Судово-медичне визначення тяжкості тілесних ушкоджень



Скачати 238.7 Kb.
Дата конвертації24.04.2016
Розмір238.7 Kb.
#13672
ТипЛекція
Лекція 6. СУДОВО-МЕДИЧНЕ

ВИЗНАЧЕННЯ ТЯЖКОСТІ ТІЛЕСНИХ УШКОДЖЕНЬ

Експертиза або огляд потерпілих, підозрюваних чи обвинува­чуваних (загалом – живих) осіб як об’єкт судово-медичного до­слідження за часом роботи та важливістю в практиці експерта загального профілю займає друге місце після розтинів трупів. Судово-медична експертиза живих осіб проводиться звичайно експертом бюро судово-медичної експертизи. Але оскільки Закон (Карно-процесуальний кодекс України) передбачає, що експертом може бути призначений будь-який спеціаліст, який володіє необхідними знаннями, то для проведення судово-медичної експер­тизи може бути залучений будь-який лікар. Необізнаність і недостатня підготовка лікаря в проведенні експертизи можуть викли­кати серйозні помилки і як наслідок – неправильне судове рішення, що неприпустимо.

Необхідність в експертизі живих осіб в певних випадках безпосередньо випливає з вимог кримінального законодавства. Зокрема, статтею 76 КПК України передбачено обов’язкове при­з­на­чення експертизи: “…2) для встановлення тяжкості і харак­­те­ру тілесних ушкоджень…”. Крім прямої вказівки закону, огляд може проводитися і для визначення механізму і давності утворення уш­код­жень, предмета, яким заподіяна травма, розмірів стійкої втрати працездатності, при самоушкодженнях, покаліченні членів тощо.

Перераховані питання не можуть бути вирішені за допомогою інших джерел доказів, оскільки вони вимагають спеціальних медичних знань. Якщо слідчий чи суддя навіть володіють такими знаннями, то вони не можуть використати їх для висновків у зв’язку з несумісністю свого процесуального становища з проце­суальним становищем експерта.

Вирішення ряду питань, які відносяться до кількох медичних спеціальностей, не може бути здійснене особисто судово-ме­дич­ним експертом чи лікарем, а за допомогою фахівців. Наприклад, вияв­лення наслідків закритої черепно-мозкової травми і їх оцінювання повинні робитися за участю невропатолога, наслідків трав­ми органа зору – за участю офтальмолога, встановлення наяв­ності закритого перелому – за участю рентгенолога тощо.

Як експертиза, так і огляд живих осіб, здійснюються за письмо­вою вимогою органів дізнання, попереднього слідства, органів Міністерства внутрішніх справ чи служби безпеки, прокуратури або суду. Постановою слідчого чи ухвалою суду призначається експертиза; за направленнями чи пропозиціями проводиться ог­ляд. Судово-медична експертиза не може прово­дитися на про­хання приватних осіб, закладів, організацій, судів честі тощо.

Огляд живих осіб здійснюють в судово-медичній амбулаторії або в кабінеті лікаря. Якщо підекспертна особа знаходиться на стаціонарному лікуванні, то її оглядають у лікувальному закладі. В екстренному порядку огляд може проводитися у кабінеті слід­чо­го, дізнавача, в залі судового засідання та в інших офіційних міс­цях, іноді (як виключення) вдома у потерпілого, але ні в яко­му разі вдома у лікаря. Якщо необхідність в експертизі вдома у підек­спертного все ж виникає, то її необхідно проводити в присутності представників слідчих органів чи суду.

Складання висновків тільки за даними медичних документів (карт стаціонарного чи амбулаторного хворого, довідок станції швидкої допомоги, лікаря травмпункту тощо) допускається у тих випадках, коли органам слідства чи дізнання терміново потрібний експертний висновок, а огляд потерпілого чи підоз­рю­ваного утруднений, тимчасово неможливий за медичними показаннями, коли з моменту нанесення ушкоджень чи іншої ситуації пройшло багато часу.

За виписками з історії хвороби, за епікризами, листками непра­цездатності та іншими документами, які не містять достатньо даних про властивості травми, захворювання чи певний стан людини, проведення судово-медичної експертизи недопустиме.

Серед усіх випадків експертизи живих осіб огляд з приводу тілесних ушкоджень відбувається найчастіше і становить 90 %, зокрема з метою визначення властивостей ушкоджень та ступеня їх тяжкості.

Тілесне ушкодження – поняття не тільки медичне, але й юри­­дич­не. З точки зору кримінального права тілесне ушко­джен­ня – це протиправне, навмисне чи необережне (без наміру позбавити життя) заподіяння шкоди здоров’ю однією особою іншій особі. Воно може бути викликане дією (нанесення удару, спричинення опіків) або бездіяльністю винного (несвоєчасне надання медичної допомоги лікарем призвело до розладу здоров’я).

З медичної точки зору тілесним ушкодженням називається порушення анатомічної цілості або фізіологічної функції тканин чи органів внаслідок дії на людський організм різноманітних факто­рів зовнішнього середовища (механічних, фізичних, хімічних тощо).

Відповідно до Кримінального кодексу України тілесні ушко­дження поділяються на тяжкі (ст. 121), середньої тяжкості (ст. 122) та легкі (ст. 125). Серед останніх в свою чергу розріз­няють: 1) легкі тілесні ушкодження з короткочасним розладом здоров’я або короткочасною втратою працездатності; 2) легкі тілесні ушкодження. В окремі статті виділені побої і мордування (ст. 126) та катування (ст. 127), а в частині 2 ст. 121 КК зу­стрі­чається термін “особливе мучення”. Перераховане є юридичною кла­сифікацією тілесних ушкоджень. Інше, довільне тлумачення ступеней тяжкості тілесних ушкоджень не допускається. В ос­нову тяжкості тілесних ушкод­жень покладені: небезпечність ушко­дження для життя; шкода, заподіяна здоров’ю; тривалість розладу здоров’я.

У медицині всі тілесні ушкодження поділяються на подряпини, садна, синяки, рани, вивихи, переломи, тріщини, надриви, розриви, розміжчення, роздавлювання, відриви, поділ тіла на частини, травматичний токсикоз, опіки (термічні, хімічні), відмороження, ураження електричним струмом тощо. Це і є медичною класифі­кацією тілесних ушкоджень.

Методика судово-медичного огляду живих осіб з приводу ті­лес­них ушкоджень, засвоєння принципів побудови та форму­лювання висновків – завдання практичних занять (показового та самостійного амбулаторного прийому).

Судово-медичний експерт або лікар повинні враховувати велику відповідальність, яку вони несуть при визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, оскільки їх висновки служать основою для кваліфікації дій обвинувачуваного і притягнення його до відпо­відальності. Без проведення судово-медичної експертизи у випадках спричинення ушкоджень не може бути успішно проведене слідство чи судовий розгляд справи.

При визначенні ступеня тяжкості тілесних ушкоджень треба керуватись: 1) вказівками Закону (в даному випадку ст.ст. 121-127 КК України); 2) “Інструкцією про проведення судово-медич­ної експертизи” (1995 р.); 3) “Правилами судово-медичного ви­зна­­чення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень” (1995 р.), затвер­джених Міністерством охорони здоров’я України. В статтях КК наведені юридичні критерії, ознаки ушкоджень різного ступеня тяжкості, а “Правила” роз’яснюють кожний критерій, ознаку окре­мо, що треба розуміти під ними. З термінологічних чи тлу­мачних розбіж­ностей у названих документах випливає єдиний правильний прин­цип: якщо закон і підзаконний акт суперечать один одному або не узгоджуються між собою, то діє Закон.

Тяжкі тілесні ушкодження

За ст. 121 КК України тяжким тілесним повинно бути визнане таке ушкодження, яке відповідало у особи хоча б одному з шести його юридичних критеріїв, а саме:

1) ушкодження, небезпечне для життя в момент заподіяння;

2) ушкодження, що спричинило втрату будь-якого органа або його функцій;

3) ушкодження, яке викликало психічну хворобу;

4) ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєднаний зі стійкою втратою працездатності не менш як на одну третину;

5) ушкодження, яке викликало переривання вагітності;

6) ушкодження, що спричинило непоправне знівечення об­личчя.

Розглянемо ці критерії (ознаки) окремо.

Ушкодження, небезпечні для життя – це такі ушкодження, які самі по собі загрожують життю потерпілого в момент їх заподіяння або які при звичайному їх перебігу (тобто, без надання медичної допомоги) закінчуються чи можуть закін­читися смертю. Запобігання чи відвернення смерті своєчасним наданням кваліфі­кованої медичної допомоги не впливає на визнання такого ушко­дження небезпечним для життя.

До небезпечних для життя також відносяться такі уш­кодження, які при клінічному перебігу через будь-який проміжок часу створюють стан, загрозливий для життя, вна­слідок чого вони закін­чуються смертю потерпілої особи. Цей стан повинен знахо­дитися в прямому причинно-наслідковому зв’язку з травмою.

Ряд ушкоджень, небезпечних для життя, може закінчитися благополучно, проте такий їх кінець є винятком, а звичайно вони викли­кають смерть. Інколи, особливо при наданні медичної допо­моги, подібні ушкодження можуть мати сприятливий кінець і не залишати після себе тяжких наслідків у вигляді стійкої втрати праце­здатності. Тобто, небезпечність для життя такого ушкод­ження виникає вже в момент його заподіяння. Небезпеку для життя створює саме пошкодження, а не його можливість. Ось чому фактичне заподіяння тілесного ушкодження, небезпечного для життя, направленого на позбавлення життя людини, кваліфі­кується як замах на вбивство.

Відповідно до “Правил судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень” (МОЗ України, 1995 р.) небезпеку для життя в момент заподіяння створюють:

1) ушкодження, що проникають у черепну, плевральну, черевну порожнини, у канал хребта, порожнину перикарда чи клітковину середостіння, в тому числі й без ушкоджень головного, спинного мозку та його оболонок чи внутрішніх органів;

2) відкриті й закриті переломи кісток склепіння та основи чере­па, за винятком переломів кісток лицьового скелета та ізольованої тріщини тільки зовнішньої пластинки склепіння черепа; переломо-вивихи чи підвивихи шийних хребців; переломи одного або кількох грудних чи поперекових хребців з пору­шенням або без порушення функції спинного мозку; закриті переломи під’язи­кової кістки; відкриті переломи діафіза (тіла) плечової, стегнової або великогомілкової кісток; преломи кісток таза при наявності загрозливих для життя явищ;

3) забій (ушиб) головного мозку тяжкого ступеня як зі здав­ленням, так і без здавлення речовини мозку; забій головного мозку середньої тяжкості при наявності симптомів ураження стовбу­рового відділу; внутрішньочерепні крововиливи із загроз­ливими для життя явищами; закриті ушкодження спинного мозку у ший­ному відділі; закриті ушкодження грудних, попе­ре­кових і крижових сегментів спинного мозку, котрі супрово­джувались тяжким спі­наль­ним шоком чи порушенням функцій тазових органів;

4) ушкодження з повним порушенням цілості стінки глотки, гортані, трахеї, головних бронхів, стравоходу, незалежно від того з боку шкірних покривів чи з боку просвіту органа вони заподіяні; закриті й відкриті ушкодження ендокринних залоз ділянок шиї (щитовидної, паращитовидної, вилочкової у дітей) при наявності загрозливих для життя явищ;

5) закриті та відкриті ушкодження органів грудної, черевної порожнини, органів заочеревинного простору (нирок, надниркових залоз, підшлункової залози) та порожнини таза (сечовий міхур, матка, яєчники, передміхурова залоза, верхній і середній відділи прямої кишки, перетинкова частина уретри) при наявності загрозливих для життя явищ;

6) ушкодження крупних кровоносних судин: аорти, сонної (за­галь­ної, внутрішньої, зовнішньої), підключичної, плечової, пахвової, клубової, стегнової, підколінної артерій чи вен, що їх супро­воджують;

7) ушкодження, які викликали шок, масивну крововтрату, кому, гостру ниркову, печінкову недостатність, гостру недостат­ність дихання, кровообігу, гормональну дисфункцію, гострі розлади регіонарного чи органного кровообігу, жирову чи газову емболію, пневмоторакс. Всі вони повинні підтверджуватись об’єктивними клінічними даними, результатами лабораторних та інструменталь­них досліджень;

8) усі види механічної асфіксії, що супроводжувались комплек­сом розладів центральної нервової системи, серцево-судинної системи та органів дихання, котрі загрожували життю, за умови, що це встановлено об’єктивними клінічними даними;

9) загальна дія високої температури (тепловий чи сонячний удар) при наявності загрозливих для життя явищ; термічні опіки ІІІ-ІV ступеня з площею ураження понад 15 % поверхні тіла, опіки ІІІ ступеня понад 20 % поверхні тіла, опіки ІІ ступеня понад 30 % поверхні тіла, а також опіки меншої площі, що супро­воджувались шоком тяжкого ступеня; опіки дихальних шляхів при загрозливих для життя явищах;

10) ушкодження від дії низької температури (холоду), променеві ушкодження та такі, що були отримані в умовах баротравми – всі при наявності загрозливих для життя явищ;

11) отруєння речовинами будь-якого походження з перевагою як місцевої, так і загальної дії (в тому числі і харчові токси­коінфекції) при умові, що в клінічному перебігу мали місце загроз­ливі для життя явища.

Зі змісту пунктів випливає, що певні ушкодження тіла лише тоді потрібно відносити до небезпечних для життя, коли вони супроводжуються шоком чи загрозливими для життя явищами, тоб­то небезпеку для життя створюють саме тяжкі наслідки травми. Вони є визначальними ознаками небезпечного для життя ушко­дження.

Передбачити всі види чи варіанти ушкоджень, які являють собою загрозу для життя в момент заподіяння, практично немож­ливо і в цьому немає потреби. Важливо добре засвоїти, чому і яке в цілому ушкодження може бути небезпечним для життя. Небезпечність ушкодження для життя – це самостійний юридич­ний критерій тяжкого тілесного ушкодження, який не залежить від його кінцевого наслідку. Саме ушкодження (його вид, властивості, особливості) або містить у собі загрозу для життя, або не містить. В останньому випадку воно оцінюється за кінцевим результатом, тобто за стійкою втратою працездатності чи за розладом здоров’я (тривалим або короткочасним).

Ушкодження, яке спричинило втрату будь-якого органа або його функцій. Цей критерій об’єднує як анатомічну (фак­тичну) втрату органа (руки, ноги, але не пальця; язика, ока, ста­тевого члена, матки тощо), так і втрату цими органами належ­ної їм функції, приведення їх в бездіяльний стан. Під втратою руки або ноги треба розуміти відокремлення їх від тулуба чи втрату ними функцій внаслідок паралічу або іншого стану, що виключає їх діяльність. При цьому про втрату руки чи ноги гово­рять тоді, коли має місце їх ампутація на рівні не нижче ліктьо­вого або колінного суглобів. Решта випадків розглядається як втрата частини кінцівки і оцінюється за ознакою стійкої втрати праце­здатності.

Під втратою язика слід розуміти не тільки його повну чи часткову анатомічну відсутність, але й втрату мови, тобто втрату здатності висловлювати свої думки розбірливо, зрозуміло для присутніх. Заїкуватість не можна розглядати як втрату мови. Це функціональний логоневроз, який не має у своїй основі морфо­логічного субстрата.

При втраті постійних зубів ступінь тяжкості тілесних ушко­джень визначають залежно від розмірів стійкої втрати загальної працездатності, а при втраті молочних зубів – залежно від фактичної тривалості розладу здоров’я.

Втрата продуктивної здатності полягає в неспроможності до злягання (тобто нездатність виконати статевий акт, наприклад, внаслідок ампутації статевого члена, рубцевого звуження входу в піхву) або запліднення (наприклад, при пошкодженні обох яєчок з їх видаленням), зачаття та дітородіння.

Втрата ока може розцінюватись як втрата органа зору або як ушко­дження, що викликало стійку втрату працездатності не менше як на одну третину (35 %). В обох випадках тяжкість ушкодження одна і та ж – вони тяжкі. Під втратою зору потрібно розуміти повну стійку сліпоту на обидва ока чи такий стан, коли має місце зниження зору до лічби пальців на відстані 2 м і менше (гострота зору на обидва ока 0,04 і нижче). Пошкодження сліпого ока оцінюється залежно від тривалості розладу здоров’я.

Під втратою слуху треба розуміти повну глухоту на обидва вуха або такий необоротний стан, коли потерпілий не чує розмовної мови на відстані 3-5 см від вушної раковини. Втрата слуху на одне вухо викликає стійку втрату загальної працездатності менше однієї третини (на 25 %) і за цією ознакою відноситься до тілес­­них ушкоджень середнього ступеня тяжкості (за критерієм “тривале порушення функцій органа або тривалий розлад здоров’я”).



Ушкодження, яке викликало психічну хворобу. Пси­хічною хворобою вважається порушення нормальної психічної діяльності людини, яке проявляється в зниженні розумових здат­ностей, в хворобливій зміні мислення тощо, незалежно від тяж­кості перебігу, тривалості та виліковності. Може виникати інколи як наслідок травми черепа, головного мозку (наприклад, пост­травматична епілепсія, слабоумство, енцефалопатія з маніа­кальним чи шизофреноподібним синдромом тощо, але не психоз чи невроз). Ступінь тяжкості ушкодження, що викликало реак­тивний стан нервової системи, визначається за ознакою трива­лості розладу здоров’я.

Встановлення психічної хвороби та її зв’язку з отриманою травмою відносяться до компетенції психіатра, судово-психіатрич­ної експертизи. Оцінка ступеня тяжкості такого наслідку тілесного ушкодження здійснюється судово-медичним експертом після відповідного висновку психіатрів. Треба тільки чітко собі усвідоми­ти, що до тяжких тілесних ушкоджень відноситься не психічна хвороба, а черепно-мозкова травма, що її викликала.



Ушкодження, що спричинило розлад здоров’я, поєд­наний зі стійкою втратою працездатності не менш як на од­ну третину. Працездатність – це такий стан людини, при якому вона може здійснювати виробничу діяльність певного об’єму і якості. Поняття це складне, біосоціальне, оскільки здат­ність трудитися залежить від багатьох факторів. Працездат­ність буває загальною (здатність людини виконувати некваліфі­ковану роботу в звичайних умовах праці, здатність до самообслуго­вування), професійною (здатність до роботи в певній професії, за певним фахом: інженера, педагога, лікаря, артиста) та спеціаль­ною (здатність виконувати вузько спеціальну роботу в тій чи іншій професії). Розрізняють тимчасову (короткочасну) і стійку (постій­ну) втрату працездатності. Під стійкою треба розуміти таку необо­рот­ну втрату функції, яка ніколи не відновиться і в незмінному вигляді збережеться до кінця життя. Стійка втрата працездатності може бути встановлена лише після наслідків травми, які вже визначилися, тобто після загоєння ушкодження.

Цей критерій передбачає стійку втрату загальної працездат­ності, визначення розмірів якої здійснюють у відсотках за офіційною “Таблицею відсотків втрати працездатності внаслідок різних травм, передбачених умовами особистого страхування”, що міститься в інструкції Міністерства фінансів за № 110 від 12.05.1974 р. “Про порядок організації та проведення лікарсько-страхової експертизи”. Якщо після травми стійка втрата загальної працездатності становить 33,3 % і більше (тобто одну третину від 100 %), то такі ушкодження відносять до тяжких за критерієм “стійка втрата працездатності не менш як на одну третину”.

Оскільки за таблицею стійка втрата загальної працездатності передбачена в округлених цифрах 5 і 10 %, а не в одиницях відсотків, то фактично за втрату працездатності не менш як на одну третину приймається втрата загальної працездатності від 35 % і більше. У дітей втрата працездатності визначається так само, як у дорослих, але у висновках треба зазначити, що вказаний розмір стійкої втрати працездатності настане після досягнення дитиною працездатного віку. В інвалідів стійку втрату праце­здатності в зв’язку з отри­маними ушкодженнями визначають як у практично здорових людей, незалежно від інвалідності та її групи, хоча це не завжди правильно чи справедливо (наприклад, втрата частини єдиної руки у однорукого).

Ушкодження, що викликало переривання вагітності, потрібно відносити до тяжких тілесних ушкоджень лише у тих вападках, коли переривання вагітності, незалежно від її строку, не пов’язане з індивідуальними особливостями організму, а стоїть в прямому причинному зв’язку з травмою. Цей зв’язок визна­чають фахівці (акушери-гінекологи). Ось чому судово-медична екс­пер­тиза в таких випадках проводиться разом з ними.

Переривання вагітності може лише у часі збігатися з причи­ненням ушкодження. Інколи за медичними документами лікуваль­ної установи, жіночої консультації (які обов’язково треба вивчити) можна встановити, що явища загрозливого аборту спостерігались до заподіяння травми. Не можна умисно викликати переривання вагітності шляхом переляку вагітної.



Ушкодження, яке спричинило непоправне знівечення обличчя. Знівечення (спотворення) обличчя не є медичним поняттям, воно естетичне, загальнолюдське. Тому для встанов­лення наявності спотворення обличчя не потрібно мати спеціаль­них медичних знань. В зв’язку з цим судово-медичний експерт чи лікар не кваліфікує ушкодження обличчя як знівечення. Експерт встановлює тільки властивості і ступінь тяжкості самого тілесного ушкодження, на основі звичайних ознак так само, начебто вони розташовані не на обличчі. Але у своєму висновку він повинен обов’язково вказати: чи це ушкодження згладиме (поправне), оскільки поняття знівечення відноситься тільки до обличчя.

Питання про згладимість чи незгладимість ушкодження (а отже про спотворення обличчя) може ставитися лише після загоєння травми, коли формуються рубці, виникають деформації (носа, вушних раковин, повік, губ), асиметрія обличчя внаслідок парезу нерва тощо. Тимчасове спотворення обличчя травмою (набряки повік, губ і т.і.) не може бути визнане тяжким тілесним ушкод­женням.

Під згладимістю ушкодження треба розуміти значне зменшення вираженості патологічних змін (рубців, деформацій, порушення міміки тощо) з плином часу або під впливом нехірургічних засобів (масажу, теплових чи фізіотерапевтичних процедур). Незгла­димими вважаються такі ушкодження, які вимагають для свого усунення чи зменшення оперативного втручання, в тому числі пластичної (косметичної) операції.

Факт знівечення обличчя встановлюють слідчий чи суд на основі загальноприйнятих уявлень про людський вигляд. Особис­тість потерпілого (стать, вік, професія, національність тощо) при вирішенні цього питання значення не мають. Визнавши, що ушкодження викликало непоправне знівечення обличчя, вони переводять легке тілесне ушкодження з короткочасним розладом здоров’я чи ушкодження середньої тяжкості, встановлене експер­том, в тяжке тілесне ушкодження. Разом з тим, “Правила” дозволяють експерту у своєму висновку зазначити, що ушко­дження може бути розцінене як тяжке, якщо буде визнане таким, що знівечило обличчя.

При огляді живої особи з приводу незгладимих ушкоджень, розташованих на обличчі, до висновків треба прикладати фотокарточки потерпілого у фас і в профіль.

Тілесні ушкодження середньої тяжкості

За ст. 122 КК України юридичними критеріями (ознаками) тілесного ушкодження середньої тяжкості є: 1) відсутність небез­печності його для життя; 2) ушкодження, яке не потягло за собою наслідків, передбачених у статті 121 КК України; 3) у­ш­ко­дження, що спричинило тривалий розлад здоров’я; 4) ушко­дження, що викликало значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину.

Перші дві ознаки не вимагають тлумачення, вони зрозумілі з вищенаведеного тексту про тяжкі тілесні ушкодження. Щодо третьої ознаки, то необхідно зазначити, що в ній передбачений розлад здоров’я.

Розлад здоров’я – це порушення нормальної діяльності ор­ганізму будь-якої людини: працюючої і непрацюючої, дитини і старця, здорової і інваліда. Не потрібно плутати розлад здоров’я з тимчасовою непрацездатністю. Розлад здоров’я може супро­во­джуватись, а може і не супроводжуватись тимчасовою непра­цездатністю. Людина може отримати ушко­дження, наприклад – перелом кісток носа, що є розладом здоров’я, але продовжувати працювати і одночасно лікуватися (тобто, не мати тимчасової втрати працездатності).

Ось чому листок непраце­здатності або термін перебування в стаціонарі чи на амбулаторному лікуванні самі по собі ще не свідчать про тривалість порушення функцій будь-яких органів чи тривалість розладу здоров’я. Було б ідеальним, якби експерт чи лікар при огляді живої особи з приводу визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень, брав до уваги не тривалість тим­часової непрацездатності та лікування, а об’єктив­но встановлював тривалість розладу здоров’я на основі загального стану потер­пілого і терміну, необхідного для його видужання.

За змістом ст. 122 КК України, ушкодження буде вважатись середньої тяжкості при умові, що розлад здоров’я був тривалим. “Правила судово-медичного визначення ступеня тяжкості тілесних ушкоджень” (1995) роз’яснюють, що “тривалим нале­жить вважати розлад здоров’я строком понад 3 тижні (більш як 21 день)”. Такого терміну розлад здоров’я звичайно виникає при закритих переломах кісток кінцівок, нижньої щелепи, кіль­кох ребер, термічних опіках, що загоюються більше 3-х тижнів, та при інших аналогічних ушкодженнях.

До середнього ступеня тяжкості відносяться також ушко­дження, які спричинили значну стійку втрату працездатності менш як на одну третину. Згідно зазначених вище Правил під значною стійкою втратою працездатності менш як на одну третину належить розуміти втрату загальної працездатності від 10% до 33,3%. У таких розмірах втрату загальної працездатності викликають, наприклад, деякі залишкові явища травми черепа – 10-20%, пониження гостроти зору на одне око до 0,4 – 10%, глухота на одне вухо – 25%, відсутність правого вказівного па­льця – 20%, лівого – 15%, значно виражена контрактура в ліктьовому суглобі – 25-30% і т.д. Відсоток стійкої втрати працездатності визначають за вказаними вище таблицями.



Легкі тілесні ушкодження

Кримінальна відповідальність за спричинення особі легких тілесних ушкоджень передбачена ст. 125 КК України. Відповідно до змісту та структури цієї статті легкі тілесні ушкодження поділяються на:

– легкі тілесні ушкодження (ч.1);

– легкі тілесні ушкодження, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (ч. 2).

Конкретних критеріїв названих ушкоджень у диспозиції ст. 125 немає, а тому необхідно користуватись відповідними поло­женнями Правил, які роз’яснюють, конкретизують, а отже доповнюють короткі формулювання закону.

Згідно Правил легке тілесне ушкодження – це ушкодження, що має незначні швидкоминучі наслідки, тривалістю не більше як 6 днів. Отже, на практиці легкими тілесними ушкодженнями слід вважати такі, які:

а) не викликають у особи розладу здоров’я. До них належать подряпини, поодинокі невеликі садна, обмежені синяки тощо;

б) викликають у людини розлад здоров’я або тимчасову втрату пра­цездатності до 6 діб включно. Такими ушкодженнями є пооди­нокі більш просторі синяки, крововиливи у власне шкіру, негли­бокі садна, чисельні подряпини, термічні опіки шкіри І ступеня тощо, тобто такі ушкодження, які не вимагають, як правило, втручання лікаря чи спеціального лікування. Через зазначений пе­ріод часу вони вже не впливають негативно на стан організму.

Під легкими тілесними ушкодженнями, що спричинили корот­кочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності, необхідно розуміти такі ушкодження, які:

а) викликають у потерпілої особи розлад здоров’я тривалістю понад 6 днів, але не більш як 3 тижні (21 день). Такої тривалості розлад здоров’я буває при заподіянні ран, просторих чисельних саден чи синяків, обмежених термічних чи хімічних опіків ІІ ступеня, струсу головного мозку, неускладненого вивиху в плечовому чи іншому суглобі кінцівок, закритому переломі кіс­ток носа (носових пластинок спинки носа), неповних переломів од­ного-двох ребер тощо;

б) закінчуються стійкою втратою загальної працездатності до 10%. Такі наслідки травми бувають при втраті, наприклад, нігтьової фаланги одного чи двох пальців кисті, стопи, трьох-чотирьох постійних зубів тощо. У решті випадків наслідки травми визначають після загоєння ушкодження і стійкому порушенні функції систем чи органів. Наприклад, стійку втрату праце­здатності до 10% викликають деякі залишкові явища струсу головного мозку, пониження гостроти зору на одне око до 0,6-0,8, незначне пониження слуху, деформація великого пальця кисті, помірно виражена контрактура суглобів пальців кисті тощо. Відсоток стійкої втрати загальної працездатності визначають за вказаними вище таблицями.

Необхідно зауважити, що в офіційному тексті ст. 125 КК України, зокрема, в її другій частині, мова йде про “незначну втрату працездатності” без вказівки на її тимчасову (корот­кочасну) чи стійку втрату. А тому тлумачити цю частину статті можна по-різному, чого в законі не повинно бути. У зв’язку з такою ситуацією треба керуватись положенням підзаконних актів, до яких належать Правила.

Роз’яснення критеріїв легкого тілесного ушкодження, що спричинило короткочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності наведені вище відповідно до вимог Правил. Така ж інтерпретація поняття “незначна втрата працездатності” сто­совно ч. 2 ст. 125 КК міститься у науково-практичному коментарі до нового КК України (2001 р.). Тому при оцінці легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний розлад здоров’я або не­значну втрату працездатності, необхідно дотримуватись зазна­чених вище рекомендацій.

На практиці при розмежуванні легких тілесних ушкоджень і легких тілесних ушкоджень, що спричинили короткочасний роз­лад здоров’я або незначну втрату працездатності, треба врахо­ву­вати саме по собі ушкодження за його морфологією, його пе­ре­біг, кінцевий результат, загальнолікарський досвід, а також пе­ребіг і кінцевий наслідок даного ушкодження у конкретної осо­би. Сприяють правильній оцінці тяжкості ушкоджень і наве­дені вище критерії Правил.

Отже, у певного пацієнта тілесні ушкодження можуть бути або легкими (без будь-яких інших вказівок, в тому числі на від­сутність розладу здоров’я), або легкими, що спричинили корот­кочасний розлад здоров’я або незначну втрату працездатності (з посиланням на тривалість розладу здоров’я понад 6 днів, але не більш як 3 тижні, чи зазначенням відсотка стійкої втрати загальної працездатності).

Справи, пов’язані з нанесенням легких тілесних ушкоджень, порушуються в судах лише за скаргами потерпілих, тобто відносяться до справ приватного обвинувачення, коли попереднє слідство чи дізнання не проводяться.



Побої, мордування, мучення і катування

Ст. 126 КК України передбачає покарання за “завдання удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій, які завдали фізичного болю і не спричинили тілесних ушкоджень”. В зв’язку з цим необхідно з’ясувати терміно­логічні поняття. Під ударом треба розуміти одноразову раптову механічну дію будь-яким тупим предметом на тіло людини, що спричиняє фізичне болісне відчуття. Побої – численні удари, які наносять потерпілому один за одним з метою завдання йому фізичного болю. Вони не є особливим видом ушкоджень. Інші насильницькі дії – це всілякі дії на людину, крім удару та побоїв, що викликають фізичний біль (викручування рук, тягання за коси, зв’язування, стискання частин тіла тощо). За змістом Закону ці злочини не викликають порушення анатомічної цілості чи нормального функ­ціо­нування тканин і органів людини, але обов’язково спричиняють фізичний біль. За цією ознакою вони відрізняються від тілесного уш­кодження.

Якщо після удару, побоїв або вчинення інших насильницьких дій на тілі людини залишаються ушкодження, то їх оцінюють за ступенем тяжкості, згідно з наведеними вище ознаками. Якщо перераховані дії не залишають після себе ніяких об’єктивних слідів, то судово-медичний експерт чи лікар у своєму висновку зазначає скарги потерпілого, вказує, що об’єктивних ознак тілесних ушко­джень не виявлено і не визначає ступеня тяжкості тілесного ушкодження. Разом з тим, у висновку слід зазначити: якщо потерпі­лому і були нанесені удари, побої чи застосовані інші насильницькі дії в названі ним ділянки тіла (вказати які), то такі, що не залишили після себе слідів і не спричинили розладу здоров’я, повинні бути віднесені до розряду насильницьких дій, які викли­кають фізичний біль. Такий висновок сприяє правильній кваліфі­кації злочину, оскільки факт нанесення ударів, побоїв тощо визна­чають праців­ники дізнання, попереднього слідства, прокуратури або суду, опираючись на показання свідків.

Мордування, мучення і катування – це не якісь особливі ушкодження, а спосіб їх заподіяння, вони не мають характерних медичних ознак. Способом мордування, мучення чи катування можуть бути спричинені як тяжкі чи середньої тяжкості тілесні ушкодження, так і легкі. Необ­хідність визначення способу нане­сення ушкоджень пов’язана з тим, що при визнанні спричинення ушкоджень методом морду­вання, мучення чи катування, кри­мінальна відповідальність за скоєний злочин збільшується. Відноситься до компетенції слідчих органів або суду.



Мордування – це дії, направлені на багаторазове чи тривале спричинення особливого болю (щіпання, шмагання різками, реме­нем, поколювання голкою, шилом, дія термічних факторів тощо). Експерт встановлює наявність, властивості, локалізацію, кількість ушкоджень, одночасність чи недночасність їх нанесення, особли­вості пошкоджувального знаряддя, механізм його дії, а також сту­пінь тяжкості тілесного ушкодження. Все це дає можливість слідчому чи суду вирішити питання про багаторазове, систе­матичне травмування.

Особливе мучення, про яке мовиться у ч. 2 ст. 121 КК Ук­раїни, – це дії, направлені на спричинення потерпілому стра­ж­дання шляхом тривалого позбавлення пиття, їжі, тепла, волі або здійснені способом як небезпечним для життя, так і таким, що призвело до важкого захворювання (наприклад, залишення легко одягнутої людини в холодному закритому підвалі на тривалий час, внаслідок чого розвинулась гостра пневмонія). В таких випадках експерт разом із спеціалістом (терапевтом) повинен встановити причинно-наслідковий зв’язок між діями і захворю­ванням, що наступило. Якщо такий зв’язок буде до­ве­дений, то судово-медичний експерт кваліфікує ушкодження за ступенем тяж­кос­ті, використовуючи для цього загальноприйняті критерії, наве­дені вище.

У нині діючому КК України з’явилась ст. 127 “Катування”, якої раніше не було. Введення у КК відповідальності за цей вид зло­чину обумовлене наступним. Конституція України, зокрема її ст. 28, передбачає, що ніхто не може бути підданий катуванню, жорстокому, нелюдському або такому, що принижує його гідність, поводженню чи покаранню. 26 січня 1987 року Україна ратифікувала міжнародну Конвенцію проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність, видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 року.

Відповідно до цієї Конвенції Україна визнала, що катування означає будь-яку дію, якою будь-якій особі умисно заподіюються сильний біль або фізичні чи моральні страждання, щоб отримати від неї або від третьої особи відомості чи зізнання, покарати її за дії, які вчинила вона або третя особа чи у вчиненні яких вона підозрюється, а також залякати чи примусити її або третю особу до чогось чи з будь-якої причини, що грунтується на дискри­мі­нації будь-якого виду, коли такий біль або страждання запо­діюються державними службовими особами чи іншими особами, які виступають як офіційні, чи з їх підбурювання, чи з їх відома, чи за їх мовчазної згоди.

За диспозицією ст. 127 КК України катування – це умисне заподіяння сильного фізичного болю або фізичного чи мораль­ного страждання шляхом нанесення побоїв, мучення або інших насильницьких дій з метою спонукати потерпілого або іншу осо­бу вчинити дії, що суперечать їх волі. Тобто, поняття “кату­ван­ня” фактично об’єднує дії, що відносяться до побоїв, мор­дування, мучення і особливого мучення. Комітет з питань пра­вової політики Верховної Ради України, який безпосередньо готував законопроект КК до його прийняття, роз’яснив, що мор­дування від катування відрізняється метою заподіяння фізичного болю потерпілій особі: у ст. 126 КК України метою спричинення болю є залякування потерпілих, а у ст. 127 мета полягає у спонуканні потерпілого до вчинення дій, що суперечать його волі.



Загострення попередніх захворювань після заподіяння тілес­ного ушкодження, а також інші наслідки ушкодження, що обу­мов­­лені не власне характером травми, а випадковими обставинами (наприк­лад, алкогольним чи наркотичним сп’янінням, правцем), індиві­дуальними особливостями організму (наприклад, гемо­фі­лією), дефектами надання медичної допомоги тощо, не повинні вра­ховува­тись при визначенні ступеня тяжкості ушкоджень. В таких випад­ках експерт зобов’язаний вказати характер причинно-наслід­кових зв’язків між травмою і такими наслідками.

Ушкодження хворобливо змінених тканин і органів може бути розцінене за ступенем тяжкості як ушкодження здорових, якщо між ним і несприятливим кінцем є прямий причинний зв’язок.

У випадках смерті після нанесення тілесних ушкоджень судово-медичний експерт чи лікар поряд з вирішенням інших питань зобов’язаний встановити наявність чи відсутність при­чин­ного зв’язку між ушкодженнями і смертю. Якщо в постанові про призначення експертизи міститься питання про ступінь тяжкості ушкоджень, що були виявлені на трупі, судово-медичний експерт чи лікар повинен зазначити, чи мають ці ушкодження ознаки тяжкого, середньої тяжкості чи легкого, використовуючи критерії, наведені вище.

Встановлюючи причинний зв’язок між ушкодженням і смертю, фахівець не повинен характеризувати тілесні ушкодження як безумовно чи умовно смертельні. У випадках, коли між ушко­дженням і смертю є причинний зв’язок, ці ушкодження можуть бути ним оцінені як смертельні.



Отже, вчення про тяжкість тілесних ушкоджень специ­фічне для судової медицини, воно має виключно важливе значення для юридичної кваліфікації злочину, направленого проти здоров’я та життя людини, і вимагає доброї обізнаності лікаря в певних питан­нях травматології та кримінального права. Від правильного визначення ступеня тяжкості тілесних ушко­джень часто залежить доля обвинувачуваного, суттєву роль в якій відіграє рівень профе­сійної підготовки лікаря.
Каталог: data -> kafedra -> theacher
theacher -> Бондаренко С. В. Самосвідомість як складник мовної компетенції особистості
theacher -> Специфічна профілактика інфекційних хвороб
theacher -> Зразки текстів диктантів для контрольної роботи Арфо серця мого!
theacher -> Методичні рекомендації для студентів 2 курсу німецького відділення з теми "Infinitiv" / Н. О. Федчишин. Теіпо, Ленком. 1997. 24 c
theacher -> Фізіологія теоретична основа медицини
theacher -> Історія розвитку масажу. Системи масажу та його класифікація. Фізіологічні основи масажу
theacher -> Тема: Пієлонефрити
theacher -> Тема фармакотерапія захворювань
theacher -> Українське національно-культурне відродження кін. ХVIІІ- поч. ХХ ст

Скачати 238.7 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка