Тема актуальні дослідницькі теми соціології української культури



Скачати 105.98 Kb.
Дата конвертації13.09.2017
Розмір105.98 Kb.
#52037
ТЕМА 9.АКТУАЛЬНІ ДОСЛІДНИЦЬКІ ТЕМИ СОЦІОЛОГІЇ УКРАЇНСЬКОЇ КУЛЬТУРИ


  1. Нагальні питання культурної політики держави.

  2. Нові реалії функціонування художньої культури.

  3. Емпіричні виміри української соціології культури.


Перше питання. Нагальні питання культурної політики держави

Незважаючи на певне пожвавлення культурно-мистецького життя в незалежній Україні, різноманітність його напрямків, відкритої і полемічної позиції критики, появи нових форм взаємодії митців і публіки, сучасну соціокультурну ситуацію в Україні не можна охарактеризувати як цілком благополучну. Так, втратила свій вплив естетична норма, натомість її замінила всеохоплююча модність, яка в основному і створює популярність сучасним художникам, письменникам, видавцям тощо. Орієнтирами діяльності останніх все частіше виступають сенсаційність, епатаж, екзотичність та інші явища, мало пов'язані з суттю свого прояву, з глибинами національних традицій, етносу, менталітету тощо.

Ситуацію ускладнюють і суто економічні чинники - вільні ринкові ціни, економічна конкуренція, комерціоналізація, тобто все те, що становить основу ринкових відносин сучасного українського суспільства. Відтак, з одного боку, виділяються об'єкти культури, здатні працювати на комерційній основі, а з другого — ті, які поставлені суспільством в умови, що не дозволяють цього зробити. При цьому такий розподіл часто залежить не стільки від виду їх діяльності, скільки від конкретних умов, в яких вони працюють (наприклад, умов столичного центру чи провінційного містечка). Як наслідок, відбувається інтенсивна масовізація сучасної української культури, а нерідко і її вестернізація, витіснення конкурентоспроможнішими західними культурами. Можна назвати й інші проблеми соціокультурного характеру: гостра фінансова та кадрова криза, яку переживають культурно-освітні заклади, майже повна руйнація структури аматорського культурного дозвілля, постійне зниження конкурсу до вищих навчальних закладів культури і мистецтва (зрозуміло, що тут ідеться про спеціальності, не пов'язані з шоу-бізнесом) тощо.

За цих умов виникає потреба у формуванні соціально орієнтованої державної культурної політики, здатної покращити стан справ у сучасній українській культурі. На даний момент у світовій практиці виділяють такі основні моделі культурної політики — Патрона, Помічника, Архітектора та Інженера.

У моделі Патрона уряд користується принципом "витягнутої руки", визначаючи лише загальну суму асигнувань і не втручаючись в її розподілення. Принцип реалізується через опікунів, що їх призначають до складу відповідної Ради з відома керівництва держави, але котрі виконують свої обов'язки незалежно від інтересів правлячої партії. Функції Держави-Помічника полягають у встановленні податкових пільг для різноманітних децентралізованих джерел фінансування культури: корпорацій, приватних осіб, благочинних організацій і фондів, які самі вибирають об'єкти меценатства. Відтак стан культури залежить від касових зборів та від смаків і гаманця "незалежних спонсорів". В моделі Архітектора держава фінансує культуру через особливе відомство (міністерство або департамент культури), субсидії розподіляються чиновниками. При цьому держава надає перевагу асигнуванню масової, а не високої культури, а динаміка культурної політики багато в чому залежить від загальнополітичного курсу. Держава-Інженер цілком зосереджує в своїх руках засоби на розвиток культури. Вона підтримує ті види, жанри і напрямки творчості, котрі так чи інакше обслуговують інтереси політичної системи, а культурно-мистецьке життя цілковито зумовлюється офіційною лінією правлячої еліти. Наслідки такої культурної політики відомі: повне підкорення культури ідеологічному диктату, що породжує, в числі іншого, "альтернативні" субкультури та "підпільне мистецтво".

Зрозуміло, що формуючи своє ставлення до культури, будь-яка державна влада розробляє і організовує культурну політику, беручи до уваги різні чинники — соціально-політичні, історичні, національні тощо. Так, класичним прикладом Держави-Помічника вважають Америку, Патрона — Великобританію, Архітектора — Францію. В Україні до початку 90-х років була поширена модель Інженера, типова для тоталітарних суспільств. Зі зміною соціально-політичного курсу, українська держава намагається по-новому визначати характер і скерованість культурної політики. Однак її позицію щодо цього питання поки що не можна охарактеризувати як цілком визначену. І хоча Україна все частіше декларує модель Архітектора, реально вона продовжує зберігати ті форми культурної політики, які залишилися їй у спадщину від радянського минулого (модель Інженера), паралельно приміряючи ролі Помічника і Патрона.

Покращити існуючий стан справ, звичайно, на методологічному рівні намагається сучасна соціологія, пропонуючи різноманітні моделі культурної політики. В їх основі переважно лежить таке розуміння процесів управління соціокультурною сферою, згідно з яким сфера культури і культура розмежовуються, а акцент робиться на здатності культури до самоорганізації. Соціологи все частіше роблять свій вибір на користь тих моделей культурної політики, в межах яких, з одного боку, передбачається вільне функціонування культури в суспільстві, а з другого - соціокультурні процеси не залишаються без уваги держави. Загалом же питання вибору моделі культурної політики в Україні та її реалізації на практиці залишається на даний момент відкритим.
Друге питання. Нові реалії функціонування художньої культури.

Зміни в соціально-політичному житті сучасної України зумовили нові умови функціонування художньої культури. Роль, яку вона донедавна відігравала в нашому суспільстві, суттєво змінилася. Змінилось і те місце у системі суспільно значущих цінностей, яке ще донедавна посідала художня культура, внаслідок чого фактично втрачено інтерес до мистецтва як інструмента державної ідеології.

Так, сьогоднішній митець, звільнившись від втручання чиновників у творчий процес, опинився у цілком новій для себе ситуації. Тепер його не зобов'язують творити в ім'я ідеї, тож він змушений керуватися власними уявленнями і реалізовувати свої власні задуми. З одного боку, це дає йому простір до самовираження (щоправда при цьому зникає інший творчий імпульс — творити всупереч владі), а з другого — суттєво ускладнює життя, оскільки оцінка його праці є лише такою, яку пропонує ринок. Така ситуація часто сприймається надзвичайно болісно, і митці продовжують за інерцією повністю покладатись на владу (в той час, як вона майже цілком "самоусувається"), відчуваючи при цьому постійний дискомфорт, що, безумовно, негативно позначається на їх творчості, а відтак — на становищі художньої культури загалом.

Сучасні проблеми соціокультурного характеру не в останню чергу зумовлені і тим сформованим у культурі ставленням до мистецтва, яке визначає його місце в ієрархії цінностей суспільства — як на рівні артикульованого ставлення до мистецтва, так і на рівні безпосереднього з ним спілкування. І тут соціологами фіксується свого роду подвійний стандарт, коли декларації про належний рівень ставлення до мистецтва не збігаються з реальним характером його споживання.

Так, спостерігаючи за перебігом подій у популярних в наш час ток-шоу, часто спостерігаємо, як їх учасники в процесі дискусій висловлюють найрізноманітніші позиції з обговорюваного питання. Проте, коли заходить мова про високе мистецтво, дискутанти (незалежно від того, до якої соціальної групи вони належать) визнають його як одну з найвищих цінностей. Водночас, проаналізувавши, скажімо, асортимент пропонованої (а отже, популярної) друкованої літературної продукції, неважко виявити, що найпопулярнішими є "легкі" жанри — детектив, мелодрама. Те ж стосується телебачення (пальма першості тут належить комедіям, детективам і "мильним операм") та музики ("попса" становить для публіки куди більший інтерес, ніж, скажімо, опера). І таких прикладів, які вказують на розрив між декларованими і реальними ціннісностями можна навести безліч.

Таким чином, сучасне мистецтво звільнило себе від відповідальності перед суспільством за його моральний стан, відмовилося задавати людині "ціннісну планку". Відпущене на свободу, воно кардинально змінило весь характер сучасного художнього процесу, що, в свою чергу, спровокувало появу нових проблем, у тому числі і соціальних.

Народне мистецтво як предмет зацікавлень соціологів.

Народне мистецтво — це та основа, на якій розвивається національна художня культура. Будучи невід'ємною частиною загальнолюдської культури, воно суттєво впливає на формування уявлень людини про суспільство і свою роль у ньому, вкладаючи при цьому в загальнолюдську скарбницю знання і досвід, зумовлені особливостями світовідчуття, направленістю духовної енергії конкретної людської спільноти, її естетично-емоційним самовираженням. І хоча розвиток і ускладнення сучасного суспільства, процеси взаємопроникнення стилів життя, що у ньому відбуваються, перемішування різних пластів культури призводять до певної уніфікації соціокультурних стереотипів, сучасне народне мистецтво продовжує залишатись цілісним і самобутнім.

Українське народне мистецтво як соціокультурний феномен завжди становило інтерес для дослідників. Однак, якщо раніше воно вивчалося головним чином етнографами та мистецтвознавцями, то тепер народне мистецтво все частіше викликає інтерес і у представників інших галузей наукового знання, зокрема у соціологів, психологів, лінгвістів. Цьому суттєво сприяє тенденція до інтеграції та кооперації низки соціогуманітарних дисциплін (наприклад, етнографії і соціології) і — як наслідок — до утворення міждисциплінарних галузей, таких як етнокультурсоціологія. Така ситуація зумовлена, з одного боку, необхідністю у вихованні висококультурної людини, а з другого — необхідністю збереження народнокультурних цінностей.

Відтак сучасна українська соціогуманітарна наука, здолавши стереотипи радянських досліджень народного мистецтва та переживши черговий збиральницький період, намагається осмислювати народномистецькі явища по-новому, акцентуючи увагу не стільки на історичній чи художній вартості художніх витворів, як на їх соціальній цінності. Безумовно, на цьому шляху виникають і труднощі.

Так, зміна ідеологічних орієнтацій сучасного українського суспільства, надзвичайно повільний його вихід із глобальної кризи, провокує появу нових проблем соціології як інструмента інтерпретації соціокультурного життя. Одна з цих проблем полягає у певній суб'єктивності і антипсихологічності ряду методик, що застосовувались та застосовуються при аналізі соціальних функцій народного мистецтва. Також можемо навести приклади, коли дослідження названого феномена все ще носять суто ідеологічний характер (хоча тепер ідеологія вже є іншою), натомість соціально-психологічні аспекти функціонування народного мистецтва залишаються невивченими. Внаслідок цього особливості світогляду, властиві членам певного соціуму, способи усвідомлення ними самих себе і природного та соціального оточення залишаються поза полем зору науковців, що чинить перешкоди на шляху до розуміння соціальної поведінки людей — членів нашого соціуму, чи соціальних явищ, які в ньому відбуваються. Натомість практичний досвід наших днів переконує, що без уваги до традицій і успадкованих засобів інтелектуального та емоційного засвоєння дійсності неможливо розібратися в житті сучасного суспільства і вибудувати осмислену соціальну та культурну політику.

Тож сучасна соціологія пропонує розглядати народне мистецтво як інтерпретаційну модель соціуму, компактну згортку його системи цінностей, зрозумівши, яку нагоду українське суспільство отримає, здійснивши свою самокорекцію і вибравши ту модель розвитку, яка б найкращою мірою відповідала його корінним запитам, а отже — об'єднати своє соціальне, духовне і матеріальне життя в концептуальну цілісність.


Третє питання. Емпіричні виміри української соціології культури.

Сучасна соціологія культури вимагає від спеціаліста вільного і професійного володіння методами і технікою соціологічних досліджень. Особливе значення має уміння соціолога належним чином обробляти зібрану в ході емпіричних досліджень інформацію, поза яким будь-який збір фактів неминуче передбачає їх теоретичне осмислення і узагальнення, без яких самі факти втрачають сенс.

Як уже зазначалося, соціологія культури в своїх емпіричних пошуках використовує як якісні, так і кількісні методи. Зокрема, метод опитування дає змогу досліджувати духовні потреби різних верств населення і на цій основі вибудовувати типологію культурної діяльності, виділяючи, як це роблять, приміром, одеські соціологи, максимально активних, середньо активних та пасивних споживачів, а також носіїв маргінальної культури (наприклад, тих, дозвілля яких пов'язано головним чином із телебаченням). Щоправда, тут слід зробити зауваження: така типологізація за сучасних умов може бути не завжди виправданою, оскільки маргіналами такого роду зараз часто стають не стільки через культурні чинники, скільки через економічні. Це підтверджують і дані останніх опитувань, проведених у рамках дослідницького проекту "Українське суспільство на межі XXI століття", результати яких чітко фіксують вплив процесів зубожіння переважної кількості населення України на формування "культури бідності", коли такі заняття як відвідування театрів, концерту чи виставок перетворюються на недоступні. Така ситуація особливо болісно сприймається тими, у кого культурні і естетичні потреби є вже цілком сформованими, а їх незадоволення зумовлено лише матеріальними негараздами.

Метод опитування може виявитися продуктивним і при дослідженні динаміки цінностей населення України. Зокрема, результати досліджень, проведених київськими соціологами протягом останніх десяти років у межах науково-дослідницької програми "Аксіо-моніторинг", засвідчують, шоу ціннісній свідомості людей під впливом чинників різного роду відбулися певні зміни. В першу чергу, тут відзначається посилення вітальних цінностей, а також збільшення важливості для людей синдрому певних соціальних і самореалізаційних цінностей. Водночас цінності освітнього і культурного зростання наразі не набули необхідного рівня важливості.

Ціннісні орієнтації досліджуються і якісними методами (хоча вони на даний момент залишаються менш популярними, ніж кількісні, адже процес їх обробки незрівнянно складніший, трудомісткіший, ніж обробка інформації, отриманої внаслідок масових опитувань). Так, цікавим є дослідження харківських соціологів, у якому вивчалися ціннісні орієнтації сучасної студентської молоді. Дослідження проводилося за допомогою біографічного методу — способу вивчення індивідуального шляху і життєвого досвіду на різних стадіях (від дитинства до дорослішання); застосовувався такий метод збору інформації як глибинне інтерв'ю. Результати дослідження засвідчили певні зміни, що відбуваються у структурі сучасної особистості. І хоча серед цінностей сучасної молоді, як і раніше, домінують цінності, пов'язані з сім'єю, а також такі цінності як здоров'я, кохання, аналіз студентських біографій дав змогу виділити і певні нові тенденції в ціннісних системах сучасної молоді — орієнтація на престиж, владу і гроші (як бачимо, такого роду результати перегукуються з даними названого вище кількісного дослідження).

Якісні дослідження стають єдино можливими у тих випадках, коли їх тематика вимагає проявляти максимум обережності і делікатності, скажімо, при вивченні культурно-релігігійних орієнтацій сучасного індивіда. Як приклад можна навести спільний крос-культурний проект київських і львівських соціологів "Духовно-релігійні орієнтації сучасної української молоді", в якому численні і різноманітні автобіографії представників сучасної молодіжної спільноти дали змогу відтворити існуючі в ній культурні системи і соціокультурні зразки кращим чином, аніж це могли зробити дані масового опитування, і визначити не лише основні вектори духовної орієнтації сучасної української молоді різних регіонів України, але й сформулювати основні моделі культурно-релігійних ідентичностей та намітити конкретні шляхи вирішення духовних проблем сучасної української молоді на регіональному рівні.



Підсумовуючи, зауважимо, що достовірність і надійність висновків і рекомендацій, що пропонуються соціологами за результатами емпіричних досліджень, передбачають не лише їх теоретичне осмислення і узагальнення, але й наявність так званих зворотних зв'язків, коли теорія доповнюється за рахунок емпіричних даних, спроможних виявити нові тенденції у розвитку культури.

Сучасна соціологія культури виконує функцію стикової зони між культурологією і соціологією, розглядаючи культурні аспекти соціального життя та соціальні аспекти культурного життя. Цьому сприяє, з одного боку, спеціалізація наук про культуру, а з другого – потреба в синтезі наукової інформації в контексті вирішення проблем, пов'язаних із вивченням феноменів, що змінюються під впливом суспільних факторів. Це означає, що потреба в новій соціології культури в наш час не лише існує, але й реалізується. Водночас, незважаючи на інтенсивне накопичення соціологічних знань про культуру в останні десятиліття, соціологію культури поки що не можна вважати усталеною науковою дисципліною
Каталог: uploads
uploads -> Піщана В. М. Особливості психологічної підготовки майбутніх судноводіїв до управлінського спілкування в процесі навчаня у внз
uploads -> Методика превентивного
uploads -> Навчально-методичний посібник для самостійного вивчення дисципліни соціальна психологія київ 2014 І. Предмет, мета та завдання дисципліни
uploads -> Конспект лекцій з дисципліни «Охорона праці у невиробничий сфері»
uploads -> Рівненський державний гуманітарний університет

Скачати 105.98 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка