­дина може поводити себе то як дуже м'яка і лагідна, то як­гнівливо-агресивна без переходів і видимих зовнішніх­причин;

в)ізоляція афекту — утворення ізольованих «капсул»,­в яких утримуються неприйнятні почуття; наприклад,­почуття ненависті або заздрості до людини, яку треба­тільки любити й поважати за її статусом;

г)проективна ідентифікація — переадресація (переда­­ча) власних неприйнятних почуттів іншій людині, внаслі­­док чого вона починає їх відчувати і відповідно діяти; бу­­дується на здатності людини до ідентифікації (уподібнен­­ня себе іншому). Перебуваючи у контакті з людиною, яка­не здатна переробляти нестерпні почуття (страху, тривоги,­ненависті), можна відчути їх як свої власні. Це те, що час­­то відбувається між маленькою дитиною і матір'ю, а та­­кож у психотерапії; і мати, і терапевт повинні переробити­(перетравити) ці почуття й повернути їх у прийнятному­для дитини або пацієнта вигляді.

Використання психодинамічного підходу в роботі з клієнтами полягає в урахуванні типових несвідомих меха­нізмів, що обумовлюють їхні вікові або поведінкові особ­ливості. Наприклад, для спеціалістів, які працюють з пра­вопорушниками, важливо аналізувати психологічні чин­ники, що можуть впливати на скоєння злочинів, якими можуть бути негативні уявлення правопорушника про се­бе; недостатній розвиток Я, Над-Я та Я-ідеалу, посередні розумові здібності. Як свідчать дослідження, правопоруш­ники менш прив'язані до родичів, мало гралися та навча­лися у дитинстві, не відчувають поваги до порядку і зако­ну, а їх схильність до скоєння злочинів проти особистості супроводжується високим рівнем агресії. Психоаналіз трактує агресію як відхилення назовні внутрішнього праг­нення до смерті, що притаманне несвідомому поряд із лібі-дозним прагненням до життя. Оскільки кінцевою метою існування є смерть, то лібідо може тільки зробити цей шлях довшим, відхиляючи імпульс саморуйнування на зовнішні об'єкти. Агресія може проявлятися як бажання вбити, бажання бути вбитим і бажання померти. Класич­ним мотивом суїциду, згідно з цією теорією, є позасвідо­мий агресивний імпульс, який спершу був спрямований назовні, але повернувся всередину, на інтроектований об'єкт любові, що викликає змішані почуття. Психодина-мічні теорії припускають, що руйнівний імпульс може бу­ти спрямованим проти самої людини (суїцидальна поведін­ка) під впливом Над-Я, щоб захистити її від проявів скерованої на інших людей агресії, тобто від скоєння зло­чину і пов'язаного з ним почуття провини. Тому, надаючи допомогу людині із суїцидальними думками, намірами або після незавершеного суїциду, їй дають змогу вивільнити (виразити вербальне або символічно) злість і гнів до інших людей. З дозволеним вивільненням несвідомих внутріш­ніх деструктивних потягів психоаналітики пов'язують і жорстокість та насильство в міжетнічних, військових кон­фліктах. А саме поняття «потяг до смерті» 3. Фройд об­ґрунтував, осмислюючи події Першої світової війни.

Таке поведінкове відхилення, як алкоголізм, психоди-намічна модель пояснює надмірним обмеженням або над­мірною свободою в дитинстві, що породжує надмірні неусві-домлені потреби, які, будучи нереалізованими, витісняють­ся у підсвідомість, викликають тривогу і напругу. За таких умов алкоголь у дорослому житті може стати засобом знят­тя напруги, появи хибного відчуття сили і величі. ВитВере-зіння знову повертає людину до почуття невпевненості й стурбованості і підштовхує людину до вживання алкоголю.

Психодинамічна модель збагатила соціальну роботу та­кими ключовими техніками, як використання перенесен­ня, контрперенесення, інтерпретації в індивідуальній та груповій роботі з клієнтами.



Перенесення (трансфер). Суть його полягає у спонтан­ному, несвідомому перенесенні на партнера по взаємодії позитивних або негативних почуттів, сформованих у стосунках з іншими людьми. Для соціальної роботи важливо знати його зміст, механізми, наслідки, що дає змогу соці­альним працівникам правильно вибудовувати свою пове­дінку у взаємодії з клієнтами. Отже, перенесення у соці­альній роботі є особливим типом об'єктних відносин, які характеризуються переживанням клієнтом певних почут­тів стосовно особистості соціального працівника, які нас­правді стосуються іншої людини, тобто воно є повторен­ням раніше сформованих об'єктних відносин, до яких со­ціальний працівник не був причетним.

Ознаками реакцій перенесення є їхня недоцільність, інтенсивність, амбівалентність (суперечливість, роздвоє­ність), неусталеність, ригідність (негнучкість). Перенесен­ня може проявлятися у невиправдано негативному або прихильному ставленні, у зовні немотивованих реакціях ненависті або закоханості, страху або конфронтації. Осно­вою його є традиційна реакція клієнта на іншу людину з його минулого, стосунки з якою за деякими аспектами по­дібні на реальні відносини із соціальним працівником. Та­кі реакції необхідно обговорювати з клієнтом, доводити до його розуміння їх суть і механізми, особливо якщо вони перешкоджають розв'язанню його проблем або створюють додаткові труднощі в його житті.



Контрперенесення. У процесі взаємодії іноді буває, що один із її учасників або обидва виявляють внутрішній (емоційний, ментальний) відгук на прояви перенесення ін­шого учасника. Вони можуть одночасно переживати певні почуття стосовно один одного, навіяні досвідом взаємодії у своєму минулому з іншими людьми.

У соціальній роботі контрперенесення може реалізову­ватися у внутрішньому відгуку соціального працівника на перенесення з боку клієнта. Може воно проявлятися і у власних реакціях перенесення соціального працівника на клієнта як на фігуру зі свого минулого.

Такі реакції і почуття притаманні всім людським сто­сункам, але професійний підхід до них передбачає усвідом­лення їхньої необґрунтованості, відокремлення їх від ре­альних почуттів до клієнта. Самоаналіз контрперенесення допомагає краще зрозуміти клієнта, його проблеми у сто­сунках з іншими людьми. Тому непродуктивними і помил­ковими є дїї соціальних працівників стосовно своїх клієн­тів на основі своїх контрперенесених почуттів. Однак зна­ти, розуміти і зважати на них у своїй роботі необхідно.

Інтерпретація. У будь-якій сфері життєдіяльності лю­дини можуть відбуватися події, процеси, які їй важко зрозуміти, осягнути їх причини, суть і можливі наслідки. Часто перед такою проблемою опиняються клієнти соціальної ро­боти, що спонукає соціальних працівників до використання такої психоаналітичної техніки, як інтерпретація (лат. іп-іегргеі,аі;іо — пояснення, трактування) — забезпечення клієнта альтернативною системою координат, в якій можна розглядати життєві ситуації. Нерідко вона супроводжуєть­ся інсайтом (осяянням, проясненням) — миттєвим, ціліс­ним розумінням проблеми, ситуації загалом. У подальшій роботі потрібні спільний із клієнтом аналіз проявів його не-адаптивної поведінки і взаємодії в різних сферах життя.

Інтерпретація є ефективною технікою, що забезпечує структурні зміни у психіці індивіда. Важливо, щоб вона була своєчасною і щоб клієнт був підготовленим до неї, здатним сприйняти і засвоїти її зміст, що потребує сильно­го Его. Клієнтам зі слабким, нарцистично вираженим Его вона може бути непосильною. У роботі з ними ефектив­нішими є емоційно коригуючі (теплі, довірливі, підтриму­ючі) стосунки, що допомагають їм переживати тривоги й заповнювати внутрішні емоційні пустоти, зміцнювати своє Его, яке стає більш спроможним справлятися з внут­рішніми і зовнішніми труднощами власного існування.

Попри те що психодинамічна модель відчутно впливає на теорію і практику соціальної роботи, вона є й об'єктом серйозної її критики. Найчастіше її критикують за такі особливості:


  1. акцентування на домінуючій ролі несвідомих проце­­сів і сексуальності, недостатня увага до соціальних моти­­вів у поведінці людини;

  2. біологізаторські тлумачення психологічних і соці­­альних процесів;

  3. медична модель відносин соціального працівника з­клієнтом (пацієнт-лікар, експерт), яка є нерівноправною;

  4. патерналістичні (покровительські, зверхні) позиції,­в яких проглядається стереотипне патріархальне, дискри­­мінаційне ставлення до жінок;

  5. латентно (приховано) звинувачувальний підхід до­клієнта, від якого вимагається відчути власну відповідаль­­ність за недостатнє пристосування до умов оточення;

  6. лікування розмовами, що обмежує можливості лю­­дей, недостатньо спроможних вербалізувати власні думки;

  7. індивідуалістична спрямованість і недостатня заці­­кавленість у соціальних реформах.

Ці зауваження переважно стосуються клінічних аспек­тів використання психоаналізу. Однак у соціальній роботі ним послуговуються нечасто, оскільки її метою є надання різних видів соціальної підтримки для полегшення соці­ального існування клієнтів.

Останнім часом психодинамічний підхід втратив про­відні позиції в сучасній зарубіжній практиці соціальної роботи, тоді як в Україні його впровадження тільки почи­нається. Ініціаторами цього процесу є психоаналітичні асоціації Києва, Харкова, Львова, Одеси, які займаються вивченням і поширенням ідей психоаналізу, в т. ч. й у практику консультування, корекції та соціальної допомо­ги. Поширення психоаналітичного підходу в Україні зале­жить насамперед від підготовки фахівців, що має відпові­дати прийнятим у світі стандартам, які, зокрема, передба­чають набуття фахівцями власного психоаналітичного досвіду.



Біхевіористські і когнітивні моделі соціальної роботи

Основою біхевіористських (поведінкових) і когнітив-них (пізнавальних) моделей соціальної роботи є відповідні психологічні теорії, які описують поведінку людини і ме­тоди впливу на її зміни. Біхевіористські теорії загалом ігнорують свідомість, зводячи психіку до різних форм по­ведінки, сформованої під впливом навколишнього середо­вища за принципом «стимул — реакція», їх прихильники вважають, що джерелом поведінки і дій людей є біологічна депривація (голод, сексуальне напруження) та історія нау-чіння індивіда, а не свідомість, воля.

Когнітивістські теорії, що сформувалися у відповідь на нехтування біхевіоризмом внутрішньою організацією пси­хічних процесів, доводять важливість врахування мозко­вих пізнавальних механізмів, які діють між стимулом і ре­акцією та опосередковують поведінку людини.

Біхевіористські моделі соціальної роботи. Теоретич­ною і методологічною основою цих теорій є біхевіоризм (англ. ЬеЬауіо(и)г — поведінка) — напрям у психології, послідовники якого виходили з того, що предметом психо­логії є не свідомість, а поведінка людини як сукупність фі­зіологічних реакцій на зовнішні фактори. Засади його ґрунтуються на філософії позитивізму, на підставі чого він позиціонується як «об'єктивна психологія», що має спра­ву з явищами, які можна спостерігати, досліджувати і змі­нювати: зовнішніми стимулами і реакціями на них індиві­да. Засновником біхевіоризму є американський психолог Джон-Бродес Вотсон (1878—1958), який сформулював ос­новні теоретичні положення, спираючись на експерименти з тваринами свого співвітчизника, психолога Едварда Торн-дайка (1874—1949) та російського фізіолога Івана Павлова (1849—1936), і відповідні висновки, адаптовані до люд­ської поведінки.

Загалом поведінку вони витлумачували як відносини «стимул — реакція» (8 — К), за яких характер реакції за­лежить тільки від стимулу. Ці відносини вважаються оди­ницею поведінки. Усі реакції були класифіковані як спад­кові (рефлекси, фізіологічні, елементарні реакції: чхання, гикання, смоктання, усмішка, плач, рух тіла) і набуті (звички, мислення, мова, соціальна поведінка). На цій ос­нові було обґрунтовано наукове завдання навчитися керу­вати поведінкою.

Поведінкову теорію розвинули далі американські пси­хологи Берес Фредерік Скіннер (1904—1990) (теорія опе-рантного навчання), Альберт Бандура (1925—1988) (тео­рія соціального научіння), а також учені, які розробляли практичні методи її застосування в терапії і навчанні.

Біхевіористська теорія охоплює такі основні терапев­тичні підходи:



  1. Класичне обумовлення (Дж.-Б. Вотсон), що здійсню­­ється за схемою «стимул — реакція» (8 — К) і полягає в­конструюванні специфічного набору стимулів для отри­­мання потрібної поведінки або створення умов для згасан­­ня небажаної поведінки (контробумовлювання).

  2. Оперантне (англ, орегаїе — діяти, впливати) обумов­­лення (Б.-Ф. Скіннер), яке виходить з того, що поведінка,­здійснюючись у певному середовищі, зумовлює відповідні­наслідки, які називають «підкріпленням». Ці наслідки­можуть посилювати, робити стійкою певну реакцію або­послаблювати, руйнувати її. Саме вони, а не попередні сти­­мули, формують поведінку.

Позитивне підкріплення полягає в отриманні індиві­дом внаслідок дії певного заохочення (наприклад, схва­лення) або покарання (напртслад, штрафу). Негативне підкріплення полягає у вилученні внаслідок дії певного стимулу (карального або заохочувального).

3. Соціальне научіння (А. Бандура), яке є соціально-­когнітивною моделлю поведінки, що перебуває на межі по-­ведінкового і когнітивного підходів. Відповідно до цієї­теорії, поведінка розглядається за формулою (8 — О — Е),­де 8 — стимул, О — опосередковані організмом когнітивні­реакції, К — реакція. Йдеться про наявність у людей соціально-когнітивних здібностей до символізації, передбачен­ня, опосередкування, саморегуляції, самоаналізу, які да­ють змогу навчатися певній поведінці і модифікувати її. Це навчання може відбуватися через спостереження-насліду-вання (вікарне) і навчання в дії.



Біхевіористська модель соціальної роботи — модель соціаль­ної роботи, прихильники якої вважають, що поведінка людини детермінована впливами зовнішнього середовища, і тому спря­мовують свої зусилля на подолання небажаних або підсилення бажаних форм поведінки за допомогою підкріплення і соціаль­ного научіння.

Ця модель передбачає використання у взаємодії соці­альних працівників і клієнтів таких методів і технік:



  1. Методи класичного обумовлення, що ґрунтуються на­принципі реципрокного (поступового) гальмування. Суть­цього принципу полягає у формуванні в індивіда конкуру­­ючої реакції, що гальмує (пригнічує) небажану реакцію­(наприклад, тривогу або страх). Гальмування має відбува­­тися за наявності стимулів, що зумовлюють небажані ре­­акції. Такою реакцією може бути неадаптивна поведінка,­що ґрунтується на тривозі і страсі. Для згасання небажа­­ної реакції необхідно викликати найефективнішу для кон­­кретного клієнта несумісну зі страхом конкуруючу реак­­цію. Залежно від обставин цієї мети можна досягти завдя­­ки асертивним, сексуальним, релаксаційним, дихальним,­«полегшення тривоги», змагально-обумовленим моторним­реакціям; вивільненню спричиненої негативними емоція­­ми напруги; виплеканню позитивних емоцій, ефект яких­підсилюють вживанням певних медикаментів.

  2. Метод систематичної десенсибілізації (лат. зепзіЬПіз —­чутливий), який, ґрунтуючись на принципі реципрокного­гальмування, полягає у поступовому зниженні чутливості­клієнтів до стимулів, які раніше викликали у них страх.­Найпоширенішою конкуруючою реакцією при цьому е ре­­лаксація (лат. геіахайо — зменшення, ослаблення) — стану­спокою, розслаблення. Для цього клієнта спершу навча­­ють прийомів релаксації, а потім поступово під час релак­­сації представляють його уяві стимули, починаючи з най­­меншого за силою, що викликають страх або тривогу в різ­­них ситуаціях його життя.

  3. Поведінковий контракт, який полягає в узгоджено­­му з клієнтом визначенні змін у поведінці, що мають відбу­­тися, і дій, які має виконувати для цього клієнт. Дуже­важливими при цьому є переговори соціального працівни­­ка з клієнтом, досягнення його свідомої згоди виконувати контракт. Цю техніку, яка передбачає спільну відпові­дальність працівника і клієнта у досягненні бажаних ре­зультатів, широко застосовують у соціальній роботі.

4. Соціальне моделювання, яке, ґрунтуючись на теорії соціального научіння, використовує здатність людини навчатися, спостерігаючи поведінку інших. Це відбуваєть­ся шляхом спостереження і розумового кодування (за­пам'ятовування) поведінки іншого, її обставин і наслідків, а також її відтворення у подібній ситуації. З цією метою консультант пропонує зразки моделі поведінки (відео-, аудіозаписи, опис життєвих ситуацій), заохочуючи і під­тримуючи у процесі терапії їх застосування. У соціальній роботі використовують соціальне научіння клієнтів здоро­вій адаптивній поведінці в різних спільнотах, у яких вони можуть спостерігати поведінку людей, що позбулися алко­гольної або наркотичної залежності, ведуть здоровий спо­сіб життя, перестали вдаватися до насильства щодо себе та інших людей тощо.

Загалом біхевіористський підхід більше фокусується на цілях змін, ніж на їх процесі. Соціальний працівник визначає їх разом з клієнтом після вивчення під час по­передніх інтерв'ю його основних проблем, поведінки, що підлягає корекції, а також його мотивації до змін. Під час такого дослідження і в подальшій роботі важливу роль ві­діграють нотатки (плани, контракти, програми, облікові щоденники), в яких фіксують певні ситуації, реакції на них, зміни, що відбуваються. Використовують з цією ме­тою і картки, які наклеюють у колонки для фіксації фак­тів певної поведінки, а також автоматичні чи умовні лі­чильники.

Розроблення програм і контроль поведінкових змін ін­шої людини дає соціальному працівникові, який його зас­тосовує, велику владу і створює умови для авторитарного ставлення до клієнта. Це накладає на фахівця особливу відповідальність за дотримання етичних норм і вибір мето­дів втручання, які забезпечували б не тільки досягнення, а й закріплення бажаних змін в поведінці.

Вибору конкретного методу впливу передує біхевіо-ристське оцінювання проблем клієнта, етапами якого є дослідження, вироблення рішення про необхідне втручан­ня, функціональний аналіз. Під час дослідження проблем важливо уникнути ототожнення очевидних недоліків у по­ведінці окремих людей із джерелом проблем. При цьому перевагу надають проблемам, здатним найбільше вплину­ти на якість життя людини. За результатами дослідження виробляють рішення про втручання. Якщо якісь прояви своєї поведінки клієнти визнають такими, що вимагають змін, то конкретизують цільову поведінку (якою вона є; хто її здійснює; умови, за яких від клієнта очікують бажа­ної поведінки; необхідне її підкріплення чи усунення). Для визначення прогресу встановлюють базовий рівень по­ведінки. Функціональний аналіз як останній етап біхевіо-ристської оцінки покликаний розкрити мету поведінки людини, з'ясувати можливості досягнення її альтернатив­ними засобами. Адже людина може використовувати проб­лематичну (зухвалу, антисоціальну) поведінку, щоб задово­льнити певні потреби або бажання.

Біхевіористський підхід застосовують у багатьох сфе­рах соціальної роботи: з правопорушниками, людьмй*ЇІо-хилого віку, конфліктними сім'ями, людьми з обмежени­ми можливостями та їхнім найближчим оточенням, особа­ми, що потерпають від насильства, тощо. Він придатний для використання в індивідуальній і груповій роботі, а та­кож під час роботи у громаді. Найпоширенішим прикла­дом його застосування є так звані групи тренінгу вмінь, у яких відбувається навчання доцільній поведінці, вмінням, необхідним для розв'язання побутових проблем клієнта, підвищення його професійної ефективності. До цих груп належать групи зниження тривожності й набуття впевне­ності в собі (асертивності); групи комунікативних умінь (для осіб з труднощами або помилками у спілкуванні); гру­пи прийняття рішень; групи планування кар'єри тощо. Та­кі біхевіористські процедури, як тренінг ведення перегово­рів, тренінг управління гнівом, можна використовувати для подолання жорстокого поводження з дітьми та їхньої занедбаності. Навчання специфічним навичкам спілку­вання влаштовують у сім'ях, де є хворі на шизофренію. Цей підхід наголошує на особливому значенні для хворого підтримки і розуміння його найближчим оточенням.

Розробляючи програму навчання клієнтів соціальним вмінням, необхідно передусім враховувати:



  1. середовище навчання (виявлення умов і варіантів, у­яких доведеться перебувати людині);

  2. доцільні варіанти механізму «стимул — реакція»­(важливо знати, чого слід очікувати, і навчати можливим­моделям поведінки і вірогідним реакціям на них);

  3. типові для навчання приклади реакцій, а також та­­кі, копіювання яких є небажаним;

  1. послідовність вивчення прикладів.

Наприклад, навчаючи людей із легким ступенем розу­мової відсталості поведінки в супермаркеті, необхідно враховувати ситуацію, в якій їм доведеться діяти: подолання турнікетів при вході у торговий зал, вибір товарів, дотри­мання черги біля касових апаратів при оплаті товарів. Со­ціальні працівники, котрі проводять такі заняття, повинні вміти проаналізувати завдання, відпрацювати під час за­нять варіанти ймовірної поведінки, визначити рівень по­трібної допомоги та підказок під час навчання, забезпечи­ти при цьому і заохочувати зворотний зв'язок.

У деяких соціальних закладах (наприклад, для підліт­ків із проблемами в поведінці, правопорушників, людей із проблемами психічного здоров'я, розумовою відсталістю) застосовують «символічну економіку» — систему операн-тного навчання, яка використовує з певними інтервалами заохочення бажаної поведінки. За цієї системи персонал визначає, яку поведінку і в який спосіб необхідно заохочу­вати, про що повідомляти пацієнтам. За демонстрацію та­кої поведінки клієнти отримують певні «символи» (бали, фішки, жетони), які вони накопичують і згодом можуть обміняти на бажану для себе винагороду — товари, приві­леї. Перед тим, як правило, складають перелік винагород, для отримання кожної з яких потрібно представити певну кількість символів. Оскільки не всі клієнти відразу вірять у таку символічну економіку, прагнення персоналу досяг­ти бажаних змін у їх поведінці може спричинити надмірну суворість, навіть стимулювати насильство. Актуальною при цьому є і проблема згасання бажаних реакцій з часом. Тому для збереження здобутих під час оперативного нав­чання поведінкових досягнень клієнтів спонукають після усунення матеріальних винагород (жетонів) використову­вати самопідкріплення — фактор розвитку особистості, який полягає у схваленні своєї нової поведінки, в емоцій­ній самовинагороді.

Для біхевіористських, як і для інших концепцій соці­альної роботи, важливе налагодження теплих взаємин між соціальним працівником і клієнтом, у досягненні чого виправданим є інтуїтивне проникнення в його проблеми.

Зосереджуючись на особливостях поведінки особистос­ті у відповідь на певні зовнішні подразники, біхевіорист-ський підхід невиправдано обминав своєю увагою внут­рішні мотиви поведінки, історію життя клієнта, нехтував інтрапсихічними (внутріпсихічними) процесами. Ці недо­ліки й обмеження біхевіористського підходу певною мірою долаються його інтеграцією з когнітивними методами, або «когнітивною революцією» в біхевіоризмі, що відбулася у 60-ті роки XX ст. У межах біхевіористського підходу когнітивні концепції самоефективності і саморегулювання розробляв А. Бандура, вони кристалізувалися в обґрунто­ваній ним теорії соціального научіння. Когнітивний нап­рям розвивали і психологи, які мали психоаналітичну під­готовку.



Когнітивні моделі соціальної роботи. Теоретичним джерелом формування, розвитку й реалізації цих моделей є когнітивна (лат. со^пійо — знання, пізнання) психологія — наука, яка досліджує пізнавальні, орієнтаційні структури психіки (відчуття, сприймання, мислення, уяву, пам'ять). Згідно з когнітивним підходом людина отримує інформацію через сенсорні органи, яку інтелект сприймає, обробляє і зберігає в пам'яті, щоб у відповідний час за відповідних $бс-тавин використати її в мовленні і поведінці. Невротичні і поведінкові проблеми когнітивна психологія витлумачує як наслідки помилкового сприйняття, хибних уявлень, уза­гальнень та інших порушень мислення. Наприклад, страх і тривога можуть бути результатами хибного перенесення цих почуттів з минулої травмуючої ситуації на інші, які насправді є безпечними, не таять у собі жодної загрози для індивіда.

Когнітивна (лат. со£піІіо знання, пізнання) модель соціальної роботи — модель соціальної роботи, яка ґрунтується на тому, що більшість емоцій і форм поведінки людей зумовлені їх думками, уявленнями, переконаннями, тобто когнітивними процесами («мислення формує поведінку»).

Консультування у межах цієї моделі має на меті вип­равлення помилкових і формування адекватних реальнос­ті форм мислення. У сучасній психології когнітивний нап­рям репрезентують:

1. Раціонально-емотивна терапія (РЕТ) американсько­го психолога Альберта Елліса (нар. 1913). Відповідно до ці­єї концепції джерелом психологічних порушень є система засвоєних у дитинстві від значущих дорослих індивідуаль­них ірраціональних уявлень, спрямованих на те, щоб по­добатися їм. Запропонована А. Еллісом абеткова теорія особистості (А — В — С — В-теорія) може використовува­тися клієнтом для самокорекції. Застосування її дає змогу фіксувати етапи процесу формування розумового висновку людини у відповідь на певну подію, яка сприяє досягнен­ню мети або блокує його. Такими етапами є:

А (асіїоп) — активізуюча подія;

В (Ье1іе£) — думка про подію;

С (сопзе^иепсе) — наслідок події (емоційний або пове-дінковий);

В (сІіариНпе) — подальша реакція на подію внаслідок мисленнєвого перероблення (дискутування раціональних та ірраціональних установок);

Е (еїГесі) — завершальний ціннісний розумовий висно­вок (конструктивний або деструктивний).

Деструктивний розумовий висновок може сформувати­ся внаслідок перемоги ірраціональних переконань на етапі мисленнєвого перероблення. Такі ірраціональні переко­нання А. Елліс поділяв на первинні жорсткі примусові пе­реконання, їхні похідні, а також вторинні примусові уста­новки. Цей розподіл відображає здатність мислення під тиском жорстких переконань породжувати їм подібні, що змушує людину ще більше порушувати власну рівновагу. Типовим прикладом такого патологічного нагнітання три­воги є думки: «Я мушу досягти успіху і схвалення іншими всіх моїх дій...», «Якщо я цього не зможу досягти, це буде жахливо...», «Я цього не витримаю...», «Я нікчема...», «Так буде зі мною завжди...», «Я не повинен так себе почу­вати — це жахливо, я винен в цьому», «Тепер я тривожуся ще більше..». Це свідчить про те, що люди часто хвилю­ються з приводу своєї тривоги, відчувають депресію у зв'язку з депресією, почуття провини через почуття прови­ни. «Елегантна мета» терапії, за А. Еллісом, полягає не ли­ше у ліквідації симптомів, а й у значному зниженні здат­ності клієнтів порушувати власну душевну рівновагу.

Позиція соціального працівника, що використовує РЕТ та інші когнітивно-поведінкові підходи, є директив­ною, а клієнту відводиться роль учня, який має пережива­ти інсайти в процесі усвідомлення власної проблеми. Під час допомоги клієнтові доцільними є такі психотехніки, як обговорення і спростовування ірраціональних переко­нань (дискусії з клієнтом), когнітивне домашнє завдання (самоаналіз власних реакцій), раціонально-емотивна уява (уявлення важких ситуацій зі спробою змінити відчуття, які вони викликають), рольова гра (програвання тривож­них ситуацій), «атака на страх» (домашнє завдання^— виконати дію, що зазвичай викликає страх).

2. Когнітивна терапія американського психіатра Ааро-на Бека (нар. 1921). За багатьма особливостями наближена до РЕТ і спрямована на лікування когнітивних розладів — емоційних порушень, переважно депресій. Типовими ког­нітивними помилками, що спричиняють когнітивну враз­ливість людей, А. Бек вважав необґрунтовані, неадекватні реальності довільні висновки; вибіркову абстракцію (зосе­редження на деталях поза контекстом); супер-генералізацію (виведення загального правила з окремих випадків); дихотомічне мислення (мислення за принципом «чорне — біле»; «читання думок») та ін.

Депресію він розглядав як порушення трьох когнітив-них компонентів: сприйняття себе, сприйняття власних переживань, сприйняття майбутнього. Ефективним мето­дом когнітивної терапії, за твердженнями А. Бека, є сокра-тівський діалог з клієнтом, під час якого піддають сумніву його хворобливі переконання, використовуючи також іро­нію та гумор. Специфічними її техніками є усвідомлення і реєстрація, щоденний запис, узагальнення, аналіз автома­тичних хворобливих думок тощо.

3. Реальнісна терапія американського психолога Вілья-ма Глассера (нар. 1926). Ґрунтується вона на переконанні, що людина обумовлює свою поведінку власними рішення­ми, тобто є самодетермінованою істотою. Вона сама обирає власну позицію (жертви або діяча), свій світ і поведінку. В цій концепції, яка на перших порах була спрямована на психокорекцію молодих правопорушниць, акцентується на особистій відповідальності людини за своє життя, позитив­ну особисту спрямованість, що є важливою умовою її пси­хічного здоров'я. Головною метою терапії є допомогати клі­єнтові стати розсудливим, емоційно стабільним, досягти особистісної незалежності, підвищити рівень самосвідомос­ті і розробити план особистісного вдосконалення.

Реальнісна терапія передбачає подолання соціальним працівником із клієнтом семи кроків, покликаних забез­печити досягнення таких психопедагогічних цілей, як розвиток відповідальності, самоконтролю і позитивної по­ведінки. Ці кроки зобов'язують:



  • встановити сприятливі для досягнення психотера­­певтичної мети стосунки з клієнтом — подружитися з ним,­прийняти його, виявити турботу;

  • забути про минуле клієнта, зосередившись на поточ­­ній його поведінці;

  • стимулювати, схвалювати клієнта в оцінюванні сво­­єї поведінки;

  • допомогти клієнтові у пошуку альтернативних дій і­створенні конкретного реалістичного плану самовдоскона­­лення;

  • спонукати клієнта взяти на себе зобов'язання за ус­­пішне виконання плану;

  • відмовляти клієнтові у прийнятті вибачень за пору­­шення ним плану самовдосконалення;

  • бути жорстким, але не вдаватися до покарань і в­жодному разі не відмовлятися від роботи з клієнтом.

Когнітивна терапія має багато спільного з біхевіорист-ським підходом, оскільки обом їм властиві директивність (відведення клієнтові ролі учня, консультантові — ролі вчи­теля); велика кількість технічних прийомів і жорстка їх послідовність; маніпулятивність; прагматичність, реаліс­тичність і конкретність цілей. Однак багатьом такий підхід може здаватися негуманним і викликати етичні заперечен­ня, оскільки використання його може породжувати зло­вживання соціального працівника у взаємодії з клієнтом.

Когнітивно-біхевіористська модель соціальної робо­ти. Прихильників когнітивно-біхевіористського підходу цікавить поведінка індивіда, однак одночасно вони вияв­ляють неабиякий інтерес до процесів, які контролюють цю поведінку, керують нею.

Когнітивно-біхевіористська (лат. со^пШо пізнання, англ. ЬеЛам-оиг поведінка) модель модель, яка передбачає врахування при наданні допомоги клієнтові особливостей його мислення, уста­новок, які спрямовують його дії, а також набуття клієнтом адекват­них соціальним умовам навичок поведінки.

У соціальній роботі ця модель спрямовує клієнтів до конкретних видів діяльності, які покликані змінити по­слідовність думок, надати нового значення окремим поді­ям. У межах цієї моделі використовують такі психотехні­ки, як «стоп-думка», «кероване уявлення», «вибух» таін. Наприклад, у роботі з людьми, залежними від вживання алкоголю, ефективними є такі когнітивно-біхевіористські техніки, як короткострокове втручання, тренінг навичок, контракт щодо зміни поведінки, мотиваційна терапія, уп­равління негативними емоціями, їх поєднують з відповід­ною медикаментозною допомогою, залученням спільноти, посиленням підтримки клієнта з боку його оточення. Всю цю роботу здійснюють у стаціонарних реабілітаційних центрах. Деякі прості когнітивно-біхевіористські мето­дичні прийоми використовують у роботі з людьми, які ма­ють незначні відставання у розвитку. Менш поширені ^о-ни у спеціалізованих закладах^ у яких перебувають діти з фобіями і віковими проблемами, психіатричні хворі, в яких діагностують когнітивні розлади з легкими формами тривоги та депресії тощо, оскільки їх клієнти перебувають під постійною увагою і опікою соціальних працівників.

У середині 80-х років XX ст. стараннями американ­ського фахівця із соціальної роботи Говарда Голдстейна було здійснено спроби об'єднати когнітивні ідеї з гуманіс­тичними, переглянути засади соціальної адаптації з ураху­ванням сучасних теорій соціології та соціальної психології, що внесло певні модифікації у когнітивно-біхевіорист-ський підхід. Зусилля соціального працівника, котрий послуговувався цією моделлю, спрямовувалися на розв'я­зання конфлікту між Я клієнта, яким він сам його уявляє, і уявленнями, які, на його думку, виникають про нього в інших. За твердженнями Г. Голдстейна, процес соціальної адаптації охоплює такі фази: стратегічну (отримання клієнтом додаткових знань і навичок, потрібних для до­сягнення поставлених цілей); тактичну (нейтралізація напруги клієнта й відпрацьовування засобів корекції його поведінки в повсякденному житті); власне адаптивну (клієнт створює новий внутрішній світ, нове Я, що є час­тиною процесу зміни його ставлення до світу загалой). Кожна фаза передбачає певні кроки і техніки роботи, най­важливішими з яких є консультування і ведення клієнтом щоденника. За необхідності використовують пояснення, моделювання, звертання до референтних груп, участь у груповій роботі.

Соціальні працівники, які надають перевагу когнітив-но-біхевіористському підходу, прогнозують доцільні, на їх погляд, зміни особистості клієнта і цілеспрямовано працю­ють над їх здійсненням. Особливість такого підходу полягає в тому, що зміни емоційного стану клієнтів відбуваються ефективніше за відсутності у них соціальних проблем (тобто за наявності житла, хоча б мінімальних засобів до існуван­ня, гарантування особистої безпеки тощо). З огляду на це когнітивно-біхевіористський підхід часто застосовують у комплексі з іншими моделями соціальної роботи.

Попри певну методологічну і практичну неоднознач­ність, когнітивно-біхевіористські методи мають немало прихильників серед фахівців соціальної роботи. Сучасний їх розвиток спрямований на реалізацію різних видів і про­цедур підкріплення; форм і процесів модельованого нав­чання (емпатійне, 'когнітивно-репрезентоване); технік управління поведінкою клієнта за непередбачуваних обс­тавин; пошук ефективного поєднання когнітивних і пове-дінкових методів та їх застосування в груповій та резиден-тній роботі; розроблення і використання спеціальних опи-тувальників і оцінних шкал тощо.

В Україні фахівці соціальної роботи використовують техніки і методи когнітивно-поведінкового підходу стосов­но нарко- та алкозалежних, психічно хворих, людей похи­лого віку, дітей, що перебувають у інтернатних закладах, жінок — жертв домашнього насильства тощо. Така робота спрямована, зокрема, на те, щоб навчити клєнтів соціальним навичкам, усунути у них небажані форми поведінки, змінити неадаптивні переконання, зміцнити їх впевне­ність у собі.

Загалом, когнітивно-поведінковий підхід залишається вині основою практичної соціальної роботи, і його можли­вості поступово реалізуються у вітчизняній практиці.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   27


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка