Тамара Мельник (посібник для студентів-філологів) Севастополь



Сторінка3/9
Дата конвертації16.04.2016
Розмір1.31 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9

Тропи


Слово може мати пряме значення, як-от у вислові “залізна лопата”. Тут означення залізна вказує лише на матеріал, з якого зроблено лопату. У вислові ж “залізна воля” воно набуває непрямого, переносного значення. Тут слово залізна означає – міцна, як залізо, тобто така, яку важко порушити, зламати (до речі, ці слова тут ужиті теж у переносному значенні – зламати волю людини не можна, а можна примусити людину поступитися в чомусь), так само як важко зламати чи зігнути залізний предмет. Таку ж рису характеру підкреслює епітет залізний у реченні: “весь він такий – залізний: ніколи не мерзне, нічого не боїться і – мовчить” (Г. Тютюнник). Розглядати слово чи вислів можна лише в контексті. Поза ним важко зрозуміти, в якому значенні – прямому чи переносному воно вжите. Приміром словосполучення

“залізна рука”. На перший погляд, воно вжите в переносному значенні (залізною рукою навести лад). Але ж воно може стояти і в такому контексті: не майдані стояв пам’ятник – солдат з автоматом у залізних руках. Тут слово залізні виступає у прямому значенні.

Такі слова, які вжиті в непрямому, переносному значенні й викликають певні асоціації в читача, називаються тропами.

Ще античні теоретики ораторського мистецтва виділяли особливі лексичні засоби створення експресії – тропи. Майже всі тропи побудовані на співставленні явищ, що мають будь-яку подібність. Подібність може бути очевидною або завуальованою, схованою в асоціаціях, котрі виникають під час опису предмета.

Видів тропів є багато. Найпоширенішими з них є епітет, порівняння, алегорія, метафора, гіпербола та інші. Вони досить часто зустрічаються і в звичайній розмовній мові, збагачуючи її, роблячи її виразною, яскравою. Але в мові художнього твору тропи використовуються значно частіше, служать засобом підкреслення, виділення певної істотної риси, ознаки, якості, розкриття зображуваного предмета, речі, явища чи події.

Тропи бувають: 1) простими (епітет, порівняння); 2) складними (метафора, метонімія, алегорія, гіпербола тощо).

Епітет – це художнє означення, що підкреслює якусь, переважно визначальну суттєву властивість чи рису предмета й викликає до нього певне ставлення. Властивість епітета – викликати в уяві певні яскраві картини, емоційно впливати на читача – зумовлюється його багатозначністю, тими асоціаціями, які виникають у читачів.

Приміром, А.Малишко, згадуючи матерів, які не діждалися своїх синів з війни, вживає несподіваний і насичений почуттями й думкою епітет тернові матері. Цей епітет викликає уявлення про щось страдницьке, трагічне, хоча відразу й важко пояснити – чому. Коли ж вдуматися в його приховану сутність, встановити, які асоціації він викликає, то можна дійти висновку, що враження це від біблійного образу тернового вінка, який поклали Ісусові Христу на голову, коли його, знущаючись, вели на Голгофський хрест на страту. За Біблією, Христос страждав за людство, рятуючи його своїми руками. Так і солдатські матері страждають, віддавши найдорожче, власних синів, рятуючи народ від загибелі й неволі. Крім того, епітет терновий споріднений з народними висловами тернисті шляхи, тернова доля, пов’язаними з різними труднощами, перешкодами, що у свою чергу викликає уявлення про колючки на терновому кущі. Дехто бачить ніжний цвіт цієї рослини, який зіставляється з чистою материнською любов’ю й ніжністю. Ще хтось пригадує слова з пісні “чорні очка, як терен, як, терен” або “цвіте терен, цвіте терен, листя опадає”, що викликають у кожного свої, власні спогади, асоціації. Нарешті тут простежується і зв’язок з терновими хустками, що їх носять селянські матері. Так, кожен по-своєму сприймаючи цей яскравий, насичений, навдивовижну точний і свіжий епітет, вибудовує власне уявлення про те величне й трагічне, що судилося солдатським матерям.

Змальовуючи образ рідної землі, М.Рильський називає її медовою,   “а земля лежить медова” – і в уяві читача постає найвірогідніше, пізнє літо або рання осінь, коли бджоли збирають меди, а люди – врожай, коли достигають яблука в садах, дині на баштанах, коли земля щедро дякує трудівникам за їхню працю. Інколи, особливо в усній народній творчості, до певного слова додаються постійні епітети: сизий орел, ясен місяць, синє море. Часто вживаються вони і в літературі, зокрема в поезії Т. Шевченка.

Епітет може бути не тільки граматичним означенням, а й виражатися прислівником, іменником-прикладкою, цілим словосполученням: гаряче кохати; усе життя перейшов, танцюючи, Оксана згадала рідне село, вкрите біло-рожевим цвітом вишень.

Порівняння є троп, у якому один предмет, явище, подія зіставляються з іншими за спільними ознаками. Порівняння найчастіше складається з двох частин, з’єднаних сполучниками наче, як, немов. Воно теж викликає певні емоції, дає змогу глибше зрозуміти ознаку, якість предмета чи дії.

Інколи порівняння, втім, як і інші тропи, ґрунтуються на асоціаціях, які важко навіть пояснити, лежать вони десь у сфері підсвідомого й сприймаються виключно у певному контексті. Таке порівняння знаходимо у вірші В.Стуса:
Наснилося, з розлуки наверзлося,

з морозу вклякло, з туги – аж лящить.

Над Прип’яттю світання зайнялося –

І син біжить, як горлом кров біжить.
Може здатися, що порівняння син біжить, як горлом кров біжить, штучне, надумане – справді, що є спільного з тим, як біжить хлопчик, і як біжить горлом кров? Але в жахітливому контексті, що визначається ключовими словами розлука, мороз, туга, навіть коли не відомо, що писані ці рядки у страхітливих умовах гулагівських таборів, порівняння це передає – на інтуїтивному рівні – і глибінь батьківської любові, й біль розлуки, й тривогу за долю сина. Воно звучить в унісон з трагічними обставинами, в яких перебуває поет, і вражає своїм емоційним напруженням, точною передачею його душевного стану, почуттів і переживань. У цьому геніальному порівнянні більше глибини, точності та сили впливу, ніж у деяких широких описах.

Порівняння бувають простими, коли один предмет зіставляється з іншим, який лише називається: хлопець, стрункий, мов явір; очі темні, як нічка; ясні, як день; співає неначе соловейко. Поширені, або розгорнені порівняння – це коли події, предмети чи явища зіставляються на основі широких описів, що викликають ряд асоціацій. “Над шляхом біліла його хатинка, мов йшла кудись із села й зупинилася спочити” (М. Коцюбинський). “Колумб... єдиний серед нас цивільний. Такими уявляються мені запорожці: здоровий, кремезний, з тих, що двох парубків за шкірку підніме, тихо стукне лобами й так само тихо на землю поставить” (О.Гончар).

За формою порівняння бувають простими й заперечними. Прості будуються у стверджувальній формі: дівчина, як зоря; заперечні – у формі заперечного зіставлення: Ой, то ж не зоря, дівчина моя...

Епітети й порівняння – це прості тропи, вони лише уточнюють, поширюють наші уявлення про предмет чи дію. Складні ж тропи ґрунтуються на перенесенні ознак, властивостей інших форм взаємозв’язку з одного предмета на інший. Найпоширенішим видом складних тропів є метафора.

Метафорою називається образний вислів, у якому ознаки чи властивості одного предмета чи дії переносяться на інший на підставі подібності між ними. Наприклад: засніжені гірські вершини червоно палали в промінні призахідного сонця. Тут, зрозуміло, йдеться не про те, що гірські вершини справді горіли вогнем. Тут одна з ознак полум’я – червоний колір, переноситься на облиті червоним промінням сонця гірські вершини, через що й здається, що вони палають. Ця метафора близька до порівняння. Але, на відміну від нього, є одночленною. В ній зіставляються дві картини – освітлені сонцем вершини і червоний колір полум’я – а від другого (полум’я) береться лише одна ознака (колір) і переноситься на першу (червоні гірські вершини).

Часом у метафорі ознаки, прикмети живих істот, найчастіше людей, переносяться на неживі предмети:


Підійшов вечір.

Засвітив зорі.

Прослав на травах тумани

І, на вуста поклавши палець,  

Ліг.

(П. Тичина)

Або:


Сміється сонце з небозводу,

Кудись хмарки на конях мчать.

(П. Тичина)
Такі метафори називаються уособленням або персоніфікацією. Близьким до метафори тропом є метонімія. Суть її полягає в заміні одного предмета, явища іншим на основі зв’язку між ними. Скажімо, часто можна почути: я читаю Гончара, ми вивчаємо Шевченка. Очевидно, йдеться тут про вивчення творів, які написав Гончар або Шевченко. Або: майдан вибухнув оплесками, вигуками “Слава!” Зрозуміло, що мовиться не про майдан, а про людей, які зібралися на майдані – і в цьому полягає зв’язок між ними, який і дає змогу замінити одне поняття (люди, що зібралися на майдані) іншим (майдан).

Окремим видом метонімії є синекдоха, яка полягає в заміні однини множиною чи навпаки, або частини – цілим. Наприклад: “А Гвинтовка глянув у вікно да й гукнув на свої слуги:

  Хлопці! Бийте празьких личаків!...” (П.Куліш).

Тут слово личаки вжите замість вислову “бідноту, взуту в личаки”, тобто на підставі зв’язку між ними, адже тільки біднота взувалася в личаки, не маючи можливості купити чоботи. Так само заможних городових козаків, старшину називали “кармазинами”, бо вони носили контуші з дорогого червоного сукна, з кармазину. Тому в романі “Чорна рада” часто використовується синекдоха – кармазини або кармазинники, замість панство, старшина: “  К дияволу кармазинів!” – загукала громада”; “Так ми тільки тоді кумпанія кармазина, як треба виручати їх з-під кормиги лядської?”.

Синекдохою є й заміна множини одниною: “віками шаблею й власною кров’ю боронив козак рідну землю”. Йдеться, очевидно, не про одного козака, а про всіх козаків, які захищали вітчизну.

Алегорія, яку деякі вчені вважають різновидом метафори,   це відтворення в образах тварин, предметів, явищ природи тощо, людських характерів, стосунків між людьми. Типовим прикладом алегорії є байка. Так, у байці Л.Глібова “Вовк та Ягня” розповідається про те, як хижий вовк з’їв беззахисне ягня. Але читач прекрасно розуміє, що насправді в цих образах виведено всевладного пана й безправних людей – кріпаків, бідноту, яких пани могли безкарно утискувати, гнобити, знущатися з них.

Алегоричний характер мають часом ліричні твори, як-то “Досвітні вогні” та “Contra spem spero” Лесі Українки, “Борвій” М.Старицького, “Каменярі” І. Франка. Так, Леся Українка пише:



Я на вбогім, сумнім перелозі


Буду сіять барвисті квітки,



Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.
У цих рядках йдеться, зрозуміло, не про квітки. Поетеса насправді говорить про свою поезію, про свої ідеали, які вона відстоюватиме, незважаючи ні на які труднощі. А в образі темної ночі, досвітніх вогнів Леся Українка змальовує реакцію на визвольний рух, який посилився наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст.. Про це ж пише й Франко, але він самодержавство показує в образі камінної скелі, а в образі каменярів – борців проти нього (“Каменярі”).

Часто алегоричний характер мають назви художніх творів, як-от: “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” Панаса Мирного, “Бур’ян” А.Головка, “Собор” О.Гончара.

Алегорія трапляється і в народних приказках, загадках, порівняннях, прислів’ях: їхати з ярмарку; доки сонце зійде, роса очі виїсть”; поле не міряне, вівці не лічені, пастух рогатий; пустили цапа в город.

Гіпербола – це художнє перебільшення. Вона часто вживається в народних казках, щоб підкреслити силу героїв (Козацькі образи Вирвидуба та Вернигори, які здатні голіруч вирвати дерева з землі та двигати гори). Про високу людину кажуть, що він виріс, як дуб, або – аж до неба. Про того, хто швидко бігає, що мчить, як вітер, як блискавка, як стріла.

Протилежна гіперболі – літота, або художнє применшення, коли розміри предмета порівняно зі справжніми зменшується аж до неймовірних розмірів: хлопчик-мізинчик; дівчатко було маленьке, як грудочка; з’їв крихту хліба; до села недалеко: двічі палицею кинути. Про непомітну, скромну людину говорять, що вона тихша води, нижча трави.

І гіпербола, й літота, посилюючи певну рису чи властивість людини, предмета, явища, допомагають повніше та емоційніше їх сприймати, а отже й глибше збагнути творчий задум письменника.



Іронія – це тонка насмішка, коли слова вживаються в протилежному значенні. Так, щоб виразніше передати безправне становище народів у царській Росії, Т.Шевченко в поемі “Кавказ” писав: “Від молдаванина до фіна на всіх язиках все мовчить. Бо благоденствує”. А в поемі бачимо жахливу картину народних страждань. І усвідомити її, глибоко відчути якраз і допомагає іронічне “благоденствує”, що насправді означає – страждає.

Діапазон використання іронії в художньому творі досить широкий. Від добродушної, теплої посмішки до гострої, ущипливої насмішки, що зветься сарказмом. Так, до сарказму Т.Шевченко вдається в поемі “Кавказ”, щоб висловити свій гнів і обурення загарбницькою політикою царської Росії:



Отам-то милостивії ми


Ненагодовану і голу

Застукали сердешну волю

Та й цькуємо.
Тут казенно-офіційне милостивії посилено формою першої особи множини – милостивії ми – поряд із гнівними застукали волю, цькуємо, взятий із лексикону псарні, ще більше підкреслює жорстокість і нелюдскість ставлення російського царату до поневолених народів.

Треба мати на увазі, що чіткої межі між тропами немає. Деякі з них стоять між одними й другими, мають ознаки різних тропів. Так, вислів: був той козак сильний, як лев – це порівняння, а водночас він має й ознаки гіперболи – перебільшення. Епітет: заплакані вікна пов’язаний з персоніфікацією, адже плакати можуть тільки люди.



1   2   3   4   5   6   7   8   9


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка