Серед різних рівнів структури системи міждержавних відносин, різних її складових можна виокремити такі, які в тій чи іншій формі відповідають цивілізаційним поняттям



Скачати 318.01 Kb.
Дата конвертації13.04.2016
Розмір318.01 Kb.

http://antibotan.com/ - Всеукраїнський студентський архів

 Цивілізація як категорія глобального політичного аналізу

 

Міжнародні відносини – це специфічна форма соціальних відносин, участь у яких відтворює міжнародну суб’єктність індивідуального або колективного актора, а головне функціональне призначення  полягає в реалізації цивілізаційної і антропологічної єдності людства.  Вони являють собою складову частину суспільних відносин, як цілісної системи зв'язків і відносин між окремими політичними одиницями  і досліджуються різними науками, що вивчають окремі аспекти суспільних відносин, зокрема  теорією цивілізацій .



Істотна обмеженість можливостей існуючих макросоціологічних концепцій адекватно відобразити важливі зміни в суспільстві і загальні закономірності  розвитку  сучасних міжнародних відносин  потребують розробки нових наукових концепцій, в тому числі на основі досягнень новітньої теорії цивілізацій. Адже цивілізації як  великі суперсистеми визначають більшу частину змін, які відбуваються в сучасному світі.

Серед різних рівнів структури системи міждержавних відносин, різних її складових можна виокремити такі, які в тій чи іншій формі відповідають цивілізаційним поняттям. Багато важливих міжнародно-політичних процесів, що є ключовими в усій системі міждержавних відносин, що визначають її структуру, функціонування та розвиток, інколи навіть на глобальному рівні, формуються під значним впливом факторів, які мають  міжцивілізаційний характер.

Одним з найбільш актуальних наукових завдань міжнародно-політичної теорії є визначення впливу міжцивілізаційних процесів на сферу світової політики, оскільки в процесі розвитку  сучасної системи міжнародних відносин простежується посилення впливу цивілізаційних факторів.

Дослідження будь-якого явища, яке є об'єктивною реальністю, передбачає виділення структурних елементів цієї реальності. Дослідження історії людства та історії міжнародних відносин вимагає з'ясування, що є первинним елементом світобудови в соціальному плані. Очевидно, що таким елементом є певні історичні спільноти людей.

Традиційно як такі спільноти розглядались держави. На сучасному етапі все більшого розповсюдження набуває макросоціологічний підхід, коли у вигляді спільнот виступають цивілізації.

Серед соціокультурних феноменів сучасного світу виокремлюються стійкі системи. Вони перетинають кордони соціальних утворень, не збігаються з національними або державними ареалами.

У контексті проблеми суб'єктності міжнародних відносин концепція цивілізації стає домінуючою історико-соціологічною категорією, яку за значенням можна порівняти з домінуючою раніше концепцією нації. Мислення в національних термінах змінюється на мислення в термінах цивілізаційних (точніше, знов повертається, оскільки в довестфальський період цивілізації можна розглядати як головні суб'єкти відносин між соціальними спільнотами). У науці основна увага зміщується від народів та держав на більш великі структури та процеси в масштабах цивілізацій.

Зміст теоретичних концепцій цивілізаційних теорій залежить від розуміння її авторами  поняття  цивілізація. До істотних недоліків цивілізаційних теорій відносимо категоріально-понятійну невизначеність, що суттєво ускладнює її інструментальне використання.



Об'єктом дослідження теорії цивілізацій виступають циклічні закономірності або динамічні універсалії розвитку цивілізацій. Аналізу піддаються і концептуально-теоретичні погляди, що поширюються в світовій науці.

Переваги та характерні риси цивілізаційного підходу можна узагальнити наступним чином:

        універсальність, його принципи   можна використовувати для аналізу історії будь якої країни або групи країн;

        за цивілізаційним підходом історія є багатоваріантним процесом. Цивілізаційного підходу притаманні полілінійність, цивілізаційна дискретність;

        можливість використання методик різних шкіл та напрямів;

        історія окремих народів розглядається не сама по собі, а порівняно з іншими народами, цивілізаційна теорія має компаративний характер.

В сучасній українській міжнародно-політичній науці з’явилося чимало досліджень, в яких аналізуються проблеми    внутрішньої динаміки розвитку цивілізацій, проблеми цивілізаційної ідентифікації України. Цими проблемами плідно займаються українські вчені   Ю.Павленко, Ю.Пахомов та інші.

Значна кількість досліджень  як в зарубіжній, так і в українській цівіліології дає підстави стверджувати про сформованість базових принципів теорії цивілізацій. В той же час майже поза увагою дослідників залишаються можливості використання  цивілізаційного підходу в міжнародно-політичній науці. Виходячи з того,  необхідно зосередити увагу не тільки на внутрішній динаміці розвитку цивілізацій, а на динаміці їхньої глобальної взаємодії, на формуванні цивілізаційної парадигми в теорії міжнародних відносин.



Цивілізаційні теорії - це теорії, в яких світова історична соціальна динаміка представлена у вигляді зміни цивілізацій або змін в розвитку глобальної цивілізації, еволюції світових цивілізацій.

Предмет  уваги теорії цивілізації – не одна, будь-яка сторона людського буття, а сукупність усіх форм життєдіяльності того чи іншого суспільства – матеріальних, моральних, ідейних, культурних, релігійних в їх єдності та неподільності, розвитку та спадкоємності. Така сукупність може розглядатись як цивілізація в глобальному, світовому чи локальному розумінні.

  Отже, цивілізація як об’єктивна реальність і як об’єкт дослідження має розглядатись  в трьох різних  вимірах, нерозривно пов’язаних один з одним за змістом, часом та простором  .

Глобальна   цивілізація уособлює єдність людства, його  спільної долі з історичного моменту неолітичної революції. Це стає початком глобальної історії людства.

В  даному контексті  цивілізація розглядається як визначена ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим є протиставленою дикунству та варварству.

В той же час існують розбіжності в поглядах щодо самого факту існування єдиної світової цивілізації, які можна   узагальнити наступним чином:

        заперечення самого факту існування єдиної світової цивілізації, розгляд історії людства як історії існування окремих локальних цивілізацій, які розвиваються за своїми власними законами;

        визнання процесу формування єдиної світової цивілізації, якій ще не завершився;

        глобальна цивілізація не з’явилась одразу в завершеному вигляді. За Х тис. років вона пройшла певні етапи розвитку, змінюючи внутрішню структуру.

Згідно з коваріантною теорією К.Ясперса, історичний час обмежений початком і кінцем і поділяється на чотири періоди. К.Ясперс починає відлік історичного часу з III тис. до н.е., виокремлюючи "осьовий час" (приблизно 500 років), коли сформувалась сучасна людина з усією повнотою її духовного світу. На підставі цього розвиток суспільства проходить наступні етапи:

        доісторія (передісторія);

        стародавні культури. Історія окремих локальних та регіональних цивілізацій розпочинається, коли майже одночасно виникають стародавні культури – шумеро-вавілонська, єгипетська, егейський світ, доарійська культура долини Інду, культура Китаю;

        осьовий час. 800 – 200 р. до н.е. На цьому етапі відбувається розділення на Схід та Захід, світ Передньої Азії та Європи починає протистояти двом іншим світам – Індії та Китаю;

        технічний вік.

Відповідно до цього ним виокремлюється наступні чотири зрізи в історії:

        виникнення мов, винайдення знарядь праці;

        виникнення високих культур Єгипту, Месопотамії, Індії, Китаю (V-III тис. до н.е.);

        духовне основоположення людства, становлення історії людства.

Розпочата в Європі науково-технічна ера набула всеосяжного характеру. Надалі світова історія була пов'язана з розвитком новоєвропейської науки і техніки та загальною інтеграцією людства.

Лінеарні концепції розвитку були засновані на уяві, що людство розвивається від старого до нового, від нижчого до вищого з послідовним збільшенням досконалості суспільства на основі прогресу. Її підвалини закладені ще в ХVI-ХVIII ст. Американський дослідник Ф.Фукуяма поділяє історію людства на два періоди – історія і постісторія, коли знайдено оптимальні шляхи розвитку людства – ліберальна демократія та ринок. Він вважає, що після цього припинився процес утворення локальних цивілізацій.

Теорії стадіального розвитку людства досліджують глобальну цивілізацію як єдиний процес прогресивного розвитку людства, в якому виокремлюють визначені  етапи, фази формування глобальної цивілізації  та еволюції  локальних цивілізацій.

Це дає можливість  перейти до іншого  рівню аналізу -  дослідженню світових цивілізацій. Теорія світових цивілізацій досліджує фази формування та розвитку глобальної цивілізації. Виокремлюються наступні світові цивілізації, які зміняють одна одну: неолітична цивілізація (УШ-ІУ тис. до н.е.); ранньокласову цивілізацію (кінець ІУ - початок І тис. до н.е.);античну ( початок І тис. до н.е. – середина І тис. н.е.);, середньовічну (УІ – ХУ ст..); раньоіндустріальну (ХУІ –ХУШ ст.); індустріальну (кінець ХУШ – кінець ХХ ст..); постіндустріальну (кінець   ХХ -   початок ХХІ ст.).

Найчастіше   світові цикли цивілізацій об'єднують в три суперцикли.



Перший суперцикл – період становлення суспільства. Його епіцентри – Єгипет, Месопотамія, Греція, Рим, Індія та Китай. Це неолітична , ранньокласова , антична цивілізації  .

Другий суперцикл – період зрілості суспільства. Його епіцентри – Західна Європа та Північна Америка. Це середньовічна ,  раньоіндустріальна, індустріальна цивілізація .

Третій суперцикл – постіндустріальна цивілізація . Його епіцентри – Японія, США, Китай .

Суміжні цивілізації синхронізуються в своїй динаміці. Виокремлюються наступні групи синхронних цивілізацій: середземноморсько-близькосхідна,  азійська (  до  неї належать Індія, Китай, Японія, Середня Азія. Вони були епіцентром цивілізації на початку другого суперциклу); захїдноєвропейська( до  цієї групи належать Іспанія, Британія, Франція, які були колоніальними імперіями, наприкінці індустріальної епохи вони починають втрачати свої позиції); східноєвропейська, північноазійська , американська та африканська групи синхронних цивілізацій.

Історія поліциклічна – на кожну фазу більш тривалого циклу накладається кілька коротких циклів. Між двома суміжними історичними циклами лежить перехідний період, який характеризується кризою системи, що відмирає; невпорядкованістю історичного процесу. В цей період розпадаються імперії, йдуть війни, відбувається розклад моралі, ідеологічна криза. У розвитку різних країн та народів існують подібні етапи – загальноісторичні закономірності циклічної динаміки та генетики, які регулюють процеси спадкоємності, змін та відбору в розвитку людства, цивілізацій, окремих країн та народів.

Аналіз історичних циклів вимагає з'ясування закономірностей історичної генетики. Біосоціальні генотипи окремих людей та їх спільноти формують спадкоємний матеріал, генотип. Генотип передається від покоління до покоління і характеризується єдністю головних рис, елементів, які характеризують зміст спадкоємності:

        збіжності та розбіжності індивідуумів та їх колективів;

        визначений рівень знань та навичок;

        технологічний та економічний засоби виробництва;

        устрій соціальних, національних, державно-правових, політичних відносин;

        духовне життя.

Генотип є стабільним на протязі тисячоліть, але постійно доповнюється досвідом поколінь.

У періоди криз збільшується кількість мутацій – відхилень від домінуючого стереотипу мислення та дії. Деякі мутації внаслідок відбору закріплюються в суспільному генотипі, поповнюючи історичний досвід

Принцип поліциклічності знаходить відображення у виокремленні локальних цивілізацій. Дослідження цивілізацій як базового предмету аналізу передбачає, що комплекси компонентів, які їх створюють, можуть бути цілком правомірно згруповані в межах, що відокремлюють одну локальну цивілізацію від іншої. Це передбачає також аналіз реагування різних елементів, що утворюють цей комплекс, на зміни в одному з компонентів, які створюють єдине ціле.

Існують наступні критерії виокремлення локальних цивілізацій:

        національний;

        регіональний;

        релігійний;                                                                                         

        системний.

Фактори, які визначають сутність цивілізацій, їх властивості, можна    узагальнити наступним чином:

        природне середовище;                                                                 

        система ведення господарства;

        соціальна організація;                                                                   

        політична система;

        релігія, або ідеологія, яка відіграє роль релігії.



Цивілізація – це спільнота людей, які мають спільні фундаментальні основи ментальності, основоположні духовні цінності та ідеали, стійкі особливі риси в соціально-політичній організації, економіці та культурі.

Під ментальністю в даному контексті розуміється наявність у людей того чи іншого суспільства спільного розумового інструментарію, психологічної основи, яка дає їм змогу по-своєму сприймати та усвідомлювати світ і самих себе.

Локальні цивілізації відображають культурно-історичні, етнічні, релігійні, економіко-географічні особливості країни, або групи країн. Початок історії людства був всюди однаковий, характеризувався наявністю однотипних соціальних структур, однотипних форм ведення господарства, засобів трудової діяльності. Потім з'являються цивілізаційні розбіжності. Історичний досвід свідчить про плюралістичний розвиток світу. У той же час в цивілізаційному різноманітті простежуються певні закономірності, для узагальнення яких доцільно ввести укрупнену одиницю аналізу – тип цивілізації, яка відображає спільні риси, притаманні для ряду локальних цивілізацій.  Існує кілька варіантів типології локальний цивілізацій.

Перший варіант передбачає дихотомний поділ на західні та східні цивілізації. До західних цивілізацій відносяться майже всі розвинені країни. Їх історичні коріння формувалися під впливом античності, християнства, індивідуалізму та демократичних традицій.

Східні цивілізації сформовані під впливом мусульманства та буддизму, провідної ролі держави, домінування колективізму та бюрократії над правами особистості.



Другий варіант передбачає поділ локальних цивілізацій на традиційні та техногенні, для яких притаманний постійний пошук та використання нових технологій, не тільки виробничих, але й соціального управління і соціальних комунікацій.

За типами розвитку виокремлюють:

        непрогресивні форми існування (природні суспільства), якім притаманні відсутність розвитку, статичність суспільства. До цього типу відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою.

        цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу);

        цивілізації прогресивного типу розвитку (греко-латинська, західна цивілізації).

Із самого початку західний світ розвивався в межах внутрішньої полярності Схід-Захід. Західному типу цивілізації притаманна початковість, що виникає як безперервне продовження минулого далеких йому народів, минуле, яке вона засвоює, переробляє та перетворює. Від іудеїв вона запозичила релігійні імпульси, від греків – філософію та мистецтво, від римлян – римське право та високу ступінь організованості держави.

На протязі всієї своєї історії європейці планомірно засвоювали життєвий простір. Саме в Європі формується поняття "цивілізація", яке поступово набуває значення основної типологічної (розмежувальної) одиниці історії.



Ритми розвитку локальних цивілізацій синхронізуються с ритмами розвитку  світових цивілізацій та глобальної цивілізації як етапами в розвитку історії людства (наддовгостроковими історичними циклами).

Локальні цивілізації не є чимось нерухомим. Вони проходять кілька стадій розвитку – зародження, розквіт, розклад та загибель. Тривалість існування цивілізації різними вченими визначаються по-різному, але приблизно в межах 1,0-1,5 тис. років. Кожна локальна цивілізація має свій ритм розвитку, але у той же час   цей ритм більш-менш синхронізований з ритмом світових цивілізацій.

Перше покоління локальних цивілізацій зародилося біля п’яти тисяч років тому і проіснувало біля двох тисячоліть. Це цивілізації Передньої Азії, Єгипту, Індії, Китаю, крито-мікенська.

Друге покоління локальних цивілізацій почало формуватись приблизно в середині 1 тис. до н.е., в Ш-ІУ ст. н.е. вони вже опинились у стані кризи. 

Третє покоління локальних цивілізацій формується в середині 1 тис. н.е. (візантійська,  середньовічна цивілізація Європи, мусульмансько, російська (потім євразійська), китайська, індійська цивілізації.

Четверте покоління виходить на історичну арену приблизно з ХУ ст.

Зараз, в умовах глобалізації формується п’яте покоління локальних цивілізацій.

Особливості цивілізаційних систем    залежать від культурно-цивілізаційних традицій. На підставі цього можна виділити кілька культурно-цивілізаційних блоків:

китайсько-конфуціанський (Китай, Японія, В'єтнам, Корея, Тайвань, Гонконг);

індо-буддістсько-мусульманський (Індія, Пакистан, Південно-Східна Азія);

-  арабо-мусульманський (Центральна та Південна Азія).

Український дослідник Ю.Павленко пропонує виокремлення декількох цивілізаційних ойкумен (різних соціокультурні системи із специфічними релігійно-світоглядними особливостями):

Макрохристиянський світ у складі Західноєвропейсько-Північноамериканського, Латиноамериканського та Східноєвропейсько-Євразійського цивілізаційних блоків (до складу якого відносимо Україну),

- Мусульманську, переважно Західноазійсько-Північноафриканську ойкумену,

-     Південноазійську - Індуістсько-Південнобуддійську ойкумену,

-    Східноазійську або Далекосхідну – Конфуціансько-Північнобуддійську ойкумену.

     Таким чином, їх семантика пов'язується з традиційним релігійним світоглядом та макрорегіоном, де цей світогляд домінує.

 Таким чином, приходимо до висновку, що відмінності між окремими локальними цивілізаціями, між цивілізаціями різного типу розвитку, різними культурно-цивілізаційними блоками цивілізацій, цивілізаційними ойкуменами, які віддзеркалюються і у відмінностях в їх зовнішньополітичному курсі, передбачають не тільки їх порівняння – компаративний аналіз, але і з'ясування причин цих відмінностей та їх витоків.

Початок історії у всіх був однаковий, не відрізнявся ні в економічному, ні в соціальному плані.  Генеральною лінією соціальної еволюції був процес поступової трансформації автономних общинних утворень у племінні союзи,  потім в протодержави та держави. Цей процес відбувається на основі монополізації доступу до управління і контролю над виробництвом та перерозподілом.

Інституціональна структура кожного суспільства зумовлена його історичним досвідом. У формуванні цього досвіду особливого значення набувають головні фактори: культурні традиції та політична обстановка, становище суспільства в системі міжнародних зв'язків.

Періодизація (від гр. "коловорот", "обхід"), зокрема періодизація історії – це встановлення хронологічно послідовних етапів суспільного розвитку. Під періодом може розумітись або проміжок часу, на протязі якого відбувається будь-який процес, або етап утворення, розвитку, історії.

Критерії періодизації – це система класифікації історичних етапів. Критеріїв періодизації може бути багато, наприклад, археологічний, формаційний, цивілізаційний.

Археологічна періодизація поділяє історію людства на кам'яний, бронзовий, залізний вік. В наш час спостерігається процес переходу від віку заліза та його сплавів до віку композитів та штучних матеріалів.

Глобальна цивілізація теж не з'явилася одразу в завершеному вигляді, а пройшла певні етапи розвитку. До найважливіших з них відносимо:

Створення передумов для виникнення цивілізацій:

        епоха розвитку суспільств привласнюючого типу господарства (рання первісність). Наприкінці цього періоду відбувається неолітична революція;

        епоха розвитку суспільств відтворюючого господарства в цілому (пізня первісність та цивілізація).

Ступінь становлення основ цивілізації:

        стадія родового ладу;

        стадія племінного ладу.

Ступінь розвитку та інтеграції окремих цивілізацій:

        стадія ранніх локальних цивілізацій до "осьового часу";

        стадія зрілих цивілізацій.

Ступінь всесвітньої макроцивілізаційної системи.

 Український дослідник Ю.Павленко   наповнює ці стадії конкретним змістом :



Стадія первісного суспільства  стадія формування передумов ранніх цивілізацій, що починається з "неолітичної революції" (перехід від привласнюючого до відтворюючого господарства – від збиральництва, мисливства та рибальства до землеробства та скотарства). На цій стадії у світовому масштабі спостерігаються дві паралельні лінії. В одних регіонах зі сприятливими для спеціалізації на рибальстві та мисливстві умовами лінія привласнюючої економіки досягає максимуму своїх можливостей (рибалки, ловці морського звіра, землероби коренеплодів). Друга лінія пов'язана з розвитком відтворюючої економіки.

За типами розвитку виокремлюються непрогресивні форми існування (природні суспільства), пов'язані з відсутністю розвитку, статичністю суспільства. До нього відносяться народи, які живуть в межах природного річного циклу, в єдності та гармонії з природою (аборигени Австралії, африканські племена, малі народи Сибіру). У 1915 р. таких спільнот налічувалось близько 650, на сьогодення їх кількість значно зменшилась.

Там, де люди перейшли до відтворюючого господарства, формуються дві його основні лінії, що є свідченням полілінійності соціокультурного процесу на стадії неолітичної революції:

        скотарсько-кочівницька лінія (деякі дослідники розглядають її як безвихідну).

        землеробсько-скотарські суспільства, орієнтовані на злакові культури.

 Спостерігаються дві лінії еволюції землеробсько-скотарських суспільств: перша лінія – орієнтація на іригаційне землеробство, до ознак якої можна віднести посилення ролі раньополітичних органів у системі виробництва та розподілу, іригаційне землеробство, ієрархічну структуру суспільства, у зовнішній політиці – зростання експансіонізму; друга лінія – суспільства індивідуально-родинного господарства, в якому не потребується зрошення.

За типами розвитку виокремлюються цивілізації циклічного розвитку (цивілізації Сходу) та цивілізації лінійного типу розвитку . Під Сходом мається не увазі не географічний Схід, а Схід як символ особливого світосприймання та образу життя, як антитеза Заходу. До цього типу цивілізації відносять також групу цивілізацій, які мають лінійно уповільнений розвиток – арабо-мусульманську, середньовічну цивілізацію Європи.  Цивілізації Сходу – це тип циклічного розвитку. Уява про історичний час має свої особливості: минуле, сучасне та майбутнє існують нібито одночасно. Душа вважається безсмертною, змінюються тільки форми її існування. Ці цивілізації побудовані на принципах колективізму. Особисті інтереси підпорядковані спільним: общинним чи державним.  Суспільство побудовано на особливому типу зв'язків, які мають виключно вертикальний характер (відносини підданства), тобто всі зв'язки в суспільстві пов'язані на владних структурах. Горизонтальні, незалежні від влади зв'язки (економічні, культурні, політичні) в общині майже відсутні. У такому суспільстві дуже важливу роль відіграє централізована держава. Зміни в таких суспільствах відбуваються дуже повільно. Кілька поколінь можуть існувати практично в одних і тих самих умовах, використовувати однаковий соціальний досвід, зберігати стійкі стереотипи поведінки.

    Таким чином, на пізньопервісній, передцивілізаційній стадії соціокультурної еволюції спостерігається два основних шляхи розвитку землеробсько-скотарських суспільств:

 Східний, пов'язаний з посиленням ролі раньополітичних органів племен у системі виробництва та перерозподілу, і західний, де відповідні тенденції не набувають значного поширення, і господарство ґрунтується на системі автономних, хоча і об'єднаних в общини, родин.

Перший шлях розвитку характеризується забезпеченням зростання ефективності економіки за рахунок удосконалення її організації, редистрибутивною формою концентрації додаткового (а значною мірою і необхідного) продукту та його трансформацією у престижні цінності (володіння якими символічно-магічним чином засвідчує високий соціальний статус) . Колективізм виробництва та редистрибутивна система блокують приватизаційні тенденції та зумовлюють тотальне панування влади-власності над працею (ділянкою землі, де ведеться господарство), що відбувається в усіх аспектах соціально-політичного та культурно-культового життя. Цей шлях завдяки високій мірі акумуляції енергетичних витрат, їх інформаційно-культурного забезпечення, накопичення вражаючих техніко-технологічних, адміністративно-політичних, символічно-проективних здобутків спричиняє вихід на створення цивілізацій давньосхідного типу Близького, Середнього та Далекого Сходу та доколумбової Америки.

Другий, західний шлях до початку залізного віку був нездатний забезпечити вихід суспільств, що його представляють, на цивілізаційний рівень і розкриває свої продуктивні можливості пізніше – з І тис. до н.е.

Стадія ранніх цивілізацій давнини (ІІІ – І тис. до н.е.)

Основні передумови виникнення раньоцивілізаційних систем можна узагальнити наступним чином:

        перехід до міцної осілості;

        якісне збільшення приросту, чисельності та щільності населення, що стимулювало як інтенсифікацію виробничої діяльності, так і міграцію надлишкового населення з центрів на периферію;

        освоєння і кінцева переорієнтація на відтворюючі форми господарства;

        забезпечення можливостей постійного збільшення виробництва додаткового продукту;

        виникнення складної ієрархічно організованої соціально-політичної системи, в основі якої лежить принцип суспільного розподілу праці й неоднакове ставлення різних соціальних груп до засобів виробництва, перш за все до землі.

Стадія традиційних цивілізацій (від початку 1 тис. до н.е. та осьового часу)

На зламі II та I тис. до н.е. освоюється технологія виготовлення та використання заліза. Це стало поштовхом до важливих змін у соціальному житті. Починається перехід від стадії ранніх цивілізацій давнини до стадії цивілізацій традиційних, ознаками якої є:

        десакралізація влади, політика відокремлюється від релігійного культу;

        дія етносу як політичної сили – народу;

        формування політичного аспекту світової історії.

        "осьовий час" (VІІІ-V ст. до н.е.).

У цей період відбувається виділення духовної історії у відносно самостійний компонент. "Осьовому часу" притаманні революційні зміни в духовній культурі всіх цивілізацій того часу – грецькій, іудейській, іранській, індійській, китайській. З'являються такі релігії, як індуїзм, буддизм, зороастризм, конфуціанство, даосизм, твори давньогрецьких філософів.

Стадія індустріального суспільства та виникнення макроцивілізації у планетарному масштабі.

 

Цивіліологія як наука пройшла довгий і складний шлях  розвитку – від виникнення цивілізаційних розбіжностей та  цивілізаційної самосвідомості до формування   цивілізаційних теорій.

У межах цивілізаційного підходу   розуміння історичного розвитку людства та історії міжнародних відносин передбачає поєднання кількох парадигм, які доповнюють одна одну. Це стадійність, полілінійність, поліциклічність та цивілізаційна унікальність розвитку людства. Моделювання історичного руху суспільства та розвитку взаємовідносин між його складовими являє собою спроби побудови людською свідомістю абстрагованих моделей розвитку людства у просторі та часі.

Двома основними метафізичними просторовими моделями історичного часу є циклічна та лінійна.

Лінійна парадигма стала провідною в релігіях, що прийшли до уявлення про свідому дію божої волі, яка спрямовує рух людства до певної мети – зороастризм, індуїзм та ін. Землеробським племенам була більш притаманна циклічна модель, для скотарських – лінійна.

Історична думка Стародавнього світу розвивалася у формі опису історичних подій, а історичний процес уявлявся як вияв волі божеств та діяльності окремих особистостей. На Сході арабські історики висунули теорію циклічності  в історії.



Антична модель історії мала циклічний характер. Увага зосереджувалась не стільки на історичному розвитку людства в цілому, скільки на циклах розвитку окремих суспільств. Зокрема, Гесіод у праці "Роботи і дні" виокремлює золотий, срібний, мідний та залізний віки. Платон на цій парадигмі розробляє власну філософію історії. Він виокремлює дві фази історичного руху: перша – гармонійна, спрямована богами (до Атлантиди), друга - деградація природи і людства. Вони у своїй сукупності становлять повний цикл.

Демокрит розглядає історичний розвиток як нагромадження корисних досягнень та зростання комфортності життя.

У східній моделі домінувала лінійність, але в той же час були присутні й елементи циклічності.

Отже, в кожній з моделей містились по дві парадигми, але домінувала одна – циклічна – греко-римська та лінійна східна.

Історична думка Середньовіччя поєднує циклічність та лінійність, висуває концепцію провиденціоналізму, тобто розвитку історичного процесу за волею Провидіння. Історичний процес розглядався як циклічний (цикли утворення, кульмінації могутності й падіння Великих царств) та лінійний (від створення світу до Страшного Суду).

Оріген (180-253) писав, що Бог по-різному вчить народи. Євреїв – через пророків та Закон, греків – через філософію. Він доходить висновку, що люди прийдуть до Бога принаймні двома шляхами (полілінійність): Звідси він виводить концепцію двох етапів історичного процесу:

        до Христа, коли історія проходила певні цикли;

        після приходу Христа.

Це являло собою синтез циклічної та лінійної моделі. За своєю суттю історія лінійна (виокремлюється початок, кульмінація, кінець), за формою  може бутициклічною. Звідси двочленний поділ історії – на зміну "Ізраїлю во плоті" – єврейському народу приходить "Ізраїль у дусі" – християнська церква. Таким чином, Оріген визначав принаймні дволінійність історичного руху.

Далі розповсюдження набуває тринітарна модель поділу історії:

        Старий Завіт, правлять страх та закон, царство Бога-отця.

        Новий Завіт, правлять віра та любов, царство Бога-сина.

        царство Вічного Євангелія, правлять любов і розум, Царство Святого Духа.

Ці ідеї висловлювали такі вчені, як Іоахім Флорський (ХІІ), ідеологи гуситського руху, реформації, російський монах Філофей, автор концепції "Третього Риму".

Використовуючи тринітарну модель, німецький дослідник К.Келлер в останній чверті ХVІІ виокремив епоху давнини, середньовіччя та епоху нового часу.

Поняття «цивілізація» стало активно використовуватись починаючи з ХVIII ст. До появи іменника використовувалося дієслово "цивілізувати" та дієприкметник "цивілізований". У "Загальному словнику" А.Фуретьера в 1690 р. зафіксоване дієслово "цивілізувати" як утвердження певних норм. У 1757 р. термін використовується маркізом де Мірабо у праці "Друг законів", під яким розуміється пом'якшення норовів та знання, які для цього використовуються. Згодом відмінності у тлумаченні терміну поглиблюються.

Поступово формуються  декілька  головних шкіл дослідження цивілізацій – французька ( А.Тюрго, Ж.-Ж.Русс, Д.Дідро, М.-Ж.Кондорсе, А.де Сен-Сімон, О.Конт, Ф.Гізо, В.Кузен, Ш.Ренувьє,Ж.Мішле, Е.Кінне,А.Дюмон, Е.Дюркгейм); англійська (А.Фергюссон, Г.Бокль, Г.Спенсер), німецька ( І.Г.Гердер, Г.Гегель, Г.Рюккерт);  американська (Л.Морган) та російська школи (  П.Чаадаєв, О.Метлинський, М.Чернишевський, П.Лавров).  

  У працях французьких та англійських просвітників (в Англії використання терміну вперше зафіксоване в 1773 р., у Німеччині – у 1774 р.) цивілізація сприймалась як процес (як пише Гольбах, "нація цивілізується під впливом досвіду"), а культура  як компонент цивілізації.

Під цивілізацією розумілась і сукупність цінностей, що збагачуються в процесі розвитку суспільства.

Цивілізованим вважалося суспільство, яке ґрунтувалося на засадах розуму, гуманізму та справедливості. Місія цивілізації – встановлення "Імперії розуму", покінчення з війнами, загарбаннями та злиднями.

Згодом відмінності у тлумаченні терміну поглиблюються. Ще Р.Декарт у першій половині ХVII ст. протиставив дикунство та цивілізацію. Було започатковане визначення цивілізації як стадії розвитку людства, яка змінила дикунство та варварство.

Термін "цивілізація" для позначення певної ступені у розвитку людського суспільства одним з перших використав шотландський філософ А.Фергюссон (1723-1816). Під цим терміном він розумів те, що відрізняє людину та людське суспільство від тваринного світу і те, що відрізняє одне суспільство від іншого. Він виділяє три стадії господарського розвитку людства: дикунство (головні заняття – мисливство та рибальство), варварство (головне заняття скотарство), цивілізація (головне заняття орне землеробство).

У 1877 р. американський вчений Л.Морган у праці "Стародавнє суспільство або дослідження шляхів людського прогресу від дикунства через варварство до цивілізації" позначає цим терміном вищу після дикунства та варварства історичну епоху, яка характеризується впорядкованістю суспільного ладу, виникненням класів, держави, приватної власності.

В епоху Нового часу традиції циклізму, притаманні античній  філософії, відновлюються на Сході. Ще італійські гуманісти, зокрема Н.Мак'явеллі, теж запроваджують циклічну парадигму бачення історичного процесу (уявлення про історію як циклічну зміну форм правління в окремих соціумах).

Наукова думка Нового часу розробила новий підхід до історії. Історія розглядається як зміна циклів історичного розвитку. Провідну роль в історичному розвитку відіграють зміни в людині, її менталітеті, культурі, науці. Розповсюджуються ідеї щодо культурно-історичних типів локальних цивілізацій, які переживають подібні етапи історичного розвитку, ідеї щодо поліциклічності історичного процесу.

Ідея стадійності є традиційною для європейської філософії історії із середини ХVII ст. . Теорія стадійного розвитку як вчення про закономірності індивідуального розвитку людських спільнот виходила з того, що процеси розвитку проходять послідовними, якісно відмінними етапами – стадіями.   Вона передбачає наявність певних визначених стадій історичного розвитку людства. У той же час ідея стадійності розвитку людства  була доповнена баченням його полілінійності та унікальності окремих цивілізаційних систем.

 Поступово формується теорія цивілізацій, в якій виокремлюються два напрями – матеріалістичний та культурно-історичний.

Матеріалістичний підхід до дослідження цивілізацій робить акцент на дослідженні економіки, матеріального виробництва, способів хазяйнування та відносинах, що ними породжуються. Це не означає ігнорування ролі духовного фактору. Але він пов'язується з типом технології або соціальності. Найбільш визнаними представниками цього напряму є М.Вебер, К.Маркс, французька школа Анналів (М.Блок, Л.Февр, Ф.Бродель), світ-системна теорія (І.Валлерстайн, Д. Уілкінсон).

У межах даного підходу цивілізація розглядається як визначена ступінь в розвитку суспільства і культури і тим самим вона протиставлена дикунству та варварству. Головні ознаки цивілізації – приватна власність та гроші, розвиток землеробства, торгівля, міста, класове суспільство, держава, релігія, писемність. Таким чином, цивілізація стає однією з характеристик класового суспільства.

Дослідження цивілізацій було поділено на дві сфери між представниками гуманітарних та соціальних наук. Перші звертаються до дослідження минулого тієї чи іншої цивілізації, традиційно до її "класичного періоду", другі – до сучасної історії. Вони досліджують цивілізації крізь творіння найкращих представників культури, науки та мистецтва.

 Другі   звертаються до досягнень та характеру мислення простих людей. Звідси виникає розрив між минулим та сучасним, текстом та контекстом. Це вказує на необхідність поєднання гуманітарного та соціологічного підходів.

 Зміст поняття "цивілізація"  значною мірою визначається тим, як воно співвідносяться з поняттям "культура".

        В історії суспільної думки існує декілька основних підходів до проблеми співвіднесення понять "культура" і "цивілізація":

        По-перше, це фактичне  ототожнення  культури і цивілізації (Ф. Гізо, Т. Бокль). Цивілізація розглядалася як уся сукупність культурних надбань людства.

        По друге, це  розуміння цивілізації як прояву культури. М. Данилевський, А. Тойнбі  розглядали  історію людства як иаку, що складається з декількох територіально локалізованих (відокремлених одна від одної) цивілізацій, що в своєму існуванні проходять  певні етапи культурного розвитку..

         На відміну від них такі дослідники, як  Л. Морган та інші  вваали, що цивілізація являє собою сукупність результатів культурного розвитку, притаманних певному етапу історії людства.

        Третій підхід базувався на фактичному протиставленні культури та цивілізації (О. Шпенглер, М. Бердяєв). Цивілізація розумілася як кінцева стадія культурного розвитку, яка знаменує собою загибель культури як творчого процесу. Якщо на початку культурного процесу панує дух життєвої творчості, то на його останній стадії залишається лише результат цієї творчості, втілення у сукупності матеріальних засобів існування, яка не має нічого спільного зі справжньою культурою.

        З усіх наведених підходів найбільш привабливо виглядає другий, оскільки він дозволяє відрізнити цивілізацію від культури; підкреслює спорідненість цивілізації і культури.

        Проте і два інші підходи відбивають певні суттєві риси цивілізації: перший - спорідненість цивілізації і культури; третій - неможливість звести цивілізацію до культури.

Підхід до аналізу цивілізацій спирався на фундаментальні концепції, створені засновниками соціології – Е.Дюркгеймом, М.Вебером, деякою мірою К.Марксом.

Як відомо, теорія формацій у найбільш загальному вигляді була оформлена К.Марксом як узагальнення історичного досвіду країн Європи. У той же час ним розроблялась ідея полілінійності, наявності різних шляхів розвитку людства. Аналізуючи форми, які передували капіталістичному виробництву, він розглядав як паралельні азійський, античний та германський способи виробництва, виокремлюючи суспільства східного та західного типів. На погляд К.Маркса, капіталізму передують три форми: азійська, антична, германська. Кожна з них являє собою самостійну форму переходу до державності.

Ф.Енгельс у праці "Анти-Дюринг" писав про два шляхи становлення держави – східний та західний.

У радянській історіографії домінував формаційний редукціонізм – вульгаризована офіційна інтерпретація марксизму. Всі сторони розвитку людського суспільства розглядались у формаційних характеристиках, тобто аналізі засобу виробництва, співвідношення базису та надбудови.

Під базисом розумівся засіб виробництва. Надбудова – це політика, релігія, мистецтво, мораль. Вони розглядались як вторинні щодо надбудови. Критики цієї тези звертали увагу на те, що зміни у надбудові відбуваються раніше, ніж у базисі. Зокрема, ренесанс передує розвитку капіталістичних відносин, Просвітництво – Великій французькій революції.

Спочатку була висунута теорія наукового соціалізму, а потім розпочалось її втілення у життя.

Формаційному підходу були притаманні монолінійність, універсальна модель історії людства, фаталізм, занадто спрощений підхід. Це, зокрема, знайшло відображення в схемі п'яти суспільно-еконо­мічних формацій. Тому його не можна вважати  прийнятним як універсальний метод аналізу історичного процесу. На це звертали увагу навіть деякі представники радянської історичної науки. Зокрема, ще в 1925-1931 рр. відбулась дискусія з азійського способу виробництва, яка відновлюється в роки відлиги, у 60-х рр. ХХ ст. Характерно, що в цих дискусіях брали участь перш за все сходознавці.

В Росії одним з засновників цивілізаційного підходу до історичного процесу став російський вчений, історик, біолог, соціолог Н.Я.Данілевський, автор книги "Росія та Європа", який вважав, що головні суб'єкти історичного процесу – не держави або нації, а культурно-релігійні спільноти (культурно-історичні типи) і підкреслював принципові цивілізаційні розбіжності Росії та Європи. Головне завдання зовнішньої політики Росії – розвиток "слов'янського культурно-історичного типу". Пізніше цей принцип – зона впливу однієї цивілізації – здобуває назву "великого простору". Ці принципи розвивали К.Н.Леонтьев, О.Шпенглєр, П.Н.Савицький, Л.Н.Гумільов, А.Тойнбі (див. Додаток 1).

Матеріалістичний підхід до дослідження цивілізацій був представлений французькою школою Анналів, яка сформувалась навколо журналу "Аннали економічної та соціальної історії", заснованого в 1929 р. М.Блоком та Л.Февром. Найвищими досягненнями є праці Ф.Броделя, зокрема "Середземномор'я та сучасний світ в епоху Філіпа ІІ", "Матеріальна цивілізація, економіка та капіталізм, ХV-ХVIII ст.", де дано опис регіональної економіки як мережі відносин, висловлений погляд про те, що матеріальна основа, економічна історія визначає розвиток суспільств. Ф.Бродель вважає, що відносини людей в процесі виробництва визначаються її економічною та соціальною історією.

Цивілізація визначається як цілісна історична система, яка утворюється із сукупності взаємодії соціальної, економічної, політичної та культурно-психологічної підсистем. Вона є взаємозв'язком низки факторів, які створюють великомасштабну взаємодію різних елементів. Соціальна (біосоціальна) підсистема об'єднує все, що має відношення до існування людей, засобу життя, відтворенню населення. Економічна підсистема включає виробництво, обмін, регулювання економіки, техніку, систему комунікацій. Культурно-психологічна підсистема включає всі вияви духовного життя – цінності, норми, знаково-комунікаційні системи, які забезпечують взаємодії людей.

Головну увагу Ф.Бродель приділяє матеріальній діяльності людей, аналізує її через технологічну сторону. Він не бачив циклічності в динаміці цивілізацій; запроваджував категорію "велика тривалість" – тривалий історичний час, на протязі якого існує цивілізація і зберігається накопичений досвід.

З погляду М.Вебера, господарча етика світових релігій формує соціально-політичний світ сучасних цивілізацій.

На стику неомарксизму та школи Анналів виникла школа світ-системного аналізу, творцем якої став американський учений І.Уоллерстайн, автор праці "Сучасна світова система"( 1980). Становлення цього напряму відбувається в 60 рр. ХХ ст., паралельно з виникненням глобалістики та усвідомленням глобальних проблем і процесів взаємозалежності різних країн та народів.

Основа світ-системного підходу – розгляд регіонів світу або світу в цілому як системи взаємодій, які складаються історично, де окремі держави, спільноти або цивілізації розглядаються тільки як тимчасовий результат з'єднання тих чи інших системних факторів. Світ є історичною системою, світоекономікою, заснованою на розподілі праці. Її центр – капіталістичний Захід. Ця світосистема виникає в Європі й розповсюджується всім світом. Рушійна сила світоекономіки – накопичення капіталу. Світ-системному підходу притаманний розгляд та розуміння сучасного людства як взаємопов'язаної спільноти, яка формується через взаємодію різних господарських та політичних структур. Це відрізняє світ-системний підхід від цивілізаційного.

Світова система визначається як утворення з єдиним поділом праці та великою кількістю культур. У межах категорії "цивілізація" виокремлюється два підтипи: світові імперії, в яких поділ праці між суспільствами здійснюється в межах єдиної імперської спільноти; світ-економіки, в яких політична система складається з багатьох держав, конкуруючих одна з одною в межах міждержавної системи.

Інший представник школи світ-системного аналізу А.Франк, вважав, що накопичення капіталу – рушійна сила історії завжди, не тільки на сучасному етапі. Воно існує більше 1500 років. У світовій історії існувало  декілька світ-систем, сучасна світ-система розвивається на протязі 5000 років.

Вимірювання ритму світової історії та окремих цивілізацій вимагає критерію, за яким йде підрахунок історичного часу. Для кожної світової цивілізації виокремлюють епіцентр (країну, або групу країн, за якою ведеться еталонний підрахунок тривалості цивілізації, її фаз, перехідних періодів). Навколо епіцентру розташована периферія та напівпериферія – перша та друга зони впливу. Історичний час в них все більше відстає від історичного часу лідера.

 Циклічний тип (циклічна часова ритміка) є характерним для цивілізацій східного типу розвитку. Час обертається за колом, хоча насичений певними подіями.

Лінійний тип (лінійна часова ритміка) є розвитком шляхом прогресу. Західна цивілізація першою засвоїла цей шлях розвитку. Лінійність політичного часу надала можливості Заходу швидко розвивати свій потенціал. У той же час дискусійним є питання щодо його переваг. Лінійність стає можливою завдяки інструментальному ставленню до світу. Захід зміг набрати високі темпи розвитку в усіх сферах культури, які наближаються до матеріального виробництва. Але в ціннісній сфері Захід спирається на примітивний ідеал "суспільства, яке споживає". Звідси симптоми лінійного часу – моральна втомленість, екологічна криза, коли цивілізація не здатна витримати набрані темпи розвитку.

 Циклічність являє собою найбільш природний часовий ритм. Циклічний характер спостерігається в багатьох процесах історичного розвитку соціальних систем. Циклічність властива будь якій просторовій динаміці. Як правило, вона містить в собі еволюційну складову (розвиток за спіраллю).

Концепція циклічного розвитку в процесі коеволюції природи і суспільства розроблялась на протязі ХХ – початку ХХІ ст.

Цивілізація як регіональна, визначена у просторі та часі самодостатня та автономна система виступає оптимальною одиницею осмислення історичного процесу.    В усіх цивілізаційних теоріях роль держави так чи інакше обмежується або визнається вторинною, залежною від цивілізаційної динаміки.  Основна увага зміщується від   держав на більш  великі структури та процеси в масштабах цивілізацій.

Такий підхід має певні аргументи на свою користь:

-  по-перше, цивілізації  існують довго, є динамічними, еволюціонують, адаптуються, є найбільш стійкими з усіх людських асоціацій. Як зазначає російський дослідник Є.Азроянц в роботі „Глобалізація: катастрофа чи шлях розвитку”, геополітична вісь національних держав накладається на  виникле  ще раніше більш велике поле культур.  А.Боземен приходить до висновку, що „ міжнародна історія підтверджує тезу відносно того, що політичні системи є недовготривалими засобами для досягнення мети на поверхні цивілізацій і що доля кожної спільноти, об’єднаної лінгвістично та духовно, залежить в кінцевому випадку від виживання  певних фундаментальних ідей, навколо яких об’єднувались безліч поколінь і які, таким чином, символізують спадкоємність суспільства”;  

- цивілізаційний суперетнічний світогляд базуються  на відчутті спільності,   а не тільки  на належності до єдиної держави, найчастіше навіть не на наявності спільних релігійних вірувань.

Таким чином, перший етап розвитку теорії цивілізацій охоплює період з другої половини ХУШ по першу половину ХІХ століття і був часом формування  і розвитку перш за все лінійно-стадіальних теорій в різних їх варіантах.

До найбільш відомих представників цього етапу відносимо Ф.Вольтера, А.Фергюсона, А.Тюрго, М.Кондорсе, О.Конта, Ф.Гізо, Г.Гегеля.  Лінеарно-стадіальна цівіліографія автивно використовувала ідеї прогрессу, пов”язані з історичним оптимізмом буржуазної ідеології.



Другий період розвитку теорії цивілізацій (з другої половини ХІХ століття) пов”язаний з розвитком циклічних концепцій  , виокремленням локальних цивілізацій як самостійних  систем. На зміну монологічному діскурсу першої половини ХІХ століття приходить діалогічний.

На  третьому  етапі, в  ХХ ст. були створені   головні концепції, зокрема   М.Вебера, О.Шпенглера,  А.Дж.Тойнбі та ін.

Сучасні цивілізаційні школи відрізняє широка палітра  концепцій та ідей, що є свідченням того, що теорія цивілізацій знаходиться в стані активного розвитку та творчого пошуку.






База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка