Різновиди і стратегії представництва інтересів
Представництво може набувати різних форм і здійснюватися за допомогою багатьох методів. Численні різновиди цієї діяльності можна умовно поділити на дві великі групи:
-
індивідуальне (безпосереднє) представництво, спрямоване на забезпечення прав конкретного клієнта (індивіда, сім'ї);
-
колективне представництво, яке передбачає захистправ певної соціальне вразливої групи суспільства.
Серед різновидів індивідуального представництва найчастіше виділяють:
а) юридичне представництво — методи і дії, використання яких дає змогу адвокатам та іншим особам, котрімають юридичну освіту, допомагати людям реалізовуватисвої права відповідно до чинного законодавства;
б) професійне представництво — діяльність найманогопрацівника незалежної організації від імені клієнта з метою отримання ним необхідних послуг;
в) громадське представництво — діяльність спеціальнопідготовленого волонтера щодо захисту, забезпечення праві гідності інвалідів або людей, які з певних причин не можуть повноцінно себе представляти. Як правило, волонтери намагаються налагодити стосунки з людьми, зрозумітита представити на належному рівні їхні потреби та проблеми. Таке представництво можуть здійснювати і штатні соціальні працівники, у посадових обов'язках не значитьсяпредставлення інтересів клієнтів;
г) самопредставництво — процес, в якому особа або група людей діють у власних інтересах, задовольняючи власні потреби. Тобто особа формально представляє себе сама, хоча вона може використовувати допомогу інших для набуття відповідних умінь і навичок.
До колективного (опосередкованого) представництва належать:
а) структурне представництво — діяльність певнихоб'єднань (груп, спільнот), спрямована на відстоювання наполітичному рівні найактуальніших питань свого життя.Такі об'єднання можуть створювати, наприклад, інваліди,бездомні. Важливим напрямом структурного представництва є лобіювання змін у нормативно-правовому регулюванні на державному і муніципальному рівнях, спрямованих на впровадження нових соціальних послуг, якіможуть надавати існуючі і щойно створені соціальні установи. Здійснення такого представництва тісно переплітається зі статутними цілями і завданнями організації і передбачає зміни в структурі надання послуг. Адвокат клієнта у плануванні структурного представництва, як правило,співпрацює з керівництвом соціальної установи;
б) представництво рівних — діяльність організацій самодопомоги, в яких люди працюють разом, представляючи особисті проблеми.
У багатьох західних країнах існують представницькі мережі, основним завданням яких є донесення до суспільствапоглядів і потреб користувачів соціальних послуг, впровадження позитивних змін у їхньому житті. Як свідчить досвід, представництво рівних і громадське представництвочасто викликає незадоволення, почуття дискомфорту в соціальних працівників, які не терплять втручань «третьоїособи» в стосунки «працівник — клієнт». Водночас громадське представництво підтримує ідею становлення самопред-ставництва, яке запобігає виникненню залежності від професійного чи громадського представника інтересів. •>
Одним із видів представництва є посередництво -•-співробітництво представника клієнта з іншою стороною (опонентом). Найчастіше воно зводиться до переговорів для задоволення інтересів клієнта.
Здійснюючи індивідуальне або колективне представництво інтересів, соціальні працівники вдаються до таких стратегій:
а) переговори і переконування осіб та інстанцій, від яких залежить розв'язання проблем клієнта чи соціальне вразливої групи;
б) судові позови у зв'язку з порушенням прав клієнтів;
в) створення груп і коаліцій, які завдяки колективному представництву збільшують шанси на успіх у розв'язанні певної проблеми;
г) проведення досліджень, які збагачують інформацієюта аргументами у здійсненні представницьких дій;
ґ) проведення публічних акцій (демонстрацій, маршів протесту, зборів підписів під петиціями тощо);
д) звернення до ЗМІ, проведення інформаційних кампаній; |ч
е) модельні програми (створення моделі дій організаціїза необхідності розв'язання проблем клієнта, що перебувають у віданні іншої організації).
Різноманітність видів і стратегій представництва свідчить про багатосторонність діяльності соціального працівника як представника інтересів клієнтів.
Процес індивідуального представництва інтересів
Індивідуальне представництво у соціальній роботі — інтерактивний процес, учасниками якого є щонайменше клієнт, захисник інтересів та інша сторона. Цей процес спрямований на забезпечення прав клієнта на добробут, елементами якого є пристойні умови проживання, матеріальна підтримка, спеціальні послуги соціальних установ тощо. Забезпечення прав на добробут пов'язане з пошуком джерел для додаткового фінансування, встановлення необхідних контактів з установами соціального, медичного обслуговування, центрами працевлаштування, житловими управліннями тощо. У зв'язку з цим захисник прав клієнта змушений контактувати з різними організаціями.
Процес індивідуального представництва інтересів охоплює такі етапи:
-
представлення проблеми (з'ясування під час інтерв'ю бачення клієнтом власної проблеми);
-
збір інформації (отримання додаткової інформації,інструкцій від клієнта, а також інформації від оточення);
-
дослідження прав клієнта (вивчення законодавства інормативно-правових документів, положень соціальнихслужб, умов надання послуг, допомоги та становища клієнта — матеріальної ситуації родини, стану здоров'я тощо, якідають право на отримання певних соціальних гарантій);
-
інтерпретація інформації і погодження з клієнтомплану дій (обговорення з клієнтом зібраної інформації,
роз'яснення йому законодавства, визначення стратегії і тактики дій);
-
намагання досягти домовленості (проведення переговорів під час зустрічі чи телефонної розмови з іншою стороною);
-
використання формальних механізмів (написанняофіційних звернень, подання позовів до суду, розглядсправи у суді, забезпечення клієнтові доступу до послугпрофесійного юриста тощо).
Беручи на себе захист інтересів, соціальний працівник має бути обізнаним із законодавчими актами і нормативними документами, володіти вичерпною і об'єктивною ін-.: формацією про ситуацію клієнта, обґрунтовано та пере-' конливо доводити, спираючись на юридичні норми, необ-І хідність задоволення його потреб і вимог. За необхідності він повинен бути готовим оскаржити рішення інституцій, які відмовляють клієнту в забезпеченні послуг. Метою захисника прав має бути не критика окремої інституції, а прагнення вплинути на зміну політики обслуговування клієнтів.
Не завжди індивідуальне представництво інтересів завершується досягненням домовленостей чи використанням формальних механізмів. У деяких випадках справа набуває суспільного розголосу, стає предметом колективних дій, інколи сприймається як символ упослідження прав певної соціальне вразливої групи людей. Тим більше, що зібрана інформація та результати досліджень можуть ;_, свідчити, що труднощі клієнта належать не до так званих простих (локальних) проблем (призначення житлової субсидії, грошової допомоги тощо), а до складних (структурних) проблем, що означає відсутність ресурсів і механізмів для їх подолання. Тому за розв'язання таких проблем відповідають не соціальні працівники, які займаються індивідуальною роботою з клієнтами, а керівники відповідних адміністративних рівнів, у крайньому разі — суб'єкти Колективного представництва інтересів.
Потреба в представництві інтересів часто виникає у зв'язку з реальним зовнішнім або міжособистісним конфліктом між клієнтом та стороною-опонентом (державною ^ організацією, іншою соціальною службою чи конкретним ? її працівником, роботодавцем клієнта, представником його оточення тощо). За таких обставин соціальному працівникові доводиться ставати посередником у конфлікті або підтримувати в ньому клієнта, що може зруйнувати його відносини з іншою службою. Тому представник інтересів повинен бути готовим до конфліктних ситуацій, вміти їх позитивно розв'язувати і попереджати непродуктивні конфлікти, йти на обґрунтовані, доцільні компроміси.
Безпосереднє професійне представництво
Діяльність із представництва інтересів клієнта залежить від специфіки його проблеми^а також місії, принципів діяльності, можливостей організації, працівник якої перебрав на себе роль захисника інтересів. Наприклад, не-надання клієнтові державною соціальною службою передбаченої законом послуги може бути підставою для таких дій захисника інтересів і клієнта:
-
письмове звернення до соціальної служби з проханням надати послуги або роз'яснити причину відмови (може бути ефективним, якщо раніше такого не робилося йвідмова була усною);
-
переговори з представниками соціальної служби щодо надання клієнтові необхідних соціальних послуг;
-
переговори з представниками соціальної служби йвисування вимог щодо надання соціальної послуги з поясненням намірів подати судовий позов у разі відмови;
-
офіційне оскарження дій соціальної чслужби (написання звернень до вищої інстанції, в організацію захиступрав клієнтів/споживачів, уповноваженому з прав людини,депутату відповідного рівня тощо, або запис на особистийприйом до осіб, які мають право впливати на ситуацію);
-
звернення до суду з вимогою забезпечити виконанняорганом державної влади чи соціальною службою нормвідповідного законодавства.
Діяльність із представництва інтересів має враховувати й особливості клієнтів. Адже за багатьма критеріями представництво інтересів дитини, яка залишилася без батьківського піклування, відрізнятиметься від допомоги сім'ям, які переживають кризу чи травму, або жінкам, які стали жертвами насильства. Наприклад, представництво інтересів людей із залежністю від психоактивних речовин може полягати у здійсненні первинного оцінювання, нагромадженні, систематизації та аналізі інформації; плануванні разом з клієнтом стратегії і тактики вирішення проблем; написанні листів до державних структур; встановленні контактів і співпраці з державними, приватними установами, які можуть надати допомогу; створенні бази даних (пошук організацій, які можуть надати допомогу); вивченні змін у законодавстві; безпосередньому представництві інтересів клієнтів у певних службах; моніторингу тощо.
Більшість клієнтів із залежністю, котрі проходять соціальну реабілітацію, мають однакові соціальні проблеми: втрата документів (паспорт, свідоцтво про народження, військовий квиток тощо); відсутність постійного місця проживання; відсутність реєстрації (прописки) за останнім місцем проживання; відсутність постійного місця роботи; низький рівень життя. Лише незначний відсоток людей із залежністю здійснює спроби відстоювати власні права самостійно або вдається до послуг юриста. Це спричинено низьким рівнем їх правової освіти, відсутністю інформації щодо закладів і установ, до яких слід звертатися у певних випадках, економічними чинниками (юридична консультація є платною, а для людини, котра перебуває на стаціонарному лікуванні та не має постійного місця роботи, оплатити її досить складно); небажанням звертатися до органів внутрішніх справ та інших державних установ (зневіра у можливість отримати допомогу, негативний досвід спілкування у відповідних інституціях); упередженим ставленням у державних структурах до людей із залежністю; зневірою в те, що можна відстоювати власні права законним шляхом; невмінням самостійно розв'язувати власні проблеми тощо.
З огляду на це соціальні працівники допомагають клієнтам із залежністю відновлювати втрачені особисті документи, представляють їх інтереси у державних установах та юридичних агенціях.
Українське законодавство дозволяє участь представників інтересів клієнта в суді. Адже клієнти соціальних служб можуть звертатися з судовими позовами проти осіб чи організацій, підприємств, органів влади, які порушують їх законні права або права громади, до якої вони належать. Загалом, судові позови є одним з найпоширеніших за кордоном методів, які використовують з метою захисту порушених прав та інтересів особи, групи, громади. Така тактика спрямована на розв'язання їх проблем за допомогою судової системи та чинного законодавства.
Клієнти соціальної служби можуть бути і відповідачами в певній справі, потребуючи при цьому допомоги фахівця у захисті своїх інтересів.
У зарубіжній практиці соціальний працівник може виступати в суді як позивач, адвокат чи експерт-свідок. Як позивач він може, наприклад, заявляти про нехтування батьківськими правами, жорстоке поводження з дитиною і подавати прохання про вилучення дитини з родини. Як адвокат соціальний працівник пояснює проблеми клієнта і захищає його права. Як експерт-свідок — дає свідчення на рівні професійного судження щодо досліджуваної ситуації. Соціального працівника суд може уповноважити бути посередником у збиранні даних, дослідженні певних обставин (наприклад, бути посередником між батьками, які розлучаються, допомагаючи їм уникнути тривалої та виснажливої суперечки щодо опікунських прав). В Україні спостерігаються лише перші спроби участі соціальних працівників у суді, наприклад при розгляді справ щодо позбавлення батьків їхніх батьківських прав. Той соціальний працівник, що здійснював соціальний супровід неблагополучно'! родини й проводив оцінку становища в ній, виявляв факти насильства в ній або, навпаки, вважає ситуацію такою, що піддається коригуванню силами соціальної служби, може або давати оцінні судження щодо недбалого догляду за дитиною, або захищати права дитини на проживання у власній родині.
Крім того, соціальні працівники, допомагаючи клієнтові розв'язувати проблеми, інколи несвідомо здійснюють роботу з представництва і захисту його інтересів. Наприклад, під час первинного оцінювання становища, виявлення потреб, проблем і ресурсів потенційного клієнта може з'ясуватися, що вже на цьому етапі людина потребує представництва і захисту своїх інтересів. Таке представництво може стосуватися збору необхідної інформації (довідок, виписок та інших документів), потрібної для визначення соціально-економічного становища клієнта, його права на отримання певних послуг. У зв'язку з цим соціальному працівникові доводиться вступати у переговори з відповідними інстанціями, службами й особами щодо сприяння в наданні такої інформації.
Часто соціальні працівники у процесі ведення випадку дбають про те, щоб клієнти, які користуються послугами інших установ і соціальних служб, отримували ці послуги на належному рівні і в потрібному обсязі, могли доступитися до ресурсів, на які вони мають право. В цій ситуації вирішальними для представництва інтересів можуть бути навички аналізу нормативно-правових актів, отримання потрібних клієнтові документів, відстоювання своєї думки, проведення переговорів і розв'язання конфліктів.
У практиці соціальної роботи трапляються випадки, коли клієнт не завжди спроможний самостійно домовитися з іншими службами або не наважується їх відвідувати.
Інколи між клієнтом і представниками інших служб з певних причин виникають напруга і конфлікти. У такому разі керівник випадку може супроводжувати клієнта, вести переговори від його імені або разом із ним. Наприклад, соціальна працівниця центру для бездомних жінок приймає рішення супроводжувати свою клієнтку до медичного закладу, який відмовляється надавати їй допомогу через відсутність документів.
Типологічне близька проблема може виникнути і під час роботи зі зміни дезадаптивної поведінки клієнта, коли з'ясовується, що для його розвитку не вистачає необхідних ресурсів, на які він має право, але з певних причин не може їх отримати. За такої ситуації соціальний працівник-консультант або перебирає на себе посередницькі функції, або повідомляє про це своїм колегам, відповідальним за налагодження відносин із системами, що мають потрібні ресурси.
Різновидом представництва можна вважати і донесення соціальним працівником думок і побажань клієнта до інших учасників мультидисциплінарної (багатопрофільної) команди під час обговорення ситуації клієнта або планування структурних змін у наданні послуг організацією.
За будь-яких обставин соціальні працівники повинні запобігати розвиткові залежності клієнта, сприяти утвердженню практики і самопредставництва, і громадського представництва.
Запитання. Завдання
-
Яку роль відіграє представництво інтересів клієнта в індивідуальній соціальній роботі?
-
Охарактеризуйте основні форми представництва.
-
Опишіть процес представництва інтересів молодої родини, вякій народилась дитина з глибокою розумовою відсталістю. Які труднощі можливі у роботі захисника інтересів такої родини?
-
Чому в процесі представництва потрібні збір додаткової інформації та проведення дослідження?
-
З'ясуйте основні характеристики простих (локальних) і складних (структурних) проблем. На прикладі однієї із соціальне вразливих груп дітей або сімей опишіть такі проблеми та можливі дії соціальних працівників щодо їх розв'язання.
-
Уявіть, що Ви працюєте керівником випадку в реабілітаційному центрі і Ваш клієнт перестав отримувати державну грошову допомогу, призначену управлінням соціального захисту як малозабезпеченій особі. Чим у такій ситуації можете йому допомогти? Якою може бути послідовність Ваших дій?
-
Чому, на вашу думку, соціальні працівники багатьох країн світу часто допомагають клієнтам у поданні судових позовів? Чим може допомогти суд?
-
Розгляньте конкретний випадок соціального супроводу дитини з неблагополучної родини, здійснюваний районною соціальною службою для молоді. Яку роль відіграють різні елементи представництва інтересів у цій роботі?
-
Чому, на вашу думку, консультування у соціальній роботі пов'язане із представництвом інтересів клієнтів?
Теми рефератів
-
Роль представництва інтересів клієнтів у сучасній соціальній роботі.
-
Різновиди представництва інтересів та їх значення для практики соціальної роботи.
-
Процес здійснення захисту інтересів представників різних соціальне вразливих груп.
Елементи представництва інтересів у щоденній діяльності соціальних працівників.
2.4. Вулична соціальна робота
Не завжди потенційні клієнти звертаються до соціальних служб по допомогу. У деяких випадках соціальним працівникам доводиться йти до клієнтів самим — у ті місця, де зазвичай перебувають представники соціальне вразливих груп. Йдеться переважно про «дітей вулиці», споживачів ін'єкційних наркотиків, бездомних. Ця проблема зумовила появу нового методу роботи, що дістав назву вуличної соціальної роботи.
Призначення вуличної соціальної роботи
Становлення вуличної соціальної роботи як інноваційного методу соціальної роботи, спрямованої на попередження криміналізації підлітків бідних кварталів, відбувалося протягом 20-х років XX ст. у США. Наприкінці 60-х — на початку 70-х вона набула поширення в Європі, зберігаючи англійське звучання в німецькій, французькій та інших мовах — «стрітворк» («streetwork»). В українських фахових виданнях, нормативно-правових документах уживають також терміни «мобільна соціальна робота» або «мобільна соціальна служба».
Вулична соціальна робота — інноваційний метод соціальної роботи, суть якого полягає в наданні соціальними службами послуг своїм клієнтам на вулиці.
У вуличній роботі виділяють два напрями:
-
«аутріч-робота» (англ. outreach work — робота, що досягає, дотягується), яка спрямована на залучення представників цільової групи з вулиці до соціального закладу ,де їм нададуть соціальні послуги і допомогу. Цей різновидроботи найчастіше застосовують щодо безпритульних і бездомних дітей;
-
«детач-робота» (англ. detouch work — окрема, самостійна робота), яка покликана надавати соціальну підтримку безпосередньо і тільки на вулиці, в середовищі життєдіяльності певної соціальної групи. Вона доцільна для соціальної роботи з такими цільовими групами, які достатньо адаптовані до проживання на вулиці, для яких таке середовище є більш-менш прийнятним. Зокрема, кочові родини і народності (наприклад, роми), або люди старші18 років, для яких вулиця — постійне місце заробітку(часто кримінального) або місце розваг. Робота з такими цільовими групами спрямована не стільки на припинення такого способу життя, як на максимальне зниження пов'язаного з ними ризику.
Обидві групи методів застосовують залежно від особливостей цільової групи, традицій та ідеології суспільства, можливостей соціальних служб тощо.
У західній практиці соціальної роботи вулична соціальна робота передбачає регулярні зустрічі соціальних працівників із клієнтами на основі, як правило, усних контрактів. І тому вона вважається різновидом індивідуальної соціальної роботи. В Україні вулична робота здебільшого здійснюється епізодично за визначеними в соціальному паспорті району маршрутами (спільні рейди з представниками правоохоронних органів, виїзні консультативні пункти тощо). Такий підхід викликає чимало критичних застережень, оскільки, як стверджують його опоненти, вуличну роботу слід вибудовувати не як «соціальну пожежну команду», а як довгостроковий соціальний супровід клієнта чи групи клієнтів. Українські фахівці до вуличної соціальної роботи відносять не лише індивідуальну, а й групову роботу, вважаючи її своєрідними формами ігротеки, дискотеки, вуличного театру тощо, акцентуючи на ігровому і профілактичному її аспектах. Головною умовою вуличної соціальної роботи є створення можливостей для доступу представників вразливих груп до послуг соціальних служб, взаємодії з їх фахівцями. Соціальні працівники повинні мати чіткий графік виходу на вулицю (це важливо для клієнтів, які знатимуть, де і коли можна звернутися по допомогу до фахівця, а також для самих соціальних працівників з погляду їхньої безпеки). Необхідно розробити й постійний маршрут, визначити місця зустрічі з клієнтами. Для розмови слід обирати місця безпечні та доступні і для працівників, і для клієнтів.
Першим етапом вуличної роботи з будь-якою групою клієнтів є проведення дослідження поведінки осіб обраної групи, їх очікувань та життєвих потреб, що дасть змогу визначити пріоритети й спрямування соціальної роботи.
Залежно від ситуації вулична робота може реалізовуватися у таких організаційних формах, як підтримуючі бесіди, консультування, інформування; надання приміщення для перепочинку, різноманітних цілеспрямованих занять; забезпечення матеріальної (харчування, одяг тощо), медичної та іншої допомоги, її ефективність залежить від уміння фахівців тактовно, психологічно грамотно долати бар'єри у спілкуванні, налагоджувати довірливі відносини з клієнтами, спонукати їх до довірливого, інформаційно та емоційно насиченого, рівноправного спілкування. За таких умов вони невимушене і вільно висловлюють свої думки, беруть участь у виробленні і прийнятті рішень щодо свого подальшого життя. Не менш важливо дотримуватися загальних для соціальної роботи і специфічних для вуличних умов її здійснення принципів. Такими принципами є:
-
цілеспрямований пошук контактів із потенційними клієнтами;
-
простота і гнучкість пропонованих заходів;
-
орієнтація на потреби (негаразди) клієнта;
-
добровільне звернення клієнтів по допомогу;
-
гнучке й швидке реагування на зміну ситуації;
-
забезпечення довіри й анонімності клієнтів;
-
обов'язковість та сталість надання допомоги.
Ключовим принципом вуличної соціальної роботи є відповідальність клієнтів за свої проблеми. Як свідчать дослідження, люди, які потрапили у складні життєві ситуації, значно легше приймають рішення про зміну поведінки, дотримуються його у повсякденних справах, якщо приходять до нього самостійно і вважають його своїм. Саме цим обумовлена поширеність у вуличній роботі недирективного підходу, заснованого на обов'язковому врахуванні інтересів, потреб, можливостей конкретних клієнтів. Зовнішніми ознаками його є їх активна участь у виборі теми, місця, часу наступної зустрічі. При цьому недоречно приваблювати клієнта обіцянками якоїсь матеріальної допомоги під час наступної зустрічі. Завершуючи розмову, працівнику слід дати зрозуміти співрозмовнику, що контакт на цьому не завершується: «Ти можеш зустріти мене в такому-то місці і в та-кий-то час, і я буду радий продовжити знайомство з тобою».
Загалом соціальна робота на вулиці має сенс тоді, коли вона здійснюється регулярно впродовж тривалого часу. Важливо, щоб хтось із працівників постійно перебував на вулиці. Він має стати «частиною вулиці» з точки зору клієнтів. Якщо вони поважатимуть вуличного працівника, то дослуховуватимуться до його порад і рекомендацій.
До відчутних переваг вуличної соціальної роботи належать: можливість налагодити довірливі стосунки з клієнтом на «його» території; наснаження клієнта у процесі роботи, наслідком чого здебільшого буває усвідомлення власної корисності, підвищення самооцінки; можливість соціального працівника побачити реальні результати своєї роботи.
Критеріями її ефективності можуть бути добровільне повторне звертання клієнтів по допомогу, намагання вступити в офіційні відносини із соціальними службами, повернення з вулиці додому, зміна поведінки. Працюючи на вулиці, фахівці мають вести зошит (щоденник) спостережень за клієнтами, їхньою поведінкою, ставленням до фахівця та оточення, а також вести облік виконаної роботи.
Вулична соціальна робота є досить складною за змістом, потребує різнобічних знань, належної методологічної підготовки, уміння фахівця раціонально використати свої особистісні ресурси. Недостатня фахова підготовленість соціального працівника, його неувага до багатьох аспектів професійної майстерності, нечіткий розподіл обов'язків можуть спричинити вигорання — стан вираженої втоми та емоційного виснаження, який характеризується негативним або байдужим ставленням до колег і клієнтів, зниженням продуктивності внаслідок хронічного стресу та внут-рішньоособистісного конфлікту під час виконання професійних обов'язків.
Важливим при цьому є і налагодження системи фахової підтримки (супервізії) у межах соціальної служби, яка здійснює вуличну соціальну роботу.
Соціальний працівник, який працює на вулиці, повинен вміти не тільки розуміти мову, субкультуру своїх потенційних клієнтів, а й дотримуватися правил безпеки. Залежать ці правила від етнічної, вікової, соціальної специфіки середовища, в якому йому доводиться працювати. Водночас вони зводяться до таких загальних положень:
-
про час виходу на роботу та її завершення повідомляти колег чи диспетчера своєї соціальної служби;
-
працювати в парі (хоча б із волонтером) і перебуватив полі зору колег по роботі;
-
використовувати зручний одяг, не носити на роботіприкраси, коштовності;
-
дотримуватися емоційної дистанції, не провокуватиагресію клієнтів;
-
ще на першому етапі налагодити контакти з представниками міліції, які працюють на цій території; дотримуватися правил громадського порядку, вимог правоохоронних органів;
-
завжди мати при собі посвідчення співробітника соціальної служби, а також засоби зв'язку (пейджер, мобільний телефон), уміти психологічно грамотно нейтралізову-вати екстрені ситуації.
Будучи вкоріненою у загальні і специфічні принципи, вулична соціальна робота пов'язана з багатьма нетиповими, непрогнозованими ситуаціями, вимагає від соціального працівника здатності творчо, нестандартно мислити, миттєво орієнтуватися у динамічних ситуаціях взаємодії, знаходити нетривіальні рішення, обирати влучні, переконливі слова й вивірені емоції, враховуючи різноманітні особливості людей, які є її клієнтами.
Поділіться з Вашими друзьями: |