Тема: Дослідження фізіологічних резервів організму. Адаптація до фізичних навантажень



Сторінка2/5
Дата конвертації26.04.2016
Розмір0.85 Mb.
1   2   3   4   5
Тема:Сталість внутрішнього середовища організму та його регуляція. Адаптаційні потенціали людини
Самостійна робота студентів проводиться у вигляді оформлення аналітичного огляду (АО) з нижче запропонованих тем.

Характеристики внутрішнього середовища організму.

Регуляція кровообігу.

Регуляція газового складу крові.

Регуляція концентрації енергетичних речовин у крові.

Регуляція температури крові.

Регуляція осмотичного тиску крові.

АО оформлюються з точки зору фізіологічних основ; українською мовою; передбачене застосування / використання наглядного наочного матеріалу (схеми, таблиці) чи електронного варіанту презентації; обов’язковим є зазначення літературних джерел чи інтернет-сторінок.


Теоретичний матеріал.

Усі процеси життєдіяльності можуть здійснюватися лише за умови збереження відносної постійності внутрішнього середовища організму. До такого середовища відносять кров, лімфу і тканинну рідину (з останньою безпосередньо стикаються клітини). Здатність зберігати постійність хімічного складу, фізико-хімічних властивості внутрішнього середовища називають гомеостазом. Гомеостаз підтримується безперервною роботою систем органів кровообігу, дихання, травлення, тощо, а також виділенням в кров біологічно активних речовин, які забезпечують взаємодію клітин і органів.

Саморегуляція — здатність біологічних систем встановлювати і підтримувати на певному, відносно постійному рівні фізіологічні показники (наприклад, кров’яний тиск, температуру тіла, фізико-хімічні властивості крові тощо). Саморегуляція здійснюється за умови зворотного зв’язку між процесом і системою, що його регулює. Такий зв’язок найчастіше здійснюється через центральні регулюючі апарати.

Гуморальна регуляція — один із механізмів координації процесів життєдіяльності. Він здійснюється через рідкі середовища організму (кров, лімфу або тканинну рідину) з допомогою біологічно активних речовин (гормонів), які виділяють спеціальні клітини, тканини і органи.

Нервова регуляція — регулює діяльність клітин і органів, об’єднує їх в одне ціле — організм, і забезпечує його взаємозв’язок з оточуючим середовищем. Центральна нервова система, зокрема її частина — кора великих півкуль головного мозку, тонко і точно сприймає зміни оточуючого середовища та внутрішнього стану організму і забезпечує пристосування організму до мінливих умов існування.

Нервовий і гуморальний механізми регуляції тісно зв’язані між собою. Біологічно активні речовини впливають на нервові клітини змінюючи їх функціональний стан. Утворення таких речовин контролюється центральною нервовою системою. Головний мозок сам здатний синтезувати деякі гормони, регулюючи синтез інших біологічно активних речовин. Тому найчастіше говорять про єдину нервово-гуморальну систему регуляції функцій організму. http://www.tspu.edu.ua/subjects/28/vf/vfl/VFL01/vfl01_3.htm

5

Усе життя людини проходить у безперервному зв’язку із зовнішнім середовищем,



тому здоров’я людини не можна розглядати як щось незалежне, автономне. Воно є

результатом дії природних, антропогенних та соціальних факторів і віддзеркалює динамічну

рівновагу між організмом і середовищем його існування.

Будь-якому організмові потрібні певні умови існування, до яких у нього виробляється

пристосування в процесі розвитку. Середовищем існування для клітин організму є внутрішнє

середовище (кров, лімфа, тканинна рідина). Склад і властивості внутрішнього середовища

підтримуються на відносно постійному рівні, що створює умови для життєдіяльності всього

організму. Сталість хімічного складу і фізико-хімічних властивостей внутрішнього

середовища організму називають гомеостазом (від грец. homoios – однаковий, statis – стан).

Забезпечують гомеостаз переважно дві системи – нервова та ендокринна, які разом

складають нейрогуморальну систему регуляції функцій організму.

Під терміном “гомеостаз” розуміють фізіологічні механізми, які забезпечують

стійкість живих істот. Ця особлива стійкість не характеризується стабільністю процесів –

вони постійно змінюються, але в умовах “норми” коливання фізіологічних показників

обмежені порівняно вузькими межами. Явища гомеостазу представляють собою еволюційно

виниклі спадково-закріплені адаптаційні властивості організму до звичайних умов

оточуючого середовища.

Ці умови можуть бути короткочасними, або тривалими. В таких випадках явище

адаптації характеризується не тільки відновленням звичайних властивостей внутрішнього

середовища, але короткочасними змінами функціональної активності (наприклад,

пришвидшення ритму серцевої діяльності і збільшення частоти дихальних рухів під час

6

посиленої м’язевої діяльності). При тривалих або повторних діях можуть виникнути більш



стійкі і структурні зміни, наприклад, у вигляді гіпертрофії міокарда і т.д. При порушенні

яких-небудь органів відбувається включення механізмів компенсації. Біологічна

характеристика гомеостазу визначається не тільки адаптаційними процесами, але ї їхньою

значимістю. Реакції, які забезпечують гомеостаз, можуть бути направлені на підтримку

відомого рівня стаціонарного стану, на координацію комплексних процесів для усунення або

обмеження дії шкідливих чинників, на вироблення і збереження оптимальних форм взаємодії

організму і середовища в змінених умовах його існування. Всі ці процеси і є адаптацією. Всі

види адаптації створюються на основі механізмів гомеостазу. Отже, поняття гомеостазу

означає тільки відому постійність різних фізіологічних констант організму. Воно теж

включає процеси адаптації та координації фізіологічних процесів, забезпечує єдність

організму не тільки в нормі, але і при змінах умов його існування.

Сталість багатьох властивостей організму забезпечується саморегуляцією.

Саморегуляція – універсальна властивість організму, яка включається тоді, коли виникає

відхилення від певного постійного рівня будь-якого життєво важливого фактора зовнішнього

чи внутрішнього середовища. Наприклад, рівень глюкози в крові може зменшуватися через

недостатнє надходження її з їжею або внаслідок витрат при інтенсивній роботі. Зниження

кількості глюкози в крові, незалежно від того, зовнішньою чи внутрішньою причиною воно

викликане, запускає фізіологічні механізми, що підвищують її рівень. Таким чином, зміни

стану системи спричиняють реакції, які відновлюють норму. Відхилення регульованого

параметра в інший бік – збільшення кількості глюкози – призводить до включення

знижуючих її рівень механізмів.

Звичайно, саморегуляція можлива лише за певних зовнішніх умов. Так, при

недостатньому надходженні їжі в організмі розщеплюються запасні поживні речовини,

наприклад, глікоген. Якщо ж усі внутрішні джерела глюкози будуть вичерпані, а їжа ззовні

не надходитиме, організм може загинути.

Найважливіша роль у підтриманні гомеостазу належить нервовій системі, яка регулює

діяльність органів і систем організму. Завдяки цьому в організмі відбувається саморегуляція

фізіологічних функцій, що підтримує необхідні для організму умови існування.

Людина при взаємодії з навколишнім середовищем реагує індивідуально за

допомогою фізіологічних реакцій. У силу загальних соматичних властивостей фізіологічного

пристосування організм може адаптуватися або виробити імунітет до найрізноманітніших

зовнішніх факторів. Усі люди здатні проявляти необхідну пластичність реакцій у відповідь

на зміни зовнішніх умов. Адаптація допомагає підтримувати стійким внутрішнє середовище

організму, коли параметри деяких факторів навколишнього середовища виходять за межі

оптимальних.

Адаптація залежить від сили дії факторів навколишнього середовища та

індивідуальної реактивності організму. Критерієм ступеня адаптації є збереження гомеостазу

незалежно від тривалості дії фактора, до якого сформувалася адаптація. В умовах

захворювання наступає компенсація, під якою треба розуміти боротьбу організму за

гомеостаз, коли включаються додаткові захисні механізми, які протидіють виникненню і

прогресуванню патологічного процесу. Якщо надходить сигнали про велику небезпеку і

включених механізмів не вистачає, виникає картина стресових захворювань, характерних для

нашої цивілізації.

Індивідуальне пристосування до нових умов існування відбувається за рахунок зміни

обміну речовин (метаболізму), збереження сталості внутрішнього середовища організму

(гомеостазу); імунітету, тобто несприйнятливість організму до інфекційних та неінфекційних

агентів і речовин, які потрапляють в організм ззовні чи утворюються в організмі під впливом

тих чи інших чинників; регенерації, тобто відновлення структури ушкоджених органів чи

тканин організму (загоювання ран і т. ін.); адаптивних безумовних та умовно-рефлекторних

реакцій (адаптивна поведінка).

7

В організмі людини утворюється динамічний стереотип зі збереженням гомеостазу



здорової людини, який виробився у процесі еволюційного розвитку в умовах навколишнього

середовища. Здоров’я людини, забезпечення її гомеостазу може зберігатися і при деяких

змінах параметрів, факторів навколишнього середовища. Такий вплив викликає в організмі

людини відповідні біологічні зміни, але завдяки процесам адаптації (пристосування) у

здорової людини фактори навколишнього середовища до певних меж дозволяють зберігати

здоров’я.

До того часу, доки організм спроможний за допомогою адаптаційних механізмів та

реакцій забезпечити стабільність внутрішнього середовища при зміні зовнішнього

середовища, він знаходиться у стані, який можна оцінити як здоров’я. Якщо ж організм

потрапляє в умови, коли інтенсивність впливу факторів зовнішнього середовища переважає

можливості його адаптації, наступає стан, протилежний здоров’ю, тобто хвороба, патологія.

Однак початок захворювання рідко проявляється зразу зовнішньо за зміною

показників фізичного розвитку, частіше його можна помітити за змінами реактивності і

резистентності дитячого організму.

Реактивність – здатність організму відповідати на впливи адекватними реакціями.

Характер відповіді організму визначається особливостями його функціональних процесів.

Тому на один і той же вплив організм може відповідати протилежними реакціями. Ця

властивість була помічена ще в кінці XVIII ст. німецьким природодослідником А.

Гумбольдтом, який писав: “Дія всякого агента буде пригнічувальною або збуджувальною

залежно від того, в якому стані перебуває той орган на який він діє”

Резистентність – стійкість організму до дії шкідливих факторів зовнішнього

середовища. Резистентність забезпечується спеціальними захисними біологічними

механізмами, які виробилися в процесі еволюції людини. Вони характеризуються стійкістю

дитини до дії інфекційних факторів (мікроби, віруси), переохолодження, факторів, що

травмують психіку і т. д.

Реактивність і резистентність дитини являються біологічними властивостями, але їхнє

формування залежить не тільки від спадковості. Остаточне “шліфування” цих особливостей

організму здійснює середовище.

Адаптація – в широкому розумінні цього слова властивість організму

пристосовуватись до дії факторів зовнішнього середовища.

Поняття фізіологічної адаптації було вперше сформульовано відомим американським

фізіологом У. Кенноном як сукупність функціональних реакцій організму на несприятливі

впливи зовнішнього середовища, спрямованих на збереження властивого для організму рівня

гомеостазу.

В наш час під адаптацією розуміють формування пристосувальних реакцій організму

не тільки у разі дії несприятливих чи екстремальних (стресорних) факторів середовища, але і

у разі дії звичайних (неекстремальних) факторів. В зв’язку з цим особливе значення в останні

роки набула проблема адаптації дітей і підлітків до навчального і виховного процесів в

дошкільних і шкільних закладах.

Біологічні механізми адаптації на сьогодні вивчені не достатньо. Показано, що будь-

які пристосувальні реакції в організмі здійснюються під контролем центральної нервової

системи завдяки формуванню спеціальних функціональних систем адаптації, які включають

коркові і підкоркові відділи мозку та ендокринні залози. Особливе значення у формуванні

захисних реакцій організму в умовах екстремальних впливів (стресу) відводиться гіпофізу і

наднирникам, які синтезують так звані адаптивні гормони. Діяльність ендокринних залоз

здійснюється під контролем підкоркового відділу головного мозку – гіпоталамуса і гіпофіза,

які утворюють єдину функціональну систему.

Адаптація людини до умов середовища, являючись загально біологічною властивістю

всього живого, поряд з тим характеризується якісною особливістю – їй притаманний яскраво

виражений соціальний характер.

Дитина як істота соціальна, перш за все, повинна пристосовуватись до дії факторів

соціального середовища і виробляти відповідні поведінкові реакції для даної соціальної

мікрогрупи: сім’я, ясла, дитячий садок, школа і т. п. В цьому випадку адаптація дітей і

підлітків не є пасивною пристосувальною реакцією організму, вона являє собою активний

процес пристосування їхньої вищої нервової і психічної діяльності до відповідних умов

колективу.

Необхідно знати, що адаптаційні можливості дітей і підлітків суттєво менші, ніж у

дорослої людини, тому їх варто оберігати від різких змін умов життя, від впливу незвичних

для них подразнюючих факторів. Зокрема, відомо, що у разі поступлення дитини і ясла,

дитячий садок чи школу спостерігається напружена діяльність всіх фізіологічних систем

дитячого організму, що призводить в деяких випадках до затримки фізичного розвитку,

зниження резистентності організму і розвитку різних захворювань. Виявлено, що ступінь

напруження фізіологічних систем дитини у випадку різкої зміни умов життя визначається

станом її нервової системи, її віком (ендогенні фактори) і адекватним вихованням (екзогенні

фактори). Діти з сильною нервовою системою і врівноваженими нервовими процесами,

емоційно менш збудливі, володіють більшими адаптаційними можливостями. Значний вплив

на хід адаптації виявляє несприятливий “біологічний” анамнез дитини: патологічне

протікання вагітності у матері, важкі пологи, часті захворювання дитини, травми головного

мозку.

Важливе значення мають дані прогностичного характеру про першу соцільну



адаптацію. Діти з важкою адаптацією у разі їхнього поступлення в ясла, як правило, важко

переносять адаптацію в дитячому садку чи школі. Різко знижуються адаптаційні можливості

організму дітей і підлітків в критичні періоди розвитку (від 2 до 3,5 років, в 6-8 років, 11-12 і

до 15 років)



4. Імунітет як універсальний механізм адаптаційної реактивності.

Людина живе в оточенні найрізноманітніших мікробів, у тому числі хвороботворних

бактерій і вірусів. Багато з них знаходиться в організмі хворих тварин і людей, від яких вони

можуть тим чи іншим шляхом передаватися до здорових. Наприклад, від хворих тварин

людина при вживанні сирого молока може заразитися бруцельозом або ящуром. Збудники

правця, які містяться в ґрунті, крізь пошкоджені тканини можуть проникнути в організм і

спричинити важкі захворювання.

Добре відомі інфекції, які передаються повітряно-краплинним шляхом (при кашлі,

чиханні, голосній розмові тощо). Так люди заражаються грипом, туберкульозом та іншими

інфекціями.

Проте життєвий досвід свідчить, що людина значно частіше заражається, ніж хворіє,

тобто, іншими словами, зараження не завжди спричинює захворювання. Очевидно, в

організмі є фактори і механізми, які запобігають розвиткові інфекції.

В боротьбі з інфекцією організм використовує два види факторів захисту:



неспецифічні (загальнозахисні) і специфічні.

До неспецифічних факторів можна віднести шкіру і слизові оболонки, що є бар'єром,

який затримує сторонні предмети і не допускає їх у внутрішнє середовище організму. До

неспецифічних факторів належать і клітини-пожирачі – фагоцити. Фагоцити містяться в

крові, а також у різних органах (в лімфатичних вузлах, кістковому мозкові, селезінці тощо).

Загальнозахисним факторам не властива виражена вибірна (специфічна) дія на

збудників інфекції, вони перешкоджають їхньому проникненню в організм і перебуванню

там, при цьому особливість кожного збудника не має істотного значення.

Вирішальними факторами в боротьбі з інфекціями є специфічні фактори, які

виробляються в організмі. Вони зумовлюють специфічну несприйнятливість організму до

тієї інфекції, проти якої вони вироблені. Цю форму захисту називають імунітетом. Назва

“імунітет” походить від латинської immunitas, що означає звільнення від чого-небудь.

9

Ще в глибоку давнину люди помітили, що після перенесеної інфекційної хвороби



з’являються несприятливість до повторного зараження. Особливо це було характерно для

таких хвороб, як чума, холера, натуральна віспа.

У 1796 році шотландський лікар Едуард Джаннер дійшов до висновку, що внаслідок

захворювання на коров’ячу віспу в організмі людини виробляється несприятливість до

натуральної віспи. На підставі цього було застосовано щеплення коров’ячої віспи проти

натуральної.

Основні положення сучасної імунології розробив австралійський вчений Франк

Бернет. Він писав, що головна функція імунітету полягає в розпізнаванні “свого” і “чужого”,

а точніше – “я” від “не я” – охорона біологічної індивідуальності.

Імунітет – це сукупність процесів і механізмів, спрямованих на збереження

генетичної постійності внутрішнього середовища від проникнення генетично чужорідних

клітин (в тому числі власних, наприклад ракових), білків і мікробів. Несприятливість до

чужорідних білків є великою перешкодою до успішної пересадки органів, вона є причиною

виникнення алергічних реакцій при застосуванні білкових препаратів з лікувальною метою.

Несприятливість до мікробів та продуктів їх життєдіяльності лежить в основі

специфічного, тобто проти інфекційного імунітету. Специфічність імунітету виражається в

тому, що він зумовлює захист лише проти однієї і зовсім не впливає на ступінь

сприйнятливості даного індивіда до інших інфекцій. Так, речовини, що виробилися проти

збудника коклюшу, безсилі проти збудника скарлатини тощо.

Основними факторами імунітету, яку швидко розпізнають і знешкоджують

порушників внутрішніх кордонів організму, є лімфоцити – клітини білої крові. Відомо, що

лімфоцити є двох видів. Одні з них живуть декілька днів, а потім діляться на дочірні клітини.

Другі живуть 10, а то і 20 років і постійно циркулюють в організмі. Останні обов’язково

проходять в тимус (загрудну залозу) або навіть утворюються тут. Їх називають Т –

лімфоцитами. Вони є носіями імунологічної пам’яті. В – лімфоцити – ті, що живуть недовго,

через тимус не проходять. Головне їх завдання – під впливом антигена перетворитися у

плазматичні клітини, в яких виробляються специфічні білкові речовини – антитіла.

Будь який чужорідний білок це антиген. Антиген є макромолекулою, що має на своїй

поверхні виступи і западини, в яких концентруються електричні заряди. Вони притягують

іншу молекулу з протилежним електричним потенціалом у певній точці. Антитіло, яке

утворюється у відповідь на проникнення антигена, має виступи, що відповідають западинам

антигена і навпаки. Організм реагує на появу антигенів виробленням антитіл з такою

формою і таким електричним зарядом, щоб вони фізично могли зв’язатися з антигеном. Це

основний механізм знешкодження антигенів, у тому числі мікробів та їхніх решток, а також

продуктів їх життєдіяльності – токсинів.

Центральною частиною імунної системи є – лімфатичні вузли, кістковий мозок,

селезінка, загрудинна залоза (тимус).

В організмі є багато бар’єрів які перешкоджають проникненню мікробів в організм.

Здорова і неушкоджена, чиста шкіра людини для більшості мікробів є непрохідним бар’єром.

У виділених сальних і потових залозах шкіри міститься молочна і жирна кислоти, які діють

бактерицидно. Дихальні шляхи, травний канал, сечовивідні шляхи вистелені епітелієм, який

виділяє бактерицидні речовини.

Шлунковий сік і ферменти кишкового соку згубно діють на мікроби. У сльозах, слині,

клітинах цілого ряду органів виявлено особливу речовину – лізоцим, яка розчиняє деякі види

мікробів . Важливу роль у захисті організму від інфекції відіграє запальна реакція. І.

Мечніков розцінював запалення, як захисну реакцію організму. Він звернув увагу на те, що

до вогнища запалення завжди спрямовуються багато лейкоцитів. Вони утворюють захисний

вал, а в самому вогнищі лейкоцити захоплюють “пожирають” мікроби. Це явище було

названо фагоцитозом. Одночасно у вогнищі запалення нагромаджується молочна кислота,

підвищується кислотність (рН), що також шкідливо діє на мікроби. Однак фагоцитоз

10

виявляється і без наявності запального процесу. При введенні патогенних мікробів в



організм, який має імунітет, запалення не виникає, а мікроби негайно захоплюються

фагоцитами. Основне значення у фагоцитозі І. Мечніков надавав рухомим кліткам крові –

лейкоцитам, які він назвав мікрофагами. Поряд з тим було виявлено, що мікроби також

особливо великі клітини різних органів печінки, селезінки, кісткового мозку, ендотелію

кровоносних судин, (гістіоцитами сполучної тканини – макрофагами. 85 – 90%

мікроорганізмів які потрапили в кров, затримуються в печінці і селезінці. Сукупність цих

факторів забезпечує так звану неспецифічну стійкість організму в боротьбі з мікробами.

Неспецифічна резинстентність (стійкість) організму, слабо виражена у дітей грудного віку, з

часом вона наростає, досягаючи максимуму в зрілому віці.

В імунному організмі сироватка крові містить велику кількість антитіл, зосереджених

у так званій V – глобуліновій фракції (їх називають імуноглобулінами).

За способом знешкодження антигенів вирізняють кілька видів антитіл:

1) аглютиніни, що склеюють мікроби;

2) бактеріолізини – антитіла, що розчиняють мікроби;

3) нейтралізуючі антитіла – нейтралізують активність мікробів і їх токсинів;

4) преципітини – осаджують антигени.



5. Види та механізми імунітету.

Імунітет буває вродженим або видовим та набутим. Вроджений передається спадково

і зумовлюється біологічними властивостями організму. Так люди не хворіють на віспу корів,

чуму собак. Кішки, собаки не чутливі до кору, кашлюка. Набутий імунітет виникає після

перенесеної хвороби (природній) або внаслідок профілактичних щеплень (штучний).

Природній імунітет часто є пожиттєвим (після натуральної віспи, кору, холери, висипного

тифу). Повторні випадки захворювань на деякі інфекції (грип і грипоподібні захворювання

зумовлені мінливістю збудника і відсутністю стійкого імунітету. Для того щоб захистити

людство від важливих захворювань вчені опрацювали методи штучного створення імунітету.

Розділяють активну і пасивну форму штучного імунітету.

Імунітет, який вин7икає внаслідок введення вакцин, називають штучним активним

імунітетом. Штучний активний імунітет виникає через 2-3 тижні після вакцинації і триває від

6 місяців (чума, холера, черевний тиф) до 2-7 років (натуральна віспа, висипний тиф),

поступово знижуючись. Тому для стимуляції імунітету потрібні повторні щеплення –

ревакцинація.

Якщо імунітет створюється завдяки введенню готових антитіл, то він називається

штучним пасивним. Цей імунітет створюється негайно після введення готових антитіл із

імунною сироваткою або імуноглобуліном, але він короткочасний, триває2-3 тижні. Для

пасивної імунізації найчастіше використовують імуноглобуліни спрямованої дії

(протикоревий, протистафілококовий і інш.).

Імунологія вивчає не тільки процеси, що створюють опірність людини до інфекційних

захворювань, а й стану підвищеної чутливості організму до різних чужорідних речовин. До

таких станів відносять алергію, анафілаксію, ідіосинкразію.

Алергія. Іноді після перенесеного захворювання або повторного парантерального

введення в організм чужорідного білка розвивається підвищена чутливість організму. Вона

може виникнути також до ліків, харчових продуктів і т.д. Цей своєрідний стан організму

називається алергією ( гр. allos – інший, ergon – дія).

Інфекційна алергія – це підвищена чутливість до мікробів і їхніх токсинів.

Анафілаксія – це патологічна реакція організму на парантеральне введення

чужорідного білка, яка іноді виражається картиною шоку – падінням артеріального тиску,

порушенням дихання (бронхоспазмом, астмоподібною задишкою) блюванням, мимовільним

сечовипусканням і мимовільною дефекацією.

Іноді внаслідок повторного парантерального введення чужорідного білка

розвивається сироваткова хвороба – з’являється висип (кропив’яний) свербіння. Може

з”явитися біль в суглобах, збільшення лімфатичних вузлів.

Ідіосинкразія – підвищена чутливість до різноманітних харчових продуктів,

рослинних і хімічних препаратів. Вона проявляється по різному. З’являється висип на шкірі

(кропив’янка), кон’юктивіти, нежить, набряки, приступи ядухи, пронос, тощо. Усунення

подразника звичайно призводить до видужання.

Профілактичні щеплення.

Відомо, що запобігти хворобі легше, ніж лікувати. Саме тому велика роль запобіжних

щеплень у зниженні захворюваності на віспу, дифтерію, коклюш та інші інфекційні хвороби.

Імунітет може бути нестійким. При цьому організм втрачає імунологічні властивості, і тоді

при попаданні в нього збудників тієї чи іншої хвороби він може знову захворіти. Тому

щеплення і з приводу деяких інфекцій (віспа, поліомієліт) повторюють через певні строки.

Бактерійні і вірусні препарати, які вживаються для профілактики і лікування

інфекційних хвороб, залежно від призначення, принципу приготування поділяють на:

вакцини, анатоксини, імунні сироватки, гамаглобуліни, бактеріофаги, інтерферон.

Вакцини – це препарати приготовлені з живих ослаблених або вбитих мікробів.

Анатоксини – знешкоджені мікробні токсини. Вакцини та анатоксини

використовуються для активної імунізації.

Для створення пасивного імунітету застосовуються імунні сироватки, імуноглобуліни.

Сироваткові препарати містять готові антитіла проти певної інфекції. Їх застосовують

для екстреної профілактики і лікування. Імунітет після їхнього введення триває два, три

тижні.


Імуноглобуліни дістають з крові людей і тварин. Створений за їхньою допомогою

імунітет триває чотири, п’ять тижнів.

Бактеріофаги застосовують для лікування і профілактики деяких кишкових інфекцій.

Вживають за одну годину перед їжею.

Інтерферон – це білкова речовина. Він виробляється в різних клітинах організму у

відповідь на ушкодження їх вірусами. Інтерферон не має специфічності і діє практично на всі

віруси. В організмі він перешкоджає проникненню вірусу у сусідні клітини. На ранніх

стадіях має лікувальну дію, а якщо його ввести за один, два дні до контакту з хворими –

профілактичну.

Масові профілактичні щеплення поводять в спеціальних кабінетах. Вакцинальні

препарати перед застосуванням ретельно перевіряють на визначення придатності. Ампули з

дефектами упаковки та ті, які втратили термін придатності вилучають.

Не можна використовувати препарати, які втратили нормальний вигляд. Необхідно

враховувати вказівки в інструкції щодо часу вживання (до їди, після їди) це має велике

значення для ефективності вакцинації.

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка