Розвиток психології в епоху феодалізму. Середньовіччя



Скачати 290.17 Kb.
Дата конвертації14.09.2017
Розмір290.17 Kb.
Методична розробка практичного заняття з історії психології

по темі: „ Розвиток психології в епоху феодалізму. Середньовіччя.

для студентів 1 курсу медичного факультету №2 (спеціальність – медична психологія).
І. Актуальність теми:

В період Середньовіччя вивчається як пов’язані психічні і соматичні хвороби. Ці роботи стали основою сучасної фізіології та стали джерелом розвитку медичної психології. Церковна психологія вивчала засоби маніпуляції великою кількістю людей, досліджувала засоби зниження психічної напруги, які досі е актуальними.


ІІ. Навчальні цілі заняття.
Мати уявлення (α – І): про розвиток психології в епоху Середньовіччя, взаємозв’язок психології та релігії; джерела розвитку медичної психології.
Ознайомитись (α – І): з основними напрямками розвитку психологічної думки, філософськими течіями та ідеями в епоху Середньовіччя;
Знати (α – ІІ): Етапи та характеристики епохи Середньовіччя; вчення Августіна про волюнтаризм; специфіку вчення арабських філософів та лікарів: Ібн-Сіни, Ібн-Рошда, Ібн-аль-Хайсама; поняття схоластики, томізму, номіналізму; принцип “Лезо Окамма”; течії Александрістів та аверроістів.
Оволодіти (α – ІІІ): поглядами на формування психічних феноменів; основами формування психосоматичної реакції організму.
Вміти (α – ІІІ): користуватись отриманими знаннями для практичної роботи з пацієнтами та клієнтами.
ІІІ. Цілі розвитку особистості (виховні цілі): Майбутній психолог повинен досить вільно орієнтується в історії психології, він може стати хорошим фахівцем і з честю нести психологічні знання, вміння і навички в найширші верстви населення; він зможе робити головне - допомагати людям.

.

ІV. Міждисциплінарна інтеграція.

1.Попередні (забезпечуючі) дисципліни:

Філософія

Культурологія

Етнографія

Соціологія

Релігія


2.Наступні дисципліни ті, що забезпечуються:

Загальна психологія

Сучасні методи психології

Психологія особистості

Медична психологія
3.Внутрішньопредметна інтеграція (між темами даної дисципліни):

Джерела розвитку медичної психології та арабська філософія. Вчення арабських філософів та лікарів: Ібн-Сіни, Ібн-Рошда, Ібн-аль-Хайсама. Формування медичної психології(психо-соматика).



V. Зміст теми заняття:
Загальна характеристика психології в епоху Середньовіччя.
Епоха Середньовіччя охоплює собою 10 сторіччь і не має достатньо чіткої періодизації. Починається вона з моменту падіння Римської імперії ( V ст..), але первинні елементи середньовічної ідеології з’явились вже у ІІІ ст.. Але V ст.. вважається початком цього періоду не випадково, тому що саме в цей період нова християнська релігія остаточно затвердилась у Європі.

Закінчується період Середньовіччя в XV ст.., коли відроджуються мистецтва і науки, відкривають Америку. Але і верхня границя цього періоду недостатньо чітка. Про зміну середньовічного світогляду можна говорити тільки після закінчення епохи Реформації (кінець XVI - початок XVII ст.). Навіть після цього вченим доводилось доводити необхідність від’єднання науки і особливо психології від богословія. Згасання середньовічних поглядів у психології наочно відображається в концепціях Августіна Аврелія і Френсіса Бекона.

Найважливішою характеристикою середньо-вічної науки, в тому числі і психології був тісний зв’язок з релігією. Вільної від релігії науки в той час зовсім не їснувало. В науці того часу знову з’явилась сакральність, від якої психологія позбавилась ще при переході від міфології до наукового знання в VII -VI ст.. Взаємозв’язок і взаємовплив знання і віри був дуже тісний.

Було б невірно говорити що в період Середньовіччя не відбувалось ніякого розвитку. Мінявся соціум, його ідеологія і структура. В психологію від тісного контакту з богослов’ям прийшло як негативне, так і дещо позитивне.

Етапу Середньовіччя передував етап апологетики ( II- IV ст..), з IV по VII ст. виділяється етап патристики, і XI -XIV ст.. називають етапом схоластики. Офіційною наукою про душу стає богослов’я, якому психологія повинна була уступити свої права на дослідження і вивчення психіки.

Християнство затверджувалось як унікальна єдина релігія несумісна з іншими. Більшість психологічних шкіл були закриті до VI ст. (Лікей, Академія, Сад Епікура та ін.) внаслідок нетерпимості до психологічних і філософських концепцій, що були пов’язані з язичеською релігією та міфами. Вчені , які були хранителями античної науки переїхали в Малу Азію , де в грецьких колоніях відкрили свої школи.Іслам на той час був більш терпимою і прогресивною релігією. І лише в IX- X ст., коли закінчились гоніння на теорії Платона і Аристотеля, багато шкіл повернулося до Європи.

На етапі апологетики були несумісні віра і знання. Церква не терпіла інакомислія, сурово карала тих, що сумніваються. З моменту затвердження християнської віри необхідно було канонізувати постулати, щоб запобігти розколу у церкві. Так виник етап патристики - вчення отців церкви, де богословіє звертається до знань, що були накопичені в античності. Так з V- VI ст. до XII- XIII взаємовідносини науки і церкві знову змінюються. Церква стає хранителем і розповсюджувачем знань. В той час у Європі відбувалися постійні війни, не було міцної політичної влади і звичайно церква скористалась цією ситуацією для захоплення влади і впливу на всі сфери суспільного життя. Монастирі стали оплотом науки, в них зберігали знання і навчали. Там були унікальні бібліотеки, серед книг яких були праці античних психологів, які вивчались і розвивались монастирськими вченими.

З часом ( в XII – XIII ст.) почали розвиватись міста, стали згасати війни, у людей з’явилась надія на краще життя не в потойбічному світі в майбутньому, а зараз в реальному. Стали відкриватись перші світськи університети в Болоньї, а потім в Парижі, світськи школи. Грамоті могли навчатись не тільки монахи і аристократи, а й прості люди.З’явилась світська влада, яка підкорила собі церковну. Саме в цей час спостерігається поява схоластики, яка на початку була прогресивною і сприяла засвоєнню старих знань, роз’ясненню нових, вчила логічно мислити, будувати докази, організовувати свою мову. Але вона сприяла не творчому, репродуктивному мисленню, яке почало гальмувати розвиток нових знань. Церква протистояла розвитку нових концепцій, що ставили під сумнів її старі догми. Відстояти позиції церкви у владі і науці допомогала інквізиція.

Арабський вчений Ібн Сіна сформулював теорію двох істин: істина знання і істина віри не співпадають. В XII- XIII ст.. виникло вчення – деїзм про існування двох душ: духовної ( її вивчає богословіє) і тілесної ( її вивчає психологія). Таким чином з’явився предмет наукового вивчення.

В колі традиційних проблем середньовічної науки знаходиться процесс мислення і його взаємозв’язок з мовленням, становлення понятійного мислення. Вивчається взаємозв’язок знання і віри. На вивчення питань пізнання впливали роботи античних вчених і арабських психологів. В період Середньовіччя вивчається як пов’язані психічні і соматичні хвороби. Ці роботи проводив Ібн Сіна і це стало основою сучасної фізіології.

Церковна психологія вивчала засоби маніпуляції великою кількістю людей, досліджувала засоби зниження психічної напруги. Висока включеність людини середньовіччя в групу робила індивідуальну свідомість рівною колективній. Жорська ієрархія не давала змоги змінити свій соціальний статус, отримати свободу, але в той же час давала відчуття стабільності, впевненість у правоті позицій, що поділялися групою.

Вчення Августіна як перехідний етап від античності до середньовічного християнського світогляду. Августін та вчення про волюнтаризм.


Августин Аврелій (354- 430 р.р.) – римський вчений, який увійшов в нвуку під іменем Августина Блаженного вважав, що душа є знаряддям, яке керує тілом. Його вчення носить назву “волюнтаризм” (від латинського voluntas- воля). Згідно його теорії індивідуальна воля залежить від божественної і діє в двох напрямках: керує рухом душі і звертає її до самої себе. Зміни, що відбуваються з тілом стають психічними завдяки вольової активності людини. Із відбитків, що зберігають органи почуття воля складає спогади. В душі , яка живе і рухається в Богові, закладені всі знання. Знання не набувається, а дістається із душі завдяки спрямованості волі. Підставою для цього знання є внутрішній досвід: душа звертається до себе, щоб осягнути з певною достовірністю особисту діяльність і невидимі продукти. Тобто, міра істини знаходиться в нашій свідомості. Яким би сильним не був сумнів, не доводиться сумніватись, що ми живемо, рухаємось, маємо судження, сумніваємось. Таким чином, навіть той, хто сумнівається володіє істиною і для того, щоб її мати не треба виходити за межі душі. Через деякий час ці погляди Августина продовжив Декарт, який стверджував, що сумнів є доказом нашого існування.

Ідея про внутрішній досвід, що був більш цінним ніж зовнішній, мала у Августина теологічний сенс, тому що він вважав, що істина дарується Богом. Богом дарується і воля, що є джерелом активності. Без божої допомоги людина не може прийти до моралі, вищого щастя і осяганню Благодаті. Але він говорив про свободу волі, що дарована Богом. Щоб пояснити це протиріччя, Августи говорив, що на початку лдюдина ще не вміла розпорядитись волею, що дарував Бог (Адам і Єва). Тому треба обмежувати свою волю і спрямовувати її на осягання віри. Віру він цінував вище за розум, але зазначав, що віра – це думка, що супроводжується погодженням, яке в свою чергу оцінюється розумом.

В своєму інтроспективному погляді Августин іде за Плотіном, щодо божественного творіння світу. Він намагається зробити вибір між двома точками зору: 1) традукціонізмом - душі передаються і розмножуються від одного покоління до другого і 2) креацинізмом – душі створюються Богом в момент народження людей. Але новим у психології Августіна є визнання волі як універсального принципу, що організує діяльність у всіх прявах.Воля має такі функції:

- керує всіма душевними актами;

- направляє душу до самої себе;

- управляє почуттями, включаючи органи руху, відчуття, мозок.

Як і Плотін, Августин займався питанням пізнаванності суб’єктом особистих психічних актів і станів, які сприймаються не органами почуттів, а за допомогою самопізнання. Активність душі, яка здатна спрямовувати і трансформувати свідомість, є джерелом її волі. Концепція розвитку психіки за Августином полягає у незалежності розвитку психіки від зовнішніх дій. Цей процес спрямовується природженою внутрішньою активністю душі під керівництвом Бога. Ці погляди на саморозвиток психіки людини Августин виклав у книзі “Сповіді”, яка стала першоосновою для інтроспективної психології наступних століть, тому що в ній доказувалась непогрішимість внутрішнього досвіду.

Ці дослідження взаємовідносин віри і розуму в душі людини продовжив Іоан Скот Еріугена (810- 877 р.р.). В своєму трактаті “ Про божественне визначення” він зазначав, що знання здобуті людиною і наука є не менш авторитетним ніж божественне откровіння. Ця праця була осуджена церковним собором. В своїй концепції про розвиток людини Еріугена надавав великого значення розуму. Він писав, що малий світ людини у своєму розвитку проходить ті ж стадії, що і великий світ.В теорії розвитку людини він виділяє три стадії: розум, здоровий глузд та внутрішнє почуття.

На науку того часу вплинули також погляди французького вченого Пьєра Абеляра (1079- 1142 р.р.). Він вчився, а потім викладав в Паризькому університеті, після чого став абатом крупного монастиря. Він був автором однієї з перших світських книг “Історія моїх бід”, де він писав про своє вчення, любов, тощо. В книзі , яка мала значення для розвитку схоластики і логіки, “Так та ні” він обґрунтовував і спростовував різні судження. Він приділяв увагу ідеї про значення слова, розрізняючи його фізичну сутність (звук) та значення, яке зберігається в думках людей. Він підтримує ідею реалізма Платона: концепт слова – є сутність речі , що існувала в божественному розумі до появи речі як зразок для реальності. Критерієм моралі за Абеляром є погодження з особистою совістю. Оскільки критерій є суб’єктивним, то зовнішня оцінка є набагато менш вагомою ніж внутрішня.

Джерела розвитку медичної психології та арабська філософія.

Вчення арабських філософів та лікарів: Ібн Сіни, Ібн Рошда, Ібн аль Хай сама.
Велика кількість психологічних досліджень VIII- XII ст.. проводилась на Сході. Арабські вчені наполягали на тому, що вчення про психіку має засновуватись не тільки на філософських концепціях про душу, а й на даних природничих наук, і перш за все медицини. Матеріалістичні тенденції арабської філософії та психології були пов’язані з загальним розквітом східної культури у VIII- XII ст., коли східні народи поєднались у велику єдину державу –0 Арабський Халіфат. Це потягнуло за собою інтенсивне зростання виробничих сил, розвиток сільського господарства, міст і торгівлі. Все це стимулювало розвиток медицини, природознавства, філософії і психології. Джерелом цього розквіту були досягнення античної культури що моли широке розповсюдження серед арабських вчених.

Відомий вчений того часу ИБН АЛЬ ХАЙСАМ ( Альгазен) (965- 1039 р.р.) зробив ряд відкриттів в галузі психофізіології сприймання. Його природничий підхід до органів сприймання ( перш за все до зорової системи) визначался першою в історії психологічної думки спробою трактувати їх функції, виходячи з законів оптики. Ці закони були доступні досвіду і математичному аналізу. Зорові відчуття і сприймання в античних уявленнях мали вигляд двох концепцій і пояснялись або “витоками” з речи, або “витоками” з ока. Це було пов’язано з тим що античні вчені не могли пояснити і зрозуміти як око може без речовинного витоку (вогню чи пневми) осягнути зовнішню річ. Вчений подолав ці важкості, прийнявши за основу зорового сприймання побудову в оці образу зовнішнього об’єкту за законами оптики. Те, що в подальшому стануть називати проекцією цього образа, тобто його співвіднесеністю з зовнішнім образом, він вважав за результат додаткової розумової діяльності більш високого рівня. Ібн Аль Хайсам доказав, що цей процес визначається зовнішніми причинами, до яких потім несвідомо приєднуються додаткові психічні акти., завдяки яким виникає сприйняття форми розміру тощо. Таким чином він підкреслив роль несвідомої сфери психіки. В деякому сенсі Аль Хайсама можна вважати попередником вчення про “несвідомі умовисновки” до яких в майбутньому звернеться Гельмгольц.

Ібн Ал Хайсам вивчав такі явища, як бінокулярний зір, змішування кольорів, явище контрасту та ін.. Він доказав, що для повноцінного сприймання об’єкту необхідно щоб око рухалось і зорові осі зміщувались. Завдяки цьому автоматично виникають судження про місцезнаходження речей, їх окремості від людини і співвідношення між собою. Він піддав аналізу залежність зорового сприймання від його тривалості, тим самим ввівши фактор часу. Умовою виникнення зорового образа є не тільки безпосередній вплив світлових подразників, але й сліди попередніх вражень, що зберігаються в нервовій системі. Це протистояло одному з головних догматів схоластики, як мусульманський, так і християнський – вченню про те, що душа є сутністю, що належить надприродному світові.

Вищім авторитетом арабської філософії і психології X- XII ст. був видатний вчений придворний лікар із Бухари – ІБН СІНА ( Авіцена , 980-1037 р.р.). Основними працями Авіцени є “Спасіння” і “Канон медицини”. Свої філософські судження він намагався пов’язати з вченням Аристотеля про природу і оточуючу дійсність. Відправним положенням психологічних поглядів Авіцени були уявлення Аристотеля про матерію форм. Душа трактувалась як форма тіла, без якої воно руйнується. Душа існує і проявляється у трьох здібностях: рослинній, тваринній і розумній. Всі здібності пов’язані один з одним, причому вищі рівні включають в себе нижчі. Ідеї Аристотеля трактувались Авіценою з урахуванням успіхів медицини та інших наук того часу. Авіцена розходився з Арістотелем у поглядах на локалізацію психічних функцій. Аристотель локалізував душу в області серця, а головний мозок розглядав як резервуар охолодження крові. Авіцена, як і Гален, відносив рослинні здібності до печінки, пов’язуючи їх з венозною кров’ю; емоційні стани локалізувались в області серця і були пов’язані з рухом артеріальної крові; а психічні процеси – відчуття, сприймання, пам’ять, уявлення і здоровий глузд локалізувались у головному мозку. Носіями психічних функцій є парообразні елементи, що відтворюються із артеріальної крові як наслідок її очищення і випаровування.

Фізіологічні механізми психічних функцій Авіцена описував так як і Гален: венозна кров тече від печінки до серця, де вона очищується і розтікається по всьому тілу. На шляху до мозку кров набуває парообразного стану, наповнює шлуночки і по нервах доходить до органів відчуттів і рухів, збуджуючи іх діяльність. Анатомо- фізіологічну залежність мають майже всі функції душі, включаючи розум чуттєвого рівня чи образне мислення. Він окремо виділяв функції розуму, спираючись на факти неспівпадіння чуттєвих і розумних проявів душі. При мисленні участь почуттів є перешкодою, що веде до спотворення істини. Таким чином, розум і почуття є самостійними і природа їх різна.

У всіх випадках Ібн Сіна спирався на свій лікарський досвід. Він був першим дослідником в галузі вікової психофізіології, вивчав зв’язок між фізичним розвитком організму і його психофізіологічними особливості в різні вікові періоди. Важливе значення він надавав вихованню, тому що завдяки вихованню здійснюється вплив психіки на організм. Особливе місце відводиться почуттям, афектам, які людина відчуває в різні вікові періоди. Завдяки вихованню здійснюється вплив на психічного на стійку структуру організму. Почуття, що викликають зміни у протіканні фізіологічних процесів, виникають у дитини у результаті впливу оточуючих її людей. Тобто дорослі формують особистість дитини. Висловлюється думка про здатність регулювати внутрішні психічні стани людини, шляхом впливу на ййого зовнішню поведінку.

Зберіглись повідомлення, що у ряді випадків Ібн Сіна виступав як чудовий психотерапевт. Одним з його пацієнтів був юнак, який помирав від виснаження, відмовлюючись приймати їжу. Ібн Сіна проводив з ним так званий асоціативний експеримент: називав різні об’єкти і фіксуючи зміни пульсу, встановлював, які саме об’єкти перешкоджають прийому їжі.

Ібн Сіні також приписують проведення експерименту, який передував явищу, яке було названо експериментальним неврозом. Впродовж цього експерименту двох цапів кормили однаково з однією тільки різницею, що біля одного з них знаходився прив’язаний вовк. Другий цап їв нормальну кількість їжі, але худів і невдовзі помер, тому що страх впливав на процес травлення тварини. Таким чином, ми можемо назвати Ібн Сіну засновником експериментальної психофізіології емоційних станів.

Іншій відомий арабський митець ІБН РУШД (Авероесс, 1126- 1198 р.р.) жив в Іспанії, потім у Марокко, де обіймав посаду судді і придворного лікаря. Його основні труди були оригінальними коментарями до творів Аристотеля, який ставши самостійним вченням оказав великий вплив на думку Середньовіччя. Він зазначав, що релігію можна розглядати як вірування, яке містить філософську істину, але в алегоричній формі.

Ібн Рушд наполягав на необхідності вивчення зв’язків між функціями організму і відчуттями, почуттями, думками які притаманні людині. Як лікар, він ретельно досліджував будову людського тіла і його органів почуттів, показуючи залежність сприймання оточуючого світу від властивостей нервової системи. Його основний висновок полягає в тому, що разом з розпадом тіла зникає і душа людини. Але згідно його уявленню після розпаду тіла зберігається універсальний для всіх розум. Це є свідотством про богоподібність людини. Ібн Рушд вважав, що здібності у різних людей різні і мають певні границі, але можливості осягнути істину необмежені, важливо тільки прищепити людям бажання мислити. Загальна здатність до мислення, пізнання світу та його законів є природженою і притаманна кожній людині. Таким чином безсмертний розум від’єднується від смертної душі. Розділення розуму і душі було основним положенням учення Ібн Рудашда і викликало жорстку критику теологів. Два положення концепції Ібн Рушда були не сумісні ні з Кораном ані з Біблією: перше – положення про знищуваність людської душі і друге – богоподібність людини. Він також вважав , що здібності до мислення є потенційними і, для їх актуалізації потрібні лише мотивація, зовнішні враження і хороші вчителі.



Схоластика. Психологічні ідеї у філософських течіях середньовічної Європи. Пізнє Середньовіччя ( XII- XV ст..)
Більша частина робіт арабських вчених була перекладена на латинську мову вже на прикінці XII ст.. і вплинула на розвиток європейської наукової думки. Цьому розвитку також сприяв розкол церкви у середині XI ст. на Східну (Візантійську) православну і Західну (Римську) католицьку. С того часу досить довго наука Заходу не контактувала зі Східною. Найбільш відомими вченими, що розвивали європейську психологічну думку того часу Були: Ф.Аквінський, Р.Бекон, Д Скотт і У.Окамм.

Оскільки Пізньому Середньовіччу передував час мраку і нестьабільності (VII-X ст..) для якого характерними були постійні війни, набіги, епідемії, то оплотом науки, сховищем книг і джерелом знань стали монастирі. А малочисельними грамотними представниками людства були монахи, духовенство і знать. В монастирях були сховані не тільки релігійні книжки, а й світські і психологічні.

Але згодом ситуація почала змінюватись. Посилення ролі міст і держав потребувало нової людської психології. Сааме в цей час зароджується нова течія у філософії – схоластика, яка передбачала не тільки активнее засвоєння старого, а й модифікацію готового знання, вчила логічно мислити, будувати систему доказів, вдосконалювати мовлення. Таким чином, застосовуючи вже готове знання, схоластика булла пов’язана не з творчим, а з репродуктивним мисленням. Якщо на початку розвитку цієї школи це було прогресивним явищем, то згодом схоластика почала гальмувати розвиток нових знань і набула догматичного характеру, перетворившись у набір силогізмів, які не дозволяли спростувати старі неправильні в новій ситуації положення. Це було схожим на те, як церква на початку темних часів була сховищем і джерелом знать, а потім сприяла ізоляції знать і заважала розвитку науки. Намагаючись зберегти свої приоритетні позиції, церква перешкоджала розвитку нових концепцій, що входили у конфлікт із старими догмами. Втримати позиції церкви у Середньовіччі була покликана інквізиція.

Психологія намагалась знайти своє місце у дослідженні душі, визначити коло питань, що їй може віддати богословіє. Необхідність від’єднатись від богослов’я призвела до появи теорії двох істин, яка стверджувала, що істина знання і істина віри не співпадають. Вперше ця теорія була сформульована арабським вченим Ібн Синоюу XII-XIII ст. і привела до появи напрямку,що був названий “деїзмом” і мав постулат, що існує дві душі – духовна (її вівчає богослов’є) і тілесна (предмет вивчення психології). Таким чином у психології з’явився прдмет вивчення. Теорія двох істин була вдосконалена Фомою Аквінським. На психологію Середньовіччя все більше стали впливати роботи Платона і Аристотеля.

До кола вивчення середньовічної психології віднаситься насамперед вивчення процесу мислення та його взаємодія із мовленням. Аналізуючи понятійне мислення, вчені ставили питання про походження загальних понять (універсалій). Реалісти Еріугена, Гіль ом, Ансельм Кентерберійський доводили, що загальні поняття існують ще до появи речей у розумі Бога. Номіналісти (Росцелін, Д.Скот, У.Оккам) навпаки вважали що загальні поняття є лише словом, що для зручності фіксує групи предметів. Представник концептуалізму (течії, що приєдналась до номіналізму) п.Абеляр доводив, що загальні поняття існують незалежно від речей в умі людини, і що слово – це не тільки звук, але й значення.

Таким чином, продовжуючи дослідження традиційних античних знань, психологія займається і новими проблемами, таким як: взаємозв’язок психічних і соматичних захворювань; дослідження природи стресу і його вплив на стан психіки людини, тощо. У церковній психології глибоко досліджувались засоби впливу і маніпуляції великою кількістю людей, методи зняття масової напруги. Це мало великий прикладний сенс, тому що самосвідомість середньовічної людини різко відрізнялась від свідомості сучасної людини тим, що належність до групи була домінантною у психіці і індивідуальна свідомість майже не відрізнялась від колективної. Належність до групи із певними жорсткими правилами дуже обмежувала людину, але з іншого боку давала більше впевненості. Норми і правила поведінки в середині групи були дуже ригідними, що фруструвало любі спроби подолати стереотипи. Така система була дуже не толерантною по відношенню до людей, які із-за своїх індивідуальних особливостей (імпульсивність, рішучість, схильність до аналізу, тощо) не могли адаптуватись у суспільстві.

Але догматична віра у безмежність життя допомогала психічно вижити, долаючи голод, бідність, хвороби та інше. Церква створювала свої методи зняття напруги і адаптації і очищення від страху і почуття провини. Це були насамперед обряди каяття, сповіді. Терапевтичний ефект цього був пов’язаний із глибокою вірою, надією на загробне воздаяння, що слугувало основою катарсису. Ще одним засобом управління поведінкою людей було проведення карнавалів, які давали змогу вийти за межі жорстких норм. Порушення правил під час карнавалу відбувалось під маскою, що не викликало тревоги від усвідомлення своєї гріховності.’’


Томізм Фоми Аквінського: абсолютизація інтроспекції та божественої істини
ФОМА АКВІНСЬКИЙ (1226- 1274 р.р.) розвинув своє особисте філософське вчення, яке було названо «томізмом» і був останнім з богословів, що приділяв увагу психолого-філософській темі. Він намагався у своїй системі поглядів примирити богослов’я з наукою і перш за все теорією Аристотеля, чиїм послідовником і був Фома Аквінський. Його вчення було дуже популярним у теософських колах, а сам Аквінський в 1323 р. був прилічений до ліку святих.

Вчений модифікував теорію двох істин Ібн Сіни і зазначав що у випадку протиріччь істина знань все ж таки поступається вірі. Він був проти тезиса Ібн Рушда про відділення душі від розуму, признаючи необмеженість пізнання найскладніших законів світу, божественного Логоса. Без розуму душа не існує, тому й неможливо говорити про безсмертя розуму якщо душа смертна. Таким чином він відстоював положення про безсмертя душі і спирався при її поясненні на теософію. Завдяки томізму у психології з’являється нова характеристика духовної активності – усвідомлюваність, яка відрізняє душу людини від душі тварин і їх тілесної організації.

Істини, що відкривалися вірою і одкровенням були для нього первинними і непідвласними розуму, надрозумними. Але джерело розуму та істин одкровення одне – це Бог. Наука не здатна пояснити триєдність Бога і безсмертя душі. Вчений вважав, що між філософією і теологією не повинно бути протиріччь, тому що різниця між ними полягає тільки в глибині можливостей наукових істин та істин одкровення. Істини віри є вищими, а розум тільки доповнює. Таким чином наука ставилась у залежність від церкви і мала бути на службі у церкви.

Головним шляхом пізнання, слідом за Аристотелем, він вважав “сенсуалізм”. Фома Аквінський стверджував що для відчуттів потрібні органи відчуттів. Розум не може нормально функціонувати без повідомлень про зовнішній світ, що надходять від органів почуттів. Ним виділялось вісім видів чутливості. Тілесні і душевні прояви та розлади тісно взаємопов’язані. Саме від оточуючий дійсності залежить поява образів , які усвідомлюються та актуалізуються за допомогою операції свідомості що має назву “інтенція” – спрямованості волі і свідомості на предмет.

Незважаючи на ці прогресивні погляди, душа за його теорією існує сама по собі в чистому вигляді без постійного органічного зв’язку з тілом. Душа входить в тіло при народженні завдяки творчому акту Бога, але існує там тимчасово , до моменту смерті. Коли душа з’єднується з тілом, вона втрачає духовну чистоту і створює ієрархію різних форм: рослинну, тваринну і розумну. Якщо у Аристотеля обґрунтовується тезис про невід’єднаність форми від матерії, душі від тіла, то у Ф.Аквінського форма – це безтілесна субстанціонна сутність, а душа є незалежною від тіла силою.

Незважаючи на те, що погляди Аквінського мали широке розповсюдження, в кінці XIII ст.. недоліки схоластики стали дуже очевидними. Вчені почали розглядати їх як гальма на шляху розвитку науки.


Номіналізм Роджера Бекона
РОДЖЕР БЕКОН (1214- 1292) вважав, що безплідні схоластичні розміркування не можуть принести користь людям, і тому схоластиці протиставив науку. Він вважав, що більш ніж помилки для людини небезпечна неосвіченість. Спираючись на погляди Аристотеля, Бекон доводив, що почуття є ведучим психічним процесом, матеріалом, з якого народжується знання. Чисто вербальні, схоластичні розміркування не відповідають задачам розвитку інтелекту.

Ще до Бекона за зняття “тонзури” з Аристотеля виступав англійський схоласт Дунс Скотт (1270- 1308). Він писав, що матеріальна основа психіки поєднує людей у загальну групу, тому що матерія є загальним, що існує в речах і природі. А відмінності надає форма. Тому пізнання повинно бути спрямованим на пізнання індивідуального і конкретного в кожній речи. Таке знання базується на чуттєвому досвідові, і пізнавальний процес є активним. Душа характерізеється особистою діяльністю, а розум, продовжуючи процес осягання навколишньої реальності узагальнює ці данні і зв’язує їх в поняття. Вчений довів, що всі поняття душа дістає із свого активного спілкування з зовнішнім світом. Осягаючи буття речей ми осягаємо їх сутність.

За звільнення ідей Аристотеля від теології з критикою схоластики і томізму виступав Р. Бекон.Він закликав звільнити науку від забобонів і перейти від умозорових побудувань до експериментального вивчення людини. Перше місце він відводив природничим наукам, яки спирались на експеримент і математику. Ведуче місце серед наук відводилось фізиці та фізичній оптиці. Зір розглядався Беконом як перше джерело знань про оточуючий світ, і тому він приділяв багато уваги вивченню ока і процесу зорового сприймання. Наслідуючи погляди Авіцени і Альгазена, він вважав що око є найтонкішим оптичним інструментом. Р. Бекон сприяв розповсюдженню нового фізико-оптичного погляду на природу чуттєвих образів.

Розвитку матеріальних тенденцій у середньовічній психології також сприяв Вільям Окамм (1300- 1350р.р.) . Його погляди займали проміжне положення у середньовічних поглядах на питання про природу понять. Прихильники першої течії називали себе реалістами ( поняття існують незалежно від речей) , прихильники другої – номіналістами (речі реальні, а поняття по відношенню до них є тільки знаками, мітками, іменами). Окамм признавав існування загальних понять чи універсалій, але без суб’єкту вони існувати не можуть. Вони існують в середині нього у вигляді концептів чи розумових образів. У складі душі Окамм виділям концепти і перцепти. Перцепти – образи і знаки, що мають відношення до одиничний предметів, а концепти є термінами чи знаками, що означають відношення між перцептами і відносяться до багатьох речей що схожі.

За теорією Окамма концепти чи загальні поняття виникають із перцептів завдяки їх зв’язку з зовнішніми предметами. Також вони виступають у вигляді продуктів мовлення. Спостереження за продуктами мовлення давали змогу дослідити поняття і мислення.

Центральним у вченні Окамма є категорія знака. Відносини між об’єктом та його образом за думкою вченого носять знаковий характер. Чуттєвий образ – це мітка речі (як дим є міткою вогню). Відчуття, сприймання, поняття – все це є системою знаків, яки людина використовує для ознаки предметів, явищ та зв’язків між ними. Якщо відчуття і сприймання є суть знаки, що відтворюють речи, тонемає сенсу звертатись до особливої духовної сутності. Його положення в тому, що слід уникати і відсікати надлишкові сутності і сили там, де можна обійтись без них. Цей принцип набув назви “Лезо Окамма”.




Александрісти та аверроісти.
Починаючи з ХІ-ХІІІ ст. відбувається розвиток міст та зародження буржуазії. Венеція, Флоренція, Генуя, Піза, пізніше Мілан, Париж, Брюгге, Гент, Лондон – всі міста, які є творінням Середньовіччя стають центрами освіти. Спочатку наукова активність мала вигляд схоластичних диспутів. Однак, саме таким чином відточується діалектика і складається логічний апарат судження. Але, з ХІІІ ст. починає розвиватись наукова діяльність у всіх сферах знання. Наука відокремлюється від релігії, і першими самостійними науками стають математика, астрономія, природознавство.

Психологія Середньовіччя починає набувати етико-теологічного містичного характеру. Розвиток позитивних знань в цей час гальмується. Але в цей же час накопичується конкретний матеріал про анатомо-фізіологічні особливості людського організму як основу душевно життя. Великий внесок у ці дослідження внесли арабські вчені, такі як: Ібн Сіна, Ібн Рушд (відомого в Європі під ім’ям Аверроес). Арабомовні вчені повернули народам Європи грецьку філософію і розвинули її далі, підготовивши базу для розвитку матеріалізму, який набув свого розвитку в XVIII ст. В працях цих вчених проводиться думка про обумовленість психічних явищ природніми причинами, пов’язаними із умовами життя, вихованням. Відкидалась сама ідея безсмертя душі. Авіценна дав більш точне ніж Гален описання зв’язку процесів відчуття і мислення з мозком, спостерігаючи за порушеннями, що були викликані пораненнями мозку. Духовні сили не існують самі по собі, а нуждаються в тілесному субстраті.

Ібн аль Хайсам (Альгазен) в праці “Оптика” розвиває вчення про відчуття, звертає увагу на довжину психічних актів, стверджує, що міх подразненням і реакцією проходить певний проміжок часу необхідний для передачи нервового збудження по нервових волокнах. Деякипрояви душі він відкрито називав продуктами тілесних органів. Він розвинув вчення Аристотеля про активний і пасивний розум. Вчення арабомовних лікарів мало багато послідовників, яких ми називаємо аворроїстами. І саме вони сприяли становленню психобіології і аристотелевської психології, яка в ХІІІ ст. стала домінуючим психологічним вченням.

Ще однією значною течією в філософській науці, яка сприяла розвитку природничих поглядів на психіку людини були александристи. В цій школі різні течії західної думки взаємодіяли із східною. Центром Цього вчення був Олександрійський Мусей, що був створений ще в ІІІ ст. до Р.Х. при царській династії Птоломеїв. Мусей за своєю суттю був науково-дослідницьким інститутом, де проводились наукові дослідження в різних галузях знання, в тому числі і з анатомії і фізіології. Герофіл і Еразістрат, що працювали в Мусеї вдосконалили техніку вивчення організму і зокрема головного мозку. Найбільш важливими відкриттями в цій галузі було встановлення різниці між руховими нервами і тими, що відповідають за відчуття. Ще вчення було розроблено послідовниками цих вчених через багато сторіччь і покладено в основу важливого для фізіології і психології вчення про рефлекси.




VІ. План та організаційна структура заняття.



п/п


Основні етапи заняття,

їх функції та зміст



Навчальні цілі в рівнях засвоєння

Методи контролю і навчання

Матеріали методичного забезпечення:

Контролю, наочності, інструктивні, обладнання, тощо



Розподіл

часу



1

2

3

4

5

6




Підготовчий етап

Організація заняття

Постановка навчальної мети та мотивація

Контроль вихідного рівня знань:

1.Загальна характеристика психології в епоху Середньовіччя.

2. Вчення Августіна .

3. Джерела розвитку медичної психології та арабська філософія. Вчення арабських філософів та лікарів.

4. Схоластика

5. Психологічні ідеї у філософських течіях середньовічної Європи.

6. Томізм Фоми Аквінського: абсолютизація інтроспекції та божественної істини.

7. Номіналізм Роджера Бекона.

8. Оккам. “Лезо Оккама”.

9. Александрісти та аверроісти.

Основний етап заняття

Формування професійних вмінь та навичок:

1.Дискусія

Підсумковий етап

Контроль та корекція рівня професійних вмінь та навичок



Підведення підсумків заняття
Домашнє завдання

ІІ
ІІ

ІІ

ІІ
ІІ

ІІ

ІІ
ІІ


ІІ

ІІІ
ІІІ




-індивідуальна теоретична співбесіда (опитування)


  • тестовий контроль ІІ рівня

  • рішення типових задач ІІ рівня

-Тестовий контроль ІІІ рівня

Питання ІІ рівня Таблиці

Тести ІІ рівня Малюнки

Задачі ІІ рівня Структурно- логічні схеми, аудіо- та відео матеріали

Професійні алгоритми (інструкції) щодо формування практичних навичок та професійних вмінь.

Таблиці, слайди, психодіагностичні опитувальники, учбові альбоми


Орієнтовна карта для самостійної роботи з літературою

Рекомендована література



1-3 хв

10-25%

10-25%


60-90%

10-20%





VІІ. Матеріали методичного забезпечення заняття

Тестові завдання до теми №3

(варіант 1)

1.Найважливішою характеристикою середньо-вічної психології було:

а) поширення філософських поглядів на психіку

б) формування тісного зв’язку з релігією

в) матеріалістичний та психосоматичний погляд на психіку

г) занепад розвитку психологічної думки.

2. За Августином Воля виконує такі функції як (зайве викреслити):

а) керує всіма душевними актами;

б) направляє душу до самої себе;

в) управляє почуттями, включаючи органи руху, відчуття, мозок;

г) контролює и направляє діяльність людини протягом життя.

3. До арабських філософів та лікарів що поєднували філософські концепції про душу та медицину відносяться (зайве викреслити):

а) Аль Хайсам

б) Авіцена

в) Ібн Рушд

г) Алкмеон


4. Найбільш відомими вченими, що розвивали європейську психологічну думку того часу були (зайве викреслити):

а) Ф.Аквінський,

б) З. Стоїк

в) Д Скотт,

г) У.Окамм,

д) Р.Бекон


5. До кола вивчення середньовічної психології насамперед відносять:

а) вивчення процессу мислення та його взаємодія із мовленням

б) вивчення процесу запамяновування та забування

в) вивчення процесу мислення та його взаємодія із сприйняттям

г) процес формування зв’язків між написанням та мовленням.

Тестові завдання до теми №3

(варіант 2)
1. Продовжуючи дослідження традиційних античних знань, психологія займається і новими проблемами, таким як(зайве викреслити):

а) методи зняття масової напруги;

б) дослідження афективних реакцій;

в) засоби впливу і маніпуляції великою кількістю людей;

г) вплів стресу на стан психіки людини;

д) взаємозв’язок психічних і соматичних захворювань;

е) дослідження природи стрессу.

2. Розвитку матеріальних тенденцій у середньовічній психології сприяли(зайве викреслити):

а) В.Окамм

б) Р.Бекон

в) З. Стоїк
3. Хто розвинув своє особисте філософське вчення, яке було названо «томізмом» і був останнім з богословів, що приділяв увагу психолого-філософській темі:

а) Аль Хайсам

б) Роджер Бекон

в) Ф.Аквінський

г) У.Окамм,
4. Центральном у вченні Окамма, який був прихильником теорії нуміналізма було:

а) Пняття за думкою вченого існують незалежно від речей;

б) Відносини між об’єктом та його образом за думкою вченого носять знаковий характер;

в) Відношення між обертом та його образом не носять знаковий характер;

г) Поняття за думкою вченого носять образний характер и не залежать від речей.
5. Вкладом александристів у розвиток психологи було:

а) Встановлення що «Духовні сили не існують самі по собі, а нуждаються в тілесному субстраті»

б) встановлення що міх подразненням і реакцією проходить певний проміжок часу необхідний для передачи нервового збудження по нервових волокнах;

в) вчення про рефлекси;

г) встановлення різниці між руховими нервами і тими, що відповідають за відчуття.


VІІІ. Література:
1. Роменець В.А. Історія психології стародавнього світу і середніх віків. -К, 1983. - 312 с

2. Ярошевский М.Г., Петровский А.В. История и теория психологии. -Ростов-на-Дону: Феникс, 1996. - Т. 1 - 394 с.

3. Краткий курс истории психологии: Учеб. пособие. - М.: Международная педагогическая академия, 1995. - 144 с.

4. Актуальные проблемы истории и теории психологии: Материалы кон-ференции 19-20 ноября. - Ереван, 1976. - 436 с.

5. Выготский Л.С. Вопросы теории и истории // Собр. соч: В 6 т. - М., 1982. - Т. 1.

6. Ждан А.Н. История психологии: от античности к современности. - М.: Педагогическое общество России, 2002. - 512 с.

7. Исторический путь психологии: прошлое, настоящее, будущее. - М., 1992. - 345 с.

8. Основи психології: Підручник / За заг. ред. О.В.Киричука. - К., 1995. -632 с.

9. Психология. Словарь / Под общ. ред. А.В.Петровского, М.ГЛЯрошевско-го. - 2-е изд., испр. и доп. - М.: Политиздат, 1990. - 494 с.

10. Хрестоматия по истории психологи / Под ред. Гальперина П.Я., Ждан А-Н. - М., 1980. - 453 с.

11. Философский словарь / Под ред. И.Т.Фролова. - 2-е изд. - М.: Политиздат, 1991. - 560 с.

Підготувала: асистент Байгузіна І.Ч.



Затверджено на засіданні кафедри, прот.№_ від «__»__ 200 р.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка