Тема людина в предметному полі соціології



Скачати 232.88 Kb.
Дата конвертації12.04.2016
Розмір232.88 Kb.
Тема 1. ЛЮДИНА В ПРЕДМЕТНОМУ ПОЛІ СОЦІОЛОГІЇ

  1. Особистість як об’єкт соціологічного аналізу.

  2. Людина як жива біопсихосоціальна багаторівнева система.

  3. Соціологічна структура особистості


1. Особистість як об’єкт соціологічного аналізу

У повсякденній мові вживається ціла низка близьких за змістом понять: «людина», «індивід», «індивідуальність», «особистість».

Найчастіше ці поняття використовуються як синоніми, хоча у соціальних науках за ними закріплені різні значення.

Людина – поняття найбільш загальне, родове, яке веде своє походження з моменту виділення homo sapiens і служить для характеристики універсальних, притаманних всім людям якостей і здібностей. Поняття «людина» вказує лише на якісну відмінність людей від тварин і нічого не говорить про соціальну різницю між людьми.

Людина являє собою єдність біологічного і соціального. З одного боку, людина – це біологічна істота, яка досягла найвищого ступеня еволюційного розвитку живих організмів на землі. Біологічне в людині фіксується поняттям «організм». Людині у цьому розумінні властиві певна тілесна організація, темперамент, динаміка психічних процесів, здатність переживати тощо. З іншого боку, людина – елемент і суб’єкт суспільства, «сукупність всіх суспільних відносин».

У філософії та соціології проблема співвідношення соціального та біологічного в людині має два протилежні варіанти рішення. Перший із них пов’яза­ний з абсолютизацією біологічного, природного начала. Такий підхід виявив себе в соціобіології. Наприклад, американський вчений Е. Вілсон намагається пояснити альтруїстичну поведінку людини впливом генетичних факторів, таких, як «родинний відбір» та «включена пристосовність».

На жаль, прихильники соціобіології не приймають до уваги здатність людей мислити, використовувати символи і таким чином ігнорують роль культурних механізмів (мови, наприклад), соціального середовища у становленні і розвитку людини. ї, навпаки, представники «соціологізму» (Е.Дюркгейм та інші), пояснюючи співвідношення природного і соціального в людині, акцент роблять на соціальних факторах, потім вони намагаються або цілком відірвати особистість від притаманної їй природної основи, або розмежувати соціальне і природне в людині. У дискусії між біологізаторськими і соціологізаторськими тенденціями більшість науковців займають позицію, яку можна назвати біосоціальною трактовкою людини. Людина є живою системою, яка являє собою єдність біологічного і соціального. Як живий організм людина підкоряється біологічним закономірностям, але на рівні свідомості та особистості вона звернена до соціального.

Розвиток уявлень про людину пройшов кілька етапів.

У давньогрецькій філософії людина мислилася як частина космосу, як «малий світ», мікрокосм (Демокріт). Древні греки перші усвідомили, що кожна людина раціональна, має внутрішнє «Я», центром якого є розум.

У період Середньовіччя людина розглядалася як істота, яка створена за образом і подобою Бога.

Філософи епохи Відродження говорили про свободу, суверенність людини, про її безмежний творчий потенціал.

В епоху Просвітництва боротьба точилася за встановлення політичних свобод і громадянських прав людини.

У період ранніх буржуазних революцій відбувається поступове піднесення особистості у європейській філософії.

Взагалі предметом вивчення філософії є саме буття людини у широкому історико-теоретичному розумінні: її увагу привертають «вічні» питання – про сутність і сенс життя людини, її ідеали та цілі.

Людство як таке не існує самостійно. Жили і живуть окремі люди. Кожний окремий представник людського роду визначається поняттям «індивід».



Індивід (від лат. individ – неподільний) – це одиничний представ­ник будь-якого цілого (людського роду, соціальної групи, спільноти тощо). Коли мова йде про індивіда, він розглядається як конкретний носій всіх соціальних і психологічних якостей людства: розуму, емоцій, потреб тощо. Однак до змісту цього поняття не включаються ні особливості різних біологічних факторів (стать, вік, здоров’я, задатки як основа здібностей), ні відмінності соціальних умов життя та діяльності конкретної людини. Різниця, яка існує між індивідами, – це різниця між самими соціальними групами, до яких вони належать.

Поняття «індивідуальність» відображає як раз те особливе, неповторне, що відрізняє одного індивіда від іншого, причому ці відмінності можуть бути дуже різними: біологічними, психологічними, соціальними тощо. Це поняття широко застосовується у різних психологічних дисциплінах, а у соціології його використання обмежене.

Термін «особистість» (від лат. persona) має давнє походження. Спочатку він означав маску, яку одягали актори у давньогрецькому театрі, і вказував на комічну чи трагічну фігуру театральної вистави. Отже, первісно у поняття «особистість» був включений зовнішній, поверхневий соціальний образ, який індивідуальність приймає, коли грає певні життєві ролі – якась «личина», суспільне обличчя, повернене до оточуючих. Ця точка зору співпадає з думкою сучасного непрофесіонала, який оцінює особистість за критеріями чарівності, популярності, фізичної привабливості та інших соціально бажаних характеристик. Саме таке уявлення про особистість ховається за обіцянкою різних іміджмейкерів «зробити вас особистістю». Такий підхід знаходиться цілком поза сферою науки про особистість, оскільки він не приділяє ніякої уваги багатьом особливостям поведінки, які дійсно заслуговують на вивчення в контексті особистості.

Особистість також розглядалася як поєднання найбільш яскравих і помітних рис індивідуальності. Так, про людину можна сказати, що вона «сором’язлива особистість» або «комунікативна особистість», маючи на увазі, що сором’язливість і комунікативність є її найбільш характерними рисами. Це ототожнення особистості з тим зовнішнім соціальним враженням, яке вона справляє на оточуючих при взаємодії з ними. При такому, взагалі популярному, використанні терміна не зважають на те, що людина може бути або сором’язливою, або комунікативною залежно від ситуації. До того ж термін «особистість» у розумінні більшості аналітиків не передбачає ніякої оцінки характеру людини або її соціальних навичок, тобто не веде до поділу особистостей на гарних та поганих.

Особистість є об’єктом дослідження соціальних наук і перш за все філософії, психології і соціології, в межах яких виникло багато різних визначень цього поняття.

Монографія відомих американських дослідників Л. Х’єлла та Д. Зіглера, яка охоплює широке коло напрямків у психології, дозволяє скласти уявлення про різноманітність змісту поняття «особистість». Звернемося за їх допомогою до поглядів деяких визнаних теоретиків в області психології особистості. Наприклад, К. Роджерс, автор феноменологічної теорії особистості, описував особистість як організовану, довгочасну сутність, що суб’єктивно сприймається і складає саму серцевину наших переживань. Г. Олпорт, представник диспозиціонального напряму в теорії особистості, визначав особистість як те, що індивід являє собою насправді – внутрішнє «дещо», яке детермінує характер взаємодії людини зі світом. А у розумінні Е. Еріксона, одного з найвидатніших его-психологів, індивід протягом життя проходить через низку психосоціальних криз і його особистість є функцією результатів цих криз. Д. Келлі, автор когнітивної теорії особистості, розглядав особистість як притаманний кожній людині унікальний спосіб усвідомлення життєвого досвіду. Зовсім інший погляд запропонував автор структурної теорії рис особистості Р. Кеттел, на думку якого структура особистості складається з шістнадцяти вихідних рис. Нарешті, А. Бандура у своїй соціально-когнітивній теорії розглядає особистість як складний паттерн1 безперервного взаємовпливу індивіда, поведінки та ситуації.

Яскрава несхожість наведених теоретичних підходів недвозначно показує, що зміст особистості з позиції різних концепцій значно багатогранніший ніж той, який представлений у популярній концепції «зовнішнього соціального образу». Особистість несе у собі дещо більш важливе, суттєве і постійне. Слід додати, що ті чи інші визначення особистості не є обов’язково істинними чи хибними, вони лише більш чи менш корисні для теоретиків особистості при дослідженні, роз’ясненні закономірностей поведінки людини, а також при обговоренні результатів досліджень. Важливо також відзначити, що для розуміння того, що саме той чи інший вчений розуміє під терміном «особистість», необхідно проаналізувати його теорію в суттєвих деталях.

Автори згадуваної вище монографії роблять висновок, що, хоча не існує загальновизнаного єдиного визначення особистості, у більшості теоретичних напрямків психології особистість розглядається як загальна ідея індиві­дуальних відмінностей, як гіпотетична структура, як процес розвитку протягом життя, а також як сутність, що роз’яснює стабільні форми поведінки.

Сучасне осмислення поняття «особистість» дозволяє виділити декілька підходів до вивчення особистості, що відрізняються між собою за рівнем узагальнення. Найбільш загальним є філософський підхід до трактовки особистості, згідно з яким вона розглядається як суб’єкт пізнання, творчості та діяльності. Філософів цікавлять особливості людського існування, пов’язані зі здатністю людини виготовляти знаряддя праці, з наявністю членороздільної мови та мислення, а також моральних якостей.

Психологія досліджує особистість як стійку цілісність психічних процесів, властивостей і відносин: здібностей, темпераменту, характеру, вольових якостей, емоцій, мотивації, соціальних установок тощо. Вищеперелічені властивості і відносини мають індивідуальний характер, що робить людей несхожими один на одного; саме в цьому полягає специфіка психологічного підходу до аналізу особистості.

Соціологічний підхід, навпаки, звертає увагу на те, що робить людей схожими один на одного. Соціологія виділяє в особистості соціально-типове, тобто досліджує соціальні типи, що, очевидно, відрізняє її від психології. Описуючи соціальні типи, соціологи перш за все мають на увазі ті соціальні якості, які формуються у людей в процесі взаємодії у соціальних групах та спільнотах. Отже, при соціологічному розгляді особистості робиться акцент саме на її належності до певної соціальної групи чи спільноти, що накладає на людину певний відбиток, впливає на її духовний світ: ідеали, установки й норми поведінки, цінності, риси характеру тощо. Слід, правда, зауважити, що деякі науковці, міркуючи про сучасні тенденції розвитку соціологічної теорії особистості, схильні робити висновок про необхідність інтеграції у конкретних дослідженнях окремих елементів класичних теоретичних підходів соціології та психології особистості. Більше того, спостерігається підвищений інтерес соціологів до вивчення когнітивних структур, повсякденного досвіду та соціально-культурних характеристик особистості.

Порівнюючи поняття «особистість» та «індивід», підкреслюють, що індивіда необхідно розглядати як «основу» для формування особистості. Особистість являє собою результат розвитку індивіда, найбільш повне втілення усіх людських якостей. У момент народження дитина не є особистістю, вона – лише індивід. Для того, щоб стати особистістю, індивід повинен пройти певний шлях розвитку (згадайте всім знайоме ствердження, що особистістю не народжуються, нею стають). Основними умовами цього розвитку є:



  • біологічні, генетично завдані передумови;

  • наявність суспільства, соціального середовища, світу людської культури, з якими дитина взаємодіє.

Без суспільства людський індивід не може набути суто людські якості. Про це свідчить досвід життя так званих феральних людей (від лат. ferus – дикий). Ці люди – продукт соціальної ізоляції. Людські дитинчата (феральні люди), що за певних обставин пройшли «курс виховання» серед вовків, мавп, ведмедів тощо, тобто представників інших видів тварин, засвоювали їх звички: лазили рачки, гирчали як звірі, обнюхували м’ясо перш ніж з’їсти його. Повернувшись у суспільство, тобто до представників свого виду, «ферали», незважаючи на великі зусилля вихователів, не могли стати повноцінними соціальними істотами через те, що не були спроможні набути навичок мови, мислення, прямої ходи тощо. Таким чином, соціальне середовище, культура є вирішальними факторами в процесі перетворення людей як біологічних істот в істоти соціальні.

В системі соціологічного знання особистість – це індивід, який знаходиться під впливом суспільства та культури. Безглуздо з цієї точки зору розмірковувати про «особистість тварини». Поняття «особистість» має зміст і сенс лише при включенні індивіда у систему соціальних зв’язків і відносин, коли він починає виконувати певні соціальні ролі. Говорячи про особистість індивіда, ми тим самим характеризуємо його з точки зору взаємодії з оточуючими людьми, з іншими індивідами, з соціальною групою, до якої він

належить, тобто говоримо про його системну якість. В цьому відношенні особистість є не чим іншим, як вмістилищем соціально-культурної системи певної історичної епохи, її мікрокосмом. Поняття «особистість» вводиться в соціологію для виділення, підкреслювання неприродної («надприродної», соціальної) сутності людини та індивіда, для акцентування соціального начала. За стислим визначенням В. А.Ядова людина, яка розглядається в соціальному аспекті, і є особистість. Саме така людина є предметом соціологічного вивчення, зауважує цей відомий російський соціолог.

Що ж саме розуміють під «соціальними якостями» людини? Щоб відповісти на це питання, розглянемо структуру особистості, яку запропонував російський психолог К.К.Платонов. Ця структура складається з чотирьох підструктур, які відрізняються різним співвідношенням біологічних та соціальних елементів в людині, а саме:



  • біологічно обумовлена підструктура (темперамент, тип нервової системи, стать, вік, конституція тіла); це – суто біологічний рівень (соціальне практично відсутнє);

  • психологічна підструктура (або підструктура форм відображення), яка включає індивідуальні психологічні особливості – пам’ять, відчуття, уявлення, воля, емоції, почуття, увага, мислення тощо; це – біосоціальний рівень (біологічного більше, ніж соціального);

  • підструктура соціального досвіду (набуті емпіричні та теоретичні знання, уміння, навички, звички, норми тощо); це – соціально-біологічний рівень (значно більше соціального, ніж біологічного);

  • підструктура спрямованості особистості (потреби, інтереси, ідеали, переконання, ціннісні орієнтації тощо); це – соціальний рівень (біологічного майже немає).

Соціологів цікавить аналіз третьої, четвертої та почасти другої підструктур особистості, оскільки в них містяться соціальні якості та властивості людини, її соціокультурна сутність.

Таким чином, особистість – це стійка система соціально значущих та унікальних індивідуальних властивостей, якостей та рис, що характеризують індивіда як продукт суспільного розвитку і залучення його до системи соціальних відносин через активну предметну діяльність і спілкування. Особистість формується в процесі соціалізації і є продуктом індивідуального досвіду та соціальної взаємодії [18, с. 161].

Таке тлумачення особистості дозволяє:


  • по-перше, виявити системну якість індивіда, яка визначається його залученістю до суспільних відносин і культури і проявляється у діяльності та спілкуванні;

  • по-друге, охарактеризувати в людині соціальну основу її життєдіяльності, ті властивості і якості, які людина реалізує у соціальних відносинах та інститутах, в процесі взаємодії з іншими людьми;

  • по-третє, підкреслити, що особистість – продукт суспільного розвитку: Кожна людина інтегрує в собі певні соціально-культурні цінності і самостійне виділення особистості, її відособлення від суспільства і є продуктом історичного розвитку. При цьому тенденція до відособлення завжди поєднується з протилежною тенденцією до інтеграції в соціум; таке відокремлення можливе лише в процесі діяльності;

  • по-четверте, показати, як в кожній людині індивідуально відображаються соціально значущі властивості та якості;

  • по-п’яте, стверджувати, що сутність особистості визначається не її біологічними особливостями (привабливе обличчя, фігура тощо), а сукупністю тих суспільних відносин, до яких вона реально залучена, як свідомо, так і об’єктивно-стихійно. Інакше кажучи, сутність особистос­ті зводиться до її «соціальної якості» і вона, на відміну від самого індивіда, абстрактна і чуттєво не сприймається, хоча і є цілком персоніфікованою внаслідок того, що кожна людина є носієм певних виробничих, сімейних, національних та інших суспільних відносин.

Комплексним вивченням особистості займається спеціальна соціологічна теорія, яка називається «соціологією особистості». Предметом її аналізу є особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин на рівні взаємозв’язків із соціальними групами та спільнотами.

Особистість як об’єкт соціальних відносин розкривається за допомогою таких понять:



  • соціалізація, тобто процес входження індивіда у соціальне середовище, набуття ним соціального досвіду, засвоєння соціальних ролей, установок та зразків поведінки, норм і цінностей, притаманних даній соціальній групі;

  • соціальна ідентифікація – усвідомлення особистістю своєї належності до певної соціальної групи, її поведінка відповідно до прийнятих у групі норм.

Особистість як суб’єкт соціальних відносин характеризується через наступні поняття:

  • самоусвідомлення – це усвідомлення і оцінка людиною самої себе як суб’єкта практичної та пізнавальної діяльності. Оскільки мірою відношення людини до себе виступають інші люди, самоусвідомлення має суспільний характер;

  • ціннісні орієнтації особистості, зміст яких складають політичні, філософські, моральні переконання людини, глибокі і постійні прихильності, моральні принципи поведінки. Система ціннісних орієнтацій утворює своєрідний стрижень свідомості, який забезпечує сталість особистості, спадкоємність певного типу поведінки і діяльності, що виражається у спрямованості потреб та інтересів. Таким чином, ціннісні орієнтації є найважливішим фактором, що регулює і детермінує мотивацію особистості;

  • потреби, інтереси, соціальні установки та соціальна поведінка. Потреба – це нужда у чомусь об’єктивно необхідному для підтримання життєдіяльності і розвитку людини, залежність від того, що складає умови її існування. Природними є повсякденні потреби в їжі, воді, одязі, житлі, а також сексуальні тощо. Соціальними є потреби людини у праці, творчості, спілкуванні, знаннях тощо. Потреби, які усвідомлюються, перетворюються в інтереси особистості. Інтерес є реальною причиною діяльності особистості, яка спрямована на задоволення певних потреб, і лежить в основі безпосередніх імпульсів, мотивів поведінки.

Вирішальна роль при виборі особистістю моделі своєї поведінки належить диспозиційній установці. Диспозиція (від лат. disposition – схильність) означає настроєність особистості на певне сприйняття умов діяльності, а також на певний акт поведінки, спосіб дії в цих умовах. Диспозиції, або готовності, формуються на основі динамічної системи потреб і попереднього соціального досвіду особистості. Засновниками диспозиційної теорії особистості були американські соціологи У. Томас та Ф. Знанецький, а також російський соціолог В.А. Ядов. Диспозиційний механізм передбачає взаємодію мотивів і стимулів. Якщо мотиви є внутрішніми суб’єктивними спонуканнями діяльності особистості, то стимули, навпаки, являють собою зовнішні об’єктивні фактори і виражають собливості соціального середовища, оточення особистості. їх взаємодія приводить до появи установок особистості.

Установка взагалі – це специфічний стан людини, який характеризує її готовність до здійснення дії, яка спрямована на задоволення даної потреби в даній ситуації. Установка передує дії, вона є настроєнням особистості на дію. У психології та соціології прийнято виділяти в структурі установки три частини:

  • когнітивна частина передбачає наявність у особистості попередніх знань та інтересу до об’єкта;

  • афективна частина виражає емоційне відношення до об’єкту (подобається – не подобається);

  • поведінкова частина означає послідовність дій стосовно об’єкта.

На думку В.А. Ядова, диспозиції особистості необхідно розглядати як ієрархічно організовану систему:

  • диспозиції першого, нижчого рівня, – це елементарні ситуативні установки, тобто настроєність на сприйняття і поведінку у найпрос­тіших життєвих ситуаціях;

  • диспозиції другого рівня є узагальненими установками на типові соціальні об’єкти та ситуації (саме такі установки мають структуру, що розглядалася вище, тобто включають когнітивну, емоційну і поведінкову частини); мова йде про взаємодію індивіда з окремими об’єктами в різних конкретних ситуаціях. Установки такого роду в соціології називають соціальними, або ж «аттітюдами» (від англ. attitude – позиція, ставлення до будь-чого);

  • третій диспозиційний рівень утворюють базові соціальні установки, які визначаються інтересами особистості в різних сферах діяльності (сімейно-побутовій, професійній, у сфері розваг та відпочинку тощо);

  • вищий диспозиційний рівень утворюють ціннісні орієнтації.

Ще одне з понять, що характеризує особистість як суб’єкта соціальних відносин, це – «соціальна поведінка». Соціальною поведінкою називають усвідомлені, цілеспрямовані дії особистості, засновані на врахуванні потреб, інтересів і дій інших індивідів, існуючих соціальних норм.
2. Людина як жива біопсихосоціальна багаторівнева система.

Людина в цій концепції (І.І.Хомич) представлена як багаторівнева жива система.

Таких рівнів п’ять:


  1. поведінково-діяльний;

  2. свідомий;

  3. психічний;

  4. функціональний;

  5. структурний.

Жоден з цих рівнів не є самостійним. Кожен з них виконує свою специфічну роль у системі і є: невід’ємним її компонентом. Всі вони поєднуються системоутворюючим фактором – кінцевим результатом функціонування живої системи.

Структура системи передбачає певний ієрархічний зв’язок між рівнями, який зумовлений поетапним еволюційним виникненням. Кожен рівень надбудувався один над одним, утворюючи своєрідну ієрархічну структуру. В ній перший структурний рівень с наче матеріальною основою виникнення другого, функціонального рівня. На базі функціонального сформувався третій, психічний рівень, який, у свою чергу, є природною передумовою для формування четвертого рівня – рівня свідомості. Останній рівень став передумовою для формування поведінково-діяльного рівня, випробовуючи разом з ним формуючий вплив трудової діяльності.

З огляду на не, все нижчі рівні і приналежні до них елементи несуть на собі відбиток попередніх. Подібна структура надає можливість вивчати різні рівні організації людини спеціальним наукам, використовуючи для цього свою методику дослідження. У той же час осмислення взаємозв’язку приватних результатів досліджень вимагає інтегративного підходу, посилання на найбільш узагальнюючі науки про людину.

Системні характеристики людини:


  • Людина багаторівнева жива істота;

  • Людина – жива система, що відрізняється від усіх небіологічних систем ознаками життя і своєю поведінкою. Це постійна неперервна система, яку зупинити неможливо. Вона виникає, руйнується за особливими законами.

  • Людина – система, яка саморегулюється. їй притаманні адаптивні механізми саморегуляції, що дають змогу реагувати зміною своєї поведінки на будь-яку зміну навколишнього середовища.

  • Людина – соціально інтегрована жива система. Ця здатність у неї з'явилася піл зростаючим впливом соціальних факторів у процесі еволюції. Праця, свідомість, мовлення, мислення та інші атрибути людини вплинули па всі елементи та рівні системи, надавши їй соціально інтегративного характеру.

  • Людина – відкрита система, яка не може існувати в розриві з навколишнім світом, природним і соціальним середовищем, без безперервного обміну з нею речовиною, енергією та інформацією. Людина і середовище являють собою нову систему, між елементами якої, в процесі еволюції склалася своєрідна динамічна рівновага. Будь-яке відхилення від неї служить головним джерелом активності живої системи.

Необхідно зазначити, що всі рівні людини-системи задіяні на виконанні центрального завдання підтримання цілісності, стійкості і здатності до розвитку всієї системи. Як структурний, так і функціональний рівень являє собою функціональні об’єднання певного числа структурних елементів, призначених еволюцією для виконання життєво важливих завдань. Наступний психічний рівень, матеріальним носієм якого є центральна нервова система, яка має специфічну норму відображення реальної дійсності, а також складнішу інтегруючу функцію. Саме ці властивості дають підстави розглядати психічну діяльність людини як особливий, більш високий рівень функціонування живої системи. Завдяки центральній нервовій системі людина швидко й адекватно відтворює реальну дійсність, ефективніше пристосовується до середовища існування; врешті-решт нервова система об’єднує, організовує і корегує діяльність всіх інших систем організму на виконання поставлених перед ним завдань.

Рівень свідомості являє собою соціально інтегровану систему психічних функцій людини, за допомогою якої вона отримує можливість в ідеальній формі адекватно відтворювати усі прикмети, явища і процеси реальної дійсності й перетворювати світ за своїми інтересами.

З рівнем свідомості пов’язано й формування особистості під впливом факторів соціального середовища. Однак, будучи соціально обумовленим, н формування нерозривно пов’язано з попередніми рівнями людини структурним, функціональним, психічним. Наприклад, характер, пов’язаний з темпераментом, а значить, і з типами нервової діяльності, які безпосередньо залежать від структури нервової системи. Звідси, особистість у загальнолюдському плані має свою стійку структуру, яка включає в себе такі компоненти як емоції, волю, характер, здібності, мовлення. Ці компоненти є основними. На їх базі будуються всі інші характеристики особистості: свідомість, ідеали, спрямованість та ін.

Усі компоненти особистості виконують різні функції, але спрямовані на посилену і швидку реалізацію потреб, що виникають. У свою чергу, потреби пов’язані не тільки з рівнем свідомості, але й з усіма іншими рівнями живої системи. Це дає підстави для виділення в особистості, поряд із свідомими, й інші рівні: структурний, функціональний, психічний. Таким чином, таке нетрадиційне розуміння особистості по-новому ставить питання про співвідношення понять особистості та людини. Отже, людина є носієм особистісних характеристик.




3. Соціологічна структура особистості

У сучасній соціології окреслились два підходи до аналізу соціологічної структури особистості – нормативний і функціональний. Суть нормативного підходу полягає в тому, що він допомагає віднайти ті найсуттєвіші ознаки, яким особистість мас відповідати в ідеалі. Серед нормативних елементів особистості такими є світогляд, духовне багатство, висока мораль.



Функціональний підхід, на відміну від нормативного, допомагає виявити ті якості або властивості, якими людина наділена як реальний суб’єкт життєдіяльності. Виходячи з цього підходу, у соціологічній структурі особистості можна виділити три основні елементи: соціальний статус; соціальна роль; спрямованість особистості.

Слово “статус” – латинського походження. У Ст. Римі цей термін означав стан, правове становище юридичної особи. Однак наприкінці ХІХ ст. англійський історик соціології Г. Мейн додав цьому терміну соціологічного звучання. Статус – це соціальне становище людини в суспільстві, узагальнена характеристика, що охоплює професію, економічне становище, політичні можливості, демографічні характеристики людини. Наприклад, “будівельник” – професія; “працівник найманої праці” (отримує середній за розмірами прибуток) економічна характеристика; “член політичної партії” політична характеристика; “чоловік у віці 30 років” демографічні властивості (сюди відноситься і національність). Усі ці характеристики описують соціальне становище тієї ж самої людини, але з різних сторін.

Соціальний статус визначається у соціології як становище індивіда або соціальної групи стосовно інших індивідів, груп, яке пізнається за соціально значущими для даної системи ознаками. У найзагальнішому розумінні соціальний статус особистості у суспільстві пов’язують, як правило, з віком, статтю, походженням, професією, сімейним станом.

Отже, статус являє собою певну позицію людини у соціальній структурі групи чи суспільства, пов’язану з іншими позиціями через систему прав і обов’язків. Слід розрізняти два види статусу – особистий і соціальний.



Соціальний статус вживається в двох значеннях - широкому і вузькому. У широкому значенні соціальний статус - це соціальне становище людини у суспільстві, що дає їй узагальнену характеристику. У вузькому значенні соціальний статус – це становище людини, яке вона автоматично займає як представник великої соціальної групи (професійної, класової, національної). Особистий статус – це становище, яке людина займає у малій чи первинній групі, залежно від того, як вона оцінюється своїми індивідуальними якостями. Соціальний статус відіграє основну ролі, серед незнайомих, а особистий серед знайомих людей, що і становлять первинну, малу групу.

Кожна людина мас певний набір соціальних і особистих статусів, оскільки бере участь у безлічі великих і малих соціальних груп. До останніх відноситься сім'я, коло родичів і знайомих, шкільний клас, студентська група, клуб за інтересами, молодіжна група та ін. У них кожен з нас може мати високий, середній чи низький статуси, тобто бути лідером, незалежним чи аутсайдером.

Крім розглянутих видів статусу, існують і такі, як вроджені, набуті статуси: вроджений це статус, в якому людина народжена (соціальне походження, стать, національність, раса); набутий (освіта, кваліфікація та ін.) – це статус, який людина одержує завдяки власним зусиллям, бажанню, вільному вибору або досягає внаслідок удачі чи везіння. Таким, що досягається, вважається статус, що не призначається людині автоматично самим фактом народження. Так, професію водія чи менеджера людина здобуває завдяки власним зусиллям, підготовці і вільному вибору. Статус чемпіона, доктора наук чи рок-зірки людина також здобуває в результаті власних старань і величезній праці.

Важливо підкреслити, що чим динамічніше суспільство, тим більше в його соціальній структурі осередків, розрахованих на статуси, то досягаються. Крім того, чим більше в суспільстві статусів, що досягаються, тим воно демократичніше.

У західній соціології дослідження соціального статусу значною мірою спираються на концепцію соціальної стратифікації німецького соціолога М.Вебера (1864-1920 рр.), згідно з якою статусні групи є найважливішими елементами соціальної структури. Такі групи характеризуються специфічним стилем життя, певним типом освіти і занять, сприйняття певних цінностей і вірувань, дотриманням правил поведінки, звичаїв і традицій.

Цікаві розробки, пов’язані з соціальним статусом особистості, з’являються останнім частім і в Україні. Так, учені Інституту соціології НАН України Ю. Канигін і Ю. Яковенко пов’язують проблему соціального статусу особистості з потребою формування інтелектуальної еліти. Соціальний статус особистості, стверджують вони, вже давно переріс свої стихійні прояви і формується цілеспрямовано, з урахуванням індивідуальних якостей особистості.

Виходячи із соціального статусу, людина, як член суспільства виконує: ту чи іншу роль. Соціальна роль визначається в соціології як нормативний зразок поведінки індивіда, що займає певну соціальну позицію у суспільстві, групі, організації і виконує відповідні їй функції. Виконуючи ті чи інші соціальні ролі в суспільстві, індивід має можливість одні з них вибирати вільно (роль матері, батька), інші йому дано незалежно від його волі і бажання (роль жінки, чоловіка, національність, раса). Із соціальною роллю, як правило, пов’язують певні права та обов’язки індивіда, ступінь реалізації яких залежить не тільки від змісту рольових вимог, а й від можливостей і якості його самого.

Для визначення сукупності соціальних ролей, які виконує в суспільстві особистість, використовують два основні поняття: спосіб життя як відображення соціального в індивідуальному; стиль життя як відображення індивідуального в соціальному.

Кожний соціальний статус мас свій ролевий набір, тобто дотримання людиною певних зразків і норм поведінки, що випливають із соціального статусу. Наприклад, статус лікаря – це певні права і обов’язки, які переважно закріплені законом. Соціальна ж роль лікаря включає конкретні правила поведінки в спілкуванні з колегами, пацієнтами, адміністрацією, вимоги до рівня освіти, культури і т.д.

Роль являє собою динамічний аспект статусу. Кожний індивід має своє соціальне призначення, тобто має призначений йому набір статусів. Коли він використовує права і виконує обов’язки, які складають його статус, він грає роль. Роль і статус є нероздільними. Не існує ролей без статусів, як і статусів без ролей. Кожен індивід має серію ролей, які витікають з різних структур, в яких він бере участь. Ці ролі визначають те, що він повинен робити для суспільства і що суспільство може очікувати від нього. У кожному суспільстві є певні фактори, які використовуються як основа для приписування статусів. Найпростішим і найбільш універсальним є стать. Вік використовується майже так само часто, оскільки всі індивіди проходять цикл росту, зрілості і старості, і статуси, які будуть обумовлені віком, можна передбачити і підготувати до них. Сімейні зв’язки також можуть бути основою для приписування цілої серії статусів. Нарешті, такою підставою може бути народження в особливих соціальних групах, таких як клас або каста. Але статуси приписуються всією сукупністю цих факторів.

Питанням соціального статусу і соціальної ролі багато уваги приділяв відомий американський антрополог Ральф Лінтон (1893-1953 рр.), який тривалий час вивчав звичаї різних народів. Більшість робіт його були етнологічними і присвячувались Мадагаскару і Полінезії. У своїй роботі “Про статус і роль” Лінтон пише про те, що функціонування суспільства залежить від наявності певних зразків (моделей) відповідної поведінки індивідів або груп індивідів. Різні позиції в цих моделях (зразках) поведінки називаються статусами. Поняття статусу означає певну позицію в окремій структурі. Таким чином, індивід має багато статусів. Статую конкретного індивіда складається з суми всіх статусів, які він займає.

Ось як Ральф Лінтон описує приписування статусів, пов’язаних зі статтю. Всі суспільства приписують різні установки для діяльності чоловіків і жінок. Більшість з них намагаються обгрунтувати це фізіологічними відмінностями і різними ролями у відтворенні. Але порівняльне вивчення статусів, які приписуються чоловікові й жінці у різних культурах, свідчать про те, що це приписування зумовлене майже повністю культурою. Якщо належність до певної статі є підставою для приписування певного виду діяльності, то можна виявити відмінності в різних суспільствах. Якщо ж у певній діяльності жінки і чоловіки об’єднуються, сфера активності кожного строго обмежена. Так, на Мадагаскарі, чоловіки займаються розсадою рису, а жінки пересаджують його на поля, що є тяжкою роботою. Жінки також очищують поля від бур’янів, але збирають урожай чоловіки. Жінки потім перевозять його на тік, де чоловіки молотять його, а жінки віють. Нарешті, жінки вже готують його.



Використання віку як підстави для приписування статусу – універсальне. Всі суспільства визнають три вікові категорії як мінімум: діти, зрілі люди і старі. Таким чином, основними підставами для приписування статусу, на думку Ральфа Лінтона, є стать, вік, хоча це приписування значною мірою зумовлене культурою того суспільства, в якому це відбувається.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка