Світовий досвід регулювання соціально-економічних процесів



Скачати 246.34 Kb.
Дата конвертації11.09.2017
Розмір246.34 Kb.



Світовий досвід регулювання соціально-економічних процесів

Впровадження в Україні на протязі останнього десятиріччя на формальному рівні основних засад та постулатів ринкової економіки супроводжувалось демонстративною і категоричною відмовою від практично всіх складових ще недавно домінуючої в Радянському Союзі командно-адміністративної системи розвитку економічних та соціальних процесів. Серед них особливо принципово стояло питання неприйняття планування на макро- і мікрорівні, а також як важеля розвитку регіональних складових. При цьому головним аргументом було посилання на досвід розвинених країн світу. На думку автора, інформація надавалась дещо упереджено, дозовано і непослідовно.

Доцільно на фактичному матеріалі провести аналіз щодо підходу до регулювання економічних та соціальних процесів в країнах Західної Європи і Північної Америки, оскільки без вивчення даного питання ми не маємо достатніх підстав та аргументів для порівняння з ними ситуації в нашій державі.

Вперше планування в капіталістичних країнах на макрорівні виникло в тридцятих роках і було пов’язане з економічною кризою 1929-1933 рр., яка примусила активізувати пошуки шляхів щодо передбачення та уникнення подібних катаклізмів.

Практичний досвід цих країн, зокрема Сполучених Штатів Америки, по подоланню кризових явищ , реалізація “нового курсу” Франкліна Делано Рузвельта показали, що уникнення інфляції та інших складових кризи можливі тільки через ефективне використання державних важелів регулювання.

Свій вклад у планування економік розвинених країн внесли вчені Радянського Союзу, що пройшли перші кроки планової школи (довгостроковий план ГОЕЛРО тощо) і в силу тих чи інших причин потрапили за кордон. Так, відомий американський економіст В.Леонтьєв перші свої праці опублікував у нас. В 1925 році вийшла його книга “Баланс народного господарства СРСР 1923-1924 рр. Методологічний розбір роботи ЦСУ”, що стала основним методологічним посібником для створення міжгалузевих балансів.

Спочатку державні плани капіталістичних країн охоплювали бюджетну та грошово-кредитну політику. Результатом такого планування була розробка національних бюджетів, які враховували як доходи державного сектора, так і всіх інших складових.

В 1944 р. вийшла книга К.Ландауера “Теорія національного економічного планування”, яка поклала початок індикативному плануванню. Основна ціль індикативного планування полягає в формуванні уявлення про майбутню економічну структуру і головні напрямки розвитку: орієнтація приватного сектора; забезпечення основи для урядового контролю за економікою; визначення секторів прояву гострих проблем, що потребують активного державного втручання.

В загальних рисах схема національного індикативного плану виглядає наступним чином. В результаті обміну інформацією між урядом та приватними підприємцями розробляється схема економічного зростання, яка включає в себе проекти, взаємно поєднані по лінії державних органів.

В післявоєнні роки замість криз перевиробництва товарів виникли проблеми регулювання процесу розподілу дефіцитної продукції. Розпочинається націоналізація окремих галузей, зростає частка державного сектору в економіці. Як результат, на початку 60-х років створюється спеціальний адміністративний апарат для розробки планів, розширюється сфера планування. Серед державних планових органів можна назвати Генеральний комісаріат по плануванню у Франції, Економічну раду у Канаді, Економічну Консультативну раду в Японії, Центральне планове бюро в Нідерландах та інше.

Підвищення ролі макроекономічного планування в країнах ринкової економіки в першу чергу було обумовлено нестабільною економічною та політичною ситуацією того періоду, забрудненням навколишнього середовища, посиленням ступеня інтеграції господарських одиниць і секторів економіки, консолідацією груп, компаній і класів у відповідності із соціальними та економічними інтересами тощо.

Відомий шведський вчений Л.Йохансен в своїй книзі ”Нариси з економічного планування” надає наступне визначення: ”Макроекономічне планування представляє собою організовану діяльність, яку здійснює центральний плановий орган або за його дорученням для: підготовки рішень і заходів, які будуть реалізовуватись центром і узгодження рішень і взаємодії низових ланок системи управління (як між собою, так і з центром ) в інтересах розвитку економічної системи та її окремих елементів як єдиного цілого – у відповідності з визначеними завданнями економічного розвитку – і його взаємозв’язок з більш широкими неекономічними цілями розвитку ”.

В 60-ті роки формується сучасний апарат здійснення економічної політики держави, відпрацьовується схема індикативного планування. При цьому враховується, що принцип вільного підприємництва в системі ринкових відносин раніше істотно обмежував економічні функції держави відносно функціонування ринку та господарської діяльності фірм.

Впливаючи на всі форми власності, консолідуючи їх, державне регулювання економіки найбільш жорстко підходить до суб’єктів господарювання з державною формою власності. Частка державних підприємств в господарському комплексі розвинених країн досить висока і порівняно стабільна за останнє десятиріччя (таблиця 1).

Найбільш типовою країною індикативного планування є Франція. Починаючи з 1947 року, тут розробляються чотирьох-п’ятирічні плани. В них можна виділити: участь у виробництві, вплив на екологію, структурну політику, протекціонізм, регулювання фінансової сфери і трудових відносин. Частка державного сектора, сформованого в результаті трьох етапів націоналізації (1936,1945,1982 рр.), є найвищою серед розвинених країн Європи (табл.1). Тому однією з найважливіших складових системи державного регулювання економіки у Франції є інститут управління державним сектором.

Доцільно розглянути, як система державного регулювання економіки Франції вдосконалювалась, адаптувалась до вимог часу та позбавлялась від “лівацьких перекосів” занадто марксистської орієнтації.


Таблиця 1
Частка державного сектора в економіці країн європейської співдружності

п/п

Країни

В кількості зайнятих

У валовому внутрішньому продукті

В капіталовкла-

деннях в основний капітал

В середньому по країнах


1

Німеччина


10,1

11,1

16,8

12,6

2

Італія

15,0

20,0

26,0

20,3

3

Великобританія

9,0

12,0

17,0

12,7

4

Франція

17,6

19,5

34,9

24,0

5

Іспанія

6,0

14,0

21,0

13,6

6

Голандія

6,3

11,0

7,0

8,1

7

Бельгія

11,0

8,3

14,0

11,1

8

Португалія

12,1

21,0

35,0

22,7

9

Греція

10,0

19,0

40,6

23,2

10

Данія

8,2

6,0

20,0

11,4

Програми перших планів були націлені на вирішення внутрішніх проблем економічного розвитку. Починаючи з середини 60-х років, ситуація змінюється. Посилюються інтеграційні процеси в світовому господарстві, появляються багатонаціональні корпорації. Тому при створенні сьомого плану (1976-1980 рр.) відбулось оновлення по всіх основних напрямках:



  1. Принципи розробки – від статистичної оптимізації до динамічної імітації поведінки.

  2. Характер регулювання – від спроб управління економікою до її ринкової орієнтації.

  3. Ціль – від матеріально-фінансової пропорційності до підвищення рівня конкурентоздатності.

  4. Засоби реалізації – від адміністративного контролю до фінансового стимулювання.

Разом з тим, в державній політиці Франції щодо регулювання економіки в окремі періоди спостерігались прояви “надлівого” напрямку. Так, у 1980 році практичні рекомендації правлячого уряду соціалістів передбачали:


  • різке стимулювання споживчого попиту за допомогою підвищення доходів малооплачуваних верств населення;

  • націоналізацію найбільших підприємств у промисловій та банківській сфері;

  • запровадження соціалістичної системи планування та адміністративного управління.

Вони були реалізовані, але достатньо швидко призвели до негативних наслідків – інфляції, проблем торговельного та платіжного балансу, зростання бюджетного дефіциту, відтоку капіталу з країни, зниження ефективності роботи націоналізованих підприємств. Тому уряд був змушений повернутися до збалансованої раціональної політики державного регулювання.

До позитивів французької системи планування відноситься методологія розробки планів. Починаючи з плану 1984-1988 рр., вони розробляються, виходячи з проблем регіонів. Основні складові планів наступні: модернізація промисловості, вдосконалення системи освіти та професійної підготовки, стимулювання наукових досліджень, створення сприятливих умов життя у містах, розвиток регіонів, охорона здоров’я, забезпечення охорони громадського порядку.

Прикладом “м’якого” регулювання економіки може служити Швеція. Для розробки програм економічного розвитку там створено економічний відділ при міністерстві фінансів. Збираються необхідні матеріали, на базі яких розробляється кілька альтернативних варіантів програм економічного розвитку. Вони носять рекомендаційний характер для економічної політики уряду. Найбільш важливими складовими цих програм є частка накопичення, розподіл ресурсів між різними сферами економіки, стан платіжного балансу.

Для підготовки проектних документів створюються спеціальні комісії як по вертикалі – галузі, так і по горизонталі – регіональна політика, продуктивність праці, науково-технічний прогрес, інвестиції та інше.

Конфлікт між транснаціональними корпораціями та макроекономічними інтересами конкретної держави також намагаються вирішити з допомогою різних систем планування. У Франції це програми-контракти, направлені на призупинення інфляції, у Великобританії – система раціонального планування, яка повинна забезпечити узгодженість між корпораціями та державою, у Бельгії – прогресивні контракти – узгодження динаміки цін.

Планування здійснюється і в рамках Європейського економічного співтовариства. Органи ЄЕС складають коротко- та середньострокові програми державного розвитку конкретних регіонів, на базі яких будується політика фондів та надаються рекомендації національним економікам. Ще в 1962 році були розроблені Перспективи економічного розвитку ЄЕС на 1960-1970 рр., а потім програми середньострокової економічної політики на 1971-1975 та 1976-1980 рр. В країнах ЄЕС планування спирається на державний сектор. Крім того, держави фінансують там біля 50 відсотків капітальних вкладень в господарський комплекс.

Регулювання економічних процесів як на державному, так і на регіональному рівні цілеспрямовано і послідовно проводиться в Японії, де одночасно з індикативними національними планами регулярно розробляються плани комплексного розвитку країни. Назвемо деякі з них: п’ятирічний план досягнення економічної самостійності (1956-1960рр.); новий довгостроковий план економічного розвитку (1958-1962 рр.); план подвоєння національного доходу (1961-1970 рр.); середньостроковий економічний план (1964-1968 рр.); план економічного і соціального розвитку (1967-1971 рр.); новий план економічного і соціального розвитку (1970-1975 рр.); базовий план економічного і соціального розвитку (1973-1977 рр.); економічний план на другу половину 70-х років (1976-1980 рр.); новий семирічний план економічного і соціального розвитку (1979 -1985 рр.).

Плани включають в себе як прогнозні матеріали, так і заходи прямого та непрямого регулювання, що здійснюються через широку систему законів та правових важелів впливу, які визначають основні складові діяльності урядових, територіальних та місцевих органів.

Кожен закон забезпечується відповідним механізмом його проведення в життя і виконання, для чого правоохоронні органи наділяються відповідними правами та апаратом.

Як заходи економічного характеру, в залежності від стану економіки країни, використовуються субсидії, регулювання цін, додаткові податки чи податкові пільги, кредити, політика “прискореної амортизації”.

В 1987 році була прийнята Програма трансформації економічної структури Японії з метою досягнення міжнародної гармонії (доповідь Маекави). Це економічна стратегія розвитку Японії в кінці ХХ сторіччя, що передбачає її перетворення в міжнародну державу, яка гармонійно інтегрується в світову систему, водночас залишаючись внутрішньо збалансованим самостійним соціально-економічним механізмом.

В Японії досить досконала організація органів регулювання і програмування економіки, яка включає в себе: економічну консультативну раду; консультативну раду планування комплексного розвитку території; управління економічного планування; департамент по комплексному розвитку території; науково-дослідний економічний інститут; напівдержавний Японський центр регіонального розвитку; напівдержавний Японський центр по розміщенню промисловості.

Крім того, на рівні місцевих органів функціонують консультативні ради по розвитку територій, плануванню використання місцевих ресурсів та розміщенню промисловості.

В Південній Кореї державне планування розпочалось з плану Натана, розробленого в 1954 р. при участі експертів ООН. На початку 60-х років експертами Агентства міжнародного розвитку була розроблена довготермінова (на 20 років) програма розвитку економіки, якою передбачались: розширення зв’язків з ринками промислово розвинених країн; введення експертного сектора економіки в систему міжнародного розподілу праці; пріоритетне інвестування в конкурентоспроможні галузі; контроль держави над виробництвом.

Програма була розрахована на виконання чотирьох п’ятирічних планів. Планова робота продовжувалась і в подальшому. В сьомому п’ятирічному плані (1992-1996 рр.) основними пріоритетами стали стимулювання науково-технічного прогресу, розвиток наукоємних галузей, підвищення конкурентоспроможності експортної продукції, відкритість економіки.

В державних планах Південної Кореї особлива увага надається підтримці фінансово-промислових груп, динамічний розвиток та орієнтація яких на зовнішній ринок сприяли їх перетворенню в транснаціональні корпорації (“Самсунг”, “ДЕУ”, “Хенде” та інші).

В Китайській народній республіці знайдено механізм ефективного суміщення та співпраці державного і ринкового секторів. Останній найбільш розвинений в сільському господарстві, виробництві товарів народного споживання, торгівлі та сфері послуг. В державному секторі директивне планування збережене, але його жорсткість значно послаблена. В недержавному використовуються як планування, так і ринкові регулятори.

Яскравий приклад реформ у ХХ сторіччі в економіці країни – реформи Л.Ерхарда в післявоєнній Німеччині. Перед їх початком в 1947 році обсяги промислового виробництва складали 36 відс. від рівня 1936 року. Виробництво і масове споживання постали перед проблемами інфляції, тіньової економіки та бартеризації.

Л.Ерхард розпочав реформи з державного регулювання структурної перебудови економіки, продуманої конверсії на користь цивільного сектору. Стимулюється збільшення капіталовкладень, звільняються від оподаткування понадурочні роботи, проводиться грошова реформа конфіскаційного типу.

При цьому пом’якшується кредитна політика, встановлюється спеціальна дотація (300 млн. марок) промисловим підприємствам у вигляді довгострокових кредитів, знижуються податки, товаровиробникам повертаються раніше отримані кошти. Поступово послаблюється контроль за цінами.

Була сформульована кінцева приваблива мета – забезпечення високого рівня життя для всіх, визначений шлях її досягнення – достаток через конкуренцію. Таким чином активізувались потужні внутрішні джерела реформ, що також в значній мірі сприяло їх успіху та забезпечило кінцевий високий результат.

В Канаді в державному регулюванні виділяються три групи програм: розвитку сільського господарства, індустріалізації та комплексного розвитку окремих регіонів.

В шістдесяті роки були розроблені широкомасштабні програми по освоєнню півночі Канади: Обличчям до Півночі; Програма дотування розробки мінеральних ресурсів Півночі; Програма північного шляхового будівництва. Починаючи з сімдесятих років, розробка регіональних програм здійснюється в самих провінціях. Для виконання програм створені спеціальні державні компанії, в обов’язки яких входить розміщення замовлень в приватних та державних організаціях і координація їх роботи.

Інше завдання державних компаній – створення розвиненої регіональної інфраструктури, проведення досліджень по виявленню ресурсів корисних копалин, розробка та здійснення заходів по охороні навколишнього середовища. Для прикладу, державні замовлення складають 20-30% валового національного продукту. Особливо велика питома вага держзамовлень у військово-промисловому комплексі – більше 50 відс.

Природоохоронні програми мають п’ять основних напрямків: екологічної картографії регіону; формування банку даних для раціональної організації обліку інформації про екологію регіону; біофізичних досліджень; досліджень, пов’язаних з виявленням наслідків гідробудівництва в плані можливих порушень екологічного балансу територій; опрацювання та підготовки інформації для програм планомірного розвитку економіки регіону.

Індикативне планування найбільший розвиток отримало в шістдесятих роках. Пріоритет в даному питанні належить Сполученим Штатам Америки.

В сімдесяті роки регулювання економіки переходить на двохрівневу систему – держави і регіонів. Це зумовлює розробку систем планування на централізованому і децентралізованому рівнях. У восьмидесяті роки “рейганоміка” поглиблює процес децентралізації – розширює права штатів, посилює їх економічну незалежність.

В США значна увага надається прогнозуванню, як важливому елементу програмно-цільового управління економікою країни. Так, в середині сімдесятих років Едісоновський інститут електрики провів широкомасштабні дослідження з метою узагальнення теоретичних напрацювань в області проблем економічного зростання. Прогнози складались з допомогою економічних модулів (лінійного програмування, математичних, теорії раціональної поведінки в умовах невизначеності, загальної теорії систем, теорії інформації, теорії груп і т.д.), моделі “витрати-випуск”, лінійного програмування, моделей системного аналізу та побудованих на експертних оцінках.

Створення макроекономічних моделей, з допомогою яких прогнозується розвиток економіки окремих регіонів, кількох країн і всього світового економічного простору, припадає на середину 70-х років. Вперше вони були розроблені в США. Так, модель ЛІНК включає в себе 10 національних моделей (9 європейських країн і Японію). При складанні прогнозів у США була створена макроекономічна модель ДРІ, яка описує пропозицію та попит в розрізі чотирьох секторів економічної діяльності: домашнього господарства; виробництва; державного сектора; інших країн, пов’язаних в напрямках економіки. Модель світової економіки ЗУК побудована в регіональному розрізі. Це дозволяє врахувати зміст і специфіку проблем економічного розвитку, ресурсів та інше.

При розробці майбутнього світової економіки ООН використала макроекономічну модель В.Леонтьєва, яка складається із 15 взаємопов’язаних регіональних моделей. В них немає відмінностей між розвиненими та іншими країнами світового економічного простору.

Доцільно надати інформацію щодо темпів економічного зростання окремих розвинених країн, які культивують охарактеризовані в попередньому матеріалі методи регулювання економічних процесів /табл.2/.

Таблиця 2

Темпи економічного зростання окремих розвинених країн, 1995-1999 рр.,

% річної зміни




№ п/п

Країна

1995

1996

1997

1998

1999


1

США

2,3

3,4

3,9

3,4

1,9

2

Канада

2,2

1,2

3,7

3,4

3,0

3

Японія

1,4

4,1

0,8

-2,0

1,0

4

Німеччина

1,8

1,4

2,2

2,6

2,7

5

Франція

2,0

1,3

2,2

3,1

2,7

6

Великобританія

2,7

2,2

3,4

2,3

1,6




Прогнозна оцінка подальшого світового зростання наступна:

  • гальмування економічного зростання у США;

  • уповільнення темпів розвитку в країнах “зони Євро”;

  • покращення економічної ситуації в Азії;

  • погіршення економічної ситуації в країнах Латинської Америки;

  • економічний спад в більшості країн з перехідною економікою.

До останньої групи держав в значній мірі відносяться і країни колишньої соціалістичної співдружності. В свій час там на досить високому рівні займались проблемами планування. В числі перших комплексних економетричних моделей того часу модель розвитку економіки Угорської народної республіки МАКРО, польська модель КП-1, чехословацька ВВС-2, Німецької демократичної республіки – ДЕМ-1.

Політична економія соціалізму стверджувала, що в капіталістичних країнах, а сьогодні ми називаємо їх країнами з ринковою економікою, соціальний захист населення залежав тільки від нього самого, державне регулювання було незначним. Слід заперечити. Для прикладу, у США ми маємо сильний вплив держави на регулювання процесів, що забезпечують соціальний захист. У 1997 фінансовому році на видачу пенсій за віком, через хворобу, на лікування літніх людей, допомогу з безробіття та інших видів виплат із соціального захисту було витрачено 632 млрд.дол., що становить 38% витрат федерального бюджету. Все це були витрати з державних програм.

Для формування фондів соціального захисту в країні діє відпрацьована протягом тривалого часу система оподаткування доходів роботодавців, найманих працівників та громадян, які працюють на індивідуальній основі. Значна частина коштів надходить від різних видів страхування життя, здоров’я, на випадок втрати роботи. Основним джерелом формування фонду соціального захисту є податки на працю. За рахунок оподаткування праці формуються фонди державного соціального і медичного страхування.

Документи планового та прогнозного характеру в розвинених країнах націлені на задіяння таких регулюючих факторів, як податкова та цінова політика, дотаційні механізми, вирішення митних проблем, використання ресурсного потенціалу та інше. Вони здебільшого діють не методом адміністративної заборони, а шляхом економічного заохочення чи стримування тих чи інших процесів.

Важливою формою державного регулювання господарської діяльності в країнах з ринковою економікою є антитрестовське законодавство. Його головними напрямками визначені недопущення монополізації ринку, вплив на процеси об’єднання фірм, цінова та інші види дискримінації. Для практичного виконання вимог, встановлених законодавчими актами, на місцях створюються регіональні філії. Процес монополізації регулюється при допомозі грошово-кредитної політики, податкової системи, державних замовлень, регулювання зовнішньої торгівлі, відношення держави до узгодження цін, науково-технічного співробітництва, квот на експорт, відношення до об’єднання, впливу на структуру окремих галузей, контролю за поведінкою монополій.

В деяких випадках в постсоціалістичних країнах досить високого результату було досягнуто в основному не завдяки, а всупереч ліберально-монетаристським рекомендаціям Міжнародного Валютного Фонду. Так, у Польщі одночасно з розвитком малого і середнього бізнесу вже з перших років реформ удосконалювався державний сектор; використовувався “дозований протекціонізм”, який захищав внутрішній ринок та вітчизняного товаровиробника; були поставлені бар’єри на шляху відтоку з країни національного капіталу; вживалися неординарні заходи для насичення економіки грошима та підвищення платоспроможності попиту населення. Рекомендації МВФ застосовувалися, коли це було доречно. Подібним чином діяли інші країни Центральної та Східної Європи, що досягли певного успіху.

Що стосується напрямку регіоналістики, серед вчених і спеціалістів єдність в поглядах відносно ролі держави у регулюванні процесів територіального розвитку відсутня.

Зокрема, в США ще на початку сімдесятих років можна було виділити три течії: “неоінтервенціоналістів”, “адапторів” та “радикальних перетворювачів”. Перші заперечували необхідність державного втручання у ці процеси на макроекономічному рівні, вважаючи, що в ринку цілком вистачить засобів, щоб оптимізувати у просторі всі елементи продуктивних сил. “Адаптори” не повністю вірять у можливості ринку і вважають, що стихійне формування територіальних господарських структур не здатне оптимально розмістити виробництво та населення на окремих територіях. Водночас вони були проти радикальних методів державного втручання, обмежували політику держави коригуванням окремих складових та процесів. “Радикальні перетворювачі” пропонують самий активний підхід до державного регулювання розміщення продуктивних сил.

Серед американських вчених, що досліджують проблеми регіональної економіки, деякий час домінуючими були погляди, що виходили з неприпустимості втручання держави в розвиток підприємництва та ділову діяльність. В подальшому появилось розуміння об’єктивної необхідності активної державної регіональної політики згідно відповідних законодавчих актів. Пошук балансу “процвітання районів” та “процвітання окремих особистостей” і зараз визначає суть регіональної політики США та інших розвинених країн.

Наприклад, у Великобританії ще в 1934 році було прийнято закон про демілітацію слаборозвинених районів та надання їм урядової допомоги, в 1945 р. – закон про державний контроль за розміщенням промисловості, в 1947 р. – закон про міське і сільське планування, в 1960 р. визначено стратегію переходу до національної регіональної політики. В середині шістдесятих років тут була розроблена концепція регіонального розвитку до 1990 року.

У Німеччині багатьма законами звільняються від оподаткування новобудови у депресивних місцевостях. До речі, тут на протязі останніх десятиріч функціонувало майже 3000 науково-дослідних інститутів, товариств і асоціацій, що займались питаннями територіального планування та прогнозування. Подібну ситуацію ми маємо в Японії, Канаді, Італії, Бельгії, Нідерландах і багатьох інших країнах із змішаною економікою.

Високорозвинені країни продовжують вдосконалювати форми і методи регіональної політики. Поряд з прямим адміністративним впливом все більшого поширення набувають засоби непрямої дії: створення за державні кошти необхідної інфраструктури на територіях нового освоєння, зменшення або повне звільнення від податків, зниження мита на устаткування в депресивних районах, створення в них наукових комплексів, які стають центрами тяжіння для індустріального розвитку територій, прийняття законів щодо вільних економічних зон. Розробляються урядові програми по розвитку депресивних районів, приймаються спеціальні рішення відносно державних замовлень на продукцію, яка виробляється в них. Майже в усіх розвинених країнах практикується скорочення термінів амортизації в слаборозвинених районах, що прискорює технічний прогрес і розвиток регіону в цілому. Встановлюються понижені тарифи за користування електроенергією, водою, землею та інше.

Однією з актуальних проблем розвитку регіонів є підвищення фінансової автономії місцевих органів влади. У бюджетну систему демократичної держави входять: бюджет центральної адміністрації, бюджет держав – членів федерації (у федеральних державах), бюджети місцевих органів влади і бюджет фондів соціального забезпечення. Всі ланки бюджетної системи автономні одна від одної і від бюджету центральної адміністрації.

Власні доходи місцевих бюджетів у багатьох розвинених країнах не входять до складу доходів вищестоячих бюджетів і, таким чином, не регулюються згори. Місцеві бюджети тут складають від 70% до 98% всього бюджетного фінансування. Насамперед це Сполучені Штати Америки, Австрія, Швеція, Швейцарія, Іспанія та інші. В Японії, Франції, Бельгії та Фінляндії фінансова автономія місцевих бюджетів знаходиться на рівні 55-70%. Основу їх фінансової самостійності становлять місцеві податки і місцеві надбавки до загальнодержавних податків.

Автономія місцевих бюджетів у США та скандінавських країнах в основному забезпечується отриманням місцевих податків – майнового та податку на успадковану нерухому власність. У США прямі місцеві податки становлять майже 80% поточних доходів, у Швеції – 64,3%, у Норвегії – 55,2%.

Повноваження органів влади різних рівнів та їх вплив на регулювання економічних процесів у розвинених країнах мають як подібні тенденції, так і значні відмінності. У більшості країн ЄС місцева влада володіє достатніми можливостями для проведення власної економічної політики. Одночасно вона проводить у життя рішення, прийняті на національному рівні. Таким чином відбувається поєднання двох рівнів регулювання: державна влада зберігає контрольні повноваження, а вирішення державних проблем місцевою владою дає змогу враховувати територіальну специфіку.

У Німеччині адміністрація земель організована як адміністрація справжніх держав. Тут створені земельні міністерства з центральними і місцевими службами та самостійні адміністрації земель, а не федерації.

В країнах ринкової економіки існує відмінність між обов’язковими та дозволеними функціями, тобто між статутними повноваженнями місцевого уряду та обов’язками, які їм дозволено виконувати як додаткові до обов’язків центральної влади.

В ряді досліджень та відповідно практики діяльності місцевих адміністрацій європейських країн передбачається ефективна присутність в регіонах центрального уряду. Наголос на проблемі центру при обговоренні діяльності місцевої влади може видатися дивним, але потрібно пам’ятати, що ці країни перед реформою місцевої влади вже мали ефективні центральні органи управління.

Головний висновок, який звучить в дослідженнях західних економістів по проблемах регулювання економіки центральними та місцевими органами влади: місцеві адміністративно-територіальні одиниці вільно використовують повноваження, надані законом, водночас діючи під контролем центральної влади і держави.



Вивчаючи процеси регулювання економіки регіонів, необхідно враховувати, що в останній час виникло протиріччя, пов’язане з регіоналізмом: різке посилення суспільно-політичних мотивів з однієї сторони, та потужні інтеграційні процеси в Європі, Америці, Азіатсько-Тихоокеанському регіоні – з іншої. При цьому чим більше ускладнюються форми організації економіки та суспільства в державах та у світовому просторі, тим більш багатоваріантним бачиться майбутнє.
Підсумовуючи, необхідно зробити висновок, що розвинені країни світу активно використовують важелі державного регулювання на макроекономічному та регіональному рівнях, переважно спираючись на стимулюючі чи стримуючі механізми та не допускаючи утиску підприємництва і ділової ініціативи.


Література



  1. Ильина Р. Об индикативном (рекомендательном) планировании в капиталистических странах. - Плановое хозяйство, 1990. - №11. - 108-112 с.

  2. Зайцев В.К. Система национальных счетов и государственное программирование в Японии. – М.: Наука, 1984. – 160 с.

  3. Евенко Я.И. Государство и управление в США. – М.: Мысль, 1995. – 103 с.

  4. Евграшин А. Из практики французского индикативного планирования. Российский экономический журнал, 1998. - №2. – 85 с.

  5. Михальчук І., Мельник А., Купка М., Залога З. Державне регулювання економіки. К.: Атіка-Ельга, 2000. – 591 с.

  6. Медведчук В. Дух і принципи соціал-демократії: українська перспектива. - К.: Основні цінності, 2000. – 197 с.

  7. Японія: регіональна структура економіки, відп.ред. Виборнов В.Я. – М.: Наука, 1987. – 224 с.

  8. Морозова Т.Г., Пикулькин А.В., Тихонов В.Ф. и др. – М.: ЮНИТИ-Дана, 1999. – 317 с.

  9. Витренко Н. Спасти Украину. – Харьков. – Прапор, 1997. – 427 с.

  10. Прогнозування і розробка програм. Методичні рекомендації за ред. Бесєдіна В.Ф. – К.: Науковий світ, 2000. – 468 с.

  11. Пила В.И. Докторская диссертация. Программно-целевое планирование межотраслевого промышленного комплекса. – К., 1987. – 351 с.

  12. Дема Д.І. Державне регулювання соціального захисту населення в країнах із ринковою економікою. – Фінанси України, 2000. - № 9. – 59-62 с.

  13. Панасюк Б.Я. Докторская диссертация. Народнохозяйственное планирование в условиях рыночной экономики. – К., 1990. – 349 с.

  14. Пахомов Ю. Трансформації в Україні. Погляд з позицій глобальних змін. Стратегія економічного розвитку України. Науковий збірник. Випуск 2-3. – К.: КНЕУ, 2000. – 3-9 с.

  15. Поповкін В.А. Регіонально-цілісний підхід в економіці. – К.: Наукова думка, 1993. – 216 с.

  16. Покась В.І. Формування основ фінансової автономії місцевого самоврядування. Фінанси України, 2000. - № 8. – 67-73 с.

  17. Михасюк І.Р., Янків М.Д., Залоза С.М., Сажинець С.Й. Регіональна економіка. – Львів, Українські технології. – 1998. – 234 с.

  18. Кравченко В.О. Місцеве самоврядування в Європі. Актуальні проблеми управління територіями в Україні. – К.: Віпол, 1993. – 52-55 с.

  19. Марк–Андре Бейлі. Основи децентралізації системи територіального управління у Франції. Актуальні проблеми управління територіями в Україні. – К.: Віпол, 1993. – 63-65 с.

  20. Симоненко В. Регионы Украины. Проблемы развития. – К.: Наукова думка, 1997. – 262 с.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка