Тема. Музична культура Київської держави: народна, придворно-світська, церковна. Народна творчість: епос, календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні Мета



Скачати 201.53 Kb.
Дата конвертації01.05.2016
Розмір201.53 Kb.


Тема. Музична культура Київської держави: народна, придворно-світська, церковна. Народна творчість: епос, календарно-обрядові та родинно-обрядові пісні

Мета: дати знання про роль українського народного мисте­цтва в розвитку національної культури, види та жан­ри українського мистецтва; розвивати вміння по­рівнювати українську художню культуру минулого й сучасності, уміння обґрунтовувати оцінні суджен­ня щодо зразків українського мистецтва; виховувати інтерес до музичної культурної спадщини.

Оснащення. Зоровий ряд: ілюстрації із зображеннями музикантів на фресках Софійського Собору в Києві; репродукція картини В. Васнецова «Баян». Музичний ряд: фоно- записи музичних творів зі збірок «Вінок веснянок» (№1, 2) М. Лисенка, пісень «Щедрик» «Ой, ходить сон», «Грицю, Грицю, до роботи» та ін. Обладнання: ТЗН; схеми «Носії музичної творчості в Україні», «Давньоруські музичні інструменти» та ін.

Тип уроку: комбінований урок.




Жодна національна музика не виявила досі сво­єї народності з такою величчю й силою, як укра­їнська,— навіть більше, ніж великоросійська. Слухаючи її... відкривається перед тобою історія України, краще розумієш характер народу, ніж читаючи Гоголя...


Л. Толстой

ХІД УРОКУ




  1. Організаційний момент

  2. Перевірка домашнього завдання

Захист учнями проекту «Карта музичної культури Київської Русі» (2—3 учні)

  1. Актуалізація опорних знань учнів

Бесіда

  • Пригадайте, яка надзвичайна подія докорінно змінила перебіг духовного та культурного життя нашого народу за часів Ки­ївської Русі. Коли це сталося? (Прийняття християнства; 988 р.)

  • Як ви гадаєте, у якому напрямі розвивалася музична творчість у Київській Русі — вокальному чи інструментальному? (Від­повіді учнів.)

  • Якою є роль фольклору в розвитку музичної творчості в давни­ну? (Припущення учнів.)

  • Які археологічні знахідки свідчать про розвиток музичної культури на території України до XVII ст.? (Відповіді учнів.)

  • Пригадайте з курсу «Художньої культури» 9-го класу, що на­зивають календарними піснями. Наведіть приклади. (Відповіді учнів.)

  1. Мотивація навчальної діяльності

Слово вчителя

Зараз ми маємо можливість слухати різну музику: нашу народ­ну й іноземну, сучасну й класичну, вокальну й інструментальну. А чи знаєте ви, що навіть у прадавні часи музика вже відзначалася розмаїттям? Чи знаєте ви, яку музику слухали та виконували наші предки? Про це ми й дізнаємось сьогодні на уроці.



  1. Викладення нового навчального матеріалу

1. Виступи учнів із повідомленнями, підготовлені індивідуально

Примітка. Перед початком роботи клас об’єднується у групи: група 1 «Пошуковці» (ті 5 учнів, які готували повідомлення до сьо­годнішнього уроку); Група 2 «Слухачі» (половина учнів класу: їхнє завдання — уважно слухати доповіді однокласників, щоб наприкінці уроку мати змогу відповідати на запитання «Журналістів» за новим матеріалом);

група 3 «Журналісти» (друга половина учнів класу: їхнє завдан­ий також уважно слухати доповіді однокласників, але з іншою ме­тою щоб наприкінці уроку мати змогу поставити запитання за новим матеріалом «Слухачам»).

«Учень-історик»

Київська Русь відзначалася надзвичайно розвинутим і профе­сійним музичним мистецтвом. Воно містило, крім скарбів народної творчості, також церковну музику (що поширилася після прий­няття Київською Руссю християнства в 988 р.), музику княжого двору (при якому обов’язково утримувались гуслярі та співаки) та ярмаркове музикування, що представляли скоморохи.

У II половині X—XI ст. державно-політичне й культурне жит­тя Київської Русі сягнуло високого рівня, і давньоруська держава посіла одне з провідних місць серед країн Європи. Про це свідчать багатовікова усна пісенна традиція, що збереглася в народі до на­ших часів, пам’ятки архітектури, образотворчого мистецтва й пи­семності.

Своїм корінням сучасні народні українські музичні ін­струменти сягають часів Київської Русі. Столицею цієї великої східнослов’янської держави став Київ, що перетворився у X—XI ст. на один із найбільших культурних і політичних центрів тогочасної Європи. Тут розвивалася письменність, закладалися основи науки й освіти, утворювалися: видатні осередки самобутньої культури.

Початкова стадія формування української музики невідділь­на від розвитку музичної культури Київської Русі. Зображення музикантів, які грають на духових, лютнеподібних інструментах, арфі, органі, тарілках, а також блазнів, які танцюють, на фресках Софійського Собору в Києві (XI в.) підтверджують жанрове різно­маніття давньоруського мистецтва, його народні витоки. На одній із них зображено музиканта-соліста, виконавця на скрипкоподібному струнному смичковому інструменті. При цьому зображений спосіб гри на цьому інструменті, а також тип обличчя і частково одяг музиканта свідчать про його слов’янське походження. Одяг та інструментарії групи музикантів, зображених на другій фресці, дають підстави вважати, що серед них є й «заморські» музикан­ти, можливо, візантійські. Існує версія, згідно з якою на фресках Софії Київської зображено саме візантійських мімів, яких було привезено до Києва, або ж одягнутих на їхній зразок наших ли­цедіїв (зважаючи на типовий для зображених короткополий одяг

і їхні гостроконечні шапки). Літописні згадки про співців Бояна (Баяна) та Митусу датують XIII ст. Наприкінці XIII — на початку XIV ст. українська народна музика визначилася як самостійна га­лузь східнослов’янської музики. У XIII ст. у Волинському Літопи­сі (1241) згадується ім’я галицького «словутного співака» Митуси; у документах XIV—XV ст.— про українських музикантів-лірників при польських дворах, бандуриста Чурила.

На попередньому уроці ми дізналися про те, якими були му­зичні інструменти доби палеоліту. Найбільшим скарбом музичної культури українського народу стала народна пісня, що ввібрала традиції ще язичницьких, тобто дохристиянських часів, і пізні­ше відобразила весь складний тернистий шлях історії нашого на­роду, його надії та сподівання, здобутки й втрати. Український музичний фольклор містить величезну кількість пісень, танців, замовлянь, обрядів; у ньому, мов у краплині води, відбилась душа народу. Проте не лише народна творчість свідчить про визначний мистецький талант нації.

«Учень-придворний»

У музичному побуті княжого двору часів Київської Русі попу­лярним стає мистецтво народних співців-сказителів билин і пісень, музикантів і фокусників-скоморохів, що поєднувалося з інтересом до різних «заморських» музикантів та їхніх інструментів. Серед світських музикантів особливе місце посідали співці-дружинники на княжих дворах, які у своїх піснях, акомпануючи собі на гус­лах, славили подвиги князів і їхньої раті, піднімали бойовий дух, згадували видатні події минулого. Серед них легендарну сла­ву здобув Боян, про якого згадується у «Слові о полку Ігоревім», а в Галицько-Волинському князівстві гриміла слава співця Митуси. Музичний супровід звучав під час прийому київським князем іноземних послів. Воєнні походи теж супроводжувались грою На трубах, рогах, а також на ударних інструментах — бубнах та дзвонах. Музика та спів належали до обов’язкових елементів осві­ти у Київській Русі, знання музики було обов’язковим не лише для бояр, але й для княжих дітей.

Дуже охоче приймали скоморохів — народних співців і вико­навців на гуслах, гудках та свирілях не лише в княжих палатах, Шле й у колі київських міщан і ремісників. їх називали також «веселими людьми», «веселими молодцями», «гудочниками», «гусля­рами» , без яких не обходилось ані весілля, ані забави. Навіть у літо­писах згадуються гудці, зокрема в Іпатіївському літописі серед ін­ших називається гудець Ор, який умів співати половецьких пісень. Навіть така сувора у своїх законах і звичаях спільнота, як За­порізька Січ, не цуралась музики. Адже музику на Січі розуміли й любили, свої бойові перемоги, різноманітні свята козаки відзна­чали з музикою і танцями, та й у похід виступали теж із трубами і бубнами.

Світська музика цього періоду сягнула значного розвитку. Особливо популярними були канти й псалми. Назва перших похо­дить від латинського canto, італійського сапіаre, тобто «спів» — це багатоголосі пісні, що спочатку були позацерковними, тобто не ма­ли права виконуватись під час богослужіння, проте писались лише на релігійний текст.



«Учень-церковник»

Християнський церковний спів Київської Русі спирався на тра­диції візантійської культури. Адже Київ прийняв саме візантій­ський, тобто східний православний церковний обряд, об’єднавшись у такий спосіб із «братами по вірі», болгарами, греками, грузина­ми, сербами. Із цих країн приїжджали на Русь не лише свяще­ники, але й співаки, музиканти, які передавали знання канонів церковної музики за православним обрядом. Стародавні літописи постійно згадують про це. Так, Густинський літопис повідомляє, що «Володимир привіз із собою з Корсуня першого митрополита... а також співаків болгарського походження». Після завершення бу­дівництва Софійського Собору, на запрошення Ярослава Мудрого, у 1053 р. «із Греції до Києва приїхали троє знавців церковного співу зі своїми родинами і вчили русичів цього співу на вісім гласів (тоб­то голосів)». Музика невипадково посідала у богослужіннях руси­чів важливе місце, оскільки вважалось, що церковний спів набли­жає людську душу до Бога, сприяє очищенню від гріховних думок.

Із часом на основі візантійських зразків тут сформувався влас­ний духовний спів, який згодом почали називати київським роз­співом. Основною формою церковного співу, починаючи з XII ст., був саме старокиївський розспів. Для кожного тижня, починаючи від Великодня, свята Христового Воскресіння, православне бого­служіння мало свій глас, тобто свою особливу мелодію, яких за­галом було вісім. Коли закінчували співати всі вісім гласів, то по­чинали знову від першого. Тому і вся система церковного співу називалась «восьмігласієм».

«Учень-народник»

Примітка. Частина нового матеріалу, що стосується народної му­зики, певною мірою є складною та, можливо, занадто перевантаженою ін­формацією для викладення її учнем. Уважаємо за доцільне рекомендувати вчителеві обов’язково допомогти «учневі-народнику» з підготовкою його доповіді або взяти на себе викладення цієї частини навчального матеріалу.

Дуже багатою та різноманітною була народна музика. Крім збе­реженню та подальшого розвитку пісенних жанрів, що зародилися ще в докласовому суспільстві, у Київській Русі виникають нові жанри, породжені важливими історичними подіями. Найзначніший з-поміж них жанр — билинний епос, що розвинувся в пері­од розквіту Київської Русі (кінець X — початок XI ст.) у зв’язку з прагненням народу відобразити й оспівати боротьбу за незалеж­ність і єдність вітчизни. В образах билинних богатирів відбилися уявлення народу про героя-патріота, поборника правди та справед­ливості.



Календарно-обрядові пісні. Український народ із давніх-давен зберігав давньоруські традиції свят і пов’язаних із ними пісень річного землеробського циклу, якими супроводжувалися зустріч Нового року, настання весни, збирання врожаю. Зимовий цикл календарних пісень складається в Україні з колядок і щедрівок. Змістом їх було побажання успіху в новому землеробському році, здоров’я і добробуту сім’ї, величання господаря. Прикладом пісень цього циклу є «Щедрик».

(Слухання або виконання української народної пісні «Щедрик» із наступним аналізом тексту та мелодії.)

Чимало стародавніх колядок і щедрівок дійшло до наших часів у вигляді веселих зимових ігор і розваг молоді. Донині існує давня традиція новорічного «засівання» подвір’їв і хат відбірним зер­ном. Однією з найулюбленіших розваг молоді стали пісні та ігри, пов’язані зі стародавнім звичаєм новорічних ворожінь на розто­пленому воску, спалюванням «діда». Зимовий цикл пісень завер­шувався у давні часи піснями на проводи зими — святкуванням Масляної (Масниці).



Веснянки та гаївки починали співати з настанням весни. Спів веснянок в Україні завжди супроводжувався танками, хоровода­ми, іграми, які дівчата виконували в полі, на галявинах. Веснянки оспівували явища природи, молодість і дівочу вроду. Люди очі­кували весну і закликали її. Діти також брали участь у піснях-іграх (зверталися до птахів, звірів, сонечка). У веснянках відтво­рювались певні сільськогосподарські роботи. Весняну обрядовість складають пантомімічні сценки-ігри, співання весняних пісень-закличок, танки, ігри зі співами. Пантомімічні сценки-ігри зберег­лися найменшою мірою. У глибоку давнину виник звичай випі­кати обрядове печиво — «жайворонків», з якими діти видиралися на дерева, паркани і закликали весну. Ще один давній весняний обряд: дівчата ставали «ключем», брали одна одну за руки й біг­ли навколо села, імітуючи крики журавлів. У березні, коли по­чинав танути сніг, дівчата збиралися групками і починали співа­ти пісні-заклички, щоб прискорити настання весни й випрохати у природи щедрого літа. У веснянках-закличках з’явилися і нові мотиви — кохання й парування молоді. Рухами заклички не су­проводжували. Більшість ігрових веснянок виконуються як колові (дівчата утворюють коло або еліпс) й ключові (ставши «шнурком», йдуть одна за одною, виписуючи різні фігурки й ламані лінії). Уче­ні припускають, що колові веснянки виникли в епоху поклоніння сонцю (коло, круг — це символ сонця). Веснянки (гаївки, ягівки, гагілки) співають на великодні свята. На Волині, Поділлі й Над­дніпрянщині, окрім гаївкових ігор (рудиментів давніх обрядів і магічних ритуалів), збереглися весняні пісні, які співають від Благовіщення. У деяких регіонах (Поділля, Холмщина, Підляшшя, Галичина, Підгір’я) цілі групи гаївок чи веснянок отримали назви від окремих ігор: «Галя», «Володар» («Воротар»), «Жук» («Жучок»).

Наприкінці сезону спів веснянок поступово скорочувався, за­мінюючись звичайними гуртовими (ліричними) піснями. У тема­тиці веснянок відбиваються ставлення до природи й весни (слова «ладо», «лель»; культ природи в сюжетах танків «Мак», «Льон», «Груша», «Журавель», «Зайчик»), спогади про життєвий уклад і лицарські доблесті часів Київської Русі, козацьких воєн. Здебіль­шого веснянки мають любовні мотиви (обрання пари, сватання, сімейні стосунки, символічні подарунки, жарти).



рослуховування українських народних пі­сень «Мак», «А ми просо сіяли», «Ой, весна, весна та й весняноч­ка» — див. 1-й «Вінок веснянок» М. Лисенка, «Благослови, мати, весну закликати» — див. 2-й «Вінок веснянок» М. Лисенка.)

Русальні пісні виконувались наприкінці травня — на початку червня. Вони уславлювали весняну природу, людське кохання. За народними віруваннями, русалки в цей час виходили з води — бі­гали полями, могли залоскотати подорожніх. Мотиви русальних пісень багато в чому збігаються з мотивами веснянок, пов’язаних із образами природи (ліс, плетіння вінків, образи дерев). Існує дав­ній обряд прибирання і замаювання дівчини, яку водять, співаючи пісню про тополю. Подекуди збереглись також процесійні обходи поля з виспівуванням царинних пісень — своєрідних молитов за урожай і збереження його від стихії.

Купальські пісні здавна виконувались на літнє свято Івана Ку­пала, ними проводжали весну. Це свято супроводжували певні об­ряди — молодь стрибала через вогнище, дівчата ворожили, плели вінки та пускали їх за водою, уранці купалися в росі.

Жнива — пора тяжкої праці, але водночас — це найщасливіший час для селянина-хлібороба, який радіє врожаю. У жнивах розрізняють три етапи: початок жнив (зажинки), самі жнива й за­вершення жнив (обжинки). За цим принципом групуються й основ­ні обрядові дії, що супроводжуються виконанням жниварських пісень — зажинкових, жнивних, обжинкових.

Зажинання першого снопа. До нього зверталися, співали вели­чальних пісень. Коли жали на чужому йолі, співали також і госпо­дареві. Під час самих жнив обрядів не було; співали й жартували, повертаючись дорогою з поля. Значне місце в тематиці пісень по­сідали скарги на тяжку працю, звертання до сонця, очікування вечора.

Обжинки — найурочистіша частина жнив, що складалася з кількох епізодів: завивання «бороди» («кози»), коли підбирали залишені на полі колоски, заплітали їх, уквітчували, обв’язували стрічкою, зерно витрушували на ниву, пригинаючи «бороду» до землі, і водили біля «бороди» хороводи, співали пісні; обряд він­ка— обирали серед жниць «царівну», коронували її вінком, до рук давали прикрашений стрічками і квітами сніп, співаючи, йшли до села, обходячи двори, вітали господарів із завершенням жнив і плели всі разом вінок, який вручали господареві, за вінок вимагали викуп — пропонували влаштувати вечерю, після чого танцювали й співали.

Мотиви пісень цього типу — привітання господарів, побажання щастя, добробуту. Жниварські пісні містять мотиви висміювання лінивих косарів або женців, скарги на важку фізичну працю. Се­ред мотивів обжинкових пісень — подяка ниві за щедрий урожай, величання господарів, оспівування обжинкового віночка — симво­лу врожаю.

Весільні пісні. Виникнення найстародавніших груп весільних пісень належить до первіснообщинного суспільства. Вони відбива­ють такі давні весільні звичаї, як: «умикання» молодої, «викуп» молодої, «заговорювання» чи заклинання «злих» або «добрих» сил природи. Весь цикл пісень, що супроводжують весілля, умовно можна розподілити на дві основні частини: 1) до шлюбу, у цен­трі — ліричний образ молодої, її прощання з батьківським домом, дівуванням, подругами; 2) після шлюбу — пісні величальні, ві­тальні, жартівливі, танцювальні.

Жартівливі, сатиричні пісні. Весела пісня — це одна з форм залицяння та взаємопізнання парубків і дівчат. Жартівливі пісні про молодь висміюють дівочі й парубочі вади (лінощі та недбаль­ство, дурість і недотепність, нескромність і легковажність), різ­ні недоречні ситуації під час дівування й парубкування, комічні освідчення та непорозуміння. У багатьох піснях-діалогах важливим гумористичним прийомом є мимовільне самовикриття героя (наприклад, у відповіді парубка дівчині, яка кличе його на поба­чення, змальовується гумористична постать неабиякого боягуза). Пісні такого характеру пронизані м’яким інтимним гумором.

Своєрідну групу жартівливих пісень становлять твори, що зо­бражують життя літніх людей. Різні колізії у взаєминах і непо­розуміння родинного життя, відтворені через постаті діда й баби, набувають яскравої гумористичності й рельєфності.

Особливою різноманітністю тематики відзначаються жартів­ливі пісні про аномалії в інституції кумівства. Між кумом і кумою могли встановлюватись дуже близькі взаємини, які з погляду на­родної моралі викликали заперечення, а отже, й гумористичне ви­світлення.

(Слухання пісні «Грицю, Грицю, до роботи» з наступним аналізом.)

Коломийки — це короткі пісеньки-куплети, що складаються з двох віршів. Зміст коломийок здебільшого побутовий: кохання, розлука, жарти, кепкування, життя селянина, рекрута, жовніра, сатира на багатіїв, владу, різні сторони життя. Коломийки домі­нують у фольклорі гуцулів і бойків. Під коломийки грають музи­ки (скрипка, бас, барабан, тарілки). Як танок коломийка відома з XVI ст. У різних місцевостях їх виконують по-різному за темпом і танцювальними фігурами.

Колискові пісні. За своїм виникненням цей вид пісень теж на­лежить до найстаровинніших. Вони виконувалися напівнаспівно, мали невелику за обсягом мелодію, розмірений ритмічний рух. Ти­пові, найпоширеніші образи колискових – сіренький котик, коза рогата, горобчик та інші тварини.

(Слухання пісні «Ой, ходить сон».)

«Учень-нотар»

Татаро-монгольська навала на декілька сторіч перервала істо­ричний розвиток нашої держави. Лише з II половини XV ст., після того, як зруйновані українські міста й села почали відроджувати­ся, почали відновлюватися освіта, наука, культура. Найважли­вішою галуззю професійного музичного мистецтва залишається церковна творчість.

Музиканти Київської Русі не використовували нотного письма, хоча в Західній Європі нотописання виникло в IX ст. Мелодії запи­сувалися за допомогою спеціальних знаків — крюків. Звідси і по­ходить знаменна або крюкова нотація — інтерпретований варіант візантійської нотації. Вона характеризується відсутністю лінійок, приблизною визначеністю висоти й тривалості звуків. У подаль­шому всі зусилля музикантів були спрямовані на вдосконалення крюкової нотації шляхом подолання неточності запису.

Упродовж тривалого історичного розвитку знаменний розспів поступово інтонаційно й ритмічно збагачувався, відбувалося роз­ширення діапазону звукоряду, спостерігалися ладові зміни, ви­никло чимало його різновидів.

Виникнення багатоголосого співу спричинило певні труднощі у запису музики старим крюковим способом. Це зумовило появу строчного співу — ранньої перехідної форми церковного багато­голосся. Особливістю запису цього співу було те, що хорові партії записували крюками над текстом кількома рядками відповідно до кількості голосів. Це призвело до поступового розвитку поліфо­нічних засобів музики, викликало створення віртуозних хорових форм, що виконувалися на вісім і більше голосів.

Із XVI ст. в Києві виникає новий запис нот, так зване «київ­ське знам’я», що пишеться на п’яти лінійках («знам’я» означало «знак»). Знаменний розспів був суто вокальним, без супроводу му­зичних інструментів. Його краса і самобутність викликали захо­плення у багатьох іноземних мандрівників.

У хоровому співі відбулося чітке розмежування голосів за ви­сотою і тембром: бас, тенор, альт, дискант. Тексти записували знайомою народу слов’яно-руською мовою, а музику — уже не крюками, а новим «київським знам’ям». Це вже було нотно-ліній­не письмо, що дещо відрізнялося від сучасного. Спів вівся за спе­ціальними рукописами-книгами. Склалися дві системи нотних за­писів — самобутня і візантійська. Усі наспіви, що виконувались у церкві в будні, а також святкові дні за календарем (від вересня до серпня),— у XIV—XVI ст. збирались поступово в одну велику, гарно прикрашену рукописну книгу — ірмолой.

Професійна музика того часу, окрім монастирів і храмів, зо­середжується здебільшого у братських школах ,та академіях. Під керівництвом учителя музики, чи як тоді писали «мусики», учні повинні були співати в хорі не лише Службу Божу, але й вивча­ти світські твори — написані спеціально для привітання іменитих гостей і князів, або супровідні театральні декламації на грецькі, латинські та українські тексти, так звані шкільні драми, у яких церковні сюжети розігрувались із цілком «світською» пишністю. Вистави супроводжувались музичними номерами, збагачувались розкішними костюмами та декораціями. Музика в цих шкіль­них драмах посідала дуже важливе місце, містила канти, коляди й псалми різноманітного змісту, .що виникли в середовищі народ­них музикантів. Отже, відбувались зближення і взаємовплив на­родної та церковної професійної музики.

На XVI ст., тобто на час розвитку освіти в братських школах та академіях, припадає поширення в Україні багатоголосого співу, що тоді називали партпеспим, тобто складеним із багатьох окремих « партій »-голосів.


2. Запис у зошитах









  1. Актуалізація набутих знань учнів (рефлексія)

  1. Слово вчителя

Спираючись на визначення, з якими ми ознайомились на уро­ці, самостійно заповніть стовпчики таблиці «Музична культура Київської Русі».

  1. Самостійне заповнення учнями таблиці

Музична культура Київської Русі

Церковний спів

Світська музика

Особливості нотування

Народна музика













Слова для заповнення таблиці:

  • київський розспів;

  • військова;

  • придворна;

  • шкільна драма;

  • восьмігласіє;

  • київське знам’я;

  • весільна;

  • жартівлива;

  • канти;



  • колискові;

  • псалми;

  • колядки;

  • жниварські пісні;

  • щедрівки.

  1. Підбиття підсумків уроку

Інтерактивний метод «Інтерв’ю»

Група «журналістів» ставить групі «слухачів» запитання, які вони підготували під час виступів групи «пошуковців». Група «слухачів» намагається відповідати на запитання якомога доклад­ніше. Доповіді, запитання за ними й відповіді на запитання учні оцінюють колективно.



  1. Домашнє завдання:

- доповнити альбом «Історія й культурна спадщина мо­го народу» новими сторінками з інформацією про музичну культу­ру Київської Русі.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка