Теоретичні основи практики соціальної роботи



Сторінка14/27
Дата конвертації11.04.2016
Розмір4.72 Mb.
1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27

Вулична соціальна робота з дітьми

Діти на вулиці є свідченням серйозних проблем у сус­пільстві. Серед них можуть бути нездорова атмосфера в сім'ї, педагогічні помилки, соціально-економічна криза, байдужість влади тощо. У будь-якому разі є підстави для тривог з приводу соціальних, моральних негараздів у су­спільстві на певному часовому зрізі і відчутних гуманітар­них загроз у його перспективі. Адже покинуті, занедбані, самовідчужені діти швидко опановують девіантні форми поведінки, потрапляють під різноманітні криміногенні впливи, прилучаються до асоціальної, неморальної систе­ми цінностей тощо.

Турбота про здоров'я суспільства, намагання вберегти наймолодших його громадян від багатьох ризиків, розв'язати їх ситуативні і системні проблеми виводить соціаль­них працівників на вулиці. Як правило, їм доводиться мати справу з дітьми, яких відрахували або можуть відра­хувати зі школи; які переживають внутрішню драму з приводу ущемлення їх прав у сім'ї, компанії ровесників, шкільному колективі; які не мають змоги звернутися по допомогу в інші установи або не знають, де і як це зробити; для яких вулиця є головним місцем перебування («діти ву­лиці»).

Вулична соціальна робота з дітьми покликана поліп­шити їх соціальне становище і здоров'я. Передусім вона зосереджена на проблемах безпритульних і бездоглядних дітей, маючи на меті привнести у їх життя те, чого вони найбільше потребують, спонукати їх до встановлення по­зитивних стосунків із тими, хто може допомогти їм. Теоре­тичною і методологічною основою її є ліберальний підхід, що передбачає надання дітям безпосередньо на вулиці та­ких видів допомоги:



  • забезпечення регулярним гарячим харчуванням,­організація роботи виїзних кухонь;

  • створення банків одягу і взуття, забезпечення ними­дітей-бродяг;

  • впорядкування місць для ночівлі, направлення туди

дітей;

  • надання медичної допомоги стаціонарними і мобіль­­ними (виїзними) амбулаторіями;

  • організація ігор та екскурсій;

  • проведення виховних бесід, спрямованих на поси­­лення мотивації дітей до соціальне прийнятної поведінки;

  • надання моральної та психологічної допомоги;

  • проведення просвітницької роботи щодо ризику різ­­них захворювань і засобів їх профілактики, прав дитини та­організацій, які можуть допомогти в цьому, тощо.

Здійснюючи вуличну соціальну роботу з дітьми, варто брати до уваги, що діти, особливо «діти вулиці», мають тонке і точне сприйняття. Вони легко розпізнають лице­мірство, брехню, відчувають відсутність інтересу до них. Вступаючи в контакт з такими дітьми, слід пам'ятати, що вони мають важкий життєвий досвід, емоційно травмовані і здебільшого зазнавали насильства, тому їхні реакції мо­жуть відрізнятися від реакцій інших дітей. При першому контакті варто бути доброзичливим, але тримати певну емоційну дистанцію, яка дає змогу перервати контакт, як­що дитина демонструє негативні почуття. При тривалому контакті налагоджуються довірливіші стосунки, діти розкриваються, але при цьому стають вразливішими. Тому вуличний соціальний працівник має бути тактовним і де­лікатним, дотримуватися морально-етичних принципів соціальної роботи.

Досвід показує, що найкращим для першого контакту є те місце, де дитина почувається в безпеці і впевнено. Це місце її (їх) відпочинку. Там, де діти жебракують, миють машини, переносять вантажі, кокетують з чоловіками то­що, недоцільно розпочинати розмову, бо вона може викли­кати агресію. Оскільки на вулиці існують «сфери впливу», то для першого контакту потрібно обирати «свою терито­рію» дитини і обов'язково людне місце. Слід пам'ятати, що більшість дітей мають негативний досвід спілкування з міліцією, тому необхідно максимально зменшити побою­вання дітей, зокрема не вести при них записів, не класти дітям руки на плечі, що сприймається як спроба захоплен­ня й викликає бажання втекти, та ін.

Починаючи розмову, слід представитися, пояснити, навіщо зав'язується контакт. Оскільки діти вулиці постій­но стурбовані проблемою виживання, яка важливіша за спілкування з незнайомим, хоча й привітним, соціальним працівником, важливо зацікавити дитину чимось істот­ним для неї, наприклад запропонувати їжу, одяг, якусь корисну інформацію, іншу допомогу. Якщо діти відпочи­вають — організувати для них цікаву гру. Не слід пропону­вати гроші.

Встановивши контакт, можна продовжити розмову, збираючи необхідну інформацію. Приблизно половина ді­тей охоче говорять про сім'ю; дуже часто просять надати сім'ї якусь допомогу. Однак для деяких дітей ця тема є бо­лісною, і вони відмовляються говорити про неї. Зазвичай охоче розповідають про своє життя в групі; як правило, про групу відгукуються позитивно, про школу відгуки час­то негативні. Коли контакт вже достатньо стійкий і базу­ється на довірі, можна торкнутись теми насильства, що стосувалось дитини. Приблизно половина дітей охоче гово­рять про це, намагаючись поділитися своїми переживан­нями, пожалітися, знайти допомогу. Однак для багатьох дітей ця тема важка, і тому треба бути дуже обережним. До важливих, емоційно насичених тем слід рухатись поступо­во, через нейтральні питання і теми.

Контакт з дитиною завжди непередбачуваний. З огля­ду на це не можна різко змінювати теми розмови, оскільки діти втомлюються і втрачають інтерес. Однак вони часто і різко перескакують з теми на тему. Якщо потрібно повернути розмову в конкретне русло, слід робити це плавно і унучко.

; Соціальним працівникам необхідно пам'ятати, що ву­личні діти болісно реагують на помилки щодо їх імен, тому якщо працівник не впевнений в тому, як звати дітей, кра­ще не звертатись до них на ім'я.

Часом у дитини можливе несподіване роздратування або агресія (це зумовлено неврівноваженою психікою ді­тей). У такому випадку працівнику не варто продовжувати розмову. Він має піти, давши зрозуміти, що цим їх взаємо­відносини не закінчуються: «У тебе, очевидно, сьогодні по­ганий настрій, не буду тобі заважати, але через день я зно­ву буду тут, і ми зможемо поговорити».

У дитини може бути нервовий зрив, що зумовлений психоневрологічними проблемами дитини. За таких обста­вин необхідно виявити увагу, простежити за розвитком си­туації, не залишати дитину без нагляду, не переконав­шись, що вона заспокоїлася. Якщо дитина згодна, можна спробувати організувати для неї консультацію у лікаря.

Оптимальна тривалість розмови — до 15 хвилин. Звер­таючись до дитини, необхідно враховувати її рівень роз­витку. Говорити слід зрозумілою їй мовою, речення фор­мулювати максимально просто.

Коли перший контакт налагоджено, працівнику важ­ливо пояснити дитині зміст і мету його роботи, розповісти про організацію, намагатись викликати до неї довіру.

Завершуючи кожну зустріч, соціальний працівник має домовитися з дитиною щодо часу і місця наступної зустрі­чі. Проте не варто вимагати від дитини обіцянок, оскільки їй важко їх дотримуватись, а недотримання спричинить внутрішній конфлікт.

Вулична робота з бездоглядними дітьми є першим кро­ком у системі реабілітаційної роботи, ланкою між дитиною і системою педагогічної реадаптації. Соціальний праців­ник, постійно взаємодіючи з представниками інших за­кладів, поступово проводить дитину через різні ета^и адаптації і залучає різні ресурси.

В Україні бездомність є порівняно новим явищем і гро­мадська традиція надання вуличної благодійності (без­коштовні їдальні, нічліжки тощо) не розвинута. Тому ву­личну соціальну роботу слід спрямовувати на залучення дітей до соціально-педагогічного закладу, беручи до ува­ги, що між вуличним життям, з одного боку, й перебуван­ням у родині, з іншого, повинні існувати перехідні, про­міжні ланки, наприклад центри тимчасового перебування (рис. 2.2)



Рис. 2.2. Мережа закладів для дітей-клієнтів вуличних соціальних працівників

Важливим закладом для організації допомоги вуличним дітям є спеціалізований центр денного перебування (денний стаціонар, денний клуб), у якому можна забезпечити такі послуги, як харчування, перша медична допомога, душ, елементи психологічної діагностики та психотерапії, нав­чання виживанню, елементи навчання за шкільною програ­мою, робота з батьками та залучення їх до виховного проце­су, мобілізація зусиль громадськості для розв'язання проб­леми тощо.

Дитина може вільно приходити й залишати такий центр. Така форма роботи сприяє переходу дитини на нас­тупні етапи реабілітаційного процесу — до притулку або інтернату.

До соціальних закладів, у співпраці з якими може реалі­зовуватись вулична соціальна робота, належать: центр ніч­ного перебування дітей вулиці; консультаційний психоло­гічний кабінет довіри; консультаційний юридичний кабінет довіри; кризовий центр для дітей, які зазнали насильства; курси навчання дітей (і дорослих) ремеслам тощо.

Однак ліберальний підхід не може бути універсальним і загальновживаним, бо в разі загострення суїцидальних настроїв дитини, загрози її вбивства, ймовірності скоєння нею злочину соціальний працівник повинен активно втру­чатися й діяти рішуче, нерідко з авторитарної позиції, ви­лучаючи дитину з вулиці.

Дослідження в Україні виявили існування трьох різ­них груп «дітей вулиці», кожна з яких потребує певного підходу в наданні допомоги.

1. Діти, які вертаються на ночівлю у родинну оселю, але Проводять увесь час на вулиці чи відвідують денні центри і притулки. Ці діти зазвичай не втікають з дому і не є об'єк­том уваги органів міліції, їх сімейні обставини ускладнені розлученням батьків, їхнім безробіттям, проблемами вжи-вання алкоголю та хворобами. Ці діти перебувають на межі перетворення на «вуличних», але за підтримки і превен­тивної роботи з батьками цьому можна запобігти. 4 2. Діти, які «мігрують» між домом і вулицею і зникали з дому на якийсь час. їхні сімейні обставини ускладнені і бідністю, тривалим соціальним занепадом, проблемами вживання алкоголю та насильством. Діти цієї групи мають досвід втеч з дому і пошуку випадкової роботи або дрібних крадіжок. Вони вразливі, оскільки емоційна відстань між домом і вулицею з часом збільшується, а їх реабілітація та інтеграція з родиною є дуже складною. Таких дітей необ­хідно поміщати у прийомні (фостерні) сім'ї або забезпечу­вати догляд з боку інших родичів, якщо біологічні батьки не в змозі доглядати за ними. У таких випадках соціальні працівники можуть виступати ініціаторами позбавлення батьківських прав. Ця група дітей є найчисельнішою.

3. Діти, які призвичаїлися до життя на вулиці і трива­лий час не жили в умовах, наближених до родинних. Це діти-сироти або покинуті батьками, які втратили зв'язок з родинами і не знають про їх місцеперебування. Вони з та­ких родин, для яких характерні бідність, зловживання ал­коголем, насильство та соціальний занепад після втрати одного з батьків. Діти цієї групи пристосовані до життя на вулиці завдяки роботі на ринку або організованому жебра­куванню та дрібним крадіжкам. Робота з ними ускладню­ється тим, що вони «пізнали» ціну свободи, незалежності та здатності заробляти гроші. У процесі реабілітації таких дітей необхідно усвідомлювати,, що дехто з них не зможе одразу пристосуватися до сімейного життя з іншими родичами чи прийомними сім'ями. Вони комфортніше почу­ватимуться у невеликих дитячих будинках, де зможуть заново налагоджувати стосунки з членами родини, але за власним темпом. Таких дітей варто включати до групи, яка має специфічні потреби і вимагатиме багато часу та підтримки.

Досягти результатів у соціальній роботі з дітьми на ву­лиці не завжди легко, оскільки, як правило, вони проявляють надмірну замкнутість, настороженість, несприй-няття багатьох доброзичливих щодо них жестів і педагогіч­них впливів. Робота з ними потребує неабиякого терпіння, такту і гнучкості, усвідомлення того, що результати будуть очевидні не відразу. Тільки тривале цілеспрямоване спілку­вання з ними, реальні дії щодо поліпшення їхнього життя, включення їх у процес самореалізації, самотворення забез­печуватимуть помітні зміни у їх побуті, соціальному бутті, вселятимуть їм оптимістичне бачення світу і себе в ньому.

Для розв'язання проблеми «дітей вулиці» необхідна скоординована політика, спрямована на надання всеохопних та інтегрованих послуг таким чином, щоб від початку первинного оцінювання був доступний широкий вибір по­слуг, які б задовольняли різні потреби дітей. Нині в Украї­ні недержавні соціальні служби заповнюють існуючі прога­лини в роботі державних служб; рішенням проблеми також може бути різного типу партнерство, яке б передбачало до­статні ресурси для розвитку та підтримки ініціативи з реа­білітації дітей та сімей.



Вулична соціальна робота з особами, які вживають психоактивні речовини

Особи, які вживають психоактивні речовини, перед­усім ін'єкційні наркотики, є своєрідною групою клієнтів соціальної роботи, їх характеризують інтелектуальна й емоційна збудженість, втрата інтересів до всього, що не стосується наркотиків. Помітними є і ознаки їх фізичного неблагополуччя, що проявляються у передчасному одрях­лінні тіла, порушенні функцій його систем і органів. За відсутності наркотиків їх переслідують погане самопочут­тя, навіть суїцидальні настрої. Вживання наркотиків у невеликих дозах викликає у них ейфорію, у великих — наркотичний сон. Типологічне подібні проблеми мають і хронічні алкоголіки.

Знаючи про свою ситуацію, такі люди важко йдуть на контакт, здебільшого замикаються у середовищі таких, як вони, значно рідше — самоізолюються. Тому найважливі­шим завданням соціальних працівників у вуличній соціаль­ній роботі з особами, які вживають психоактивні речовини, є встановлення контактів з ними. Без цього неможливі з'ясування природи і суті їх проблем, надання їм конкретної ситуативної допомоги, вироблення стратегії і тактики по­вернення їх до повноцінного життя в суспільстві. Надзвичайно важливо донести до таких людей профілактичну ін­формацію про руйнівну шкоду для людини наркотичних речовин. Цю роботу здебільшого проводять у місцях, де во­ни збираються (точки продажу наркотичних речовин, квартири споживачів, навчальні заклади, наркологічні, інфекційні лікарні, пенітенціарні заклади).

Головне у такій роботі — зміна норм поведінки спожива­чів наркотичних речовин. Завдання вуличної роботи, крім встановлення контакту і видачі направлень, охоплюють та­кож такі види діяльності, як ґрунтовне інформування щодо технік безпечного вживання наркотичних речовин; забезпе­чення стерильним інструментарієм (презервативами, спир­товими серветками, дезінфікуючими засобами); надання консультативної допомоги з медичних, соціальних, право­вих питань; розповсюдження профілактичних матеріалів.

Увага до цього методу соціальної роботи посилилась із поширенням епідемії ВІЛ/СНІДу, оскільки використання нестерильного інструментарію для ін'єкцій наркотиків значно підвищує ризик інфікування. Ця тенденція загос­трила проблему контактів з більшістю споживачів нарко­тичних речовин: ці люди є недоступними системі охорони здоров'я, соціальних служб і залишаються не охопленими програмами профілактики.

З огляду на це соціальні працівники взяли на озброєн­ня підхід зменшення шкоди від вживання наркотиків — стратегію профілактики негативних медичних, соціаль­них, економічних та правових наслідків споживання ін'єк­ційних наркотичних речовин між людьми, які не можуть чи не готові відмовитися від вживання. Мета профілактич­них програм, заснованих на ідеях зменшення шкоди, — підвищення рівня знань про ризиковані типи поведінки та їхні наслідки; навчання ефективним навичкам подолання ризикованих ситуацій, пов'язаних із наркотичними речо­винами та сексуальною практикою; підтримка поведінки, що сприяє оздоровленню та зменшенню ризику. Ідея та конкретні програми щодо цієї.проблеми виникли як реак­ція суспільства на недосконалість і низьку ефективність тієї допомоги, що пропонували наявні служби для нарко-залежних людей. Ідея зменшення шкоди ґрунтується на концепції про те, що споживачі наркотичних речовин ма­ють такі самі права на свободу, економічну стабільність та піклування про здоров'я, як і ті, хто не є споживачами. Програми зменшення шкоди спрямовані на створення та­ких умов, щоб у споживачів наркотичних речовин було менше проблем зі здоров'ям, у сім'ях і в стосунках з оточуючими, щоб вони могли вести соціальне активне життя. Важливим принципом цих програм є орієнтація на потре­би споживачів ін'єкційних наркотичних речовин. Показо­вим є той факт, що ідеї стратегії виникли як підхід, що «піднімається знизу» і ґрунтується на захисті споживача, а не як теорія, що «йде згори» та пропагується авторами наркополітики. Ставлення до клієнта як до рівного члена суспільства, а не як до кримінального елемента, призвело до того, що все частіше споживачі звертаються по допомо­гу, в т. ч. й медичну. Програми на практиці доводять свою ефективність у профілактиці ВІЛ та інших захворювань, що передаються через кров при використанні спільного ін'єкційного інструментарію, а також незахищених сексу­альних контактах.

Основними завданнями вуличної роботи в межах під­ходу зменшення шкоди є: підвищення обізнаності стосов­но ВІЛ/СНІДу; заохочення оцінювання індивідуального ризику; пропозиції альтернатив щодо зменшення ризику; сприяння захисту втручання.

Вулична робота найчастіше проводиться на базі медич­них і соціальних програм, забезпечуючи тісну взаємодію між спеціалістами охорони здоров'я і споживачами нарко­тичних речовин. Це сприяє взаємовигідному обміну інфор­мацією. Медичні спеціалісти отримують нову інформацію про зміни на наркосцені (у місцях, де збираються спожива­чі, і в точках продажу наркотичних речовин): про появу нових наркотичних речовин і нових практик їх вживання. З огляду на це вони визначають для себе основні напрямки профілактичної роботи. Споживачі, у свою чергу, отриму­ють оперативну медичну інформацію, яка безпосередньо відповідає їхнім запитам та потребам.

Програми вуличної соціальної роботи є прикладом низькопорогового підходу до зменшення шкоди, сутність якого полягає в тому, що замість вимог до клієнтів утри­муватись від вживання наркотичних речовин працівники програм надають можливість усім бажаючим споживачам взяти участь у програмі. Компонентами цього підходу є го­товність працювати з людьми, враховуючи їхні індивіду­альні особливості, тобто «зустріти там, де ви є, а не там, де ви маєте бути»; зменшення стигми через акцентування уваги на «безпечному вживанні» замість власне «вживан­ня наркотичних речовин»; здатність програм охопити різ­ні типи поведінки: «прийди такий, який ти є». Соціальні працівники взаємодіють із цільовими групами при розроб­ленні нових програм і служб; зменшують вплив стигми, пов'язаної з цією проблемою, і пропонують альтернатив­ний підхід до високоризикованого вживання наркотичних речовин і сексуальної практики.

Вулична робота може проводитись професіоналами і рівними серед рівних, що має наслідком деякі відмінності в обов'язках працівників. Професійні вуличні працівни­ки зазвичай не є ні активними, ні колишніми споживача­ми. До їхніх обов'язків належать консультування, роз­повсюдження просвітницької та контактної інформації серед представників цільової групи, які не пов'язані із жодними організаціями, що працюють у цій сфері. Проте даний підхід є обмеженим і за кількістю контактів, яких вдається встановити одному спеціалісту, і за результата­ми, яких досягають працівники-професіонали. Однак ву­лична робота має перевагу, яка полягає в тому, що неза­лежно від професійного рівня працівник має змогу спос­терігати за клієнтом у контексті обставин його життя, завдяки чому йому легше збагнути проблеми і потреби клієнта.

Вулична робота, яку проводять рівні серед рівних, від­різняється порівняно легким входженням до мережі спо­живачів. Вплив рівних на рівних у найвужчому розумінні є спробою самого споживача ін'єкційних наркотичних ре­човин уникнути або обмежити ризики, пов'язані з ін'єк­ційним вживанням. Механізм залучення рівних для здій­снення вуличної роботи покладає обов'язок ідентифікації майбутніх клієнтів програм на тих, хто володіє найкра­щою поточною інформацією, тобто на колишніх або актив­них споживачів. Звичайно, роль споживачів у громаді є різною, отже, вони матимуть різний успіх у спробах залу­чення інших споживачів.

Існують передумови, завдяки яким вулична робота спроможна розв'язувати щоденні проблеми споживачів, зменшуючи ризик зараження ВІЛ/СНІДом.



  1. Необхідність втручання на рівні громади. Вулична­робота використовує ресурси громади, залучаючи до нав­­чання колишніх і активних споживачів та розповсюджую­­чи через них ідеї зменшення шкоди.

  2. Розуміння стилю життя і повсякденних турбот ці­­льової групи. Це забезпечують працівники-споживачі.

  3. Форми управління ризиком, що стосуються ін'єк­­ційного вживання, є невід'ємним компонентом стилю­життя багатьох клієнтів. Тому вулична соціальна робота­має бути скерована на щоденні практики вживання нарко­­тичних речовин.

  4. 4. Подальший розвиток позитивних щоденних моде­лей поведінки, які вже є частиною побуту споживачів, і за­побігання діям, які перешкоджають зменшенню шкоди.

З розвитком програм вуличної роботи прямі обов'язки вуличних працівників якісно змінювались і значно розши­рювались: від знаходження клієнта і направлення його у лікувальний заклад до прагматичного навчання безпечно­му вживанню, консультування та розповсюдження профі­лактичних матеріалів. <

До обов'язків соціального працівника, що здійснює ву­личну соціальну роботу зі споживачами ін'єкційних нар­котиків, відносять:



  • спілкування з людьми в місцях їх звичного перебу­­вання;

  • виявлення їхніх потреб у допомозі, забезпечення їх­інформацією, інструментами та іншими ресурсами, які­можуть допомогти їм знизити ступінь шкоди, пов'язаної із­вживанням наркотичних речовин;

  • надання клієнтові правдивої і точної інформації що­­до можливих шкідливих наслідків для його здоров'я та не­­безпеку зараження ВІЛ-інфекцією;

  • забезпечення можливості анонімного й безкоштов­­ного консультування та лікування;

  • створення підтримуючого середовища для представ­­ників цільової групи, залучення споживачів ін'єкційних­наркотичних речовин до діяльності з профілактики­ВІЛ/СНІДу;

  • співпраця з іншими особами чи службами, які пра­­цюють за програмою зменшення шкоди;

  • заохочення споживачів звертатися до відповідних­організацій та програм, що працюють у цій сфері.

Зазвичай вуличні соціальні працівники широко задіяні у роботу пунктів обміну шприців. За потреби вони можуть проводити дезінфекцію інструментарію або ж заміну його на стерильний, в т. ч. й для тих споживачів, які з якихось причин не є клієнтами стаціонарних пунктів обміну шпри­ців. Крім того, програми обміну шприців як складова части­на вуличної роботи можуть також забезпечити первинний контакт між споживачами ін'єкційних наркотичних речо­вин і працівниками служб здоров'я, в т. ч. (для мотивова­них) — доступ до лікування від наркозалежності.

У соціальній вуличній роботі надзвичайно важливо не робити того, що може зашкодити людини. Наприклад, в од­ному з американських проектів із запобігання ВІЛ/СНІДу вуличні працівники були зобов'язані дотримуватися та­ких правил: 1) ніколи не запитувати про незаконні дії та їі змінювати тему розмови, якщо така постає; 2) ніколи не ! примушувати до лікування, видавати направлення на ньо­го лише за запитом клієнта; 3) завжди уникати провокую­чих ситуацій, коли можуть бути викриті незаконні дії чи насилля. Крім цього, для вуличних соціальних працівни­ків важливо не ігнорувати й не заохочувати ризиковану поведінку клієнтів. Такі настанови допомагають працівни­кам розвинути безпечні та довірливі стосунки з представ­никами цільової групи.

Виробленню мотивації до зміни ризикованої поведінки сприяє недирективний підхід вуличного соціального пра­цівника до роботи з клієнтами. Ознакою такого підходу є активна участь у практичних справах. Зміни поведінки, які відбуваються у процесі взаємодії клієнта з вуличним соціальним працівником, можуть виявлятися у викорис­танні безпечних практик вживання ін'єкційних нарко­тичних речовин, зміні оточення клієнтів, утриманні від вживання наркотичних речовин, у влаштуванні на робо­ту. Відсутність змін у їх поведінці може бути спричинена небажанням клієнта змінювати ризикований стиль жит­тя. Часто це є наслідком невміння соціального працівника ефективно працювати з немотивованими клієнтами.

Соціальні служби, які працюють в Україні з цією гру­пою клієнтів, зосереджуються на дослідженні форм їх ризикованої поведінки і шкоди, якої може зазнати їх здо­ров'я і оточення; намаганні вирвати їх з наркотичного по­лону або хоч переконати в необхідності опанування прийо­мами безпечного вживання наркотичних речовин.

Як правило, така робота починається із самостійного пошуку клієнтів, для чого використовують переважно ме­тод «снігової кулі», що передбачає встановлення довірли­вих стосунків між ними. Одним із аспектів цього методу є зустрічі у звичному або безпечному для клієнтів місці. Від­буваються вони раз на тиждень, що дає змогу підтримува­ти постійні контакти, обговорювати щоразу нові аспекти проблеми, забезпечувати поступове наближення клієнта до необхідних змін у його житті.

Структурно цей процес складається з таких етапів: зна­йомство з клієнтом; розповідь про мету роботи та соціаль­ну службу; запрошення на первинне інтерв'ю; укладання контракту, згідно з яким клієнт бере на себе зобов'язання приходити на заплановані зустрічі із соціальним праців­ником; інтервенція (втручання), метою якої є інформуван­ня про небезпеку вживання наркотичних речовин, мотива­ція клієнта до зміни поведінки; спостереження за змінами у поведінці клієнта; супроводження клієнта в разі необхідності під час проходження тестувань на ВІЛ / СНІД і відві­дування лікарів; запрошення клієнта на кінцеве інтерв'ю. Головне при цьому — донести до клієнтів важливість і необхідність самоконтролю над процесом вживання нар­котичних речовин. Завдяки цьому вуличні працівники за­безпечують клієнтів актуальною інформацією та допома­гають їм усвідомити власну здатність контролювати про­цес вживання, а при бажанні — припинити його.

Отже, завдання-мінімум вуличного соціального праців­ника у роботі з наркозалежними особами полягає у переко­нанні їх в необхідності безпечного вживання наркотиків; завдання-максимум — у зміні ризикованого стилю життя, тобто у відмові від вживання наркотичних речовин.

Досвід перших українських організацій, що впровадили такий інноваційний підхід у свою практичну діяльність, засвідчив наявність низки труднощів у вуличній роботі со­ціальних працівників з наркозалежними клієнтами, зокре­ма, високий ризик виникнення вигорання; відсутність на­лагодженої взаємодії з представниками правоохоронних ор­ганів; нерозуміння сутності й важливості вуличної роботи з боку громадськості; низький рівень матеріального забезпе­чення вуличної соціальної роботи загалом.

Ефективна вулична соціальна робота з такими людьми неможлива без тісної взаємодії з консультативними і кри­зовими центрами, притулками, куди можна за потреби направляти клієнтів.

Вулична соціальна робота, поряд із проведенням профі­лактики наркозалежності та забезпеченням можливостей вільного отримання лікування, є частиною комплексної стратегії щодо запобігання розвитку епідемії ВІЛ/СНІДу. Такі заходи допоможуть захистити клієнтів програм, членів їхніх сімей і сексуальних партнерів від зараження ВІЛ та за­лучити споживачів ін'єкційних наркотичних речовин до програм лікування вдд наркозалежності.

1   ...   10   11   12   13   14   15   16   17   ...   27


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка