Становлення політичної нації як страте гічна мета політики національної безпеки в гуманітар ній сфері в рамках націоцентричного підходу



Скачати 355.49 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір355.49 Kb.



















































Становлення політичної нації як страте

гічна мета політики національної безпеки в гуманітар

ній сфері в рамках націоцентричного підходу

Теоретикометодологічний аналіз поняття «політична

нація»

Важливою умовою досягнення єдності українського сус

пільства є формування української політичної нації, яка буде

забезпечувати консолідацію громадян України навколо спіль

них національних інтересів і культурних цінностей342[с. 240].

Становлення політичної нації є одним із способів стабілізації

міжетнічних відносин, гармонійного узгодження інтересів ти

тульної нації та національних меншин, важливим стимулом

консолідації суспільства, що є одним з головних завдань полі

тики національної безпеки в гуманітарній сфері. Без націо

нальної консолідації неможливо забезпечити реалізацію

ключових стратегічних цілей нації та держави, зокрема


342 Чупрій Л.В. Формування української політичної нації в контексті забезпечення національної

безпеки Української держави.// Вісник Дніпропетровського університету. №9/2. Серія

Філософія. Соціологія. Політологія. Випуск 22(3). Том 20. Дніпропетровськ. – 2012. – С. 240–245.

313
Політика національної безпеки Української держави

в гуманітарній сфері

модернізацію, розвиток гуманітарної, економічної та інших

сфер суспільного життя, досягнути стабілізації внутрішньопо

літичної ситуації. У статті 11 Конституції України зазначаєть

ся, що держава сприяє консолідації та розвиткові української

нації, її історичної свідомості, традицій і культури, а також

розвиткові етнічної, культурної, мовної та релігійної самобут

ності всіх корінних народів і національних меншин України.

Дослідник В.П. Горбулін, виступаючи на круглому столі, за

значив з цього приводу: «Нам треба працювати над створен

ням політичної нації. Саме це сьогодні має сенс для України»343

[с. 42]. Але ставлячи таку високу мету, ми повинні чітко розу

міти, що цей процес може бути досить довготривалим (у Фран

ції єдина ідентичність формувалась майже два століття) і супе

речливим, так як різні соціальнополітичні групи мають дещо

відмінне бачення його сутності та шляхів реалізації. А врахо

вуючи сучасні українські реалії, коли деякі олігаргічнополі

тичні угрупування переймаються здебільшого власними інте

ресами, задля досягнення яких можуть використовувати амо

ральні чи навіть протиправні методи, що зумовлюють зростан

ня соціального напруження та розхитування внутрішньополі

тичної стабільності, питання формування консолідованої ук

раїнської політичної нації для них не є актуальним. Але тим не

менше в Україні на сьогодні більшість суспільнополітичних

груп прагнуть до реалізації цього важливого завдання, тому

теоретичне осмислення даного поняття є вкрай необхідним.

В даному контексті слід зазначити, що питання формуван

ня української політичної нації є питанням національної без

пеки. Ряд дослідників і визначають національну безпеку саме

як забезпечення безпеки нації. Зокрема дослідник Е.І. Скаку

нов зазначає, що національна безпека – «це стан, що забезпе

чує достатній рівень економічної і військової могутності нації

для протидії внутрішнім і зовнішнім загрозам»344[с.104].

Значну увагу питанням формування і становлення політич

ної нації та національної держави в контексті забезпечення

національної безпеки приділяє дослідник Здіорук С.І. Зокрема

він стверджує, що Українська державність, здобута наприкін

ці ХХ ст., є надзвичайно важливою не лише з точки зору


343Національна безпека України: стратегічні пріоритети та шляхи їх реа лізації: матеріали «круг

лого столу» / за заг. ред. О.В. Литвиненка. – К. : НІСД, – 2011. – 64 с.

344 Скакунов Э.И. Всеобъемлющая безопасность: модель перестройки международных отноше

ний // Государство и право. – 1997. – № 5. – С. 98–114.

314
Внутрішньополітичні аспекти політики національної безпеки

Української держави в гуманітарній сфері

піднесення національної гідності, а головне – у перспективі

повноцінної реалізації потенціалу країни і нації. Відповідно,

феномен самоідентифікації нації потрібно розглядати насам

перед з точки зору його потенціалу для повноцінного розвитку

нації, котрий, попри розмаїтість поглядів на цю проблему і

численні дискусії, з необхідністю потребує створення націо

нальної держави. Звідси очевидною є важливість пильного до

слідження чинників національної самоідентифікації, серед

яких вагоме місце посідає етноконфесійний345.

Здіорук С.І. також спростовує точку зору щодо того, що по

чинаючи з другої половини XX ст. роль національних держав у

міжнародних відносинах зменшується в міру того, як посилю

ються глобалізаційні процеси і набирають силу великі транс

національні корпорації, міжнародні громадські організації

тощо. Фактори глобалізації, що особливо яскраво виявили се

бе у процесі створення і становлення Європейського Союзу,

нібито демонструють невідповідність моделі суверенітету у

національній формі сучасним тенденціям світового розвитку.

На його думку така точка зору, скоріше, може бути виправда

ною для націй, які вже мають багатовікову історію національ

них держав, за час існування яких вони досягли певного рівня

національного розвитку, а можливо, в дечому і вичерпали його

потенціал у рамках національних держав. Інша річ нації, істо

рія яких склалася таким чином, що вони тільки нещодавно

здобули чи відновили власну державність або лише знаходять

ся на шляху до цього, до яких саме і відноситься українська на

ція. Без певного періоду розвитку на рівні національної дер

жави нація залишається «недорозвиненою» у багатьох важли

вих компонентах, і жодні транснаціональні структури не змо

жуть компенсувати цього відставання. Тому розвиток націо

нальної самосвідомості є одним з головних завдань Українсь

кої держави346.

В історичній ретроспективі серед дослідників, що активно

займалися питання націотворення та державотворення слід

згадати А. Крижанівського (С. Доленґи), Ю. Липу, М. Міх

новського, В. Винниченка, М. Грушевського, В. Липинського,

Ю. Вассіяна, І. ЛисякаРудницького, Д. Донцова, інших. Більш


345 Здіорук С.І. Проблеми національної церкви і національної релігії в українському суспільстві.

– [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.niisp.org/vydanna/panorama/issue.php?s=

gupr2&issue=2006_2

346 Там само

315
Політика національної безпеки Української держави

в гуманітарній сфері

детально зупинимося на ідеях останнього дослідника, який

був одним із засновників концепції інтегрального націона

лізму. Д. Донцов стверджував, що нація – це абсолютна цін

ність, і немає вищої мети, ніж здобуття незалежної національ

ної держави. Відтак безпека і інтереси нації повинні бути по

над усе. Д. Донцов був прихильником соціального дарвінізму і

вважав, що політика – це по суті дарвіністська боротьба наро

дів за виживання, відтак конфлікти між ними неминучі. З цьо

го випливало, що мета виправдовує засоби, що сила волі панує

над розумом, що краще діяти, ніж споглядати. Значну увагу

інтегральні націоналісти приділяли питанням розвитку та по

пуляризації української культури, історії, розвитку патріотиз

му, формуванню певного культу боротьби, самопожертви та

національного героїзму. Ми зустрічаємо в рядках Донцова:

«За Україну вільну від державитирана, вільну від колхозної

панщини. За Україну не пацифічну, що ставить мир у рабстві

понад усе, лиш за Україну, в якій віджив би давній войовничий

дух нації […] лише за Україну стародавнього князівського Киє

ва. Україну Хмельницького і Мазепи, Полуботка і Шевчен

ка»347[с. 206]. Д. Донцов сповідував колективізм, особливе

значення надавав соборності (національній єдності), відкидав

регіоналізм і прагнув контролювати всі прояви діяльності сус

пільства. Представники даної течії ставили націю над індиві

дом, хоча й закликали своїх прибічників бути «сильними осо

бистостями», які ні перед чим не спинились би для досягнення

тих чи інших цілей, але головною серед них повинна бути

побудова сильної нації та національної держави348[ с.153]. Слід

також відзначити певні негативні аспекти даної ідеології. Зо

крема в творах прибічників інтегрального націоналізму зу

стрічаємо певні елементи агресивності, расизму, нетерпимос

ті, шовінізму, зверхності. Наприклад: «Мусимо нести відваж

но свою віру, не схиляючи чола ні перед чужими, ні перед

власними «маловірами». Мусимо набрати віри в велику місію

своєї ідеї і агресивно ту віру ширити. Нація, яка хоче панувати,

повинна мати й панську психіку народуволодаря...» «Безсила

є та ідея, яка обмежується лиш «альтруїзмом» до себе, а по

збавлена «скаженої злоби» проти чужого світу349[с.193].
347 Донцов Д. Націоналізм. – Лондон: Українська видавнича спілка; Торонто: Ліга визволення

України, – 1966. – 363 с.

348 Там само

349 Там само

316
Внутрішньополітичні аспекти політики національної безпеки

Української держави в гуманітарній сфері

Таблиця 3.2.1. Ключові ознаки українського інтегрального

націоналізму

Народна держава (республіка)




Форма державного

правління


Тип політичного

режиму


Національна ідея

Політична еліта


Ієрархія цінностей

на чолі якої має стояти вождь

з необмеженою владою

Національна диктатура

як перехідна форма державного

будівництва

Нація (етнічна) – це

об'єднувальний і єдиний чинник

суспільного та державного буття

Провідна верства українських

патріотів, котрі покликані

будувати свою державу

і керувати нею

Нація (етнічна) – держава –

суспільств



Концепція Д. Донцова знайшла своє подальше практичне

втілення в ідеології ОУНУПА. Зокрема в програмних доку

ментах ОУН зазначалося:

1. Постанова Іго (основуючого) Конгресу ОУН з 1929 року

виходить з положень, що Український націоналізм [...] органі

зований на принципах чинного націоналізму. Постанова пе

редбачала: Повне усунення всіх займанців з українських зе

мель, що наступить у бігу національної революції.

2. Постанова ІІго (римського) Великого збору українських

націоналістів (ВЗУН) від серпня 1939 р. передбачала: «Устрій

Української Держави будуватиметься на засадах націократії

[...] Диктатура Вождя Нації забезпечить державі внутрішню

силу [...] На чолі Держави стане [...] Голова Держави – Вождь

Нації [...] Єдиною формою політичної організації населення

Держави буде ОУН»350.


350 Масловський В. З ким і проти кого воювали українські націоналісти в роди Другої світової

війни [Електронний ресурс]: Украинские страницы. История национального движения Украины

1800–1920гг / Розділи: 2.2 «Хто був творцем «інтегрального» націоналізму фашистського типу»,

2.3 «Як в 30ті роки реагували на інтегральний націоналізм Д. Донцова»). – Режими доступу до

сторінок:

http://ukrstor.com/ukrstor/maslovskij2.2.html [11, 1],

http://ukrstor.com/ukrstor/maslovskij2.3.html [11, 2]

317




Політика національної безпеки Української держави

в гуманітарній сфері

Значний вклад у розвиток концептів «нації» та «націоналіз

му» здійснив В. Липинський. Він створив своєрідну концепцію

«територіальної нації». Її категоріальну основу становлять по

няття «Територія» або «Земля»351[с. 123]. Для В. Липинського

категорія «Землі» має сакральне значення. Він зазначає: «На

ція для нас – це всі мешканці даної Землі і всі громадяни даної

Держави, а не «пролетаріят» і не мова, віра, плем’я». Основою

нації на думку В. Липинського може бути етнологічно соціаль

ний субстрат – народні маси: «Ми маємо надзвичайно здібну,

сильну, здорову народну масу з окремою мовою, окремою

своєрідною культурою, масу, що компактно живе на точно оз

наченій території. Маємо отже основні етатичні елементи

нації, які в теорії завжди можуть служити підставою для ба

жання перетворити їх в елементи динамічні: для сформування

з нашої несвідомої етнографічної маси свідомої та зорганізо

ваної державної нації»352[с. 128]. В. Липинський також зазна

чає, що не стільки територія робить людей нацією, скільки ба

жання мати на ній свою окрему державу: «Нація, — писав

В. Липинський, – це реалізація хотіння до буття нацією. Коли

нема хотіння, виявленого у формі ідеї, – нема нації. З цієї сві

домості і цього хотіння родиться патріотизм: любов до своєї

землі, до своєї Батьківщини і до всіх, без виїмку, її мешканців.

Патріотизм – свідомість своєї території, а не сама територія

– лежить в основі буття і могутності держав»353[с. 387].

Обов’язковою і важливою передумовою націотворення на

думку В. Липинського є культурна спільність: «Без культури

нема нації, без традиції нема культури. Без об’єднуючої спіль

ної традиції і спільної культури не може існувати група людей,

біля якої має об’єднатися і зорганізуватися нація». Саме із і

культурної традиції повинна випливати «політична лінія сус

пільної групи, що зорганізовується в націю»354[с. 394].

Саме В. Липинського можна вважати одним із ідеологів

формування української політичної нації. Він визначав націю

як сукупність людей, об’єднаних «територіальним патріотиз

мом». Як ми знаємо сьогодні, що саме територіальний підхід

лежить в основі сучасного концепту громадянської (політич


351 Чижевський Д. Нація (концепція В. Липинського) // Мала енциклопедія етнодержавознав

ства. – К., 1996. – С. 120–134

352 Там само

353 В'ячеслав Липинський. Листи до братівхліборобів. Про ідею і організацію українського

монархізму / Редактор Я.Пеленський. – К.: КиївФіладельфія, 1995. – 470 с.

354 Там само

318
Внутрішньополітичні аспекти політики національної безпеки

Української держави в гуманітарній сфері

ної) нації – спільноти громадян певної країни, які незалежно

від етнічного походження визнають цю країну своєю, мають

рівні соціальні й політичні права і спільне бачення її минулого

й майбутнього.

Серед сучасних дослідників, що мають значні напрацюван

ня в сфері дослідження сутності політичної нації, шляхів її

формування, слід назвати: О. Власюка, П. ГайНижника, В. Єв

туха, О. Картунова, В. Котигоренка, І. Кресіну, В. Крисаченко,

В. Крушинського, А. Кудряченка, І. Кураса, В. Кучера, Ю. Ле

венця, О. Майбороду, О. Мироненка, М. Михальченка, Л. На

горну, П. Надолішнього, М. Степико, О. Рафальського, В. Ряб

цева, Ю. Шаповала, Ю. Шемшученка, Л. Шкляра, М. Шульгу,

В. Якушика та та ін. Зокрема В. Крисаченко, М. Степико,

О. Власюк та ін. відзначають, що спільноту можна вважати по

літичною нацією за умови, коли є чинними дві такі ознаки:

– поперше, об’єднання певної людності в такий соціаль

ний інститут як держава, тобто політична організація сус

пільства, створювана для реалізації його владних і регулятор

них функцій;

– подруге, наявність у державі повноти народовладдя, або

принаймні його істотних елементів як механізму виявлення та

реалізації волі й інтересів громадян суспільства355.

Важливо тут з’ясувати співвідношення понять «політична

нація» та «державність». В політичній науці визначено, що

найвищою формою консолідації певної спільноти є держав

ність, яка передбачає існування особливої публічної влади,

санкціонованої суспільством сукупності правил (законів),

які регламентують поведінку людей певної території, на якій

чинними є суверенітет (самодостатність) держави і її владні

повноваження356. Людська спільнота може існувати як полі

тична спільність тільки в умовах наявності власної держави,

а в умовах її відсутності населення існує лише як прополі

тичний феномен, який лише в перспективі може сформу

вати власну державність.

Крім того не кожна держава може мати розвинуту політич

ну націю, яка передбачає високий рівень політичної свідомос

ті та громадянської активності населення країни.


355 Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. та ін. Українська політична нація: генеза, стан,

перспективи. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: old.niss.gov.ua/book/Krizachenko/

Gl%2012_cnv.htm

356 Там само

319
Політика національної безпеки Української держави

в гуманітарній сфері

В даному контексті дослідник М.М. Розумний зазначає, що

політична нація це спільнота з високим рівнем суспільної органі

зації, для якої є характерними такі ознаки: наявність механізмів

волевиявлення і саморегулювання, високий рівень інтегрованос

ті та єдина історикокультурна ідентичність357[с. 324].

Розглянемо історію становлення політичної нації. Власне

концепція політичної нації сформувалася в період Великої

французької революції. Такі, важливі для розуміння концепту

«політична нація» поняття як «суверенність нації», «націо

нальний характер» висунув і класично обґрунтував відомий

просвітитель ЖанЖак Руссо. На його думку, найвища влада

в державі, має виражати загальну волю нації. Націю, з точки

зору Руссо, складали усіх мешканці тогочасної Франції, зде

більшого представники «третього стану». Відтак поняття

«представник нації» ототожнюється з поняттям «громадянин

держави». Саме таке тлумачення нації найбільше зустрічаєть

ся у розвинутих країнах Заходу.

Поряд з поняттям «політична нація» існує поняття «етнічна

нація» – спільнота людей, яка формується в першу чергу за

етнічними ознаками. Зокрема, Я. Крейчі та В. Велімські зазна

чають, що нації поділяються на політичні (ті, що мають держа

ву, але не мають спільності мови), етнічні (ті, що мають власну

мову, але не мають держави) і повномасштабні (вони є і мов

ною спільнотою, і мають власну державу)358[с. 74].

Хоча на на нашу думку подібне розмежування націй но

сить скоріше умовний характер і може використовуватися

здебільшого для академічних дискусій, так як в умовах прак

тики воно не спрацьовує. Зокрема поділ націй на етнічні та

політичні є некоректним, оскільки так звані етнічні нації є не

меншою мірою політизованими соціумами, ніж так звані по

літичні. Зокрема домінуючі моноетноси (польський, німець

кий, японський та інші етноси), утворивши власні держави,

також об’єднуються спільним громадянством – атрибутом,

який чомусь приписується націям винятково «політичним».

Тому, коректніше говорити про нації поліетнічні та моноет

нічні, які є однаково політичними, якщо виходити або із наяв

ності у них громадянської основи або із їхнього прагнення до

утворення такої основи. Політичні ж нації можуть бути дер


357М. Розумний.Ідея і нація в інформаційну епоху. Х.: 2006. – 340 с.

358 Касьянов Георгій Володимирович. Теорії нації та націоналізму: Монографія. – К.: Либідь,

1999. – 352 с.

320
Внутрішньополітичні аспекти політики національної безпеки



Української держави в гуманітарній сфері

жавними (мають власну державу), квазідержавними (є авто

номними провінціями чи колоніями), бездержавними (що бо

рються за свою державність). На думку М.Рябчука, «кожна

нація є політичною й, водночас, кожна має своє етнокультур

не (національне) ядро. Уявити собі неполітичну націю немож

ливо, бо сама її суть – це громадяни, які ухвалюють політичні

рішення – делегують владу виборним органам та контролю

ють їх діяльність»359[с. 231]. В. Лісовий та О. Проценко в да

ному контексті також відзначають, що етнічна нація утворює

основу (чи серцевину) єднання в одну політичну націю, що

може бути цілком застосоване для України360[с. 29]. Щодо

України, то враховуючи її поліетнічність, потрібно зважати на

те, що поліетнічні і полікультурні нації відрізнялися, з одного

боку, збереженням у їх компонентів окремої етногрупової

ідентичності, а з іншого – виникненням ідентичності, спіль

ної для них усіх361[с. 18]. Становлення політичної нації буде

можливим при досягнення їх збалансованості і наявності

прагнення до компромісу.

О. Майборода зазначає, що становлення єдиної нації на ос

нові багатьох етнічних компонентів є процесом складним і

довготривалим, що стримується рядом чинників зокрема не

однозначними історичними обставинами, протилежними

ідеологічними, конфесійними уподобаннями різних груп на

селення, значною політизацією даної проблеми. На його дум

ку формування політичної нації повинно базуватися на основі

українського титульного етносу.

Намічаючи шляхи становлення політичної нації та дослід

жуючи її сутність, ми повинні чітко визначити такі понятття як

«етнос» і «нація». Найбільш поширене розуміння етносу (від

грец. ethnos — народ, група, плем’я, дослівно «негрек», «чужи

нець») — стійка, історично сформована на певній території

спільність людей, що мають спільні риси, усталені особливості

культури та психічного складу, а також усвідомлюють свою

єдність і відмінність від інших подібних утворень (самосвідо

мість), зафіксовані у етнонімі. Основними ознаками етносу

американський антрополог Р. Наролла вважає наявність само

свідомості, усвідомлення спільності походження, форми


359 Рябчук М. Постколоніальний синдром. Спостереження / М. Рябчук. – К.: К.І.С., – 2011.

– 342 с.


360 Націоналізм: Антологія / упоряд. О. Проценко, В. Лісовий. – К.: Смолоскип, 2002

361 О. Майборода Нації етнічні і політичні : оманливе розрізнення// Політ. менеджмент

2004. – № 5. – С. 15–22

321
Політика національної безпеки Української держави

в гуманітарній сфері

шлюбносімейних відносин, релігії і особливо мовної тотож

ності та територіальноорганізаційної окремішності. На думку

німецького етнолога В. Мюльмана, етнос – це «єдність, само

усвідомлювана людьми»362. Ряд російських і вітчизняних

дослідників виділяють такі ознаки етносу: територіальну вза

ємодію етнічних спільностей для їх функціонування (В. І. На

улко); роль національної (етнічної) самосвідомості як незапе

речної ознаки етноса (Ю.В. Бромлей, П.I. Кушнір); значення

для етносу культурної специфіки (М.М. Чебоксаров), обрядів

і звичаїв (В.К. Борисенко), a також чинник соціальноекономіч

ної цілісності та безперервності етносоціальних процесів

і міжетнічних зв’язків (В.I. Наулко). На думку В. Євтуха сучас

не тлумачення етносу відтворює якісні характеристики люди

ни або групи людей, пов’язані зі спільністю їх походження, що

виявляється у побуті, культурі, поведінці, й у цілому в мен

тальності363[с.18].

Сутність етносу виявляється у його культурі – системі

звичаїв, традицій, вірувань, що визначають спосіб життя ет

носу. Передавання етнокультурної інформації регулюється

за допомогою стереотипів – усталених форм поведінки, ви

роблених багатовіковим досвідом народу. Вони є суттю ме

ханізму традицій. Палітра етнічних стереотипів розмаїта,

ними пронизане все етнічне життя, особливо поведінка, мо

раль, манери, етикет.

На думку відомого дослідника Л.Гумільова етнос(народ) –

це сталий комплекс, який склався природно і протиставляє

себе всім іншим аналогічним колективам. Він відрізняється

почуттям компліментарності та своєрідним типом поведінки,

яка змінюється в історичному часі. Стереотип поведінки

слугує фундаментом етнічної традиції, що охоплює культурні

та світоглядні підвалини, форми співжиття і господарства,

особливі для кожного етносу. На думку Л. Гумільова етноси не

вічні, вони схожі на живі організми – народжуються, прохо

дять індивідуальний план розвитку (протягом 13001500 років)

і зникають (вмирають) [с. 14].364

Існує також ряд визначень нації. У Давньому Римі «націями»

називали групи чужинців з певного регіону, що не мали таких


362 Теория этноса. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.sati.archaeology.nsc.ru/

encyc_p/term.html?act=show_text&lo=59&term=4

363 М.Т. Степико. Українська ідентичність: феномен і засади формування. К. 2011. – 334 с.

364 Гумилев, Лев. Этногенез и биосфера Земли. Л., 1990. – 528 с.

322
Внутрішньополітичні аспекти політики національної безпеки

Української держави в гуманітарній сфері

прав, якими були наділені громадяни Риму365[с.38]. Аналогічний

термін існував в грецькій і давньоєврейській мовах. У середньо

вічній Європі термін «нація» тлумачився як «земляцтво». Зокре

ма Д. Юм зазначав, що нація – це спільність людей, об’єднана

певними інтересами. Зокрема в середньовічних університетах

існували нації студентів, об’єднані за спільним географічних по

ходженням то мовою. Націями тоді також називалися об’єднан

ня громадян за професійними ознаками – нація лікарів, священ

ників, адвокатів і навіть за гендерною ознакою – нація молодих

жінок. Лише з XIX ст. даний термін набув сучасного сенсу. Нація

стала тлумачитися як альтернатива феодальнодинастичної і пле

мінної роз’єднаності. Досить цікаву концепцію нації розробив

Г.В.Ф. Геґель. Він вважав, що Абсолютний дух найбільш повно

себе реалізує через національний організм. Він вважав

національну державу необхідною кульмінацією еволюції духу від

конкретного до загального.

Найбільш поширеним в радянські часи було визначення

нації як стійкої спільності людей, що історично склалася, виник

ла на основі спільності мови, території, економічного життя і

психічного складу, який проявляється у спільності культури.

Хоча інші дослідники, зокрема М. Бердяев, стверджують,

що існування нації не визначається ні її територією, ні

державним суверенітетом, хоча вони й важливі для національ

ного життя. Головним для нації є національною свідомість та

культурні ознаки і в першу чергу духовна єдність. Нація – віч

но живий суб’єкт історичного процесу. Поки існує національ

на свідомість будуть формуватися всі інші ознаки366[с. 12].

Деякі дослідники зокрема Л. Вітгенштейн застосовують

«сімейне» визначення даного поняття. Суть його полягає

у врахуванні певного набору ознак для нації – компактного

проживання на певній території; спільної мови; спільної ре

лігії; власної держави; наявності національної самосвідомос

ті. У сімейному визначенні усі ознаки поділяють на об’єк

тивні і суб’єктивні, але основною вважається національна

свідомість – усвідомлення людьми своєї належності до одні

єї суспільнокультурної цілісності. Формування сильно ви

раженої національної самосвідомості за відсутності будь

яких об’єктивних ознак може бути підставою для об’єднан
365Connor W. A Nation is a Nation, is a State, is an Ethnic Group, is a ... // Hutchinson J. and Smith A.

(eds.) Nationalism. Oxford; New York, 1994. P.38.

366 М. Бердяев. Многобожие и национализм// Путь. – 1934. – № 43. – С. 3–16

323
Політика національної безпеки Української держави

в гуманітарній сфері

ня людей у нації, а її ослаблення приводить до деградації і

занепаду нації367[с. 86].

Але говорячи про сутність нації слід відзначити, що вона не

є певним сталим і незмінним утворенням. Зокрема М. Бердяєв

відзначав: «Нація є динамічна субстанція, а не минуща історич

на функція»368[с. 311]. М. Драгоманов також зауважує, що про

цес етногенезу й націостановлення далекий від того, щоб де

монструвати якусь незмінність, поза історичну сутність. П. Со

рокін взагалі вважав, що національності як єдиного соціального

елемента нема369[с. 246].

Враховуючи динамічний характер нації, не можна дати її ви

значення, яке залишалося б правильним раз і назавжди. Через

це останнім часом з’явилися нові спроби тлумачення нації, які

критично враховують уже існуючі і прагнуть врахувати їх не

доліки. Одне з найбільш вдалих визначень нації у пострадянсь

кій науковій літературі належить Ф. Горовському, О. Картунову

та Ю. Римаренку: нація — це «етносоціальна (і не завжди

кровнородинна) спільність зі сформованою усталеною самосві

домістю своєї ідентичності (спільність історичної долі, психо

логії й характеру, прихильність національним матеріальним та

духовним цінностям, національній символіці, національноеко

логічні почуття тощо), а також (головним чином на етапі форму

вання) територіальномовною та економічною єдністю, яка в

подальшому під впливом інтеграційних та міграційних процесів

виявляє себе неоднозначно, нерідко втрачаючи своє визначаль

не значення, хоча аж ніяк не зникає»370[с.322].

Сучасна вітчизняна наука виділяє типологізацію націй, за

якою визначення нації ґрунтується на психологічній («нація

– це душа, духовний принцип» (Е. Ренан, Вебер)), культуроло

гічній («союз осіб, які однаково розмовляють», «культурний

союз» (К. Ренер, Гердер)), етнологічній (спільність походжен

ня, самосвідомості та інших етнічних ознак (Е. Сміт, М. Но

вак)), історикоекономічній (спільність території, мови, еконо

мічного життя і традицій (К. Каутський, К. Маркс, Й. Сталін),

етатистській (спільні територія та уряд (Р. Додонов)), коммуні

кативній (спільний коммунікативний простір (К. Дойч))

367 М.Ю. Русин, І.В. Огородник. Історія української філософії. К.: Академвидав. 2008. – 624 с.

368 Бердяев Н. Судьба России. –Харьков: Издво Фолио, 2001. – 624 с.

369 Сорокин Питирим. Человек. Цивилизация. Общество. – М., 1992. – 542 с.

370 Етнонаціональний розвиток України. Терміни, визначення, персоналії / Відп. ред. Ю.І. Рима

ренко, І.Ф. Курас. – Київ, 1993. – 800 с.

324
Внутрішньополітичні аспекти політики національної безпеки

Української держави в гуманітарній сфері

теоріях371[с. 122]. Г.В. Гегель поділяв нації на історичні та неіс

торичні. Історичні це нації які створюють свою власну держа

ву і реалізують власну історичну місію. Для цього вони повин

ні мати високосвідому національну еліту. Ці думки підтриму

вав відомий український дослідник І. ЛисякРудницький, який

зазначав що історичною є та нація, яка має провідну соціальну

верству – еліту. Еліта є носієм високої культури політичної

свідомості. Втрата еліти приводить до смерті нації372[с. 107].

Одним з найбільш складних і дискусійних питань в політо

логії є питання про походження та природу націй. На сьогодні

сформувалися два основні підходи до розуміння сутності та

механізмів формування нації – конструктивізм (модернізм)

та примордіалізм (етніцизм). Зокрема конструктивісти (Карл

Дейч, Бенедикт Андерсон, Ернест Геллнер та інші) наполягали

на «штучності» формування націй. Засновником конструкти

візму вважається Ернест Ґеллнер373який стверджував, що на

ції є продуктом модернізації або осучаснення. Модернізація

включає в себе процес переходу від традиційного суспільства

до сучасного, що здійснюється через урбанізацію і розвиток

ринкової економіки. Результатом модернізації є формування

нової соціальної організації суспільства, поява нових соціаль

них груп і класів. Модернізація приводить до зменшення замк

нутості суспільства, збільшення суспільної рухливості, мобіль

ності і комунікабельності. Таким чином, процеси модернізації

суспільства зумовлюють консолідацію суспільства, формуван

ня національної спільноти людей, яке отримує назву нації. На

думку дослідника для формування нації потрібно забезпечити

реалізацію таких основних ознак:

1)спільність культури, яка запозичується від етносу, на базі

якого виникає сама нація. Вона проявляється у спільності мо

ви, традицій, вірувань, обрядів тощо;

2) спільність політичної волі. Без волі до єдності, об’єднання

нація може і не відбутися. Носієм цієї волі є еліта суспільства,

здебільшого національна інтелігенція. Саме вона розробляє

концепцію національного об’єднання, яка базується на єдності

території, спільності культури і національної історії, близькості
371Горовський Ф., Картунов О., Римаренко Ю. Нація // Мала енциклопедія етнодержавознавст

ва. – К., 1996. – С. 121 – 122.

372 Іван ЛисякРудницький. Філософська думка в Україні: Біобібліогр. словник / Авт. кол.: В.С.

Горський, М.Л. Ткачук, В.М. Нічик та ін. – К.: Унів. видво Пульсари, 2002. – 244 с

373 Ґеллнер Э. Нации и национализм, [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://www.gumer.

info/bibliotek_Buks/Polit/gelln/index.php

325
Політика національної безпеки Української держави

в гуманітарній сфері

мови. Так поступово у людей виробляється почуття патріотиз

му і усвідомлення своєї національної приналежності;

3) фундаментом інтеграційних процесів є розвиток вироб

ництва, формування ринкових відносин, що призводить до по

ступового стирання культурних та мовних відмінностей між

спорідненими етнічними групами, виникнення літературної

мови і єдиної системи національної освіти.

Як наслідок цих трьох чинників у нації виникає необхід

ність у політичному самовизначенні, яке проявляється через

формування національної держави, на чолі якого повинні

стояти представники своєї власної нації.

Інший представник конструктивізму – Бенедикт Андер

сон розглядає сучасні нації як штучно створювані «уявлені

спільноти»374[с. 4]. В основі цього процесу, за Андерсоном, ле

жить феномен «друкарського капіталізму» із властивими йо

му газетами і романами, що зображують націю як соціокуль

турну спільність (порівн. з аналогічними ідеями МакЛюена).

На його думку першими націями стали латиноамериканські, а

потім нації США і Франції.

Конструктивістський підхід поширений серед російських

етнологів (В.А. Тишков, О.Г. Здравомислов, Б.Г. Капустін). Зо

крема В.А. Тишков, зазначає що нація не може мати чіткого

наукового визначення, вона є лише конструктом, політичним

гаслом для мобілізації населення.

Примордіалісти (етніцисти) (Е. Сміт, М. Новак, В. Карлов,

Дж. Даллас, Ю. Бромлей, Р. Шпорлюк, інші) ставлять на перше

місце в націогенезі етнічність і культуру. Вони зазначають, що

нації як соціальні спільноти формуються протягом тривалого

історичного періоду. Так дослідник В.В. Карлов, наприклад,

вважає, що нація це соціальнополітичне утворення форма

ційного характеру, яке має самосвідомість і в якому члени ет

нічної спільноти поєднуються через ринкові відносини375. На

подібних позиціях стоїть і український дослідник М.О. Шуль

га, зазначаючи про етнічні засади формування нації.

Примордіалісти стверджують, що прагнення націй відшука

ти власні корені в етнічному минулому є цілком закономірни

ми. Тому тільки вивчення етнічних витоків політичних націй та
374 Андерсон Б. Уявлені спільноти. Міркування щодо походження й поширення націоналізму. –

К., 2001. – 272 с

375 Крисаченко В.С., Степико М.Т., Власюк О.С. та ін.Українська політична нація: генеза, стан,

перспективи. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: old.niss.gov.ua/book/Krizachenko/

Gl%2012_cnv.htm

326
Внутрішньополітичні аспекти політики національної безпеки



Української держави в гуманітарній сфері

врахування етнічних кордонів при утворенні нових національ

них держав допоможе створити тривкий світовий порядок.

Досліджуючи дані концепції не можна стверджувати, що во

ни дають вичерпні відповіді на питання щодо сутності і поход

ження нації і тому не варто протиставляти так зване етнічне і

політичне (громадянське) розуміння нації. Націю не можна по

збавити від етнічних характеристик, вважаючи її тільки штуч

ним конструктом, так як нації це досить складне і багатогранне

утворенням, яке має свої форми вияву в усіх сферах буття

народу: культурі, економіці, політиці тощо. Зокрема дослідник Р.

Додонов відзначає, що намір трактувати націю як політичну ка

тегорію, сукупність громадян держави, заслуговує схвалення,

але кожен громадянин має своє історикотрадиційне етнічне ко

ріння, яке він не хоче втрачати376[с. 43]. Дослідник М. Степико

вважає, що історично таке протиставлення походить із німець

кої політичної думки, де використовувалися поняття Staatsnation

і Kulturnation. Вони мали різне походження: «державні нації»

формувалися зусиллями державного апарату на основі спільних

законів, а «культурні нації» формувалися інтелектуальною

елітою на основі спільної культурної спадщини377[с.31].

В даному контексті дослідник В. Лісовий зазначає, що фор

мування націй здійснюється або за допомогою політичнопра

вових установ (на прикладі афроамериканських країн), або

шляхом об’єднання індивідів за допомогою особливої куль

тури, що підноситься над культурною різноманітністю, – ця

культура й дістає назву «національної культури»378. Ця культу

ра формується на основі культури титульного народуетносу.

Дослідник І. Варзар зазначає, що титульним народометносом

в багатоетнічному суспільстві вважається найбільший за фі

зичною чисельністю та найстаріший (автохтонний, не просто

аборигенний) мешканець на даній геополітичній площині;

крім того ним є також народетнос, який здійснює найвагомі

ший внесок у соціальну результативність життєдіяльності да

ного суспільства379[с. 24]. Але не кожне багатоетнічне сус

пільство має титульний етнос. Наприклад політична нація в


376 Додонов Р. Некоторые аспекти Этатического подхода к определению понятия «нация» //

Константы. – 1995. – № 1. – С. 40–54.

377 М.Т. Степика. Українська ідентичність: феномен і засади формування. К. 2011. – 334 с.

378 Крисаченко В. С., Степико М. Т., Власюк О. С. та ін.Українська політична нація: генеза, стан,

перспективи. – [Електронний ресурс]. Режим доступу: old.niss.gov.ua/book/Krizachenko/

Gl%2012_cnv.htm

379 Варзар І. М. Політична етнологія. Пропедевтичний курс. Авторський підручник. – К. : ДП

«Видавничий дім «Персонал», 2011. – 354 с.

327
Політика національної безпеки Української держави

в гуманітарній сфері

США є поліетнічною, але титульного етносу тут не існує, так

як вона створена з емігрантів різного етнічного і расового по

ходження, які об’єднуються почуттям патріотизму, грома

дянською релігією та особливим способом буття.

Підсумовуючи наші дослідження сутності понять «етнос»

та «нація», потрібно відзначити, що на думку ряду дослідників,

етноси на відміну від нації, не мають політичної компоненти,

тобто вони не ставлять перед собою політичних завдань і не

прагнуть до створення своїх власних етнічних держав. Фак

тично до XVIII століття світ не знав національних держав.

Націй як таких на той момент не існувало. Існували або поліет

нічні імперії, в якихнебудь один етнос займав домінуюче ста

новище, або невеликі державні утворення, своєрідні поліси, в

середні віки – це містадержави, які не включали до свого

складу всіх представників етносу.

Бездержавний етнос стає нацією в тому випадку, якщо роз

починає політичну боротьбу за за національнодержавне са

мовизначення (поляки, українці у складі Російської імперії,

греки у складі Оттоманської імперії). В даному контексті

О. Майборода відзначає, що будьяка нація є феноменом іма

нентно політичним380[с. 18].

На нашу думку найбільш точним визначенням даного понят

тя є таке: нація — політично організований етнос, формування

якого зумовлене певною об’єктивною єдністю – територі

альною, економічною, мовною, культурною, тощо, що має влас

ну державність чи прагне до її здобуття. Відомий дослідник Е.

Сміт виділяє такі основні ознаки нації 1) територія і мобільність;

2) культурна і мовна диференціація; 3) великі розміри; 4)

громадянські права, тобто ступінь політизації; 5) групові відчуття

і лояльність; 6) зовнішні відносини; 7) економічна інтеграція381[с.

27]. Дослідник вважає, що перші дві ознаки визначають плем’я,

перші п’ять – етнічну групу, всі сім – націю. Водночас всі

ознаки відтворюють зв’язок між нацією й історично «нижчими»

спільнотами. На його думку,в рамках нації різні етнічні

компоненти розглядаються як її системоутворюючі чинники.

На думку вітчизняних дослідників Крисаченко В.С., Степи

ко М.Т., Власюк О.С. та ін. межа між етносом і нацією пролягає

між тим, що не залежить від людини, не є її особистою заслу


380 О. Майборода Нації етнічні і політичні : оманливе розрізнення// Політ. менеджмент – 2004.

– № 5. – С. 15–22

381 Сміт Ентоні Д. Національна ідентичність. – К.: Основи, 1994. – 224 с.

328
Внутрішньополітичні аспекти політики національної безпеки



Української держави в гуманітарній сфері

гою і зумовлена лише фактом її народження і тим, що потребує

від неї певного особистого зусилля й усвідомленого вибору.

Якщо до етнічної культури люди прилучаються колективно, з

причини своєї належності до певного етносу, то до національ

ної культури вони прилучаються здебільшого індивідуально, а

інколи – всупереч своєму етнічному походженню382. Дослідни

ки вважають, що політична нація, об’єднуючи різні етнічні гру

пи, підносить етнічну сутність певної групи людей на вищий

щабель соціальності, формуючи загальнонаціональну систему



норм, цінностей і символів.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка