Суми 2009 Шановні колеги!



Скачати 435.61 Kb.
Сторінка1/3
Дата конвертації30.04.2016
Розмір435.61 Kb.
  1   2   3

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ СУМСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ


ОБЛАСНА УНІВЕРСАЛЬНА НАУКОВА БІБЛІОТЕКА

ПИСЬМЕННИКИ, ДІЯЧІ НАУКИ І КУЛЬТУРИ – ЮВІЛЯРИ 2010 РОКУ

Методико-бібліографічні матеріали на допомогу бібліотечним працівникам

Суми 2009

Шановні колеги!
Пропонуємо до вашої уваги черговий випуск матеріалів серії «Письменники, діячі науки і культури – ювіляри року» на допомогу бібліотечним фахівцям в організації роботи з популяризації творчості письменників-ювілярів 2010 року: української поетеси Ліни Костенко, російського письменника Антона Павловича Чехова, визначного поета-пісняра Вадима Крищенка – ювілярів 2010 року. Також подані матеріали до 100-річчя від дня народження сподвижниці милосердя – Матері Терези.

При підготовці заходів по відзначенню 150-ти річчя від дня народження А. П. Чехова радимо також скористатися матеріалами, які були подані у випуску «Письменники – ювіляри 2004 року» (матеріали до інформаційної години «Антон Павлович Чехов і Україна») та бібліографічної пам’ятки до 100-річчя з дня смерті А. П. Чехова «Душа його – на Луці: Чехов і Сумщина».



«Я вибрала Долю собі сама»

(Сценарій літературного вечора до 80-річчя від дня народження Ліни Костенко)


1-й ведучий: Мистецький талант будь-кого з поетів різних епох полягає в тому, щоб промовити до сучасників знайомим, але ніби вперше вимовленим, неповторним словом, обезсмертити душу загадковим дотиком. Зробити слово відкриттям серед мільйонів слів і людей – це нелегка праця і велика відповідальність перед майбутнім.

У сучасній українській поезії повною мірою це вдалося здійснити Ліні Костенко, творчість якої стала поетичним осмисленням буття людської душі, незалежно від того, в якому часовому просторі і фізичному втіленні вона існувала колись чи існує нині. Маючи воістину Божий дар слова, Ліна Василівна є ще й лицарем честі, взірцем громадянської мужності. Таким поетом може пишатися будь-який народ світу, бо він є спадкоємцем кращих традицій не лише своєї нації, а й усього людства.



Читець: Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

Хтось ними плакав, мучився, болів,

із них почав і ними ж і завершив.

Людей мільярди, і мільярди слів,

а ти їх маєш вимовити вперше!

Все повторялось: і краса, й потворність.

Усе було: асфальти й спориші.

Поезія – це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.



2-й ведучий: Її Муза, строга й вишукана, повсякчас нагадує нам, що Ліна Костенко – одна з-поміж небагатьох, кого ми звемо аристократами духу, які протягом усього життя зберігають горду поставу й не схиляються під нещадними вітрами історичних зломів та кон’юнктури, у які шати б вона, та кон’юнктура, не вбиралася.

Я вибрала Долю собі сама.

І що зі мною не станеться, –

у мене жодних претензій нема

до Долі – моєї обраниці, – писала поетеса, свідомо зробивши свій вибір.

1-й ведучий: Життєвий і творчий шлях Ліни Костенко можна охарактеризувати одним словом – боротьба. Своїм сучасникам вона скаже:

Так що відійдіть, будь ласка,

хто боїться бути збитим, наче в кеглі.

Смерть – це ще не поразка.

В переможних боях

теж бувають полеглі.

Скільки їх «полягло», скільки перебувало у внутрішній еміграції в роки духовної задухи і масового терору.

Усі вже звикли: геніїв немає.

Поснулим душам звелено хропти.

Епоха несприятлива – ламає

іще в колисці геніям хребти.

2-й ведучий: Кінець 40-х – початок 50-х років був далеко не найпліднішим періодом у розвитку української культури. Поетичні, прозові, драматургічні, кінематографічні, театральні, образотворчі заздравиці на честь «батька всіх народів», парадно помпезний фасад зовнішнього благополуччя та удаваної безхмарності, який приховував важку повоєнну дійсність; а в галузі ідеології – роздроблювальна, розтрощувальна критика «українських буржуазних націоналістів» Олександра Довженка, Юрія Яновського, Івана Сенченка, Василя Симоненка і багатьох інших синів України; гоніння, табу на українську мову – усе це не могло не накласти прикрого відбитку на громадське й літературне життя, життя, яке трощилося під колесами духовного занепаду. Саме в такий нелегкий час на небосхилі української поезії зійшла нова зірка на ім’я Ліна Костенко.

Читець: Стоїть у ружах золота колиска.

Блакитні вії хата підніма.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

і ще ніяк нічого ще не звуть.

хмари, не прив’язані до слова,

от просто так – пливуть собі й пливуть.

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим.

Ще слів нема. Поезія вже є.



1-й ведучий: Чотирнадцятирічною дівчинкою ввійшла Ліна Костенко в поезію. Народилася вона 19 березня 1930 року на Київщині, в містечку Ржищеві. З 1936 року – киянка. У столиці закінчила середню школу, навчалася в педагогічному інституті. Літературне обдарування привело її до Московського літературного інституту імені О. М. Горького. Навчання, студентське життя, цікаві дискусії, краса Підмосков’я, кохання. Народжуються ліричні, наповнені любов’ю, вірші.

Читець: Найрідніше моє Підмосков’я,

я сходила твої гаї.

Там спіткала свою любов я,

не таїла від тебе її.

Ти до мене привітно торкалось

молодими руками ялин.

Ти за щастя моє боялось,

хоч не знало ніяких причин.

Ти дивилось на мене тривожно

голубими очима озер...

Ну, то як же у світі можна

відірватись від тебе тепер?



2-й ведучий: Чи могла юна поетеса передбачити, що надійдуть довгі шістнадцять років мовчання і забуття. Мовчала преса, та не мовчали її вірші, які передавалися з рук в руки. «Ця радість народилася давно, – пише В’ячеслав Степанович Брюховецький, – ще із студентських років, коли, переписані від руки, передавали однокурсник однокурсникові, і відразу ми ставали не просто однокурсниками, а однодумцями, вірші «забороненого» тоді автора – Ліни Костенко. Правда було в тій радості багато суму й непорозуміння. Пекельне «чому?» не давало спокою. Втім, оце пекельне і будило твоє сумління... За це я низько схиляюся перед Поетесою – від імені свого й наступних поколінь».

1-й ведучий: В ці роки духовного занепаду Ліна Василівна з болем промовить:

Ми мовчимо – поезія і я.

Ми одна одній дивимось у вічі.

Вона не знає, як моє ім’я, –

Мене немає в нашому сторіччі.

Я не зійшла, посіяна в бетон.

Не прийнялась, морозами прибита.

Я недоцільна – наче камертон

у кулаці кошлатого бандита.

Ніщо не зупиняє Поета, адже для того, хто «належить людству і епохам» у момент жертовності існує тільки «моральна підзвітність самому собі».



2-й ведучий: Плекаючи своє слово, Ліна Костенко промовляє:

Душа моя обпалена,

І як ти ще жива?

Шукаєш, мов копалини, –

слова, слова, слова!

Оголеними нервами

угадуєш слова,

нестачу мікровольта

і зайвий міліграм.

І тим самим ніби зізнається, що пошук слова – нелегка праця, шлях нескінченних сумнівів, на якому раз-по-раз виникає думка про гідність витвореного:

Так чого ж я шукаю і чим я жива?!

Велемовний світ, велелюдний.

Ви поезія, вірші?

Чи тільки слова?



1-й ведучий: Вона завжди знаходилася там, де потрібна була її допомога, поряд зі своїми товаришами і однодумцями.

Оксана Пахльовська, дочка Ліни Костенко, так описує етапи десятиліть:



«Короткі і сумні спогади... Шістдесяті. Я у Ржищеві в дідуся. Ходжу навколо грядочки полуниць «Вікторія», заклавши руки за спину і граю в тюрму. Ось я у в’язниці, ось до мене підходять «вони», але я їм нічого не скажу. А мама у Львові – на судах. Кидає квіти політв’язням, ій крутять руки... Я жду її.

Сімдесяті... В цей час на руках у мами – маленьке дитя, мій молодший брат Василько, який зіпнеться на ніжки і почне ходити й говорити в роки маминого літературного небуття. Це мужність мами як жінки – народити дитину в розгул чуми. Це правічний інстинкт, віра у перемогу життя і його непереможність.

1980: після всіх кіл видавничого пекла вихід «Неповторності» все одно під загрозою. Останній спосіб: мама оголошує голодовку – це вже друга. Перша була після вирубаних строф в «Літературній Україні» влітку 1976 року. Наш тато каже: «Ліно, у тебе ж діти!». Мама відповідає: «Діти мене простять».

2-й ведучий: І все ж, попри всі життєві негаразди, поетеса не втратила ніжних почуттів до людей. Любов до людей проходить через усю поезію Ліни Костенко, любов до тих, котрими

Ісус Христос розп’ятий був не раз.

Там, на Голгофі, це було уперше.

Умер од смерті, може, – від образ,

і за життя не пожалів, умерши.

Образ Ісуса в нашій уяві завжди порівнюється з чистотою, вічністю, і коли читаєш ці рядки, пройняті болем душевним і фізичним, то здається, що сама поетеса стоїть розп’ята на тому хресті людьми, і, попри все, воскресає, адже чистота поезії спрямована на духовне відродження цілої нації – вічна. І так же, як Ісус, син Божий, поетеса не осуджує, не відвертається від «нерозумних дітей своїх», а просить:

...тільки віри

в кожне слово, почуте від мене,

в кожний погляд очей моїх сірих,

в кожну ласку рук нестуденних.



1-й ведучий: Щирі, ніжні симпатії до простої людини відчуваються в кожному слові...

Ніяковіє, червоніє:

«Даруйте, зміна уночі...».

І раптом обважніли вії,

Заснула на моїм плечі.

Така чутлива, як билинка.

На косах промінь виграє...

Дорогі мої друзі! Скоро моя зупинка.

Обережніше, тихше, пересядьте на місце моє.

2-й ведучий: Чи не звідси витікає той струмінь, який так оживить поезію «шістдесятників» – увага до простої, звичайнісінької людини. Сама поезія «Ранком», щойно процитована, тривко запала в душу Василю Симоненку, який згодом скаже:

Генії! Безсмертні! На коліна

Станьте перед смертними людьми!

І Ліна Костенко схиляється, великий поет схиляється перед своїм народом, промовляючи: «Люди мої, рідна моя рідність».



Читець: Старесенька, іде по тій дорозі.

Як завжди. Як недавно. Як давно.

Спинилася. Болять у неї нозі.

Було здоров’я, де тепер воно?

І знов іде... Зникає за деревами...

Світанок стежку снігом притрусив.

Куди ж ти йдеш? Я жду тебе. Даремно.

Горить ліхтар, ніхто не погасив.

Моя бабусю, старша моя мамо!

Хоч слід, хоч тінь, хоч образ свій залиш!

Якими я скажу тобі словами,

що ти в мені повік не одболиш!

Земля без тебе ні стебла не вродить,

і молоді ума не добіжать.

Старесенька, іде чиясь бабуся,

і навіть хтозна, як її ім’я.

А я дивлюся у вікно, дивлюся,

щоб думати, що, може, то моя.



1-й ведучий: Людина і життя, наскільки ці два поняття мають різне смислове значення, настільки ж і не від’ємні одне від одного. Життя людей у віршах поетеси постають, як:

...великі ріки,

спокійні, глибокі, холодні, –

в собі затаїли навіки

і вир, і каміння підводне.

І душа людська текуча і незглибима, як Дніпро. Лише треба мати своє русло, і тоді, незважаючи ні на яке каміння, вона нестиме добро, лише

... зумій вмістити в береги

всю глибину її зворушень,

всю простоту її душі.

2-й ведучий: І ось з такою простою і чистою душею увійшла до наших сердець легендарна Маруся Чурай. І вже було важко собі уявити, що українська література досі не мала цього чудового історичного роману у віршах «Маруся Чурай». З цим прекрасним твором Ліни Костенко поверталася українська ідея – ідея незнищенності народу, як його пісні.

Читець: Ішов кобзар у нас через Полтаву.

Ну, обступили, просять, що кому, –

той про сирітку, той про давню славу,

той про Азов, а той про Колиму.

І я стою. Отак стояла, скраю.

А він співав невольницькі плачі.

І раптом чую: «Орлику...Чураю!».

Я оніміла. «Орлику...Чураю!..».

Як я тоді наплакалась вночі!

Усе ввижалось: «Орлику, Чураю,

Ой забили тебе ляхи у своєму краю!».

Все думала: хоч би ж було спитати,

хто склав слова про нього, про той край.

Що був же він ріднесенький, мій тато,

а от тепер він – орлик, він Чурай.

1-й ведучий: Образ Марусі органічно зливається з образом України. І це тому, що талановита дівчина виросла в середовищі, де шанується народна мораль, де основним правилом людської поведінки завжди виступала незрадлива любов до Вітчизни, уболівання за щастя і процвітання народу. Добра пам’ять про діла попередніх поколінь у цієї дівчини поєднується з уболіванням за чисте небо над рідним краєм. Серце Марусі відкрите до кожної чесної людини. Усі свої найсвітліші почуття вона висловлює в піснях, в яких – і про козаченьків, які засвіт уставали, збираючись у похід, і про тих, що поїхали за Десну.

У романі Ліни Костенко «Маруся Чурай» ми бачимо свою історію, історію своїх предків, вірність і талановитість кращих представників української нації.

Шість довгих років забороняли друкувати роман. І ось у 1979 році він побачив світ у видавництві «Радянський письменник». Небачений успіх – лише за кілька днів восьмитисячний тираж було розкуплено.

1987 року в житті Ліни Василівни відбулася знаменна подія – їй присуджена Державна премія України імені Т. Г. Шевченка за історичний роман у віршах «Маруся Чурай» і збірку поезій «Неповторність». Це була вистраждана і заслужена нагорода.



Читець: Ти знов прийшла, моя печальна музо.

Не бійся, я не покладаю рук.

Пливе над світом осінь, як медуза,

і мокре листя падає на брук.

А ти прийшла в легесеньких сандаликах,

твій плащик ледь прип’ятий на плечі.

О, як ти йшла в таку негоду, здалеку,

така одна-однісінька вночі!

Ти де була, у Всесвіті чи в Спарті?

Яким вікам світилася вві млі?

І по якій несповідимій карті

знаходиш ти поетів на землі?

Ти їм диктуєш долю, а не вірші.

Твоє чоло шляхетне і ясне.

Поети ж є і кращі, й щасливіші.

Спасибі, що ти вибрала мене.



2-й ведучий: Відомий італійський прозаїк Умберто Еко стверджував, що історія – це наше дитинство, до якого час від часу варто повертатися за анамнезом, а історичний роман повинен не лише простежувати в минулому причини того, що сталося в майбутньому, але й накреслювати шляхи, якими причини поволі просувалися до своїх наслідків. Отже, для того, щоб зрозуміти проблеми українського сьогодення, нам треба звернутися до історії української державності і там шукати витоки сучасних проблем. Саме з цією метою і досліджує події часів Гетьманщини Ліна Костенко у своєму романі у віршах «Берестечко».

Читець: Народе вільний, аж тепер ти – віл.

Моя поразка зветься Берестечком.

На Київ наступає Радзивілл.

Я вже не я. Мене вже улелекали.

Уже рука не вдержить булави.

Куди умерти?! З пекла та й до пекла?

Гармат нема. Пропали корогви.

Дев’ятосил, знемігся я потрошку.

Ірже мій кінь у дикій лободі.

Немає війська. Всі – у розпорошку.

Один в біді... Один – як на воді.

Так починається історичний роман у віршах. Ця книга про одну з найбільших трагедій української історії – битву під Берестечком.



Читець:... був ранок. Був туман. Було сто тисяч війська.

І меч свячений був. Усе було тоді.

Шуміли корогви. І жодна птиця свійська

не вивела курчат в орлиному гнізді.

Вози стояли, скуті ланцюгами.

І обрій зблис півмісяцем татар.

І покотились в коней під ногами

кошлаті димом голови петард.

На нас ішла стіна рухомогруда.

Летіло все, закуте у броню.

Гусар крилатий – то така споруда,

що тільки шаблю вищербиш об ню.

Скресались ми. Вони спочатку тисли.

Та ми, легкі між тої ваготи,

крушили їх, знімали з коней списами

і прогинали келепом щити.



1-й ведучий: «Історія так настирно просилася в її сни, так голосно говорили мертві у цих болісних сеансах пам’яті, що витримати волання мертвих про озвучування їхніх зневажених домагань у свідомості було несила, – так описує Микола Жулинський процес створення роману. ... їхні голоси, їхній біль і печальна безнадійність жалять душу поетеси, і вона викликає ночами ці голоси образним словом, яке вона пошле «меж люди» в надії звільнитися від цього тихого чи німого крику пораненого в генетичне серце українського етносу».

«Берестечко» Ліни Костенко, написане ще в 1966 – 67 роках «в шухляду», а згодом не раз дописуване в 70-х, 80-х роках, побачило світ у 1999 році. Світлана Барабаш стверджує, що цей твір – унікальне явище в українському культурному просторі, адже він належить одночасно філологам, історикам, філософам, психологам і всім читачам водночас.



2-й ведучий: Після періоду напруженої роботи Ліна Василівна робить щедрий подарунок читачеві – книга під назвою “Вибране” виходить у світ у 1989 році.

Читець: Вечірнє сонце, дякую за день!

Вечірнє сонце, дякую за втому.

За тих лісів просвітлений Едем

і за волошку в житі золотому.

За твій світанок, і за твій зеніт,

і за мої обпечені зеніти.

За те, що завтра хоче зеленіть,

за те, що вчора встигло оддзвеніти.

За небо в небі, за дитячий сміх.

За те, що можу, і за те, що мушу.

Вечірнє сонце, дякую за всіх,

котрі нічим не осквернили душу.

За те, що завтра жде своїх натхнень.

Що десь у світі кров ще не пролито.

Вечірнє сонце, дякую за день,

за цю потребу слова, як молитви.

У своїх поезіях поетеса підкреслює, що справжня краса вічна, треба лише зуміти її побачити.

Читець: Цей ліс живий. У нього добрі очі.

Шумлять вітри у нього в голові.

Старезні пні, кошлаті поторочі,

літопис тиші пишуть у траві.

Дубовий Нестор дивиться крізь пальці

на білі вальси радісних беріз.

І сонний гриб в смарагдовій куфайці

дощу напився і за день підріс.

Малі озерця блискають незлісно,

колише хмара втомлені громи.

Поїдемо поговорити з лісом,

а вже тоді я можу і з людьми.

Саме на одинці з природою поетеса стишує свій темперамент, стає ніжнішою, ласкаво-уважнішою до всякої дрібниці. Для неї природа завжди жива.

Читець: Природа мудра. Все створила мовчки.

Росинку поту втерла на брові.

На буреломах сходять мухоморчики –

театр ляльковий просто на траві.

Один великий, в брилику озерце.

Оранжеві, червоні ковпачки.

Здається, вийде гномик в камізельці,

застебнутий на срібні гаплички.


1-й ведучий: В наш час гостро стоять екологічні проблеми, з них найстрашніша – це наслідки Чорнобильської катастрофи. Може, це покарані ми за хижацьке ставлення до природи, за нехтування її законами, за необачність і необдуманість. Особисто для Ліни Костенко це була страшна духовна втрата – вона втратила притулок душі. Урочище Страхолісся багато років було її відрадою. Після чорнобильського лиха цей ліс опинився у тридцятикілометровій зоні радіаційного забруднення.

Душа здригнеться і в астралі:

Де ж те, як писанка, село?

В майбутнє підуть магістралі,

А України наче й не було.

2-й ведучий: Кажуть, що коли один журналіст попросив Ліну Костенко про інтерв’ю, то вона призначила йому місце зустрічі у чорнобильській зоні. Щорічні народознавчі експедиції у 10-кілометрову чорнобильську зону, зустрічі з людьми, що повернулися у мертві поселення, фіксація на кіноплівці, документальні записи. Тепер для Ліни Василівни звичним одягом є захисне хакі. Біль спустошеної землі прозирає у словах, повних гіркої іронії:

Ми – атомні заложники прогресу.

Вже в нас нема ні лісу,

ні небес.

Так і живем

од стресу і до стресу,

Абетку смерті маємо – АЕС.

1-й ведучий: Навесні 2000-го року Ліна Костенко стала першим лауреатом Міжнародної літературно-мистецької премії імені Олени Теліги – «за справжнє лицарство у житті, подвижницьку діяльність в ім’я України, високохудожні твори в галузі літератури, що є визначним внеском у духовне життя українського народу, збагачує його історичну пам’ять, стверджує високі гуманістичні ідеали».

Ліна Костенко завжди була зі своїм народом, і навіть у неспокійні дні Помаранчевої революції 2004 року вона була разом з викладачами та студентами Києво-Могилянської академії. «З нами Ліна Костенко!» – прокотилося живим ланцюгом. «З нами Ліна Костенко!» – передавалося з уст в уста, – і очі повнилися світлом надії, адже поруч зі студентами та вченими мужами – великий поет сучасності, Почесний професор Національного університету «Києво-Могилянська академія», людина, яка все своє життя стояла в обороні гуманітарної аури гордої, мужньої, красивої української нації.



2-й ведучий: Восени 2009 року Ліна Костенко передала у видавництво «А-БА-БА-ГА-ЛА-МА-ГА» рукопис своєї нової прозової книги «Записки українського самашедшого». Іван Малкович сказав, що «... цей роман довго писався, і за цей час від нього відбрунькувалися ще дві книжки, які зараз у роботі. Це твір за межею парадигматики сучасної літератури, це суміш художньої літератури, внутрішніх щоденників і публіцистики, до того ж написаний від імені чоловіка. Чесне, глибоке і болісне сканування сучасного світу. Страшно актуальна і молода річ».

Ми вітаємо Ліну Василівну з ювілеєм і бажаємо їй творчих успіхів та наснаги, нових мистецьких звершень, а вам, читачам, ніколи не розлучатися з неповторною, мудрою і пристрасною її поезією.



«Народ шукає в геніях себе», – якось сказала Ліна Костенко. Але хочеться думати, що прийде час і нащадки наші скажуть: «Народ знайшов себе в Ліні Костенко».
Список використаної літератури:
Брюховецький, В. С. Ліна Костенко [Текст] : нарис творчості / В. С. Брюховецький. – Київ : Дніпро, 1990. – 262 с.

Ковалевський, О. В. Ліна Костенко [Текст] : нарис творчо-світоглядної біографії / О. В. Ковалевський. – Харків : Прапор, 2004. – 192 с.

Білоус, Н. «Історії ж бо пишуть на столі...» [Текст] / Наталія Білоус // Українська література в загальноосвітній школі. – 2004. – № 4. – С. 10–12. – Бібліогр.: с. 12.

Бондаренко, Ю. Людина – центр історії в романі Ліни Костенко «Берестечко» [Текст] / Юрій Бондаренко // Урок української. – 2004. – № 11–12. – С. 26–30. – Бібліогр.: с. 30.

Голуб, О. Ліна Костенко: мудрість, народжена багатством серця [Текст] / Ольга Голуб // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2009. – № 1. – С. 60–64.

Кудрявцев, М. Перед лицем епох [Текст] / Українська мова та література. – 2003. – № 17. – С. 4–7. – Бібліогр.: с. 7.

Манойлова, О. Розкриваючи внутрішній світ людини. Особливості творення портрету героя інтимної лірики Ліни Костенко з погляду художньої предметності [Текст] / Ольга Манойлова // Українська мова й література в середніх школах, гімназіях, ліцеях та колегіумах. – 2009. – № 7–8. – С. 83–92. – Бібліогр.: с. 92.

Панченко, В. Самотність на верхів’ях [Текст] / Володимир Панченко // Дивослово. – 2005. – № 3. – С. 54–59.
  1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка