«Розвиток мотивації до навчання та пізнавальної активності учнів як компонент професійної компетентності педагога»



Скачати 346.65 Kb.
Дата конвертації11.04.2016
Розмір346.65 Kb.
«Розвиток мотивації до навчання та пізнавальної активності учнів як компонент професійної компетентності педагога»

Як зробити, щоб роки навчання, відведені суспільством для навчання, виховання, розвитку, не пропали марно? Адже навчання — це не просто відвідування навчального закладу. Щоб відвідування стало навчанням, мало одних зусиль учителів. Потрібно, передусім, бажання вчитися. Тому одним із центральних завдань школи було і є завдання формування мотивації навчальної діяльності.

Несформованість навчальної мотивації, яка виявляється у не­бажанні вчитися, відвідувати школу, у відсутності інтересу до шкільних занять, переважанні негативних емоцій у процесі навчання, страхах, тривожності, нерозумінні змісту кавчання тощо, призводить до того, що дитина не може досягти успіхів у навчанні. В подальшому цей неуспіх може поширюватися на інші види діяльності, особливо пов'язані з процесом набуття нових знань.

Тому вже від початку систематичного навчання необхідно не тільки констатувати небажання школяра вчитися, але й ви­являти причини цього, з'ясовувати, які сторони мотиваційної сфери у нього не сформовані.

Окрім того, негативні особистісні якості, поява яких стає неминучою, якщо не сформована позитивна мотивація навчання, впливають на подальший процес розвитку дитини. Отже, виховання навчальних мотивів, потреб, інтересів є не­обхідною умовою ефективності навчально-виховного процесу і гармонійного розвитку особистості.

До завдання формування мотивації навчання необхідно підходити з урахуванням вікових особливостей дитини, її інди­відуальних психологічних характеристик. Формування мотивації визначається її резервами в кожному віці, зоною її «найближ­чого розвитку». Ці резерви не актуалізуються самі по собі, а мо­білізуються тільки в процесі активного включення школярів у навчальну діяльність.

Організувати таку розвивальну діяльність має вчитель. Допо­могти йому в цьому, навчити має шкільний психолог. Робота з розвитку позитивної мотивації учіння потребує часу, оскільки торкається глибинних внутрішніх механізмів становлення особи­стості. Цей розвиток треба спрямовувати на ускладнення моти­ваційної структури, на опанування більш зрілих її форм.

Традиційно процес навчання описувався як певна дія вчителя з наповнення учня знаннями, вміннями і навичками, якими, без сумніву, має володіти вчитель. Учень у цій концепції має «ковтнути» і «перетравити» все, чим його «годував» наставник. Але, як відомо, справа не тільки в якості і кількості «їжі», а ще і в тому, чи хоче, власне, сама людина їсти. Так і в навчанні — вчителі з власного досвіду знають, що дитину важко чомусь навчити, якщо вона ставиться до учіння і знань байдуже, без інтересу, не відчуваючи й не усвідомлюючи потреби в них. Тому перед навчальним закладом постає завдання формування і роз­витку в учнів позитивної стійкої, зрілої мотивації учбової діяль­ності. Для того щоб учень по-справжньому включився в роботу, потрібно, щоб завдання, які ставляться перед ним у процесі навчання, були не лише зрозумілими, але і внутрішньо прий­нятими ним, тобто знайшли емоційний відгук, стали особистісно значущими.

Отже, наявність в учня позитивної навчальної мотивації є основою ефективності навчального процесу. Керівництво процесом учіння потребує від учителя розуміння сутності моти­вації навчальної діяльності, основних закономірностей її функ­ціонування та розвитку.

Мотивація — це сукупність складних, багаторівневих, неод­норідних спонукань, що обумовлюють той чи інший вчинок. Вивчення особистісної мотивації, яка включає в себе потреби, мотиви, інтереси, ідеали, прагнення, настановлення, емоції, норми, цінності тощо, по суті, є вивченням людини в її діяль­ності. Що різноманітніші мотиваційні складові в діяльності людини, то більш розвиненою є її мотиваційна сфера.

Найважливішою складовою мотиваційної сфери людини є мотив. Мотив це те, що безпосередньо спонукає людину до дії. Він спрямований на задоволення її потреби. Мотивом завжди є щось особистісно значуще. Не знаючи мотивів, не можна зрозуміти, чому людина прагне саме до цієї, а не до іншої мети, отже, не можна зрозуміти справжній сенс її діяльності.

Оскільки навчання — окремий вид діяльності, то і навчальна мотивація є окремим видом мотивації особистості.

Мотивація учіння або навчальний мотив — система природних, соціальних і особистісних чинників, що спонукають до відвіду­вання навчального закладу, виконання вимог учителів чи ви­кладачів, включення у процес навчання, до зусиль, необхідних для подолання труднощів, до реалізації в процесі навчання власної схильності, до розвитку здібностей, до навчальної взає­модії тощо. Мотив учіння — це усвідомлена потреба учня здійс­нювати організовану навчально-пізнавальну діяльність.

Є багато класифікацій навчальних мотивів. Найбільш відому класифікацію запропонувала А. К. Маркова, тут виділяються дві групи навчальних мотивів: пізнавальні і соціальні, які, в свою чергу, можуть мати різні рівні і порізному проявляються в на­вчальному процесі.



Види навчальних мотивів (За А. К. Марковою)

Види мотивів

Рівні мотивів

Прояви мотивів у навчальному процесі

Пізна­вальні

Широкі пізнавальні мотиви

У вирішенні задач, у зверненнях до вчителя за додатковими відомостями



Учбово-пізнавальні

У самостійних діях із пошуку рішення, у запитаннях, що ставляться вчителеві з приводу різних способів роботи



Мотиви самоосвіти

У зверненнях до вчителя з пропозиціями раціональної організації учбового процесу, в реальних діях, спрямованих на самоосвіту


Соціальні

Широкі соціальні

мотиви


У вчинках, що свідчать про розуміння учнем свого обов'язку і відповідальності



Позиційні мотиви

У прагненні до контактів з однолітками і в отриманні від них оцінок, в ініціативі та допомозі товаришам



Мотиви соціальної

співпраці



У прагненні до колективної роботи і до усвідомлення раціональних способів її

здійснення


М. В. Матюгіна виділяє в мотивації учіння дві основні групи навчальних мотивів: зовнішні і внутрішні



Гру­пи мо­тивів

Характерис­тика мотиву

Форми ви­явлення

Мета навчання

Характер учіння

Зовнішні

Є засобом

для задоволення інших, не навчальних потреб чи досягнення інших цілей



Покарання, погроза, вимога, матеріальне заохочення чи

винагорода, тиск групи,

очікування можливих

(не)гараздів тощо



Байдужа чи неприваблива; знання та вміння є засобом досягнення інших

основних цілей (уникнення неприємного, досягнення особистих успіхів, кар'єри, задоволення честолюбства)



Примусове

Внутрішні

Стиму­люють людину до учіння як до власної мети

Зацікавленість у знаннях,

допитливість, прагнення

підвищити свій

культурний та професійний

рівень, потреба в активній

та новій інформації,

тобто наявність

пізнавального

інтересу


Особистісно значуща; учіння є самоцінною метою (учні отримують задоволення як від процесу, так і від результату учіння: пізнання нового, набуття ЗУН. На старших вікових етапах (починаючи з підліткового віку) — саморозвиток особистості

Добровільне

Критерієм поділу мотивів на внутрішні і зовнішні є став­лення до навчальної діяльності. Якщо мотивом навчання є процес і результат здобування знань чи засобів здобуття знань, він є внутрішнім. Якщо навчання є засобом для досягнення іншої мети, окрім пізнавальної, то маємо справу із зовнішнім мотивом.



Внутрішні мотиви виявляються у інтересі до пізнання і до процесу здобування знань. Вони надають учневі впевненості у собі, підвищують його самооцінку, самоповагу, сприяють виникненню у нього нових позитивних емоцій. Якщо пере­важає внутрішня мотивація, учні краще розв'язують нестан­дартні, креативні задачі, вибирають для розв'язання завдання оптимальної складності. Отже, внутрішня мотивація сприяє емоційному благополуччю, і навпаки — емоційне благополуччя викликає почуття впевненості, захищеності, що сприяє розвитку життєрадісної, активної, сміливої особистості, сприяє переходу зовнішньої мотивації у внутрішню. Домінуючі внутрішні мотиви визначають стійкість учбової мотивації, ієрархію її основних підструктур.

Мотиви, в яких учіння — це засіб для задоволення інших потреб чи досягнення інших цілей, є зовнішніми. Зовнішні мотиви поділяються на широкі соціальні мотиви (обов'язок перед суспільством, батьками; самовизначення, орієнтація на майбутню діяльність; самовдосконалення, саморозвиток у процесі навчання); вузькі особистісні мотиви (прагнення до хороших оцінок, до похвал; мотиви лідерства і престижу); негативні мотиви (мотиви уникнення неприємностей з боку вчителів, батьків та однолітків).

Мотивація уникнення неприємностей (невдач) може формуватися у дітей, які з різних причин (хворобливість, значні пропуски в навчанні, педагогічна занедбаність тощо) або не справляються з навчальною діяльністю, або ж виконують її успішно, але на межі власних психофізіологічних можливостей. Учителі, котрі схильні експлуатувати цей мотив, повинні розу­міти, що вони свідомо вичерпують енергетичний ресурс дитини, який є основою продуктивності будь-якої діяльності, в тому числі і навчальної. За відсутності компенсаторних позитивних мотивів експлуатація мотиву уникнення невдач призводить до соматизації психологічного напруження.

Отже, зовнішні мотиви учіння можуть бути досить потуж­ними чинниками успішності навчання, проте вони психологічно збіднюють сам його процес, перешкоджають використанню всіх його розвивальних ресурсів, а в серйозних випадках можуть спричинити деформацію особистісного розвитку учнів. Збіль­шення «ваги», розвиток внутрішньої мотивації означає прогрес, а розвиток і збільшення «ваги» зовнішньої мотивації — регрес мотивації учіння.

Водночас, помилково вважати, що бажаною і «правильною» є тільки внутрішня мотивація. На певних етапах зовнішня мотивація відіграє позитивну роль. Наприклад, коли людина оволодіває новою для неї, складною діяльністю, зовнішня мотивація допомагає створити ситуацію успіху й уник­нути синдрому навченої безпорадності, набратися сил і позитив­ного досвіду для переходу діяльності з зовнішньо на внутрішньо мотивовану. Саме зовнішня мотивація на початку діяльності формує її вольовий компонент, бо дозволяє справлятися з не­цікавою, складною діяльністю, котра не має для людини особи­стісного смислу. В онтогенетичному плані зовнішня мотивація має значно більшу вагу на початкових етапах систематичного навчання і поступово, у міру оволодіння діяльністю, за умови правильно організованої навчальної діяльності поступається своїм місцем мотивації внутрішній.

Не всі мотиви здатні безпосередньо спонукати до дій. За ді­євістю мотиви поділяються на декларовані (які не завжди реалі­зуються в конкретній діяльності) і реально діючі. Декларовані мотиви виражаються в умінні школяра розповісти про те, що його спонукає, вибудувати мотиви в порядку значущості. Вони спря­мовані на майбутнє і за умови професійно адекватної поведінки вчителя мають перейти в ранг реально діючих. Можна сказати, що вони знаходяться в своєрідній «зоні росту» мотиваційної сфери. Реально діючі мотиви здатні безпосередньо впливати на прояви активності особистості в навчальній діяльності. Вони прояв­ляються в успішності, відвідуванні/невідвідуванні навчального закладу, в разгорнутості учбової діяльності і формах її уникнення, у бажанні/небажанні виконувати додаткові завдання, в прагненні до завдань підвищеної або зниженої складності тощо.

Під час навчання дитина може знаходитися під впливом цілого комплексу мотивів — домінантних і підпорядкованих, усвідомлених і неусвідомлених, навіть таких, що виключають один одного. Найвагомішими мотивами, що спонукають до на­вчання, є потяг до знань і інтерес до процесу їх здобування.
Вікові особливості навчальної мотивації
Дошкільний і молодший шкільний вік

Одним з основних новоутворень дошкільного віку є зміна мотивів поведінки, формування супідрядності мотивів, що надає загальну спрямованість поведінці дитини. Всі мотиви вибу­довуються у систему, і головні з них починають домінувати над іншими. З'являється найважливіше утворення — ієрархія мотивів. Внутрішня мотивація є однією з провідних умов формування довільності — ще одного важливого новоутворення дошкільного віку, без якого неможливе подальше навчання в школі.

Навчальна діяльність — провідна у молодших школярів. У ній формуються необхідні вікові новоутворення. Саме в ній діти намагаються досягти успіхів. У молодшому шкільному віці зростає прагнення дітей до досягнень, тому провідним мотивом діяльності дитини цього віку є мотив досягнення успіху. Дове­дено, що він відіграє системоутворюючу роль у становленні мотиваційно-вольової та емоційно-когнітивної сфер особи­стості.

Іноді зустрічається інший різновид цього мотиву — мотив уникнення невдачі. За даними Т. Партико, він досить харак­терний для сучасних молодших школярів. Цей мотив харак­теризується бажанням уникнути неспокою, негативних емоцій, тривоги перед можливими помилками, неуспіхом та можливими санкціями з боку дорослих. При мотивації уникнення невдачі дитина не в змозі добитися успіхів, у неї формуються нега­тивні риси особистості. Виникає цей мотив на підставі шкільної неуспішності, а реакція дорослих на неї підкріплює його форму­вання. Результатом цього процесу є формування так званої навченої безпорадності.

Пізнавальні мотиви у дитини, яка тільки прийшла до школи, нестійкі і ситуативні, спрямовані на зовнішню сторону навчальної ситуації або на сам процес нової дії, швидко вини­кають і задовольняються, погано усвідомлюються нею, базу­ються на цікавому, яскравому, новому матеріалі. Все це обу­мовлює поверховий, недостатній інтерес до навчання. Отже, на початку шкільного навчання пізнавальні мотиви недостатньо дієві та не в змозі підтримувати активність дитини. їх підтримка та формування — завдання вчителя.

Дошкільний і молодший шкільний вік сенситивні до впливів дорослих та у формуванні відповідного виду діяльності. У зв'язку з новою соціальною позицією школяра дитина дуже чутлива до оцінок дорослих, намагається підтримувати з ними пози­тивні стосунки, виконувати необхідні вимоги і правила, орга­нізовувати свою поведінку.

Під час вступу до школи діти демонструють знання широких соціальних мотивів (наприклад, «щоб потім мати хорошу роботу», «буду добре вчитися, щоб бути розумним і все знати» тощо). Ці усвідомлені мотиви, «про які знає» і які декларує дитина, насправді не впливають на її активність. Дитина їх відтворює задля похвали з боку дорослого. Насправді мотиви, котрі реально можуть спону­кати до дії дітей цього віку, поки що розраховані на близький результат. Це мотиви досягнень, самоствердження і змагання. Найчастіше вони займають провідне місце у мотивації дитини, що тільки-но прийшла до школи, тоді як пізнавальні мотиви виступають як підлеглі. На початку шкільного навчання ці мотиви реалізуються головним чином через успішність, що формує само­оцінку і надає дитині певний статус серед однолітків. Успіхи в інших видах діяльності на цьому етапі не мають такого статусу.

На початку шкільного навчання нова діяльність приваблює дитину своєю зовнішньою стороною. Зовнішній контроль із боку дорослих сприймається дітьми по-різному, залежно від їх статі і від того, як цей контроль організовано. Так, хлопці в цьому віці чутливі до будь-якої форми зовнішнього контролю, а дів­чата чутливі до контролю у формі перевірки результатів роботи і байдужі, коли він проводиться у формі постійних нагадувань про учнівські обов'язки.

Але навчання — важка праця, новизна якої з часом прохо­дить. Тому завдання вчителя — використати первинну заці­кавленість дитини і поступово формувати у неї внутрішню, уста­лену мотивацію, без якої неможлива учбова діяльність.

На кінець навчання у початковій школі у сучасних молодших школярів має домінувати внутрішня мотивація. її показниками можуть бути наявність пізнавальних потреб та інтересів, схиль­ність до внутрішнього контролю, прагнення самостійно долати навчальні труднощі. Джерелом виступають позитивні емоції та почуття, стан радості та задоволення від процесу і результату пізнання, потреба в знаннях, цікавість. На відміну від пізна­вальних інтересів, притаманних школярам середини XX ст., у сучасних молодших школярів провідними є мотиви новизни і самовдосконалення.

Динамічною характеристикою мотивів є їх сталість або ситуативність. На початку шкільного навчання сталими є соціальні мотиви, зокрема мотив установлення позитивних взаємин, бо вони базуються на актуальному розвитку дитини. Пізнавальні мотиви в навчальних ситуаціях поки що ситуативні, виявля­ються «спалахами», як реакція на щось цікаве і незвичне. Тому їх розвиток потребує постійної стимуляції з боку вчителя.

Розвитку мотиваційної сфери молодших школярів характерно:



  • Широкі пізнавальні мотиви можуть вже до середини цього віку перетворитися на навчально-пізнавальні мотиви; мотиви самоосвіти представлені інтересом до додаткових джерел знання, епізодичним читанням додаткової літератури.

  • Широкі соціальні мотиви розвиваються від загального розуміння соціальної значимості навчання до більш глибокого усвідомлення причин необхідності вчитися.

  • Позиційні соціальні мотиви представлені бажанням дитини одержувати головним чином схвалення вчителя.

  • Мотиви співробітництва слабко виражені.

Значення розвитку мотиваційної сфери для дитини молод­шого шкільного віку важко переоцінити. Цей розвиток відбу­вається у напрямку збільшення ваги внутрішньої мотивації над зовнішньою, формування усталеності пізнавальних мотивів, мотивів новизни і самовдосконалення. Базуючись на супід­рядності мотивів і їх ієрархічній будові — новоутвореннях дошкільного віку, вона є одним із найбільш важливих компо­нентів готовності дитини до шкільного навчання, формує таке утворення, як внутрішня позиція школяра, сприяє форму­ванню центрального новоутворення молодшого шкільного віку — довільності.

Вдумливий, доброзичливий підхід учителя, змістовна й емо­ційна допомога учням, позитивне оцінювання, спрямування організації навчальної діяльності на формування мотиваційного циклу школярів — усе це сприятиме повноцінному розвитку мотиваційної сфери молодшого школяра.



Підлітковий та юнацький вік

Підлітковий вік традиційно вважається одним із найбільш критичних моментів у психічному розвитку особистості. Це відо­бражається, передусім, корінними змінами в мотиваційно-потребовій сфері. В цей час мотиви поведінки зазнають інтенсивних і глибоких змін. У підлітка з'являються нові інтереси, але вони не нашаровуються на попередні. Саме для цього віку харак­терно, що з появою нових уподобань старі інтереси відми­рають. Одночасно з появою нових захоплень підліток утрачає інтерес до того, що цікавило його раніше. У процесі розвитку самосвідомості відбуваються якісні зміни мотивів, які харак­теризуються у підлітка великою стійкістю. Багато інтересів приймають характер стійкого захоплення. Змінюється структура мотиваційної сфери підлітка: вона тяжіє до вираженої ієрархійності, супідрядності різних мотиваційних тенденцій. Ця струк­тура формується на основі суспільно значущих мотивів, які в цей період набувають значущості і стають провідними. Мотиви розвиваються в напрямку від безпосередніх до опосередкованих самостійно поставленою метою і свідомо прийнятим наміром. На навчальну мотивацію підлітків упливають кардинальні зміни, які відбуваються в сфері спілкування з особистісно значущими суб'єктами. Втрачають свою актуальність стосунки з батьками, вчителями, на перший план виходять стосунки з од­нолітками. Спілкування підлітків стає глибшим і змістовнішим, з'являються такі емоційно насичені форми взаємодії, як дружба і кохання. В підлітковому віці найяскравіше виявляється потреба бути прийнятим, належати до будь-якої групи (афіліативна потреба). Навчально-пізнавальні мотиви, які домінували на по­передніх етапах онтогенезу, витісняються іншими, раніше малозначущими. Провідним мотивом у середніх класах є прагнення підлітка завоювати певне положення в класі, досягти визнання однолітків. Власне пізнавальні інтереси підлітків дуже відріз­няються в своїх проявах. В одних вони характеризуються невиз­наченістю, мінливістю і ситуативністю, в інших — виявляються стосовно вузького кола навчальних предметів, треті виявляють інтерес до більшості з них. Проте загалом рівень пізнавальних інтересів у цьому віці досить невисокий. За даними досліджень в середньому у майже третини школярів середніх і старших класів є стійкий інтерес до учбових предметів, а приблизно у половини учнів переважає орієнтація не на здобуття знань, а на оцінку. Недостатньо високі показники шкільної мотивації у молодших підлітків (учнів 5-го класу) можуть бути пов'язані з адаптацією до середньої освітньої ланки, відображати харак­терну для цього віку «мотиваційну кризу». Негативний вплив на розвиток навчальної мотивації підлітків справляє виник­нення потреб і мотивів, що обумовлюють різні поведінкові відхилення: наркоманію, алкоголізм, куріння, аддиктивну пове­дінку.

З віком у підлітків відбувається все глибша диференціація учбових інтересів, навчальна діяльність може визначатися як власне пізнавальним інтересом, так і прагматичною метою вивчення предметів, з яких складатимуться тести державної підсумкової атестації, необхідні для вступу до ВНЗ. Навчально-пізнавальна діяльність підлітків починає визначатися мотивами, спрямованими на реалізацію майбутнього, усвідомлення своєї життєвої перспективи та професійних намірів. У юнацькому віці на перше місце виходять мотиви, пов'язані з життєвими планами особистості, її намірами на майбутнє, її світоглядом і самовизначенням.

Сформованість навчальної мотивації залежить не тільки (не стільки) від віку, а й від рівня сформованості навчальної діяль­ності та вікових новоутворень (наприклад рефлексії, теоретич­ного мислення), від того, чи приділяє увагу вчитель її формуванню.


Розвиток навчальної мотивації

Формування мотивів навчання - це створення у школі умов для появи внутрішніх спонукань до навчання, усвідомлення їх учнем і подальший саморозвиток ним своєї мотиваційної сфери. Стимулювати її розвиток можна й необхідно системою психологічно продуманих прийомів. Виділяють п'ять рівнів сформованості учбової мотивації:

  1. Високий рівень навчальної мотивації, учбової активності (наявний пізнавальний мотив, прагнення найуспішніше вико­нувати навчальні вимоги, що пред'являються. Учень чітко слідує всім вказівкам вчителя, сумлінний і відповідальний, дуже переживає незадовільне оцінювання. Старшокласникам властива висока активність і продуктивність само­освітньої діяльності.

  2. Хороша навчальна мотивація (діти успішно справляються з учбовою діяльністю). Цей рівень мотивації є середньою нормою.

  3. Недостатній рівень навчальної мотивації (позитивне став­лення до місця навчання, але навчальний заклад приваблює позаучбовою діяльністю. Такі учні почуваються досить благо­получно, бо спілкуються з друзями, з учителями. їм подобається відчувати себе учнями, мати відповідні атрибути (наприклад, портфель у першокласника). Пізнавальні мотиви у таких дітей сформовані менше, і процес учіння їх мало захоплює (переважає зовнішня мотивація).

  4. Низька навчальна мотивація. Учні відвідують освітній заклад неохоче, вважають за краще пропускати заняття. На заняттях часто займаються сторонніми справами, розважаються. Перебувають у серйозній конфронтації до освітнього закладу. Є серйозні труднощі в навчанні.

5. Негативне ставлення до закладу освіти, дезадаптація. Такі учні зазнають серйозних труднощів у навчанні: вони не справ­ляються з учбовою діяльністю, мають проблеми в спілкуванні з однокласниками, у взаєминах з учителем. Навчальний заклад часто сприймається ними як вороже середовище, перебування в якому для них нестерпне. У найважчих випадках учні можуть проявляти агресію, відмовлятися виконувати завдання, сліду­вати тим або іншим нормам і правилам. Часто у таких школярів виявляються нервово-психічні порушення.
Загальний зміст розвитку навчальної мотивації школярів полягає в тому, щоб переводити учнів із рівнів негативного й байдужного ставлення до навчання до зрілих форм позитивного ставлення до навчання - дієвого, усвідомленого, відповідального.

Здійснювати розвивальну роботу слід на основі індивіду­ального підходу, враховуючи «зону найближчого розвитку» конкретної дитини. Під час навчання і виховання необхідно опиратися на досягнутий рівень розвитку дітей; у жодному разі не вважати неповноцінним той рівень досягнень окремих дітей, який із певних причин не відповідає віковим стандартам. Ще до школи бажано сформувати позитивне ставлення дитини до школи і до вчителя. Дуже важливо, щоб дитина прийшла до школи, не боячись покарання за по­милки, інакше вона не зможе вчитися, занадто велике хвилю­вання буде руйнувати її діяльність. Якщо у дитини вже є страх школи, необхідна кропітка робота для подолання наслідків негативного спілкування з дорослим, котрі виявляються у неконтактності, яскраво вираженій тривожності, боязні допу­стити помилку.

На самому початку шкільного навчання заняття можна прово­дити у формі гри, яка викликає у першокласників цікавість і по­зитивні емоції. Але затягувати з ігровою мотивацією не можна. Вона має поступитися місцем мотивації досягнення в навчанні, пізнавальній мотивації.

Структура навчальної мотивації дитини залежить також від статусу дитини в класі. У дітей із нерозвинутою струк­турою мотивації найнижчий статус у класі (як правило, це невстигаючі учні). Тому, щоб розвивати мотивацію невстигаючого учня, вчителю необхідно спочатку покращити його соціальний статус — заохочувати успіхи, нехай навіть незначні, а помилки і невдачі краще обговорювати наодинці. Важливо пам'ятати, що порівнювати здобутки дитини треба не з досягненням інших дітей на підставі нормативів, а з її власними досягненнями порівняно з минулою ситуацією.

Формуючи у дитини відчуття компетентності у навчальній діяльності, вчитель має частіше підкреслювати все, чому та на­вчилась, усі позитивні здобутки й те, чому вона ще може навчитися, але не фіксувати увагу на її невмінні та недоскона­лості. Тоді свою некомпетентність у нових складних ситуаціях дитина сприйматиме як можливість чомусь навчитися, а не як особистісну ваду. Пізнавальний інтерес формується тільки в тому випадку, коли учбова діяльність успішна, а здібності і старанність позитивно оцінюються дорослим. Адже відомо, що негативні оцінки викликають негативні емоції і не спри­яють формуванню інтересу до учіння, а навпаки — блокують його.

Формування мотивації учіння можливе тільки у навчальній діяльності. Відповідно до змісту уроку вчитель має спрямувати організацію навчальної діяльності на формування мотиваційного циклу школярів.



Мотиваційний цикл складається з ряду етапів: мотивація початку роботи (готовність до роботи), мотивація ходу вико­нання роботи (включеність, підтримка інтересу, уважність тощо), мотивація завершення.

I етап. Виникнення мотивації. Мотивація початку роботи (готовність до роботи).

  • Спочатку вчителю необхідно зафіксувати мотиви попе­редніх етапів роботи: «Ми добре попрацювали над попередньою темою... Вивчили... Навчилися...»;

  • викликати мотиви відносної незадоволеності: «Але не до кінця розібралися з такими важливими питаннями теми...»;

  • посилити мотиви орієнтації на наступну діяльність: «На майбутнє це вам знадобиться в житті в таких-то ситуаціях. Без цього неможливо буде добре зрозуміти нашу наступну тему...».

II етап. Підкріплення та посилення навчальної (пізнавальної) мотивації Мотивація ходу виконання роботи (включеність, підтримка інтересу, уважність тощо).

Базуючись на вікових та індивідуальних можливостях учнів, рекомендується чергувати різні види діяльності, різний за склад­ністю матеріал, оцінки, що викликають стан задоволення або невдоволення; активізувати пошукову діяльність учнів, залучати їх до самоконтролю та самооцінки.



III етап. Мотивація завершення (кінцева мотивація). Кожен урок має збагатити учня позитивним особистісним досвідом, сприяти виникненню позитивного настановлення на подальше навчання, тобто мотивації позитивної перспективи. Цьому спри­ятиме самооцінювання учня та розгорнута диференційована оцінка вчителя.

Отже, вчитель може наповнити психологічним змістом кожен етап уроку, бо «кожен етап — це специфічна за своїм моти­ваційним змістом психологічна ситуація».


Умови, що впливають на формування навчальної мотивації:

  1. зміст навчального матеріалу структурований, зрозу­мілий, оптимальний за рівнем складності, пов'язаний із життям тощо;

  2. організація навчальної діяльності:




  • спосіб розкриття навчального матеріалу — творчий, через розкриття суті предмета, що вивчається;

  • співвідношення між мотивом і метою. Мета, поставлена вчителем, повинна стати метою учня. Для перетворення мети на мотиви-цілі велике значення має усвідомлення учнем своїх успіхів, просування вперед;

  • колективні форми учбової діяльності;

  • проблемне навчання, використання проблемних завдань;




  1. оцінка учбової діяльності (караюча, підтримуюча);

  2. стиль педагогічної діяльності вчителя;

  3. індивідуальні властивості особистості. (Між мотивацією і властивостями особистості існує взаємозв'язок: властивості особистості впливають на особливості мотивації, а особливості мотивації, закріпившись, стають властивостями особистості. Мотиваційне значення можуть мати такі властивості особи­стості, як рівень домагань, прагнення до успіху або уникнення невдачі, мотиви афіліації (схильність до спілкування з іншими людьми, до співпраці з ними) або страху відторгнення (боязнь бути неприйнятим, знехтуваним), агресивність (схильність вирі­шувати конфлікти шляхом використання агресивних дій).

Повноцінна навчальна мотивація повинна включати і піз­навальні мотиви, і широкі соціальні мотиви учіння, і мо­тиви досягнення, але індивідуальність кожного учня вияв­ляється в домінуванні якогось із вказаних мотивів усере­дині учбової діяльності. Саме поєднання декількох потреб дозволяє особистості включитися в учбовий процес як су­б'єкту діяльності, що виражається у свідомому формуванні її намірів і цілей.

Причинами спаду навчальної мотивації можуть бути:

1) особливості розвитку учнів:



  • вікові (наприклад, у підлітків спостерігається «гормо­нальний вибух» і нечітко сформоване відчуття майбутнього);

  • статеві (у дівчаток 7—8 класу знижена вікова сприйнятли­вість до учбової діяльності у зв'язку з інтенсивним біологічним процесом статевого дозрівання);

  • індивідуальні (наприклад, можливий недостатній розу­мовий розвиток учня, тощо);




  1. негативне (байдуже) ставлення учня до вчителя;

  2. негативне (байдуже) ставлення вчителя до учня;

  3. брак особистісної значущості предмета;

  4. непродуктивність учбової діяльності;

  5. нерозуміння (неприйняття) мети учіння;

  6. страх перед школою.


Розвиток мотивів учіння може здійснюватись як через засво­єння суспільної значущості учіння, так і через саму діяльність учіння, яка повинна чимось зацікавлювати. Так усвідомлені зовнішні мотиви, суспільно незначущі, можуть мати досить високий рівень дієвості, наприклад, бажання отримувати гарні оцінки. Вчителю необхідно допомогти усвідомити об'єктивний зв'язок оцінки з рівнем знань і умінь. І таким чином посту­пово підійти до мотивації, пов'язаної з бажанням мати високий рівень знань і умінь. Це, у свою чергу, повинно усвідомлюватися учнями як необхідна умова їх успішної, корисної для суспіль­ства діяльності. З іншого боку необхідно підвищити дієвість мотивів, які усвідомлюються як важливі, але реально на поведінку не впливають.

Основні напрямки розвитку мотивації учіння

1) Збільшення кількості мотивів навчальної діяльності, вклю­чення нових спонук (полімотивованість).



  1. Об'єднання мотивів у систему, утворення ієрархії мотивів, виокремлення головних і другорядних (так, в юнацькому віці усвідомлення свого життєвого покликання стає тим центральним мотивом, від якого залежать інші).

  2. Зростання стійкості мотивів (наприклад, поява стійких навчальних інтересів у підлітковому віці).

  3. Все більша здатність усвідомлювати мотиви й адекватно означити їх у слові (вже підліток диференціює і словесно описує свої складні моральні, естетичні і навчальні мотиви. Найвищий рівень усвідомленості мотиву — поява пере­конань. Так, старшокласники та студенти намагаються обґрун­тувати й виправдати свої мотиви загальними моральними, етич­ними, прагматичними, соціальними та іншими принципами, що дозволяє використати це для розвитку мотивації шляхом так званого «зсуву мотиву на ціль»).

При проведенні роботи з розвитку мотиваційної сфери об'єктом формування варто вважати всі компоненти мотиваційної сфери і всі сторони вміння вчитись. А саме: мотиви соціальні та пізнавальні, їх змістовні й динамічні характеристики; цілі та їх якості (нові, гнучкі, перспективні, стійкі, нестереотипні); емоції (позитивні, стійки, вибіркові, регулюючої діяльності); уміння вчитись і його характеристики (знання, стан навчальної діяльності, навченість).

Відповідно до цього програма діяльності вчителя в цьому напрямі повинна складатися з кількох блоків: I - власне мотиваційного; II - цільового; III - емоційного; IV - пізнавального. Усередині кожного блоку вчителем організується робота з актуалізації та корекції колишніх мотивів, стимуляції нових мотивів і появи в них нових якісних характеристик.

Охарактеризуємо кожний із названих блоків більш докладно.



I. Власне мотиваційний блок

Робота в ньому спрямована на усвідомлення школярем того, заради чого вчитись і що його спонукає до навчання. В цьому блоці розвиваються як пізнавальні так і соціальні мотиви.

Мотивам характерні певні якості: змістовні - усвідомленість, самостійність, дієвість, ступінь поширення та динамічні - стійкість, сила, виразність, переключення, емоційне забарвлення.

Мотиви мають певні прояви: у прагненні до одержання нової інформації, у пошуку рішень задач, в успішності та відвідуваності занять, у прагненні до завдань заниженої чи підвищеної складності; у вчинках, що свідчать про обов'язок і відповідальність; у прагненні до контактів, співробітництва; в ініціативі та допомозі одноліткам

Як формувати вищеназвані мотиви та їх якісні характеристики? Необхідно створювати ситуації, в яких різні за спрямованістю мотиви можуть проявитись, - створювати умови супідрядності мотивів, тобто їх «боротьби», ситуації реального вибору: вибір при наявних варіантах відповіді (закритий вибір); ситуація вільного (відкритого) вибору без відповідей; вибір кількох різноспрямованих спонукань (супідрядність мотивів із конфліктом); ситуація вибору з обмеженнями (дефіцит часу, змагання, різні типи оцінювання іншою людиною); помилковий вибір (пропонується вибір між двома однаково невірними альтернативами, що відбивають протилежні схильності).

Назвемо деякі можливі педагогічні прийоми в ситуаціях реального вибору учня:

вибір навчальних завдань різного рівня (репродуктивних, продуктивних, проблемних);


  • вибір із двох завдань, де в одному варіанті треба знайти кілька способів рішення задачі, а в іншому варіанті - швидко одержати результат;

  • вибір у ситуації з обмеженими умовами (наприклад, менше часу - і суб'єктивного дефіциту, коли часу стільки ж, але говориться, що менше);

  • вибір із вирішених задач різної складності деяких, що найбільш сподобались;

  • вибір ситуації конфлікту між пізнавальним і соціальним мотивами;

  • ситуації морального вибору.

II. Цільовий блок

У даному блоці здійснюється навчання цілепокладанню в навчанні, тобто вміння школярів ставити цілі та досягати їх, спрямованість на усвідомлення цілей навчання та їх реалізацію. Цілі - це очікувані кінцеві та проміжні результати тих дій учня, що ведуть до реалізації їх мотивів. Мова йде про поведінковий компонент мотиваційної сфери. При розвитку поведінкового компонента учень стає здатним уявляти собі генеральну (перспективну) мету вивчення кожної конкретної дисципліни, трансформувати її в цілі окремих занять, задачі, плани, в актуальні установки при виконанні конкретних операцій. Основний зміст цілепокладання: (що формувати?) визначається в такий спосіб:

ВИДИ ЦІЛЕЙ: кінцеві, проміжні

РІВНІ ЦІЛЕЙ: широкі пізнавальні; навчально-пізнавальні; цілі самоосвіти; соціальні.

ЯКОСТІ ЦІЛЕЙ: нові, нестереотипні, гнучкі, перспективні, стійкі та їм протилежні.

ПРОЯВ ЦІЛЕЙ: доведення роботи до кінця або відкладання; завершеність або незавершеність дії; подолання перешкод або переривання роботи при їх виникненні; відсутність відволікань або постійне відволікання.

Як формувати вищеназвані характеристики цілепокладання в учнів? Необхідно створювати спеціальні ситуації, що висвітлюють ті чи інші сторони цілепокладання, актуалізують їх:


  • переривання та незавершеність діяльності через зовнішні причини; повернення до перерваного завдання та його поновлення;

  • варіювання ситуацій за ступенями їх обов'язковості та виявлення поведінки учнів у них;

  • виконання задач різної складності й обґрунтування цього вибору;

  • спостереження за поведінкою в ситуаціях труднощів, що виникли;

  • виконання нерозв'язаної задачі та вивчення можливої реакції дітей;

  • реакція на помилку (здатність самостійно знайти помилку й вибрати дії, спрямовані на її виправлення, звертання по допомогу до дорослого);

  • створення перешкод, дефіциту часу, змагань, варіювання оцінки, одержаної від іншої людини.


III. Емоційний блок

Робота педагога спрямовується в даному випадку на розвиток емоційного компонента мотивації, головною характеристикою якого є емоційні переживання школяра в навчальній діяльності. Навчання охоплює емоційну сферу учня, тому, впливаючи на неї, учитель стимулює мотивацію або, навпаки, приглушує її.

Основний зміст емоційної сфери можна коротко охарактеризувати так:

ВИДИ ЕМОЦІЙ У НАВЧАННІ

Позитивні: Радість, упевненість, задоволення, цікавість, гордість, здивування, конструктивний сумнів

Негативні: Страх, образа, досада, нудьга, приниження, занепокоєння

РІВНІ ЕМОЦІЙ: інтенсивність; усвідомленість; вибірковість; насиченість, стійкість.

ПРОЯВ ЕМОЦІЙ У НАВЧАННІ: загальна поведінка; особливості мови; міміка, пантоміміка; моторика.

Як формувати емоційний компонент? Учителю варто заохочувати емоційні прояви учнів у природних умовах навчально-виховного процесу, допомагати учням їх усвідомлювати. Для цього можуть бути використані такі прийоми:


  • завдання «незавершені розповіді на шкільні теми» (несподіваний виклик до дошки, вибір важкого чи легкого варіанта контрольної роботи, цікава проблема на уроці, оцінка учнем своєї відповіді біля дошки, ослаблений учительський контроль роботи учня біля дошки);

  • підбір неважких, але захоплюючих завдань, що створять у класі особливий радісний настрій, грайливий стан, дозволять позбавитись напруги;

  • просити учня описати, проговорити свій емоційний стан у найбільш напружені, проблемні моменти уроку;

  • демонстрація вчителем розмаїтості пережитих на уроці емоцій, промовляння їх уголос для учнів (демонстрація власної емоційної відкритості);

  • розвиток у собі емоційної виразності (як вербальними, так і невербальними засобами).

Формування мотивації необхідно починати саме з емоційного компонента як найбільш чутливого до стимулюючих впливів. Призначення системи емоційного впливу в тому, щоб викликати в учня цікавість - причину пізнавального інтересу, що, у свою чергу, здатний підтримати повсякденну навчальну роботу, спрямовувати сприйняття, пізнання, дії. Назвемо кілька найбільш ефективних способів емоційної стимуляції учнів:

1) Показати ціннісну значущість досліджуваної дисципліни (використання у викладанні загальних і великих планів, застосування навчального матеріалу в повсякденному житті, знайомство з особливостями предмета для розвитку особистості).

2) Забезпечити реалізацію учнями тенденції до діяльності: навчити перетворювати цілі «майбутнього» у ряд проблем, задач, завдань, що мають безпосередній стосунок до сьогодення.

3) Заохочувати самостійність учнів, подаючи лише необхідну допомогу (посильність завдань, своєчасне ускладнення завдань, підбір творчих завдань).

4) Звертати увагу й постійно відзначати високу активність кожного учня, удалу відповідь, правильний спосіб виконання завдання, оригінальне рішення задачі, використання додаткового матеріалу з досліджуваної теми й ін.

5) Кожне виконане завдання використовувати як нову сходинку для постановки нових задач, для розкриття нових навчальних перспектив, розвитку нових потягів та інтересів.

6) Повно використовувати на заняттях навчальний час, постійно чергуючи види діяльності викладача й учнів, використовуючи різноманітні прийоми, методи, форми роботи.

7) Оцінку виконаної роботи педагогу варто давати так, щоб вона додавала учням упевненості у своїх силах, свідчила нехай навіть про невеликі досягнення в навчальній діяльності й задоволенні пізнавальних потреб, налаштовувала на нову пізнавальну активність.

8) Учителю варто будувати з учнями доброзичливі, відкриті, емоційно-насичені відносини у процесі навчання, спрямовані на формування й заохочення відчування себе й іншої особистості, потреби в самоствердженні, самоактуалізації.

9) Педагогу необхідно виявляти емоційне багатство та розмаїтість своєї особистості: вираження свого ставлення (але не оцінки) до творів мистецтва, до вчинків людей, до власної професійної діяльності, готовність бути емоційно відкритим самому і приймати емоційність своїх учнів.


IV. Пізнавальний блок

Передбачається звернути увагу на стан (рівень) уміння учня вчитись, на розвиток навичок у навчальній роботі. Виділення цього блоку у програмі розвитку мотивації представляється необхідним, тому що психологічні дослідження підтверджують взаємозв'язок між ставленням школярів до вміння та сформованістю навчальної діяльності.

Відповідно до основних положень педагогічної психології навчання стає навчальною діяльністю тільки в тому випадку, якщо школяр у ході здобування знань опановує нові способи навчальних дій, що випливають із самостійно поставлених навчальних задач, засвоює прийоми самоконтролю й самооцінки своєї навчальної діяльності. Задача вчителя - формувати навчальну діяльність, кожний з її компонентів. Опишемо основний зміст навчальної діяльності (що формувати?).

Реалізувати пізнавальний блок програми можна за умов, якщо вчитель організує навчальний процес у відповідності зі структурою навчальної діяльності, а значить, забезпечує наявність трьох етапів навчального процесу: мотиваційно-потребнісного, операціонально-виконавського й рефлексивного-оцінного. При цьому кожний учитель для формування мотивації навчання школярів використовує різні методичні прийоми. Своєрідна цільова спрямованість дозволяє умовно об'єднати їх у групи:

1. Прийоми діяльності вчителя, що сприяють формуванню мотивації в цілому

Вони спрямовані на створення сприятливої психологічної атмосфери, що підтримує пізнавальну активність учнів, а саме:



  • включення учнів у колективні форми діяльності;

  • залучення учнів до оцінної діяльності й формування адекватної самооцінки;

  • співробітництво учня й учителя, спільна навчальна діяльність;

  • заохочення пізнавальної активності учнів, створення творчої атмосфери;

  • цікавість викладання навчального матеріалу (незвичайна форма подачі матеріалу, емоційність мови вчителя, пізнавальні ігри, цікаві приклади та досвід);

  • уміле застосування заохочення й покарання.

2. Спеціальні завдання на зміцнення окремих сторін мотивації

Учителю необхідно передбачити систему заходів (ситуацій, завдань, вправ), спрямованих на формування окремих аспектів внутрішньої позиції учня стосовно навчання. Пропоновані школярам завдання відповідно до їх спрямованості можна згрупувати в такий спосіб:

а) зміцнення й розвиток навченості учнів (заохочення готовності до співробітництва, відкритості до педагогічних впливів, зміцнення власної позиції та прагнення до здійснення власного вибору);

б) створення ситуацій вибору для зміцнення й усвідомлення мотивів, власної суб'єктивної позиції;

в) навчання цілепокладанню в навчанні (зміцнення самооцінки й адекватного рівня домагань, здатності реально оцінювати поставлені цілі, активізувати свої можливості);

г) стійкість цілей і наполегливість у їх реалізації (подолання перешкод і бар'єрів у процесі навчальної діяльності, рішення надскладних задач, постановка та реалізація близьких і далеких цілей, поведінка в необов'язкових ситуаціях).



3. Формування мотивації на окремих етапах уроку

Діяльність учнів обов'язково повинна мати психологічно повну структуру - розуміння й постановку учнями цілей і задач; виконання дій, прийомів, способів; здійснення самоконтролю та самооцінки. Відповідно виділяють такі етапи формування мотивації:



  • етап створення вихідної мотивації (спонукання до нової діяльності, підкреслення попередніх досягнень, викликання відносної незадоволеності чимось із попередньої діяльності, підсилення акценту на майбутній роботі, здивування, зацікавленості);

  • етап посилення та підкріплення виниклої мотивації (інтерес до кількох способів рішення задачі, до форм співробітництва, різних видів діяльності, підтримка завдань різного рівня складності, підключення учнів до самоконтролю);

  • етап завершення уроку (підкреслення позитивного особистого досвіду кожного учня, підкріплення ситуації успіху, диференційована оцінка праці, визначення труднощів і вибір шляхів їх подолання).

4. Група завдань, що забезпечують індивідуальний підхід до формування мотивації дітей, що відстають у навчанні

Ця робота включає такі напрями:



  • відновлення позитивного ставлення до навчання й окремих предметів (рішення доступних задач, створення ситуацій успіху, умов для переживань успіху, підтримка в учня впевненості); подолання «виученої безпорадності» як наслідку тривалих невдач;

  • орієнтація на процес, а не на результат навчальної діяльності (складання планів своєї роботи, об'єднання окремих дій у систему, посилення адекватних критичних суджень учня, орієнтація на його попередні успіхи);

  • зміцнення власного вміння вчитись (розширення запасу знань, усунення пробілів у знаннях, навчання виконанню дій за інструкцією й у послідовності, опора на наочність, плани, схеми, промовляння своїх дій).

Варто особливо підкреслити, що розвитку мотиваційно-пізнавальної сфери учнів сприяє вміле сполучення різних методів, засобів та організаційних форм, використаних учителем при навчанні.

Виходячи з потреб мотиваційного забезпечення навчального процесу, можна використовувати такий варіант класифікації методів навчання та їх дидактичних характеристик.



I. Інформаційні методи навчання: бесіда, лекція, розповідь, консультація, демонстрація, експертиза, доповідь, огляд, звіт, пояснення, розмова, ілюстрація, повідомлення, кінопоказ, інструктаж, аналіз різних носіїв інформації, екскурсії, інтерв'ю, зустрічі з видатним гостем.

Шляхи формування мотивації: історичний ракурс, яскраві інженерні факти, біографії вчених, привернення уваги, практична необхідність матеріалу для фахівця та його цінність для інтелектуального розвитку, здивування, привернення, цікавість, залучення асоціативної пам'яті, емоції, дискусія, уміння спілкування.



II. Операційні методи: робота з підручниками, опорними схемами, алгоритмами, орієнтовними картками, поетапне формування знань, практичні методи, вправи, лабораторні роботи, «роби так, як я», тренінг, програмування навчання, експеримент, самостійна робота.

Шляхи формування мотивації: створення ситуації, що авансує успіх, робота на майбутні цілі, прагнення до мети, увага до змісту, заохочення, пред'явлення навчальних вимог, групова робота, самостійне досягнення результату, критика та самокритика, складання планів, аналіз випадків із практики, людська цінність знання.



III. Творчі методи навчання: аналіз конкретних ситуацій, бесіда за Сократом, ділова гра, «діловий кошик», форум, обговорення напівголосно, «думай і слухай», інноваційна гра, лабіринт дій, «мозкова атака», програма саморозвитку, евристика, метод контрольних запитань, метод проб і помилок, творчий діалог, проблематизація, метод «круглого столу», імітаційна гра, проектування тощо.

Шляхи формування мотивації: створення пізнавальних протиріч, проблемно-пошукових ситуацій, емоційний настрій, навчання, засноване на діяльності, допитливість, аналіз подій, вирішення інцидентів і конфліктів, дослідження обставин, ігровий азарт, рольова гра, використання комп’ютерних технологій, самоаналіз діяльності, рефлексія, реакція викладача й аудиторії, колективний пошук, похвала, знання про можливості, фінансування, професійна необхідність, очікування.



IV. Методи контролю та зворотного зв'язку: семінар, колоквіум, конференція, симпозіум, залік, іспит, доповідь, реферат, рубіжний і підсумковий контроль, анкетування, вікторина.

Шляхи формування мотивації: закріплення отриманих знань, доведення їх до рівня навичок і вмінь, ретроспективний аналіз, змагальність, положення у групі, рейтинг, хіт-парад, якість досягнутих результатів, перехід від контролю до самоконтролю, цінність контрольованих характеристик, відкритість діагностики, досягнення поставлених цілей, кількісні критерії рівня знання, досягнення в галузі інтелектуального розвитку, оцінка своєї діяльності та діяльності товаришів, винагороди, задоволення.

Мотивація є особливо важливим і специфічним компонентом навчальної діяльності, через реалізацію і за допомогою якого можливе формування навчальної діяльності школярів у цілому.

Через мотивацію педагогічні цілі швидше перетворюються на психічні цілі учнів; через зміст формується певне ставлення учнів до навчального предмета й усвідомлюється його ціннісна значущість для особистісного, у тому числі інтелектуального, розвитку дитини; за допомогою функцій засобів, що спонукають, у педагогічній комунікації актуалізуються й освоюються навчальні ситуації; систематичний контроль навчальної діяльності та його результати використовуються для формування відповідальності.

ПРИТЧА О МОТИВАЦИИ Монах, руководивший строительством собора, решил посмотреть, как работают каменшики. Он подошел к первому и попросил его рассказать о своей работе. - Я сижу перед каменной глыбой и работаю резцом. Скучная и изнурительная работа, - сказал тот со злобой. Монах подошел ко второму каменщику и задал ему тот же вопрос. - Я режу камень и зарабатываю этим деньги. Теперь моя семья не голодает, - сдержанно ответил второй каменщик. Монах спросил и третьего каменщика о его работе. - Со стороны кажется, что я режу камень. Но на самом деле я строю Храм, который простоит тысячу лет. Я строю будущее, - улыбнувшись, ответил каменщик.

На следующий день монах предложил третьему каменщику возглавить строительство храма.


Підготувала

методист з психологічної служби



Царенко І.В,


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка