Соціологія девіантної поведінки



Скачати 207.17 Kb.
Дата конвертації13.04.2016
Розмір207.17 Kb.


МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

НАЦІОНАЛЬНА АКАДЕМІЯ ВНУТРІШНІХ СПРАВ



Кафедра кримінології та кримінально-виконавчого права


ПЛАН КОНСПЕКТ ПРОВЕДЕННЯ

ЛЕКЦІЙНОГО ЗАНЯТТЯ
ТЕМА: соціолОГІЯ ДЕВІАНТНОЇ ПОВЕДІНКИ

З навчальної дисципліни: Соціологія

Категорія слухачів: студенти

Мета занять з теми:

Навчальна:

– закріплення теоретичного матеріалу, поширення отриманих під час лекцій і самостійної роботи знань під час навчальної дискусії;

– проводити наукові дослідження у формах доповідей, рефератів та інших видів робіт, передбачених навчальною програмою;

– розв’язувати ситуаційні завдання, передбачені робочою навчальною програмою та додатковою літературою за вказівкою науково-педагогічного працівника.

– вивчення закономірностей виникнення, становлення, функціонування суспільних явищ і процесів. Вивчення курсу «Соціологія» є: освоєння понятійного апарату даної науки; основних концептуальних підходів до вивчення суспільного життя; дослідження методології та методики соціологічного вивчення світу; формування соціологічної культури, соціологічного мислення; визначення шляхів раціонального управління людської поведінки; вміння правильно розпорядитися владою; вирішення конфліктних ситуацій, запровадження реформ та інновацій; оцінка політичних пріоритетів тощо.

Виховна:

– організація правового виховання, орієнтованого на використання соціологічних даних про суспільні явища та процеси з використанням їх у практичній та науковій діяльності.



Розвивальна:

– формування у студентів науково обґрунтованих уявлень про суспільство;

– можливість використання соціологічної методології при проведенні досліджень;

– формування навичок системного аналізу сучасного стану правових явищ та процесів.



Навчальний час: 2 години

Навчальне обладнання та технічні засоби навчання, використання наочних засобів:

– фондові лекції з навчальних дисциплін, які викладаються кафедрою забезпечені мультимедійним супроводженням, кафедра;

– схеми з навчальної дисципліни «Соціологія».

Міжпредметні та міждисциплінарні зв’язки. Тема заняття пов’язана з темами № 1, 3, 5, 7, 8, 9 ґрунтується на положеннях навчальної дисципліни «Соціологія», а також використовує положення навчальних дисциплін: «Психологія», «Політологія», «Конституційне право України», «Соціологія права», «Кримінологія», «Юридична конфліктологія».

Вид лекції – фондова лекція з курсу «Соціологія права» для підготовки фахівців для підрозділів органів внутрішніх справ

Дидактичні цілі:

Навчальні: є допомога в оволодінні курсантами, слухачами та студентами теоретичними знаннями всебічного аналізу кримінологічного та соціологічного підходів до визначення девіантності.

Розвиваючі: формування у курсантів та слухачів науково обґрунтованих уявлень про проблеми девіантної поведінки в сучасній Україні, системна криза українського суспільства і ріст девіатності.

Виховні: організація правового виховання, розуміння динамічності правової системи , критичного підходу до чинного права з позицій його відповідності суспільним реаліям, інтересам суспільства і окремо взятої людини.

Міжпредметні та міждицплінарні зв’язки:

Забезпечуючі дисципліни: філософія права, кримінологічна віктимологія, кримінально-виконавче право, кримінологія, профілактика злочинів.

Забезпечувані дисципліни: теорія держави і права, юридична конфліктологія, політологія.

Навчально-методичне забезпечення лекції:

Наочність альбом схем, мультимедійне забезпечення.

Технічні засоби навчання комп’ютерне забезпечення



ПЛАН ЛЕКЦІЇ:


  1. Девiацiя. Суть поняття

  2. Норма і відхилення від неї

  3. Типологія відхилень

  4. Теорії девіантної поведінки

  5. Профілактика девіантної поведінки як рання профілактика злочинності



1. Девiацiя. Суть поняття.

Теорія девіантної поведінки зароджувалась і розвивалась як відповідь суспільствознавців на актуальну проблему – відхилення від встановлених суспільством норм поведінки. Не можна сказати, що ця проблема постала перед людством лише наприкінці ХІХ століття, коли Е.Дюркгейм створив теорію «аномії», у рамках якої і почала розвиватись теорія девіантної поведінки. Але саме у ХІХ ст. історично склалась сукупність умов, що стала детермінантою виникнення такої теорії.

Термін девiацiя має латинське походження (deviatio – відхилення) Якщо бути точним, це поняття має охоплювати будь-яку поведiнку, що відхиляється від загальноприйнятих соцiальних норм. Один із провідних спеціалістів у галузі дослідження девіантної поведінки Я.І. Гілінський дає таке визначення цієї поведінки: «Вона являє собою соціальне явище, виражене в масових формах людської діяльності, які не відповідають офіційно встановленим або таким, що фактично склалися в даному суспільстві, нормам (стандартам, шаблонам)». Але у практиці життя багато з норм не вважаються дуже важливими. Невідповідність поведiнки таким нормам може сприйматися досить толерантно, або навiть iгноруватися.

Незначні вiдхилення (deviation) вiд норми, або вiдхилення від норм, про якi нiхто особливо не турбується, мають – якщо взагалi мають – дуже незначнi соцiальнi наслiдки, й тому не становлять особливого інтересу для кримінологів, соціологів девіантної поведінки та соціологів права. Соцiологiя вiдхилення (deviance) займається головним чином тими порушеннями, якi значна кiлькiсть людей сприймає як шкідливі для основної маси населення. Основними ознаками девiацiї в цьому контексті виступають:



  • об’єктивна важливість суспільних відносин, що їх захищає норма, яка порушується;

  • рівень протиріччя нормі, що порушена, інакше кажучи, яку шкоду нанесено суспільним відносинам, що їх захищає порушена норма;

  • рівень усвідомлення основною масою населення перших двох факторів.

З цiєї точки зору, девіантна поведінка це поведiнка, що порушує суттєвi соцiальнi норми, які захищають життєво важливі для суспільства відносини, а відтак завдає істотної шкоди і тому засуджується значною кiлькiстю людей.

Зрозуміло, що вивчення девіантної поведінки за умов коли вона не носить масового характеру, абсурд. Тому ми можемо стверджувати, що спеціалістів у галузі кримінології, соціології права та соціології девіантної поведінки цікавить девiацiя як масове явище. У цій якості девіантна поведінка має такі характерні риси:



  • однакова спрямованість девiацiй (відхилень), що зустрічаються в однакових або схожих соціальних групах, верствах населення за більш-менш однакових умов;

  • близькість або схожість причин, в силу яких девіації виникають;

  • певна повторюваність та стійкість девіантних проявів.



2. Норма і відхилення від неї

Зрозуміло, якщо є відхилення, то мусить бути й еталон, стосовно якого це відхилення відбувається. Зауважимо, що термін «девiацiя» поширений не лише в науках гуманітарного, але й у науках природознавчого циклу. Тому, говорячи про девіацію в соціальному (кримінологічному) розумінні, ми повинні обумовити, що девіація (відхилення) відбувається стосовно норм поведінки. Зрозуміло, що кримінологів цікавить передусім відхилення стосовно нормативної системи права і насамперед галузі кримінального права. Але нормативна система права не єдина система норм, що існує і діє в супільстві. Охарактеризуємо найвпливовіші та найпоширеніші в суспільстві нормативні системи.

Певною мірою відповідь – які саме з нормативних систем є найпоширенішими, дає порівняльне право. Ця дисципліна, вивчаючи культуру різних регіонів Землі, виділила п’ять правових систем. Основною ознакою для такої класифікації було обрано нормативні системи, що традиційно превалюють в урегулюванні суспільних відносин.

Виділяють п’ять правових систем:


  1. Англо-саксонську (прецедентне право).

  2. Романо-германську (кодифікація).

  3. Мусульманську («Закони Шаріату»).

  4. Далекосхідну (мораль, конфуціанство).

  5. Африканську (традиції).

Нормативній системі права властиве текстуальне закріплення, чітке описання поведінки та можливих санкцій за ухилення від неї, прийняття норм лише уповноваженими інститутами держави та наявність державних інститутів, які несуть відповідальність за їх реалізацію. Більшість авторів вважають, що право виступає зовнішньою, стосовно індивіда, системою правил. Вимоги нормативної системи права так чи інакше пов’язані з зовнішнім авторитетом, передусім авторитетом держави. Коли ж індивід сприймає нормативну систему права і дотримується її на рівні власних переконань (а не під загрозою санкції), тоді ми вже маємо справу більшою мірою з моральними переконаннями. Очевидно, кінцевою метою правової соціалізації є саме такий рівень сприйняття закону, коли він сприймається індивідом як система внутрішніх переконань.

Якщо говорити про нормативну систему моралі, то вона стосовно індивіда виступає як система внутрішніх переконань. Цій системі властива відсутність чіткої диспозиції. Кожний вчинок порівнюється не з описаним еталоном поведінки, а з сформованою насамперед на адаптивному етапі соціалізації системою цінностей. Тому механізм реалізації нормативної системи моралі відбувається на складнішому психологічному рівні.

Нормативна система звичаїв та традицій – історично найдавніша система норм. Вона стала логічним розвитком системи « табу» (заборон) і бере свої витоки ще з додержавного періоду розвитку людства. Із зародженням перших держав саме традиції та звичаї стали підґрунтям для формування нормативних систем права. Ж. Жубер підкреслює: «Найкращі закони народжуються із звичаїв». У процесі становлення соціуму емпірично відбиралися форми поведінки, які забезпечували оптимальні умови виживання. Найсуттєвіші норми цієї системи набували форм обряду.

Тому до найвпливовіших у сучасному світі можна, очевидно, віднести й релігійну нормативну систему. Система релігійних норм за змістом включає в себе норми права, моралі, традицій, а також організаційні норми, і тому в багатьох випадках здатна виконувати регулятивні властивості методами, властивими кожній з названих нормативних систем.

Зауважимо, що нормативні системи не просто співіснують поруч, урегульовуючи кожна свої види відносин. Як правило, всі засновані в конкретному періоді історичного розвитку суспільні відносини регулюються одразу кількома нормативними системами. Механізм взаємодії різноманітних нормативних систем, на нашу думку, доцільно розглянути на підставі поданої нижче моделі, запропонованої В.М. Кудрявцевим (див. мал 1).

Малюнок 1


Суспільні відносини



цінності



інститути



Нормативні системи

Дія цього механізму така: на кожному історичному етапі розвитку суспільства формується відповідна певному рівню суспільних відносин система цінностей. Для захисту цих цінностей створюються нормативні системи. З метою нормального їх функціонування суспільство формує інститути, що його забезпечують. Рівень забезпечення соціальних інститутів залежить від рівня суспільних відносин. Як бачимо, коло замкнулось. Неважко переконатися в тому, що існують і перехресні прямі та зворотні зв’язки. Так, наприклад, норми піднімають на вищий щабель формалізації суспільні відносини, що вже склалися, і на рівні громадської думки відобразилися як доцільні й потрібні в цьому суспільстві. В свою чергу, розвиток суспільних відносин веде до виникнення нових їх видів, а отже – і до потреби їх регулювання нормативними системами, у зв’язку з чим:



  1.  Нормативне регулювання відносин – неодмінна ознака будь-якого суспільства.

  2.  У суспільстві діє велика кількість нормативних систем.

  3.  Нормативні системи, урегульовуючи усталені, найпоширеніші, соціально позитивні відносини опосередковано захищають систему цінностей, яка склалась внаслідок певного рівня відносин.

  4.  Система цінностей – найстабільніший та стабілізуючий елемент суспільства.

  5.  Система цінностей особи виступає еталонним сигналом у процесі мотивації поведінки людини.

  6.  Захищаючи одну систему цінностей, різноманітні нормативні системи діють сукупно, при цьому забезпечуючи:

а) перекриття інформації, що передбачає відсутність «білих плям» в інформації про бажані взірці поведінки в стандартних ситуаціях;

б) високий коефіцієнт корисної дії за рахунок ширшого кола форм реалізації, властивих різноманітним нормативним системам.



3. Типологія відхилень

Існує значна кількість системоутворюючих ознак, за якими може проводитись типологія девіантної поведінки. Одразу обумовимо, що не будь-яка девiацiя є негативним явищем. Справа в тому, що певна частина девіацій покликана відтворювати інноваційну функцію, тобто вести до змін суспільних відносин, що забезпечують поступальний розвиток суспільства. Нижче розглянемо лише соціально негативні типи девіацій, зупинимось на типології, заснованій на виявленні нормативних систем, стосовно яких відбувається девiацiя.

Зауважимо, що на сьогоднішній день існують терміни, які набувають все більшого поширення – «девіантна поведінка» та «делінквентна поведінка». З’ясуємо їх поняття.

Використання цих термінів досить незручне, оскільки дуже часто призводить до неоднозначності трактування певних ситуацій. Наприклад, якщо суд визнає особу злочинцем, то це автоматично означає, що така особа є делінквентом, тобто порушником нормативної системи права (однією з галузей якої виступає нормативна система кримінального права) і, відповідно, девiантом, тобто порушником будь-якої нормативної системи. Але якщо ми вважаємо особу девiантом, це ще не означає, що вона є делінквентом, а тим більше, – злочинцем. Така ситуація обумовлена перетином змісту цих категорій. На сьогоднішній день співвідношення цих понять таке: найширшим виступає поняття «девіантна поведінка», яка означає відхилення від будь-якої нормативної системи. Складовою частиною девіантної поведінки є делінквентна поведінка, яка помічається відхиленням стосовно нормативної системи права в цілому. В свою чергу, в поняття делінквентна поведінка складовим елементом входить поняття злочинна поведінка, тобто поведінка, що відхиляється стосовно нормативної системи кримінального права (див. мал. 2).



Малюнок 2










Девіація Девіація

Делікт Делікт

Злочин Злочин
На наш погляд, доречно дещо змінити межі термінів «девіант» та «делінквент» у кримінологічному значенні. Зокрема, ми вважаємо, що з поняття терміну «девіант» варто вилучити відхилення стосовно нормативної системи права, тобто делінквентні відхилення; відповідно – з поняття делінквент вилучити відхилення стосовно кримінального права. Тоді поняття цих термінів не будуть перетинатися, що призведе до їх чіткого розмежування. Надалі ми використовуватимемо ці терміни саме в такому розумінні. До того ж запропонована зміна меж поняття названих вище термінів полегшує вирішення проблеми типологій девіації, враховувати наявність позитивних девіацій, про які йшлося вище. Такий підхід також дає змогу говорити про краще категорійне забезпечення розгляду проблеми формування особи, схильної до скоєння злочину. Генезу становлення особи цього типу можна описати ланцюжком «девіант» – «делінквент» – «злочинець». Тепер є можливість говорити про закономірності взаємозв’язків між цими типами поведінки. Практично цей процес виглядає так: якщо особа, яка вчиняє девіантні дії, не дістає оцінки цим діям з боку суспільства, а відтак і не підпадає під вплив санкцій, згодом доходить висновку, що такі дії нормальні. Більше того, відбувається корегування системи цінностей з автоматичним вилученням тих, які захищалися порушеними нормами. На цьому етапі девiант відкидає цінності нижчого порядку, адже у нього вже формуються сумніви щодо справедливості системи цінностей суспільства в цілому. Надалі він починає вчиняти делікти, поступово перетворюючись у делінквента. І якщо суспільство знову не реагує на такі його дії, або реагує не адекватно, він знову проводить переоблік власної системи цінностей з вилученням вагоміших цінностей суспільства, ніж це було у випадку з девіантом. Він, по суті, доходить хибного висновку, що жодна цінність, декларована суспільством, і відповідна норма, що її захищає, недоцільна і несправедлива, якщо вона суперечить його власним інтересам. Така переконаність і стає вирішальним кроком на шляху формування особи, схильної до вчинення злочину. Справа лише в ситуації, за якої така особа зможе реалізувати свою злочинну сутність. Відомо, що переважна більшість неповнолітніх правопорушників стає ними не раптово. За деякими кримінологічними дослідженнями, лише п’яту частину неповнолітніх правопорушників можна назвати випадковими злочинцями. Інші ж допускали різні аморальні вчинки задовго до притягнення їх до кримінальної відповідальності. Кожному восьмому з десяти вчинених неповнолітніми злочинів передує процес деморалізації особи.

4. Теорія девіантної поведінки

Видатний американський популяризатор соціологічної науки Дж. Смелзер для зручності сприймання основних концепцій теорії девіантної поведінки звів їх у наведену нижче таблицю 1.


Таблиця 1.


Теорія Тип пояснення

Автор

Основна ідея


(Біологічне) Фізичні риси, пов’язані із злочинним спрямуванням особи

Ломброзо

Фізичні особливості є причиною девіації

(Біологічне) Певна конституція тіла зустрічається у девіантів

Шелдон

Фізичні особливості є причиною девіації

(Психологічне) Психоаналітична теорія

Фрейд

Внутрішні конфлікти, властиві особі, яка викликає девіацію

(Соціологічне) Аномія

Дюркгейм

Девіація відбувається внаслідок порушення функціонування або відсутності соціальних норм.

(Соціологічне) Соціальна дезорганізація

Шоу та

Маккей


Девіації виникають тоді, коли культурні цінності, норми та соціальні зв’язки послаблюються, руйнуються або вступають у протиріччя

(Соціологічне) Аномія

Мертон

Девіантні прояви зростають при наявності розриву між схваленими певною культурою цілями та соціально схваленими способами їх досягнення

(Соціологічне) Культурологічні теорії

Селлін, Міллер, Сатерленд

Причиною девіації є конфлікти між нормами субкультури та пануючої культури

(Соціологічне) Теорія стигматизації

Беккер

Девіація – це тавро, яке пануючі групи ставлять на поведінку менш захищених груп

(Соціологічне) Радикальна кримінологія

Турк,

Квінні


Девіація є наслідком протидії нормам капіталістичного суспільства

Як зазначалося вище, засновником теорії девіантної поведінки вважається Є. Дюркгейм. У межах створеної ним теорії аномії девiацiя дістала таке пояснення. В періоди бурхливої зміни суспільних відносин (як позитивних, так і негативних) система цінностей і відповідні системи норм не встигають адаптуватися до цих змін. Відповідно норми перестають відповідати певному рівню відносин. За таких обставин людина втрачає довіру до будь-якої нормативної системи. В результаті суспільство охоплює стан аномії (безнормності).

Подальший свій розвиток теорія аномії Е. Дюркгейма дістала в роботах Роберта Мертона. Він запропонував таке пояснення можливих типів поведінки: в суспільстві існують загальновизнані життєві цілі та методи їх досягнення. Але дуже часто об’єктивно неможливо досягти цих цілей запропонованими методами. Саме диспропорція цілей та методів веде до різноманітних видів девіантної поведінки (див. таблицю 2).

Таблиця 2


Способи адаптації

суспільні цілі

схвалені засоби

Конформізм

+

+

Інновація

+

_

Ритуалізм

_

+

Ретритизм

_

_

Бунт

_+

_+

Цінність запропонованої Р. Мертоном типології поведінки полягає ще й у тому, що серед можливих варіантів враховано і нормативну поведінку. Розглянемо основні варіанти поведінки.

Перший – конформiзм. Вiн iснує, коли люди сприймають мету матерiального успiху та схваленi засоби її досягнення. Така поведінка є основою стабiльного суспiльства.

Другий – інновація, коли люди швидко просуваються до визначеної мети, водночас вiдмовляючись вiд схвалених шляхiв її досягнення. Люди можуть вдаватися до підробки чеків, проституцiї, обдурювання, шахрайства, крадiжок, пограбувань, привласнення чужих грошей або до їх вимагання та шантажу.

Третій – ритуалiзм. Цей шлях включає вiдмову вiд фінансового успіху, або рiзке зниження його суб’єктивної значимостi. Але тут зберігається вiрнiсть соцiально схваленим засобам дiї. Наприклад, кінцева мета органiзацiї може бути недоречною для багатьох її службовцiв – чиновникiв, клеркiв. Замiсть цього вони культивують засоби своєї дiяльностi, роблять фетиш з процедур управлiння та канцелярщини.

Четвертий – ретритизм – «вiдмова вiд суспiльства». На цьому шляху люди вiдмовляються як вiд цiлей, що їх пропонує культура, так і вiд схвалених суспiльством засобiв їх досягнення і не замiнюють їх новими нормами. Алкоголiки, наркомани, бродяги тощо залишаються у суспiльствi, але «не з ним».

П’ятий – повстання, бунтарство. Бунтарi вiдкидають цiлi та засоби, пропоновані суспiльством, та замiнюють їх у своїх інтересах новими нормами. Вони переносять свою лояльнiсть вiд iснуючого соцiального устрою до нових груп з новими iдеологiями. Радикальнi соцiальнi рухи дають хорошу iлюстрацiю цього типу адаптацiї до соцiальної реальностi.

Зауважимо, що враховуючи актуальність проблеми девіантної поведінки, її вирішенню присвятила свої роботи значна кількість вчених різних галузей наук гуманітарного циклу. В результаті такого широкого наукового пошуку утворився ряд напрямів розв’язання цієї проблеми. Така ситуація дозволила поглянути на проблеми девіантної поведінки під різними кутами зору, оптимально висвітливши багатогранність цієї проблеми. Наведена вище таблиця, запропонована Дж. Смелзером, структурно чітко демонструє як самі напрями, так і їх суть. Тому ми зупинимось на аналізі аспектів, що мають вагоме значення при розв’язанні проблем, які становлять предмет кримінології та соціології права.



  1.  Існуючі теорії девіантної поведінки стали методологічним базисом при розгляді одного з фундаментальних питань кримінології – питання причин та умов злочинності.

  2.  Теорії Дюркгейма та Мертона є методологічним базисом для соціологічних теорій девiацiї, розкриваючи основні принципи формування девіантної поведінки.

  3.  Згідно теорії соціальної дезорганізації, яскравими представниками якої були Шоу та Маккей, девiацiя є наслідком такого стану суспільства, коли культурні цінності, норми, соціальні зв’язки послаблюються, зникають, або вступають у протиріччя. Такий стан суспільства спостерігається в перехідні моменти розвитку.

  4.  Культурологічний напрямок теорії девiацiї, що дістав своє втілення у роботах Селліна, Міллера, Сатерленда, Коена та інших, дозволяє стверджувати:

а) «Традиції» злочинності розвиваються, зберігаються та передаються в певному соціальному середовищі.

б) Злочинний світ стає могутнім конкурентом для школи і сім’ї в процесі соціалізації підлітків.

в) Обмеження, що постають на шляху вертикальної мобільності, являють собою впливовий фактор девіацій.

г) Значним чинником злочинності виступає соціальна структура міста, яка включає такі елементи: постійна зміна складу населення, низький рівень соціальної інтеграції в мікрорайонах, конкретні побутові умови.

д)Існує диспропорція як у можливостях скоєння злочинів, так і в досягненні особистого успіху між окремими районами та суспільством в цілому.

5. Теорія «таврування», подана у роботах Беккера та Лемерта, має значну кримінологічну цінність у зв’язку з положеннями про вторинну девіацію. Ці положення вимагають особливого ставлення суб’єктів соціалізації до процесу оцінки девіантних дій неповнолітніх.

6. Практично всі автори розглянутих теорій стверджують, що наведені ними чинники девіацій є необхідними, але недостатніми умовами поведінки, що відхиляється від норми. Усунення окремих чинників дозволяє значно знизити вірогідність девіантних дій, але лише комплексний підхід в усуненні детермінант девіантої поведінки дозволяє говорити про високу вірогідність значного зниження девіацій.

5. Профілактика девіантної поведінки як рання профілактика злочинності.

Запропонована вище типологія давіантної поведінки дозволяє поділити процес профілактики на три етапи. Перший етап – профілактика девіантних дій. Другий етап – профілактика деліктів. Третій етап – профілактика злочинів.

Зрозуміло, що відхилення від нормативних систем, не санкціонованих державою, значно менш суспільно небезпечне, ніж відхилення від нормативної системи права. Це пов’язано з тим, що, як ми зазначали вище, всі нормативні системи захищають обумовлену певним рівнем розвитку систему цінностей суспільства. Держава, санкціонуючи нормативну систему права, прагне захистити вищі, декларовані в цьому суспільстві, цінності. Тому, говорячи про меншу суспільну небезпеку девіантних дій, ми маємо на увазі те, що порушується цінність, яка в ієрархії цінностей посіла значно нижче місце, ніж ті, що захищені правом. На цьому етапі ресоціалізація особи ведеться методами, виробленими педагогічною наукою. Серед форм виховання превалює переконання.

Другий етап передбачає профілактику правопорушень. Важливість цього етапу полягає в тому, що особа, умовно кажучи, «проскочила» етап профілактики девіантних дій, а отже, як правило, має стійкі установки на порушення нормативної системи права. Тому арсенал засобів виховної роботи на цьому етапі мусить бути жорсткішим. Серед форм виховання превалює примус, але примус адміністративного характеру.

На останньому етапі уповноважені суб’єкти методами, властивими їм, та дозволеними чинним законодавством, впроваджують профілактичні заходи, спрямовані на превенцію злочинності. Цьому етапові властиві жорстка регламентація арсеналу профілактичних дій та порядку їх впровадження.

Зрозуміло, що кримінологічна профілактика, як і будь-яка профілактика, мусить спиратися на науково обґрунтований прогноз. При цьому сама профілактика повинна бути поділена на загально-соціальну та індивідуальну. Відповідно і методики прогнозування мусить бути як загальносоціальними, так і індивідуальними.

Починаючи з 70-х років ХХ ст., вітчизняні кримінологи приділяли значну увагу створенню методик індивідуального кримінологічного прогнозування. На нашу думку, найкращим продуктом цього наукового пошуку стали методики, створені колективом авторів науково-дослідної лабораторії при КВШ МВС СРСР на чолі з А.П. Закалюком.

І сьогодні триває творчий пошук, спрямований на створення методик індивідуального кримінологічного прогнозування, який опирається на теоретичні засади, сформульовані віце-президентом кримінологічної асоціації України, академіком Академії правових наук А.П. Закалюком. Назвемо їх:

1. Однією з найважливіших форм реалізації прикладної функції кримінології є індивідуальне кримінологічне прогнозування, на базі якого ґрунтується процес індивідуальної профілактики.

2. Тривалий час основними методологічними підходами, на базі яких розроблялись методики індивідуального кримінологічного прогнозування, були:



  • клінічний підхід;

  • детерміністський підхід;

  • еталонний підхід.

3. Ці підходи в процесі індивідуального кримінологічного прогнозування обумовлювали стандартний набір таких недоліків:

а) низький рівень достовірності прогнозу;

б) громіздкий його інструментарій;

в) складний інструментарій прогнозу.

4. Позбутися названих недоліків дозволяє методологія типологічного підходу.

5. Згідно типологічної методології, теоретично виявляються типи кримінальної зараженості особи, та емпірично встановлюються прогностично вагомі показники і їх питома вага в процесі формування злочинця.

6. Деформації системи цінностей особи в основному формуються під впливом дисфункцій інститутів соціалізації.

7. Основними інститутами соціалізації підлітка сьогодні є сім’я, школа, засоби масової інформації (передусім телебачення, а згодом прогнозується «Іnternet»), безпосереднє соціальне оточення (виробничий або навчальний колектив, група дозвіллєвої діяльності).






База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка