Соціальна робота з різними категоріями клієнтів



Сторінка10/14
Дата конвертації11.04.2016
Розмір2.35 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14

СОЦІАЛЬНА РОБОТА З

ДІТЬМИ




Категорія діти

До вікової категорії "діти (дитина)" ми відносимо осіб, які не досягли вісімнадцятиліття.

У цю вікову категорію з визначеною умовністю можна включити періоди:

-дошкільного дитинства (дитинство, молодший

дошкільний вік (1-3 роки) і старший дошкільний

(3-6 років) віки;

-молодшого шкільного дитинства (6-10 років);

-підліткового дитинства (11-14 років);

-ранньої юності (15-17 років).
Вікова характеристика

дитинства

Коротко позначимо вікові характеристики дитинства (А.Мудрик, В.Сластьонін, М .Михайленко),



Дошкільне дитинство


Вікові завдання: природньо-культурні (формування рухових навичок, здатності до прямоходіння, сенсорний розвиток); соціально-культурні (оволодіння мовою, предметно-маніпулятивною діяльністю, розвиток образної й елементарної логічної форм мислення, довільності поведінки, оволодіння первинними способами співробітництва й кооперації); соціально-психологічні (становлення "образу Я" і самооцінки, статева ідентифікація, знаходження несвідомого почуття "базової довіри" до зовнішнього світу, почуття автономії, ініціативи).

Інститути й агенти соціалізації: родина, дитячі ясла і садки, ЗМК (телебачення, радіо, книги), батьки чи дорослі, які їх заміняють, інші старші члени родини, найближчі сусіди, вихователі, однолітки (з 3-х років).

Безпосередньо-емоційне спілкування дитини з дорослими як головний фактор її розвитку в дитинстві. Госпіталізм.

Спілкування з дорослими як провідний фактор розвитку дошкільника: позаситуативно-пізнавальна й позаситуативно-особистісна форми спілкування. Криза 3-х років.

Спілкування з однолітками. Дитяча субкультура: ігри, мовотворчість.

Небезпеки: хвороби і фізичні травми, безграмотність і (чи) аморальність батьків, убогість, занедбаність, антигуманність вихователів дитячих установ.

Основні напрямки діяльності соціальних працівників: освіта й консультування батьків, організація сімейних дитячих ясел-садків, ігрових груп і групових занять; патронаж неблагополучних родин.
Дитинство молодшого школяра

Вікові завдання: природньо-культурні (розвиток рухових навичок, розвиток ознак маскулінності-фемінінності, формування довільності психічних процесів); соціально-культурні (оволодіння роллю учня, систематизованими знаннями й уміннями в обсязі шкільного навчання, індивідуалізація інтересів і оволодіння способами самоорганізації для їхньої реалізації, формування прагнення до досягнення результату, уміння адекватно оцінювати свої успіхи й невдачі); соціально-психологічні (розвиток рефлексії щодо своєї діяльності, статева стереотипізація, подолання протиріч між ролями дитини й школяра (криза 6-ти років) і між прагненнями до імпровізації, творчості, демократичного спілкування й прихильністю до стереотипів і підпорядкування авторитетам).

Інститути й агенти соціалізації: родина, школа, ЗМК, позашкільні установи, батьки, учителі, інші дорослі, однолітки в класі і надворі; їхня роль і можливості у вирішенні вікових завдань.

Особливості субкультури: ігри (на уроці, на перерві, надворі, удома), дитячий сленг, словесна творчість, фантазії і марновірства, клички.

Зміст і норми спілкування з дорослими, однолітками своєї і протилежної статі, зі старшими й молодшими дітьми.



Зміст і форми предметно-практичної і духовно-практичної діяльностей, які організовані самостійно та дорослими. Особливості організації дорослими спортивних занять і ігор молодших школярів.

Небезпеки: пияцтво й аморальність батьків, убогість, антигуманність учителя, паління, розтління, зґвалтування, фізичні травми, гноблення старшими хлопцями.

Основні напрямки діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність з батьками, створення умов для розвитку молодших школярів у мікросоціумі, виявлення потенційно й реально віктимогенних чинників і віктимних молодших школярів, координація й кооперування діяльності інститутів виховання.
Підліткове дитинство

Вікові завдання: природньо-культурні (ріст усіх систем організму, статеве дозрівання); соціально-культурні (оволодіння знаннями в обсязі шкільного курсу, проба сил у різних сферах інтересів, формування групового інстинкту, залучення до романтичних ідеалів (вірність, друг, відвага, честь та ін.), самовиховання в значущих сферах (фізичне вдосконалювання, індивідуальні інтереси), визначення виду подальшого утворення); соціально-психологічні (подолання кризи особистої ідентичності через поглиблення та розширення самооцінок, ідентифікація зі статевовіковою групою й референтною групою однолітків, подолання маргінальності між дитинством і отроцтвом через автономізацію від дорослих, придбання навичок саморегуляції в значущих сферах поведінки й стосунків).

Провідні інститути п агенти соціалізації: родина, школа, мікросоціум, телебачення і відео, батьки, учителі, однолітки своєї статі, старші діти своєї статі; їхня роль і можливості в процесі вирішення вікових завдань.

Вікова субкультура: ігри (перевага рухливих, поява азартних, захоплення електронними), жаргон, елементи моди в одязі і т.ін., марновірства, міфи, фантазії.

Особливості спілкування: предмет спілкування — підліток як суб'єкт взаємодії; з дорослими - скорочення обсягу, падіння довіри, ріст конфліктності; з однолітками -активний пошук, практична основа, яка доповнюється емоційним компонентом, нестійкість мікрогруп, конфліктність.

Небезпеки: пияцтво, алкоголізм, аморальність батьків; убогість, помилки педагогів і батьків, паління, токсикоманія, зґвалтування, розтління, самітність, фізичні травми, цькування однолітків, залучення в асоціальні й злочинні групи.

Основні напрямки діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність з батьками, діагностика віктимності родин, робота з віктимогенними родинами та віктимними підлітками, організація в мікросоціумі груп і організацій для пробудження й задоволення інтересів підлітків з використанням масових і групових форм взаємодії.
Рання юність

Вікові завдання: природньо-культурні (завершення фізичного та статевого розвитку, гармонізація систем організму); соціально-культурні (оволодіння програмою навчального закладу, визначення ціннісних орієнтацій у професійній та позапрофесійній сферах, вибір подальшого життєвого шляху, подолання ставлення до людини як до засобу й формування ставлення до неї як до мети, оволодіння ефективною взаємодією з оточуючими особами своєї та іншої статі, іншого віку), самореалізація через самоствердження в сутнісному та зовнішньому планах); соціально-психологічні (гармонізація "образу Я", розвиток рефлексії, подолання маргінальності між підлітковим і дорослим станом, відносно безболісне проходження через рольову й особистісну невизначеність, сексуальна децентрація в поведінці, гармонізація прагнень "бути як усі" і "бути не як усі").

Провідні інститути й агенти соціалізації: родина, навчальні заклади, мікросоціум, суспільство однолітків, референтні групи, друг, подруга, відео і телебачення; їхня роль і можливості у вирішенні вікових завдань.

Вікова субкультура: мода, жаргон, способи проводження часу, стиль поведінки, естетичні пристрасті.

Особливості спілкування: предмет спілкування -людина як суб'єкт відносин: з дорослими - падіння інтенсивності й вірогідності поряд із прагненням до спілкування на рівних; з однолітками - сполучення широких приятельських стосунків, контактів із глибокими дружніми стосунками у вузьких групах, пошуки спілкування з особами іншої статі.

Небезпеки: антисоціальна родина, пияцтво, наркоманія, педагогічні помилки батьків і вчителів, убогість, проституція, зґвалтування, самітність, суїцид, утрата перспективи, фізичні травми, маргінальність, цькування однолітків, залучення в злочинні групи.

Основні напрямки діяльності соціальних працівників: просвітницька діяльність з батьками і юнаками, створення умов для позитивного вільного проводження часу відповідно до тенденцій моди, створення різних за змістовною спрямованістю клубів і організацій, діагностика віктимних сфер і віктимності особистості, її подолання, робота з переорієнтації окремих юнацьких груп і за "розколом" асоціальних груп.
Типологізація дітей за

групами ризику

Соціальна робота з дітьми припускає їх типологізацію за групами ризику (проблемними групами). Сюди необхідно включити: дітей-інвалідів; дітей з неповних родин; дітей з малозабезпечених родин; "дітей вулиці"; кинутих дітей; дітей-втікачів; дітей-сиріт; дітей, які страждають алкоголізмом, токсикоманією, наркоманією; дітей-злочинців; дітей соціально-педагогічної занедбаності; дітей, які піддавалися насильству; дітей девіантної поведінки і т.ін.

Таким чином, діти групи ризику - "це та категорія дітей, яка в силу визначених обставин свого життя більше за інші категорії піддається негативним зовнішнім впливам з боку суспільства і його кримінальних елементів, що стали причиною дезадаптації неповнолітніх" [21,59-60].

Причини влучення дітей до групи ризику можуть бути всілякі: пияцтво батьків; їхня асоціальна поведінка (дармоїдство, злодійство і т.ін.); улаштування на квартирі батьками кубел (асоціального й кримінального характеру); сексуальне розбещення батьками власних дітей, торгівля ними; жорстоке ставлення до дітей (побої, побиття, голод і т.ін.); відсутність даху над головою, блукання разом з батьками без засобів на існування; утечі з дому, конфлікти з однолітками і т.ін. При цьому неможливо виділити одну головну причину, що послужила фактором ризику. Проте досить точно встановлено, що дітям групи ризику властива одна загальна характерна риса - порушення соціалізації в широкому розумінні слова: нездатність адаптуватися до незнайомого середовища, до нових обставин, порушення статевої орієнтації, гіперсексуальність, злодійство, облудність, утрата цінності людського життя, жорстокість, агресивність, утрата інтересу до праці, лінь, відсутність ціннісних орієнтацій, норм моралі й моральності, бездуховність, втрата інтересу до знань, дурні звички (уживання алкоголю, наркотиків, паління, токсикоманія, нецензурна лайка і т.ін.) [21,60].
Організація соціальної роботи з

дітьми на основі фактору "ризику"

Основою зазначеної організації такої роботи є наступні обставини [44,3].

По-перше, при доборі й розробці методик та технологій соціальної роботи з дітьми "групи ризику" і їхніх батьків необхідна опора на психологічні особливості дітей різного віку й різного особистого досвіду й опора на взаємодію та узгодження загальних зусиль фахівців різних галузей соціальної роботи.

По-друге, серед усіх заходів соціальної роботи з дітьми пріоритет належить профілактичній роботі, у рамках якої необхідне об'єднання зусиль різних фахівців і створення цілісної служби допомоги дітям, де дитина може одержати психологічну, педагогічну, правову, соціальну та інші види допомоги.



Профілактична робота з дітьми насамперед припускає науково-обґрунтовані та своєчасно здійснені дії, спрямовані на:

-запобігання можливих фізичних, психологічних чи соціокультурних колізій в окремих дітей і дітей груп ризику;

-збереження, підтримку й захист нормального рівня життя і здоров'я дітей;

-сприяння дітям у розкритті їхніх внутрішніх потенціалів.

Профілактична робота з дітьми має ряд напрямків.

Психопрофілактична робота [36,222-229]. Цей напрямок визначається необхідністю своєчасного попередження можливих порушень в індивідуально-інтелектуальному розвитку дітей, у створенні умов для повноцінного психічного розвитку дітей. Така робота ведеться опосередковано через педагогічний колектив, опікунів і інших дорослих, які впливають на становлення і формування особистості дитини.

У процесі психопрофілактичної роботи соціальний працівник (фахівець зазначеного напрямку) здійснює ряд конкретних заходів:

-проводить психологічне обстеження дітей при надходженні в дитячу установу інтернатського типу і при переході з однієї установи до іншої (із будинку дитини до дошкільного дитячого будинку, із дошкільного дитячого будинку до шкільного чи в школу-інтернат), а також на кожному новому віковому етапі (при надходженні дітей до школи, при переході із початкової школи в середню, при закінченні неповної чи повної середньої школи) з метою створення програми індивідуальної роботи з кожною дитиною для її оптимальної адаптації до виховання й навчання на новому етапі, ранньої діагностики можливих відхилень і їхньої корекції, розвитку її особистості й індивідуальності;

-проводить роботу із попередження психологічного перевантаження й нервових зривів у дітей, пов'язаних з особливими умовами їхнього життя;

-організує педагогічні консиліуми з метою психологічного аналізу поведінки й розвитку вихованця для найбільш повного розкриття індивідуальних особливостей його особистості та здібностей;

-проводить роботу зі створення сприятливого психологічного клімату в дитячій установі інтернатського типу: оптимізує форми спілкування в педагогічному колективі (дорослий - дорослий), сприяє поліпшенню норм спілкування педагога з дітьми (дорослий - дитина), консультує педагогів і інших працівників дитячої установи з широкого кола проблем як професійних, так і особистісних;

-сприяє розвитку комунікативних навичок професійної діяльності педагогів, здійснює заходи щодо попередження й зняття психологічного перевантаження членів педагогічного колективу;

-проводить роботу з адаптації вихованців до широкого соціального оточення за межами дитячого будинку чи школи-інтернату, оптимізує взаємини вихованців із членами їхніх родин (родичами, опікунами і т.ін.) у випадку, якщо такі взаємини зберігаються.



Консультування в галузі профілактичної роботи з дітьми має наступні завдання:

-інформування батьків (педагогів, соціальних працівників та ін.) про вікові й індивідуальні особливості дитини; -своєчасне виявлення в дитини первинних психосоматичних відхилень і направлення її на психолого-медико-педагогічні консультації; попередження вторинних відхилень у галузі розвитку й рекомендації з психогігієни та психопрофілактики (разом із психопатологами та лікарями);

-складання рекомендацій із психолого-педагогічної корекції труднощів навчання дитини для об'єктів впливу (педагоги, батьки, соціальні працівники й ін.);

-складання рекомендацій з виховання в родині (спільно із фахівцями із сімейної терапії, соціальними працівниками, педагогами);

-проведення корекційної роботи в спеціальних групах при консультації з дітьми й батьками.

Корекційна робота з дітьми в галузі профілактики припускає проведення відповідних заходів, починаючи з дошкільного віку, і посилення цієї роботи в підліткових колективах. З цією метою соціальними працівниками розробляються корекційні програми, які охоплюють усі вікові групи дітей і спрямовані на профілактику й корекцію різних видів девіантної й делінквентної поведінки.

Для наочності наведемо один з численних прикладів такої програми[3,137-138].



Австралійська програма первинної профілактики заохочення вживання психоактивных речовин для дітей у віці 6-8 років призначена для початкової школи та послідовно реалізує системний підхід до антинаркотичного навчання молодших школярів, спираючись на концептуальну модель формування життєвих навичок (ФЖН),

Умовами забезпечення ефективності антинаркотичного навчання за програмою формування життєвих навичок є наступне: 1) воно повинно починатися в дошкільному чи молодшому шкільному віці, тобто до того, як будуть засвоєні загальноприйняті традиції вживання тютюну та алкоголю; 2) воно не може бути засноване лише на інформуванні дітей про небезпеку, яка пов'язана із зловживанням психоактивних речовин, та їх залякуванні; 3) воно повинно відповідати віковим психологічним особливостям дітей; 4) воно будується на основі певних життєвих цінностей таких, як самодисципліна, відповідальність, чесність, повага до людей, обов'язки сімейних стосунків; 5) методологія навчання життєвим навичкам передбачає центрований на учневі підхід та включення до навчального процесу як партнерів батьків; 6) його цілі - чіткі, реалістичні; 7) передбачається можливість оцінки ефективності запроваджених програм.

Програма первинної профілактики (ППП) являє собою поурочну розробку з антинаркотичного навчання молодших школярів, що включена до річного навчального плану початкової школи. Зміст шести тем ППП розподілено на десять уроків. Тривалість кожного заняття - звичайний шкільний урок.

Завдання ППП: І) сприяти усвідомленню та засвоєнню дітьми загальнолюдських цінностей; 2) навчити дітей методам вирішення життєвих проблем, подолання стресу та зняття напруги без уживання психоактивных речовин; 3) інформувати дітей про психоемоційні, фізіологічні, соматичні та соціальні наслідки вживання психоактивних речовин; 4) формувати в дітей психосоціальні та психогігієнічні навички прийняття рішень, ефективного спілкування, критичного мислення, опору негативному впливу однолітків, управління емоціями, у тому ж числі ~у станах стресу; 5) довести до усвідомлення дітей переваг відмови від уживання психоактивных речовин; 6) сформувати установку на ведення здорового способу життя; 7) підняти самооцінку дітей.

Методологія програм ФЖНі передбачає навчання дітей у процесі їх активної взаємодії. Тому до роботи з ППП залучаються всі учні. Конкретні методи навчання: робота в малих групах, «мозковий штурм», групова дискусія, рольова гра, «драма». Заняття з ППП проводяться вчителем, який пройшов спеціальне навчання та має необхідні психологічні знання. Особливістю психології молодшого шкільного віку є довіра дитини до значущого дорослого. Інформація, що повідомляється добре знайомим та улюблений учителем, закріплюється вдома під час її обговорення з батьками, має сильніш вплив; чим молодші діти, тим цей ефект сильніший.

Оцінка ефективності ППП виконується за допомогою спеціального опитувальника, що дозволяє проаналізувати ставлення дітей до психоактивних речовин. Тестування проводиться до початку та після завершення роботи з ППП. Отримані результати відображаються у зміні соціальної установки.

Можливість розширення роботи з ППП, покращання її якості тісно пов'язані з підходом учителя до навчання. Дітям можна запропонувати видавати класний чи журнал газету, присвячені здоровому способу життя, провести конкурс на кращий плакат, малюнок, рекламу. Корисно залучати до роботи старших дітей: вони можуть поділитися враженнями від роботи, що була. виконана на рік раніше, показати свої малюнки та плакати, провести окремі заняття.

Робота з дітьми

девіантно- кримінальної

поведінки

У дитячих девіаціях найбільш яскраво виступають наступні психологічні особливості[7,17-19]:

-висока афективна зарядженість поведінкових реакцій;

-імпульсивний характер реагування на ситуацію фрустрації;

-короткочасність реакцій із критичним виходом;

-низький рівень стимуляції;

-недиференційована спрямованість реагування;

-високий рівень готовності до девіантних дій.

Таким чином, девіантні діти часто виявляють систему властивостей, які свідчать про значні емоційні порушення (вони, як правило, імпульсивні, дратівливі, запальні, агресивні, конфліктні, що утрудняє їхнє спілкування в навколишньому середовищі й створює значні труднощі з погляду соціальної роботи з ними.

Для девіантних дітей характерні такі властивості емоційно-вольової й ціннісно нормативної сфер особистості, як тривожність, дефектність ціннісної системи (мета і сенс життя).

Дитяча девіація як форма поведінки знаходиться в прямій залежності від комплексного особистісного утворення, здобутого в дитинстві, що детермінує й забезпечує реалізацію девіантної поведінки.

Факт наявності дитячої девіації визначається реальними протиріччями, що виникають у житті кожної дитини. З одного боку, для повноцінного існування дитина має потребу в постійному опорі в прагненнях до задоволення власних потреб, оскільки такий опір (факторів середовища і внутрішніх умов) забезпечує феномен актуального самопочуття й створює можливості розвитку. З іншого боку, подолання опору задоволенню тієї чи іншої потреби завжди являють собою напругу, а при відсутності відповідного емоційно-вольового ресурсу приводить до деструктивних ефектів (конфлікт, стрес, агресія, девіація тощо).

Девіантна поведінка дитини може бути позитивною, коли вона ламає застарілі норми й об'єктивно сприяє її розвитку (дитяча творчість) і негативною, об'єктивно перешкоджаючи її розвитку чи існуванню (утечі з дому й бродяжництво, страхи й нав'язливість, наркотизм, вандалізм, гомосексуалізм, суїцид і т.ін.).

Наведемо ряд прикладів з галузі типології девіантної поведінки дитини.


"Вуличні діти" (представники групи "бомж") -діти, які втекли з дому через різні обставини.

Дитяче бродяжництво є своєрідною формою протесту чи образи на вчителів, батьків. Іноді втечі: обумовлені страхом перед можливим фізичним покаранням за зроблений непорядний вчинок чи за погану; успішність у школі. Значно рідше втеча з дому і бродяжництво виникає без очевидних мотивів (раптова зміна настрою, що негативно впливає на критичну оцінку дитиною ситуації, імпульсивно виниклий нескоримий потяг за типом "готове рішення" і т.ін.).

Прагнення до бродяжництва, як правило, виникає періодично й може бути пов'язане із сезонними факторами (весняно-літні, літньо-осінні цикли). Утечі з дому, у більшості випадків, здійснюються поодинці, без усякої підготовки й роздумів про можливі труднощі і позбавлення (нічліжка, де прийдеться, голодне харчування, змушене жебрацтво, злодійство і т.ін.). У таких умовах дитина нерідко попадає в асоціальну чи кримінальну компанію, починає вживати алкоголь, наркотики і т.п.
Діти, підвладні страхам і нав 'язливостям

Виникнення різних страхів (фобій) досить характерно для дитячого віку. Найчастіше це невротична хвороба темряви, самітності, розлуки з батьками й близькими, підвищення уваги до свого здоров'я. У старшому дитячому віці найбільш розповсюдженим страхом є дисморфобія (необгрунтована переконаність у наявності в собі фізичного недоліку, неприємного для навколишніх).

Таким дітям необхідна консультація соціального працівника в галузі підліткової психіатрії.
Діти-вандали

До цієї категорії дітей відносять тих, хто займається безглуздим знищенням культурних і матеріальних цінностей, чия поведінка характеризується вандалізмом як різноманітного виду руйнівного поводження: від засмічення місць загального відпочинку й витоптування газонів, до розгромів торгових та ін. точок під час масових безладь.

Пік вандалізму припадає на 11-13 років (Д.Елліот, М.Лебланк, Р.Мейбі та ін.). Вандалізм також займає місце в структурі кримінальної активності осіб 13-17 років.

У сучасному світі однією з найпоширеніших форм вандалізму в дитячому (і не тільки) середовищі є графіті, що наносить значний фінансово-соціальний збиток міському середовищу в багатьох країнах.

Термін "графіті" походить від італійського й означає "надряпаний". Зараз він позначає всякий недозволений напис (Динамо-чемпіон), знак, зроблений будь-яким способом на об'єктах суспільної й приватної власності. Протизаконний, антигромадський характер графити полягає в тому, що він містить різноманітні повідомлення, лайки, вислови, малюнки й символи, що носять антидержавний, антиправовий і т.ін. характер.

Явище графіті серед дітей може бути пояснене як: утвердження особистісної чи групової ідентичності; протест проти соціальних і культурних норм; злісної реакції стосовно конкретної особи, політичної, етичної та іншої соціальної групи, її лідерів, субкультури, соціального інституту і т.ін. Таким чином, вандалізм у цілому і графіті як один із видів вандалізму розглядається в практиці соціальної роботи як різновид дитячої девіантності і делінквеитності.

Серед усіх видів дитячої девіантності особливе місце займає девіантна віктимність дитини.

Віктимність у рамках девіантної поведінки і психології особистості - психологічна властивість особистості, що виникає внаслідок дефекту інтерактивного культурогенезу, і яка характеризується схильністю особистості стати жертвою фрустрації соціогенних і персоногенних впливів, що ведуть до деформації розвитку особистості[7,91]. Через свою соціальну некомпетентність дитина стає жертвою поведінки, що відхиляється, - настає девіантна віктимізація дитини.

Віктимна дитина як психологічний феномен має наступні основні індикатори:

-тривожність (відчуття внутрішньої напруженості гіперестезична реакція);

-емоційна ригідність (непіддатливість, жорстокість, негнучкість);

-емоційна в'язкість (енергія емоцій, що виникла, не розряджається, а зациклюється на негативних життєвих проявах);

-емоційна монотонність (енергія стимулів не перетворюється в енергію емоцій, а інтелект слабко виявляє себе, тому що бере мало участі в оцінці зовнішніх і внутрішніх впливів);

-емоційне огрубіння (утрата тонких емоційних диференціацій як здатності визначати доречність тих чи інших емоційно пофарбованих реакцій і дозувати їх); -емоційна тупість (явне недорозвинення чи втрата вищих емоцій);

-втрата емоційного резонансу (повна чи майже повна відсутність емоційного відгуку на різні події); -алекситимія (знижена здатність чи утруднення у вербалізації емоційних станів на основі ослаблення когнітивно-афективної сфери: труднощі у визначенні, ідентифікації й описі власних переживань; складність у проведенні розходжень між почуттями й тілесними відчуттями; зниження здатності до символізації, про що свідчить бідність уяви, фантазії; сфокусованість більшою мірою на зовнішніх подіях, чим на внутрішніх переживаннях).

Таким чином, детермінантами дитячої девіантності є наступні позиції:

-девіантність виникає як механізм компенсації віктальності особистості;

-девіантність - це наслідок психологічної деформації особистості, що веде до втрати механізму інтра- та інтросуб'єктної регуляції соціального функціонування

особистості;

-девіантність програмується в процесі порушеного культурогенезу в сімейній і освітній системах розвитку особистості.

Соціальна робота з дітьми девіантно-кримінальної поведінки - це насамперед процес їхньої педагогічної реабілітації, що не може здійснитися "зверху" шляхом реформ і указів. Цей процес за своєю суттю чисто гуманістичний, і тому соціальний працівник тут повинний спиратися у своїй діяльності на надання допомоги дитині в розвитку її "самості" через запуск психологічних механізмів саморегуляції її поведінки, яким би деформованим і суперечливим не був його "внутрішній світ".

Невдачі соціальної роботи в педагогічній реабілітації неповнолітніх насамперед вказують ' на недооцінку соціальними педагогами внутрішніх психологічних регуляторів поведінки дитини, якими є: споконвічна природна активність«дитини; мотиваційно-потребнісна сфера особистості дитини, що лежить в основі її поведінки; суб'єктивний життєвий досвід дитини; здатність дитини до самодетермінації, саморегуляції, самопізнання, самовдосконалення; цінності творчості, переживання, відносин; здатність до самоактуалізації, . емпатії, рефлексії; почуття внутрішнього достоїнства дитини; здатність до сублімації, навіювання, наслідування і т.ін.; здатність до пошуку сенсу життя і його усвідомленому вибору[22,18].

У зв'язку з цим педагогічна реабілітація дітей з девіантно-кримінальною поведінкою вимагає індивідуального підходу, що припускає: забезпечення допомоги підлітку при засвоєнні соціальних норм поведінки в поєднанні із самосвідомістю їм власних особистих можливостей; надання допомоги дитині по усвідомленню й вивченню власного унікального набору потенціалів; активізацію самостійного розвитку підлітка, згідно з визначеним самою особистістю масштабом; надання допомоги по усвідомленню підлітками глибокого особистісного змісту саморозвитку як важливого інструмента соціалізації[22,72].

Таким чином, процес педагогічної реабілітації дітей з девіантно-кримінальною поведінкою - це складна сукупність соціальних, психологічних і педагогічних процесів, організованих у відкриту систему, здатну до самоорганізації й саморозвитку. Специфічними особливостями такого процесу є: максимальне сприяння самовідродженню особистості дитини й спрямованість на повернення підлітку тієї природної сутності, що споконвічно властива тільки йому одному; створення відносин, що олюднюють, сприяють подоланню відчуженості дитини від родини й школи; надання медико-соціальної й психолого-педагогічної допомоги та підтримки підлітка в соціально-психологічній адаптації й реабілітації його особистості; створення умов, що гарантують підлітку його права й обов'язки, патерналістську оцінку й вільний вибір життєвих сенсів, спрямованих на реалізацію його інтересів і потреб [22,87].

Соціальний працівник, здійснюючи свою діяльність з дітьми девіантної поведінки, орієнтується на визначену технологію (див. Таблицю 6. "Орієнтовна технологічна схема соціальної реабілітації підлітка, схильного до девіантної поведінки").

Наведемо схематичний приклад такої технології[14,9].
Таблиця 6.

Орієнтовна технологічна схема соціальної реабілітації

підлітка, схильного до девіантної поведінки:


з/п


Етапи

Метод

1.

Встановлення контакту з проблемною дитиною, виведення її із стресового стану

Бесіда

2.


Дослідження особистісних рис дитини, особливостей її фізичного та психічного розвитку, заподій її девіантної поведінки й соціальної дезадаптації та чинники соціального середовища, що сприяють формуванню девіантної поведінки й заважають соціальній адаптації

Бесіда, інтерв'ю, методи психодіагностик и, спостереження, експертна оцінка

3.

Спільне планування реабілітаційних заходів

Бесіда

4.

Координація спільних дій з навчально-виховними закладами, правоохоронними установами, громадськими організаціями




5.

Корекція особистісних рис, які обумовлюють девіантну поведінку й сприяють соціальній дезадаптації; набуття навичок подолання проблем, позитивної соціальної поведінки

Консультування, психотерапія, психологічний тренінг, робота груп взаємодопомоги

6.

Організація індивідуального педагогічного підходу до дитини

Консультування, індивідуальні навчальні програми, шефство, спеціалізовані навчальні заклади

7.

Корекція негативного впливу соціального оточення (сім'ї, неформальних груп однолітків, усунення таврування з боку оточуючих)

Втручання, робота з громадською думкою, корекційна бесіда, консультування

8.

Створення умов для повноцінного задоволення потреб дитини, розвитку її творчих здібностей, самореалізації у творчій діяльності, праці, змістовного відпочинку; включення до соціальних груп однолітків соціально-позитивної спрямованості

Працевлаштуван ня, самокерована групова робота, організація громадських робіт, наукові та творчі гуртки, спортивні секції, організація конкурсів і змагань

9.

Психологічна підтримка і зворотний зв'язок

Інтерв'ю, бесіда, консультування

Як було сказано вище, робота з розглянутою категорією дітей являє собою систему.

В Україні створена визначена система соціально-педагогічної роботи з дітьми девіантно-кримінальної поведінки [14,10-11].

Загальна соціально-педагогічна робота з дітьми, схильними до девіантної поведінки, здійснюється в установах народної освіти, позашкільних навчально-виховних установах. У неспеціалізованих закладах народної освіти й позашкільних навчально-виховних закладах (центрах позашкільної роботи, клубах за місцем проживання тощо) соціааьно-педагогічну роботу з дітьми та підлітками з девіантною поведінкою координують і здійснюють психологічні служби, соціальні педагоги та педагоги- організатори. Відповідно до Положення "Про психологічну службу в системі освіти України" психологічні служби здійснюють психологічне обстеження дітей та підлітків, психолого-педагогічні заходи для усунення відхилень в індивідуальному розвитку та поведінці, схильності до правопорушень, профілактику відхилень у становленні особистості й міжособистісних стосунках. Соціальні педагоги за Законом "Про освіту" здійснюють соціально-педагогічний патронаж, який сприяє взаємодії закладів освіти, сім'ї і суспільства у вихованні дітей, їх адаптації до умов соціального середовища, забезпечує консультативну допомогу батькам і особам, які їх замінюють. Виявляють особистіші, міжособистісні та внутрішньосімейні конфлікти, факти поведінки, що відхиляються від норми, займаються профілактикою правопорушень, виявляють дітей, які потребують опіки й опікунства, допомагають їм; захищають інтереси дітей, підлітків і молоді, сприяють попередженню негативних явищ у їх середовищі; забезпечують співпрацю вихователів, учителів шкіл, працівників позашкільних закладів, сім'ї та громадськості у вихованні дітей.

До системи соціального захисту й профілактики правопорушень серед неповнолітніх належать органи і служби в справах неповнолітніх, загальноосвітні школи і професійно-технічні училища соціальної реабілітації, виховно-трудові колонії Міністерства внутрішніх справ.

Згідно із Законом України "Про органи і служби в справах неповнолітніх та спеціальні установи для неповнолітніх", служби в справах неповнолітніх розробляють і здійснюють заходи щодо забезпечення прав, свобод і законних інтересів неповнолітніх, запобігання вчиненню ними правопорушень, здійснюють контроль за умовами утримання, виховання і праці неповнолітніх. Кримінальна міліція в справах неповнолітніх проводить, зокрема, роботу, пов'язану із запобіганням правопорушень неповнолітніх; виявляє причини та умови, що сприяють вчиненню правопорушень неповнолітніми і вживає заходів щодо їх усунення, бере участь у правовому вихованні неповнолітніх; виявляє, припиняє й розкриває злочини, учинені неповнолітніми; виявляє осіб, які втягують неповнолітніх у злочинну діяльність.

Загальноосвітні школи і професійні училища соціальної реабілітації є навчально-виховними закладами для неповнолітніх, які потребують особливих умов виховання, що вчинили злочин у віці до 18 років або правопорушення до досягнення віку, з якого настає кримінальна відповідальність. У виховно-трудових колоніях здійснюється відбуття покарання неповнолітніми віком до 18 років, засуджених до позбавлення волі.

Зазначена система функціонує в установах соціального захисту d/wew[ 1,187-189]. Питання дітей в Україні належать, зокрема, до компетенції:

-Міністерства освіти і науки України;

-Міністерства внутрішніх справ України;

-Міністерства охорони здоров'я України;

-Міністерства праці та соціальної політики України;

-Державного комітету молодіжної політики, спорту і туризму України.

Система Міністерства освіти і науки України, крім дошкільних і шкільних закладів освіти, має інтернатні установи для дітей, які визнані такими, що можуть навчатися. Таких шкіл-інтернатів нараховується 391. Близько 61,2 тис. дітей живуть, навчаються і виховуються в цих закладах. У дитячих закладах Міністерства охорони здоров'я України проживає близько 5 тис. дітей.

У структурі Міністерства праці та соціальної політики України нараховується 58 будинків-інтернатів для дітей, де наразі перебуває 8 тис. дітей з функціональними обмеженнями.

Діти, яких утримують та виховують в інтернатних установах, істотно відрізняються від дітей, які ростуть у сім'ях. Як правило, діти в інтернатах відстають у розвитку від своїх однолітків із сім'ї. Відстають емоційно, інтелектуально, мають гірші навички комунікації.

Емоційні проблеми з'являються, оскільки відсутній зв'язок довіри між батьками та дітьми, що утворюється лише в сімейному контексті. Діти, які не мають досвіду таких близьких стосунків, у житті навряд чи здатні встановлювати довірливі, інтимні стосунки з іншими людьми.

Діти, яких виховують у сім'ях, отримують більше уваги від близьких, багато інформації вони одержують лише від перебування в колі дорослих людей. їхній розвиток більше адаптований до їхніх індивідуальних здібностей, а не до вимог навчального плану, що розроблявся для колективу, і вони, врешті-решт, мають більше можливостей та ресурсів. До ресурсів відносять також можливість дитини пересуватися, отримувати інформацію про життя інших людей, дивитися відео- і кінофільм, індивідуально займатися образотворчим мистецтвом та музикою, щоб набути впевненості в собі, своєму соціальному статусі, емоційної стабільності. Обмеження доступу до цих фундаментальних речей призводить до затримки в інтелектуальному розвитку дитини.

Діти з функціональними обмеженнями є насамперед дітьми, а не інвалідами, вони так само потребують любові та близького контакту із сім'єю, як і всі інші діти. Саме через це всі мають зростати в сім'ї. У реальному житті за короткий час цього досягти не можна. Більшість дітей, які проживають у стаціонарних установах, не мають інших перспектив. Проте новонародженим та дітям, які живуть у сім'ях, треба надати інші можливості, компенсаційну допомогу з боку суспільства замість влаштування в спеціальні установи. Можливо, також значно покращити життя дітей, залежних від стаціонарного догляду. Змінюючи методи роботи та організовуючи роботу установ відповідно до цих нових методів, можна зробити стаціонарну установу більш схожою на сім'ю.

Проблемами молоді займаються також Державний комітет молодіжної політики, спорту і туризму, Український інститут соціальних досліджень та соціальні служби для молоді (ССМ), які діють відповідно на обласному, міському та районному рівнях, структури Міністерства внутрішніх справ України.

Під системою соціальних служб для молоді слід розуміти основні структури, зокрема спеціалізовані соціальні служби для молоді та центри соціальних служб для молоді, які уповноважені державою брати участь у реалізації державної молодіжної політики та надавати соціальні послуги й соціальну допомогу молодим громадянам.

На державному рівні функціонує Український державний центр соціальних служб для молоді.

На регіональному рівні в Україні діють 27 регіональних ЦССМ (відповідно до територіально-адміністративного поділу України) - Республіканський центр соціальних служб для молоді (АР Крим), 24 обласні, Київський та Севастопольський міські ЦССМ. Центри регіонального рівня створюються відповідно до рішень Ради міністрів Автономної Республіки Крим, обласних, Київської та Севастопольської міських державних адміністрацій та належать до сфери їх управління.

На місцевому рівні в кожному регіоні України діють: районні, міські та районні в містах центри ССМ.

Особливу увагу приділяють таким завданням, як: -надання різноманітних соціальних послуг, соціально-медичної, психолого-педагогічної, правової, інформаційної та інших видів соціальної допомоги, консультування дітей та молоді. При цьому всі ці види соціальної допомоги молоді можуть здійснюватися в різних формах: очних, заочних, стаціонарних, комплексних; -розробка та здійснення системи заходів щодо створення умов, достатніх для комфортної й успішної життєдіяльності різних категорій дітей та молоді; -здійснення соціально-профілактичної роботи серед дітей та молоді, застосування комплексу заходів, спрямованих на подолання негативних явищ;

-розробка та впровадження реабілітаційних програм, змістом яких є відновлення соціальних функцій, морального, психічного й фізичного стану дітей та молоді, пристосування їх до безпечних соціальних та сімейних умов життєдіяльності, а також надання допомоги дітям, молоді, які зазнали від інших жорстокості та насильства чи потрапили в екстремальні ситуації;

-здійснення міжнародного співробітництва, вивчення й поширення міжнародного досвіду роботи з питань соціальної підтримки, допомоги й захисту дітей та молоді; -співпраця з центральними та місцевими органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами та організаціями, громадськими організаціями, фізичними особами у вирішенні питань соціальної підтримки й соціального розвитку дітей та молоді; -сприяння дитячим, молодіжним організаціям і окремим громадянам у їх освітньо-культурному й фізичному розвитку, участі в трудовій та суспільно-значущій діяльності.

Соціальна робота є комплексом різних видів діяльності ЦССМ. З них варто визначити такі: -соціальне обслуговування - соціальна робота, яка спрямована на здійснення системи заходів щодо задоволення різноманітних потреб з метою гармонійного та всебічного розвитку дітей, молоді та сім'ї; -соціальний супровід - соціальна робота, яка спрямована на здійснення системи заходів щодо підтримки розумів, достатніх для забезпечення життєдіяльності соціально незахищених верств населення з метою подолання життєвих труднощів, збереження, підвищення їх соціального статусу;



-соціальна профілактика - соціальна робота, яка спрямована на організацію та впровадження системи заходів щодо попередження аморальної, протиправної, іншої асоціальної поведінки, виявлення та запобігання будь-якому негативному впливу та його наслідкам для життя й здоров'я дітей, молоді та сім'ї; -соціальна реабілітація - соціальна робота, яка спрямована на здійснення системи заходів з метою відновлення морального психічного та фізичного стану дітей, молоді та сім'ї, їх соціальних функцій, приведення індивідуальної чи колективної поведінки у відповідність до загальновизнаних суспільних правил і норм.

1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   14


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка