Стрибожа внука



Скачати 155.21 Kb.
Дата конвертації15.09.2017
Розмір155.21 Kb.



УДК 821.161.2-32.09

Ірина Бурлакова,

канд. філол. наук, докторант

м. Київ
ІСТОРИЗМ ЯК ЧИННИК ФОРМУВАННЯ КОНЦЕПТОСФЕРИ МАЛОЇ ПРОЗИ ФЕДОРА ДУДКА (НА МАТЕРІАЛІ ТВОРІВ “СТРИБОЖА ВНУКА”, “НАД ДНІПРОМ” ТА “КУМЕДНА ПАННОЧКА”).

У статті розглядається ряд питань, пов’язаних з інтерпретацією важливих складових поетики малої прози письменника-мурівця Ф.Дудка – жанрового спектру його творчості та функціонування домінантних мотивів. У роботі акцентовано увагу на «деталізації історії» як на істотній риси індивідуального стилю Ф.Дудка, що значною мірою визначило й наративну стратегію автора, і специфіку новелістичного дискурсу письменника з позиції рецептивної естетики. Такий ракурс дослідження дозволяє визначити основні жанромодифікуючи чинники малої прози Ф.Дудка.

Ключові слова: мала проза, наративна стратегія, новелістичний дискурс, жанромодифікуючи чинникі

In the article the issues concerning interpretation of integral poetics elements in the short stories by Theodor Dudko are considered, namely the genre particularities and dominant motives that function in his prose are analyzed. The article is focused on the means ‘rendering history in detail ’ that is a major feature of the author’s individual style and an instrument for his narrative strategy and novelistic discourse from the point of view of receptive aesthetics. Such approach to the research allows to define the main factors that modify genre system in the short stories by Theodor Dudko.

Key words: short stories, narrative strategy, novelistic discourse, factors that modify genre system

В статье рассматриваются вопросы, связанные с интерпретацией важных составляющих поэтики малой прозы писателя-муровца Ф. Дудко – жанрового спектра и доминирующих мотивов его творчества. В работе акцентируется внимание на “детализации истории” как на основной черте индивидуального стиля Ф. Дудко, что в большей степени определило наративную стратегию автора и специфику новелистического дискурса писателя с позиции рецептивной эстетики. Такой ракурс исследования позволяет определить основные жанромодифицирующие составляющие малой прозы Ф.Дудко.

Ключевые слова: малая проза, наративная стратегія, новелистический дискурс, жанромодифицирующие составляющие.

Літературна спадщина Ф. Дудка – одного з представників Мистецького українського руху – є маловивченим явищем на тлі мурівської новелістики. Знаний в Україні у доеміграційний період своєї творчості переважно як романіст, Ф. Дудко залишається майже незнаним як майстер малих прозових форм, бо саме на мурівський період творчості припадає розквіт його новелістичного таланту, що мотивує зацікавленість автора статті постаттю цього прозаїка. Новели та оповідання Ф. Дудка засвідчили стильову багатогранність автора, представивши його як митця з широким жанрово-тематичним спектром творчості. Дослідження малої прози Ф. Дудка в аспекті жанрово-стильових особливостей його письма дозволить доповнити жанрову характеристику малої прози письменників МУРу. Актуалізуючи у цій статті питання історичного дискурсу новелістики Ф. Дудка, автор ставить на меті описати одну з домінант стилю письменника, виявляючи найбільш сталі характеристики змістового простору творів на історичну тематику.

Серед чисельних зразків малої прози у творчості Ф. Дудка є оповідання на історичну тематику, зокрема “Стрибожа внука”, яке було опубліковане 1937 року й перевидавалося 1948 року в Авґсбурзі. Твір має підзаголовок “оповідання з часів великого князя Ярослава Мудрого”. Перед читачем – події часів князювання Ярослава Мудрого. Головним героєм твору є не князь, а митрополит Іларіон, який уміло направляє дочок князя, скеровує їхні почуття.

Активний розвиток жанру історичного оповідання в українській літературі припадає на 40 – 60-х рр. XIX століття. Переважно сюжетною основою таких творів були народні легенди, перекази та історичні пісні, однак дуже швидко художні шукання письменників зосередилися на складних внутрішних взаємозв’язках психічних процесів, станів, властивостей і дій, настроїв і поведінки людини [3, с.149].

Системне осмислення формотворчих аспектів, типології історичної прози визначають стратегію аналізу та міркувань у працях таких українських та західних літературознавців, як Л. Александрова, С. Андрусів, І. Варфоломєєва, А. Гуляк, М. Ільницький, Ф. Кейда, Г. Ленобль, Р. Мессер, В. Оскоцький, А. Пауткін, С. Петрова, О. Проценко, Л. Ромащенко, М. Сиротюк, І. Скачкова, М. Слабошпицький, В. Чумак, Н. Чухонцева. Однак на тлі жанрологічних студій з історичної романістики ще й досі немає системної праці, яка б узагальнювала результати дослідження малих прозових жанрів і жанрових різновидів, виокремила цілісне літературознавче уявлення про особливості їхньої художньої структури, формозмістову єдність, поетикальні засоби.

Жанри історичної малої прози – досить гнучкі, тематично розмаїті, саме тут часто дослідник має можливість спостерігати процеси жанрової дифузії, коли, скажімо, історичне оповідання містить у собі ознаки притчі, легенди тощо. Однак провідною ознакою, що визначає жанрово-стильову природу таких текстів, залишається тематика – переважно історична – та часова дистанція, яка відділяє і віддаляє автора і читача від зображуваних подій.

Жанрові витоки історичного оповідання у ранній період українського письменства науковці вбачають у становленні руської агіографії в другій половині XI століття (на це вказує, зокрема, Ю. Ковалів у “Літературознавчої енциклопедії” [6]. Дослідниця української белетристики періоду давньої літератури Г. Павленко стверджує, що в житіях та літописах ХVII – початку ХVIII століть середньовічне прагнення правдивості історичної розповіді поступається принципу “дозволеності художнього вимислу” [7, с.115], що змінює співвідношення художнього вимислу і домислу у творах на історичну тематику, однак цей процес у той історичний період йде повільно – аж до середини ХІХ століття. Історичне оповідання, в якому героїзуються персонажі, виводять легендарні постаті, докладно описуються етнографічні деталі побуту та світосприйняття, ідеалізуються герої тощо, було розвинене письменниками саме середини XIX століття – реалістами за способом художнього мислення, однак романтиками за типом світовідчуття. Тому їхні історичні твори мали жанрові форми легенди, переказу, навіть казки (“Невільничка”, “Кармелюк” Марка Вовчка, “Шкворин рід” С. Носа, “Голка”, “Матусине благословення”, “Марко Проклятий” О. Стороженка тощо). І. Бабенко переконує, що українські белетристи другої половини XIX ст. урізноманітнили художні ознаки як історичного романтичного оповідання (С. Воробкевич, І. Нечуй-Левицький, Ю. Федькович), так і реалістичного (С. Бердяєв, О. Левицький, О. Стороженко, М. Уманець, І. Франко) [2, с.9-12].

Докорінно змінюється співвідношення “реального – вигаданого”, основною прикметою малої історичної прози стає наявність історії (документ, дослідження), історичних подій та постатей, достовірність викладу матеріалу, неоднакова міра інтерпретації вимислу, домислу. С. Андрусів так класифікує тип вигадки та узагальнення, притаманних творам на історичну тематику: романтичний, конкретно-реалістичний і образно-нарисовий [1, с.98].

Жанрова установка автора “Стрибожої внуки” – написати твір із часів князювання Ярослава Мудрого – визначає і композиційну будову твору. Розпочинається він із панорамної картини життя у столиці Київської Русі. Галерею образів та сюжетних ліній автор поступово розширює та доповнює – з’являється і князь, і митрополит Іларіон, і дочка Ярослава Ганна, і закоханий у неї хлопець, і Гарольд Сміливий, який згодом одружиться на Єлизаветі Ярославні, і франкські посли, які приїхали свататися до Ганни, і тривожний Поділ, і суд над торгівцями людьми, який справедливо вершить Ярослав Мудрий.

Послідовне розгортання часу і простору в творі, нанизування подій – це ті ознаки, які можна спостерігати в оповіданні Ф. Дудка “Стрибожа внука”: усі сюжетні лінії спрямовані на те, щоб розкрити майбутню місію Ганни, показати ті традиції, які вона забере із собою до Європи, той спосіб мислення, світобачення, які є уже сформованими і цінними для майбутнього державного діяча.

В оповіданні “Стрибожа внука” безліч ретардаційних моментів, здебільшого описів (пейзажів, інтер’єрів), які, з одного боку уповільнюють оповідь, а з іншого, допомагають відтворити колорит епохи через деталізацію ознак часу на рівні побуту. Уповільнене розгортання хронотопу націлює на вдумливе читання і пошук сутності твору. В оповіданні відсутня детективна інтрига, слабо виражений зовнішній конфлікти, як-от: викриття митрополитом Іларіоном “гріховної тайни” Ганни – її зв’язку із боярським сином Славутою, “що був довгий час у Царгороді, де вчився у грецьких школах, що покохав князівну, що сьогодні вночі мав викрасти її з великокняжого терему і, за допомогою вірменських купців, утекти з нею до Греції” [5, с.49].

Ф. Дудко поєднує в оповіданні “Стрибожа внука” і романтичний, і конкретно-реалістичний підходи. Водночас його твір не можна віднести до історико-біографічного оповідання – надто розгалужені сюжетні лінії, які об’єднуються підкреслено умовно одним персонажем – митрополитом Іларіоном, який стає безпосереднім учасником усіх подій: і сватання, і візиту послів, і любовних пригод Ганни, і почуттів Гарольда, і бунту на Подолі, і суду Ярослава. До того ж назва оповідання – “Стрибожа внука” – зорієнтовує читача саме на Ярославну, й, що цікаво, не на християнську традиції, а на язичницьку. Стрибог – одне із семи божеств, яким поклонялися давні слов’яни, бог вітру, стрибожі внуки – вислів, який трапляється у “Слові о полку Ігоревім”, є синонімом до слова “вітер”. Отже, стрибожа внука можна трактувати як онука вітру, та, що розносить по світу нову віру, нову культура, інший спосіб мислення та світосприйняття.

Попри такий смисловий акцент, оповідання Ф. Дудка не можна віднести до тих, що є історико-етнографічними за своїм спрямуванням й покликані відтворювати колорит доби, звичаї та традиції давніх часів. Навіть жанрове визначення автора у цьому випадку не відіграє великої ролі: часи Ярослава тут представлені через долі окремих часів, а висновки письменника, головна ідея твору, вочевидь, висловлена наприкінці твору: “добро і велич держави вимагають від людей іноді дуже болючих, але конечних жертв” [5, с.88]. Ці слова каже митрополит Іларіон княжні Ганні, коли вона від’їжджає із Києва. Символічний і фінал твору: “…за сизою смугою рідного обрію, за руським крайнебом, таємниче ховалася в далечині чужа, туманна, загадкова безвість” [5, с.88].

Прикметно, що у цьому уривку протиставляються “рідний обрій, руське крайнебо” та “чужа, туманна, загадкова безвість”. Від’їзд на чужину для Ганни – це свідомий розрив із коханим, батьком, родиною, й свідомий розрив із національною традицією, однак це усе – заради “добра і величі держави”. Ці символічні деталі, сюжетні особливості твору, особливості розгортання часу і простору націлені на відтворення аксіологічно-дидактичної ідеї служіння інтересам рідного краю, рідної держави. Навіть авантюрно-пригодницька та любовна лінії не затьмарюють цієї ідеї. Отже, оповідання “Стрибожа внука” не можна назвати й авантюрно-пригодницьким, це не популярна інтерпретація долі історичної постаті чи волелюбних ідей, які надихали месників краю, як, наприклад, у А. Кащенка. В оповіданні Ф. Дудка пейзажі, інтер’єри поєднуються із намаганням художньо змоделювати настрої, переживання, психічні реакції героїв, структура цього твору – описово-асоціативна, у ній сполучаються експресія, дидактична ідея та прагнення автора передати максимально точно історичний колорит.

“Стрибожа внука” має ряд ознак документально-белетристичного оповідання, що у своїй сукупності увиразнюють жанрову природу твору. Це такі ознаки, як відтворення відомостей про життя історичної особи, певний період із її життя, іноді невідомий широкому загалу, не підтверджений документально, що дозволяє автору розширити межу використання художнього вимислу; змалювання індивідуальних рис, вдачі, темпераменту, моделювання побутового й суспільного оточення персонажу; виписування історичного фону епохи, розкриття спадкоємності тих ідей, носіями яких були зображувані постаті; відтворення емоційно-психологічної реакції історичної постаті на життєві явища, важливі історичні події, учасником яких вона виступає; на діалектику співвідношення художнього вимислу і домислу впливає особистісний фактор, світобачення, життєвий досвід автора й духовність суспільства (у випадку із Ф. Дудком – це очевидна дидактична настанова твору, пов’язана, крім того, із мотивом відчуження особистості від рідного краю, свого народу та ін.); лаконізм, портретність, моделювання історії в людській долі, реконструкція етапів духовного шляху особистості; внутрішня структура тексту позначена спробою письменника осмислити такі категорії, як добро і зло, злочин і кара, гріх і спокута, вірність і зрада, особистість і маса на прикладі психо-емоційного сприйняття головного героя. Продуктивному урізноманітненню зображально-виражальних планів та ефектів у таких творах сприяють лексичні засоби, в яких виявляється рівень освіченості, інтелекту, особливості характерів персонажів, уміння письменника забарвлювати твір широкими смисловими асоціаціями, семантичними нюансами.

У творчому доробку Ф. Дудка є мала проза інших жанрових різновидів, зокрема, лірико-настроєва новела-спогад та авантюрно-пригодницьке оповідання. Зокрема, такі жанрово-стильові різновиди представлені у збірці “Дівчата очайдушних днів”, опублікованій 1948 року в Авґсбурзі. Шість творів (“Над Дніпром”, “Кубанська козачка”, “Кумедна панночка”, “Упир”, “Прожектор”, “Вистріл”) об’єднані спільною темою – доля жінки під час громадянської війни в Україні 1920-х років ХХ століття. Однак жанрово-стильові особливості творів – різні, а відтак, різні вони за ідейно-естетичними акцентами.

Серед інших виділяється своєю структурою твір “Над Дніпром”. Це лірико-настроєва новела-спогад, де домінують такі ознаки, як стислий обсяг твору, наявність переважно однієї сюжетної лінії, де зовнішній сюжет лаконічний, а внутрішній (видіння героя, алюзії, марення, відчуття, переживання) – розгорнутий; тип письма – лірико-настроєвий, звідси й перевага описів у структурі твору; відсутній автор-оповідач, спогад ведеться від імені головного героя; наявність слова-коду, слова-символу, яким освітлено усі почуття і переживання героя (у новелі “Над Дніпром” Ф. Дудка – це тиша і мовчання). Усе це й визначає ідейно-естетичні та жанрові особливості тексту.

Розпочинається і завершується новела “Над Дніпром” щемно-теплим зізнанням головного героя: “Роки мого життя – як розпатлані хмари в осінньому небі. Біжать у холодну безвість і все далі відносять мене від соняшних днів колишнього пережитого. Не знаю – може тільки через похмурість теперішнього видаються мені дні минулого такими ясними і може там нічого яскравого ніколи й не було. Може. Але я ввесь лину думками до нього і, як мрію, дорогу мрію, ношу в своїй душі бажання пережити один хоч би день із низки колишніх соняшних казок, що променистою ясністю дивляться ззаду на мене. Один хоч би день” [4, с.5] – це на початку тексту. Наприкінці таке ж зізнання: “Може тільки через похмуру безпросвітність теперішнього видаються мені дні колись пережитого такими яскравими й принадними. І може там нічого вартого уваги ніколи й не було. Але мене нестримно тягне в минуле і хочеться пережити з нього один хоч би день” [4, с.5].

Власне, таке ліричне за своєю тональністю обрамлення і визначає структуру твору: лірико-настроєва новела-спогад, написана у вигляді монологу. Відповідно до структури спогаду – уривчасті враження, емоції, алюзії, видіння головного героя, який переживає двоїсті почуття: “…жити на своїй прадідівській землі, бачити перед собою вільний простір великої рідної ріки і ховатися від людських очей, сидячи, мов той загнаний борсук, у диких хащах і чорних пущах! А все тільки тому, що ти хочеш бути вірним сином свого закутого в кайдани народу” [4, с.6].

У новелі “Над Дніпром” зовнішній сюжет мінімалізований: герой перебуває в постійному очікуванні-передчутті буремних подій у долі власного народу, власній долі та у передчутті появи нових почуттів. До цих грозових відчуттів додається виразно окреслена зневага до “студента лісової техніки” Семена Дехтеренка, начебто суперника у справах любовних. Однак лісова гущавина ховає самого героя, як ховає від нього істинні причини поведінки людей.

Автор викладає події та їх сприйняття у вигляді монологу, що передається через невласне пряме мовлення. У нього вплетені й пейзажні картини, й розмірковування про політичну ситуацію в країні, й любовні переживання; наявна спокійна тональність ще більш посилює відчуття передгроззя, зокрема, появи зрадника. До цього долучається ще одне відчуття, майстерно виписане Ф. Дудком, – відчуття особливої тиші і спокою. Воно є, по-перше, відчуттям “найгіршим”, як каже головний герой, і водночас – найкращим, бо у цій тиші, яка огортає месників, є звуки, які долинають до них вечорами: “…з дому лісничого долітали до нас звуки чудової надхненої фортеп’янової музики. Ми завмирали, слухаючи їх. Ми знали, що то грає Маруся – і грає для нас” [4, с.20].Так у ліричних тонах відтворено щемливе відчуття близькості із рідною душею, яке за радянської доби буде поступово руйнуватися. Рідною для героя стає й душа Семена Дехтеренка, який допомагає уникнути німецького полону, втекти, врятувати життя.

Описуючи начебто незначний випадок із життя головного героя, автор не називає його імені, що дозволяє відтворити загальні картини пережитого та духовний досвід унікального поколінням українців, яке згодом опиниться у вирі національної боротьби. Закцентованим у цій паузі між війнами і сутичками є спільне відчуття тиші і мовчання, що об’єднує усіх персонажів твору: і головного героя, який не освідчується Марусі у своїх почуттях, не виказує своєї присутності перед німцями, і Дехтеренка, який не виказує його, і Марусі, що виливає свої почуття у музиці, й музикою таки ж підтримує месників. Та найглибша тиша і мовчання запановує тієї ночі, коли їх переправляють Дніпровими водами: “Тихо хлюпотіло під човном, мерехтіли зірки в скляному дзеркалі Дніпрових вод і сторожка тиша стояла навкруги над широкою гладдю ріки, в якій пропливали невидні нам трупи” [4, с.24].Власне, тиша є окремим самодостатнім образом, що набуває у новелі кількох семантичних відтінків: тиша-мовчання, тиша-зізнання, тиша-незгода, тиша-опір, тиша-згода, тиша-спокій, тиша-передгроззя. Усі вони нюансуються за допомогою різноманіття відтворених психоемоційних станів головного героя: і мовчання, і зізнання, і незгода, і згода, і спокій, і передгроззя – це усе те, що переживає його свідомість і підсвідомість, коли він перебуває у лісі. Тут, на лоні природи, почуття загострюються, стають дуже виразними і гострими. Для цього автор обирає вже випробувану у новелі надзвичайно влучну і доречну форму письма – лірико-настроєвий невласне прямий монолог, в якому буде відсутня точка зору письменника, а оповідь буде вестися від імені головного героя. До того ж подана вона у вигляді спогаду – ще на початку твору головний персонаж зауважує на важливості насамперед відчуття, яке він намагається відтворити у своїй пам’яті, саме відчуття, а не події.

Спогадами насичені й події, описані у новелі “Кумедна панночка” – творі, присвяченому початку подій громадянської війни. У сконденсованому вигляді Ф. Дудко подає ті випадки із життя головного героя Карбовського, які вплинули на його психоемоційне життя, визначили життєву долю. Усі авантюрно-пригодницькі події твору об’єднані рікою, пароплавом, човном, пригодами, що пов’язані з цими образами. Річка – як мінливе життя, в якому немає місця нічому певному й усталеному. Річка несе героя навіть життя і він опиняється іноді в несподіваних для себе місцях – наприклад, серед повстанців. Та спершу його чекає зустріч із кумедною і милою панночкою Зіночкою – “це радість соняшна, це велике блакитне щастя!” [4, с.49].

Новелу написано уривчастими незакінченими реченнями – окличними, розповідними, питальними. Події передаються стисло й лаконічно: суспільно-політичне життя, заручниками якого є герої, проходить у творі як фон, уся увага зосереджена на описі почуттів Карбовського; більше того, його відчуття – це уривчастий монолог-сповідь, який автор часом подає як реальні події, а часом як спогад, постійно зміщуючи точки зору оповіді. Так, скажімо, другий розділ твору починається словами: “Пригадалося. Як сон. Давній, забутий сон…” [4, с.57]. Ще більш дивними, майже, як у химерному сні, виявляються події громадянської війни – серед повстанців Карбовський зустрічає Зіночку, отманку Орлицю: “І дивно йому… І якийсь солодкий сон йому ввижається…” [4, 74]. На цій світлій ноті Ф. Дудко завершує свою оповідь, і відкритий фінал захитує упевненість читача у реальності картини, яку перед ним розгорнув автор, а змушує піддати сумніву, що це й справді його життя. Відчуття химерності й несправжності подій, учасником яких є Карбовський, упродовж твору неоднакове: на початку – це щасливе марення і передчуття закоханості, а згодом – і кохання, яке з’єднує його із Зіночкою, але чим далі, тим більше ця химерність набуває темних, сірих відтінків, грозових, таємничих і суворих (до речі, на початку твору усі описані події відбуваються удень, а наприкінці – уночі). Тому відчуття солодкого сну оманливе: сувора правда буднів свідчить, що герої опинилися у самому вирі революційних подій, і річка, тихі води якої несуть їх на пароплаві, може розкидати їх по різних берегах.

Наскрізно ліризовані новели та оповідання Ф. Дудка відкривають перед читачем світ емоційного схвильованої сповіді письменника, чий духовний досвід формувався у часи історичних випробувань нації, які особливо гостро переживали українські письменники в екзилі. Подальші перспективи дослідження творчості Ф. Дудка автор статті пов’язує з можливість розширення літературного контексту через пошуки відповідних жанрово-стильових аналогій у “материковій” літературі.

Спостереження над новелістичним дискурсом Ф. Дудка з позиції проявів історичної свідомості автора дозволяють виявити ряд закономірностей у творенні історичного портрету нації. Так новела “Кумедна панночка” лірико-настроєва, як і новела “Над Дніпром”, однак роль спогаду тут мінімізована, його заступає образ сну – химерного, мінливого, він зміщує пласти реальності, зосереджуючи увагу героя на відчуттях, а не на подіях. За зовнішньою сюжетною лінією спостерігає читач, який, однак, мандрує не стільки лабіринтами подій і випадків, скільки нетрями спогадів про ці випадки та відчуття-навіювання. Це контрастує із можливими горизонтами очікування читача, образ якого з позиції рецептивної естетики сформований на основі досвіду пережитих ним буремних та трагічних подій. Такий читач запрограмований на очікування складної долі, яка, очевидно, чекає героїв.

Натомість новаторською стилетворчою домінантою історичного оповідання Ф. Дудка “Стрибожа внука” можна вважати переходи від локального історизму до макроісторичних масштабів, коли особистість української історії, наприклад, князь Ярослав Мудрий, княжна Ганна, принц Гарольд, митрополит Іларіон сприймається одночасно і як історичний персонаж, і як жива людина. Водночас ряд героїв набувають тих стійких типологічних ознак, що виводять їх на рівень вічних образів, знакових для української історії (як образ Ярослава Мудрого).

Конкретно локальні та панорамні історичні події, багатоплановість художньої інформації та експресивності передано за допомогою символічної назви твору – “Стрибожа внука”. Деталізуючи жанрову характеристику цього твору Ф. Дудка й зауважуючи його історичну домінанту, розглядаємо його як документально-белетристичне оповідання, де факти, покладені в основу твору, переосмислено автором у контексті асоціативно-дидактичних ідей.



Деталізація історичної конкретики в реалістичних картинах, подекуди навіть нарисовий стиль (зокрема, Ф. Дудко доповнює свої тексти докладними примітками, детально прописує одяг героїв, побут тощо), збагатились ширшим використанням художніх форм, більшою увагою до моральної сутності людини, а звідси – виваженим підходом до групування персонажів, який би дозволяв акцентувати увагу на ціннісних характеристиках кожного з героїв, розгалуженою системою сюжетних ліній та колізій, емоційною наснаженістю, нюансуванням суб’єктивного сприйняття факту.
ЛІТЕРАТУРА

  1. Андрусів С. Модус національної ідентичності: Львівський текст 30-х років ХХ ст. Монографія / С. Андрусів. – Львів: Львівський національний університет імені Івана Франка; Тернопіль: Джура, 2000.– 340 с.

  2. Бабенко І. Жанрова диференціація і поетика українського історичного оповідання ХІХ – початку ХХ ст.: Автореф. дис. … канд. філол. наук: – 10.01.01. Дніпр. нац. ун-т, – Дніпропетровськ, 2005. – 20 с.

  3. Білецький О. І. Зібрання праць: У 5-ти т. Т. 2: Українська література XIX – поч. XX ст./ О. І. Білецький. – К .:Наукова думка, 1965. – 671 с.

  4. Дудко Ф. Дівчата очайдушних днів / Ф. Дудко. – Авґсбурґ, 1948. – 133 с.

  5. Дудко Ф. Отаман Крук / Ф. Дудуко. – Авґсбурґ, 1948. – 76с.

  6. Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.1. / Авт.-уклад. Ю .І. Ковалів. – К.: ВЦ “Академія”, 2007.– 608 с.(Енциклопедія ерудита).

  7. Павленко Г. Становлення історичної белетристики в давній українській літературі. – К.: Наукова думка, 1984. – 186


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка