Тексти лекцій



Сторінка3/5
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.03 Mb.
1   2   3   4   5
Тема: Лексикографія української мови

1. Понятт «лексикографія», «лексикон».

2. Типологія словників.

3. Сучасна українська лексикографія.

Матеріали для лекції взято із навчального посібника Зубець Н.О. «Українська лексикографія другої половини ХХ – початку ХХІ століття» (Запоріжжя, 2008).
1. Поняття «лексикографія», «лексикон».

Система мовних одиниць постійно змінюється, тому існує необхідність кодифікації конкретних типів мовних норм на певних етапах розвитку мови і суспільства, на які повинен орієнтуватися мовець. Цей процес відбувається шляхом систематизування одиниць мови у словниках (лексикоах) – одному із найважливіших способів опису лексичних багатств мови. На сьогодні людство накопичило величезну кількість словників, які стали складовою частиною прогресу суспільства.

Словники виконують як інформативну, так і нормативну функції. Уміщуючи різноманітну інформацію, що відбиває стан науково-технічного і культурного розвитку, а отже, й рівень знань, якими володіє суспільство в дану епоху, словники відіграють надзвичайно важливу роль у духовній культурі народу.

Словникові праці з’явилися 4 тис. років тому (у Шумерській цивілізації) з практичних потреб – тлумачення і переклад слів. Перші словники у східних слов’ян відомі з ХІІІ ст. Це були в основному рукописні зібрання іншомовних або застарілих слів (власних і загальних назв), вживаних у релігійних текстах. Переклади і тлумачення грецизмів, старослов’янізмів могли бути безпосередньо в тексті або на полях книжок (т.зв. глоси). У ті часи укладалися рукописні списки невідомих слів – азбуковники, лексикони, які стали базою для перших друкованих словників українців, що з’явилися у ХVІ ст.

Отже, тривалий час словникарство складалося лише з прикладної частини, і тільки з розвитком теоретичного аспекту воно набуло наукового оформлення. Таким чином, у сучасному мовознавстві існує окрема наука – лексикографія.

Лексикографія (гр. lexicon – словник і grapho – пишу) – це наука (розділ мовознавства), яка займається вивченням способів і методів укладання словників. Це також сукупність словників певної мови або галузі знань. Як і раніше, цей розділ мовознавства має перш за все практичну спрямованість, бо постійно існує потреба тлумачення незрозумілих слів. Як узагальнений вид лексикографічної продукції, словник – це довідкове видання у формі книги чи компакт-диска (або іншого носія цифрової інформації), що містить зібрання мовних одиниць (найчастіше слів, словосполучень) з інформацією про них залежно від його призначення.

Словниковий матеріал у лексиконах розташовується, як правило, за алфавітом, іноді – за темами або кореневими гніздами. Слово (елемент), що пояснюється чи перекладається, називається реєстровим або заголовним. Сукупність заголовних слів становить реєстр (слóвник) праці. Реєстрове слово подається іншим шрифтом, має при собі позначки (ремарки), що характеризують його з граматичного, стилістичного чи іншого боків. Разом із поясненням, перекладом і т. ін. воно становить словникову статтю (гасло). У кожному лексиконі словникова стаття має свою структуру, специфіку, типу стисла (дефініційна) – розгорнута (топікова), перекладна – тлумачна, звичайна – гніздова тощо.

Багатогранність мови спонукала лексикографів до створення великої кількості словників, котрі дають відповіді на різні питання. Цей фактор зумовив також багатоступінчатість типології сучасних лексиконів.
2. Типологія словників.

Під типологією словників розуміють наукову класифікацію, яка ґрунтується на понятті ідеалізованого словника як інваріанта, як типу з урахуванням його основних координат: лінгвістичної, психологічної, семіотичної і соціологічної.

В українській лексикографії існують авторські класифікації конкретних різновидів лінгвістичних словників: перекладних (С. І. Головащук), частотних (В. С. Перебийніс), термінологічних (Л. О. Симоненко), фразеологічних (В. М. Білоноженко). В основу авторських класифікацій покладена певна (неоднакова) кількість ознак, схем, критеріїв, бо нові лексикографічні праці з’являються постійно і постає питання про визначення їхнього місця в класифікаційній системі. Деякі параметри повторюються, як-от: призначення, орієнтація на тип споживача, структура, обсяг, відбір лексики, число мов, характеристика одиниці опису за її формою, нормативність. Ці параметри застосовуються у класичній лексикографії перш за все, а значить єдиної класифікації поки що не існує.Відповідно до великої кількості критеріїв у групуванні словників один і той же лексикон може належати до різних типів чи різновидів.

Незважаючи на те, що лексикографічні праці узагальнено називають словниками, залежно від завдань словника і способу семантизації мовних одиниць їх поділяють на два типи: енциклопедичні (праці понятійно-довідкового характеру) та лінгвістичні (власне мовні праці). Різниця між ними виникла ще у давнину, коли укладалися глосарії (переклади) латинських слів, щоб читати і розуміти античні тексти, і т.зв. суматори, в яких збиралися знання про навколишній світ і реальні речі. Традиційно вважалося, що лінгвістичний словник описує слова та їх уживання, а енциклопедія пояснює явища, процеси, предмети, позначувані словами. Отже, в основі цього поділу – зміст матеріалу і способи його опрацювання.



Енциклопедичні словники подають текстову, але нелінгвістичну інформацію про явища дійсності, країни, події, людей і т.д. із залученням зображальних форм (малюнків, фотознімків, карт, планів, діаграм, аудіо-, відеоматеріалів).

Лінгвістичні (філологічні) словники з’ясовують значення слів, подають особливості їх будови, вимови, написання, сполучуваності, співвідношення з лексемами інших мов – тобто лінгвістичну інформацію.

До енциклопедичного жанру належать енциклопедії, енциклопедичні словники та довідники, біографічні словники, значна кількість одномовних термінологічних словників. Зазвичай під терміном „енциклопедія” розуміють багатотомне довідкове видання (деякі енциклопедії налічують 200 томів) з деталізованими відомостями, що охоплюють історичний і культурний контекст, з розгалуженою системою ілюстрацій. Найголовніша особливість енциклопедії полягає в тому, що у ній доступно пояснюються не реєстрові слова, а позначувані ними поняття, факти, реалії, подаються відомості про видатних осіб, топоніми, гідроніми, про літературні та інші твори мистецтва, історичні події, про рослини, тварин, хвороби та інше у текстовій і зображальній формі.


3. Сучасна українська лексикографія.

Сучасна українська лексикографія багата на енциклопедичні видання як загальні (універсальні), так і галузеві (спеціальні). Прикладом перших є Українська Радянська Енциклопедія (УРЕ), останнє видання у 12-ти томах (1977-1985 рр.) – універсальний довідник з усіх галузей суспільно-політичного життя, науки, техніки, культури, історії; містить більше 50 тис. статей (третина з них – персоналії), а також текстові ілюстрації, карти, статистичні та хронологічні таблиці.



Детальніше про енциклопедії поговоримо на практичному занятті. Приклади:

Енциклопедія нашого українознавства, автор-упорядник О.Кривенко, В.Павлів (Львів, 1997р.),

Мала енциклопедія етнодержавознавства: Етнос і соціум (Київ, 1996р.).

Спеціальні поняття з’ясовуються у галузевих енциклопедіях, серед яких є такі, що вже стали пам’ятками радянської епохи, як УРЕ, і нові, більш об’єктивні видання, наприклад:



Енциклопедія кібернетики у 2-х томах (Київ, 1973 р., близько 1800 термінів) – перше у світі подібне видання,

Географічна енциклопедія України у 3-х томах (Київ, 1989–1993 рр.),

Банківська енциклопедія за ред. А.Мороза (Київ, 1993 р.),

Мистецтво України: Енциклопедія (Київ, 1995 р.),

Українська літературна енциклопедія (Київ, з 1985 р. вийшло 3 томи з п’яти),

Юридична енциклопедія: В 6 т. за ред. Ю.С. Шемшученка (виходить з 1998 р.),

Українське козацтво. Мала енциклопедія (Київ – Запоріжжя, 2-е вид., 2004 р.; 1400 статей, 283 ілюстрації, 79 карт),

Українська мова. Енциклопедія (Київ, 2-е вид., 2004 р.; 1800 статей, карта, ілюстративний матеріал),

Мала філологічна енциклопедія, укладачі О.І. Скопненко та Т.В. Цимбалюк (Київ, 2007 р.; стисло викладено інформацію про українську мову й літературу в їхніх зв’язках з мовами та літературами інших народів світу, подано основні поняття загального мовознавства, теорії літератури, славістики, а також відомості про видатних письменників і науковців-філологів; у додатках міститься інформація про класифікації мов світу і лауреатів літературної Національної премії ім. Т.Г. Шевченка, карта говорів української мови, схеми класифікаціїї звуків, таблиці давніх слов’янських азбук).

Е н ц и к л о п е д и ч н и й с л о в н и к – це лексикографічна праця проміжного типу, яка має ознаки енциклопедії і лінгвістичного словника, що виявляється у доборі реєстрових слів, особливостях укладання статей, тобто це праця тлумачно-пояснювального типу. Ілюстрації до гасел у них менш поширені або зовсім відсутні.

До енциклопедичних словників відносять також одномовні термінологічні праці, у яких з’ясовується сутність поняття, подається позамовна інформація про нього. Із 70-х років XX ст. такі словники виходили досить активно. Серед них: Політичний словник (1971 р.), Філософський словник (1973 р.), Юридичний словник (1974 р.), Біологічний словник – видання Головної редакції УРЕ, Літературознавчий словник-довідник (серія „Nota bene”, 1997 р.), Комп’ютерний словник (1997 р.), Український педагогічний словник С.Гончаренка (1997 р.) та ін.

За останнє десятиліття вийшло ще кілька таких лексиконів:

Політологічний енциклопедичний словник (Київ, 1997 р.),

Соціологія: Короткий енциклопедичний словник (Київ, 1998 р.),

Філософський енциклопедичний словник (Київ, 2002),

Країнознавчий словник-довідник І.Дубовича (Львів, 2003 р.),

Гірничий енциклопедичний словник (Донецьк, 2003 р.).

Григораш Дем’ян Семенович. Журналістика у термінах і виразах : довідник / Дем’ян Семенович Григораш. – Львів : Вища школа, Вид во при Львівськом ун ті, 1974 . – 295 с.

Філологічні (лінгвістичні) словники

Давні рукописні списки невідомих слів – азбуковники, лексикони – стали базою для перших друкованих словників українців, що з’явилися у XVI ст. Саме вони стали прообразами сучасних лінгвістичних словників.

Сьогодні групування філологічних (лінгвістичних) словників здійснюється перш за все на основі лінгвістичних критеріїв, провідним серед яких є характеристика слова відповідно до сфер лексикографічного опису мови. У зв’язку з особливостями будови, завданнями, призначенням виділяють кілька типів і багато різновидів лінгвістичних словників:

І. За кількістю описуваних мов лінгвістичні словники бувають одномовні та перекладні (дво-, багатомовні).

ІІ. За відношенням до розділів мовознавчої науки виокремлюють лексичні, фразеологічні та граматичні словники.

ІІІ. За мірою охоплення лексики лінгвістичні словники поділяють на загальномовні (охоплюють усю лексику мови, не вирізняючи семантичних категорій, і призначені для широкого кола користувачів) та вибіркові (подають лексику певних семантичних категорій, мають адресне спрямування).

ІV. За способом упорядкування матеріалу виділяють словники семасіологічні, алфавітні (тлумачні, орфографічні, перекладні, хронологічні), ономасіологічні (тезауруси, ідеографічні словники, гніздові термінологічні і малюнкові), зворотні (словотвірні, граматичні тощо).

V.За функціональною спрямованістю лінгвістичні словники поділяють на функційно-мовні, функційно-образні, функційно-галузеві.

VІ. Із культурологічної точки зору виокремлюють ономастичні лексикони (словники топонімів, імен і прізвищ тощо), словники з культури мови і літературної норми (орфографічні, орфоепічні, словники наголосів, труднощів уживання слів тощо).

VІІ. Змішані або комплексні, універсальні словники.

До загальномовних словників відносять перш за все одномовні (тлумачні, орфографічні, орфоепічні, тезауруси і т.п.) та перекладні двомовні праці.

Г о л о в н е м і с ц е с е р е д о д н о м о в н и х с л о в н и к і в належить т л у м а ч н и м, які є найціннішою скарбницею мови, бо найбільш систематично і послідовно відбивають її словниковий склад. Існує думка, що створення тлумачного словника – свідоцтво „повноліття мови і лінгвістичної зрілості суспільства”. Головна його мета – пояснити значення якомога більшої кількості слів певної мови (у т.ч. й фразеологічних одиниць) засобами рідної мови (описово, за допомогою синонімів, антонімів), подати приклади їх вживання у мовленні. У тлумачних словниках також представлено відомості про граматичні та стилістичні особливості слів: позначаються застарілі, поетичні слова, у межах можливого залучаються також найбільш уживані діалектизми, професіоналізми, окремі жаргонізми. У кінці словникових статей подано цитати з творів художньої літератури, газет, журналів, наукових творів, які є не тільки ілюстративним матеріалом, а й засобом пояснення. Слова у тлумачних словниках подано з наголосом, їх написання відповідає нормам сучасного правопису, тобто ці праці є певною мірою орфографічними й орфоепічними (про них мова йтиме далі).Укладанню цих лексикографічних праць передує процес створення лексичної картотеки національної мови. В Україні створення таких словників вважається істотною частиною мовної політики держави.

Тлумачні словники – це один із перших типів лексиконів, над яким почали працювати вчені. Українські лексикографи чимало зробили у цій галузі. Крім академічного Словника української мови в 11-ти томах (1970–1981 рр., 135 тис. реєстрових слів), за останні роки вийшли друком інші тлумачні словники. Цей словник функціонує в електронному вигляді: http://sum.in.ua.

Різновидом тлумачного словника є словник іншомовних слів, у якому пояснюється значення слів іншомовного походження, зазначається мова, з якої або через яку було запозичено дане слово, вказується його звуковий склад і значення у цій мові та значення у мові, що його запозичила. Одним із найповніших і найдосконаліших в українській лексикографії є академічний Словник іншомовних слів за редакцією О.С.Мельничука (вид. 1974 р., 1986 р., 24 тис. слів). Є також інші праці, у яких подано слова, що прийшли в українську мову в 90-х роках ХХ ст.:

а) словник іншомовних слів С.Морозова і Л.Шкарапути (2000 р., 10 тис. слів),

б) словник іншомовних слів за редакцією Л.О.Пустовіт (2000 р., 23 тис. слів),

в) сучасний словник іншомовних слів О.І.Скопненка і Т.В.Цимбалюк (2006 р., близько 20 тис. слів і словосполучень).

До розряду тлумачних лексиконів відносяться також такі фразеологічні словники, як-от:



Крилаті вислови в українській мові А.Коваль і В.Коптілова (1975 р.),

академічні: Фразеологічний словник української мови у 2-х книгах (1992–1993 рр.) і Словник фразеологізмів української мови (2003 р.).

Отже, саме тлумачні словники є джерелом величезного інформаційного і культурного ресурсу. Вони дають змогу якнайповніше вивчити процеси архаїзації та неологізації мовного складу, спрогнозувати основні тенденції лексико-семантичного розвитку, встановити закономірності динаміки мови, виявити причини та фактори мовної еволюції. Словники тлумачного типу вважаються найвищим досягненням кожної національної лексикографії, а там, де їх створено (особливо – багатотомні праці), вони набувають фактично статусу національного надбання.

Докладніше про лексикографію (зокрема й про друковані та on-line словники для журналістів) поговоримо на практичному занятті.



ЛЕКЦІЯ 4

Тема: Лексикологія. Лексика сучасної української мови з погляду походження. Лексика іншомовного походження зі стилістичного погляду.
1. Поняття «лексика» та «лексикологія».

2. Запозичення, власне іншомовні слова, інтернаціоналізми, екзотизми, варваризми та їхні стилістичні можливості.

3. Старослов’янізми в сучасній українській мові.
1. Поняття «лексика» та «лексикологія».

Кожна сучасна мова має величезну кількість слів, що виражається десятками й сотнями тисяч. Так, у найбільшому з існуючих словників сучасної української мови, в одинадцятитомному академічному "Словнику української мови", вміщено понад 134 тис. слів. А до його складу не внесено величезної кількості діалектних слів, що активно побутують і досі в численних українських діалектах. Поза його реєстром залишилися також численні власні назви (назви різноманітних географічних об’єктів – населених пунктів, водоймищ, гір, лісів та ін., людей тощо), які також знаходяться в повсякденному мовному вжитку, не говорячи уже про термінологічну лексику наукову, науково-технічну, сільськогосподарську, різних, ремесел тощо, яка становить також неосяжний шар лексичного складу мови. Так, один лише "Російсько-український технічний словник", що вийшов 1961 р., включає 80 тис. загальних технічних термінів, а таких термінологічних словників з різних галузей знань вийшов не один десяток.



Слово є одна з основних одиниць мови; без словникового складу взагалі жодна мова не може існувати. Всі інші мовні одиниці так чи інакше зв’язані з словом. Мовні звуки завжди реалізуються лише в слові; такі елементи мови, як корінь, основа, суфікс, префікс, закінчення, можуть існувати тільки при наявності слова; із слів складаються словосполучення і речення, за допомогою яких людина оформляє свої думки й передає їх іншим людям.

Слово вивчається з кількох поглядів. Предметом вивчення може бути насамперед значення слова і його відношення до означуваного поняття, походження слова та зміна його значення в процесі історичного розвитку мови. Саме цим і займається лексикологія (описова і історична). Вивчення ж слова з погляду його складових елементів і зміни форм у словосполученнях та реченнях становить предмет іншої мовознавчої науки – граматики.

Всі слова, що вживаються в якійсь мові, становлять її лексику (від грецького lexis – слово), або її словниковий склад. Розділ мовознавчої науки, в якому вивчається словниковий склад мови, називається лексикологією.

Усі слова однієї мови становлять її словниковий склад або просто словник. Словниковий склад будь-якої мови складається: 1) із слів, успадкованих із попередніх періодів розвитку мови, спільної мови-основи, прамови (стосовно української та інших слов’янських–праслов’янської та зональних, регіональних слов’янських; пор. укр. мати, брат, сестра, іти, ходити, їсти, сидіти, носити, один, два, три, десять, сто та ін., рос. мать, брат, сестра, идти, ходить, носить, три, четыре, пять, десять и др., що успадковані із прадавніх часів); 2) із слів, утворених певною мовою протягом її історії від успадкованих із спільної мови-основи слів за допомогою словотворчих засобів, властивих цій мові (пор. укр. літак, політ, виліт, відліт, літання, літакобудування від успадкованого літати та ін.); 3) із слів, запозичених з інших мов внаслідок безпосередніх чи посередніх контактів певного народу з іншими народами (пор. укр. період, парламент, перламутр, радіо, трактор, танк та ін.); 4) із слів, утворених від запозичених цією мовою слів за допомогою словотвірних засобів і за закономірностями словотворення, властивими даній мові (пор. укр. модерний, періодичний, періодизація, періодизувати, періодика, перламутровий, радіоприймач, радіопередача, тракторний, трактористка, тракторобудування тощо).

Основу словникового складу мови становлять свої власні слова, успадковані з попередніх періодів її розвитку. Вони, означаючи найважливіші поняття і становлячи основний фонд лексики, так званий основний словниковий фонд мов, є базою для творення нових слів за допомогою власних словотворчих ресурсів.
2. Запозичення, власне іншомовні слова, інтернаціоналізми, екзотизми, варваризми та їхні стилістичні можливості.

Запозичена лексика в сучасній українській мові становить приблизно 10% усього її словникового складу. Запозичатися можуть як цілі слова та вирази, так і окремі їх елементи (морфеми, семантика). Іншомовні слова входили в систему української лексики протягом усієї її історії в зв’язку з економічними, політичними та культурними контактами між українським та іншими народами. Ранні запозичення проникали переважно усним шляхом, а пізніші засвоювались як через усне спілкування, так і через літературні джерела.



Матеріальне (лексичне) запозичення – запозичення, за якого з іноземної в рідну мову входить лексична одиниця повністю (значення і експонент). Наприклад: лазер (англ. laser, що є скороченням, яке складається з перших букв виразу light amplication by stimulated emission of radiation «підсилення світла за допомогою індукованого випромінювання»).

Специфічним різновидом запозичень є лексичні кальки. Це слово або вираз, скопійовані засобами рідної мови з іншої мови, тобто кожна значуща частина оригіналу буквально перекладається і займає в перекладі таке ж місце, як і в оригіналі. Наприклад, укр. промова з нім. Ursprache, землеробство з лат. agricultura. Калькування (від фр. calque «копія») – копіювання іншомовного слова за допомогою свого, незапозиченого матеріалу; по морфемний переклад іншомовного слова. Калькуватися можуть не тільки окремі слова “літописець” – гр. chronographos, а й цілі вирази – “боротьба за існування” – англ.. struggle for life.

Інколи калькування не обмежується двома мовами, а мають відповідники у багатьох мовах:

англ. sky-skraper [скаjскреjпе]: skyscraper (sky «небо», scraper «скребти»).



  • фр. gratte-ciel [гратсьель]

  • італ. grattacielo [граттачиело]

  • нім. Wolkenkratzer [волькенкратцер]

  • небоскреб

  • хмарочос

Крім кальок існують також напівкальки, коли одна частина запозичена, а інша калькується. Наприклад: телебачення (англ. television із грец. tele «далеко» й англ. vision «бачення»).

Окремими різновидами є семантичні і словотвірні запозичення. Семантичні запозичення – запозичення, коли своє слово набуває значення, яке має його іншомовний відповідник. Наприклад, слова правий і лівий під впливом фр. droit і gauche отримали значення «консервативний» і «революційний».



Словотвірні запозичення – такі запозичення, коли власний зміст передається морфемами інших мов. Так, наприклад, слово телефон складене з давньогрецьких елементів tele «далеко» і phone «звук». У давньогрецькій такого слова не було, як не було й таких слів, як телеметрія, агробіологія, телетайп.

До запозичень належать також інтернаціоналізми, екзотизми та варваризми.

Широкі міжнародні зв’язки і міжмовні контакти викликали появу слів-інтернаціоналізмів, які в однаковому чи близькому звучанні закріплені у словнику багатьох мов. Саме цим пояснюється, що у сучасних мовах вживається багато спільних слів. Такі слова називаються лексичними інтернаціоналізмами. Отже, інтернаціоналізми – слова, які засвоєні більшістю мов світу з мови народу, що створив або ввів у загальний вжиток позначені ним предмети: спорт, філософія, комбайн і подібні. В словниковому складі сучасної української літературної мови теж можна виділити значний шар інтернаціональної лексики, як напр.: автомобіль, аероплан, газ, електрика, радіо, старт, телефон та ін.

У ролі інтернаціоналізмів виступають звичайно наукові та суспільно-політичні терміни. Найбільшу групу інтернаціоналізмів європейських мов становлять грецизми та латинізми, які складають кістяк науково-технічної й суспільно-політичної термінології, хоч останнім часом фонд інтернаціоналізмів поповнюється також за рахунок русизмів і англіцизмів.

Інтернаціоналізми поширені, головним чином, у галузі наукової, технічної й мистецької термінології, а також у мові публіцистики. Найчастіше вони походять з грецької й латинської мов або створені на основі їх словотворчих морфем: аеродром, аналіз, аналогія, асфальт, бібліотека, біологія, зоологія, географія, математика, фізика, тема, педагог, театр, політика (грецькі); антена, арена, апарат, елемент, нотаріус, лектор, студент, клас, текст, традиція, університет, колегія, резолюція, конгрес (латинські) тощо. У другій половині XIX й у XX столітті поширюються інтернаціональні слова, що походять із сучасних західноєвропейських мов, напр.: ансамбль, армія, монтаж, п’єса, тариф, буржуазія (французькі); танк, трамвай, клуб, мітинг (англійські); штаб, курорт, сигнал (німецькі); арка, арія, тенор, новела (італійські); компас (голландське) і багато інших. Трапляються, хоч і рідше, інтернаціональні слова, які поширилися зі східних мов, як наприклад, арабізми: алгебра, адмірал, алкоголь.

Крім перелічених типів слів іншомовного походження, в українській мові є слова, що позначають назви реалій із життя інших народів. Це так звані екзотизми, або етнографізми: кюре, луїдор, сантим, полісмен, леді, лорд, драхма, асфалія, аул, кишлак, чайхана. Використовуються вони зі стилістичною метою при описі якогось народу чи групи споріднених народів у різних стилях. Отже, екзотизми (від гр. exotikos «чужий», «іноземний») – слова і вирази, які засвоєні з інших мов, але позначають предмети, явища неукраїнської дійсності, у їхній семантиці відображені поняття з життя інших народів: назви установ і організацій (сейм, меджліс); грошових одиниць (євро, фунт стерлінгів); назви одягу (кімоно, чалма); чалма «мусульманський головний убір», ікебана «мистецтво складання букетів, поширена в Японії».

Від екзотизмів слід відрізняти варваризми, що іноді вводяться в український текст для надання йому колориту зображуваного середовища або для посилення експресії. Отже, варваризми – іншомовні слова або вислови, які не стали загальновживаними, повністю не засвоєні мовою: авеню, місіс. Варваризми не тільки не перекладаються, а й часом зберігають на письмі чужомовну графічну передачу: тет-а-тет і têtà-têt, альма матер і alma mater, хепі енд і happy end тощо.

Отже, словниковий склад мови постійно змінюється. Процес поповнення лексики відбувається завдяки таким явищам, як запозичення та поява неологізмів. Не можна забувати про те, що такі джерела поповнення лексики повинні якось контролюватись, адже при надмірному та необачному запозиченні іншомовної лексики рідна мова може засмітитися, стандартизуватись. Запозичувати слова потрібно лише крайньому випадку. Запозичення без потреби – лише шкодить мові.


3. Старослов’янізми в сучасній українській мові.

У різні історичні епохи, взаємодіючи, мови взаємозбагачувалися. В українській мові 15 відсотків слів, запозичених з інших мов. До найдавніших запозичень належать старослов’янізми.



Старослов’янізми – це такі слова, які належать до лексичного складу східнослов’янських мов, які успадковані від мови старослов’янської, що сформувалася в IX столітті на основі живих македонських (солунських) говорів давньоболгарської мови. Майже всі слов’яни певний використовували старослов’янську писемну мову в функції літературної, яка мала для них міжнародне значення.

Кількість лексичних старослов’янізмів в українській мові надзвичайно мала. Їх можна розпізнати за фонетичними, морфологічними і семантико-стилістичними ознаками.

Фонетичні особливості такі:

а) неповноголосся ра-, ла-, ре-, ле-: врата, брег, влага;

б) сполучення ра– на початку слова: раб;

в) сполучення жд: вождь;

г) [йе] на початку слова: єдність.

Морфологічні ознаки:

1) суфікси іменників -язнь, -тель, -ств-, -ин-, -тв-, -тай: приязнь, мислитель, гординя, битва, глашатай, благоденствіє;

2) дієприкметникові суфікси -ащ-, -ущ-, -м-: роботящий, невсипущий, знайомий;

3) префікси воз-, пред-, пре-, со-: возз’єднати, предтеча, премудрий, соблаговолити;

4) характерні для старослов’янської мови перші частини складних слів благо-, бого-. добро-, зло-, жертво-, єдино-: благодать, богобоязний, доброчесний, злорадство, жертвоприношення, єдиноборство.



Семантико-стилістичні особливості старослов’янізмів полягають у тому, що вони зберегли відтінок урочистості і належать до сфери книжних слів: град, храм, глас, длань, прах. Наприклад: Благословенне слово, що гартує (Леся Українка). Частина їх уживається в номінативній функції: учитель, глава (уряду), область, проте більшість із них у публіцистиці стали засобом створення іронічно-сатиричного забарвлення.

За словами Л. І. Мацько, старослов’янізми через свої фонетичні та морфологічні ознаки зберігають асоціативні зв’язки зі своєю системою високого, урочистого стилю (колориту) мовлення або зниженого, просторічного; мейоративної (позитивної) чи пейоративної (різко негативної) оцінки; позитивних чи негативних емоцій тощо.

Використання зі стилістичною метою старослов’янізмів дає змогу увиразнити текст, зробити його урочистим, піднесеним, патетичним. Вони, зокрема, служать засобом сатири: в поєднанні зі звичайними словами, особливо з тими, що мають відтінок зниженості, згрубілості, старослов’янізми сприяють створенню іронічного, сатиричного або гумористичного звучання. Старослов’янізми (саме у цій функції) досить часто використовував у своїй творчості класик української літератури Тарас Шевченко.

В українській мові старослов’янізми є не тільки одним із джерел лексичного поповнення, а й стилістичного урізноманітнення. Із метою надання газетним і журнальним текстам “високого стилю”, церковної книжності, піднесеності звучання автори активно долучають старослов’янізми в прямому значенні, як-от: “<...> цього дня вшановують <...> благодатний чудотворний образ Богоматері Ромашківської ” (“День”, 11.01.2008 р.); “Їхня шалена енергетика, створена з Божого благословення прадавніми лісами, чистим повітрям і срібними переливами гірських річок, творить з людиною дива” (“Урядовий кур’єр”, 10.01.2009 р.) тощо.

Чимало старослов’янізмів використовується зі стилістичною метою – підсилення позитивної характеристики особи, об’єкта: “Добре, що знайшлися такі ж добродушні лікарі-ветеринари <...>, які оперують безплатно, взявши гроші лише за медикаменти” (“Волинь-нова”, 05. 03. 2009 р.); “Найголовнішев Лапландії – особлива аура первозданної природий древній саамський дух <...>” (“Віче”, № 2, 2005).

Для вираження негативного ставлення – як засіб іронії, сатири – старослов’янізми також часто використовують у переносному значенні: “І це не в часи “благоденствія”, коли коштів дуже багато, а навпаки, підприємства не мають обігових коштів, а багато легальних підприємств змушені скорочувати людей” (“Волинь-нова”, 15.01.2009 р.).

Відзначимо, що старослов’янізми чи складні слова з компонентами старослов’янського походження функціонують у мові сучасної газетно-журнальної публіцистики, по-перше, з метою надання висловлюванням урочисто-патетичного звучання, яке забезпечувалося їхнім “високим” в емоційному плані забарвленням, по-друге, завдяки втраті старослов’янізмами церковності, виникненню переносних значень і водночас їхня давність звучання, котра створює контрастність стилів, ці іменники, прикметники та дієслова є засобом жартівливості, іронічності, негативної характеристики осіб та дій, суспільно-політичного становища у країні тощо.
ЛЕКЦІЯ 5

1   2   3   4   5


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка