Тема. Музична культура Київської держави: народна, придворно-світська, церковна. Народна творчість: епос, календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні Мета

ХІД УРОКУ

1. 
   Організаційний момент
   
2. 
   Перевірка домашнього завдання
   

3. 
   Актуалізація опорних знань учнів
   

• 
  Пригадайте, яка надзвичайна подія докорінно змінила перебіг духовного та культурного життя нашого народу за часів Ки­ївської Русі. Коли це сталося? (Прийняття християнства; 988 р.)
  
• 
  Як ви гадаєте, у якому напрямі розвивалася музична творчість у Київській Русі — вокальному чи інструментальному? (Від­повіді учнів.)
  
• 
  Якою є роль фольклору в розвитку музичної творчості в давни­ну? (Припущення учнів.)
  
• 
  Які археологічні знахідки свідчать про розвиток музичної культури на території України до XVII ст.? (Відповіді учнів.)
  
• 
  Пригадайте з курсу «Художньої культури» 9-го класу, що на­зивають календарними піснями. Наведіть приклади. (Відповіді учнів.)
  

4. 
   Мотивація навчальної діяльності
   

Зараз ми маємо можливість слухати різну музику: нашу народ­ну й іноземну, сучасну й класичну, вокальну й інструментальну. А чи знаєте ви, що навіть у прадавні часи музика вже відзначалася розмаїттям? Чи знаєте ви, яку музику слухали та виконували наші предки? Про це ми й дізнаємось сьогодні на уроці.

5. 
   Викладення нового навчального матеріалу
   

Київська Русь відзначалася надзвичайно розвинутим і профе­сійним музичним мистецтвом. Воно містило, крім скарбів народної творчості, також церковну музику (що поширилася після прий­няття Київською Руссю християнства в 988 р.), музику княжого двору (при якому обов’язково утримувались гуслярі та співаки) та ярмаркове музикування, що представляли скоморохи.

У II половині X—XI ст. державно-політичне й культурне жит­тя Київської Русі сягнуло високого рівня, і давньоруська держава посіла одне з провідних місць серед країн Європи. Про це свідчать багатовікова усна пісенна традиція, що збереглася в народі до на­ших часів, пам’ятки архітектури, образотворчого мистецтва й пи­семності.

Своїм корінням сучасні народні українські музичні ін­струменти сягають часів Київської Русі. Столицею цієї великої східнослов’янської держави став Київ, що перетворився у X—XI ст. на один із найбільших культурних і політичних центрів тогочасної Європи. Тут розвивалася письменність, закладалися основи науки й освіти, утворювалися: видатні осередки самобутньої культури.

Початкова стадія формування української музики невідділь­на від розвитку музичної культури Київської Русі. Зображення музикантів, які грають на духових, лютнеподібних інструментах, арфі, органі, тарілках, а також блазнів, які танцюють, на фресках Софійського Собору в Києві (XI в.) підтверджують жанрове різно­маніття давньоруського мистецтва, його народні витоки. На одній із них зображено музиканта-соліста, виконавця на скрипкоподібному струнному смичковому інструменті. При цьому зображений спосіб гри на цьому інструменті, а також тип обличчя і частково одяг музиканта свідчать про його слов’янське походження. Одяг та інструментарії групи музикантів, зображених на другій фресці, дають підстави вважати, що серед них є й «заморські» музикан­ти, можливо, візантійські. Існує версія, згідно з якою на фресках Софії Київської зображено саме візантійських мімів, яких було привезено до Києва, або ж одягнутих на їхній зразок наших ли­цедіїв (зважаючи на типовий для зображених короткополий одяг

і їхні гостроконечні шапки). Літописні згадки про співців Бояна (Баяна) та Митусу датують XIII ст. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. українська народна музика визначилася як самостійна га­лузь східнослов’янської музики. У XIII ст. у Волинському Літопи­сі (1241) згадується ім’я галицького «словутного співака» Митуси; у документах XIV—XV ст.— про українських музикантів-лірників при польських дворах, бандуриста Чурила.

На попередньому уроці ми дізналися про те, якими були му­зичні інструменти доби палеоліту. Найбільшим скарбом музичної культури українського народу стала народна пісня, що ввібрала традиції ще язичницьких, тобто дохристиянських часів, і пізні­ше відобразила весь складний тернистий шлях історії нашого на­роду, його надії та сподівання, здобутки й втрати. Український музичний фольклор містить величезну кількість пісень, танців, замовлянь, обрядів; у ньому, мов у краплині води, відбилась душа народу. Проте не лише народна творчість свідчить про визначний мистецький талант нації.

«Учень-придворний»

У музичному побуті княжого двору часів Київської Русі попу­лярним стає мистецтво народних співців-сказителів билин і пісень, музикантів і фокусників-скоморохів, що поєднувалося з інтересом до різних «заморських» музикантів та їхніх інструментів. Серед світських музикантів особливе місце посідали співці-дружинники на княжих дворах, які у своїх піснях, акомпануючи собі на гус­лах, славили подвиги князів і їхньої раті, піднімали бойовий дух, згадували видатні події минулого. Серед них легендарну сла­ву здобув Боян, про якого згадується у «Слові о полку Ігоревім», а в Галицько-Волинському князівстві гриміла слава співця Митуси. Музичний супровід звучав під час прийому київським князем іноземних послів. Воєнні походи теж супроводжувались грою На трубах, рогах, а також на ударних інструментах — бубнах та дзвонах. Музика та спів належали до обов’язкових елементів осві­ти у Київській Русі, знання музики було обов’язковим не лише для бояр, але й для княжих дітей.

Дуже охоче приймали скоморохів — народних співців і вико­навців на гуслах, гудках та свирілях не лише в княжих палатах, Шле й у колі київських міщан і ремісників. їх називали також «веселими людьми», «веселими молодцями», «гудочниками», «гусля­рами» , без яких не обходилось ані весілля, ані забави. Навіть у літо­писах згадуються гудці, зокрема в Іпатіївському літописі серед ін­ших називається гудець Ор, який умів співати половецьких пісень. Навіть така сувора у своїх законах і звичаях спільнота, як За­порізька Січ, не цуралась музики. Адже музику на Січі розуміли й любили, свої бойові перемоги, різноманітні свята козаки відзна­чали з музикою і танцями, та й у похід виступали теж із трубами і бубнами.

Світська музика цього періоду сягнула значного розвитку. Особливо популярними були канти й псалми. Назва перших похо­дить від латинського canto, італійського сапіаre, тобто «спів» — це багатоголосі пісні, що спочатку були позацерковними, тобто не ма­ли права виконуватись під час богослужіння, проте писались лише на релігійний текст.

Християнський церковний спів Київської Русі спирався на тра­диції візантійської культури. Адже Київ прийняв саме візантій­ський, тобто східний православний церковний обряд, об’єднавшись у такий спосіб із «братами по вірі», болгарами, греками, грузина­ми, сербами. Із цих країн приїжджали на Русь не лише свяще­ники, але й співаки, музиканти, які передавали знання канонів церковної музики за православним обрядом. Стародавні літописи постійно згадують про це. Так, Густинський літопис повідомляє, що «Володимир привіз із собою з Корсуня першого митрополита... а також співаків болгарського походження». Після завершення бу­дівництва Софійського Собору, на запрошення Ярослава Мудрого, у 1053 р. «із Греції до Києва приїхали троє знавців церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів (тоб­то голосів)». Музика невипадково посідала у богослужіннях руси­чів важливе місце, оскільки вважалось, що церковний спів набли­жає людську душу до Бога, сприяє очищенню від гріховних думок.

Із часом на основі візантійських зразків тут сформувався влас­ний духовний спів, який згодом почали називати київським роз­співом. Основною формою церковного співу, починаючи з XII ст., був саме старокиївський розспів. Для кожного тижня, починаючи від Великодня, свята Христового Воскресіння, православне бого­служіння мало свій глас, тобто свою особливу мелодію, яких за­галом було вісім. Коли закінчували співати всі вісім гласів, то по­чинали знову від першого. Тому і вся система церковного співу називалась «восьмігласієм».

«Учень-народник»

Примітка. Частина нового матеріалу, що стосується народної му­зики, певною мірою є складною та, можливо, занадто перевантаженою ін­формацією для викладення її учнем. Уважаємо за доцільне рекомендувати вчителеві обов’язково допомогти «учневі-народнику» з підготовкою його доповіді або взяти на себе викладення цієї частини навчального матеріалу.

Дуже багатою та різноманітною була народна музика. Крім збе­реженню та подальшого розвитку пісенних жанрів, що зародилися ще в докласовому суспільстві, у Київській Русі виникають нові жанри, породжені важливими історичними подіями. Найзначніший з-поміж них жанр — билинний епос, що розвинувся в пері­од розквіту Київської Русі (кінець X — початок XI ст.) у зв’язку з прагненням народу відобразити й оспівати боротьбу за незалеж­ність і єдність вітчизни. В образах билинних богатирів відбилися уявлення народу про героя-патріота, поборника правди та справед­ливості.

Чимало стародавніх колядок і щедрівок дійшло до наших часів у вигляді веселих зимових ігор і розваг молоді. Донині існує давня традиція новорічного «засівання» подвір’їв і хат відбірним зер­ном. Однією з найулюбленіших розваг молоді стали пісні та ігри, пов’язані зі стародавнім звичаєм новорічних ворожінь на розто­пленому воску, спалюванням «діда». Зимовий цикл пісень завер­шувався у давні часи піснями на проводи зими — святкуванням Масляної (Масниці).

Наприкінці сезону спів веснянок поступово скорочувався, за­мінюючись звичайними гуртовими (ліричними) піснями. У тема­тиці веснянок відбиваються ставлення до природи й весни (слова «ладо», «лель»; культ природи в сюжетах танків «Мак», «Льон», «Груша», «Журавель», «Зайчик»), спогади про життєвий уклад і лицарські доблесті часів Київської Русі, козацьких воєн. Здебіль­шого веснянки мають любовні мотиви (обрання пари, сватання, сімейні стосунки, символічні подарунки, жарти).

Жнива — пора тяжкої праці, але водночас — це найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаю. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив (зажинки), самі жнива й за­вершення жнив (обжинки). За цим принципом групуються й основ­ні обрядові дії, що супроводжуються виконанням жниварських пісень — зажинкових, жнивних, обжинкових.

Зажинання першого снопа. До нього зверталися, співали вели­чальних пісень. Коли жали на чужому йолі, співали також і госпо­дареві. Під час самих жнив обрядів не було; співали й жартували, повертаючись дорогою з поля. Значне місце в тематиці пісень по­сідали скарги на тяжку працю, звертання до сонця, очікування вечора.

Обжинки — найурочистіша частина жнив, що складалася з кількох епізодів: завивання «бороди» («кози»), коли підбирали залишені на полі колоски, заплітали їх, уквітчували, обв’язували стрічкою, зерно витрушували на ниву, пригинаючи «бороду» до землі, і водили біля «бороди» хороводи, співали пісні; обряд він­ка— обирали серед жниць «царівну», коронували її вінком, до рук давали прикрашений стрічками і квітами сніп, співаючи, йшли до села, обходячи двори, вітали господарів із завершенням жнив і плели всі разом вінок, який вручали господареві, за вінок вимагали викуп — пропонували влаштувати вечерю, після чого танцювали й співали.

Мотиви пісень цього типу — привітання господарів, побажання щастя, добробуту. Жниварські пісні містять мотиви висміювання лінивих косарів або женців, скарги на важку фізичну працю. Се­ред мотивів обжинкових пісень — подяка ниві за щедрий урожай, величання господарів, оспівування обжинкового віночка — симво­лу врожаю.

Весільні пісні. Виникнення найстародавніших груп весільних пісень належить до первіснообщинного суспільства. Вони відбива­ють такі давні весільні звичаї, як: «умикання» молодої, «викуп» молодої, «заговорювання» чи заклинання «злих» або «добрих» сил природи. Весь цикл пісень, що супроводжують весілля, умовно можна розподілити на дві основні частини: 1) до шлюбу, у цен­трі — ліричний образ молодої, її прощання з батьківським домом, дівуванням, подругами; 2) після шлюбу — пісні величальні, ві­тальні, жартівливі, танцювальні.

Жартівливі, сатиричні пісні. Весела пісня — це одна з форм залицяння та взаємопізнання парубків і дівчат. Жартівливі пісні про молодь висміюють дівочі й парубочі вади (лінощі та недбаль­ство, дурість і недотепність, нескромність і легковажність), різ­ні недоречні ситуації під час дівування й парубкування, комічні освідчення та непорозуміння. У багатьох піснях-діалогах важливим гумористичним прийомом є мимовільне самовикриття героя (наприклад, у відповіді парубка дівчині, яка кличе його на поба­чення, змальовується гумористична постать неабиякого боягуза). Пісні такого характеру пронизані м’яким інтимним гумором.

Своєрідну групу жартівливих пісень становлять твори, що зо­бражують життя літніх людей. Різні колізії у взаєминах і непо­розуміння родинного життя, відтворені через постаті діда й баби, набувають яскравої гумористичності й рельєфності.

Особливою різноманітністю тематики відзначаються жартів­ливі пісні про аномалії в інституції кумівства. Між кумом і кумою могли встановлюватись дуже близькі взаємини, які з погляду на­родної моралі викликали заперечення, а отже, й гумористичне ви­світлення.

(Слухання пісні «Грицю, Грицю, до роботи» з наступним аналізом.)

Коломийки — це короткі пісеньки-куплети, що складаються з двох віршів. Зміст коломийок здебільшого побутовий: кохання, розлука, жарти, кепкування, життя селянина, рекрута, жовніра, сатира на багатіїв, владу, різні сторони життя. Коломийки домі­нують у фольклорі гуцулів і бойків. Під коломийки грають музи­ки (скрипка, бас, барабан, тарілки). Як танок коломийка відома з XVI ст. У різних місцевостях їх виконують по-різному за темпом і танцювальними фігурами.

Колискові пісні. За своїм виникненням цей вид пісень теж на­лежить до найстаровинніших. Вони виконувалися напівнаспівно, мали невелику за обсягом мелодію, розмірений ритмічний рух. Ти­пові, найпоширеніші образи колискових – сіренький котик, коза рогата, горобчик та інші тварини.

(Слухання пісні «Ой, ходить сон».)

«Учень-нотар»

Татаро-монгольська навала на декілька сторіч перервала істо­ричний розвиток нашої держави. Лише з II половини XV ст., після того, як зруйновані українські міста й села почали відроджувати­ся, почали відновлюватися освіта, наука, культура. Найважли­вішою галуззю професійного музичного мистецтва залишається церковна творчість.

Музиканти Київської Русі не використовували нотного письма, хоча в Західній Європі нотописання виникло в IX ст. Мелодії запи­сувалися за допомогою спеціальних знаків — крюків. Звідси і по­ходить знаменна або крюкова нотація — інтерпретований варіант візантійської нотації. Вона характеризується відсутністю лінійок, приблизною визначеністю висоти й тривалості звуків. У подаль­шому всі зусилля музикантів були спрямовані на вдосконалення крюкової нотації шляхом подолання неточності запису.

Упродовж тривалого історичного розвитку знаменний розспів поступово інтонаційно й ритмічно збагачувався, відбувалося роз­ширення діапазону звукоряду, спостерігалися ладові зміни, ви­никло чимало його різновидів.

Виникнення багатоголосого співу спричинило певні труднощі у запису музики старим крюковим способом. Це зумовило появу строчного співу — ранньої перехідної форми церковного багато­голосся. Особливістю запису цього співу було те, що хорові партії записували крюками над текстом кількома рядками відповідно до кількості голосів. Це призвело до поступового розвитку поліфо­нічних засобів музики, викликало створення віртуозних хорових форм, що виконувалися на вісім і більше голосів.

Із XVI ст. в Києві виникає новий запис нот, так зване «київ­ське знам’я», що пишеться на п’яти лінійках («знам’я» означало «знак»). Знаменний розспів був суто вокальним, без супроводу му­зичних інструментів. Його краса і самобутність викликали захо­плення у багатьох іноземних мандрівників.

У хоровому співі відбулося чітке розмежування голосів за ви­сотою і тембром: бас, тенор, альт, дискант. Тексти записували знайомою народу слов’яно-руською мовою, а музику — уже не крюками, а новим «київським знам’ям». Це вже було нотно-ліній­не письмо, що дещо відрізнялося від сучасного. Спів вівся за спе­ціальними рукописами-книгами. Склалися дві системи нотних за­писів — самобутня і візантійська. Усі наспіви, що виконувались у церкві в будні, а також святкові дні за календарем (від вересня до серпня),— у XIV—XVI ст. збирались поступово в одну велику, гарно прикрашену рукописну книгу — ірмолой.

Професійна музика того часу, окрім монастирів і храмів, зо­середжується здебільшого у братських школах ,та академіях. Під керівництвом учителя музики, чи як тоді писали «мусики», учні повинні були співати в хорі не лише Службу Божу, але й вивча­ти світські твори — написані спеціально для привітання іменитих гостей і князів, або супровідні театральні декламації на грецькі, латинські та українські тексти, так звані шкільні драми, у яких церковні сюжети розігрувались із цілком «світською» пишністю. Вистави супроводжувались музичними номерами, збагачувались розкішними костюмами та декораціями. Музика в цих шкіль­них драмах посідала дуже важливе місце, містила канти, коляди й псалми різноманітного змісту, .що виникли в середовищі народ­них музикантів. Отже, відбувались зближення і взаємовплив на­родної та церковної професійної музики.

На XVI ст., тобто на час розвитку освіти в братських школах та академіях, припадає поширення в Україні багатоголосого співу, що тоді називали партпеспим, тобто складеним із багатьох окремих « партій »-голосів.

2. Запис у зошитах

6. 
   Актуалізація набутих знань учнів (рефлексія)
   

1. 
   Слово вчителя
   

2. 
   Самостійне заповнення учнями таблиці
   

• 
  київський розспів;
  
• 
  військова;
  
• 
  придворна;
  
• 
  шкільна драма;
  
• 
  восьмігласіє;
  
• 
  київське знам’я;
  
• 
  весільна;
  
• 
  жартівлива;
  
• 
  канти;
  

• 
  колискові;
  
• 
  псалми;
  
• 
  колядки;
  
• 
  жниварські пісні;
  
• 
  щедрівки.
  

6. 
   Підбиття підсумків уроку
   

Група «журналістів» ставить групі «слухачів» запитання, які вони підготували під час виступів групи «пошуковців». Група «слухачів» намагається відповідати на запитання якомога доклад­ніше. Доповіді, запитання за ними й відповіді на запитання учні оцінюють колективно.

6. 
   Домашнє завдання: