Так, Сміт уважав, що численне населення є запорукою багатства суспільства, бо основою товарів вартостей є жива праця



Сторінка1/4
Дата конвертації24.04.2016
Розмір0.86 Mb.
  1   2   3   4
Так, Сміт уважав, що численне населення є запорукою багатства суспільства, бо основою товарів — вартостей є жива праця. Проте за сформованого капіталізму товари виробляють за допомогою машин, а використання живої праці дедалі обмежується. Механізація виробництва спричинила таке явище, як «надлишкове населення» (безробіття). Отже, цю тезу Сміта неодмінно треба було переглянути. Водночас стала сумнівною і теорія вимірювання вартості лише затратами живої праці. Крім того, об’єктом дослідження у Сміта є матеріальне виробництво, де, на його думку, створюються товари (матеріалізується жива праця) — основа багатства суспільства. Економічний прогрес суспільства, за Смітом, — це виробництво якомога більшої кількості товарів. Тому він не приділяв особливої уваги іншим сферам, зокрема розподілу, обміну та споживанню.

Широке використання машин могло, й справді, забезпечувати безперебійне виробництво. Але вже перші кризи надвиробництва, коли населення не спроможне було купувати вироблені товари (через низькі доходи), показали, що розподіл має не менш важливе значення, і в будь-яких теоретичних міркуваннях необ­хідно враховувати не лише потреби виробництва, а й відповідні обсяги споживання. Негайного теоретичного розв’язання потребували проблеми доходів: прибутку, заробітної плати, ренти. Для цього необхідно було дослідити сферу обміну і споживання.

Нагадаємо, що Сміт визнавав створення вартостей лише в матеріальному виробництві, а їх споживання — у невиробничій сфері. Проте дослідження сфери обміну довело, що в обміні беруть участь не лише товари, а й послуги — продукт праці в невиробничій сфері. Щоправда, послуги не мають матеріалізованого вигляду, але, як і матеріальні речі, потребують вимірювання, цінового вираження і, безперечно, доходів для їх придбання. Це суперечило засадам ототожнення категорії вартості і категорії матеріальних цінностей, а отже, робило сумнівною тезу Сміта про товарну природу багатства і способи його вимірювання через вартість.

У Сміта вартість — основа економічного врівноваження та економічного розвитку: принцип конкурентності базується на конкуренції вартостей. На ринку виграє той виробник, чиї товари мають меншу вартість.

Проте, коли визнати, що процес обміну поширюється не лише на товари, а й на послуги, вартість яких неможливо визначити, але які мають ціну, то постає питання про те, що ж саме є пріоритетним в економічних дослідженнях: ціна чи вартість.

Слід, однак, мати на увазі, що тоді представники класичної школи ще не піддавали сумніву твердження Сміта щодо вартості як центральної категорії політичної економії: вони всіляко намагалися довести існування абсолютного зв’язку між ціною та вартістю.



«Нова хвиля» в класичній школі. Беручи загалом, названих проблем у своїх працях торкаються всі економісти-класики, які вважали себе послідовниками Сміта та Рікардо, не маючи, проте, на меті спростувати класичне учення, а лише намагаючись уточнити певні його положення або пристосувати його до сучасних їм реалій.

До низки економістів-класиків, яких заведено вважати «економістами нової хвилі», належать: англійці Д. Мак-Куллох та Д. Мілль (ортодоксальні послідовники та популяризатори вчень Сміта і Рікардо), Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. С. Мілль; французи — Ж.-Б. Сей та Ф. Бастіа; американець — Г. Ч. Кері.

Ліпшому розумінню особливостей політичної економії в трактуванні економістів «нової хвилі» сприятиме ознайомлення з особистим внеском кожного з них у економічну теорію. На жаль, в економічній літературі бракує узагальненого викладу їхніх доктрин.

Дуже важливо, у світлі вищенаведених проблем, розібратися, чому той чи той автор стільки уваги приділяє категоріям вартості, ціни, капіталу, прибутку, заробітної плати, ренти, бо це дасть можливість зрозуміти, як саме представники «нової хвилі», не спростовуючи класичних принципів, закладали основи нової політичної економії.

Водночас, потрібно спробувати, узагальнюючи розрізнені дані про суть економічного вчення того чи того автора, змалювати загальну картину класичної політичної економії тієї доби. Слід також з’ясувати, що є спільним і які відмінності існують між класичною економічною теорією в різних країнах, і чим це зумовлено.

1. Політична економія в Англії

Виникнення нових ідей в англійській класичній політичній економії пов’язується з періодом, що ознаменувався переходом від мануфактурної стадії виробництва до машинної.

Проте багато хто з англійських авторів навіть у цей час ортодоксально сприймав класичні догмати. Так, економічні погляди Д. Мілля (1773—1836) та Д. Мак-Куллоха (1789—1836) характеризуються намаганням цих авторів популяризувати класичне вчення. Але, пояснюючи окремі положення теорії Сміта і Рікардо, вони демонстрували і власне розуміння окремих категорій.

Так, вивчаючи основні положення теорії Д. Мілля, слід звернути особливу увагу на те, як автор трактує заробітну плату. Очевидно, що він пов’язує її розміри не з вартістю робочої сили, а з її ціною, яка визначається чинниками пропозиції робочої сили та розмірами авансованого капіталу. Так само і трактування Міллем прибутку як продукту функціонування капіталу суперечить класичній трудовій теорії вартості. Цікавим є ставлення Д. Мілля до такої форми доходу, як рента, що його Д. Мілль уважає паразитичним. Сам факт виникнення ренти без будь-якої участі землевласника глибоко вражав Мілля, бо наочно свідчив, що землевласник протистоїть іншим класам суспільства, оскільки бере участь у розподілі суспільного продукту, не маючи жодного відношення до його створення.

Це дало підставу Міллю дійти висновку, що клас землевласників не заінтересований у прогресивному розвиткові землероб­ства, оскільки зростання продуктивності праці, котре протистоїть закону — тенденції спадної родючості ґрунтів, спричиняє зниження цін на сільськогосподарську продукцію, а отже зменшення ренти. Але кожний землевласник, наголошує Мілль, заінтересований, щоб продуктивність праці саме на його ділянці була вищою, ніж на інших, оскільки надлишок продукту позитивно позначатиметься на розмірі ренти.

Щоб обмежити можливості отримання землевласниками дармового доходу, він пропонує встановити для них конфіскаційний рівень державних податків, що призвело б до скасування земельної власності, тобто до фактичної націоналізації землі.

Слід звернути увагу на теорію грошей Мілля. Він не включав монетарної теорії в економічний аналіз, тому й не ставив питання про чинники вартості грошей. Проте він стверджував, що кількість грошей у обігу має важливе значення для стабільності економічного розвитку.

Уважний аналіз трактування, яке дає Мілль класичним категоріям, свідчить, що, усупереч декларованій ним відданості класичним догматам, він робить крок у напрямку нової теорії.

Так само й Д. Мак-Куллох, намагаючись узгодити теорію
А. Сміта з новими реаліями, фактично спростовує низку її принципових положень. Щоб переконатись у цьому, треба проаналізувати його трактування вартості в тій частині, яка стосується її субстанції.

Якщо Мілль дотримувався думки, що у створенні вартості бере участь уречевлена праця, то Мак-Куллох доповнює це положення. Він відносить до чинників вартості всі сили (машини, природу, тварин), які, хоч і своєрідно, але «працюють». На його думку, це не суперечить теорії Рікардо, а навпаки доводить, що всі складові виробництва можна розглядати крізь призму праці.

Прибуток Мак-Куллох розглядає як породження уречевленої праці, землі та інших дармових сил. Тому він вважає за неможливе включення прибутку (поряд із заробітною платою) у витрати виробництва. Це (фактично єдине) розходження з доктриною Рікардо Мак-Куллох постійно обстоював, не розуміючи, що підриває тим самим найголовніші засади трудової теорії вартості.

Аналізуючи погляди Мак-Куллоха, слід звернути увагу на те, що він старанно захищав слабкі сторони доктрини Рікардо. Він обстоював тезу про неможливість криз надвиробництва, теорію реалізації, кількісну теорію грошей тощо.

Сучасна західна економічна література оцінює Д. Мілля та Д. Мак-Куллоха як економістів, котрі догматично сприйняли теорію Рікардо і, невдало популяризуючи її, тим самим сприяли її вульгаризації.

Економічні концепції Т. Мальтуса (1766—1834) трактуються сучасними західними економістами-теоретиками як революційні для свого часу. Це стає зрозумілим, коли порівнювати ці концепції з поглядами його попередників.

Важливе місце в економічній концепції Мальтуса посідає теорія народонаселення. Вивчаючи її, слід звернути увагу на два моменти. Передовсім ця теорія та її автор стали об’єктами нищівної критики. Мальтуса не безпідставно звинувачували в зайвому песимізмі. Однак ця критика мала дещо однобічний характер: цілком ігнорувалась та обставина, що теорія народонаселення бу­ла для Мальтуса лише передумовою для розроблення цілої низки економічних та соціальних доктрин.

Отже, не варто шукати основоположних ідей учення Мальтуса лише в його праці «Нарис про закон народонаселення». Вона зовсім не є його основним науковим доробком. Проте навіть і тут міститься кілька положень, що заперечують твердження Сміта про трудове походження суспільного багатства.

Суть економічної теорії Мальтуса викладено в праці «Принципи політичної економії, розглянуті в контексті їх практичного застосування» (1820). Саме ця праця і стала, власне, майже революційним оновленням класичної політичної економії.

Треба усвідомити, що Мальтус будує свою економічну теорію зовсім інакше, ніж Сміт і Рікардо, намагаючись змалювати картину збалансованого розвитку економіки, віднайти відправну точку економічного розвитку і простежити взаємозв’язок усіх економічних категорій з цією відправною точкою (базовим явищем).

За таку точку він бере витрати капіталу на розвиток виробництва (інвестиції) і показує, як на інтенсивність інвестування впливають розподіл, доходи (у трьох їхніх формах), заощадження і споживання. Не обходить він увагою і монетарний підхід до визначення причин економічного самоврівноважування, зокрема інвестиційних.

Тут варто нагадати, що в центрі теорії економічної рівноваги Сміта була вартість. Пізніші автори вважатимуть, що таким стабілізатором є ціна, яка змінюється під впливом попиту і пропозиції.


І лише на початку ХІХ ст. економісти дійдуть висновку, що най-
ефективнішим регулятором економічної рівноваги є інвестиції.

Мальтус був одним із перших науковців, який надавав проблемі економічної рівноваги важливого значення і в такий спосіб став першовідкривачем макроекономічних залежностей.

Отже, вивчаючи трактування Мальтусом уже знайомих нам економічних категорій, потрібно особливу увагу звернути на те, як воно «працює» на його макроекономічну теорію.

Необхідно звернути увагу й на ту обставину, що Мальтус не був абсолютним прихильником теорії ринкового саморегулювання: зокрема, він уважав за можливе коригування попиту через вплив на заробітну плату.

Учення Мальтуса містить багато цікавих положень, що роблять його цілком оригінальним. Це стосується і його теорії ренти, і теорії міжнародної торгівлі, і проблеми циклічності економічного розвитку.

Кризи надвиробництва він пов’язував з реалізацією виготовленого продукту, тобто з попитом. Попит забезпечується за рахунок заробітної плати, ренти, частини прибутку, що йде на споживання капіталіста, а також частини заощаджень, що не знайшли іншого застосування. Проблеми реалізації надлишку вирішують «треті особи», до яких Мальтус відносив землевласників, духівництво, урядовців. Непродуктивне споживання «третіми особами», які нічого не виробляють, на його думку, є основою забезпечення еластичності попиту, отже, стабільності економічного розвитку.

Багато нового вніс у класичну політекономію Н. Сеніор (1790—1864). Він підтримував класичну традицію і водночас мав власний погляд на природу певних економічних явищ. На відміну від Сміта Сеніор не брав собі за завдання побудову завершеної соціальної філософії, а обмежував предмет політичної економії як науки вивченням природи виробництва та розподілу багатства, наслідуючи в цьому Рікардо та Мальтуса. Теорію політичної економії викладено, головно, у його книжці «Політична економія» (1850).

Теорія вартості. Об’єктом дослідження політекономії, на думку Сеніора, є багатство, що виступає у вигляді речей, які можна обмінювати або які мають вартість. Обмінювати чи передавати з рук до рук можна речі, які є в обмеженій кількості і мають властивість бути корисними.

Сеніор розрізняє три властивості речей: вартість, корисність, та обсяг пропозиції. У сукупності вони визначають цінність багатства. Формулюючи теорію вартості, Сеніор великого значення надає корисності, зокрема, поняттю граничної корисності, але він окреслює проблему в цілому, тому його не можна вважати засновником суб’єктивної теорії вартості.

Першим чинником вартості (цінності) він вважає корисність тобто попит, другим — рівень доступності блага, його пропонування. Рівень доступності блага визначається, на його думку, витратами виробництва. Сеніор критикує визначення вартості Смітом та Рікардо, які обмежують фактори вартості лише затратами праці. На погляд Сеніора, трудова теорія вартості звужує можливості пояснення багатьох економічних явищ (наприклад, чому недоступність благ робить їх ціннішими).

Витрати виробництва під впливом, яких формується в Сеніора вартість, включають прибуток, процент та заробітну плату. Їх він визначає через суб’єктивну категорію «здержливості», тобто своє­рідної «жертовності» обох суб’єктів виробництва — капіталіста та найманого робітника. Праця — це пожертва робітника, який втрачає свій час та спокій, а капітал — це пожертва капіталіста, котрий відмовляє собі в радощах споживання й перетворює частину свого особистого доходу на капітал. Така «здержливість» сама собою не створює багатства, але дає право на винагороду як капіталістам, так і робітникам. Ця винагорода набуває форми заробітної плати та прибутку.

Отже, вивчаючи економічні погляди Сеніора, слід зосередити увагу на тій обставині, що він одним з перших зрозумів, що багатство суспільства зростає не лише тоді, коли використовується більше живої праці, а й тоді, коли застосовуються більші обсяги капіталу (тобто багатство має не лише трудове походження). Щоб узгодити трудову теорію вартості з проблемами економічної практики, він пропонує нове розуміння субстанції вартості — величину вже згадуваної «здержливості» (її ще називають «утримуванням».

Це видається логічним, бо уможливлює пояснення природи доходів капіталіста (утримується від споживання прибутку, отже, жертвує ним заради виробництва нових вартостей, що дорівнюють величині його «здержливості»), природу заробітної плати (розмір пожертви робітника, який виробляє вартості) і навіть ренти (ідентичній внеску землевласника у виробництво).

Крім того, такий підхід дав змогу Сеніору причислити до розряду вартостей усі корисні речі, які є в обмеженій кількості і можуть підлягати обміну.

Щоб ліпше зрозуміти, як саме використовується Сеніором його теорія «здержливості», необхідно проаналізувати докази, що приводять його до нових висновків, а саме:



  • вартості є змінними, бо складаються з витрат виробництва (витрат капіталу та робочої сили), а їхня корисність також є змінною, бо змінними є й розміри «здержливості»;

  • вартість виявляється в обміні, як ціна, яка залежить від розміру «здержливості» (вартості), корисності та обсягу пропозиції.

Сеніор фактично абстрагується від вартості й аналізує виробництво та розподіл як такі, що базуються на ціновому регуляторі. Про це свідчить і дослідження ним ціни в контексті проблеми монополізації виробництва. Безперечно, його теорія ціни значно випередила свій час.

На особливу увагу заслуговує також монетарна теорія Сеніора, яка, по-перше, синтезувала всі сформульовані на той час теорії грошей, а, по-друге, стала новим словом в економічній науці, оскільки вперше поставила питання про грошовий чинник економічної рівноваги. Так само, як і Т. Мальтуса, його можна вважати засновником макроекономічної теорії.

Ми вже казали, що праці економістів «нової хвилі» завершили класичну традицію. Уже в Мальтуса та Сеніора можна знайти певні положення й висновки, які незаперечно свідчать про початок перетворення класичної політекономії на теоретико-прикладну науку, для котрої, крім абстрактного аналізу, характерними стають макро- та мікроекономічний аналіз. Метою такого аналізу є формулювання засад раціональної економічної політики.

Найвиразнішою у цьому розумінні є теорія суспільного розвитку, сформульована Дж. С. Міллем (1806—1873), яка синтезувала всі теорії класичної школи (англійських, французьких, американських економістів), у тім числі й теоретиків «нової хвилі». Мілль також урахував особливості вчення Сміта як загальносоціальної теорії, збагативши економічну науку розумінням того, що економічні процеси відбуваються в певному соціальному середовищі, тому поступальний економічний розвиток залежить і від соціальної рівноваги.

Дж. С. Мілль був першим, хто синтезував класичні визначення економічних явищ із нововведеннями, які здійснили класики «нової хвилі» під впливом реальних змін в економіці, і передо-
всім спромігся розмежувати закони виробництва, які він уважав об’єктивними, та закони обміну і розподілу, що залежать, на його думку, від суб’єктивних і загальносоціальних чинників.

Погляди Мілля було викладено в праці «Принципи політичної економії…» (1848), яка протягом другої половини XIX ст. була основним навчальним посібником для економістів. Ця праця складається з п’яти книжок: «Виробництво», «Розподіл», «Обмін», «Вплив суспільного прогресу на виробництво та розподіл», «Вплив уряду».

Теорія вартості, головна у Сміта та Рікардо, не стала, однак, центральною проблемою праці Мілля. Проблему вартості він розглядає у зв’язку з проблемами обміну товарів. На його думку, значно важливіше значення має співвідношення факторів виробництва, тобто праці, природних ресурсів та капіталу. Він розрізняє фізичну та розумову працю і вважає продуктивною ту працю, що створює багатство. Непродуктивна праця не робить світ багатшим у матеріальному плані.

Капітал — це раніше нагромаджений матеріальний продукт праці. Він авансується на придбання засобів виробництва та робочої сили. Мілль розрізняє основний та оборотний капітал. Капітал у нього — найважливіший фактор економічного зростання.



Заробітна плата у Мілля не має однозначного визначення. Він характеризує її або як частину капіталу, котру витрачають безпосередньо на купівлю робочої сили, або як плату за працю.

Прибуток — це винагорода за стримування від споживання. Розміри прибутку він узалежнює від праці, прибуток зростає тоді, коли зменшується вартість праці, і навпаки. Мілль уважає, що низький рівень прибутків може бути також зумовлений неефективним виробництвом.

Вартість, як уже зазначалось, не відіграє в нього тієї ролі, що в класиків. На його думку, тему вартості фактично ними вичерпано, і всі проблеми політичної економії Дж. С. Мілль пов’язує з рухом цін.

Ціна може означати як корисність, так і купівельну спроможність, тобто і ціну користування, і ціну обміну. Його ціна — це завжди ціна обміну, вона визначає вартість речей відносно грошей, тобто ту кількість грошей, які можна обміняти на річ. Ціну Мілль часто трактує як вартість або мінову вартість. Мілль не надавав особливого значення розмежуванню категорій вартості та ціни, оскільки вважав, що суттєвою є форма, в якій виступає вартість, тобто ціна.

Отже, засадничими положеннями вчення Мілля, що свідчать про завершення класичного періоду розвитку політичної економії, є трактування ним основних категорій класичної політекономії: вартості як категорії, що не потребує дальшого дослідження з погляду її субстанціальності, але потребує конкрет­ного вимірювання з позиції граничної корисності, тобто в уявленні Мілля вартість з категорії об’єктивної, пасивної щодо споживача, перетворюється на категорію суб’єктивну, таку, що частково визначається і споживачем; прибутку, як основи економічного зростання та форми доходу на капітал; капіталу, як наслідку стримування від споживання; ціни, як основи економічної рівноваги тощо.

Слід також нагадати, що Мілль аналізує економічні явища в загальносуспільному контексті, тому його теорії формулюються на основі макроекономічних та мікроекономічних узагальнень. Кожна з категорій набуває ознак належності до загальної теорії рівноваги, розглядається під цим кутом зору.

Варто спробувати проаналізувати, як Мілль формулює роль корисності, попиту і пропозиції як чинників ціни та через неї процес саморегулювання економіки; як він показує зв’язок між виробництвом, розподілом та споживанням, тобто, збудувавши пофазну модель, на цій основі формулює ще низку умов економічної рівноваги.

Необхідно також ознайомитись зі змістом сформульованих Міллем законів, які є або його власним відкриттям, або узгоджують те, що було вже відоме, з новими реаліями економічного розвитку. З цього погляду заслуговують на увагу його думки про монополію та конкуренцію, концепція статики і динаміки та інвестиційна теорія циклу.

Д. С. Мілль був переконаним послідовником Рікардо. Але його теорія в багатьох аспектах відхиляється від класичних традицій. Його можна вважати засновником теорій економічного зростання, попиту та пропозиції, теорії корисності, автором оригіналь­ного трактування природи капіталу та процента.

Важливо також зрозуміти, як Мілль характеризував роль держави в суспільному розвитку. Він, не відмовляючись від принципу невтручання держави, показав, які аспекти її діяльності можуть сприяти формуванню середовища для поступального, без­кризового розвитку, не порушуючи інтересів суб’єктів господарювання. Цікавими є також підходи, якими він скористався, щоб обґрунтувати тезу про необхідність соціальної стабільності, пояснити способи і напрямки реформування суспільства.

Мілль синтезував у єдиній теорії не лише теоретичні відкриття англійських науковців: багато ідей він запозичив із французької політичної економії.



2. Політична економія у Франції

Політична економія у Франції мала певну специфіку: вона хоч і успадкувала класичні традиції, але, не сприймаючи ортодоксально надто абстрактну теорію вартості, з прагматичних позицій розв’язувала проблеми розвитку буржуазного суспільства.

Представниками французької класичної економічної школи були Ж.-Б. Сей (1767—1832), найвідоміший послідовник Сміта на континенті, і Ф. Бастіа (1801—1850), котрий абсолютизував ідеї лібералізму.

Учення Сея, незважаючи на його прихильність до провідних принципів класичної теорії, має дещо іншу спрямованість, ніж теорії англійських економістів.

У зв’язку з цим варто звернути увагу на ту обставину, що, хоч тогочасна французька школа політекономії за усіма ознаками належала до класичної, проте вона, формуючись на базі фізіократії, вирізнялася власним трактуванням субстанції вартості. Це можна простежити саме на прикладі Сея.

По-перше, він будує свою теорію, маючи намір розкрити закони виробництва, розподілу та споживання (тобто здійснює пофазне дослідження суспільного відтворення). По-друге, процес виробництва він розуміє як виробництво корисностей, отже, і послуг, а не лише матеріальних благ. По-третє, вартість він трактує, як продукт взаємодії трьох факторів виробництва — капіталу, землі (сил природи) та праці, що логічно узгоджується з двома першими постулатами. І, по-четверте, Сей надає важливого значення ролі суб’єктивного чинника в суспільному відтворенні. З одного боку — це вплив виробника та споживача на формування оцінки вартості продукту, а з другого — він запроваджує таке поняття, як підприємливість — особливий талант, що дає змогу підприємцю раціонально організовувати та управляти виробництвом, тобто оптимально поєднувати три його фактори, перетворюючи їх потенційну енергію на реальну.

На підставі цих теоретичних засад Сей побудував логічну схему суспільного відтворення і успішно розв’язав цілу низку проблем, що постали перед наукою того часу.

Досить уважно простежити за його логікою, щоб переконатись: з усіх тогочасних економічних теорій теорія Сея є найвичерпнішою та найпереконливішою. У нього майже не виникає проблем із поясненням природи всіх категорій, бо він користується власним постулатом, згідно з яким енергія будь-якого фактора виробництва може мати своїм наслідком корисність. Так само, він не зазнає труднощів аналізуючи сферу розподілу, вихо­дячи з того, що витрати кожного фактора мають відшкодовуватись, і з цієї позиції пояснюючи природу прибутку, заробітної плати, ренти, процента.

Дуже важливо з’ясувати, як саме Сей пояснює об’єктивність і вимірюваність цих категорій.

Величина корисності факторів (послуг), тобто величина заробітної плати, прибутку і ренти, на думку Сея, виявляється в процесі обміну. Саме в процесі обміну відбувається формування ціни на корисні послуги, а отже, ціна формується на ринку під впливом попиту та пропозиції. Закон попиту та пропозиції регулює ціну послуг і продуктів, величину прибутків, ренти, процента, заробітної плати.

Теорія розподілу й обміну Сея включає взаємовідносини між економічними суб’єктами — продавцями й покупцями, а не між класами, як у Сміта. Це виявляється в суб’єктивному визначенні ціни послуг як наслідку «протиборства» виробника та споживача, у суб’єктивному впливі підприємця як особистості на процес виробництва та розподілу, а споживача — на обсяги виробництва й розміри прибутків.

Важливо усвідомити, що Сей заснував особливий напрям у класичній теорії, який згодом став засадничим для формування макроекономічних та мікроекономічних галузей досліджень. Він уперше звернув увагу на існування макроекономічних залежностей у суспільному виробництві і створив теоретичну базу для вимірювання вартості.

Наочним прикладом макроекономічного аналізу є теорія ринків Сея. Щоправда, висновок про неможливість криз надвиробництва, зроблений Сеєм на підставі власних теоретичних узагальнень, був помилковим. Але сама постановка питання була досить оригінальною, оскільки торкалась аналізу загальносуспільної економічної рівноваги через аналіз відносин між локальними ринками (ринком попиту і пропозиції).

Цікаво буде проаналізувати класичні економічні категорії в цьому контексті.

Варто також простежити причини помилкового теоретичного висновку Сея щодо врівноважування ринків. Адже засади, на які він спирався, як це довела сучасна економічна теорія, є цілком правильними. До речі, саме ці положення Сея значно пізніше обґрунтували Л. Вальрас та В. Парето.

Задовго до того, як це зробили маржиналісти, Сей припускав, що вимірювання цінностей має здійснюватись на засадах їхньої граничної корисності, а також проаналізував мотиви поведінки виробника та споживача на ринку.

Теорію Сея було повністю орієнтовано на виявлення об’єктив­них залежностей, причинно-наслідкових зв’язків природного порядку. Крім поняття суб’єктивного фактора, вона не лише не суперечила основним догматам класичної політекономії Сміта, а навпаки, уточнювала і систематизувала його вчення.

Французьку школу класичної політичної економії репрезентує ще один теоретик — Ф. Бастіа. Його причисляють до класиків — економістів «нової хвилі» через те, що він намагався, не спростовуючи основоположних принципів, дослідити особливий аспект економічного розвитку за умов капіталізму — роль індивідуалізму (індивідуальних інтересів) та конкурентності як умови саморегулювання економіки. Протиборство інтересів, на думку Бастіа, є основою гармонічного економічного, а отже, і соціального розвитку.

Бастіа намагався довести, що гармонію інтересів може забезпечити капіталізм, який є асоціацією об’єднаних спільною метою людей. Відносини між ними складаються на основі дії природних сил — об’єктивних економічних законів. Дія цих сил забезпечує гармонію інтересів і відповідний прогрес людства. Ці ідеї він виклав у своїй головній праці «Економічні гармонії» (1850).

Гармонія соціального світу позначається на всіх явищах економічного життя: на обміні, цінності, конкуренції, розподілі, виробництві і споживанні. Узгодження інтересів у суспільстві, на думку Бастіа, відбувається на основі обміну та споживання.

Обмін має вартісний характер, тому важливо визначити, що лежить в основі вартості. Наслідуючи Сея, він уважає, що основу вартості закладено в послугах: «Вартість є відношення двох послуг, що обмінюються». З цієї теорії виводиться й розподіл.

Проблему розподілу суспільного доходу Бастіа розв’язує на основі трьох факторів виробництва, фактично повторюючи теорію Сея. Він використав її з метою довести економічні права класів на відшкодування їхньої участі у виробництві у вигляді прибутку, ренти та заробітної плати, показати, що гармонія суспільних інтересів будується на економічній гармонії, що розміри су-
спільного продукту визначають розміри доходів і кожен із класів заінтересований у сприянні зростанню виробництва.

Розподіл сукупного продукту (виробленого з участю капіталіста, землевласника та робітника) відбувається пропорційно внеску кожного у виробництво.

Слідом за Тюрго Бастіа формулює закон-тенденцію норми прибутку до зниження, але цей закон остаточно трансформується в нього в закон зменшення відносної частки капіталіста в суспільному продукті одночасно зі збільшенням його внеску у виробництво.Отже, на думку Бастіа, у процесі розподілу загального доходу частка власника капіталу відносно зменшується, бо суспільний дохід перерозподіляється з допомогою держави на користь інших учасників виробництва, зокрема робітників.

Щодо землевласників, то їхня участь у виробництві полягає в тому, що вони піклуються про землю і є власниками колишніх послуг предків з обробітку і поліпшення землі. З часом частка колишніх послуг у виробництві буде зменшуватись, а нових — зростати: відповідно перерозподілятиметься і дохід на користь тих, хто обробляє землю, а не землевласників, оскільки нові послуги завжди корисніші і продуктивніші за старі. Отже, гармонія суспільних інтересів будується на економічній гармонії.

На час, коли Бастіа писав свою книжку, уже повністю було розв’язане теоретичне питання щодо носіїв вартості. Їх більше не обмежували лише матеріальними цінностями. Тому його теорія послуг у цьому розумінні не є оригінальною. Але, якщо розглядати її в контексті конкурентності (економічного лібералізму), то великої ваги набуває постулат Бастіа про примирення економічних інтересів у процесі обміну і споживання послуг. Саме під цим кутом зору треба проаналізувати, у чому полягає особливість теорії Бастіа, чим вона відрізняється від теорій його попередників.

Обов’язково необхідно приділити увагу ще одному аспекту вчення Бастіа — тій його частині, де Бастіа доводить, що в новій економіці зміщуються акценти в економічних відносинах. Досить ґрунтовно ним досліджено зміни, які з розвитком капіталізму відбулися в суспільному виробництві: пропозиція стала надмірною, і долю виробництва почав вирішувати попит. На цій основі Бастіа формулює свій закон про визначальну роль споживача щодо виробника. Це було новим словом у політичній економії, суттєвим кроком до формування її нової якості.



3. Економічна теорія у США

До економістів «нової хвилі» належить Г. Ч. Кері (1793—1879). У політичній економії Кері поєднувалася обґрунтована критика тогочасних економічних теорій із його власними науко­вими поглядами. Він не сприймав Мальтуса та Рікардо, системи яких він уважав песимістичними і такими, що розпалюють со­ціальну ворожнечу.

Кері опублікував багато праць. Найвідомішими з них є «Нариси про норму заробітної плати» (1835) у трьох томах, тритомник «Принципи політичної економії» (1837—1840), «Минуле сучасне й майбутнє» (1843), «Гармонія інтересів» (1850), «Основи соціальної науки» (1858—1859), «Принципи соціальної науки» (1865) та ін. Однією з основних проблем у працях Кері є проблема вартості в досить своєрідному трактуванні. Кері пише про ідею вартості, що існує в людському розумі як оцінка опору, котрий потрібно подолати, щоб мати бажану річ. Він визнає також ідею корисності, але тільки як корисну властивість, міру «людської влади над природою». Вартість речей є мірою влади природи над людиною.

Визначення розмірів вартості Кері узалежнює від двох факторів: природи та праці людини. Але робить це він не з погляду врахування витрат, а з позицій праці, що її було збережено завдяки перемозі людини над природою. Найнаочніше цю думку виражає його теорія земельної ренти, яку він протиставляє рікардіанській. На думку Кері, родючіші землі потребують більших зусиль для обробітку. Тому, посилаючись на досвід землеробства в Америці, він, усупереч класичній теорії, стверджує, що з розвитком суспільства відбувається перехід в обробітку землі від гірших її ділянок до ліпших, а не навпаки.

Кері формулює теорію «гармонії інтересів». Він наголошує на тім, що капіталізм створює умови для всебічного розвитку суспільства: виробництво розширюється, продуктивність праці й доходи зростають. Багатство суспільства стає основою для зростання добробуту кожного його члена. Виявом гармонії інтересів є справедливий розподіл, який ураховує внесок кожного у виробництво. З розвитком суспільства частка робітника в сукупному продукті зростає і абсолютно, і відносно, а капіталіста — лише абсолютно. Це пояснюється зміною внеску праці та капіталу в суспільний розвиток. Теорія «гармонії інтересів» Кері подібна до теорії Бастіа.

Але його не можна беззастережно відносити до економістів-класиків, оскільки він використовував дещо інакший метод досліджен­ня — історико-соціологічний, розширюючи в такий спосіб предмет дослідження, виводячи його далеко за межі суто економічної сфери.

Вивчення цього розділу підручника та рекомендованих літературних джерел дає підстави для висновку, що вже економісти-класики «нової хвилі» сформулювали основи (хоча б тільки у вигляді окремих постулатів), нової маржинальної теорії, що згодом еволюціонувала до неокласичної.

План семінарського заняття

1. Історичні передумови трансформації класичної економічної теорії на межі ХVІІІ—ХІХ ст.

2. Розвиток економічної теорії в Англії: Т. Мальтус, Н. Сеніор, Д. Мілль, Д. Мак-Куллох, Дж. С. Мілль.

3. Економічна теорія у Франції. Ж.-Б. Сей, Ф. Бастіа.

4. Особливості політичної економії в США. Г. Ч. Кері.

Теми рефератів

1. Започаткування основ сучасної економічної теорії в працях економістів-класиків першої половини ХІХ століття.

2. Відображення особливостей економічного розвитку різних країн у теоретичних концепціях економістів — класиків «нової хвилі».

3. Учення Ж.-Б. Сея про три фактори виробництва та його сучасний зміст.

4. Модель економічної рівноваги в працях Т. Мальтуса.

Література

1. Аникин А. В. Юность науки: Жизнь и идеи мыслителей-экономистов до Маркса. — М., 1985.

2. Волков Ю. В. Очерк теории развития буржуазной политэкономии. — Л., 1988.

3. Мальтус Т. Р. Дослідження закону народонаселення. — К., 1998.

4. Милль Дж. С. Основы политической экономии. — М., 1990.

5. Шаститко А. Неоклассическая экономическая теория: критический анализ предпосылок // МЭ и МО. — 1995. — №10.



Навчальні завдання

1. Опишіть зміни, що з розвитком капіталізму відбувались в економіці, та назвіть пов’язані з ними проблеми, які потребували теоретичного розв’язання.

2. Сформулюйте причини, які спонукали економістів «нової хвилі» до аналізу всіх фаз суспільного відтворення, а не лише виробничої сфери, як це робили Сміт та Рікардо.

3. Покажіть на прикладі окремих авторів класичної школи, як еволюціонувало трактування категорії вартості та поясніть причини такої еволюції.

4. Проаналізуйте теорії представників «нової хвилі» та доведіть, що вони за всіма ознаками належать до класичних учень.

5. Назвіть ті нові визначення законів та категорій у теоріях представників «нової хвилі», які заперечують відповідні визначення А. Сміта. Поясніть причини такої розбіжності.

6. Проаналізуйте основоположні принципи класичної політичної економії та покажіть розбіжності між ними і працями авторів «нової хвилі».

7. Сформулюйте докази того, що представники «нової хвилі» в класичній політичній економії зробили перший крок до формування нових напрямів економічної науки — макро- та мікроекономіки.



Питання для перевірки знань

1. Чи існували об’єктивні причини для перегляду категорій класичної політекономії в межах класичних підходів?

2. Чим відрізняються визначення субстанції вартості А. Сміта та Ж.-Б. Сея?

3. Чому увага економістів пересувається від дослідження проблеми пропозиції до проблеми попиту?

4. Чи досліджували представники «нової хвилі» класичної школи причини криз надвиробництва?

5. Які ознаки свідчать про те, що представники нової хвилі класичної школи політекономії не заперечують класичних принципів дослідження?

6. У чому полягають розбіжності між теоріями англійської та французької шкіл класичної політекономії, які причини цих розбіжностей?

7. Що саме намагався довести Сей, формулюючи закони ринків?

Тести

1. Установіть відповідність:



1) Теорія факторів виробництва;

а) Т. Мальтус;

2) Теорія «економічної гармонії»;

б) Ф. Бастіа, Г. Ч. Кері;

3) Теорія народонаселення;

в) Ж.-Б. Сей;

4) Представники «нової хвилі» класичної політекономії у Франції;

г) Т. Мальтус, Н. Сеніор, Дж. Мілль, Дж. Мак-Куллох;

5) Представники «нової хвилі» кла­сичної політекономії в Англії. 

д) Ж.-Б. Сей, Ф. Бастіа. 

2. Основні теоретичні засади «теорії реалізації» Ж.-Б. Сея.

        1. Попит породжує відповідну пропозицію.

        2. Пропозиція породжує попит.

        3. Обмін відбувається за допомогою грошей.

        4. Продукти обмінюються на продукти.

        5. Кризи надвиробництва неможливі.

3. За Мальтусом, «треті особи» в процесі відтворення це:

1. Продуктивна частина суспільства (промисловці, фермери).

2. Непродуктивна частина суспільства (лендлорди, духівництво, урядовці).

3. Дрібні виробники.

4. Знайдіть правильне продовження визначення:

1

Сміт обмежував предмет дослідження політекономії…

а

сферою матеріального виробництва

б

сферою розподілу

в

нематеріальною сферою

2

Одною з характерних рис учення Ж.-Б. Сея є те, що він визнавав вартість продуктом…

а

живої праці

б

праці, капіталу та землі (сил природи)

в

підприємницьких здібностей капіталіста

3

Н. Сеніор доводив, що величина вартості визначається…

а

витратами живої праці

б

відносинами між капіталістом та робітником

в

розмірами «здержливості», тобто витратами виробництва

4

Теорію послуг було сформульовано в працях…

а

Д. Мілля та Д. Мак-Куллоха

б

Дж. С. Мілля та Т. Мальтуса

в

Ж.-Б. Сея та Ф. Бастіа

5

Т. Мальтус дотримувався думки, що економічна рівновага в суспільстві порушується…

а

через те, що капіталісти мають схильність до заощадження

б

бо платоспроможний попит у суспільстві обмежений

в

оскільки клас землевласників лише споживає, але не бере участі у виробництві

Тема 5. Критичний напрям політичної економії.
Формування соціалістичних ідей

Початок ХІХ ст. ознаменувався бурхливим розвитком капіталізму, що був прискорений промисловим переворотом. Розвиток капіталістичних відносин супроводжувався занепадом і розкладом дрібного виробництва, зубожінням значної частини населення. Економіку починають розхитувати економічні кризи.

Міркування класиків щодо гармонії приватних і суспільних інтересів повсякчасно спростовувало саме життя. У зв’язку з цим виникає так званий критичний напрям. Варто порівняти погляди представників критичного напряму і «нової хвилі».

1. Економічні погляди С. Сісмонді

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка