Т імені івана франка людинознавчі студії збірник наукових праць ддпу випуск двадцять четвертий фiлософiя дрогобич редакційно-видавничий відділ ддпу імені івана франка 2011



Сторінка3/14
Дата конвертації15.04.2016
Розмір2.89 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14

Література

  1. Rothblatt, Sheldon and Wittrock, Bjorn The European and American University since 1800 : Historical and Sociological Essays. – Cambridge University Press, 1993. – 382 р.

  2. MacDonald, William The Mission of a State University // The Sewanee Review, Vol. 18, № 2 (Apr., 1910). – P. 199 – 207.

  3. Woodburn Chase, Harry The Mission of the University // Bulletin of the American Association of University Professors, Vol. 20, № 6 (Oct., 1934). – P. 370 – 372.

  4. Beury, Charles E. The Mission of the Modern University // The Journal of Higher Education, Vol. 7 № 9 (Dec., 1936) – P. 469 – 474.

  5. Casle, Emery N. The University in Contemporary Society // American Journal of Agricultural Economics, Vol. 53 № 4 (Nov., 1971). – P. 551 – 556.

  6. Keohane, Nannerl O. The Mission of the Research University // Daedalus, Vol. 122, № 4, The American Research University (Fall, 1993). – P. 101 – 125.

  7. Dunne, Joseph Newman Now: Reexamining the Concepts of “Philosophical” and “Liberal” in the Idea of a University // British Journal of Educational Studies, Vol. 54, № 4, December, 2006. – P. 412 – 428.

  8. Adrian, William Globalization and the Christian Idea of a University (or, the Lexus, the Olive Tree, and Higher Education) // Christian Higher Education № 6, 2007. – P. 299 – 320.

  9. MacIntyre, Alasdair The Very Idea of a University: Aristotle, Newman, and Us // British Journal of Educational Studies, Vol. 57, № 4, December, 2009. – P. 347 – 362.

  10. Scott, John C. The Mission of the University: Medieval to Postmodern Transformations // The Journal of Higher Education, Vol. 77, № 1, Special Issue: Moving into the Next 75 Years (Jan.-Feb., 2006). – P. 1 – 39.

  11. Simons, Maarten and Masschelein, Jan Toward the Idea of a World University // Interchange, Vol. 40, № 1, 2009. – P. 1 – 23.

  12. Ашин Г.К. Мировое элитное образование. М. : Анкел,
    2008. – 360 с.

  13. Тлостанова М.В. Судьба университета в эпоху глобализации // Знание. Понимание. Умение. № 3, 2005. – C. 180 – 185.

  14. Покликання університету. – К. : Янко, 2005. – 304 с.

  15. Пелікан, Ярослав Ідея університету. Переосмислення. – К. : Дух і літера, 2008. – 360 с.

  16. Wittrock, Bjorn Social Theory and Global History: The Three Cultural Crystallizations // Thesis Eleven, № 65, 2001. – P. 27 – 50.

  17. Курбатов, Сергій Історичний час як детермінанта творчого процесу К. : Інформаційні системи, 2009. – 172 с.

  18. Weik, Elke The emergence of the university: A case study of the founding of the University of Paris from a neo-institutionalist perspective // Management &Organizational History. № 6, 2011. – P. 287 – 310.

  19. Шнедельбах, Герберт Университет Гумбольдта // Логос № 5-6(35), 2002. – С. 1 – 14.

  20. Veysey, Laurence R. The emergence of the American University. The University of Chicago Press, 1965. – 505 p.

  21. Chan W. W. Y., Dimmock C. The Internationalization of Universities. Globalist, Internationalist and Translocalist Models // Journal of Research in International Education, 2008, 7. – P. 184 – 204.

  22. Horta H. Global and National Prominent Universities: Internationalization, Competitiveness and the Role of the State // High Educ, 2009, 58. – P. 387 – 405.

  23. Higher Education in a Globalized Society. UNESCO Education Position Paper. UNESCO, 2004. – 28 p.


Сергей Курбатов. Исторические трансформации миссии университета. В статье сделана попытка проанализировать изменения понимания университетской миссии с момента возникновения первых университетов до нынешнего дня. Особый акцент делается на рассмотрении понимании миссии университета на так называемом “темпоральном перекрёстке” (обучение как передача знаний из прошлого и исследование как получение знаний из будущего) и “пространственном перекрёстке” (национализация на этапе становления национальных государств и интернационализация в современном глобальном контексте).

Ключевые слова: университет, миссия университета, обучение, исследование, национализация, интернационализация.
Sergiy Kurbatov. Historical Transformations of University Mission. The paper is based on analyses of changes which faced university mission during long period since the origin of the first university up to contemporary times. The author stressed special attention to “temporal intersection” (teaching as a transmission of knowledge from the past and research as obtaining knowledge from the future) and “spatial intersection”(nationalization at nation state building stage and internationalization at contemporary global context).

Key words: university, university mission, teaching, research, nationalization, internationalization.






УДК 165.12

А 13
Кизилгюль АББАСОВА
ГУМАНІЗАЦІЯ СВІДОМОСТІ

ЯК ФАКТОР ВИЖИВАННЯ ЛЮДСТВА
В умовах сучасних глобалізаційних процесів людство повинно розв’язати нагальну проблему виживання, оскільки безупинне прагнення максимального задоволення всезростаючих потреб, нестримний розвиток науки ставить під загрозу існування природи. Вихід із цього стану може бути лише один: гуманізація свідомості, яка і врятує людство.

Ключові слова: гуманізація, свідомість, людство, виживання, духовність, екологічна криза.
Розумність людського існування – це шанс для того, щоб зуміти вижити в сучасних умовах екологічної кризи та інших глобальних проблем. У цьому плані проблема гуманізації свідомості кожного представника людського роду має сьогодні виняткове значення. Є декілька важливих напрямів роботи у цій сфері, головна умова – єдність і взаєморозуміння.

Питання взаємодії в умовах спільного проживання і протистояння довкіллю, як у фізичному, так і в соціальному сенсі, завжди турбували людство. Критичений аналіз стану суспільного устрою, бачення перспектив розвитку ідеального устрою в необхідності суспільних переворотів тощо –історія людства має багато подібних прикладів оцінки суспільного розвитку, адже проблема подальшого розвитку завжди була актуальна, а рушієм-“локомотивом” необхідности розгляду суспільного ладу – в самій людській природі, в потребах та інтересах кожного індивіда.

Дослідники розмірковують над тим, як сумістити гуманізм, духовність – і життєздатність, як зробити любов

© Аббасова Кизилгюль, 2011



умовою життєздатності, вважаючи, що “ось проблема, вирішити яку може лише розумна форма життя і це рішення є тому екзаменом на разумність тих чи тих істот. Постановка цієї проблеми –лише заявка на разумність; складанням екзамену на разумність може бути лише вирішення цієї проблеми, а не лише її постановка. Людство ще не склало экзамену. У давні часи постала проблема духовності, гуманізму, любові у найширшому сенсі слова як умови життєздатності, умови виживання, умови вивільнення від диктату загальнобіологічного нищівного закону конкуренції. У подальшому людство було змушене все гостріше відчувати її потребу, воно подало заявку на розумність як деяку вищу історичну інстанцію; заявку-надію на те, щоб мати історію, а не лише передісторію; заявку на майбуття. Ця майбутня історія і є ота сама вища інстанція, – історія дійсно розумної форми життя, дійсно розумних істот, а не тих, що лише називають себе розумними” [5].

Отже, питання про людську розмірність світу, людську характеристику реалій довкілля і соціального життя порушувалось завжди; “у дисциплінах типу ергономіки, дизайну, технічної естетики, архітектури людина непереборно присутня серед постійних визначників та обмежувачів як дослідницької, так і конструкторської діяльності… тут людина… змушує враховувати свою “місткість” при будь-яких спроб доповнити світ речей, “неорганічне тіло цивілізації новими складниками” [6, 3].

Загалом проблема необхідності гуманізації людських стосунків завжди стояла перед суспільством, але по-різному, оскільки суспільний розвиток e кjжному історичному періоді має свої особливості. А форма вираження цього процесу в основному була та сама. Ідеться про норми і цінності, закладені в суспільній свідомості. Норми і цінності, маючи реальне вираження в різноманітних знакових смислах, вивчаються в культурі низкою конкретних дисциплін – етнографією, історією, антропологією, психологsєю, соціологією та ін. Так, одною з форм проявлення норм і цінностей є звичаї та традиції, котрі, “підтримувані силою громадської думки, здобували потужну сталість, ставали своєрідними хранителями досягнень минулого”, але по-різному. Гуманізм, будучи узагальненим показником численних моральних якостей і властивостей людської душі, здавна притягував увагу дослідників, особливо начинаючи з часу раннього капіталізму в Західній Європі.

Ідеали спільного людського існування, які проступали уже в рисах італійського гуманізму, стають усе конкретнішими, наближеними до соціальної реальності в наївних утопіях досконалого суспільства Томаса Мора і Томазо Кампанелли, ідеї політичної рівності людей Ф. Вольтера та Ж.Ж. Руссо, ідеї закономірного сходження людства до гуманізму (через історичні епохи, носіями яих були великі народи) Й.Г. Гердера, ідеї “громадянина світу” і свободи як умови морального закону І. Канта, А. Швейцерова етика благоговіння перед життям як велика відповідальність у наших взаєминах із людьми та ін. Сюди можна додати ідеї Тейяра де Шардена про необхідність подолання колективного індивідуалізму у вигляді расизму, оскільки елементи світу справляють один на один вплив як єдиний універсум; ідеї А. Печчеї про необхідність нових людських якостей в умовах поглиблення глобальних суперечностей і т.д.

Одначе ці ідеї, одного разу збуривши суспільну свідомість, відходять на другий план, поступаючись повсякденним турботам і залишаючись метою істориків. Щоби залучити в обіг цей величезний масив людської мудрості, квінтесенції людського розуму, філософські ідеї треба внести до масової свідомості через незліченні канали спілкування, тобто комунікації, задіяні в усіх формах життєдіяльності.

Сутність гуманізму – у вірі в “земне призначення людини, в її здатність власними силами здійснити свій земний подвиг” [6, 21], досягнути досконалості, але в етичному та естетичному сенсі, не зачіпаючи онтологічних проблем [6, 50].

Корені гуманізму – в сучасній йому епосі, поштовхом його формування стали ідеї елінізму і раньохристиянської ідеології. Треба уточнити, що ми розуміємо гуманізм значно ширше, спираючись на більшу докладність соціальної та науково-теоретичної бази. Це – “людське” обличчя культури, її звучання і вираження в етичних, естетичних, природничонаукових поняттях, рівень вираженості загальнолюдських якостей у соціальних діях та процесах. Це – з боку суспільства ступінь інтересу та пошани до людської особистості, до її зацікавлень та потреб. Це розквіт здібностей, навичок людей, їхній вплив на суспільну самосвідомість і самопочуття. Це міцність ідейних основ людського духу, виражена у філософії, релігії та мистецтві. У ХХI столітті зміст гуманістичного наповнення у свідомості людей дістав крен у бік фізичного виживання та порятунку від моральної деградації.

Які головні моральні якості особистості в оцінці суспільної свідомості сьогодні? Об’єктивні умови їх існування такі: політизація суспільного життя, активне впровадження в життя досягнень науково-технічної революції, уніфікація та стандартизація суспільних процесів, і звідси – разчарування в цінностях, втеча в минуле, повернення до старих цінностей, які дають більше можливостей для самовираження.

Моральні якості в суспільній свідомості нині визначаються пріоритетами, які часом протилежні одні одним. Ось перший. Оскільки триває відродження національної самосвідомості, що політично виявляється у прагненні до суверенізації держави, ідеологічно – в рості націоналізму, в тому числі національного егоїзму, моральність виражається у прагненні виправдати мету будь-якими засобами, то, по суті, у свідомості великих мас людей формуються і закріплюються не загальнолюдські цінності, а лише ті, які виправдовують засоби – тобто людиноненависництво, що виражається в неприйнятті чужої релігії та ідеології загалом, стандартів і норм поведінки людей іншої національності; усі ці тенденції сприяють не зближенню, а відчужению людей.

Другий пріоритет – глобальні проблеми, усвідомлення яких відбувається у свідомості на рівні таких масових станів, як страх і безсилля перед нинішнім і майбутнім, соціальна апатія, політичний інфантилізм.

Третій пріоритет – це настрій оптимізму, вери в майбутнє, що базується на міцності моральних засад сім’ї, привабливих політичних ідеалах держави, на загальнолюдських цінностях, зосереджених у релігійній вірі, художній культурі, науковому мисленні. На ці тенденції діють загальна соціально-політична обстановка, стереотипи масової свідомості, ідеологія, вплив зовнішніх загальноцивілізаційних факторів.

В Азербайджані характерні особливості масової свідомості відображуються на рівні гуманізації цієї свідомості; імідж азербайджанців дещо суперечливий, що пов’язано з ситуацією в регіоні, укоріненою в глибині віків, з інтересами інших держав, які у зв’язку з цим провадять свою витончену політику стосовно нашої країни. Водночас міцна основа для формування загальнолюдських якостей особистості – це традиційна миролюбність, терпимість до інакомислячих, повага до старших, піклування про молодших, хворих і людей похилого віку, підприємливість, музикальність, художня образність мислення та ін.

Формування національної самосвідомості визначається законами етногенезу. Зараз ми переживаємо кризову, суперечиву полосу розвитку нації. Процеси формування етносвідомості, які багато в чому визначаються традиційною культурою, стикаються з процесами світової інтеграції, а ці отанні самі містять у собі кризові явища.

Суперечності, що виникають, ми прагнемо розв’язати використанням таких традиційних цінностей, як релігійна культура, історичне минуле, міжособистісна солідарність. Є значний потенціал у використанні нами таких основоположних моментів, як духовна єдність і гуманізм загалом (що дуже відрізняється від відчуження та раціоналізму західної суспільної ідеології).

Суспільна свідомість також різнорідна, як і індивідуальна, особливо коли йдеться про відмінності у свідомості етносу і націй. Триває боротьба за духовні цінності. Потрібна нова, переконлива концепція, потрібне оновлення найпривабливіших ідей, зведення їх у відповідність із життєвими установками людей. І, як завжди, потрібна конкретна робота щодо конкретизації цих ідей.

Боротьба за певні духовні цінності (в том числі релігійні) визначається співвідношенням політичних сил всередині країни і геополітичними установками провідних держав та блоків світу. Своєю чергою, все це замикається на певних економічних інтересах, виражається в духовних потребах і світовідчуванні.



Людське співтовариство у першій половині ХХI століття досягло найвищих меж свого розвитку у формуванні соціальних форм життя, в освоєнні космосу, у пізнанні самого себе. Однак є низка проблем, вирішення яких прямо пов’язано з подальшим виживанням людей:

  1. Справедливий (тобто рівномірний, з урахуванням потреб кожного) розподіл ресурсів, особливо тих, що вичерпуються.

  2. Доцільне споживання ресурсів, у тому числі і людського потенціалу.

  3. Сумірність своїх потреб і можливостей із Космосом, враховуючи, що ми – складова частина світобудови, причому вельми уразлива.

Для того, щоби згадані проблеми були усвідомлені, засвоєні і взяті на озбрєння кожною людиною в особі її уряду, необхідно розробити в глобальному масштабі проекти, обов’язкові для виконання кожним регіоном, кожною країною і транснаціональними корпораціями та організаціями. Подібна работа уже ведеться, і ми коротко на ній зупинимось. Це передусім робота міжнародних організацій в рамках ООН, наприклад, “Порядок денний ХХI століття”, численні міжнародні конвенції з охорони довкілля, наприклад, заборона застосування розмаїтих видів хімічної та бактеріологічної зброї, випробування і поширення атомної зброї тощо. Окрім того, є розмаїті міжнародні угоди з численними санкціями, пов’язані зі світовою екологічною кризою.

Питання розподілу ресурсів упирается в регулювання демографічних проблем, зокрема народжуваності та здоров’я населення. У регіонах це вирішується по-різному і тому потребує обліку особливостей як етнічних, так і глобальних. Поліпшення здоров’я населення, пов’язане з підвищенням рівня санітарно-медичного обслуговувания та поліпшенням довкілля з погляду гігієни, сприяло продовженню життя як жінок, так і чоловіків. Але водночас погіршується якість життя, що пов’язано зі зменшенням можливостей для самовираження в соціальному плані.

Якими є шляхи впливу на свідомість у цьому разі, щоби гуманістичну складову питання зробити основним стереотипом свідомості, перетворити на найвищу цінність? Ось деякі напрями вирішення цього питання:


  • Підвищення рівня екологічної культури та екологічної свідомості серед населення в кожній віковійй і соціальній групі, для чого потрібна планомірна пропагандистська робота в різних формах.

  • Проведення необхідних досліджень у рамках соціальної політики держави для визначення шляхів правильного поєднання традицій та звичаїв із цінностями глобального світу щодо демографічного розвитку.

  • Проведення в життя необхідних проектів для зміцнення сімейних засад, подолання сирітства при живих батьках, формування високої культури статевих стосунків.

  • Формування установок на здоровий спосіб життя з подоланням шкідливих звичок, що призводять до асоціальності та розпаду всього людського у високому сенсі цього слова. Цю роботу треба провадити систематично, комплексно, на рівні державної політики.

Наступна проблема, як уже зазначалось, це правильне споживання ресурсів, про що свого часу писав Е.Фромм, задаючи всім питання: мати чи бути? В умовах кліматичних змін, глобальних катаклізмів, соціальних потрясінь, в яких існує наша планета, важливо не те, скільки ми виробляємо та якої якості, а те, як усе це розподіляємо; аналітики твердо переконані, що проблема голоду не розв’язується лише через незбалансованість потоків вироблених товарів і їх розподілу по світу, тобто логістики; витрати на озброєння, заборонені види виробництва типу наркотиків і т. ін., також позначаються на рівні та характері споживання населення.

Треба також відмітити низький рівень культури споживання серед населення, особливо в країнах, що развиваються. Це стосується передусім води, хліба, інших основних продуктів харчування. Як зазначають дослідники проблеми споживання медичних послуг, “сучаснй статус пацієнта – це статус споживача медичних послуг. І, відповідно, пацієнти повинні мати певний рівень культури споживання. Успіх лікування значно залежить не лише від того, яку послугу і якого “послугодателя” (медичний заклад) обере пацієнт, але й наскільки відповідально він буде поводитись як споживач. Самолікування, необґрунтований вихід із терапевтичного процесу, віддання переваги послугам парамедицини замість медицини наукової тощо, – все це свідчить про низький рівень пацієнтів як клієнтів медицини. Негативно позначається на ефективності медичної допомоги і погана інформованість пацієтів про свої права та обов’язки, невміння зіставити ціну и цінність медичної послуги” [2]. Це стосується також одягу, відпочинку, інших сфер життя, як робочого, так і рекреаційного характеру.

Не випадково з кінця 60-х років у науковому світі прищепився вираз “масове суспільство”: тут манера споживати, правильніше сказати – зловживати своїм станом, причому не завжди на свою користь, набула масового характеру. Тоді й постала гостро проблема людського капіталу. Несумірні затрати і кінцевий результат соціалізації особистості, що ми спостерігаємо сьогодні в суспільстві: які затрати, втрати, кінцевий результат. Відомо, “що нинішній добробут держав понад 10% пояснюєься переселенням народів, що відбулося 300500 років тому. За їхніми словами, окрім технологій, секретів виробництва, капіталу та спеціалістів молоді країни переймали ще й безцінний досвід своїх “патронів”. І саме можливість учитися на чужих помилках і за чужий кошт дала змогу молодим країнам та регіонам подолати цивілізаційний розрив практично в тисячу років і почати свій розвиток не з нуля, а з досить високого рівня” [3].

Окрім цього, на структуру споживання і сам процес формування людського капіталу справляють вплив інші сторони глобалізації – рух міжнародних фінансових потоків, безробіття, низький рівень розвитку загалом багатьох країн, що розвиваються. Зарозумілість з боку “золотого мільярда” стосовно молодих країн дорого обходиться тепер багатьом розвинутим країнам Європи і США: демографічні та інші соціальні процеси заважають їхньому благополуччю, створюють загрозу існуванню не лише окремих регіонів, але і всього світу загалом. Необхідно покінчити, врешті-решт, із політикою “старшого брата” або перетворення багатьох країн, що розвиваються, на скарбнички розмаїтих застарілих чи шкідливих технологій. Це потім відгукнеться усім, усьому світу в цілому. Головне – вчасно усвідомити небезпеку.

Проблема сумірності своїх потреб і можливостей з Космосом – тут ідеться про використання ресурсів Космосу поза Землею (а саме: запуск супутників зв’язку, оптичних приладів тощо, передбачуване використання ресурсів Місяця, Марса і т. ін.), але також і врахування загроз із Всесвіту загальнопланетарного масштабу – метеоритні дощі, космічні об’єкти, що вкорінюються в орбіту Землі, інші вселенські катаклізми, також мають виняткове значення з точки зору виживання. Як зазначають дослідники, “в умовах, що складаються, для вироблення і втілення в життя збалансованих рішень авторитетними міжнародними інститутами (основный серед них – ООН, що переживає непростий період реформування) потрібна релевантна інформація, об’єм і темп надходження та оновлення якої відповідали б динаміці глобальних процесів. Таку інформацію можна одержувати з використанням ресурсів космічних засобів національної та міжнародної приналежності, які через властиву їм екстериторіальність можуть бути об’єднані в Проекті МАКСМ, що є під егідой та контролем Об’єднаних Націй” [4]. Великі надії покладаються на розвиток науки глобалістики, завданям якої є гармонізація взаємин суспільства і природи.

В цілому філософський аналіз цінностей гуманітарного наповнення, заснований на новітніх досягненях помежових із філософією наук, може бути помічним у соціальному управлінні, особливо в сферах політики, освіти, мистецтва. Для проведення такої роботи потрібна методика, заснована на аналізі історичних передумов формування будь-якої категорії цінності, на вивченні соціально-психологічних механізмів її утворення та засвоєння. Сучасне суспільство, завдяки уже проведеним подібним дослідженням, володіє потужним апаратом впливу на свідомість людей з метою маніпуляції нею, зміни ставлення до цінностей на догоду правлячій еліті і т.д. В цьому сенсі перед філософами також стоїть завдання перелічити й оцінити наслідки таких дій.

Отже, проблема гуманізації людської свідомості з погляду виживання має багатоаспектний характер, потребує зусиль багатьох міжнародних організацій, окремих країн і народів. Потрібна реальна робота в політичному напрямі, організація роботи по формуванню нових стереотипів мислення в свідомості людей через мистецтво, літературу, систему освіти, сімейні цінності тощо.

Додамо, що філософія нині повинна обслуговувати єдину універсалію культури: любов до життя, здатність виживати, інакше – екологічну культуру. Через раціональне осмислення цієї проблеми ми одержимо назад, уже в оновленому, “гуманізованому” вигляді старі філософські істини про розвиток світу і людини, з новими оцінками та орієнтирами. В підсумку людство матиме нові ідеали та орієнтири, що буде потужним стимулом для оживлення всього інтелектуального життя, відіб’ється на всіх формах життєдіяльності, таких як політика, економіка, право, освіта, наука і т. ін.



Література

  1. Горфункель А.Х. Философия эпохи Возрождения. М. : Высшая школа, 1980. – 368 с.

  2. Культура потребления услуг в современном обществе // Режим доступу www.volgsotom.ru/

  3. Люльчак Е. Человеческий капитал // Режим доступа http://www.rbcdaily.ru

  4. Меньшиков В.А., Черкас С.В. Проект МАКСМ как инструмент формирования общепланетарного информационного пространства безопасности НИИ КС им. А.А. Максимова (Россия) // Режим доступа igmass.com/.

  5. О саморазвитии человеческой личности // Режим доступа suvorov.reability.ru

  6. Петров М.К. Социально-культурные основания развития современной науки. – М. : Наука, 1992. – 230 с.


Кызылгюль Аббасова. Гуманизация сознания как фактор выживания человечества. В условиях современных глобализационных процессов человечество должно разрешить неотложную проблему выживания, поскольку непрестанное стремление к максимальному удовлетворению всевозрастающих потребностей, неудержимое развитие науки ставит под угрозу существование природы. Выход из этого состояния возможен лишь один: гуманизация сознания, которая и спасет человечество.

Ключевые слова: гуманизация, сознание, человечество, выживание, духовность, экологический кризис.
Kyzylhiul’ Abbasova. Humanization of consciousness as a factor of humanity survival. In modern globalization processes the humanity must solve the exigent problem of survival because continuous aspiration for maximum satisfaction of increasing needs as well as uncontrollable development of science threatens the existence of nature. The solution to this state can be only one: the humanization of consciousness that will save the humanity.

Key words: humanization, consciousness, humanity, survival, spirituality, environmental crisis.







УДК 168.522:81:32

Б 61

Тетяна БІЛЕНКО
СЛОВО І ЧАС: СПЕЦИФІКА ХРОНОТОПУ
У статті розглядається часопросторова специфіка слова з ознаками екзистенційності автора, які часто не можуть виявитися з об’єктивних чи суб’єктивних причин. У форму слова автор влив певний зміст, але вибране реципієнтом є модусом діалектики об’єктивного і суб’єктивного, суспільно значущого та індивідуально-унікального.

Ключові слова: слово, час, простір, хронотоп, дискурс, текст, символ, екзистенція.
Для сучасної України залишається актуальною проблема фактичної реалізації ідей суверенітету – тобто не лише його проголошення, а правдивого володіння ним, коли слово суверенітет є фіксацією здатності держави (народу) забезпечити свою політичну, ідеологічну, економічну, матеріальну незалежність від будь-яких зовнішніх впливів чи внутрішніх катаклізмів, спрямованих на знищення свободи і незалежності народу та його державного волевиявлення. Тому дуже важливим є виховний процес молодого громадянина, образ якого мислиться високоосвіченим і самовідданим патріотом, здатним сумлінно та творчо будувати і захищати інтереси Вітчизни, спираючись на мову як одне з найбільших культурно-духовних надбань. Проблеми мови і мовлення завжди привертали до себе більшу чи меншу увагу суспільності, а про хронотоп активно заговорили у ХХ столітті. Мова як одна з найбільших скарбниць людства загалом і етносу осібно акумулює сукупний скарб знань про довкілля і про себе; у ній не лише зберігається віковічний набуток, але й виявляється методологія суспільного буття. Не можна

© Біленко Тетяна, 2011

оминути персоналії видатних філософів та філологів, які зробили вагомий внесок у дослідження філософських аспектів лінгвістики – прямо чи опосереднено – і залишаються затребуваними й нині, як Вільгельм Гумбольдт [7], Олександр Потебня [12], Герман Гессе [6], В.Куайн [15], наші сучасники Мирослав Попович, Лариса Масенко [11], Василь Іванишин і Ярослав Радевич-Винницький, Світлана Єрмоленко, Флорій Бацевич [4], Тетяна Космеда… Тут же місце для видатних риторів Демосфена, Ціцерона, Іоанікія Ґалятовського, ґрона києво-могилянців та багатьох інших. В.Гумбольдт доводив, що лише в мовленні індивіда мова досягає остаточної визначеності. “Ніхто не розуміє слово точно так, як інший, і ця відмінність, хоч би найменша, проминає, як коло [круг] по воді, крізь усю товщу мови. Тому всяке розуміння є завжди нерозуміння, всяка узгодженість думок і почуттів – водночас і розбіжність” [7, 84]. О.О. Потебня неодноразово звертається до цієї тези Гумбольдта і розлого тлумачить її: навіть тоді, коли співрозмовники бачать перед собою річ, про яку мовиться, кожен має власну точку зору, дивлячись своїми очима. Відмінності в чуттєвих образах предмету передовсім зовнішньо зумовлені, утім важливо наголосити, що новий образ у кожній душі застає інше поєднання попередніх [колишніх] сприймань, інші почуття і тому внаслідок цього нашарування в кожній душі постає неоднаковий результат [12]. Нові терміни потрібні для номінації нових реалій. Віллард ван Орман Куайн у статті “Речі та їх місце в теоріях” зауважує: наші міркування про зовнішні речі можливі тому, що ми створили науку – концептуальний засіб для пов’язання одного сенсорного збудження з іншим, тож можемо оперувати речами (об’єктами) та поняттями, які їм відповідають. Прийняття об’єктів – це ментальний акт, а такі акти пов’язувати значно важче, аніж усе інше. “Про розумові процеси мало що можна сказати, якщо не закріпити їх словами, бо те об’єктивне, що ми можемо одержати, постає лише після слів. Слова супроводжують думки про що завгодно, і лише тою мірою, якою думка виражена в слові, ми можемо її чітко усвідомити. Якщо тепер звернути увагу на слова, питання про прийняття об’єктів стає питанням про вербальну вказівку (reference) на об’єкти… Ми вказуємо на об’єкти, використовуючи слова, які засвоюємо через більш чи менш далекі асоціації з подразненнями наших органів чуттів” [15]. Свого часу Герман Гессе скрушно писав про долю письменника, якому значно важче виражати себе, аніж музикантові чи майстрові пензля. Письменник не в змозі дати навіть сотої частки того, що він хотів; він тішиться, якщо його зрозуміли хоча б збоку, хоч би приблизно, похапцем та абияк, хоч би без грубих непорозумінь щодо найважливішого. І завжди – чи його хвалять, чи лають, люблять чи відкидають, – ідеться власне не про його думки та мрії, а лише про ниций відсоток того, що “змогло пробитися крізь вузький канал мови і не просторіший канал читацького сприйняття” [6].

Основним структурним елементом мови є слово, а мова – найголовніша з визначальних прикмет етнічної спільноти, тож з’ясувати історію народу неможливо без дослідження генези його мови. Лариса Масенко слушно наголошує, що це особливо важливо в часи зламу чи соціального перевороту. “Активізація суспільних процесів актуалізує словотвір і динаміку вербальної взаємодії” [11].

Ми назвали представників розмаїтих філософських та лінгвістичних уподобань, засвідчуючи їхню причетність до загального процесу теоретичного пошуку і тлумачення сутності слова як живого втілення пульсуючої думки в екзистенційному вияві хронотопу. Наголошуємо: у тих джерелах не вживається слово хронотоп. Утім часто йдеться саме про нього.

Звертаючись до хронотопу, передусім згадуємо Михайла Бахтіна, Юрія Лотмана, не забуваючи, що це слово позначає не лише літературознавчий термін (саме він найвідоміший у сучасному культурологічному вжитку завдякки унікальним заслугам М.М.Бахтіна), але й вагоме у доробках фізиків, математиків, психологів, філософів.

Докладний аналіз хронотопу художнього твору дав М.М.Бахтін. Він пояснив: “Суттєвий взаємозв’язок часових і просторових відносин, художньо освоєних у літературі, ми будемо називати хронотопом (що означає в буквальному перекладі – “часопростір”)” [2] Він зауважує, що цей термін відомий у математичному природознавстві, його ввів та обґрунтував Альберт Ейнштейн на основі теорії відносності. Але це не цікавить Бахтіна, він воліє перенести це поняття в літературознавство “майже як метафору (майже, але не зовсім)”, бо його особливо приваблює вираження у хронотопі “нерозривності простору і часу (час як четвертий вимір простору)”. Він розуміє хронотоп “як формально-змістову категорію літератури” [2, 243].

Метою цієї статті є з’ясування унікальності слова, яке в часопросторі разом [уникаючи тавтології, не вживаю слова водночас] залучене до діалогу, дискурсу, тексту і, попри об’єктивні чинники, має екзистенційне забарвлення особистості (або не має такого забарвлення), та ще й дотичне до символу.

У літературно-художньому хронотопі просторові і часові прикмети (ознаки) зливаються в осмисленому і конкретному цілому. Бахтін наголошує, що тут час “густішає, ущільнюється, стає художньо-зримим, а простір інтенсифікується, втягується в рух часу, сюжету, історії. Прикмети часу розкриваються в просторі, і простір осмислюється та вимірюється часом. Цим перетином рядів та злиттям прикмет характеризується художній хронотоп… Хронотоп як формально-змістова категорія визначає (великою мірою) і образ людини в літературі; цей образ завжди суттєво хронотиповий”.

А як із текстами філософськими? Чи маємо там ознаки часу? Чи кожен автор накладає свою печатку, досліджуючи загальні закономірності розвитку природи, суспільства і мислення? Можливо, то вдається лише окремим, не всім? Гадаю, ні, ознаки часопростору завжди є, але вони мають різний ступінь насиченості, явленості, тому зауважити їх зовсім непросто, для цього необхідна відповідна ерудиція реципієнта, його духовно-соматична готовність, певний інтелектуальний підмурівок для подальшої напруги мислення.

Звідси робимо висновок: хронотоп – це не лише простір і час, взяті в сукупності, це нова діалектична єдність просторово-часових властивостей, яка має різну темпоральну тривалість та локальну маніфестацію, у чому може виявлятись як матеріалізована ситуативність об’єктивних процесів, так і екзистенційність суб’єктів процесуальної взаємодії.

Покоління сучасників будь-якої доби користуються загальновживаною лексикою, але кожна соціальна верства завжди мала певні мовні відмінності, що поставали внаслідок дії об’єктивних та суб’єктивних чинників. Передовсім, слово набувало нового смислу залежно від залучення до активної суспільної практики різних верств, шарів і прошарків населення. Значною мірою це залежить і від того, як подається слово в мовленні, який у нього регістр, про що докладно пише Флорій Бацевич. “Регістр – це вияв (різновид) дискурсу (тексту), що сформувався під впливом ситуативного контексту в спілкуванні соціалізованих особистостей; це реалізація дискурсу (тексту) в конкретній конситуації спілкування, в основі котрої лежать імпліковані в комунікативній компетенції мовців правила (конвенції, звички) спілкування”, – твердить він, проаналізувавши великий пласт світового наукового доробку [2, 214].

Згадаймо тезу Куайна про появу слова, про факт фіксації його змісту в конкретний момент ментальної діяльності суб’єктів колективної взаємодії. Саме колективної, а не унікальної суб’єктивно-індивідуальної, адже те, що випливає з душі індивіда, лише частково є продуктом цієї душі, оскільки сутність процесу його формування (постання) зумовлена сукупною суспільною практикою.

Після цього слово починає жити в часі. Під впливом інших слів воно виявляє свої внутрішні потенції і по-різному взаємодіє з ними (словами) – суголосно або контроверзійно, тому що всі слова змінюються залежно від їхньої затребуваності, включеності до соціальних процесів. А останні вельми розмаїті – наукові, матеріальні, ідеологічні, релігійні та ін. Із багатьох значень слова активний суб’єкт обирає те, яке оптимально відповідає його інтересам, інші значення залишаються неозвученими і в разі неодноразового повторення цієї ситуації вони (значення) можуть забутися чи загалом стертися з пам’яті. Інший активний суб’єкт обирає із багатьох можливих не те значення слова, що стало популярним чи загальновживаним, обґрунтовує свій вибір та утверджує закономірність такого розуміння значення. Погляньмо на еволюцію слова комуна. У латинській мові воно означало, як свідчить словник, суспільне майно, громаду, суспільність. Commune, is [communis] тж. pl. 1) суспільне майно (надбання) С: privatus illis census erat brevis, c. magnum H – особисте майно їх (у старому Римі) було невелике, а суспільна власність була велика; 2) община, громадянське суспільство, громадяни;.3) pl., суспільне життя, суспільність (communia laudare H). [8, 164.].

У сучасному словнику іншомовних слів читаємо: “комуна [франц. commune громада < communis спільний] 1) людський колектив, який об’єднався для спільного життя на засадах спільного майна і праці; 2) у деяких країнах нижча адміністративно-територіальна одиниця; громада; 3) Паризька К. – перша пролетарська революція і перший уряд робітничого класу у Франції, який проіснував у 1871 р. трохи більше, ніж два місяці” [14, 543]. Великий тлумачний словник сучасної української мови повідомляє: “Комуна, -и, ж. 1. За середньовіччя в Західній Європі – міська громада, що домоглася незалежності від феодала і права на самоврядування. 2. Адміністративно-територіальна одиниця місцевого управління у Франції, Бельгії та деяких інших країнах; поселення міського чи сільського типу. 3. Колектив осіб, що об’єдналися для спільного життя на засадах спільності майна та праці. 4. Форма сільськогосподарського кооперування, за якої усуспільнюються усі засоби виробництва, а споживання та побутове обслуговування здійснюються на громадських засадах. 5. розм. Те саме, що комунізм 1. Паризька комуна [5, 446].

Це коротеньке зіставлення свідчить про постійну рухливість слова, його просування різними щаблями дискурсу та його комбінування з іншими словами на засадах валентності. У 20-х і на початку 30-х років ХХ ст. у Радянському Союзі це слово було вельми активним, оскільки ідеологічно виправдовувало актуалізовані реалії життя. Колективізація сільського господарства була зорієнтована на створення сільських комун, які поставали не волевиявленням селян, а насадженням матеріалізованих партійно-ідеологічних кліше, в яких нібито фіксувалося світле майбуття людей, тотальне благо. Неприйняття народом так пропонованого майбутнього щастя тлумачилося як духовно-ідеологічна незрілість людей, а причина тлумачилася як невідповідність ментальних засад пролетарів (робітників) та селян. Слово “куркуль” у Великому тлумачному словнику сучасної української мови подано так: “1. Багатий селянин-власник. 2. розм. Жадібна людина [5, 474]. У 1989 р. третій том Етимологічного словника української мови подав таке визначення: куркуль “багатий селянин-власник, на якого працюють наймити; [переселенець з іншої місцевості]”, куркуленко “син куркуля”, куркуленчиха “дружина сина куркуля”, куркулиха “дружина куркуля”, куркулівна “дочка куркуля”, куркульня, куркульство, куркулити “розкуркулювати”, підкуркульник, розкуркулити: р. куркуль (з укр.); очевидно, запозичення з турецької мови; тур. korkulu “той, що вселяє страх; страшний; небезпечний” є похідним від дієслова korkulmak “боятися”; припущення про зв’язок з тур. kürklü “критий хутром; одягнений в шубу” (Шанский ІІ ЭСРЯ 8, 453 – 454), очевидно, хибне“ [9, 155]. А Борис Грінченко у 1908 р. зафіксував: “Куркуль, ля., м. Пришлый, захожий из другой местности человек, поселившийся на постоянное жительство… В Чигир[инском] у[езде]. – прозвище, даваемое в насмешку мещанами казакам черноморцам” [13, 330]. У радянській внутрішній політиці 20-х – поч.. 30-х років це слово набуло статусу тавра, яким позначали приречених на знищення селян, трохи багатших за голоту, які не хотіли вступати до колгоспу або в інший спосіб виявляли спротив владі. У такий спосіб було знищено селянство як клас. У 40-і роки Сибір став значною мірою україномовним: до нього засилали із західних областей України “куркулів” разом із “націоналістами”.

Доба залишає по собі матеріальні та духовні знаки як досягнення культури, і серед них неоціненна роль належить мові загалом, слову осібно. Кожна річ, будь-яке явище фіксується в назві і залучається до суспільної практики двоїстими сутностями – першою та другою сигнальними системами. Слово подвоює об’єктивну і суб’єктивну реальність, дає змогу оперувати не лише матеріальними об’єктами, а й назвами, коли у предметно-чуттєвому діяльнісному процесі актуалізуються повноправні замінники об’єктів матеріального світу і духовних феноменів. Поява нових речей свідчить про вищий рівень суспільної практики, науки і техніки чи вдосконалення міжкультурних зв’язків, коли в життя суспільства проникають слова і речі чужої культури. Слово “взаємодія” уже на підсвідомому рівні маркується позитивно, постає з доброзичливим наповненням, у чому виявляється тотальна природна схильність до гармонії. Але це хибне маркування, конфліктні свідомі зіткнення антагонізмів реалізуються у взаємодії, метою якої є подолання протилежної тенденції, дії чи фізичної сутності. Не забуваймо, що взаємодія культур може мати не лише позитивний, а й негативний характер (якщо можна назвати взаємодією загарбання чужої території та нищення досягнень автохтонів: тут наявне радше протистояння, а не взаємодія, протистояння, сповнене антагонізму, а не толерантності. Утім, тут також маємо багатозначність слова).

Г.Гессе певен, що для співгромадян мова (будь-яка, не лише вербальна) – це святиня, а святиня – все загальне і колективне, все, що кожен може розділити з багатьма. “Співгромадяни, як і письменники, плекають ідеал всесвітньої мови. Але всесвітня мова співгромадян далебі не така, яка омріяна письменником, у них вона не первісний розсип скарбів, не нескінченний оркестр, а спрощений набір телеграфних знаків, що економить сили, слова і папір і не заважає заробляти гроші!”

Мистецтво породжує нові лиця, нові мови, по-новому вчиться говорити і виражати себе, воно сите по саму зав’язку вчорашніми та позавчорашніми мовами, воно прагне не лише мовлення, але також танцю, прагне зламати усі рамки, зсунути капелюха набакир і рушити кривуляючи. І співгромадяни цим розлючені, їм здається, що це знущання з них, яке геть винищує їхні цінності, і, вибухаючи лайкою, вони ховаються з головою під ковдру власної освіти”.

М.М. Бахтін привертає увагу до типів відчуття слова, в якому може фіксуватися завершена і строго відмежована система смислів, воно “прагне однозначності і передовсім ціннісної однозначності: в цьому здійснюється прямолінійна оцінка й одна висота, в ньому немає внутрішнього руху, і воно – однополярне. В ньому звучить один голос, і воно позначає один відмежований, готовий предмет, що збігається з самим собою. Воно обережне й розумне у виборі сусідств та зв’язків. Воно живе в готовому, стабільному диференційованому та поцінованому світі. Воно поводить себе пієтетно (принаймні коректно) і логічно” [3, 375].

Літературна та публіцистична спадщина є важливим джерелом соціального пізнання, вона фіксує минуле – олюднений хронотоп доби – через суб’єктивну авторську подачу. Якщо сучасники не матимуть належного морально-творчого підґрунтя, то невичерпні культурні скарби минулого можуть залишитися незатребуваними, не допоможуть своїм потенціалом розв’язувати проблеми нащадків. Оволодіти досягненнями фундаментальних та прикладних наук значно легше, аніж розвинути творчий потенціал особистості і виплекати високі моральні якості.

У масштабах Землі існують національні мови у взаємному переливанні (у поглинанні і відторгненні), коли вербалізована номінація обтяжується незліченними конотаціями, породженими чи то тлом, на якому вони постали (зіткнулися), чи випадковістю модусної явленості, чи абсолютною (повною) непередбачуваністю усього процесу та його складників. “Ми занурені у простір мови, – читаємо у Юрія Лотмана. – Навіть у найосновніших умовних абстракціях ми не можемо вирватись із цього простору, який нас просто обволікає, але ми є його частиною, як і він водночас є частиною нас” [10, 176]. Наші стосунки з мовою, продовжує Ю.Лотман, далекі від ідилії: гігантськими зусиллями ми прагнемо вирватися за її межі, саме їй ми приписуємо лжу, відхилення від природності, більшість наших пороків та спотворень. Ці спроби боротьби з мовою такі ж давні, як і сама мова. Історія переконує, що вони безнадійні і водночас невичерпні. На часовій осі сусідують субсистеми різної швидкості їхнього циклічного руху. “Багато з них зіштовхуються з іншими і на льоту змінюють свій вигляд і свої орбіти. Семіологічний простір заповнений уламками розмаїтих структур, що вільно пересуваються, які, втім, стійко зберігають у собі пам’ять про ціле і, потрапляючи до чужого простору, можуть раптом бурхливо реставруватися” [10, 177].

Сергій Аверінцев прагне з’ясувати – хоча б частково – ті смислові щеплення, з якими Софоклу довелось працювати як із наявною передумовою символічної структури трагедії. Усі паралелі, залучені до з’ясування питання, належать світу класичної давнини. Але, з іншого боку, у межах цього світу ми дозволяємо собі пересуватися цілком вільно, посилаючись на авторів найрізноманітніших епох від Гомера до Прокла; така вільність виправдовується та ще й дозволяється постановкою питання. “Було б вельми дивним припускати, ніби конкретне наповнення розглядуваних символічних схем залишалося б тим самим в архаїчному міфі та в класичній трагедії, у грецькій філософії та в римському житті. Звісно, ні; ці схеми переосмислювались. Але щоб таке переосмислення було можливе, треба, щоб було чому переосмислюватись: стабільна смислова основа, смислова матриця, задана мовою і простішими символічними системами самого життя. Завдання історії культури – дослідити переосмислення: але ж треба колись подивитись, що саме переосмислювалось” [1, 94].

Написані слова (на папері, на стіні, на полотні та ін.) – це лише форми, ємності, що вмістили певні сутності, застиглі без руху, зв’язку та розвитку, бездушні, абстрактні, байдужі, доки на них не впаде погляд людини, доки в її серці не спалахне неоціненна і невимірна таїна, що розкривається новотвором, щоразу унікальним, одиничним, неповторним. Українська питома лексика зазнала таких самих знущань, яких зазнавав народ від далеких і близьких кривдників в різні історичні періоди. Домагання суверенітету невіддільне від боротьби за збереження і розвиток рідної мови, яка дуже здавна зазнавала потужної русифікації. Русифікація масовано і послідовно здійснювалася і в радянський час. Лариса Масенко доводить, що різниця “між совєтською й імперською практиками русифікації полягала лише в застосуванні різних асиміляційних методів, зумовлених відмінністю державних устроїв”. Уся повнота влади була зосереджена в руках більшовицької партії, яка, підпорядкувавши тотальному контролю всі сфери життя, “здійснювала мовно-культурну асиміляцію в значно жорстокіших формах, ніж колишня царська адміністрація, а володіння всіма засобами масової інформації давало їй можливість приховувати злочинні методи нищення національних мов і культур під лицемірними гаслами “єдиної сім’ї народів”, “братерської дружби”, “пролетарського інтернаціоналізму” тощо” [11, 6].

“Сплановане владою втручання в лексичний склад і внутрішню структуру української мови, спрямування її в бік максимального зближення з російською мовою мало на меті перервати досягнуту в 20-х рр. цілісність української літературної мови, вилучити ті елементи, що ввійшли до неї із західноукраїнських діалектів і з галицько-буковинської літературної мови другої половини ХІХ – початку ХХ ст. У висновках комісій і партійних резолюціях з політичних міркувань абсолютизувався вплив польської мови на західноукраїнську літературну мову, а вся діяльність мовознавців 20-х рр., спрямована на розширення словникового складу літературної мови шляхом об’єднання різноговіркових елементів усіх українських земель, в тім числі західноукраїнських, безпідставно оголошувалася полонофільською. Так, зміни, внесені в 1933 р. в український правопис, було зроблено, за словами А.Хвилі, “по лінії усунення всіх штучних правил, які було спрямовано на те, щоб повернути розвиток української мови в бік польської буржуазної культури” [Див. 11, 11].

Після розгрому мовознавчих інституцій 20-х рр., фізичного знищення або довготривалого ув’язнення мовознавців, заборони створених і ті роки лексикографічних, термінологічних та інших праць як “ворожих” і націоналістичних” совєтське керівництво запровадило в Україні керовану з Москви і повністю контрольовану партійним апаратом мовну політику, яка, хоч і з тимчасовими послабленнями, лишалась чинною до кінця 80-х рр. Тоді ж було усталено ідеологічну базу діяльності інституцій, призначених для відстежування і спрямовування мовних процесів. Напрям мовознавчих досліджень в УССР надалі мали визначати три такі головні постулати:

1. Теза про “благотворність” впливу російської мови на українську, потребу зближення двох “братніх” мов і “гармонійність” українсько-російської двомовності.

2. Теза про необхідність формування спільного лексичного фонду мов народів СССР.

3. Вимога широкого впровадження інтернаціоналізмів.

При цьому всі три постулати було підпорядковано завданню уніфікації національних мов за російським зразком, оскільки в процесах формування спільного лексичного фонду мов народів СРСР і запозичення з інших мов роль мови-посередника відводилася російській [11, 17]

Отже, прагнення українців очистити свою мову від насильницького спотворення в минулому безпосередньо постає необхідністю дерусифікації, а цей об’єктивно зумовлений і суб’єктивно бажаний для українців процес декому видається катастрофою.
Література

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка