«сучасні досягнення внутрішньої медицини», «сучасні досягнення в хірургії»



Сторінка6/42
Дата конвертації11.04.2016
Розмір6.25 Mb.
1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42

ЛІКУВАННЯ ТРОФІЧНИХ ВИРАЗОК У ПАЦІЄНТІВ ПОХИЛОГО ВІКУ З ГІПЕРТОНІЧНОЮ ХВОРОБОЮ

Кисляков В.П., Маркін М.О., Сохань Л.В., Майборода А.О.,

Шевченко В.В.

Сумський обласний клінічний госпіталь ІВВ

У людей похілого віку з наявністю серцевої недостатності, гіпертонічної хвороби, ожиріння одним із ускладнень є утворення ішемічних трофічних виразок (синдром Марторелля). Найчастіше клінікою цього захворювання є невеликі, болісні,ціанотичні плями по задній або задньолатеральній поверхні гомілки,на місцях яких вподальшому утворюються інфіковані трофічні дефекти. Спостерігається одно або двобічне ураження гомілок. Довготривалість цих уражень зазвичай від кількох днів до 6-х місяців.

Особливістю ішемічних виразок у геронтологічних паціентів з гіпертонічною хворобою є виражений больовий синдром, інтенсивність якого залежить від локалізації патологічного процесу, наявності набряку гомілки та індуративних змін шкіри.

За період з 2002 по 2007 роки в хірургічному та кардіологічному відділеннях госпіталя нами обстежено та проліковано 42 хворих (18хв. – хірургічне відділення, 24 хв. – кардіологічне відділення) віком від 74 до 86 років.

Поява трофічних розладів напряму залежить від загострення гіпертонічної хвороби (гіпертонічний криз) та її тривалості (5 – 30 років).

Лікування цих хворих проводилося хірургами сумісно з кардіологами та було спрямоване на стабілізацію артеріального тиску, усунення ангіоспазму, покращення магістрального кровотоку, мікроциркуляції та санування трофічних виразок. Санація проводилася згідно виявленої мікрофлори з ділянок ураження та відповідних антибіотикограм. Найчастіше було виявлено такі патогенні агенти :

Staphylococcus aureus, Proteus vulgaris, Eccherichiae coli. Впроваджувалась терапія антибіотиками (цефтріаксон, цефатаксим, ломіфлоксацин, офлоксацин). Місцево застосовувалися водорозчинні мазі, присипки з антибактеріальними препаратами та лазеротерапія, що сприяло найскорішому заживленню виразок.

Часті гіпертонічні кризи, що супроводжуються вираженим больовим синдромом, значно погіршують стан хворих та провокують рецидиви ішемічних виразок.

Паціенти повинні постійно перебувати під спостереженням кардіологів

з метою лікування гіпертонічної хвороби та запобігання виникненню гіпертонічних кризів.


ЛАПАРОСКОПИЧЕСКАЯ ХОЛЕЦИСТЭКТОМИЯ В ЛЕЧЕНИИ ОСТРОГО ХОЛЕЦИСТИТА

Шевченко В.П., доц; Братушка В.А., Кравец А.В., Шимко В.В.*

Сумская областная клиническая больница*

Активное внедрение в хирургию новых технологий способствовало тому, что лапароскопическая холецистэктомия (ЛХЭ) стала ос­новным методом оперативного лечения не только хронического но и острого холецистита.

В хирургической клинике выполнено 87 ЛХЭ при остром холецистите. Женщин было 81 (93,1 %), мужчин 6 (6,9 %). Возраст от 20 до 82 лет. У 34 (39,1%) имелись сопутствующие заболевания. Всем пациентам проводили УЗИ органов брюшной полости. Конкременты в желчном пузыре выявлены у 85 (97,7%) человек. До операции проводилась консервативная тера­пия направленная на уменьшение тяжести воспаления.

Оперативное вмешательство начинали с ревизии брюшной полости. У большинства больных выявлен спаечный процесс. Чаще желчный пузырь был спаян с большим сальником, реже с верхней горизонтальной ветвью двенадцатиперстной кишки. Катаральный ОХ диагностирован у 50 больных, флегмонозный - у 24, гангренозный – у 4. У 7 больных обнаружена эмпиема желчного пузыря, у 2 - деструкция его стенки с образованием парапузырного асбцесса. У 22 больных отмечен воспалительный инфильтрат, что обусловливало тех­нические трудности и повышенную кровоточивость тканей во время выделе­ния желчного пузыря.

Значительное напряжение стенки пузыря требовало осуществления пункции в области дна и аспирации содержимого. Тупым и острым путем выделяли тело пузыря из сращений максимально близко к стенке желчного пузыря. При выраженном деструктивном процессе в стенке пузыря его удаление осуществляли с помощью контейнера во избежание инфицирования брюшной полости и потери конкрементов. Проводили тщательную санацию подпеченочного, поддиарагмального пространств. Операцию завершали дренированием поддиафрагмального и подпеченочного пространств с помощью полихлорвиниловых дренажей, в отдельных случаях в правом подреберье устанавливали перчаточно-трубчатый дренаж. Троакары удаляли из брюш­ной полости с обязательным осмотром на предмет возможного кровотечения из участков их введения.

Длительность операции составляла от 45 до 95 мин., в среднем 50 мин.

Конверсия была произведена в 3 (3,4%) случаях: из-за выраженного воспалительно-инфильтративного процесса в воротах печени.

Частота интраоперационных осложнении составила 3 (3,4%). Кровотечение из ложа желчного пузыря наблюдали у 2 больных, из пузырной артерии у - 1. Гемостаз удалось достичь путем прицельной коагуляции шариковым электродом, наложением клипс. У 2 больных наблюдалось послеоперационное желчеистечение из ложа пузыря, которое самостоятельно прекратилось в сроки от 3 до 5 суток. Инфильтрат околопупочной раны был отмечен у 1 больного.

В послеоперационном периоде больным проводи­ли инфузионную, антибактериальную и обезболивающую терапию. Средний срок пребывания больных составил 6,2±2,1. Послеоперационной летальности не было.

Таким образом, ЛХЭ может успешно применяться при остром холецистите. Преимуществами ЛХЭ у больных ОХ по сравнению с открытой операцией являются: малая травматичность операции и отсутствие выраженного болевого синдрома, позволяющие активизировать больных в более ранние сроки для профилактики различных послеоперацион­ных осложнений; сокращение продолжительности лечения больного в стационаре; ранняя трудовая реабилитация, что обу­словливают выраженный экономический эффект.


ОПЫТ ЛАПАРОСКОПИЧЕСКОЙ ХОЛЕЦИСТЭКТОМИИ ПРИ ХРОНИЧЕСКОМ ХОЛЕЦИСТИТЕ

Братушка В.А.*, Кравец А.В.*; Пятикоп Г.И., ассистент

Сумская областная клиническая больница*

Лапароскопическая холецистэктомия (ЛХЭ) с каждым годом находит все больше сторонников. Малая травматичность вмешательства, более легкое течение послеоперационного периода и сокращение сроков лечения с хорошими непосредственными и отдаленными результатами являются основными достоинствами этого вмешательства.

Проанализированы результаты лечения 1143 больных, которым произведе­на ЛХЭ при хроническом холецистите. Мужчин - 71 (6,2%), женщин - 1072 (93,8%), возраст больных от 18 до 80 лет.

Дооперационное обследование больных включало общеклинические исследования, электрокардиографию, ультразвуковое исследование печени, желчного пузыря, поджелудочной железы, которое позволяло выявить сопутствующую патологию, оценить состояние желчного пузыря. Сопутствую­щие заболевания выявлены у 247 (21,6%): гипертоническая болезнь - у 76, ожирение - у 188, сахарный диабет - у 9, бронхиальная астма – 3, язвенная болезнь – 5 больных, варикозное расширение вен нижних конечностей – 6 больных.

Операции выполняли по классической методике с соблюдением всех пра­вил наложения карбоксиперитонеума и введения первого троакара. В 7 (0,6%) наблюдениях первый троакар устанавливали с помощью микролапаротомии с последующим наложением пневмоперитонеума у больных, которым ранее была произведена лапаротомия. Осложнений, связанных с наложением пневмоперитонеума или введением троакаров, не отмечено.

У 46 (4,02%) больных обнаружен спаечный процесс различной степени выраженности.

Интраоперационные осложнения возникли у 5 больных: перфорация желчного пузыря - у 3, повреждение общего желчного протока у 1, кровотечение из пузырной артерии - у 2 больных.

Переход на открытую лапаротомию потребо­вался всвязи с резко выраженным спаечным процессом в области гепатодуоденальной связки у 7 больных, кровотечением из пузырной артерии - 1, повреждением общего желчного протока - 1.Дренирование поддиафрагмального и подпеченочного пространств осуществляли во всех случаях. Дренажи извлекали через 2-3 суток.Ранние послеоперационные осложнения возникли у 4 (0,3%) больных (кровотечение из ложа пузыря -1, по­слеоперационный панкреатит - у 1, инфильтрат в области прокола - у 2). Продолжительность лечения в стационаре составила 5,7 дней. Послеоперационной летальности не было.

Наш опыт клинического применения ЛХЭ свидетельствует, что этот способ операции является менее трав­матичным вмешательством по сравнению с аналогичной операцией посредством лапаротомии, что сокращает сроки пребыва­ния пациента в стационаре и восстановления трудоспособности. Частота осложнений при выполнении лапароскопической холе­цистэктомии может быть существенно умень­шена за счет строгого соблюдения оперирующим хирургом принципа прецизионности проведения всех манипу­ляций на всех этапах вмешательства.
ЛАПАРОСКОПИЧЕСКАЯ ХОЛЕЦИСТЭКТОМИЯ У БОЛЬНЫХ, ПЕРЕНЕСШИХ ОПЕРАЦИИ НА ОРГАНАХ БРЮШНОЙ ПОЛОСТИ

Мысловский И.А., Кравец А.В., Кобылецкий С.Н.

Сумская областная клиническая больница

Лапароскопическая холецистэктомия (ЛХЭ) ста­новится "традиционной" операцией во многих хирургических стацио­нарах. Однако неко­торые технологические аспекты ЛХЭ требуют дальнейшей разработки, в частности, возможность ее осуществления и выбор оперативно­го доступа у пациентов, которым ранее выполнены различные абдоминаль­ные операции.

ЛХЭ произведена 1230 больным в возрасте от 18 до 82 лет. У 62 (5,04%) больных ранее выполнены операции на органах брюш­ной полости и брюшной стенке: у 38 (61,3%) - аппендэктомия, у 19 (30,6%) - выполнена лапаротомия (у 4 - использован доступ Пфанненштиля, у 13 - нижняя срединная лапаротомия, у 2 - верхняя срединная), у 5 (8,1%) пациентов применены различные виды пластики по поводу пупочной грыжи и грыжи белой линии живота.

У 12 пациентов, ранее оперированных с использованием нижнего срединного лапаротомного доступа, доступа Волковича - Дьяконова, по по­воду пупочной грыжи, первый троакар вводили и накладывали пневмоперитонеум в надчревной области как наиболее удаленной от зоны предшество­вавшего оперативного вмешательства. После наложения пневмоперитонеума и вве­дения лапароскопа в брюшную полость оценивали распространенность и выраженность спаечного процесса. Затем под визуальным контролем вводили троакар с инструментом и осуществляли рассечение спаек, освобождая простран­ство для дальнейших манипуляций, с использованием коагуляции. Наиболее мощные спайки предварительно лигировали клипсами, затем пересекали.

У 9 пациентов, у которых ранее применяли средний и нижний ли­бо верхний срединный лапаротомный доступ, применен метод открытой лапароскопии. Вначале производили разрез кожи и подкожной клетчатки выше или ниже пупка. Апоневроз рассекали по белой линии живота, на его края накладывали провизорные швы и вскрывали брюшную полость. Осуществляли пальпаторную ревизию, разъединяя сращения вблизи разреза. Поднимая края апоневроза за нити-держалки, вводили лапароскоп и под визуальным контролем оценивали выраженность спаечного процесса. При наличии свободной от сращений внутренней поверхности передней брюшной стенки отверстие в апоневрозе герметично заши­вали на троакаре и накладывали карбоксиперитонеум. Дальнейшие этапы опе­ративного вмешательства аналогичны общепринятым. У 1 пациента, которому ранее произведена верхняя срединная лапаротомия, из-за массивного спаечного процесса войти в брюшную полость не удалось даже с применением "открытой" лапароскопии, ему произведена открытая холецистэктомия. У остальных пациентов, оперированных с применением данного метода, интра- и послеоперационных осложнений не было.

Таким образом, рациональный выбор и использование различных оперативных доступов при ЛХЭ у пациентов, ранее оперированных на органах брюшной полости и брюшной стенке, позволяет значительно расширить показания к ее применению, а также избежать многих технических трудностей во время выполнения вмешательства.



Секція хірургії 2
ГЕПАТОЄЮНОСТОМІЯ – МЕТОД КОРЕКЦІЇ БІЛІАРНОЇ ГІПЕРТЕНЗІЇ

У “НЕОПЕРАБЕЛЬНИХ” ХВОРИХ

Кононенко М.Г., професор; Ситнік О.Л., асистент; Кащенко Л.Г.,

Бугайов В.І. – доценти; Пак В.Я., асистент; Лобода Ю.М., лікар-хірург

СумДУ, кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології

За період 1993 – 2006 рр. в хірургічних відділеннях Сумської міської клінічної лікарні №5 гепатикоєюностомію виконано 11 пацієнтам віком від 56 до 76 років. Чоловіків було 3, жінок - 8.

Всі хворі скаржилися на жовтяницю шкіряних покровів, свербіж шкіри, ахолічний кал. Помірний біль в епігастральній та правій підреберній ділянках відмічали 10 чоловік. У 1 хворого жовтяниця не супроводжувалася больовим синдромом. Тривалість захворювання від появи жовтяниці до звернення за медичною допомогою складала від 1 тижня до 1 місяця. Гіпербілірубінемія була від 210,5 до 772,5 ммоль/л. Всі хворі мали супутню соматичну патологію. З’ясовували причину біліарної гіпертензії під час ультразвукового дослідження черевної порожнини - виражене (до 5 – 9 мм) розширення внутрішньопечінкових жовчних проток при нормальному (7 – 8 мм) діаметрі гепатикохоледоху.

Після підготовки протягом декількох діб хворих оперували. У всіх пацієнтів пухлина (рак підшлункової залози – у 4, рак жовчного міхура – у 2, рак позапечінкових жовчних шляхів – у 2, рак правої долі печінки – у 1, рак тіла шлунка – у 1) та хронічний запально – рубцевий процес (у 1) розпоширювався на ворота печінки. Після біопсії мобілізували ліву долю печінки і проводили її крайову резекцію на протязі 8 – 10 см і глибиною до 4 см. Гемостаз здійснювали обшиванням судин. Виявлені крупні (3 -5 мм) внутрішньопечінкові протоки катетеризували поліхлорвініловою трубкою відповідного діаметру, яку фіксували підшиваючи до стінки протоки. Крізь вікно в mesocolon проводили тонку кишку на довгій петлі і накладали двома рядами швів гепатоєюноанастомоз та міжкишковий анастомоз за Брауном. Замість заглушки, яка надто часто реканалізується, привідну петлю тонкої кишки пересікали, з пери тонізацією обох кукс, біля гепатоєюноанастомозу.

У оперованих хворих вже протягом першого тижня після гепатоєюностомії жовтяниця клінічно зменшувалася, а білірубінемія знижувалася в 2,5 – 3 рази в порівнянні з доопераційним рівнем.

Післяопераційні ускладнення спостерігали у 2 (18,2%) пацієнтів: неспроможність швів гепатоєюноанастомозу – у 1, інфільтрат черевної порожнини - у 1. Померли 3 (27,3%) пацієнти внаслідок декомпенсації тяжкої супутньої патології серцево-судинної системи (1); розпаду пухлини шлунка, ракової інтоксикації (1); гострої печінкової недостатності (1).

Таким чином, гепатоєюностомія є достатньо ефективним оперативним втручанням для усунення біліарної гіпертензії з блоком на рівні воріт печінки, коли виконання інших методик операцій технічно неможливе.
ЛІКУВАННЯ ХВОРИХ НА ГОСТРІ ПОРУШЕННЯ МЕЗЕНТЕРІАЛЬНОГО КРОВООБІГУ

Даниленко І.А., аспірант

Науковий керівник – д. м.н., проф. Кононенко М.Г .

СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології

Мета: порівняти ефективність різних методів оперативних втручань при гострому порушенні мезентеріального кровообігу (ГПМК).

Проведено ретроспективний аналіз історій хвороб 253 пацієнтів з ГПМК, що лікувалися в двох хірургічних відділеннях МКЛ №5 з 1993 по 2007 роки. Прооперовано 210 (83%) пацієнтів. Діагностично-симптоматичні втручання виконані у 115 (55%), а саме: лапароцентез, як єдине втручання, – у 10, діагностична лапаротомія – у 48, введення в брижу тонкої кишки новокаїн-гепарин-гідрокортизонової суміші – у 57. Померло 88 (77%). В усіх 27 осіб, що вижили, був венозний тромбоз. Радикальні втручання проведені у 95 (45%). Померло 41(43%). Серед радикальних втручань впроваджено найсучасніші - емболектомія з резекцією різної довжини кишечної трубки – у 7 (померло 3) та резекція нежиттєздатної ділянки без накладання анастомозу з подальшою програмованою релапаротомією - у 5 (померло 3). До виконання прийнята тактика “second – look”, що дозволяє зменшити час втручання на фоні важкого стану та відновити безперервність кишечника у більш сприятливих умовах.

Висновки: висока загальна летальність (67%) при ГПМК вимагає активної хірургічної тактики, незважаючи на стан пацієнта та стадію хвороби.


КЛІНІКО-МОРФОЛОГІЧНІ ПАРАЛЕЛІ ПРИ ГОСТРОМУ ПОРУШЕННІ МЕЗЕНТЕРІАЛЬНОГО

КРОВООБІГУ

Даниленко І.А., аспірант

Науковий керівник – д. м.н., проф. Кононенко М.Г .

СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології

Мета: виявити залежність між видом та обсягом ураження кишечника та клінічними сигнальними ознаками гострого порушення мезентеріального кровообігу(ГПМК).

Проведено ретроспективний аналіз історій хвороб 253 пацієнтів з ГПМК, що лікувалися в х/в №1 та х/в №2 МКЛ №5 з 1993 по 2007 роки. Виявлені закономірності:

-ішемічне випорожнення (27 хворих) виникає переважно (74%) при тотальному артеріальному ураженні тонкоі кишки;

-симптом „малинового желе” (24 хворих) частіше (53%) спостерігається при артеріальній тромбоемболії з ураженням всієї тонкої та правої половини товстої кишок;

- при підвищенні артеріального тиску в стадії ішемії ( 25 хворих) спостерігалося (у 83% ) тотальне артеріальне ураження тонкої кишки, відсутність цього симптому при венозному тромбозі;

-порушення серцевого ритму у 135(53%) хворих, що переважно призводило до емболічних уражень;

-блискавичний перебіг розвивався виключно при високих артеріальних тромбоемболіях;

-симптом Кід’яна-Мондора спостерігався в одного хворого (0,4%);

-в 24% хворих у минулому (анамнестичні факти) були тромбоемболічні ускладнення.

Висновки: класичні сигнальні симптоми ГПМК спостерігаються переважно при поширених ураженнях кишечника.
ДІАГНОСТИКА ГОСТРИХ ПОРУШЕНЬ МЕЗЕНТЕРІАЛЬНОГО КРОВООБІГУ

Даниленко І.А., аспірант

Науковий керівник – д..м.н., проф. Кононенко М.Г .

СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології

Мета: дослідити якість діагностики гострих порушень мезентеріального кровообігу (ГПМК).

Проведено ретроспективний аналіз історій хвороб 253 пацієнтів з ГПМК, що лікувалися в х/в №1 та х/в №2 СМКЛ №5 з 1993 по 2007 роки. З 246 пацієнтів на догоспітальному етапі 16 консультовані лікарями різного фаху, ще 33 – госпіталізовані в соматичні відділення. Правильний діагноз встановлено у 25(10%) хворих, з них при артеріальному ураженні в ст. ішемії – у 3(11%), ст. інфаркту – у 6(8,5%), ст. перитоніту – у 13(13%); при венозному тромбозі – у 3(5,5%). При госпіталізації в х/в захворювання діагностовано у 88(35%): при артеріальному ураженні в ст. ішемії – у 7(26%), ст. інфаркту –у 15(21%), ст. перитоніту – 53(53%); при венозному тромбозі – у 13(24%). Серед 164 пацієнтів з недіагностованим ГПМК правильний вірний діагноз встановлено за 2 год. у 3, за 6 год. у 9, за 12 год. у 24, за добу у 36, за 48 год. у 54, більше 2 діб у 64. Наявні лабораторні та рентгенологічні методики виявились недостатньо чутливими та специфічними. Лапароцентез проведений у 15(6%) осіб, чутливість 87%. Серед 164 пацієнтів з недіагностованим при госпіталізації ГПМК у 100 (61%) пацієнтів істинна патологія з’ясувалася в різні терміни тільки під час лапаротомії.

Висновки: важкий та швидкий незворотній перебіг захворювання потребує ранньої цільової госпіталізації в х/в та активного діагностично-оперативного процесу при найменшій підозрі на ГПМК.


НЕСПРОМОЖНІСТЬ ШВІВ ГЛОТКИ ПІСЛЯ ЛАРІНГЕКТОМІЇ

Гребенюк А.І., лікар-інтерн

Науковий керівник – к.м.н. Винниченко І.О.

СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології

Серед злоякісних новоутворень верхніх дихальних шляхів перше місце належить раку гортані. У структурі загальної захворюванності на онкологічні хвороби рак гортані займає 9 місце у жінок і 4 – у чоловіків, що за данними літератури (А.И. Пачес, 2000; Б.М. Втюрин и соавт.,1987) складає 1,8 – 2,2%.

Актуальним питанням в хірургічному лікуванні раку гортані є поліпшення результатів загоєння рани після виконання ларінгектомії. Функціональні та анатомічні особливості органа сприяють неспроможності шва глотки. Це супроводжується нагноєнням рани і утворенням стійких дефектів глотки. Для відновлення цілісності глотки нерідко вимушено використовують реконструктивні операції.

За даними літератури (П.Г.Бітюцький, 1973; А.І. Пачес, 1988; Maw, Lavelle, 1972; P.M.J.Scott, 1993) частота розвитку ускладнення варіює в діапазоні від 4 до 38%.

Частота розвитку цього ускладнення залежить від багатьох факторів загального і місцевого характеру. Серед них ведуча роль належить:

передопераційній променевій терапії, яка викликає порушення кровообігу в тканинах;

розширеному і комбінованому оперативному лікуванню з недотриманням ретельної операційної техніки;

механічному подразненню глотки стравохідним зондом і трахеостомічною трубкою;

наявності супутньої патології.

Все це приводить до зниження загальної резистентності та репаративної регенерації тканин в зоні оперативного втручання.

Урахування всіх можливих факторів ризику розвитку неспроможності швів глотки і, насамперед, удосконалення хірургічної техніки дозволило б досягнути загоєння рани після ларінгектомії первинним натягом, знизити загальну частоту післяопераційних ускладнень, пов'язаних з неспроможністю глоткового шва, утворенням нориць, езофаго- і фарінгостом.
ВИБІР ОПТИМАЛЬНОГО МЕТОДУ ГЕМОСТАЗУ ПРИ ТРАВМАТИЧНОМУ ПОШКОДЖЕННІ ПЕЧІНКИ

Бойчунь А.О., лікар-інтерн

Науковий керівник - д. м.н., проф. Кононенко М.Г.

СумДУ , кафедра хірургії з дитячою хірургією та курсом онкології

Травматизм стає надзвичайно актуальною проблемою. Довготривалий прогноз науковими закладами свідчить, що до 2020 р. у світі перше місце буде займати летальність від травматизму. Невпинно зростає частота закритих пошкоджень живота. В структурі абдомінальної травми досить частими ( перше-третє місце ) є пошкодження печінки, при яких небезпечна кровотеча. Про тяжкість пошкодження цього органу свідчить той факт, що у 1/3 травмованих кровотеча буває неконтрольованою, із-за чого значна частина потерпілих помирає на місці пригоди чи при транспортуванні і навіть 7,3% на операційному столі ( А.С.Ермолов и соавт.,1998 ).

Надто небезпечна артеріальна кровотеча. Способи її зупинки ( шви печінки, тампонада, гепатопексія та ін. ) при такій кровотечі неефективні. В критичній ситуації для гемостазу вимушено перев'язують печінковву артерію. Відношення до цієї маніпуляції неоднозначне, навіть діаметрально протилежне.

По-перше, одні автори (Тон Тхан Тунг, 1967; А.С. Ермолов и соавт., 2003, М.Х.-Б. Татаршаов и соавт., 2003) вважають перев'язку печінкової артерії можливою, інші ж ( В.С. Шапкин и соавт., 1977: Г.Н. Цыбуляк, 1995 ) до цього відноситься негативно, як до надто небезпечної процедури, оскільки можливий некроз органу.

По-друге, немає одностайної думки, на якому рівні перев'язувати печінкову артерію. Одні автори вважають, що допустима лігатура a.hepatiсa propria. Інші ж стверджують, що більш безпечна перев'язка a.hepatiсa communis. Отже, ці питання ще не вирішено.

Із доступної літератури нам невідомо, чи вивчалася ця проблема в анатомічному експерименті і на тваринах. Тому для з'ясування цих питань і планується наукове дослідження. Кровопостачання печінки в умовах ішемії ( лігату-ра на різних рівнях печінкової артерії ) планується вивчати, по-перше, в анатомічному залі з наливкою; по-друге, в віварії на дрібних тваринах.

Метою даного дослідження є визначення оптимального місця перев'язки печінкової артерії при травматичній артеріальній кровотечі з печінки.

Очікувані результати: покращення результатів хірургічного лікування хворих з тяжкими травматичними пошкодженнями печінки.

1   2   3   4   5   6   7   8   9   ...   42


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка