Сценарій вечора пам’яті жертв Голодомору 1932-1933рр. «Над білим янголом скорботи незгасний духу смолоскип»



Скачати 87.17 Kb.
Дата конвертації30.04.2016
Розмір87.17 Kb.
Сценарій вечора пам’яті жертв Голодомору 1932-1933рр.

«Над білим янголом скорботи - незгасний духу смолоскип»

Завіса опущена. Звучить запис уривка з вірша М. Вінграновського «Монолог Наливайка»:

Могил нема. Могили повтікали.

Дніпро утік – зосталась лиш вода.

І вовчі небеса над вовчими віками

Снують ходу свою. Печальна та хода.

І нипає помазаником Божим

Півправда, півсвобода, півжиття.

І над народом, стомленим та босим,

Панує без’язике небуття…


Ігор Качуровський

Село в безодні

....Тут, саме тут, скорботи і жалі,

І біль, і жах, і муки найчорніші.

Вдивитись тільки в очі матерів,

Що їх сини на фронті чи в полоні:

В ці молитовно зложені долоні,

В розпачливі заломи сивих брів.

Часом хтось прийде, виснажений, хворий,

І вже баби голосять: «- Де ж це мій?».

А потім знов, замкнувши в серці горе,

У безнадії хиляться німій.

Пройде шляхом «комендант» у бричці -

Із хати в хату страх повзе, мов чад:

Накажуть здати з двору по теличці

Чи, може, знов ловитимуть дівчат?

Тут, саме тут, журба, і сум, і туга.

Всі відтінки одчаїв і жалів.

Тому на світі жодна мова друга

Не має для страждання стільки слів.

Піднімається завіса. На сцені – справа і зліва – двоє ведучих. У центрі дівчата в чорних хустках.



1-й ведучий. 1933-й рік… Найчорніший час між чорними часами в історії України. У світі не зафіксовано такого голоду, як той, що випав на долю народу най родючішої і найблагодатнішої землі.

2-й ведучий. Як сталося, що без стихії, без засухи, без війни – в самому центрі цивілізованої Європи, в Україні, яка незадовго перед цим була житницею континенту, небачений голод забрав у могилу мільйони людей?! Що це було?!

3-й ведучий. Ці питання впродовж десятиліть тривожили світову громадськість. Нині ми знаємо, як це сталося…

Разом. Нині ми знаємо, що це було.

4-й ведучий. Це був більшовицький геноцид! Це була безкровна, людоморська війна тоталітарної системи проти українського народу.

1-й ведучий. Війна – задля того, щоб підірвати коріння волелюбної нації, винищити цілий етнос.

2-й ведучий. Війна – щоб зруйнувати віковічні основи народної моралі, витруїти в серцях людяність.

3-й ведучий. І натомість посіяти в душах страх, жорстокість, підозрілість і неміч духовну.

4-й ведучий. Вісім мільйонів зморених голодом дітей України – ось наслідки цієї війни.

1-й ведучий. Їм – неоплаканим і невідспіваним, їм – похованим у спільних могильниках…

2-й ведучий. …Похованим без труни й молитви, позбавленим могили й шани – присвячується.
У центрі сцени серед темних тіней виникає постать у білій українській сорочці, що вільно спадає донизу, - символічний образ згорьованої Матері-України.

Біла постать. Хто се? Хто будить мене щоночі?! Хто водить за мною запалими очима, в які перелилися всі страждання, всі муки й скорботи роду людського? Хто розпинає душу мою на хресті всевишньої печалі?
За сценою ледь чутно пронизливо-тонко, прозоро звучить «Святий Боже, Святий кріпкий, Святий безсмертний, помилуй нас!» (тричі).

Біла постать. (на фоні співу). Чий це голос щоночі просить: «Хлібця! Хлібчика дай! Мамо! Матусю! Ненечко!!! Крихітку… Крихіточку хлібчика!.. Дай… (ціпеніє серед непорушних темних постатей.)

Диктор І. Зі спогадів Голобородько Лідії Михайлівни (дівоче прізвище Гура) 1933 року народження, уродженки селища Широке Широківського району Дніпропетровської області. У 1937 році переїхала сім’я в село Водяне цього ж району. (розповідає із слів мами Гури Марфи)

«У голодовку 32-33 рр. жили в с. Широке. Сім’я складалася із п’яти чоловік. Мати, батько і троє дітей. Допомоги ні від кого не було. Активісти ходили по хатах і збирали усе зерно. Мати у горщиках заховала трохи зерна у піч, але вигребли усе. Ніякі благання не допомогли. Тому почався такий страшний голод.

Одяг не забирали. Тому мати зібрала свій одяг у мішок, а батька послала в Крим: виміняти на харчі. Але по дорозі в Крим у батька мішок украли.

Сім’я вижила тільки через кмітливість батька. Він всякими правдами і неправдами дістав хоч якісь харчі. Одного разу весною мама напекла макоржеників з макухи і щавлю, то мало усі не вмерли. Що голодні, то іще й похворіли.

Весною стало краще. З’явилася трава, корінці, квіточки… Все це їли. Але інколи від цього тяжко хворіли.»

Диктор ІІ. У липні 1933 року у Львові – тодішня територія Польщі – був створений Український центральний комітет допомоги Україні. Велику поміч надали йому українці Канади, організація «Золотий Хрест», створена українцями Америки. Але перевезти закуплене для голодних зерно через кордон не вдалося. Радянський уряд не дав на це дозволу.
(темні тіні знову починають рухатися, утворюючи довкруг Білої постаті кілька кіл, кожен з яких іде в протилежному напрямку.)

Біла постать. І знову вони йдуть… Щодня, щоднини, щоночі… Мільйони тіней, мільйони очей прошкують небесним Чумацьким Шляхом і повертають до мого серця. Ідуть українські Варвари-великомучениці, пригортають до всохлих грудей немовлят босоногі Богородиці, пропливають Марії Оранти, святі Покрови роду нашого… Василі, Одарки, Катерини, Івани… Янголи крізь мене летять!.. Лишають білий зойк, білий крик, що сходить у моєму серці білою мукою. Ідуть із холодних боліт, зі снігових заметів, з весняних дібров – і в білих розвернених садах, на всіяних кульбабами луках – падають!..

( під час цього монологу в зовнішньому і наступному за ним колі то тут, то там гаснуть свічки. На останніх словах усі постаті цих кіл стають навколішки і схиляються додолу так, щоб зовнішнє коло розпласталося на підлозі, а друге – утворювало дещо вищий рівень. Стоять лише постаті двох внутрішніх кіл. Вони можуть виконувати якісь рухи зі свічками: одночасно чи почергово підносити їх угору, відводити вбік – усе залежить від фантазії постановника. Важливо, щоб був створений ефект «заблудлих душ».)



Диктор І Свідчення Новикової Тамари Савеліївни (дівоче прізвище Бай) 1928 р. н., уродженки села Водяне, Широківського району, Дніпропетровської області живе в даному місці донині.

«Про голод 32-33 рр. пам’ятаю, бо уже було мені 5 років і ходила я у ясла, там нас підкормлювали – пекли макорженики, варили юшку. Урожай був непоганий, але влада винна в голодоморі. Усе зерно забрали і не дали нічого на трудодень. Сім’я у нас була велика – четверо дітей і батько з матір’ю. Забрано було усе до зернинки, тому ховати не було що. Але корову залишили. Вона нас і врятувала, бо носила мама пішки в м. Кривий Ріг молоко на базар, а там дещо купляла з харчів. Люди не могли допомогти один одному, бо усі були в однаковому становищі, усі голодували. Постійно хотілося їсти, навіть ми маленькі не могли загулятися, щоб хоч трішки забути про голод.

Помер Суховій Михайло Іванович. Його поховали рідні на міському кладовищі.

Їли макорженики з лободи, зерна свиріпи, буряк, його листя (коли з’явилося); груші і яблука зелені варили, їли цвіт білої акації (кашку); варили ховрашків, собак, птахів. Печений буряк був делікатесом.

Якби людей не розкуркулювали і не забирали усе що можна (домашні речі, одяг, зерно, худобу), то не було б такого страшного голодомору.

Пам’ятаю випадок, коли батько з мужиками обрізали м'ясо дохлого чи хворого коня, мама наварила і ми наїлися. Животи так «повздувало», такі були кольки і болі, що ми ледь не померли. Я не знаю, як ми залишилися живі.

Влада у нас у колгоспі була вредна. Як на мою думку, то спеціально людей мордували в такий важкий час. Невдоволених репресували. Так по доносу Афанасьєва Кузьми (голова колгоспу) було репресовано мого дядька Бая Семене Зіновійовича і Кисіль Тимофія. Там вони і згинули. Про голодомор не говорили зовсім, тому що боялися про це згадувати і говорити, тому що раді були, що це минуло.»

Диктор ІІ. У серпні 1933-го архієпископ Відня кардинал Інніцер звернувся до європейської громадськості із закликом допомогти Україні, де від голоду страждають мільйони людей і є навіть випадки канібалізму. На це радянські дипломати заявили з претензією на дотепність: «У нас немає ні канібалів, ні кардиналів!»

Диктор І. Свідчення Заріцької Ольги Миколаївни 1925 р. н., уродженки села Влажнє Широківського району Дніпропетровської області. У 60-х роках ХХ століття переїхала в сусіднє село Водяне (центральна садиба колгоспу «40-річча Жовтня») Широківського району дніпропетровської області.

Народилася в селі Влажнє в небідній заможній сім’ї. Було що їсти, і що вдіти, тільки пухових одіял було 8 штук. Усе забрали активісти, і корову теж. Залишили тільки одне одіяло, на якому лежав паралізований батько. У голодовку 32-33 рр. забрали усе до зернинки, навіть лежанку розібрали: чи не заховали, бува, якесь зерно.

Батька відвезли у лікарню в м. Кривий Ріг. Там він помер, там його і поховали. Мама, маючи 35 років, залишилася з п’ятьма дітьми. Сама пухла, з ніг текла рідина. Одна сестричка померла. Тоді нас, діток, забрали у колгоспні ясла і трішки харчували. Але цього було мало. І ми просили весь час у мами їсти Мама робила, що могла, щоб врятувати останніх дітей. Взимку збирала суху свиріпу, вибивала зерна і варила з них юшку. До цих пір пам’ятаю її гіркоту. Десь дістала гарбузове насіння і видавала нам його видавцем. Варила якісь корінці, гілочки. А весною стало краще, бо з’явились грицики, кульбаба, гірчак, листя дерев і коріння трав.

Ніколи не думала, що доживу до 83 років, переживши таке.


(під час цього дикторського тексту і наступного монологу Білої постаті поступово гаснуть свічки у двох внутрішніх колах, щоб на кінець монологу залишалась одна-єдина свічечка, яка згасне на останніх словах Білої постаті.)

Біла постать. Чи то я, чи моя пам'ять, а чи душа летить у ту весну і квилить-голосить у Всесвіт? Кричу до мовчазного неба, до білих садів, схожих на велетенські мари, здіймають руки до місяця, схожого на вогник воскової поминальної свічки. Закликають Землю, на якій дотлівають свічі людського життя… Мільйони погаслих свічок!..

Біла постать. Небо, поможи!!! Дай манни вишньої нагодувати присмертних! Саде!!! Створи диво! Порятуй плодами! Земле!!! Жита дай! Дай гречки, проса! Не в липні – а в цю весняну голодну пору дай…

5-й ведучий. Господи, Вседержителю наш! Чи ти осліп від горя і людських гріхів?!

6-й ведучий. Подивись! Червона орда знов жнивує на нашій землі! Глянь на ці покоси!

7-й ведучий. Таких жнив! Такого жнива не знано від сотворіння світу!!! Таких покосів не бачили одвіку ні земля, ні небеса!!!
(з-за сцени лунає розпачливе: «Спаси, Христе, Христе Боже!!!»)

Біла постать. (задивлена в небо) Господи! Невже і там, у твоєму Раю, є Україна, яку заселяєш віднині святими душами?! Сину Божий! Ісусе Христе! Порятуй від смерті народ мій! Ти ж умів двома рибами і п’ятьма хлібами п’ять тисяч наситити. Створи диво, Господи! Порятуй!!!

1-й ведучий. З промови Йосифа Сталіна (січень 1933р.): «Ми, безперечно, добилися того, що матеріальне становище робітників і селян поліпшується в нас із року в рік. Заперечити це можуть тільки закляті вороги радянської влади!»

2-й ведучий. З виступу Михайла Калініна (грудень 1933р.): «Збираються політичні шахраї і пропонують вносити пожертви так званим голодуючим України… І де збираються ?! У Відні, де пролетаріат буквально вимирає з голоду!..»

3-й ведучий. Зі спогадів польського селянина, жителя села Богорія: «Коли в 33-му дійшли чутки про страшний голод на Україні, почали збирати пожертви – грішми і продовольством – на допомогу голодуючим. В мене грошей не було, то я пожертвував два мішка зерна. Але згодом стало відомо, що ваш уряд від нашої допомоги відмовився, заявив, що ніякого голоду на Україні нема».

4-й ведучий. Свідчення Півтора Наталії Андріївни 1928 р. н. уродженки села Кряжове Широківського району Дніпропетровської області. У 1952 році переїхала в сусіднє село Водяне цього ж району.

«Пам’ятаю не дуже добре цей голодомор, бо мені було 4 роки, але знаю зі слів мами, що урожай був непоганий, Тільки на трудодень не дали нічого і забрали все зерно.

У колгоспі давали їсти тому, хто робив – юшку з чогось і кусочок чорного хліба. Так мама юшку вип’є, а гущу і хліб у кишеню заховає і принесе нам, дітям. Я це добре пам’ятаю, як ми її ждали. Нам було дуже важко, бо ми не мали корови.

Чужі люди ходили по селу і просили їсти, а їм не було чого дати, особливо ранньою весною. А коли вже почала підніматися трава, то що зелене, те і їли.



Мій дядько Тиміш, який жив у сусідньому єврейському селі Перше, в цей голод поїхав у Росію із сім’єю і пережив його там.

Біла постать. Нема зотліли… Від’ячали ключами в небо… Лише щоночі й донині крізь мене скриплять вози, і щоночі везуть їх у могильники, і щоночі чую, як оплакують їх солов’ї, зозулі й бузки на цвинтарі, та плачуть молоді трави, та стогнуть жита і ридма ридають зорі – летять і гаснуть над спорожнілими хатами…

1-й ведучий. І щовесни, у великодню ніч, як забуяє зело, як спалахнуть цвітом сади, і зійде місяць, і вода вистоїть у ставках та криницях, і змовкне лихо – приходять з небес три жони святі.

2-й ведучий. Перша жона – Русь Київська велика.

3-й ведучий. Друга жона – преславна Січ – Україна козацька.

4-й ведучий. Третя жона – голодом морена, Чорнобилем труєна, але жива – наша Україна-мати.

5-й ведучий. Тоді дзвонять дзвони Десятинної церкви, Святої Пирогові, Михайлівського золотоверхого монастиря, козацького Межигірського і всіх церков, червоними дияволами понищених, червоними розбійниками зруйнованих. І розселяються домоткані обруси вздовж Дніпра поміж трав та зела, і чути невмирущі голоси.

Русь Київська. Ходи до мене вечеряти, роде мій!

Україна козацька. Марії, Ганни, Уласи! Петри, Михайли! Мокрини, Домахи, Пилипи, Василечки! Ласкаво прошу до столу!

Біла постать. Пригощайся роде мій скорботний! Діти мої – квіти зітнуті! Ключ мій журавлиний, на рідній землі підстрелений!..

1-й ведучий. І пливуть Чумацьким Шляхом білі тіні з білої небесної України, і сідають до поминальної вечері.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка