Вулична соціальна робота з дітьми
Діти на вулиці є свідченням серйозних проблем у суспільстві. Серед них можуть бути нездорова атмосфера в сім'ї, педагогічні помилки, соціально-економічна криза, байдужість влади тощо. У будь-якому разі є підстави для тривог з приводу соціальних, моральних негараздів у суспільстві на певному часовому зрізі і відчутних гуманітарних загроз у його перспективі. Адже покинуті, занедбані, самовідчужені діти швидко опановують девіантні форми поведінки, потрапляють під різноманітні криміногенні впливи, прилучаються до асоціальної, неморальної системи цінностей тощо.
Турбота про здоров'я суспільства, намагання вберегти наймолодших його громадян від багатьох ризиків, розв'язати їх ситуативні і системні проблеми виводить соціальних працівників на вулиці. Як правило, їм доводиться мати справу з дітьми, яких відрахували або можуть відрахувати зі школи; які переживають внутрішню драму з приводу ущемлення їх прав у сім'ї, компанії ровесників, шкільному колективі; які не мають змоги звернутися по допомогу в інші установи або не знають, де і як це зробити; для яких вулиця є головним місцем перебування («діти вулиці»).
Вулична соціальна робота з дітьми покликана поліпшити їх соціальне становище і здоров'я. Передусім вона зосереджена на проблемах безпритульних і бездоглядних дітей, маючи на меті привнести у їх життя те, чого вони найбільше потребують, спонукати їх до встановлення позитивних стосунків із тими, хто може допомогти їм. Теоретичною і методологічною основою її є ліберальний підхід, що передбачає надання дітям безпосередньо на вулиці таких видів допомоги:
-
забезпечення регулярним гарячим харчуванням,організація роботи виїзних кухонь;
-
створення банків одягу і взуття, забезпечення нимидітей-бродяг;
-
впорядкування місць для ночівлі, направлення туди
дітей;
-
надання медичної допомоги стаціонарними і мобільними (виїзними) амбулаторіями;
-
організація ігор та екскурсій;
-
проведення виховних бесід, спрямованих на посилення мотивації дітей до соціальне прийнятної поведінки;
-
надання моральної та психологічної допомоги;
-
проведення просвітницької роботи щодо ризику різних захворювань і засобів їх профілактики, прав дитини таорганізацій, які можуть допомогти в цьому, тощо.
Здійснюючи вуличну соціальну роботу з дітьми, варто брати до уваги, що діти, особливо «діти вулиці», мають тонке і точне сприйняття. Вони легко розпізнають лицемірство, брехню, відчувають відсутність інтересу до них. Вступаючи в контакт з такими дітьми, слід пам'ятати, що вони мають важкий життєвий досвід, емоційно травмовані і здебільшого зазнавали насильства, тому їхні реакції можуть відрізнятися від реакцій інших дітей. При першому контакті варто бути доброзичливим, але тримати певну емоційну дистанцію, яка дає змогу перервати контакт, якщо дитина демонструє негативні почуття. При тривалому контакті налагоджуються довірливіші стосунки, діти розкриваються, але при цьому стають вразливішими. Тому вуличний соціальний працівник має бути тактовним і делікатним, дотримуватися морально-етичних принципів соціальної роботи.
Досвід показує, що найкращим для першого контакту є те місце, де дитина почувається в безпеці і впевнено. Це місце її (їх) відпочинку. Там, де діти жебракують, миють машини, переносять вантажі, кокетують з чоловіками тощо, недоцільно розпочинати розмову, бо вона може викликати агресію. Оскільки на вулиці існують «сфери впливу», то для першого контакту потрібно обирати «свою територію» дитини і обов'язково людне місце. Слід пам'ятати, що більшість дітей мають негативний досвід спілкування з міліцією, тому необхідно максимально зменшити побоювання дітей, зокрема не вести при них записів, не класти дітям руки на плечі, що сприймається як спроба захоплення й викликає бажання втекти, та ін.
Починаючи розмову, слід представитися, пояснити, навіщо зав'язується контакт. Оскільки діти вулиці постійно стурбовані проблемою виживання, яка важливіша за спілкування з незнайомим, хоча й привітним, соціальним працівником, важливо зацікавити дитину чимось істотним для неї, наприклад запропонувати їжу, одяг, якусь корисну інформацію, іншу допомогу. Якщо діти відпочивають — організувати для них цікаву гру. Не слід пропонувати гроші.
Встановивши контакт, можна продовжити розмову, збираючи необхідну інформацію. Приблизно половина дітей охоче говорять про сім'ю; дуже часто просять надати сім'ї якусь допомогу. Однак для деяких дітей ця тема є болісною, і вони відмовляються говорити про неї. Зазвичай охоче розповідають про своє життя в групі; як правило, про групу відгукуються позитивно, про школу відгуки часто негативні. Коли контакт вже достатньо стійкий і базується на довірі, можна торкнутись теми насильства, що стосувалось дитини. Приблизно половина дітей охоче говорять про це, намагаючись поділитися своїми переживаннями, пожалітися, знайти допомогу. Однак для багатьох дітей ця тема важка, і тому треба бути дуже обережним. До важливих, емоційно насичених тем слід рухатись поступово, через нейтральні питання і теми.
Контакт з дитиною завжди непередбачуваний. З огляду на це не можна різко змінювати теми розмови, оскільки діти втомлюються і втрачають інтерес. Однак вони часто і різко перескакують з теми на тему. Якщо потрібно повернути розмову в конкретне русло, слід робити це плавно і унучко.
; Соціальним працівникам необхідно пам'ятати, що вуличні діти болісно реагують на помилки щодо їх імен, тому якщо працівник не впевнений в тому, як звати дітей, краще не звертатись до них на ім'я.
Часом у дитини можливе несподіване роздратування або агресія (це зумовлено неврівноваженою психікою дітей). У такому випадку працівнику не варто продовжувати розмову. Він має піти, давши зрозуміти, що цим їх взаємовідносини не закінчуються: «У тебе, очевидно, сьогодні поганий настрій, не буду тобі заважати, але через день я знову буду тут, і ми зможемо поговорити».
У дитини може бути нервовий зрив, що зумовлений психоневрологічними проблемами дитини. За таких обставин необхідно виявити увагу, простежити за розвитком ситуації, не залишати дитину без нагляду, не переконавшись, що вона заспокоїлася. Якщо дитина згодна, можна спробувати організувати для неї консультацію у лікаря.
Оптимальна тривалість розмови — до 15 хвилин. Звертаючись до дитини, необхідно враховувати її рівень розвитку. Говорити слід зрозумілою їй мовою, речення формулювати максимально просто.
Коли перший контакт налагоджено, працівнику важливо пояснити дитині зміст і мету його роботи, розповісти про організацію, намагатись викликати до неї довіру.
Завершуючи кожну зустріч, соціальний працівник має домовитися з дитиною щодо часу і місця наступної зустрічі. Проте не варто вимагати від дитини обіцянок, оскільки їй важко їх дотримуватись, а недотримання спричинить внутрішній конфлікт.
Вулична робота з бездоглядними дітьми є першим кроком у системі реабілітаційної роботи, ланкою між дитиною і системою педагогічної реадаптації. Соціальний працівник, постійно взаємодіючи з представниками інших закладів, поступово проводить дитину через різні ета^и адаптації і залучає різні ресурси.
В Україні бездомність є порівняно новим явищем і громадська традиція надання вуличної благодійності (безкоштовні їдальні, нічліжки тощо) не розвинута. Тому вуличну соціальну роботу слід спрямовувати на залучення дітей до соціально-педагогічного закладу, беручи до уваги, що між вуличним життям, з одного боку, й перебуванням у родині, з іншого, повинні існувати перехідні, проміжні ланки, наприклад центри тимчасового перебування (рис. 2.2)
Рис. 2.2. Мережа закладів для дітей-клієнтів вуличних соціальних працівників
Важливим закладом для організації допомоги вуличним дітям є спеціалізований центр денного перебування (денний стаціонар, денний клуб), у якому можна забезпечити такі послуги, як харчування, перша медична допомога, душ, елементи психологічної діагностики та психотерапії, навчання виживанню, елементи навчання за шкільною програмою, робота з батьками та залучення їх до виховного процесу, мобілізація зусиль громадськості для розв'язання проблеми тощо.
Дитина може вільно приходити й залишати такий центр. Така форма роботи сприяє переходу дитини на наступні етапи реабілітаційного процесу — до притулку або інтернату.
До соціальних закладів, у співпраці з якими може реалізовуватись вулична соціальна робота, належать: центр нічного перебування дітей вулиці; консультаційний психологічний кабінет довіри; консультаційний юридичний кабінет довіри; кризовий центр для дітей, які зазнали насильства; курси навчання дітей (і дорослих) ремеслам тощо.
Однак ліберальний підхід не може бути універсальним і загальновживаним, бо в разі загострення суїцидальних настроїв дитини, загрози її вбивства, ймовірності скоєння нею злочину соціальний працівник повинен активно втручатися й діяти рішуче, нерідко з авторитарної позиції, вилучаючи дитину з вулиці.
Дослідження в Україні виявили існування трьох різних груп «дітей вулиці», кожна з яких потребує певного підходу в наданні допомоги.
1. Діти, які вертаються на ночівлю у родинну оселю, але Проводять увесь час на вулиці чи відвідують денні центри і притулки. Ці діти зазвичай не втікають з дому і не є об'єктом уваги органів міліції, їх сімейні обставини ускладнені розлученням батьків, їхнім безробіттям, проблемами вжи-вання алкоголю та хворобами. Ці діти перебувають на межі перетворення на «вуличних», але за підтримки і превентивної роботи з батьками цьому можна запобігти. 4 2. Діти, які «мігрують» між домом і вулицею і зникали з дому на якийсь час. їхні сімейні обставини ускладнені і бідністю, тривалим соціальним занепадом, проблемами вживання алкоголю та насильством. Діти цієї групи мають досвід втеч з дому і пошуку випадкової роботи або дрібних крадіжок. Вони вразливі, оскільки емоційна відстань між домом і вулицею з часом збільшується, а їх реабілітація та інтеграція з родиною є дуже складною. Таких дітей необхідно поміщати у прийомні (фостерні) сім'ї або забезпечувати догляд з боку інших родичів, якщо біологічні батьки не в змозі доглядати за ними. У таких випадках соціальні працівники можуть виступати ініціаторами позбавлення батьківських прав. Ця група дітей є найчисельнішою.
3. Діти, які призвичаїлися до життя на вулиці і тривалий час не жили в умовах, наближених до родинних. Це діти-сироти або покинуті батьками, які втратили зв'язок з родинами і не знають про їх місцеперебування. Вони з таких родин, для яких характерні бідність, зловживання алкоголем, насильство та соціальний занепад після втрати одного з батьків. Діти цієї групи пристосовані до життя на вулиці завдяки роботі на ринку або організованому жебракуванню та дрібним крадіжкам. Робота з ними ускладнюється тим, що вони «пізнали» ціну свободи, незалежності та здатності заробляти гроші. У процесі реабілітації таких дітей необхідно усвідомлювати,, що дехто з них не зможе одразу пристосуватися до сімейного життя з іншими родичами чи прийомними сім'ями. Вони комфортніше почуватимуться у невеликих дитячих будинках, де зможуть заново налагоджувати стосунки з членами родини, але за власним темпом. Таких дітей варто включати до групи, яка має специфічні потреби і вимагатиме багато часу та підтримки.
Досягти результатів у соціальній роботі з дітьми на вулиці не завжди легко, оскільки, як правило, вони проявляють надмірну замкнутість, настороженість, несприй-няття багатьох доброзичливих щодо них жестів і педагогічних впливів. Робота з ними потребує неабиякого терпіння, такту і гнучкості, усвідомлення того, що результати будуть очевидні не відразу. Тільки тривале цілеспрямоване спілкування з ними, реальні дії щодо поліпшення їхнього життя, включення їх у процес самореалізації, самотворення забезпечуватимуть помітні зміни у їх побуті, соціальному бутті, вселятимуть їм оптимістичне бачення світу і себе в ньому.
Для розв'язання проблеми «дітей вулиці» необхідна скоординована політика, спрямована на надання всеохопних та інтегрованих послуг таким чином, щоб від початку первинного оцінювання був доступний широкий вибір послуг, які б задовольняли різні потреби дітей. Нині в Україні недержавні соціальні служби заповнюють існуючі прогалини в роботі державних служб; рішенням проблеми також може бути різного типу партнерство, яке б передбачало достатні ресурси для розвитку та підтримки ініціативи з реабілітації дітей та сімей.
Вулична соціальна робота з особами, які вживають психоактивні речовини
Особи, які вживають психоактивні речовини, передусім ін'єкційні наркотики, є своєрідною групою клієнтів соціальної роботи, їх характеризують інтелектуальна й емоційна збудженість, втрата інтересів до всього, що не стосується наркотиків. Помітними є і ознаки їх фізичного неблагополуччя, що проявляються у передчасному одряхлінні тіла, порушенні функцій його систем і органів. За відсутності наркотиків їх переслідують погане самопочуття, навіть суїцидальні настрої. Вживання наркотиків у невеликих дозах викликає у них ейфорію, у великих — наркотичний сон. Типологічне подібні проблеми мають і хронічні алкоголіки.
Знаючи про свою ситуацію, такі люди важко йдуть на контакт, здебільшого замикаються у середовищі таких, як вони, значно рідше — самоізолюються. Тому найважливішим завданням соціальних працівників у вуличній соціальній роботі з особами, які вживають психоактивні речовини, є встановлення контактів з ними. Без цього неможливі з'ясування природи і суті їх проблем, надання їм конкретної ситуативної допомоги, вироблення стратегії і тактики повернення їх до повноцінного життя в суспільстві. Надзвичайно важливо донести до таких людей профілактичну інформацію про руйнівну шкоду для людини наркотичних речовин. Цю роботу здебільшого проводять у місцях, де вони збираються (точки продажу наркотичних речовин, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні, інфекційні лікарні, пенітенціарні заклади).
Головне у такій роботі — зміна норм поведінки споживачів наркотичних речовин. Завдання вуличної роботи, крім встановлення контакту і видачі направлень, охоплюють також такі види діяльності, як ґрунтовне інформування щодо технік безпечного вживання наркотичних речовин; забезпечення стерильним інструментарієм (презервативами, спиртовими серветками, дезінфікуючими засобами); надання консультативної допомоги з медичних, соціальних, правових питань; розповсюдження профілактичних матеріалів.
Увага до цього методу соціальної роботи посилилась із поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу, оскільки використання нестерильного інструментарію для ін'єкцій наркотиків значно підвищує ризик інфікування. Ця тенденція загострила проблему контактів з більшістю споживачів наркотичних речовин: ці люди є недоступними системі охорони здоров'я, соціальних служб і залишаються не охопленими програмами профілактики.
З огляду на це соціальні працівники взяли на озброєння підхід зменшення шкоди від вживання наркотиків — стратегію профілактики негативних медичних, соціальних, економічних та правових наслідків споживання ін'єкційних наркотичних речовин між людьми, які не можуть чи не готові відмовитися від вживання. Мета профілактичних програм, заснованих на ідеях зменшення шкоди, — підвищення рівня знань про ризиковані типи поведінки та їхні наслідки; навчання ефективним навичкам подолання ризикованих ситуацій, пов'язаних із наркотичними речовинами та сексуальною практикою; підтримка поведінки, що сприяє оздоровленню та зменшенню ризику. Ідея та конкретні програми щодо цієї.проблеми виникли як реакція суспільства на недосконалість і низьку ефективність тієї допомоги, що пропонували наявні служби для нарко-залежних людей. Ідея зменшення шкоди ґрунтується на концепції про те, що споживачі наркотичних речовин мають такі самі права на свободу, економічну стабільність та піклування про здоров'я, як і ті, хто не є споживачами. Програми зменшення шкоди спрямовані на створення таких умов, щоб у споживачів наркотичних речовин було менше проблем зі здоров'ям, у сім'ях і в стосунках з оточуючими, щоб вони могли вести соціальне активне життя. Важливим принципом цих програм є орієнтація на потреби споживачів ін'єкційних наркотичних речовин. Показовим є той факт, що ідеї стратегії виникли як підхід, що «піднімається знизу» і ґрунтується на захисті споживача, а не як теорія, що «йде згори» та пропагується авторами наркополітики. Ставлення до клієнта як до рівного члена суспільства, а не як до кримінального елемента, призвело до того, що все частіше споживачі звертаються по допомогу, в т. ч. й медичну. Програми на практиці доводять свою ефективність у профілактиці ВІЛ та інших захворювань, що передаються через кров при використанні спільного ін'єкційного інструментарію, а також незахищених сексуальних контактах.
Основними завданнями вуличної роботи в межах підходу зменшення шкоди є: підвищення обізнаності стосовно ВІЛ/СНІДу; заохочення оцінювання індивідуального ризику; пропозиції альтернатив щодо зменшення ризику; сприяння захисту втручання.
Вулична робота найчастіше проводиться на базі медичних і соціальних програм, забезпечуючи тісну взаємодію між спеціалістами охорони здоров'я і споживачами наркотичних речовин. Це сприяє взаємовигідному обміну інформацією. Медичні спеціалісти отримують нову інформацію про зміни на наркосцені (у місцях, де збираються споживачі, і в точках продажу наркотичних речовин): про появу нових наркотичних речовин і нових практик їх вживання. З огляду на це вони визначають для себе основні напрямки профілактичної роботи. Споживачі, у свою чергу, отримують оперативну медичну інформацію, яка безпосередньо відповідає їхнім запитам та потребам.
Програми вуличної соціальної роботи є прикладом низькопорогового підходу до зменшення шкоди, сутність якого полягає в тому, що замість вимог до клієнтів утримуватись від вживання наркотичних речовин працівники програм надають можливість усім бажаючим споживачам взяти участь у програмі. Компонентами цього підходу є готовність працювати з людьми, враховуючи їхні індивідуальні особливості, тобто «зустріти там, де ви є, а не там, де ви маєте бути»; зменшення стигми через акцентування уваги на «безпечному вживанні» замість власне «вживання наркотичних речовин»; здатність програм охопити різні типи поведінки: «прийди такий, який ти є». Соціальні працівники взаємодіють із цільовими групами при розробленні нових програм і служб; зменшують вплив стигми, пов'язаної з цією проблемою, і пропонують альтернативний підхід до високоризикованого вживання наркотичних речовин і сексуальної практики.
Вулична робота може проводитись професіоналами і рівними серед рівних, що має наслідком деякі відмінності в обов'язках працівників. Професійні вуличні працівники зазвичай не є ні активними, ні колишніми споживачами. До їхніх обов'язків належать консультування, розповсюдження просвітницької та контактної інформації серед представників цільової групи, які не пов'язані із жодними організаціями, що працюють у цій сфері. Проте даний підхід є обмеженим і за кількістю контактів, яких вдається встановити одному спеціалісту, і за результатами, яких досягають працівники-професіонали. Однак вулична робота має перевагу, яка полягає в тому, що незалежно від професійного рівня працівник має змогу спостерігати за клієнтом у контексті обставин його життя, завдяки чому йому легше збагнути проблеми і потреби клієнта.
Вулична робота, яку проводять рівні серед рівних, відрізняється порівняно легким входженням до мережі споживачів. Вплив рівних на рівних у найвужчому розумінні є спробою самого споживача ін'єкційних наркотичних речовин уникнути або обмежити ризики, пов'язані з ін'єкційним вживанням. Механізм залучення рівних для здійснення вуличної роботи покладає обов'язок ідентифікації майбутніх клієнтів програм на тих, хто володіє найкращою поточною інформацією, тобто на колишніх або активних споживачів. Звичайно, роль споживачів у громаді є різною, отже, вони матимуть різний успіх у спробах залучення інших споживачів.
Існують передумови, завдяки яким вулична робота спроможна розв'язувати щоденні проблеми споживачів, зменшуючи ризик зараження ВІЛ/СНІДом.
-
Необхідність втручання на рівні громади. Вуличнаробота використовує ресурси громади, залучаючи до навчання колишніх і активних споживачів та розповсюджуючи через них ідеї зменшення шкоди.
-
Розуміння стилю життя і повсякденних турбот цільової групи. Це забезпечують працівники-споживачі.
-
Форми управління ризиком, що стосуються ін'єкційного вживання, є невід'ємним компонентом стилюжиття багатьох клієнтів. Тому вулична соціальна роботамає бути скерована на щоденні практики вживання наркотичних речовин.
-
4. Подальший розвиток позитивних щоденних моделей поведінки, які вже є частиною побуту споживачів, і запобігання діям, які перешкоджають зменшенню шкоди.
З розвитком програм вуличної роботи прямі обов'язки вуличних працівників якісно змінювались і значно розширювались: від знаходження клієнта і направлення його у лікувальний заклад до прагматичного навчання безпечному вживанню, консультування та розповсюдження профілактичних матеріалів. <
До обов'язків соціального працівника, що здійснює вуличну соціальну роботу зі споживачами ін'єкційних наркотиків, відносять:
-
спілкування з людьми в місцях їх звичного перебування;
-
виявлення їхніх потреб у допомозі, забезпечення їхінформацією, інструментами та іншими ресурсами, якіможуть допомогти їм знизити ступінь шкоди, пов'язаної ізвживанням наркотичних речовин;
-
надання клієнтові правдивої і точної інформації щодо можливих шкідливих наслідків для його здоров'я та небезпеку зараження ВІЛ-інфекцією;
-
забезпечення можливості анонімного й безкоштовного консультування та лікування;
-
створення підтримуючого середовища для представників цільової групи, залучення споживачів ін'єкційнихнаркотичних речовин до діяльності з профілактикиВІЛ/СНІДу;
-
співпраця з іншими особами чи службами, які працюють за програмою зменшення шкоди;
-
заохочення споживачів звертатися до відповіднихорганізацій та програм, що працюють у цій сфері.
Зазвичай вуличні соціальні працівники широко задіяні у роботу пунктів обміну шприців. За потреби вони можуть проводити дезінфекцію інструментарію або ж заміну його на стерильний, в т. ч. й для тих споживачів, які з якихось причин не є клієнтами стаціонарних пунктів обміну шприців. Крім того, програми обміну шприців як складова частина вуличної роботи можуть також забезпечити первинний контакт між споживачами ін'єкційних наркотичних речовин і працівниками служб здоров'я, в т. ч. (для мотивованих) — доступ до лікування від наркозалежності.
У соціальній вуличній роботі надзвичайно важливо не робити того, що може зашкодити людини. Наприклад, в одному з американських проектів із запобігання ВІЛ/СНІДу вуличні працівники були зобов'язані дотримуватися таких правил: 1) ніколи не запитувати про незаконні дії та їі змінювати тему розмови, якщо така постає; 2) ніколи не ! примушувати до лікування, видавати направлення на нього лише за запитом клієнта; 3) завжди уникати провокуючих ситуацій, коли можуть бути викриті незаконні дії чи насилля. Крім цього, для вуличних соціальних працівників важливо не ігнорувати й не заохочувати ризиковану поведінку клієнтів. Такі настанови допомагають працівникам розвинути безпечні та довірливі стосунки з представниками цільової групи.
Виробленню мотивації до зміни ризикованої поведінки сприяє недирективний підхід вуличного соціального працівника до роботи з клієнтами. Ознакою такого підходу є активна участь у практичних справах. Зміни поведінки, які відбуваються у процесі взаємодії клієнта з вуличним соціальним працівником, можуть виявлятися у використанні безпечних практик вживання ін'єкційних наркотичних речовин, зміні оточення клієнтів, утриманні від вживання наркотичних речовин, у влаштуванні на роботу. Відсутність змін у їх поведінці може бути спричинена небажанням клієнта змінювати ризикований стиль життя. Часто це є наслідком невміння соціального працівника ефективно працювати з немотивованими клієнтами.
Соціальні служби, які працюють в Україні з цією групою клієнтів, зосереджуються на дослідженні форм їх ризикованої поведінки і шкоди, якої може зазнати їх здоров'я і оточення; намаганні вирвати їх з наркотичного полону або хоч переконати в необхідності опанування прийомами безпечного вживання наркотичних речовин.
Як правило, така робота починається із самостійного пошуку клієнтів, для чого використовують переважно метод «снігової кулі», що передбачає встановлення довірливих стосунків між ними. Одним із аспектів цього методу є зустрічі у звичному або безпечному для клієнтів місці. Відбуваються вони раз на тиждень, що дає змогу підтримувати постійні контакти, обговорювати щоразу нові аспекти проблеми, забезпечувати поступове наближення клієнта до необхідних змін у його житті.
Структурно цей процес складається з таких етапів: знайомство з клієнтом; розповідь про мету роботи та соціальну службу; запрошення на первинне інтерв'ю; укладання контракту, згідно з яким клієнт бере на себе зобов'язання приходити на заплановані зустрічі із соціальним працівником; інтервенція (втручання), метою якої є інформування про небезпеку вживання наркотичних речовин, мотивація клієнта до зміни поведінки; спостереження за змінами у поведінці клієнта; супроводження клієнта в разі необхідності під час проходження тестувань на ВІЛ / СНІД і відвідування лікарів; запрошення клієнта на кінцеве інтерв'ю. Головне при цьому — донести до клієнтів важливість і необхідність самоконтролю над процесом вживання наркотичних речовин. Завдяки цьому вуличні працівники забезпечують клієнтів актуальною інформацією та допомагають їм усвідомити власну здатність контролювати процес вживання, а при бажанні — припинити його.
Отже, завдання-мінімум вуличного соціального працівника у роботі з наркозалежними особами полягає у переконанні їх в необхідності безпечного вживання наркотиків; завдання-максимум — у зміні ризикованого стилю життя, тобто у відмові від вживання наркотичних речовин.
Досвід перших українських організацій, що впровадили такий інноваційний підхід у свою практичну діяльність, засвідчив наявність низки труднощів у вуличній роботі соціальних працівників з наркозалежними клієнтами, зокрема, високий ризик виникнення вигорання; відсутність налагодженої взаємодії з представниками правоохоронних органів; нерозуміння сутності й важливості вуличної роботи з боку громадськості; низький рівень матеріального забезпечення вуличної соціальної роботи загалом.
Ефективна вулична соціальна робота з такими людьми неможлива без тісної взаємодії з консультативними і кризовими центрами, притулками, куди можна за потреби направляти клієнтів.
Вулична соціальна робота, поряд із проведенням профілактики наркозалежності та забезпеченням можливостей вільного отримання лікування, є частиною комплексної стратегії щодо запобігання розвитку епідемії ВІЛ/СНІДу. Такі заходи допоможуть захистити клієнтів програм, членів їхніх сімей і сексуальних партнерів від зараження ВІЛ та залучити споживачів ін'єкційних наркотичних речовин до програм лікування вдд наркозалежності.
|