Тамара Мельник (посібник для студентів-філологів) Севастополь



Сторінка7/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Притьмом напікає навратливий вітер!


Настала ніч, а чи буде спокій?

(5) II «Ти, цвіркун, стережи печі,

Темних богів, сволоків димних,

А я вийду вітер одвертати».

III Виходить із хати заживний дідок:

IV О горе, горе, не спить земля,

(10) Смутно рипить важкий журавель,

Вітрик стрясає сухими кістьми,

Болісно стогне караката верба,

А в неї серце дуплом розколене!

V Шепче дідок пазуристі слова,

(15) Підіймає дідок недобрі руки —

Схопити за роги навратливий вітер.

Вітер, як бик, видирає роги,

Тручає в груди, глузує словами:

VI   Мерлець — у гробі, камінь — у морі,

(20) А тобі б, старому, нарозумитись

Та в дуплавій вербі уякоритись.

Там було б тобі хороше стояти,

Кігтями-нігтями погрібати,

Гнилим порохном пересипати.

Фрагменти І, II і III чітко розмежовані між собою; так само однозначно виділяється останній фрагмент — пряма мова вітру. Що ж до фрагмента IV, то може виникнути питання про доцільність його відокремлення від фрагментів III та V, адже, на перший погляд, ці три мікротексти являють собою мовлення оповідача, а тому можуть розглядатися як один. Однак для їх розмежування є вагома причина: в цих мікротекстах фігурують різні носії свідомості. На цій обставині треба зупинитися докладніше.

У фрагменті III представлена ситуація, для фіксації якої необхідний суб'єкт перцепції, відмінний від аґента дії; ним, очевидно, є оповідач. Його просторове розташування, скоріше за все, збігається з розміщенням у просторі персонажа. Спостереження розгортається як процес, на що вказує недоконаний вид дієслова виходить (це дає підстави вважати, що дві дії —переміщення персонажа і споглядання спостерігача — розвиваються синхронно).

Фрагмент IV також описує ситуації, що сприймаються якимось суб'єктом перцепції. Текст вірша не виключає того, що цим суб'єктом є оповідач, бо ж він знаходиться там, де й герой. Однак наявність двокрапки після (8) свідчить про те, що у (9-12) передається сприйняття саме чаклуна (читачеві належить вставити після (8) опущене дієслово перцептивного сприйняття, до якого логічно приєднуються подальші речення). У фрагменті IV домінують слова на позначення звуків: рипить, стрясає, стогне, і це можна трактувати як додаткову вказівку на те, що описана нічна пора. Цікаво те, що, крім результатів перцепції, у цьому фрагменті представлені також інтерпретації, тобто вияв складнішої когнітивної операції, яка передбачає категоризацію та витлумачення сприйнятого, усвідомлення його сенсу, узагальнення, співвіднесення з іншими явищами (так, все почуте персонаж узагальнює словами не спить земля; звуки, які видає вітряк, нагадують йому інші — ніби хтось трусить мішком, наповненим кістками). Ще одною важливою рисою розглядуваного фрагмента є наявність слів, які передають оцінні змісти в експліцитній (як слово горе) або імпліцитній формі (смутно, болісно стогне). Підсилює враження суб'єктивності сприйняття також і експресивне висловлювання (13), позначене в тексті окличним знаком. До речі, воно містить виразну апеляцію до свідомості читача — спонукає його зрозуміти, чому чаклуна так непокоїть дупло в старій вербі. Отже, суб'єкт свідомості у фрагменті IV не просто інтерпретує дійсність, а оцінює її, використовуючи для цього якісь свої критерії. Всі оцінки стосуються стану об'єктів зовнішнього світу і є однозначно негативними. Такий стан суб'єкт приписує дії вітру, отже, сам вітер також оцінюється негативно. Це цілком узгоджується з наміром чаклуна відвертати вітер висловленим у його прямому мовленні. Таким чином, у фрагменті IV репрезентована свідомість чаклуна, тоді як у попередньому фрагменті — свідомість оповідача.

Фрагмент IV відрізняється від фрагментів II та III за способом функціонування мовних засобів. Другий фрагмент написаний в діалоговому режимі (з дейктичними елементами, звертанням), а третій — в оповідному (наративному). Наявність у розглядуваному мікротексті слів з оцінними змістами, предиката внутрішнього, (емоційного) стану (о горе, горе), повтору, висловлювання (13) з високою мірою експресивності, тобто так званих егоцентричних елементів, дозволяє схарактеризувати його як вільний непрямий дискурс, де звучить голос чаклуна.

Аналогічний висновок можна зробити і щодо фрагмента І, де також використані мовні засоби, що репрезентують свідомість персонажа. Звертають на себе увагу слова з негативними конотаціями (наболіли, навратливий), з експресивно-оцінними змістами (буйний, притьмом, налягає), експресивне висловлювання (3), питання, звернуте мовцем до самого себе і призначене для вираження сумніву (чи буде спокій?). Надзвичайно цікавим є і прийом, вжитий в (1-2), де рольова структура речення подається як неповна, з пропущеними актантами, і тому предикат повторюється двічі: наболіли деревам (що?) — наболіли голови (кому?). Це імітує переривчасте, дещо алогічне мовлення схвильованої людини. Отже, у фрагменті І представлена свідомість чаклуна. Субєкт внутрішнього мовлення у фрагменті і легше ідентифікується як чаклун завдяки тому, що цей фрагмент йде безпосередньо за номінацією цього персонажа у назві твору.

Таким чином, у тексті виділяється шість фрагментів, протиставлених за способом функціонування мовних засобів. У фрагментах III та V використаний наративний режим, у II та VI-—діалоговий, у І та IV — вільний непрямий дискурс. Якщо ж взяти до уваги те, чию свідомість репрезентують ці фрагменти, то виявиться, що у вірші домінує чаклун. Від його імені написані фрагменти І, II та IV, які в сумі дають 12 рядків — рівно половину тексту. Коли ж врахуємо, що (19) у фрагменті VI є; цитуванням слів чаклуна і не може розглядатися як виняв свідомості вітру, то побачимо, що репрезентація свідомості чаклуна займає більше половини вірша. Таким чином, на кінець четвертого фрагмента читач перебуває у стані повного занурення у свідомість чаклуна і тому приймає всі його оцінки щодо дій вітру. Тим самим у читача формується й певне ставлення до особи чаклуна — очевидно, позитивне.

Зауважимо, що виділені фрагменти мають різні функції в композиційній будові твору. Фрагмент І служить експозицією (негативна оцінка, яку чаклун дає змальованій ситуації, є поштовхом до його активних дій). Фрагмент II містить зав'язку (чаклун виголошує свій намір), фрагмент III розпочинає розвиток конфлікту (чаклун покидає свою хату і виходить у простір вітру). Фрагмент IV композиційно відокремлений, бо в побудові сюжету участі не бере. Наступний фрагмент (V) містить подальший розвиток конфлікту між чаклуном і вітром: чаклун намагається вплинути на нього словами і діями, вітер не піддається, чинить спротив. Останній фрагмент — це монолог вітру; як і фрагмент IV, він також не розвиває сюжет. Звергає на себе увагу те, що в композиції цього вірша бракує експліцитної розв'язки конфлікту.

Розмістимо предикати, які використані для розвитку дії, на часовій осі у відповідності до їх розгортання в сюжеті. Позначимо на ній й два монологи (див. схему)2. Крапки вживаються в тих випадах, коли текст вірша дозволяє достатньо точно окреслити початок чи кінець процесу або дії. Так, дієслово виходить позначає процес, який роз позначається по завершенні монологу: дії шепче та піднімає, очевидно, одночасні, відбуваються після того, як чаклун вийшов з хати, і припиняються тоді, коли починаються активні дії вітру. Риски, не обмежені крапками, позначають стани, які можуть фіксуватися спостерігачем у будь-який момент їх тривання. Прив’язка таких рисок до часової осі вказує лише на те, що на певному відтинку такий стан напевне був зафіксований свідомістю персонажа (коли чаклун вийшов з хати, він почув, як рипить журавель, втім, журавель рипів і до того). Самою крапкою позначається момент першої фіксації якогось стану суб’єктом свідомості. Так, настала ніч позначає не саму подію як тау, а факт Ії сприйняття та усвідомлення персонажем. Для предикатів, що номінують поведінку вітру у V фрагменті, використана крапка і відкрита риска, оскільки вдається встановити лише початок розгортання відповідних дій, а щодо їх завершення інформації в тексті немає.

Мерлець у гробі, камінь у морі...” – перший рядок заклинання; третій лен в ньому; як правило, “місяць у небі”.

Той факт, що в межах кожного фрагмента предикати тяжіють до певного часового відтинку (і лише у фрагменти V займають два часових інтервали, бо в ньому представлено дії двох персонажів), свідчить про те, що фрагменти розмежовані за репрезентованою у них свідомістю.

Можна помітити, що і на схемі виявляється композиційна незакінченість вірша (події фрагмента V вербалізовані дієсловами недоконаного виду). Однак брак фіналу, який увінчав би всю поетичну будову, не є вадою тексту. Навпаки — це спосіб стимулювати думку читача, спонукати його до здійснення певних імлікативних процедур, що і повинно призвести до остаточного завершення, до створення тексту. У випадку адекватності висновків читача задуму автора ілокутивна мета твору буде досягнута. Отже, погляньмо, які саме текстові елементи можуть просунути нас на цьому шляху. Передусім треба звернутися до тої частини тексту, де репрезентована свідомість оповідача, — до фрагмента V.



Судячи із вжитих мовних засобів, цей фрагмент написаний в наративі, де суб'єктом мовлення виступає оповідач, який спостерігає боротьбу між чаклуном і вітром. Оповідачеві належать й інтерпретації спостережень (на що схожий вітер, коли не дає себе схопити, для чого чаклун підіймає руки).


І

Наболіли




налягає




настала ніч

ІІ

(монолог чаклуна)

ІІІ

виходить

IV

не спить




рипить




стрясає




стогне

V

шепче




підіймає




Видирає




тручає




глузує

VI

(монолог вітру)







t


Втім, оповідач дещо перевищує права, які надає йому наративний режим: він виступає не лише суб'єктом сприйняття, а й суб'єктом оцінок. Звернімо увагу на те, що оцінка дається не вітру (як у тих фрагментах, де суб'єктом свідомості є чаклун), а самому чаклунові Для цього оповідач використовує два слова з виразно негативним змістом: пазуристі та недобрі. Таким чином він дає читачеві зрозуміти й те, що не поділяє тих оцінок, які належать чаклуну і стосуються вітру.

Для підсилення цього враження застосовується доволі цікавий прийом, який полягає в «оберненні» членів двох синтагм. Легко помітити, що сполучення пазуристі слова і недобрі руки виникають внаслідок перестановки компонентів сполучень пазуристі руки і недобрі слова, які є стандартними, тобто побудованими за законом семантичного узгодження. Останні, власне, містять ті самі оцінки, отже, якби авторові йшлося лише про них, він міг би обмежитися стандартними конструкціями. Однак у семантиці сполучень пазуристі слова і недобрі руки з'являються додаткові метафоричні змісти, які характеризують чаклуна вельми колоритно. Важливо, що обернення як формальний прийом застосовується саме тоді, коли в акті комунікації між автором і читачем читач повинен змінити сформовану раніше оцінку чаклуна. Разом з тим нова оцінка дій чаклуна готує читача до сприйняття останнього фрагмента, де в гру нарешті вступає свідомість вітру.

На наш погляд, прийом обернення слів має, крім зазначеної, ще одну функцію: він стає своєрідним попередженням читачеві, натякає на те, що в подальшому відбудеться аналогічне обернення, але, можливо, на іншому рівні.

Справді, шостий фрагмент розпочинається саме з обернення, тепер вже агентивного, — вітер повертає чаклунові його власні слова. Отже, заклинання (пазуристі слова), яке чаклун хоче використати для вгамування вітру, скеровується на самого чаклуна, тобто те, що він намірився робити з вітром, останній тим самим способом робить з ним.

Далі в монолозі вітру перед читачем розгортається що одне, третє, обернення, що заторкує світ чаклуна з його системою цінностей. Вітер кваліфікує активну поведінку чаклуна з його намаганням виправити стан справ у природі як нерозумну, а тим самим і шкідливу, та протиставляє їй альтернативну програму поведінки, з його погляду, правильну і доцільну. Шляхом зіставлення двох типів буття чаклуна — реальною і того, що міститься в настановах вітру, можна виявити такі трансформації:


житло: хата -> дуплава верба

тілесна ознака: руки => кіггі-ніггі

цінності: піч, боги, сволоки => гниле порохно

основний стан: рух => нерухомість


У характері змін, окреслених вітром, виразно проглядає певна тенденція:культурні ознаки заступаються докультурними (замість хати дуплава верба, замість рук кігті). Піч, боги і сволоки, які в світі чаклуна є не просто елементами житла, а найважливішими культурними цінностями, що їх треба повсякчас пильнувати, обороняти, — зотлівають, перетворюються на гниле порохно. Таким чином, трансформації, задекларовані в монолозі вітру, передбачають відсторонення, усунення чаклуна від культури. Другою визначальною рисою цих трансформацій є заміна активності, свободи рухів у просторі, а отже, і свободи дій, на ув'язнення в дуплі старої верби, тобто нерухомість, пасивність, обмеженість у переміщенні та інших діях.

Зауважимо, що хата і верба протиставлені не лише як культурне природному, а також як людське позалюдському. Адже згідно з поширеними народними уявленнями (а поет, безперечно, розраховував на обізнаність читача) стара, а особливо дуплава верба — це найулюбленіше місце перебування нечистої сили. Отже, задекларовану в монолозі вітру зміну локуса чаклуна можна сприймати не лише як перехід від буття культурного до буття докультурного, а й загальніше — як перехід зі сфери людського у сферу позалюдського. Зазначена трансформація в тексті представлена в ірреальній модальності, отже, йдеться не про її безумовне здійснення, що було б насильством над чаклуном, а лише про напучування, пораду відкинути хибну поведінку.

Доволі очевидно, що автор поділяє ті оцінки та настанови, які містяться у монолозі вітру. Але постає закономірне питання: чому поведінка чаклуна вважається нерозумною? Чому, власне, її треба змінити? Адже чаклун вболіває за світ, ставить перед собою начебто шляхетні цілі, скеровує свої зусилля проти начал, які вважає злими, деструктивними. На нашу думку, саме до цього питання автор і намагається підвести свого читача, і якби останній зміг знайти задовільну відповідь, то це означало б, що прихована ілокутивна мета поета досягнена, а вірш отримав своє завершення.

Поза всяким сумнівом, змальовані у творі образи чаклуна і вітру є алегоріями, знаками: перший — людини чи навіть людства взагалі, другий — стихійних природних сил. Темою роздумів поета є людина, яка змагається з природою, прагне підкорити її собі, накинути свій лад світобудові. В радянській літературі 30-х років ця тема була не просто однією з провідних, вона входила до канонічного набору тем письменника — соціалістичного реаліста віршів, і прози було написано на цю тему чимало. Їх пафос завжди був той самий — славослів'я новій людині, перед якою ніщо не може встояти, адже вона є могутнішою за будь-які природні сили. «Мы покоряем пространство и время, мы — молодые хозяева земли!», «Нам ли стоять на месте? В своих дерзаниях всегда мы правы!» - співали мільйони. У радянської людини не повинно були бути ані найменшої тіні сумніву в тому, що природа мусить стати перед людиною на коліна.

Вірш Володимира Свідзинського також про природу, яку людина прагне бачити на колінах. Але зображена ним людина в цій боротьбі зазнає поразки. Чому? — питає поет. І відповідає: не тому, що вона є заслабкою чи має неефективні засоби боротьби. Причина поразки в іншому -- людина обрала хибний шлях, на якому не буває перемоги. Хибними виявляються і самі настанови, які спонукають людину до змагання з природними силами, пихате прагнення до влади засліплюють людину, заважають тверезо оцінити свої можливості, знайти правильний шлях. Людина взяла собі в голову, нібито їй одній належить право давати оцінки, що є добре, а що зле, що на користь, а що на шкоду. Вона привласнила собі й право на виправлення світового буття. Однак людина переоцінює і себе, і свою роль у світобудові: вона далеко не все може збагнути, не годна побачити більше за те, що лежить на поверхні буття, не сягає глибших його шарів; мета світових сил залишається від неї прихованою. Тому критерії, що їх людина використовує для розрізнення добра і зла, виявляються дуже відносними і хисткими, а самі оцінки — часто хибними, намагання ж виправити світ — марними. (Зараз, на рубежі тисячоліть, ми можемо додати — не просто марними, а й небезпечними, бо загрожують самому існуванню людини на Землі).

А де ж правильний шлях? Найкраще, що може зробити людина, каже поет, — це, нарозумившись, утриматися від зухвалого втручання в хід природних подій, відкинути спроби щось виправити, перестати претендувати на роль найвищого судді. Лише в такий спосіб вона зможе зберегти і себе, і створений нею світ культури.

Чи можна було про це говорити відкритим текстом у 30-ті роки? Питання, очевидно, риторичне.
Лінгвостилістичний аналіз поезії Лесі Українки

"Contra spem spero!"
Використання прийому антитези
Текст:

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то таку жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа:

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім, сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая міцна,

Може, квіти зійдуть   інастане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем'яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

1890
Поезія "Contra spem spero!" вперше була опублікована в збірці "на крилах піссень" у 1893 році.

У заголовок вірша винесено латинське прислів'я (в перекладі означає "Без надії сподіваюсь"), яке містить основну думку поетичного твору   непохитну віру поетеси у свої сили, тверду упевненість, що в двобої з тяжкою хворобою і суспільним злом вона переможе.

У вираженні ідейного задуму Леся Українка вдалася до поетичної символіки, поклавши в її основу слова на позначення під року і доби в їх контрастному осмисленні: осінь   весна, ніч   зірка. Поняття осені і ночі символічно узагальнюють нелегке життя поетеси внаслідок тяжкої фізичної недуги. Їм протиставляються поняття весни і зірки, що виступають втіленням бажаного, в муках омріяного щасливого прийдешнього, за яке боролася Леся Українка.

У цій поезії надзвичайно яскраво виявилися своєрідність творчої манери Лесі Українки у використанні художнього прийому антитези, що виступає ефективним засобом вираження незламності духу поетеси, її постійного горіння, наснаженості в боротьбі за світле майбутнє.

Підкреслене протиставлення дій і процесів, почуттів і настроїв реалізується в поезії як одна з довершених стилістичних фігур через цілу систему лексичних, морфологічних, синтаксичних та інтонаційних засобів.

Опорою антитезних побудов є слова-антоніми. Антонімічні відношення, що формуються не стільки на основі реальних ознак явищ, як на їх оцінці і порівнянні1, знаходять вияв у словах різної семантики. Найпоширенішим типом антонімічних відношень в аналізованому творі є відношення, виражені субстантивними словосполученнями з залежними словоформами якісних і відносно-якісних прикметників, що утворюють контрастні епітетно-антонімічні пари за зразками загальнонародної мовної практики, наприклад: хмари осінні   весна золота; на убогім, сумнім перелозі   барвисті квітки; гарячі сльози   кора льодовая; нічка невидна   зірка провідна і т.ін.

Основні символи осінь   весна доповнюються введенням: їх атрибутів, які містять характеристики погоди: гнітючої осені (хмари, мороз, льодова кора) і довгої темної ночі в контрастуванні з жаданою веселою весною, з її квітами, піснями і зіркою серед темної ночі. Арешті, доповненням до символу лихої осені виступає "гора крута крем'яная" і "камінь важкий"   "вага страшная" на фоні яких особливо контрастно сприймається вольовий порив людини, яка, підіймаючи вагу страшную, співає веселу пісню.

Відштовхуючись від традиційних прийомів вираження антонімічних відношень, Леся Українка по-своєму осмислює їх і відкриває в словах нові можливості вираження антитези.

Індивідуальне осмислення слова   символу чи епітета дає можливість поетесі знайти опору для контрастного вияву семантики відповідно до власної, авторської оцінки введених понять. У мовній тканині вірша знаходимо цілу низку антонімічних поєднань слів на метафоричній основі. У кожній строфі наявні не просто контрастні лексеми, а антитезні сполучення несумісних за змістом слів. Такі побудови   оксиморон   мають у своїй основі логічне зміщення відношень між поняттями, які в їх емоційному трактуванні автором є засобом утвердження головної думки художнього твору.

Велика художня виразність досягається шляхом конденсації в побудові оксиморону об'ємного змісту. Його структура в поетичному творі майже однотипна: в центрі стоїть дієслово (переважно активного стану), семантика якого доповнюється через об'єкт і поширюючи його обставинні або атрибутивні компоненти, на які припадає основне семантичне навантаження, наприклад: "серед лиха співати пісні", "без надії таки сподіватись", "на вбогім сумнім перелозі   сіять барвисті квітки", " сіять квітки на морозі", "крізь сльози сміятись".

Більш розгорнуті антитезні побудови також використовуються, однак у смисловому відношенні вони менш місткі. Порівняйте, наприклад, з вищенаведеними антитезні побудови з відокремленою допустовою обставиною: "І, несучи вагу ту страшную, буду пісню веселу співать".

Виражаючи палкий протест проти життя "в жалю, в голосінні", поетеса будує весь вірш на антонімічних відношеннях. Тільки через долання труднощів, через заперечення, здавалося б, неможливого   шлях до активного життя. Такий лейтмотив, поезії "Contra spem spero!", втілений у тій чи іншій фігурі антитези   словосполученні, простому чи складному реченні.

Крім лексичних антонімічних засобів та використання оксиморону, в цій поезії знаходить вияв і прийом паралелізму антитезних побудов та синтаксичного повтору в межах цілого та надфразних єдностях.

Націленість на майбутнє, палке бажання розірвати "хмари осінні", жити активним громадським життям знаходить вираження в чіткій синтаксичній організації висловленої думки, що йде від самого серця. Починаючи від другої строфи, майже в кожному рядку міститься дієслово-присудок у формі майбутнього часу, причому тільки в одній із них (у другій строфі) виступає дієслівний складений присудок із зв'язного хотіти:


Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!
У всіх подальших п'яти строфах повторюються форми дієслів (простих присудків) майбутнього часу із значенням ствердження дії. Наприклад:
Я на вбогім, сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

……………………………….

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темни ночей.
Повтор однорідних рядів присудків, інтонаційне нагнітання однопорядкових елементів з уведенням логічно несумісних, контрастуючих за смислом лексем посилює категоричність суджень ліричного героя.

Оцінний зміст таких суджень   непереможного бажання, наміру, який стане дійсністю, забезпечується також уведенням риторично-питальних, спонукальних та окличних речень. Уже перша строфа є зачином оптимістичного звучання, якого їй надають спонукальні та риторично-питальні структурно-інтонаційні побудови:


Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

Тож тепера весна золота!

Чи то так у жалю, голосінні

Проминуть молодії літа?


Друга строфа виражає категоричне заперечення такої перспективи життя. З цієї метою в текст уводиться модально-заперечна частка ні і повтор у дещо зміненій формі першого рядка першої строфи:
Ні, я хочу крізь сльози сміятись

………………………………….

Жити хочу! Геть думи сутні!
І заключним акордом звучить остання строфа вірша "Contra spem spero!", що являє собою повтор другої строфи, але з заміною модальної частки ні часткою так і модального значення зв'язки хотіти (означає бажаність) на категоричне "буду":
Так! Я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!


Уся остання строфа проголошується з окличною інтонацією. Мажорна тональність, що є дисонансом до відчуття фізичного болю внаслідок страшної недуги, завершує фігуру антитези, досконало побудовану майстром художнього слова. Таким чином, прийом антитези проведено на всіх рівнях мовної структури тексту вірша   лексичному, морфологічному, синтаксичному і ритмомелодичному. Під пером поетеси прийом антитези вилився в художньо довершену структурно-граматичну, інтонаційну і смислову побудову з оцінним змістом високого громадянського звучання.
1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка