Сценарій вечора-вшанування пам’яті талановитого лірика



Сторінка2/4
Дата конвертації16.04.2016
Розмір0.6 Mb.
1   2   3   4
http://www.chl.kiev.ua/95/Writer_1/Grebinkasp.html

Євген Гребінка. Твори [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.ru/SU/UKRAINA/GREBINKA/

Євген Гребінка. Вибрані твори [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.lib.proza.com.ua/author/56/

Євген Гребінка. Біографія [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrlib.com.ua/bio/printout.php?id=106 

Євген Павлович Гребінка. Життя та творчість [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://www.ukrop.com/ua/encyclopaedia/100names/6157.html – Євген Павлович Гребінка. Життя та творчість.

Євген Гребінка. Поезії [Електронний ресурс]. – Режим доступу: http://sherp.relline.ru/jphome/poetry/grebink.htm – Євген Гребінка. Поезії (Човен, Чорные очи).

«Поетичний зорепад А. Малишка»

Матеріали літературно-мистецької години

до 100-річчя від дня народження


Пісню покотив, –

Сам знайшов мотив, як вітер,

Книгу не верстав, –

Сам навіки став між літер.

АА. Малишко




Андрій Самійлович Малишко
Андрій Малишко – поет-лірик від Бога. Його голос, то ніжний і схвильований, то гнівний, сповнений пристрасті і вибухової сили, не можна сплутати з чиїмось іншим. Серед поетичних талантів, яких дала українська поезія світові у ХХ столітті, постать Андрія Малишка вирізняється глибоко поетичним, самобутнім баченням світу, щиросердним тоном звучання, пісенністю своєї лірики, тим, що кожен її рядок бринить на мелодію української народної пісні.

Андрій Самійлович Малишко народився 14 листопада 1912 р. в Обухові Київської області в багатодітній сім'ї сільського шевця. З самого дитинства майбутній поет виніс незрадливу любов до рідної землі та матері, до рідної пісні та слова, промовленого «в колисці із лози, щоб вічним окаянним боржником його нести, страждати і любити...».

Ось той місток, де я колись ходив,

Де знав любов і тиху вів розмову,

Встеляє день симфонію кленову

В долоні хмар, у лоно теплих нив.

Кого я ждав? І що я полонив?

З далеких мандрів повертаю знову

На вогник у вікні, на щиру мову,

Де крихта щастя, наче диво з див…

Жилося родині Самійла Малишка важко: землі було дві десятини, а сім'я чималенька (одинадцять дітей), тож доводилося господареві і шевцювати, і на заробітки в Таврію ходити.

Про свою малу батьківщину Малишко писав:

Я з тих країв, де за Дніпром кургани

І ворохобна тисяч літ хода,

Де бунчуки татарські без пошани

Земля покрила, чорна і руда.

Малий Андрій пособляв чим міг – то ходив заможнішим по господарству помагати, то грав на весіллях на гармонії, бо мав талант до музики. Потяг до творчості в Малишка прокинувся дуже рано і мав своєрідний характер. Мати поета, Ївга, чудово співала (їй поет згодом присвятить вірш «Материнська»).

Бувало мати, Ївга Базилиха –

До неї й досі спогадом лечу, –

В зимовий вечір заспіває стиха

І доведе малого до плачу.

Сама розкриє душу материнську,

І щиру пісню переллє сама,

І перемріє, погойда колиску.

І до вервечок руку підійма.

Андрій Самійлович в «Автобіографії» (1959 р.) згадував, що її пісні врізалися в пам'ять на все життя. Тільки ж одне в них не задовольняло хлопця: сумні кінцівки. Не могло його серце миритися з трагічною загибеллю козака, якому чорний ворон очі клює... І тоді Андрій перекомпоновував пісню по-своєму: ні, не вбито козака – поранено, вилікували його добрі люди, та й повернувся він додомоньку. А трохи пізніше Андрій почав складати вірші...

У 1927 р., закінчивши Обухівську семирічку, Малишко вступає до Київської медичної профшколи, однак уже тоді у юнаковій душі жив потяг до прекрасного, до пісні, до поезії. Дізнавшись про додатковий набір в Інститут народної освіти, майбутній поет вирішив здати екзамени. На диво, здав їх успішно, після чого його зарахували на літературний факультет, де Андрій потрапив під опіку Максима Рильського, який викладав та вів літературну студію. У 1930 р. юнак надрукував перші вірші в журналах «Молодий більшовик» та «Глобус"». Закінчивши у 1932 р. Київський Інститут народної освіти, викладає літературу в Овручі, на Житомирщині. З 1934 р. по 1935 р. служить у армії, а потім працює у Харкові, як журналіст.

1935 р. з'являється колективна збірка трьох авторів — «Дружба». Протягом 1935–1940 pр. поет видав збірки: «Батьківщина», «Лірика», «З книги життя», «Народження синів» та ряд інших. У цей же період написав поеми «Трипілля», «Ярина», «Кармалюк», «Дума про козака Данила».

Тематика довоєнних творів різноманітна: праця хліборобів, події революції та громадянської війни, чудові пейзажні поезії, де картини природи гармонують з ліричним настроєм, з розквітом першого кохання («Зимове», «Пейзаж», «Дощ упав на край широкий»). Героями творів Малишка є «хлібороби й сівачі», прості робочі люди. Оживає в його творах й історична пам'ять народу. Постають із рядків циклу «Запорожці» славетні прадіди наші, які кров'ю своєю боронили рідний край від ворогів.

Протягом 1941–1944 pр. поет служив військовим кореспондентом у газетах «Красная Армия», «За Радянську Україну», «За честь Батьківщини», де виступав і як поет, і як публіцист. За цей час А. Малишко видав такі збірки поезій: «До бою вставайте!», «Україно моя!», «Понад пожари», «Слово о полку», «Битва», «Полонянка».

Героїко-трагічний пафос циклу з п'яти віршів «Україно моя!», написаного 1941 p., передавав щирий особистий біль за рідну землю, віру в її визволення. «Україно моя!» – одне з найяскравіших поетичних явищ років війни, пристрасна, пекуча й ніжна пісня любові до Вітчизни:

Україно моя, далі, грозами свіжо пропахлі,

Польова моя мрійнице. Крапля у сонці з весла.

Я віддам свою кров, свою силу і ніжність до краплі,

Щоб з пожару ти встала, тополею в небо росла.

«Україно моя, бачу тебе в майбутньому. Жайворонки дзвенять у синьому небі, пшениця колосом шумить на полях від Полісся до Приазов’я, Дніпро розлився так, що й не видно, де його береги, ширший за Дунай і глибший за Чорне море. А в містах і селах людина любить людину, пошана й честь живе в сім’ї, без лицемірства і зради, без кровопролиття, нужди і наруг, без насильства і розстрілів виростають твої діти.

Стоїш ти, як веселка після дощу, висока та барвиста, як дівчина струнка і привітна в яблуневому саду, чи, може, як мати, що чекає на своїх синів».

З 1944 по 1947 рр. Малишко працює відповідальним редактором журналу «Дніпро».

По війні поет інтенсивно працює, виходять – як відгомін війни – збірки «Ярославна» та «Чотири літа» (1946 р.), а далі нові книги, в яких Малишко творить широку картину народного життя, змальовує простих трудівників, як неповторних творчих особистостей, закоханих в землю та працю на ній.

За поему «Прометей» 1947 р. поет отримав Сталінську премію. 1950 р. з'явилась збірка «За синім морем», написана після відвідин Канади та США разом з групою діячів культури (за цю збірку наступного року А. Малишко отримав Сталінську премію).

Пущу її, пісню, в люди,

– похвалять всі охочі,

А ти похвали мене краще

за безсоннії ночі,

Де кожна рима – у нерві,

де кожне слово – в клопоті,

Бо мудрість іде без блиску,

бездумність – у позолоті.

«Народження людини, – говорив А. Малишко, – пов’язане з піснею. Перше кохання дівчини і юнака, щастя любові й розлука гірка – в пісні, душа матері і батька, що виглядають синів з походу, з далеких доріг війни – в пісні. Вона народжується від найменшого поруху людської мислі і пристрасті, народжується, як зелений лист в саду чи промінь сонця, що зігріває землю, потім виростає, шириться, набирає барв і супроводжує людину все життя».

А я, мов хлопчик, сню і мрію,

Усе шукає день при дні

Ту пісню – матір і надію,

І рідну посестру мені.

Новий етап у творчості поета починається із середини 50-х років. У збірці «Що записано мною» (1956 р.) містяться тексти відомих пісень: «Знову цвітуть каштани», «Пісня про Київ», «Як на дальнім небосхилі»; у збірці «Серце моєї матері» (1959 р.) – «Пісня про рушник», «Ми підем, де трави похилі» (справжній ліричний гімн молодості, коханню); у збірці «Полудень віку» (1960 р.) – «Вчителька»... У їх озвученні поету допомагали такі музичні корифеї, як брати Майбороди (тільки з композитором Платоном Майбородою було створено понад 30 пісень: «Київський вальс», «Ми підем, де трави похилі...», «Ти, моя вірна любов», «Стежина», «Вчителько моя», «Пісня про рушник», «Гаї шумлять біля потоку», «Журавлі», «Білі каштани», «Колискова», «Пролягла доріженька»), Л. Ревуцький, П. Козицький, М. Вериківський, А. Штогаренко, С. Козак, О. Білаш.

Пізніше, своєму побратиму П. Майбороді А. Малишко присвятить вірш:

Знову дороги лягли поміж нами,

Знову любов, як веселочка, чиста.

Де ти, мій друже, проходиш полями,

Де тобі світить зоря промениста?

Ми подружили, до праці охочі,

Ми побраталися в доброму ділі,

Як ми співали осінньої ночі –

Карії очі та рученьки білі.

Протягом 1961–1970 рp. вийшли збірки «Листи на світанні», «Віщий голос», «Прозорість», «Дорога під яворами», за яку А. Малишко у 1969 р. отримав Державну премію СРСР, «Рута», «Синій літопис», «Серпень душі моєї». За збірку «Далекі орбіти» 1964 р. поет отримав Шевченківську премію.

Радію я, коли знаходжу слово

Із пахощами й кольором, воно

Із глибини весняної давно

Тебе шукало, дихало й раптово

Із серцем стрілось. Тепле – значить хліб.

Перга і мед, вогонь вечірній в хаті

У заметілі зимні і кошлаті,

І сон, і спогад серцю милих діб.

Творчість Андрія Малишка розвивалася в руслі української народнопісенної лірики. «Повів народної творчості невідступно супроводить поезію Малишка» – так охарактеризував поетику автора Максим Рильський. Тому його вірші ніколи не втрачають зв'язку з народною творчістю, але ми знаємо також, що твори Малишка, у свою чергу, ставали народними піснями, будучи покладені на музику. І причина тут не тільки в тому, що формою поезії Малишка нагадують народні пісні, не тільки в широкому використанні фольклорних образів чи в сюжетних перегуках з фольклорними творами, що часто може бути просто стилізацією».

Ніхто не міряв серця глибочінь,

Ніхто не знає меж його, ні краю.

Сьогодні гнів з любов’ю підіймаю,

А завтра із цвітком війни криваву тінь.

Із смутком – щастя жар, з коханням – біль розлук,

І тишу, й моря шум, що дихає солоно,

І все кладу в його маленьке лоно,

Таке беззахисне і дороге від мук.

Спорідненість його творів з народною поезією найперше виявляється в самому характері почуттів, характері художнього мислення. Та й естетичний ідеал поета формувався під значним впливом народних уявлень про красу як гармонію людини й природи. Світогляд Малишка також формувався на ґрунті народного розуміння моральності, справедливості. Провідними поняттями його поезій є такі, як совість, порядність, чесність. Саме вони стали визначальними для багатьох його віршів І розглядає ці поняття митець крізь призму народного вікового досвіду, досвіду селянського роду. Правильність своїх позицій поет перевіряє відповідністю їх до материних і батькових заповітів:

Мене навчила мати ще колись:

– Як виростеш, моя мала дитино,

То мудрим будь і мужнім будь в житті –

Скупі два слова. Нелегкі два слова.

Починаючи зі збірки «Батьківщина», майже в кожній А. Малишко звертався до образу матері – родоначальниці життя на землі. Зрозуміло, що це ні в якому разі не може вважатися обмеженістю тематики його творчості. До того ж навряд можна згадати поета, який би уникнув цього образу в своїй творчості. Така велика кількість творів про матір, навпаки, є ознакою великої майстерності автора, який кожного разу знаходить нові грані цього багатогранного образу. Свій вірш «Материнська» А. Малишко присвятив рідній неньці.

Любов до рідної неньки була воістину найголовнішим джерелом творчості поета; вона щоразу повертала йому натхнення і нагадувала, в ім'я чого він працює, вона була і сенсом його схвильованості, і суттю його мислення. Розмова з матір'ю, не вголос, але всюди, де випадають поетові хвилини творчої самоти, – одна з форм життя Малишкової душі. Окрім прямого значення, образ матері може виступати в його творах у ролі символу рідної землі чи Батьківщини в цілому.

Та апофеозом поезій про матір є вірш А. Малишка «Рідна мати моя» («Пісня про рушник»), яка, окрилена чарівними мелодіями П. Майбороди, набула великої популярності, стала народною піснею. І хоча пісня перекладена тридцятьма п'ятьма мовами світу, найкраще вона звучить саме українською, бо її образність тримається на вишитому рушникові, нашому оберегові, з яким в українців пов'язано все – від народження до останнього шляху: на рушникові подавали найдорожчому гостеві хліб-сіль, ним перев'язували руки молодих під час вінчання, рушниками покривали найдорожче для українця-християнина – ікони, рушники використовувались і в процесі обряду поховання людини, і, зрештою, вирушаючи в дорогу, людина неодмінно мала з собою рушник, який був не просто шматком тканини, що прикривав, наприклад, хліб, а справжнім оберегом, талісманом, що, на думку наших предків, і оберігав, і захищав, і приносив щастя. До того ж, прямокутна форма рушника сама символізувала дорогу, зокрема життєву дорогу людини. А вишиті, здебільшого червоними і чорними нитками, візерунки означали переплетені в людському житті радісні й сумні моменти: «і дитинство, й розлука, і вірна любов». (Андрій Самійлович вірив у те, що в буремні роки війни він вижив після важкого поранення тільки завдяки вишитому рушникові, з яким мати провела його на фронт). «Пісня про рушник» сприймається як монолог сина, який знаходить найніжніші слова, щоб подякувати любій матусі за її турботу, вірну любов і ласку.

(Звучить «Пісня про рушник»)

У «Пісні про вчительку» А. Малишко використовує фольклорний символ зорі, переосмислюючи його, заповнюючи новим змістом – сучасним. Поет із щемом згадує людину, яка багато в чому замінила матір:

Вчителько моя, зоре світова,

Де тебе питать?

Де тебе зустріти?

Пісня побудована як спогад про дуже світлу і добру людину. Вона звичайна і незвичайна водночас. Звичайна, бо одна з багатьох непримітних людей, чесних, сумлінних, щирих. Незвичайна, бо залюблена у свою справу, у дітей, бо, втративши на війні двох синів, усю себе присвятила учням. І в тому, що змінюються роки, як у калейдоскопі, а ця жінка щороку відкриває двері в клас, щоб потім діти відкрили для себе цілий світ, є природна закономірність:

Знов щебече юнь і цвіте трава,

Пізнаю тебе в постаті несхилій.

Вчителько моя, зоре світова,

Раднице моя

На Вкраїні милій!

(Звучить «Пісня про Вчительку»)

Пісня «Ми підем, де трави похилі...» хвилює, захоплює задушевністю, красою і щирістю висловлення простих, але глибоких людських почуттів. Це справжній ліричний гімн молодості, коханню. Коли слухаєш цю пісню, в уяві постає мерехтливе, повите голубим присмерком Задніпров'я, з весняними квітами, зі співом пташок, з тихим шелестом верб під подихом вітерця. А для нас усіх у пристрасному мареві лине п'янка, як запах свіжоскошеної трави, золота юність зі словами ніжними і милими, з думами спраглими, тремтливими, з пестливим усміхом і щастям сумовитим.



(Звучить пісня «Ми підем, де трави похилі...»)

Без гожих днів – не бути літу,

Де б гнулись трави й комиші,

А без дощів – немає цвіту,

І сад – неначе без душі.

Без боротьби – вмира надія,

А без надії – путь крута;

А без пісень – любов сивіє,

Неначе кругла сирота…

У середовищі письменника ніхто не знав стільки пісень, як Малишко, і ніхто не міг їх співати так гарно, як він. З ним залюбки співали в дуеті кращі професійні вокалісти, такі, як Іван Козловський, Зоя Гайдай, Сергій Козак. Після одного з музичних вечорів Іван Семенович Козловський сказав: «Якби, ви, Андрію, не були справжнім поетом, мабуть, стали б справжнім співаком. Слух у вас чудовий».

Співав А. Малишко не просто «виводячи мелодію», як то часто буває у співаків, а мелодіював самі слова, сам зміст пісні.

Уся пісенна спадщина поета є надзвичайно багатогранною, їй притаманний глибокий ліризм в оспівуванні найсвітлішого почуття – кохання, живої краси рідного краю, його природи, філософські узагальнення та глибокі роздуми над людською долею. Поезія «Чому сказати й сам не знаю...», яка більше відома під назвою «Стежина», була створена за вісім днів до смерті поета. У цьому творі Малишко вдається до використання народнопісенного образу стежки як символу життя людини. У кожного своя стежка, кожний вибирає сам, якою вона буде і де проляже. Ні кінця, ні краю немає стежині людського буття, бо одні покоління приходять на зміну іншим, але незмінним залишається почуття вдячності рідному дому, отчому порогу. Та митець не закликає бездумно кидатися в далекі світи в погоні за примарним щастям, щоб потім каятися, шкодувати, марити в снах і наяву за батьківським порогом і стежиною, що веде на батьківщину:

Кудись пішла, не повертає,

Хоч біля серця стеле цвіт,

Ота стежина в нашім краю

Одним одна біля воріт.

Дощами мита – перемита,

Снігами знесена у даль,

Між круглих соняхів із літа

Мій ревний біль і ревний жаль.

Близькою за духом до попередньої є пісня «Вогник» – ліричний спогад про рідну хату, світло у її вікні, тополину під вікнами, батька й матір. Символічним є і образ вогника – уособлення родинного вогнища, який виступає орієнтиром у людському житті, який завжди захистить і освітлить дорогу, навіть у суцільній «темряві життя».

…і ти бредеш по мокрому піску

На вогник той, немов мала дитина,

На вогник той, що жевріє в вікні

І, тіні розганяючи лякні,

Тебе зове, як зірка понад світом,

Теплом людським і затишком-привітом.

Як усі генії і справжні таланти, А. Малишко не був щасливий в особистому житті. Різкий, поривистий, емоційно виснажений, він спалахував диким полум’ям гніву, навіть люті – все викладав одразу, не задумуючись. Але в особистих, інтимних справах був надзвичайно стриманий, цнотливий, делікатний. Навіть – сором’язливий. У нього закохувалися жінки і дівчата – мало хто міг встояти перед чарами його поезії. Але родинне життя в цього бунтівливого, пристрасного лірика не склалося. Щасливою була з ним тільки його Муза; вона берегла йому вірність і любила його скрізь і завжди – і на війні, де він написав найталановитіші свої твори, і в мирний час, і в час братання з Георгієм і Платоном Майбородами, а пізніше з О. Білашем.

Цвітуть осінні тихі небеса,

Де ти стоїш блакитна, мов роса.

В очах за смуток, темний, мов ожина…

Моя кохана – мріялось дружина.

Хто встоїть перед такою образністю і красою? Перед такими чарами істинної Поезії? Одна ця строфа здатна прикрасити всю нашу літературу. А яку музику до цього шедевра написав молодий тоді ще О. Білаш! Таке взаєморозкриття і взаємодоповнення рідко зустрічається у світовій музичній культурі. Все мине, всі відійдемо, а поезія ця і музика, покладена на неї, зостануться нарівні з нашими незрівнянними народними піснями.

Хай серце серцю вісткою майне.

Хоч не забудь та згадуй ти мене.

Перша дружина народила молодому Малишкові дочку. Потім війна розвела їх. Не склалося життя і з другою жінкою – білявою, тендітною, з товстою косою і обличчям та натурою Мавки, яка ще студенткою закохалася в Малишка. Третя – Любов Забашта, теж красуня з красунь, – прийшла до Малишка сама. Доля звела разом дві непересічні особистості, з несхожими характерами і темпераментами, двох неоднакових за рівнем таланту поетів з деякими відмінними поглядами на життя взагалі, і на творчість зокрема. Можна лише дивуватися з того, що вони змогли так довго прожити разом ще й надихали до останніх днів одне одного чуттям високої поезії, без якої не уявляли свого життя.

17 лютого 1970 р. Андрій Малишко помер. В прощальному слові над домовиною поета Олесь Гончар сказав: «Життя такої місткості, полум’яного характеру, життя буйне, шалене, народжене для співу, для лету, для високих помислів. Бачили ми його безмежно ніжним, і ласкавим, і змордованим, ображеним, бачили і гнівним, і пісенно-натхненним – все це був він, Андрій Малишко, людина дивовижної цільності й рідкісного душевного багатства, людина-вогонь, боєць, патріот.

Український народ справедливо пишається своїм вірним сином».

Малишко полишив нам не тільки пісенну й поетичну спадщину, він також є автором значної кількості публіцистичних та літературно-критичних творів. Написав тексти пісень до фільмів: «Макар Нечай», «Богдан Хмельницький», «Роки молодії», «Щедре літо», «Долина синіх скель», «Лілея», «Таврія», «Чорноморочка», «Абітурієнтка». А також сценарії до кінокартин: «Навіки з російським народом», «Квітуча Україна», «Ми з України».

А в тої пісні скільки діла:

Злетіла з білого крила,

Забилась птахом, забриніла,

На трьох роменах зацвіла.

Ще простелила три стежини

І прихилилась біля них:

Одну з солодкої ожини

І другу в брилах кам’яних.

А я, мов хлопчик, сню і мрію,

Усе шукаю день при дні

Ту пісню – матір, у надію,

І рідну посестру мені.

Майже чотири десятиліття Малишко сипав зі свого поетичного неба на землю розмаїті зірки-поезії, викликаючи захоплення у своїх шанувальників. Минають роки. Пролітають весни і осені. Та Малишко залишається для нас співцем життя, молодості і любові.

Її не купиш цвітом провесен,

Ані горлянкою, ні чином.

Поезія – це діло совісне,

Не грайся з нею безпричинно.

Така собі, не знає старості

І на чолі не ставить дати,

Із чорним попелом і паростю

Стоїть одвічно біля хати.

І не легкими переливами –

Важкою кров’ю серце крушить,

Сяйне крилом своїм малиновим,

А чи обніме, чи задушить.

Андрія Малишка називають «солов’їним серцем України» за його невмирущі пісні, що живуть у народі й сьогодні. Його щирі і задушевні твори ввійдуть до золотого фонду нашої літератури як свідчення величі і краси мистецтва слова.


Список використаної літератури
Андрій Малишко // Бернадська Н. І. Українська література ХХ століття : навч. посіб. для старшокласників та вступників до вищих навч. закл. – К. : Знання–Прес, 2008. – 272 с.

Андрій Малишко (1912–1970) // Наєнко М. Художня література України. Від міфів до модерної діяльності. – К. : Просвіта, 2008. – С. 1002–1004.

Андрій Малишко (1912–1970) // Українська мова та література. – 2007. – число 45–47. – С.51–55.

Андрій Малишко // Федорович  Т. Українська література та музика : інтегрований курс за програмою 10–11 кл.: посібник для вчителів та учнів. – Тернопіль : Астон, 2001. – С. 23–25.

«І на тім рушникові…[«Пісня про рушник» А. Малишка]» // Капустін В. Одна на цілий світ: розповіді про творців українських пісень, які стали народними. – К. : Криниця, 2003. – С. 93–96.

1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка