Соціалізація особистості з фізичними вадами з позиції регулятивно-детерміністської парадигми



Скачати 110.1 Kb.
Дата конвертації13.04.2016
Розмір110.1 Kb.
#5610
ТипКонцепція
СОЦІАЛІЗАЦІя ОСОБИСТОСТІ З фізичними вадами з позиції регулятивно-детерміністської парадигми
Циба В.Т.

проф. каф. психології Університету «Україна», д.ф.н.
УДК 796
Розглянуто адаптацію висунутої нами регулятивно-детерміністської парадигми до соціалізації осіб із фізичними вадами. Це стало можливим, з одного боку, завдяки застосуванню методології системного підходу до соціалізації особистості, а з другого – завдяки концепції Адлера про прагнення особи з фізичними вадами до зверхності як компенсації психічно дискомфортного почуття неповноцінності.

Ключові слова: фізична реабілітація, регулятивно-детерміністська парадигма, соціалізація особистості.
Рассмотрена адаптация выдвинутой нами регулятивно-детерминистской парадигмы к социализации лиц с физическими недостатками. Это стало возможным, с одной стороны, благодаря применению методологии системного подхода к социализации личности, а с другой – благодаря концепции Адлера о стремлении лица с физическими дефектами к превосходству как компенсации психически дискомфортного чувства неполноценности.

Ключевые слова: физическая реабилитация, регулятивно-детерминистская парадигма.
Adaptation of pulled out by us regulate-determinist paradigm to socialization of persons with the physical defects is considered. It became possible, from one side, thanking to application of methodology of systems approach to socialization of personality, and with other – thanking to the Adler’s conception about aspiration of person with the physical defects to superiority as compensations psyche of discomfort sense of inferiority are.

Key words: the physical rehabilitation, regulating deterministic a paradigm.
Концепція соціалізації людини з фізичними вадами спирається, з одного боку, на запропоновану нами регулятивно-детерміністську парадигму соціалізації людини без таких вад, а з другого боку, – на концепцію Адлера про почуття неповноцінності людини з такими вадами і прагнення її до зверхності як компенсації цього психічно дискомфортного почуття. Тому попередньо потрібно розглянути основні ідеї соціалізації за першою концепцією, а потім ідеї компенсації вад – за другою.

Зважаючи на велику кількість і різноманітність вад і людей з такими вадами – інвалідів, типізація їх дуже складна. Насамперед вади поділяються на психічні, пов’язані з дефектами психіки і усунення яких відбувається у психіатричних закладах, і на фізичні, пов’язані з дефектами деяких органів (зору, слуху, моторики тощо), усунення яких відображається на функціюванні психіки людини, а отже – на її поведінці. Предметом подальшого розгляду буде лише категорія людей із останнім типом вад.

Припускається, що наявність дефекту впливає на соціалізацію людини з фізичними вадами не безпосередньо, а опосередковано через почуття соціальної неповноцінності внаслідок нерівності життєвих статусів інвалідів і неінвалідів. Стурбованістю цією обставиною пояснюється прагнення інвалідів до зверхності, до домінування над іншими як позитивна компенсація негативного почуття неповноцінності. Звідси випливає практична ідея щодо вирівнювання соціальних положень інвалідів і неінвалідів шляхом інтеграції перших у групи діяльності других [1].

Крім того, припускається, що відчуття продуктивної життєдіяльності і щастя інвалідів, як і неінвалідів, зумовлені мотивацією потенційних досягнень у продукуванні матеріальних й інформаційно-ідеальних цінностей у результаті задоволення значущих соціогенних потреб, і особливо стійкою мотивацією потенційної самореалізації особистості в результаті реалізації мети-потреби, сенсу життя як творення конкретної суспільно значущої цінності. Наявність вади і викликане ним почуття неповноцінності служать додатковим акселеруючим мотивом реалізації соціогенних потреб і, насамперед, – потреби сенсу життя.

І. Нагадаємо сутність соціалізації за регулятивно-детерміністською парадигмою [2, 3]. Застосування методології системного підходу до теорії особистості пов’язане з можливістю розглядати особистість як частинний випадок соціального суб’єкта. Дійсно, зі зростанням населення і розвитком цивілізації населення структурується в соціальні суб’єкти-організації – складні соціальні ієрархічні формування. Частинним випадком таких суб’єктів є особистість – соціогенна частина людини як біосоціальної істоти. Людина народжується ніби двічі – як організм і як особистість. Особистістю у формі набутої функціональної структури сфери свідомості як психічного органу мислення і планування діяльності вона стає в результаті соціалізації. В більшості особистість не спроможна існувати автономно і долучається до соціальних технологій різних складних соціальних суб’єктів.

Запропонована парадигма базується на застосуванні методології системного підходу до вивчення низки ізоморфних соціальних систем (особа – команда – організація – об’єднання організацій), згідно з якою виділено інваріантні для них параметри – детермінуючий активність і регулюючий їх цілеспрямовану діяльність. Стосовно особистості як частинного випадку суб’єктів ці параметри суть потреби та соціальні настанови. Крім того особистості як соціогенній істоті властиві неінваріантні або специфічні параметри – насамперед риси характеру, компетентність, уміння й інші.

Для розуміння явища соціалізації необхідно проаналізувати сутність поняття особистість: “Особистість – людина як продукт соціального наслідування і суб’єкт міжособистісних стосунків у морально-правовому полі соціальних інституцій, наділена сферою свідомості і самосвідомості та комплексом детермінуючих (біо- і соціогенних потреб) і регулюючих (соціальних – моральних і правових – настанов) параметрів й інших характеристик (рис характеру, професійної і життєвої компетентності, умінь, гендерних характеристик тощо), здатної до суб’єктивного прогнозування та планування своєї діяльності щодо задоволення матеріальних й інформаційно-ідеальних (духовних) потреб шляхом відтворення і творення цінностей соціального і техногенно-природного середовища у глобальному ентропійному процесі” [2, с.172]. У цьому визначенні особистість розглядається і як індивідуальність, і як елемент складної соціальної системи. Завдяки набутим шляхом соціалізації соціогенним параметрам особистість має змогу адаптуватись в соціальні структури.

В міру соціалізації завдання особистості – знайти своє місце у структурі соціуму, бути затребуваним на виконання певної функції у технологіях творення цінностей з боку суб’єктів-організацій. Отже, задоволення потреб соціальних суб’єктів являє собою смисл їх існування. Зокрема, задоволення особистістю творчої соціогенної потреби у творенні продукту як суспільно значущої цінності представляє сенс її життя, а критерій задоволення сприймається як її самоактуалізація, самореалізація.

Явище соціалізації вивчалось багатьма вченими з позицій різних соціально-психологічних парадигм і розглянуто нами раніше [2, с.15-26]. У найпоширенішому визначенні соціалізація особистості пов’язується з досвідом життєдіяльності її у суспільстві, з гармонізацією її з соціальним середовищем. Погоджуючись із загальноприйнятими поняттями соціалізації, нагадаємо, що за запропонованою нами регулятивно-детерміністською парадигмою сутність соціалізації полягає “у набутті людиною соціогенних параметрів (соціогенних потреб, соціальних настанов, рис характеру, компетентності й інших) під соціальним впливом для уможливлення її життєдіяльності як особистості в соціальних структурах різних соціальних інституцій” [2, с.182]. Призначення соціалізації – формування сфери свідомості і самосвідомості в її психічній системі. Соціалізована особистість свідомо включається за допомогою матеріальних і духовних потреб у цілеспрямовану діяльність суб’єктів різних соціальних інституцій шляхом інтеріоризації системи властивих їм соціальних настанов. Соціалізація людини продовжується все життя.

Зауважимо, що період первинної соціалізації дитини відбувається зазвичай у колі родини зусиллями батьків. З віком, із набуттям середньої освіти життєвий шлях кожного індивіда галузиться за соціальними інституціями, яким відповідають окремі цільові плани життєдіяльності у трудовому колективі, в осередку політичної партії, в освітньому закладі, в аматорському гуртку, у сімейному колі тощо. Відповідний комплексний план життєдіяльності особистості розглядається як тенденція до прогнозування майбутнього, визначення сенсу життя, яке ми пов’язуємо із творенням матеріальних й інформаційно-ідеальних (духовних) цінностей, а разом із тим – із підвищенням статусу. Творча особа самореалізується не тільки як автор матеріальної цінності (вчений, архітектор, конструктор, письменник), а і як автор соціального формування (полководець, ректор, тренер, диригент), і автор самотворення (інтелектуал, спеціаліст, майстер, чемпіон). Продукування цінностей включає поряд із матеріальними й інформаційними творами і конструкціями (дисертація, механізм), також соціальні утворення (політична партія, спортивна команда, екіпаж).

Практично соціалізація індивіда полягає у здатності його включитись своїми матеріальними й інформаційно-ідеальними потребами в цілеспрямовану діяльність суб’єктів різних соціальних інституцій за умови інтеріоризації низки соціальних (морально-правових) настанов. Для кожного індивіда бажано визначитись із соціогенними потребами, зокрема, потребою сенсу життя, тобто із творчою потребою у створенні суспільно значущої цінності. “Адлер вважав, що сенс життя забезпечує підпорядкування прагнень особи суспільному інтересу, вихід за межі егоїзму і самотності. Вона сама повинна відкрити і сформулювати цей сенс. Він не є природженим” [4, с.63]. Успішна реалізація цієї потреби особистості, тобто самореалізація її в перспективі, свідчила про продуктивне і щасливе її життя.

ІІ. Якщо говорити про соціалізацію людини з фізичними вадами, то, як вище сказано, будемо розрізняти вади без органічних порушень функцій психіки людини і з такими порушеннями. Останні потребують лікування у психіатричних закладах, і далі не розглядатимуться. Що стосується вад людей без органічних порушень психіки (слабозорих, слабочуючих, із порушеннями моторики, з порушеннями зовнішнього виду і функцій деяких внутрішніх органів), то зі станом розробки теоретичних основ нормалізації життєдіяльності цієї категорії осіб можна ознайомитись у публікації Сердюк [1]. Наявність дефекту призводить до необхідності його компенсації. Компенсації уражених органів організму людини здійснюються по можливості фармацевтично і хірургічно та за допомогою фізичних пристроїв (окулярів, навушників, протезів тощо).

За концепцією Адлера у людей із фізичними вадами при зіткненні із труднощами життя з внутрішньої невпевненості розвивається почуття неповноцінності [5]. Але це почуття – не наслідок недуги, а наслідок заниженого життєвого статусу інвалідів відносно неінвалідів. Тобто по суті йдеться не про компенсацію функції якогось органа з дефектом, а про компенсацію почуття неповноцінності. За влучним виразом Сердюк “дефект викликає компенсацію не прямо, а опосередковано, через створюване ним почуття малоцінності”. І далі: “У двочленний процес «дефект – компенсація» вноситься третій, проміжний: «дефект – почуття малоцінності (неповноцінності) – компенсація»” [1, с.226].

Отже, особи, які відчувають свою соціально-психологічну неповноцінність через знижений початковий статус, потребують саме соціально-психологічної компенсації. Однією з форм такої компенсації є створення інтегрованих груп діяльності інвалідів і здорових людей. Компенсація розглядається як поновлення суспільно-людських функцій, а не як відновлення функції окремого враженого органу. Успішність такої компенсації базується, зокрема, на ідеї Адлера про прагнення людини з фізичними дефектами до зверхності як компенсації почуття неповноцінності, до підпорядкування своїй волі інших осіб і тим самим – до підвищення життєвого статусу в соціальному середовищі.

ІІІ. Що стосується соціалізації осіб із фізичними вадами, то ця категорія осіб хоча і почуває себе неповноцінними в колі людей без таких вад унаслідок, як вони гадають, зниження їх соціального і життєвого статусу, має всі підстави ставити життєві цілі та реалізувати їх, як і здорові особи, використовуючи для вирівнювання з ними статусу засоби компенсації. Для прикладу найпоширеніші і найпростіші серед них – засоби косметики, які використовують інваліди і неінваліди для маскування деяких зовнішніх вад.

Шляхи і засоби соціалізації щодо формування соціогенних параметрів категорії осіб із фізичними вадами такі ж, як і формування подібних параметрів звичайних людей, але ускладнені необхідністю подолання почуття неповноцінності внаслідок вродженого дефекту або каліцтва. Як і у випадку здорових людей, особа з вадою у процесі ранньої соціалізації має набути низку соціогенних параметрів – соціогенних потреб, соціальних настанов, рис характеру, компетентності, умінь й інших, необхідних для індивідуальної або групової (командної) діяльності. Основою вибору виду діяльності на початковому етапі соціалізації мають бути виявлені заздалегідь здібності дитини (музичні, лінгвістичні, математичні тощо).

Особа з дефектом набуде впевненості, якщо у неї сформується інтерес до певного виду діяльності за здібностями, спрямованої на творення деякого матеріального або інформаційно-ідеального продукту-цінності. Для успішної соціалізації головне – виявити інтерес, сформульований у вигляді мети діяльності, тобто (за термінологією регулятивно-детерміністської парадигми) сформувати соціогенну мету-потребу і низку соціальних настанов, регламентуючих діяльність щодо її реалізації. Як і в разі здорової людини, особа з дефектом деякого органу керується можливістю самореалізації індивідуально або у складі групи при реалізації групової мети-потреби.

За регулятивно-детерміністською парадигмою приведення осіб із вадами до нормального способу життєдіяльності полягає, як і у здорових осіб без таких вад, у формуванні цілеспрямованості і сконцентрованості на продукті праці, зумовлених стійкою мотивацією щодо споживання і творення матеріальних й інформаційно-ідеальних цінностей. Провідною в ряду цілей-потреб людини є соціогенна мета-потреба сенсу життя, пов’язаної із творенням суспільно значущих цінностей.

Додаткового імпульсу до реалізації цієї мети-потреби особі з вадами надає прагнення позбутись почуття неповноцінності, яка переживається як психічний дискомфорт. За метафоричним виразом Обуховського “дефект – це трамплін, що підкидає особу над її недоліками, а компенсація цього дефекту є рушійною силою життєвих прагнень, шансом досягти досконалості” [4, с.62]. З цим твердженням можна погодитись лише частково. Адже, за запропонованою нами парадигмою причиною, рушійною силою життєвих прагнень і життєдіяльності будь-якої особи – й інваліда, й неінваліда – є потреби, насамперед, творча соціогенна потреба сенсу життя з домінуючим мотивом самореалізації, а органічний дефект є не рушійною силою, а акселеруючим мотивом особистості в реалізації цієї потреби.

Маючи цю мету-потребу у творенні конкретного продукту-цінності, людина відчуває себе у змозі подолати будь-які труднощі, оскільки в її уяві живе її майбутній успіх. Зауважимо, що реалізація за будь-яким ступенем значущості соціогенної потреби належить розглядати як певного масштабу самореалізацію особистості: будь то лауреат або чемпіон району, міста, держави чи світу.

Спричинену нереалізованою соціогенною потребою у творенні деякої цінності активізацію особистості з дефектом можна пояснити механізмом подвійного когнітивного дисонансу. По-перше, розбіжність між створеними в уяві реальним і уявним станами просування щодо завершення кінцевого продукту спричинює когнітивний дисонанс, який сприймається особистістю як психічний дискомфорт, якого вона намагається позбутись, підтягуючи реальний творчий продукт до уявного зразка. По-друге, розбіжність між створеними в уяві реальним станом здоров’я без компенсації дефекта й уявним станом із його компенсацією теж викликає когнітивний дисонанс і психічний дискомфорт. При реалізації мети-потреби, зокрема, потреби сенсу життя, особа досягає психічного стану консонансу, при якому зникає психічний дискомфорт. Тривале переживання емоційного стану радості і щастя в результаті самореалізації і самоактуалізації особистості дозволяє їй “забути” про свої вади здоров’я, що і є позитивним результатом подолання почуття неповноцінності.

Отже, доходимо висновку, що соціалізація особистості з фізичними вадами хоча і складніша, ніж соціалізація особистості без таких вад, але завдяки прискорюючому мотиву компенсації почуття неповноцінності почуттям зверхності вона (соціалізація) може бути й ефективною, і успішною.


Перелік літератури

  1. Сердюк Л.3. Психологічні особливості соціалізації особистості з обмеженими можливостями // Актуальні проблеми навчання та виховання людей із особливими потребами: Зб. наук. праць. – К.: Університет "Україна", 2004. – №1. – С.222-229.

  2. Циба В.Т. Системна соціальна психологія: навч. посіб. – К.: ЦНЛ, 2006.

  3. Циба В.Т. Системний аналіз сутності соціалізації особистості // Актуальні проблеми навчання та виховання людей із особливими потребами: Зб. наук. праць. – К.: Університет "Україна", 2007. – №3. – С.17-25.

  4. Обуховский К. Галактика потребностей: психология влечений человека. – СПб., 2003. – С.62.

  5. Адлер А. Наука жить. – К., 1997.


ОСВІТА РЕГІОНУ.

ПОЛІТОЛОГІЯ, ПСИХОЛОГІЯ, КОМУНІКАЦІЇ.

Український науковий журнал, 2009, №4

Скачати 110.1 Kb.

Поділіться з Вашими друзьями:




База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2022
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка