Скульптури на стежці



Скачати 418.92 Kb.
Сторінка1/2
Дата конвертації02.05.2016
Розмір418.92 Kb.
  1   2
Річка Верещиця і Янівський став були улюбленими місцями відпочинку Каменяра. Із спогадів гімназійного вчителя географії Григорія Величка дізнаємося, що “Франко мав дві слабі сторони – це книжки й рибальство. Він не курив, не пив, у карти не грав, жодних спортів не знав, а тільки зрідка відривався від роботи й рибалив. Це була його одинока забава й відпочинок. Вряди-годи Франко вибирався десь на село, найчастіше туди, де були невеличкі річки та ставки, й вишукував всякі нори по берегах річки, найбільші місця, де сиділа риба. Розумівся він дуже добре, де риба любить пересиджувати, в яку пору найлегше її зловити, й знав прекрасно всякі породи риб, життя їх, норови та звички. Риба цікавила його тільки доти, доки не викинув її з води на берег, а як уже зловив і передав комусь іншому, то йому було про неї байдуже.”1

На рибалку Франко брав і своїх синів. Син письменника Тарас Франко згадує, що його батько “сіті виплітав сам і всіх дітей навчив цьому мистецтву. Підбирав гирі для волока, поплавці, оформлював різні ґатунки сітей: сачок, ятір, приладжував бовт. Вудки чомусь не полюбляв. Надто холодна вода в гірських річках не приманювала ловити рибу сітями, але інші способи риболовлі були Франкові не до душі.”2



staruybaba



Скульптури на стежці
Саме тут неподалік Лелехівки створена “Стежка Івана Франка”, яка має довжину близько 700 метрів. Вона в’ється вздовж річки Верещиці, кар’єру та затишного лісу, і завершується Білою скелею, складеною вапнистими пісковиками.

Вздовж стежки розміщений комплекс скульптурних постатей: сільського коваля – Якова Франка, батька поета, та його матері – Марії Кульчицької; скульптура стрункої дівчини на краю галявини – символ любові поета; на розлогій сонячній галявині, оточеній стіною лісу та огорожею з гілок дерев, дітвору чекає дивосвіт багатої Франкової спадщини – скульптури героїв його казок та оповідань; скульптурна композиція “Захар Беркут” (кремезний старець, що сперся на руків’я меча, оточений суворолицими воїнами зі списами в руках).

З села Лелехівки повертаємося до Івано-Франкова, звідки мальовничою Розтоцькою дорогою прямуємо через села Лозино, Дубровицю, Фійну на північ – до села Крехова Жовківського району, де і зробимо другу зупинку.

Село Крехів вперше згадується в історичному документі в 1456 році. У центрі поселення збереглася дерев’яна церква, збудована в 1724 році майстром І. Хом’юком (про це є напис у центральному зборі), із оригінальним іконостасом. Церква відреставрована в 1971-1972 роках за проектом І. Р. Могитича. Поруч розміщена дерев’яна дзвіниця, що зберегла риси оборонної дерев’яної архітектури. Обидві пам’ятки – церква і дзвіниця, є чудовим ансамблем галицької школи народної архітектури.

За два кілометри від села, серед вкритих буково-сосновими лісами пагорбів Розточчя, в підніжжі гори Побійної, стоїть монастир, у якому Іван Франко знайшов чимало рукописів і стародруків для написання історії української літератури.

Загальний вид

на монастир
Крехівський монастир віддавна славився своїми відпустами. Сюди прибували прочани і з навколишніх сіл, і з далеких сторін (у XVII—XVIII століттях Крехів притягував богомольців з-за Дніпра, Дону, з далекої Греції та острова Кріт). Як і нині, колись монастир приваблював людей своїм молитовним духом, цінністю архітектурної забудови та прекрасними пейзажами. Після повернення в обитель отців Василіан (у 1990 році) давні традиції відроджуються. Відомий в історії релігійний та культурний центр, Крехівський монастир, перетворився за останні роки в значний осередок релігійного та пізнавального туризму. Цей монастир – один із найбільших Василіанських монастирів в Україні. Тепер, як і колись, тисячі віруючих приходять до Крехівського монастиря на літнього Миколая — 20, 21 і 22 травня. http://www.kingdom.kiev.ua/ukraine/region/13/krehiv-08s.jpg
Цікаво знати:

За народними переказами, монастир заснували монахи Києво-Печерської Лаври (Іоїл та Сильвестр) близько 1618 року на горі з печерою. Пізніше його перенесли на сьогоднішнє місце. Ченці поселились у викутих келіях в скалі, яку згодом почали назвати – Скала Іоіла, а на її вершині збудували дві каплиці – Покрови та Петра і Павла.
Монастир являє собою комплекс, до якого входять церква св. Миколая, дзвіниця, корпуси келій, господарські будівлі та давні оборонні мури з вежами.

Оборонні вежі Крехівського монастиря, башти, кам’яні стіни і фортифікаційні споруди є архітектурною пам’яткою. Також збереглися гравюри Д. Сінкевича з 1699 і 1705 років (остання знайдена В. Вуйциком) із докладним зображенням та розміщенням усіх будівель монастиря: з чотирма церквами, келіями, кутовими вежами і потужною вежею-дзвіницею.

Головна монастирська брама спочатку знаходилась у східному мурі, але в другій половині XVIII століття її розібрали, а головний вхід перенесли на північну сторону монастиря. Діюча на даний час в’їзна брама збудована в 1776 році у барокових формах, мурована з каменю і цегли, двоярусна, з арочним проїздом і двома бічними хвіртками, оздоблена пілястрами, а верхній ярус оформленний фігурним фронтоном. Спочатку браму прикрашали фігуративна скульптура та живопис, а новий розпис виконаний у 1990-ті роки. З 1788 року до неї через оборонний рів споруджено кам’яний міст.

Монастирська церква тут була зведена у 1751 році. Поруч з нею, вздовж східної оборонної стіни, вимурований двоповерховий будинок монастиря (XVIII століття), який продовжений в 1776 році добудовою до наріжної південної круглої вежі. В 1902 році вздовж південно-західного муру за проектом Й. Вишневського збудований ще один монастирський корпус.

Цікавою в архітектурному відношенні є і північно-східна вежа комплексу. Побудована вона в другій половині XVII століття і виконувала, як і її більш грізна північно-західна сусідка, оборонні функції. У 1759 році оборонну башту було надбудовано у бароковому стилі (мурована з каменю, восьмикутна в плані, двоярусна, завершена банею з ліхтарем) і пристосовано до релігійних потреб під дзвіницю монастиря. Нижній ярус з трьома рядами бійниць – первісна споруда, оборонна вежа 1660-х років. Грані верхнього ярусу оформлені дзеркалами з арочними вікнами. У внутрішній частині є потужні стовпи-опори верхнього ярусу. Капітальну реставрацію споруда пережила у 1908 році, а повністю її відреставрували у 1992 -1995 роках.

Варті уваги і келії, яких тут три корпуси різних часів побудови – 1755 (1-й корпус), 1775-1780 (2-й корпус), 1898-1902 (3-й корпус). Всі вони були реставровані одночасно – у 1993-97 роках. За стилем будівлі відносяться до бароко та історизму. Перший корпус келій примикає до Миколаївської церкви, другий, як продовження першого, – до південної оборонної вежі, третій – до південної ланки мурів. У плані корпуси утворюють будівлю Т-подібної конфігурації. Споруди є цегляними, двоповерховими, а фасади – акцентовані ризалітами з фронтонами, вікна у яких в обрамленнях. Внутрішнє планування будівлі – коридорне, склепіння циліндричні та хрещаті (на другому поверсі).

Тривалий час у монастирі був інтернат для дітей, тепер – Вища духовна василіанська семінарія.

Поруч монастиря відновлена ритуальна “Хресна дорога”, заснована в XX столітті Мар’яном Чернечою, братами-ченцями та крехівчанами, яка від монастирських стін, з південних уступів гори Побійної прямує на її вершину. Збереглась збудована в 1938 роках каплиця – “Гріб Господній” (архітектор І.Филевич), що завершує “Хресну дорогу”. Люди проходять обабіч високої гори, долаючи круті стежки, з молитвами та роздумами про терпіння Ісуса Хреста, уявляючи Його старждання та муки.

Минаючи монастир, можна піднятися на вершину гори (300 м), де є печери. Всередині печери напівтемні. Висота однієї – 15 метрів, другої – 6 метрів. Вища печера служила для Богослужінь, у ній були видовжені ніші, полички, а нижня – для побуту. Сьогодні, щоб дістатися печер, потрібно вилазити по драбині.
Цікаво знати:

За легендою, історія виникнення печер сягає сивої давнини. Їх засновники – Зоїл та Сильвестр, побачивши на крутих схилах дві вапняні скелі, які скидалися на сідло і ззовні були геть посічені, ніздрюваті, привабили ченців і стали їм молитовним домом. Як розповідає легенда, одного разу хтось із ворогів вкрав драбину, тим самим накликав на себе кару – злодій втратив пальці правої руки.
До кінця XVIII століття відноситься розпланування регулярного саду, яким займався спеціально запрошений садівник зі Львова. В монастирському саду, оточеному кам’яною стіною, вимурованою в 1795 році, збереглась до нашого часу вікова липова алея.

Неподалік Крехівського монастиря, скраю лісу при польовій дорозі є пам’ятник. Він збудований на честь успішної оборони монастиря, на місці загибелі племінника хана – Селім Гінея, під час війни між Польщею та Туреччиною.


Цікаво знати:

У вересні 1672 року, в ході вище згаданої війни, козацьке військо гетьмана Петра Дорошенка разом з союзниками (турками і татарами) оточили Львів, а через кілька днів один із татарських загонів напав на Крехівський монастир. В монастирі перебував козацький загін під командуванням тоді ще молодого Івана Мазепи, який прибув туди за наказом Дорошенка. Під час облоги монастиря один з його оборонців гарматним пострілом вбив татарського воєначальника – племінника хана. Вороги, перелякані поганою прикметою, відступили. Проте, дізнавшись про смерть родича, хан наказав знову наступати на Крехів. Петро Дорошенко, щоб не допустити знищення монастиря та виявлення, що серед його оборонців були козаки, і зберегти в такий спосіб союз із ханом, спрямував Крехівським монахам ультимативного листа з вимогою заплатити викуп. Монахи виплатили його в сумі 4500 талерів і отримали ханську розписку. А на місці загибелі ворожого воєначальника та на честь успішної оборони монастиря збудували пам’ятник у вигляді кам’яної триметрової колони на постаменті.
Крехівський монастир також славиться і тим, що в 1648 році тут проходили полки Б. Хмельницького, а 1707 року його відвідав Петро I.

Тут у монастирі була велика книгозбірня, рукописи та стародруки (зникли за часів польської влади), якими цікавився Франко. Цінні виписки, що він зробив у Крехівському Василіанському монастирі св. Миколая, були ним використані у дослідженнях: “Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман та його літературна історія” і “Апокрифи та легенди з українських рукописів” тощо. З однієї тільки Крехівської “Палеї” письменник опублікував більше 60 різних апокрифів та легенд. А в червні 1893 року Іван Франко, успішно захистивши у Віденському університеті дисертацію “Варлаам і Йоасаф: старохристиянський духовний роман та його літературна історія”, здобув учений ступінь доктора філософії.

На північ від Крехова розміщене село Кунин, яке також не раз відвідував Іван Франко. Влітку сюди приїжджала відпочивати його дружина з дітьми. У Кунині проживала Ольга Дучимінська – “поетеса Франкової школи”, яка була одним із організаторів Львівського музею етнографії та художнього промислу. Вона охоче допомагала Ользі Франко в пошуках стародруків та записуванні народних пісень.

Оглянувши Крехів, їдемо до старовинного міста Жовкви, де зробимо третю зупинку. Праворуч дороги розміщене село Глинське, перша письмова згадка про яке відноситься до 1450 року. В центрі поселення споруджений пам’ятний знак на честь перемоги над турками у польсько-турецькій війні (1672-1676 років). Також є кам’яна церква Успення Пресвятої Богородиці, збудована у 1930 році на місці старої дерев’яної. Поруч церкви збереглася дерев’яна двоярусна стовпова дзвіниця XVIII століття.

У селі є знамените городище, яке місцеві жителі називають “Городисько”. Воно добре збереглося і є пам’яткою археології європейського значення. Це давньоруське літописне місто-фортеця (за одними даними – Щекотин, за іншими – Тисмениця або Жидятин) згадане у 1243 році під час війни князя Ростислава проти Данила Галицького. Ростислав, розгромлений військами князя Данила Романовича, змушений був утікати і знайшов укриття у цій могутній фортеці. Городище разом з “замчиськом”, окольним городом та численними могильниками, обстежувалися у 1934 році Я. Пастернаком і в 1982 році – О. Корчинським. Проте це були лише візуальні обстеження і дослідники датували пам’ятку на основі літописної згадки. Археологічні розкопки фактично не проводилися, тому ця важлива пам’ятка чекає більш ґрунтовного дослідження.

У селі є старий військовий цвинтар австрійських і російських солдат, що загинули в роки Першої світової війни. На монументі, посередині цвинтаря, чотирма мовами (українською, польською, німецькою, угорською) написано присвяту похованим тут воякам.

Франко також відпочивав у селі Нова Скварява, що поблизу Жовкви. У важкому для нього 1879 році (його кохана Ольга Рошкевич вийшла заміж за іншого) на запрошення свого приятеля, сина священика зі Скваряви Йосипа Олеськова, гостював якийсь час у його батьків. Про це він писав у своєму листі до свого друга І. Павлика: “… на вакації їду до Олеськова”1. Тут Іван Яковович почав роботу над підручником політичної економії, а також виникла ідея написання повісті “Борислав сміється”. Франко разом із своєю дружиною хотів купити у селі земельну ділянку і збудувати хатину, проте ніхто не згодився продати землю.

Син Івана Яковича Тарас згадує: “Пам’ятаю, раз ми вибралися самі чоловіки, на прохід ранньою весною з доктором Бобринським на Жовківське передмістя. Минаючи ставок, обидва товариші не витерпіли, щоб не скупатися у воді чистій, але досить холодній. Лікар після купелі нажалив ноги пекучою кропивою.”1

Місто Жовква розміщене на древній межі князівств та земель Галичини і Волині, що входили до складу великої і могутньої Київської Русі. За літописними даними, в давнину на цій території стояли численні міста-гради, серед яких згадується поселення Винники. Назва міста часто змінювалась, і кожна історична епоха вносила в його образ свої характерні риси. Можливо, саме на цій території колись знаходилось літописне місто Підгорай, що є однією із багатьох загадок нашого краю.

Старослов’янські Винники вперше згадуються в 1368 році. Місто було засноване саме в той час, коли населення вело постійну боротьбу з ворожими нападами. Його жителі займались переважно виготовленням вина (звідси й виникла його назва), і дотепер одне з передмість, те, що починається за Глинською брамою, носить саме таку назву.

В XVII столітті власником усіх навколишніх земель став видатний полководець, польський магнат русинського походження – Станіслав Жолкевський, який добився у польського короля Зиґмунда III дозволу назвати поселення власним ім’ям. У 1603 році місто отримує магдебурзьке право та назву – Жовква. Поселення було важливим осередком торгівлі, промислів, культури.


Зліва направо: замок, ратуша, дзвіниця костелу св. Лаврентія.
За радянського союзу Жовква в 1951 році була перейменована в Нестеров, на честь відомого російського авіатора Петра Нестерова, який загинув під час бою неподалік від міста у часи Першої світової війни. У 1992 році місту повернули колишню назву – Жовква. все близько в цьому маленькому прегарному місті. зліва направо: замок, ратуша,

Жовква не має прямих архітектурних аналогів серед інших приватних феодальних міст, хоча, як і кожне середньовічне місто, будувалася за принципом фортеці. Місто-фортеця мало високі оборонні мури, чотири брами – Львівську, Європейську (Жидачівську), Глинську (або Краківську), Звіринецьку. Перші дві, як і більшу частина міських мурів і веж, розібрали австрійці в кінці XVIII – на початку XIX століття. Третю – на початку 1960-х років, бо через неї не могли проїхати танки.

Історичний центр Жовкви – унікальний об’єкт містобудівельного мистецтва. Повністю збереглась планувальна структура поселення, з ринковою площею, прямокутною сіткою вулиць. Особливістю житлової забудови ринкової площі є унікальні підсіння – відкриті галереї-аркади на першому поверсі будинків (єдиний в Україні збережений тип ренесансного житла XVII століття).

З оборонних споруд варто ще оглянути великий середньовічний замок з неприступними стінами, який тут виріс у 1594 – 1606 роках. Він безпосередньо пов’язаний із містом системою оборонних стін із вежами та брамами, і є складовою частиною міста-фортеці. Спочатку ця квадратна в плані споруда із зовнішніми вежами була повністю позбавлена архітектурного декору. Сучасного вигляду замок набув під час проведення реконструкцій.



м.жовква. замок жолкевського



Жовківський замок
Після Жолкевського замок належав Даниловичам з Олеська, які укріплювали і його, і місто, насипаючи довкола вали. Онук Даниловичів, польський король Ян III Собєський, обрав Жовківський замок за свою резиденцію, яку, звичайно, розкішно оздоблював. Внаслідок частого перебування короля у Жовкві замок став центром політичного життя тогочасної Речі Посполитої. Збереглися інвентарі, складені в XVII столітті, де описана кожна його кімната й речі, що в ній знаходилися. За королівських часів замок і місто переживають період свого найбільшого розквіту, а з XIX століття, як і замок, так і все місто почали занепадати.

Проте Жовківський замок, на відміну від інших західноукраїнських фортець, не набрав рис бастіонних укріплень згідно італійських форм, що зумовлювалося розвитком артилерії. Йому властиві цікаві урбаністичні особливості, які більше ніде не зустрічаються. Він був завжди головним оборонним осередком цього міста-фортеці, центром суспільного життя, а в часи пізнього середньовіччя навіть заміняв ратушу.

Поруч із замком, біля підніжжя гори, був розміщений чудовий парк – “Звіринець”, де у воль’єрах тримали серен та оленів. Улюбленим дозвіллям всіх хазяїв замку було пишне полювання.

м.жовква. міська ратуша



Міська ратуша
Недалеко замку є й міська ратуша, побудована в 1932 році за проектом львівського архітектора Б. Віктора. Біля неї – реконструйовані середньовічні каземати, зведені в XVII столітті. Попередниця цієї ратуші знаходилася в центрі ринкової площі, а в 1832 році була розібрана через аварійний стан. Протягом рівно 100 років бургомістр із радниками займали один з міських будинків (нині – по вул. Львівський), поки не побудували нову ратушу.

До замку прилягає Ринкова площа – традиційний центр суспільно-торгівельного життя міста. Її територія оточена двоповерховими житловими будинками – пам’ятками середньовічної архітектури. Під арками кам’яних галерей колись йшла жвава торгівля. На всю Галичину славились вироби місцевих жителів: керамічний посуд та кахлі для печей; не менш популярними були й тканини, які в XIX столітті постійно експонувались на значних промислових виставках у Львові та Відні. На високому рівні розвивалось і пивоваріння. А жовківське пиво, виготовлене за особливими, таємними рецептами, конкурувало з львівським.

Ринкова площа і зараз лишилася центром міста, де знаходяться магазини та кав’ярні, де можна просто відпочити, оглядаючи чудові історичні пам’ятки.

Вартий уваги також комплекс домініканського монастиря XVII століття. Ранньобароковий костел монастиря було зведено в 1655 році за моделлю неапольських храмів. Келії побудовані в 1754-1792 роках. Живописець К. Політинський розписав інтер’єри храму в 1913 році. У нинішні дні тут проводяться відправи.

Наступний об’єкт, що заслуговує на увагу – василіанський монастир XVII століття, де зберігаються мощі святого Партенія. Величний храм із цікавим, дещо схожим на пелюстки квітки дахом, хрестокупольний в плані, надзвичайно просторий зсередини, прикрашений багатими розписами. Монастирську церкву було збудовано в 1612 році, а інші споруди з’явилися пізніше.

Парафіяльний костел св. Лаврентія збудовано в 1604-1609 роках архітекторами А. Прихильним та П. Щасливим, які прославилися своїми львівськими шедеврами. В плані ця окраса міста – з 5-гранною стінною апсидою. Усі фасади костьолу оформлені пілястрами тосканського ордеру. Інтер’єр храму багато прикрашений, це своєрідний некрополь магнатських родин Собєських та Жолкевських, через що його іноді називають “маленьким Вавелем”. У храмі є дзвіниця, яка колись входила до системи оборонних стін міста. Завдяки їй Жовква має сьогодні відповідь Пізі – свою “Пізанську вежу”. Споруда легко нахилена, теж ніби падає, як і відома вежа в Італії.

У 1627 році при шпиталі для бідняків з’являється костьол. Ян Собєський в 1735 році розпочав будівництво мурованого костьолу та шпиталю. Тут до Другої світової війни розміщувався монастир феліціанів. У 1861 році будівля оновилася, а з 1994 року споруду віддали Українській автокефальній православній церкві – церква св. Лазаря.

І нарешті, пам’ятка оборонного будівництва – синагога 1692 року, що належить до архітектурних споруд у стилі ренесансу Львівської мистецької школи. У ті часи вона була найбільшою і найкрасивішою синагогою в Європі. На жаль, після реставрації 1938 року синагога втратила свій оборонний характер.

Жовква відома ще й тим, що тут у першій половині XVII століття працював єдиний в Україні монетний двір (монети виготовляли із срібла).

У 1994 році територія Жовкви, із збереженими особливостями забудови й озеленення середньовічного міста, оголошена Державним історико-архітектурним заповідником.


Цікаво знати:

З Жовквою пов’язане життя деяких видатних діячів України і Росії. Тут провів свої дитячі роки майбутній гетьман України – Богдан Хмельницький. Під час Північної війни, яку вела Росія зі Швецією, у місті в 1706-1707 роках знаходилась штаб-квартира російської армії, а Жовківський замок був резиденцією Петра І. У 1707 році тут також перебував гетьман Іван Мазепа.
З по-справжньому унікальної Жовкви, прямуємо в село Лисиничі Пустомитівського району на Чотові Скелі, де зробимо четверту зупинку.

По дорозі проїжджаємо містечко Куликів (колишня назва – Бощ), перша письмова згадка про яке датується 1399 роком. За легендою, назва містечка походить від птахів куликів, які оселялись у цій місцевості на болотистих берегах річок та озер.

Проїхавши Куликів, прямуємо на схід у село Жовтанці (Кам’янка-Бузького району), про які перша згадка відноситься до 1358 року.

Іван Франко не раз бував у Жовтанцях у гостинному домі Климентини Попович, української письменниці “Франкової школи”, педагога, пізніше авторки спогадів про Івана Франка. Значний літературний інтерес становлять листи Франка до Попович, що показують прагнення Каменяра виховати поетів високої ідейності, розкривають цікаві моменти його естетичних поглядів.

Письменник любив гуляти жовтанецькими лісами, любувався їх красою. Климентина Попович у своїх спогадах пише: “ Ми відвідували майже всі жовтанецькі ліси (а великі і розлогі вони були), слухали і виучували співи співців з божої ласки. ... В жовтанецьких лісах він обдумував багато речей, начеркнув, а навіть і виконав. Зробив був раз нарис великої епопеї, щось вроді “Мужиків” Реймонта, написав навіть пролог до неї, та відтак не знаю вже, що з тим сталося? ”1

З Жовтанців прямуємо на південний захід через села Ременів, Вислобоки, Малі Підліски, між селом Гамаліївка і містом Львовом повертаємо на кільцеву дорогу, на південь, і, проїжджаючи село Підбірці, прямуємо в село Лисиничі (Пустомитівського району).

На терена Пустомитівського району неодноразово ступала нога Великого Каменяра. Іван Франко бував у селі Романів, куди був запрошений на відкриття читальні та виступав із доповіддю про економічне становище рідного краю.

Також видатний письменник неодноразово приїжджав у старовинне містечко Бібрки до Уляни Кравченко – української письменниці, педагога, літературної учениці Франка, яка присвятила йому низку поезій, статей, спогадів. У Бібрках письменник також брав участь в організації і проведенні урочистостей, присвячених пам’яті Т. Шевченка.

Іван Франко неодноразово бував з друзями на хуторі Грабник, що біля села Вовків. Там у гостях у чеського письменника, етнографа і публіциста Ржегороджа Франтішека відбулося його знайомство з чеським фольклористом, етнографом і письменником Людвіком Кубою.

Неподалік Лисинич розміщені села Миклашів та Кривчиці. Село Миклашів вперше згадується за історичними джерелами 1409 року. У селі кілька років проживала Ольга Рошкевич – перше кохання письменника. Тут вона й похована. Франко не раз гостював у родині Рошкевичів. На будинку біля школи встановлена пам’ятна дошка, яка про це свідчить.

Кривчиці вперше згадуються в 1447 році. На початку XIX століття тут була цукроварня. За селом, на горбі Хомець, є заповідник з лісостеповою рослинністю (передмістя Львова).

Син Франка Петро згадує: “ До нас часто приходили знайомі. Приходили часто Коцовські, К. Гриневичева, Нементовські, Кобринські. Ми часто уряджували спільні прогулки на Вульку, до Зубрицького лісу, на високий Замок, до Кривчиців, Лисиничів, на Чортівську скалу.” 1

Село Лисиничі розміщене в басейні річки Полтви. Вперше згадується в 1411 році. Тут у жовтні 1648 року перебував штаб Богдана Хмельницького.

З Лисинич прямуємо стежкою через ліс, яка веде на південь до найвищих тут гір, що домінують в околиці – Чотових (Чортових, Чортківських) Скель (найвища серед яких має висоту 414 м). Це одне з найулюбленіших місць відпочинку Франкової сім’ї.

По дорозі на Чотові скелі можна побачити в старому буковому лісі ще залишки стрілецьких окопів та ровів. У 1918 році тут полягли відважні усуси. На самому вершку скелі у тому ж році була назірня – обсерваційна точка української артилерії, звідки артилерійські зорці бачили усе, як на долоні – і Львів, і ціле поле обстрілу навкруги.
Цікаво знати:

Із виникненням Чортівських скель пов’язано багато легенд, різних епопей та поем, що складалися львівськими романтиками, починаючи з першої половини минулого століття. За однією із легенд, чортяка хотів розтрощити величезною каменюкою Святоюрський храм, який саме будувався, але настав ранок і заспівали півні, а каменюка випала з чортових рук і скелею вросла в узгір’я. Інша легенда каже, що то чортики проводили легкоатлетичні змагання в метанні “камінчиками”. Третя легенда розповідає, що чортяка втратив святу терпеливість, збісився і почав виривати з корінням старі лисинецькі буки й зносити їх в одне місце, доки не змучився і впав. Тоді чортиха таки добилася свого і її бідний чоловік взяв у літаючому банку високо процентову позику та заплатив її рахунки. Також існує і менш міфічне пояснення назви скель, в минулому Чотові – тобто сторожові.
На загал, Чотові скелі зі своїми лісами, своєрідною флорою, унікальним гірським характером і красивими краєвидами – найбільш романтичне місце прогулянок у Львові. “Львівська Швейцарія” – так ще називають цю своєрідну місцевість.

На захід від Чотових Скель розташоване місто Винники, куди й далі пролягає наш маршрут. Сучасні Винники вперше згадуються під назвою Малий Винник і були засновані в другій половині XIII століття галицько-волинським князем Львом Даниловичем. Назва міста, очевидно, пішла від того, що в цій місцевості вирощували виноград і виробляли вино.

Винники розташовані на річці Маруньці (притока Полтви, басейн Західного Бугу). Місто оточене невисокими горами та потопає у зелені.

У Винниках є один із перших у Західній Україні пам’ятників Тарасові Григоровичу Шевченку, збудований у 1913 році за народні гроші.

Між містом Винники і селом Зубра під Львовом розлігся Зубрицький ліс. Тарас Франко згадує: “В неділю батько звичайно не відпочивав. Вряди-годи в погідний день ішов з усією сім’єю на прогульку до Зубрицького лісу …”1

Зі старовинного містечка виноробів прямуємо до Львова. Проїжджаємо вулицею Личаківською, бічною якої є вулиця Мечнікова, на якій знаходиться Личаківський цвинтар. Кладовище виникло у 1786 році і призначалося для Середмістя і IV дільниці Львова. Тут спочиває Іван Франко. У 1933 році на його могилі було встановлено пам’ятник, пов’язаний з його відомою поемою “Каменярі”, скульптором якого є С. Литвиненко.



З Личаківської виїжджаємо на площу Митну, на вулицю Вітовського, площу Соборну, Галицьку та в центр міста на проспект Свободи. Тут можна побачити Львівський Державний академічний театр опери та балету імені С.Крушельницької. Театр побудований у 1896-1901 роках за проектом львівського архітектора З. Горголевського і є одним із трьох найкращих за архітектурою театрів Європи. Більше сорока років Львівський театр опери та балету носив ім’я визначного сина України – Івана Франка. З проспекту Свободи їдемо вулицями П. Дорошенка, Ю. Словацького і повертаємо на вулицю Університетську – до головного корпусу Львівського національного університету імені Івана Франка, на початкову точку нашого маршруту, де й закінчується наша пізнавально-відпочинкова подорож.
  1   2


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка