Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика



Сторінка3/4
Дата конвертації16.04.2016
Розмір0.6 Mb.
1   2   3   4

Левенко М. Малишкові дороги : вечір-портрет, приурочений 95-річчю від дня народження А. С. Малишка / М. Левенко // Шкільна бібліотека. – 2007. – № 10. – С. 39–44.

Почтар К. Життєвий і творчий шлях Андрія Малишка: уроки української літератури / К. Почтар // Українська мова і література в школі. – 2007. – № 4. –С. 34–38.

Цвітуть осінні тихі небеса: Андрій Малишко // Сизоненко О. Не вбиваймо своїх пророків! Книга талантів. – К., 2003. – С. 114–166.

«Гуси-лебеді над його життям»

Матеріали до літературної години, присвяченої

100-річчю від дня народження М. Стельмаха

Михайло Панасович Стельмах
Розпочати літературну годину, присвячену ювілейній даті Михайла Стельмаха хочеться словами вірша, який Максим Рильський присвятив письменнику:

Нехай не знає втоми та рука,

Що добре зерно в добру землю сіє,

Не зневажає чорні суховії

І щедра, як напровесні ріка.

Благословенна праця рільника,

Що оре цілину в ясній надії,

Пшеницю від полови він одвіє,

Як жнив кінчиться радість нелегка.

Щасливий воїн, що во ім’я миру

Свою підносить бойову сокиру,

Во ім’я правди кривду тне з плеча!

Хвала тому, хто людям у приполі

Несе слова, подібні хлібу й солі,

І співи, гідні слави сіяча!

Михайло Стельмах – один із найяскравіших знавців багатств української мови і її необмежених можливостей. Своїми поезіями, оповіданнями, повістями й романами він підніс рідне слово до найвищих вершин в українському письменстві ХХ ст. Стельмах – взірець мовної майстерності і краси, лексичного багатства, розкішної метафоричності та безмежжя відтінків, барв і кольорів. Його стиль – це класичне українське барокко в мові й літературі.

Михайло Стельмах володіє даром письма, яке вчаровує, заворожує – мов гомін природи, мов пісенна мелодія. Людині вчувається часом щось рідне і важливе в шелесті весняного гаю, у дзвоні струмка, у сплесках ріки. Як бачиться їй щось не зображуване, а уявлюване нею самою в народнім орнаментальнім малюнкові, у витканому візерунку, якщо довго вдивлятися в нього, у грі світла і тіні на освітленій сонцем або місяцем галявині. У слові, народженому з цих шелестів, передзвонів, невиразних обрисів, яскравих і ніжних барв життя, які переливаються в пісню чи поетичний образ, звичний для народної мови, у слові прихований цілий світ художнього бачення, є таємниця, що збуджує і загострює думку, і всі п’ять людських відчуттів. Такою силою володіє музика, голос співака, слово письменника-поета. Таке слово в книгах Стельмаха.

Михайло Панасович Стельмах народився 24 травня 1912 року в селі Дяківцях Літинського району на Вінничині в незаможній родині. Його дід Дем’ян був невільником пана Кочубея, котрий володів подільською землею. Надзвичайно обдарований і працьовитий, він здобув собі славу великого умільця. Дем’ян Стельмах втілював у собі найкращі риси українського народу: мудрість, багатогранну обдарованість, винахідливість, працелюбність, волелюбність, доброзичливість, щедрість, закоханість у красне слово і пісню. Дем’ян завжди з охотою підтримував інтерес онука до природи, завжди дбав, щоб у малого зростала шаноба до праці на землі, завжди дотримувався даного слова.

Онук слухав уважно і особливо радів, коли дідусь, викривляючи великі напатлані брови, обіцяв зробити малому вітряка, на вершечку якого розправить крила й гордо підніме голову молодий лебідь.

А що вже говорити про Михайликову бабусю! Скільки її руки ділечка переробили. Кревно уболівали за деревами в саду, розмовляла з ними наодинці, як з близькими рідними; хлопчикові іноді здавалося, що старенька молиться за кожну вишеньку, яблуню, грушу, сливу. Батько письменника – Панас Дем’янович – в період російсько-японської війни був нагороджений Георгієвським хрестом за проявлений героїзм.

Спливе за водою більше ніж півстоліття; виступаючи в березні 1962 року в Одеському університеті, Михайло Панасович скаже: «Я не соромлюсь, а горджусь тим, що в мене прості трудівники землі виступають мислителями, бо той, хто щодня встає раніше сонця, працює під сонцем, біля жита-пшениці і меду і нас годує своїм добрим хлібом, не може не бути філософом. Зокрема таким філософом був і мій батько».

Про матір свою Михайло Панасович не переставав повторювати, що все краще в нього – від неньки: трепетна любов до природи, до праці, уважність, гостинність, щедрість. «Що їй думалось тоді, моїй сільській босоногій Ярославні, перед людяністю, скромністю, і мудрістю якої я й досі схиляю свою, вже посивілу, голову. Не знаю, як би склалась моя доля, коли б біля неї не стояла, мов благання, моя зажурена мати. Я й досі чую на своєму чолі, біля свого серця спокій і тепло її позазілюваних. потрісканих рук».

Михайло Стельмах народився на Вінничині. Але до восьми років мешкав в Одесі на Херсонській вулиці. У двадцяті роки Стельмахи виїхали з Одеси. Чарівна природа рідного Прибужжя і невмируща народна пісня найбільше запали в серце вразливого хлопчика, сколихнули його найніжніші струни. Михайлик самотужки навчився читати і писати. Вже тоді хлопчик збагнув, що книжка – неоцінений скарб, і вся його дитяча винахідливість була спрямована на те, щоб здобути книжку, познайомитися з чародійним друкованим словом.

У 1921 році хлопчик пішов до школи. Його відразу взяли в другий клас. Жити і вчитися було важко. Йшла громадянська війна. У Стельмахів на всю родину були одні чоботи. І Панас Дем’янович у зимову хвищу мусив носити Михайлика до школи на руках. По закінченні початкової сільської школи Стельмах вступає в школу колгоспної молоді.

У 1928 році він очолює в Дяківському колгоспі бригаду з колишніх наймитів. Від світанку до вечора він працює в полі, а потім допізна засиджується над книжками – студіює агрономію. Проте мріє бути вчителем. Спершу Михайло навчається у Вінницькому педагогічному технікумі, потім в педагогічному інституті. Через те, що батько був нагороджений Георгієвським хрестом, Стельмаха виключили з комсомолу. Але потім справедливість була відновлена – у 1933 бідняцький син перший в Дяківцях закінчив Вінницький педагогічний інститут. Дві зими Стельмах учителював в школах рідного Поділля.

Перші поезії надрукував у 1936 році. Великий вплив на становлення М. Стельмаха як поета мав М. Рильський, який у його долі відіграв надзвичайно благотворну роль – «Він сором’язливо показав мені свої вірші, од яких так і повіяло свіжим і своєрідним талантом, а також великий зошит власноручних записів пісень – тексти з нотами».

Іще сніги удень воркують голубами,

А вечорами хрупають, немов обрік,

Ще лиш прогалини парують під дубами,

Ще висипається в березах мерзлий сік.

А жайворон уже тріпоче над полями,

Над жилами розбухлих ніздрюватих рік,

І вже дивись – упертий пролісок у гаї

Зернистий сніг блакитним оком розгортає.

У 1940 році Стельмаха було прийнято до Спілки Письменників України. А у 1941 році вийшла в світ перша збірка поезій «Добрий ранок», її редактором був А. Малишко.

Рядовим воїном-гармашом пішов Михайло Стельмах на фронт у перші дні війни. Бої, тяжкі, страхітливі, не знані досі...

Такі жита, що не дістать рукою,

Така блакить, що в серці не вмістить.

І раптом поле стало полем бою,

І сонце зупинилося на мить…

На межі російської і білоруської землі – між Великими Луками і Невелем – гармаша Стельмаха було контужено і поранено. Поет надовго прикутий до госпітального ліжка. Але й тут він не випускає з рук пера. Фронтова лірика Михайла Стельмаха сповнена гіркого болю, ненависті до ворогів, ніжного і теплого синівського почуття до рідного народу, до України, що стогнала в ярмі окупації. В одному з віршів, під яким стоїть дата – 1942 рік, поет пише:

Життя моє – ідуть бійці суворі,

І чуєш дзвін натруджених сердець,

Вночі прострелені зринають зорі,

В полях вмира поранений боєць.

Береш його гвинтівку серед поля,

Що пахне ще і потом і теплом,

А на могилі вже печалиться тополя

І тужить колос вистиглим зерном.

Життя моє – атаки і походи,

На всіх шляхах гарматний ярий грім,

І піднялись в Дніпрі червоні води,

А за Дніпром пустіє отчий дім.

Життя моє – не пісня солов’їна –

Пожари, кров, натруджене плече.

А за димами встала Україна, –

І вража кров сторіками тече.

Все пережите у дні війни через багато років відтворить він у романах «Правда і кривда» та «Дума про тебе». Після поранення він був визнаний непридатним до служби в армії. Та Михайло Панасович повертається на фронт кореспондентом газети «За честь Батьківщини». Біля Рави-Руської, на Львівщині, знову тяжке поранення… У Воронежі та Уфі у 1942 році виходять дві Стельмахові збірочки фронтових поезій – «Провесінь» і «За ясні зорі» (за редакцією Максима Рильського), а у 1944 році у Москві в перекладі російською мовою збірка «Украине вольной жить».

Мати – одне з найсвятіших понять для письменника. По-синівському низько схиляючись перед образом матері, підхопивши оте славнозвісне шевченківське «…нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим», Михайло Стельмах усією творчістю проспівав гімн жінці, її материнству, яке споконвіку дарувало й дарує життя дітям, відтак – і вічність родові людському.

У 1944 році побачила світ його збірка оповідань «Березовий сік» (за редакцією Юрія Яновського). З кінця 1945 року Михайло Стельмах працює як фольклорист на посаді наукового співробітника Інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології Академії наук. У 1951 році побачив світ роман-хроніка «Велика рідня». У 1961 році публікується роман Стельмаха «Правда і кривда (Марко Безсмертний)», «Дума про тебе» з’явилася друком у 1969 році, дев’ятьма роками пізніше – «Чотири броди». Стельмах успішно працює в жанрі повісті. Перед усім це «Над Черемошем» та автобіографічна дилогія «Гуси-лебеді летять…».

Чого моє серце чекає,

Весну виглядаючи знов.

Весною земля зацвітає,

Весною приходить любов.

Весною метелиця цвіту

Засипле дороги, мости

І добре до самого світу,

Під цвітом у парі іти.

У драматургію Михайло Панасович прийшов від поезії і прози. Перший його драматичний твір – лірична комедія «Золота метелиця» (1955) про працю вчених і колгоспників. У 1959 році Стельмах за романом «Кров людська не водиця» створює одноіменну драму. Прозові твори «Правда і кривда», «Дума про тебе» стали основою драматичних творів з одноіменною назвою.

Твори автора «Зачарований вітряк», «На Івана Купала», «Кум королю», «Над Черемошем» та «Гуси-лебеді летять…» екранізовано.

«Лірична пісня – це душа народу, це безмежне поле, засіяне зернами історії і заквітчане людськими надіями, це незміряна, воістину народна любов до своєї дідизни і зненависть до її ворогів, це достойна людська гідність і людське страждання, це стихійний блиск селянської коси над одичалою панською головою, і квиління чайки-небоги над тяжким шляхом життя, і чиста сльозина на віях дівочих, це муки матері на чужій землі і цнотлива вечірня усмішка на устах нареченої». Так Михайло Стельмах висловився про пісню. Мелодія пісні, що вперше для нього продзвеніла з материнських вуст, наче благословила своїм священно глибоким духом і роки життя, і сонячні гони літературної творчості. Цілющим світлом пісні осяяні з сокровенних глибин вірші, оповідання, романи, народні драми й трагедії-гімни. Пісня супроводжує героїв прозаїка від першої їхньої, ще напівсвідомої хвилини й до останньої, пісня й справді є для них отією невмирущою душею, що передається від покоління до покоління, в якій віддзеркалилось життя минуле й так само повно віддзеркалюється життя теперішнє, віддзеркалиться й завтрашнє, бо душа народна – не на вік чи тисячоліття, а на всі віки і всі тисячоліття.

Михайло Панасович один з перших порушує проблему голоду 1932-1933 рр. Критик Іван Світличний зазначив, що Стельмах уперше: «прямо і відверто, без різного звичайного в таких випадках словесного туману, пише і про сирітські драми, і про занедбаність чи й зовсім відсутність демократії в колгоспах, і про податкові утиски, і про найбільше зло нашого часу – бюрократію, і про багато інших прикрих, але, на жаль, реальних речей, про які інші говорять пошепки і з оглядками».

Його твори «Хліб і сіль», «Велика рідня» були відзначені Державними преміями СРСР. Останній роман Михайла Стельмаха – «Чотири броди» відзначений у 1980 році Державною премією УРСР ім. Т. Г. Шевченка.

Одержуючи диплом лауреата найвищої премії, Стельмах схвильовано говорив: «Стою перед вами, зачарований людською красою, і красою вечірніх дівочих пісень, і красою сонця у небі, і красою матері з дитиною, і красою своєї матері-землі, і красою діянь і звершень мого безсмертного народу».

Михайло Панасович був удостоєний звання Героя Соціалістичної Праці у 1972 році, був депутатом Верховної Ради СРСР ряду скликань, академіком АН УРСР, членом Спілки письменників України.

Поміж людьми я жив і ріс,

Поміж людьми шукав я щастя,

З людьми ростив сади і ліс,

Де бризки неба квітли рястом.

Мене любили, я любив –

І це найбільше в світі щастя.

Тому й з душі пролився спів,

Як бризки неба, синім рястом.

Багато віршів він присвятив рідній землі, рідній Україні. Ось деякі з них:

***

Земле моя, запашна, барвінкова,



Ріки медові, дощі золоті,

Тільки б побачить тебе у обнові –

Більше нічого не хочу в житті.

Тільки б дитям пригорнутись до тебе,

Гордим солдатом в привілля прийти,

Сонце зустріти в травневому небі,

Зводить руками і щастя, й мости.

***


Моя красо, в каймі озер Полісся,

Кленовий сік сльозою на корі,

На тебе, краю мій, не надивився

Ні в день, ні в ніч, ні в досвіт на зорі.

***

Послатись до тебе барвінком хрещатим,



Степним вітерцем осушить твої сльози,

У спеку дощем перевиснуть багатим,

Багаттям засяять в тріскучі морози;

Кленовим весельцем приплинуть до тебе,

Рікою повитись по рідній леваді,

Щоб ти уставала зірницею в небі,

Щоб ти розквітала, як вишня у саді.

У багатьох поезіях митець змальовує чарівний образ дівчини-сіверянки, красою якої милуються луки і сади, поліщучки, що увібрала в очі півнеба, милої, схожої на вишневий цвіт. Але особливо чарівний образ дівчини змальовано в поетичній мініатюрі «Поміж березами дівча іде». Стельмах передає піднесений настрій ліричного героя від зустрічі з дівчиною в березовому гаю.

Поміж березами дівча іде

У хусточці блакитній.

Рукою гладить пасмо золоте,

Іде, співаючи, в долину…

Ліричний герой відчуває себе сп’янілим від захоплення цим гімном життю, пориванням душі до прекрасного, з якими асоціюється дівчина і молодість:

А дівчина, як молодість, пішла

У хусточці блакитній.

Слід згадати також і про творчу співдружність двох митців – Марії Примаченко і Михайла Стельмаха, співдружність, що подарувала дітям чудові книжки «Журавель» та «Чорногуз приймає душ». Виконала Примаченко й ілюстрації до українських народних дитячих пісень «Ой коники-сиваші». У віршах для дітей Михайло Стельмах щиро розмовляє з юними читачами, враховуючи їх вік, їх потреби й інтереси. Всі з дитинства пам’ятають ці рядки, але не кожен знає, що їх автором є М. Стельмах:

Заєць спати захотів,

Сам постелю постелив,

Сам собі приніс подушку,

Підмостив її під вушко,

Та у зайця довге вушко

Все звисає із подушки.

Твори Стельмаха у 60-70 роки минулого століття були перекладені 43-ма мовами світу – серед українських прозаїків усіх часів він тоді став найчитабельнішим за кордоном. Роман «Кров людська – не водиця» став першим твором української прози, який перекладений турецькою мовою. Великою читацькою пошаною користувався цей твір в Японії та В’єтнамі, у Китаї та Німеччині, цікавив він фінів, іспанців, хорватів, англійців, шведів…Що ж хвилювало світового читача в цьому романі? Передусім – вічна тема, загальнолюдська проблема землі, що світ годує, і яку людство боїться споганити, втратити. Бо то – втратити життя.

Зовні життєвий шлях надзвичайно талановитого митця сприймається як благополучний: великими тиражами видавалися його книги, мав шану і урядові нагороди, був лауреатом різних премій, депутатом Верховної Ради СРСР, академіком. Але письменник жив в умовах поневоленої України й антигуманного режиму, який суворо карав за будь-який прояв творчого національного духу, волелюбства, незалежно від офіційних приписів думки. З великими труднощами йому вдалося опублікувати «Велику рідню», адже радянська цензура в Україні була немилосердна до національно самобутніх творів, доводилося вирізати «неблагонадійні» розділи й епізоди, робити декілька редакцій, щоб, нарешті, у такому скаліченому вигляді він дійшов до читачів. Скажімо, дев’ять років пролежав у редакціях його роман «Чотири броди», бо в ньому письменник посмів зачепити заборонену офіційною ідеологією тему голодомору 1933 року в Україні.

Помер Михайло Стельмах 27 вересня 1983 року, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Життя Михайла Стельмаха пройшло у творчій і натхненній праці. Великий українець і гуманіст, громадянин і митець-філософ, він усього себе присвятив своєму народові, відкривши світові його духовне багатство, мужність і працелюбство, лагідність душі та її поетичність.

Підсумовуючи наш захід, пропонуємо вам згадати почутий матеріал і дати відповіді на питання літературної вікторини, присвяченої творчості М. П. Стельмаха.


  • Назвіть основні видання творів М. П. Стельмаха, в яких він виступає як прозаїк, поет, драматург?

  • Яка друга назва роману «Правда і кривда»? /«Марко Безсмертний»/,

  • Які є кінофільми за творами М. Стельмаха? /Кіностудія ім. О. Довженка екранізувала романи та повісті М. Стельмаха в таких фільмах: «Над Черемошем», «Кров людська – не водиця», «Дмитро Горицвіт», «Правда і кривда»/.

  • Хто назве найбільше прислів’їв, приказок, вжитих у творах М. Стельмаха?

  • Назвіть кілька збірок віршів для дітей М. Стельмаха /«Жнива», «Колосок до колоска», «Літо-літечко», «У бобра добра багато»/.

  • В яких творах М. Стельмаха змальовано образи вчителів? /«Велика рідня», «Хліб і сіль», «Кров людська  – не водиця», «Правда і кривда», «Дума про тебе»/.

  • 3 яким селом і його людьми в Городецькому районі на Хмельниччині пов’язано написання роману «Правда і кривда»? / с. Лісоводи/.

  • Яка була ціна квитка на першу виставу в селі, де жив Михайлик /повість «Гуси-лебеді летять»/? /Ціна квитка в оголошенні визначалася така: пшениці - чотири фунти, яєць курячих - теж чотири, гусячих - троє, жита - п’ять фунтів, гречки, проса, гороху - шість фунтів/.


Список використаної літератури
Михайло Стельмах : поезії. – К, 1958. – 495 с.

Стельмах  М. Вибрані твори. – К. : Сакцент Плюс, 2005. – 736 с.

Наш Михайло Стельмах : літературно-критичні статті, етюди, есе. – К. : Радянський письменник, 1982. – 367 с.

Плачинда  С. Його барокко – скарб національний: до 95 річчя від дня народження Михайла Стельмаха / С. Плачинда // Літературна Україна, 2007. – С.1, 4.

Сологуб В. «Приміряли вуздечку на Стельмаха…» / В. Сологуб // Літературна Україна. – 2002. – 23 травня. – С. 6.

Ткачук М. Михайло Стельмах / М. Ткачук // Українська мова та література. – 2000. – число 46. – С. 8-9.

Ткачук М. Михайло Стельмах / М. Ткачук // Українська мова та література. – 2000. – число 47. – С. 6-7.

«Я все життя збираю людські долі»

Матеріали до літературного калейдоскопу, присвяченого

90-річчю від дня народження А. Дімарова



Вгризався у фундамент світу,

читав прабіблію землі,

де літерами алфавіту

топаз, гранати, турмалін.

Та між коштовного каміння

не вистачало одного –

щоб ошелешене єство

проймалось задумом Творіння.

ВВ. Базилевський




Анатолій Гарасюта, а саме це є справжнє ім'я Анатолія Дімарова, – автор багатьох оповідань та історій, повістей і романів. Головною темою його творів є звичайне українське село середини ХХ ст. з його звичаями та устроєм, які нерідко розходились із режимом радянської системи. Особливо яскраво і водночас правдоподібно письменник висвітлив тему голодомору, за що на кілька років був повністю вилучений із літературного життя. Але цінителів істинного слова неможливо підкупити, тож його реалістичні розповіді знаходили і досі знаходять прихильність свого читача. Сам автор стверджує, що справжній письменник повинен мати величезний багаж життєвого досвіду за плечима. Адже головне джерело сюжетів – це життя.

Є письменники, з якими завжди все зрозуміло – яких книг від нього можна чекати в майбутньому, які слова він скаже, вийшовши на трибуну, як поведе себе в тій чи іншій ситуації. А. Дімаров належить до антиподів таких письменників. Як правило, він і сам не знає, за що візьметься, завершивши чергову книжку. Опинившись на трибуні, коли від нього сподіваються архісерйозного і, як правило, дидактичного слова, може розворушити напружену й утомлену залу веселою і солонуватою придибенцією. Великий життєлюб, вигадливий містифікатор (його витівки вже давно стали літературним фольклором) і рідкісно цікавий, дотепний оповідач – оце і є Дімаров у своїх, сказати б, найхарактерніших першоелементах.

Від народження Гарасюта Анатолій Андроникович, він став Андрійовичем, та ще й Дімаровим. І хто дорікне його мамі Марії Олексіївні, нині давно вже небіжчиці, що вона тими виправленими прізвищем та по батькові рятувала сина від можливого повторення лихої долі Анатолієвого батька, «розкуркуленого» за колективізації й назавжди невідомо куди висланого.

Анатолій Андрійович Дімаров народився 5 травня 1922 р. у Миргороді на Полтавщині, в учительській сім'ї. Після закінчення середньої школи був мобілізований до армії. У цей час розпочалася Велика Вітчизняна війна, письменник воював на Південно-Західному фронті, побував у окупації, був поранений, після одужання деякий час партизанив. Увесь цей життєвий досвід пізніше відбився в його творах.

У 1949 р. він видав першу збірку оповідань «Гості з Волині». Протягом 1950–1951 pp. А. Дімаров навчався в Літературному інституті ім. М. Горького в Москві, у 1951–1953 pp. – у Львівському педагогічному інституті; потім – у Вищій партійній школі в Москві (1953–1956 рp.). Закінчивши навчання, працював редактором у видавництвах. А. Дімаров є автором нарису «Дві Марії», збірки оповідань та новел «На волинській землі», «Волинські легенди», «Через місточок», повісті «Син капітана», збірки повістей та оповідань «Жінка з дитиною», романів «Його сім’я», «Ідол», «І будуть люди».

У 1981 р. роман у двох книгах «Біль і гнів» був відзначений Державною премією УРСР ім. Т. Шевченка. Письменник переконує, що війну перемогло саме народне життя. «Болем і гнівом» А. Дімаров стверджує це пристрасно, доконано, завершуючи свою величну фреску окупаційного лихоліття епізодом, що найвиразніше оголює полемічний нерв усієї епопеї. Єдина на всю спалену Тарасівку жінка Ганна Лавриненко відтягла з подвір'я мертвого німця, намила картоплі, знайшла обгорілий шолом і мовчки заходилася варити в нім нехитру селянську їжу. «Отой шолом і привернув увагу військових. Військові в'їхали у спалене село вантажною машиною: двоє в кабіні, двоє у кузові, й одразу ж побачили Ганну, яка сиділа застигло над вогнищем. Військові були з фронтової газети, і один із них, наймолодший, аж шию витягнув, бо вгледів, у чому варить Ганна картоплю. Він одразу ж подумав, що неодмінно напише про цю жінку і шолом, він складав уже подумки фрази, красиві й гучні: про війну, про звитягу наших солдатів, про безсмертя народу. А Ганна ні про що те не думала: Ганна просто варила картоплю». У цьому «просто варила картоплю» і є весь Дімаров як мислитель і як художник.

Своє фронтове життя А. Дімаров згадує так:

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка