Розвиток людського ресурсу



Скачати 466.55 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації11.04.2016
Розмір466.55 Kb.
1   2   3

У розділі 2 “Умови та чинники розвитку людського ресурсу країн в глобальному конкурентному середовищі” з’ясовано сутність та форми прояву інтелектуалізації виробництва як основи конкурентоспроможності національних економік, розкрито масштаби та структуру інвестицій в людський ресурс розвинутих країн світу та комплексно проаналізовано процеси транснаціоналізації людського ресурсу на мікро–, державному, регіональному та наднаціональному рівнях.

Автор обґрунтовує, що на сучасній фазі формування глобальної економічної системи на постіндустріальних засадах економічне зростання окремих країн та їх міжнародна конкурентоспроможність визначальною мірою обумовлюються інтелектуалізацією виробництва, яку дисертант кваліфікує як превалювання в забезпеченні зростання продуктивності праці інтелектуальних чинників, результатом чого є перманентне продукування інноваційних товарів та послуг, які стають постійним та найважливішим компонентом економічного прогресу. Ключову роль інтелектуалізації виробництва у забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країн дисертант підтверджує, зокрема, тим фактом, що питома вага нових знань, які втілюються в товарах, технологіях, освіті, організації виробництва, в розвинутих країнах становить нині 70–85% ВВП; більше половини ВВП цих держав створюється в інтелектуальному виробництві, а загальна чисельність працівників, які тією чи іншою мірою приймали участь у впровадженні різноманітних виробничих новацій, складає 70–80% зайнятих.

Аналізуючи зміст категорії “інтелектуалізація виробництва”, дисертант виокремлює її первинну субстанцію – знання, персоніфіковані у людині розумової праці. При цьому доводиться, що поняття “знання” є достатньо складним та неоднорідним, його структура включає, насамперед, індивідуальні (або особисті) знання, які належать окремому індивідууму та охоплюють всю сукупність інформації, яку він використовує для вирішення фахових завдань. Застосування ж знань особистості у процесі інтелектуалізації виробництва здійснюється, на думку автора, виключно через механізм об’єднання індивідуальних знань в групові та корпоративні знання на галузевому та регіональному рівнях, що забезпечує безперервний трансфер знань у суспільстві. Саме така субординована ієрархія знання, доводить дисертант, найбільш повно представляє сукупність знань всіх суб’єктів, що діють в національному економічному просторі.

В роботі обґрунтовується, що саме у площині інтелектуалізації виробництва формуються нині ключові фактори забезпечення міжнародної конкурентоспроможності національних економік, що обумовлено такими чинниками, як: перетворення інформації в один з найважливіших факторів виробництва, розширення можливостей її швидкої передачі з нівелюванням асиметрії розвитку інформаційного ресурсу в межах світового господарства, ключова роль технологічних інновацій та диверсифікованих засобів нагромадження й обробки інформації у створенні якісно нових товарів та послуг для задоволення зростаючих матеріальних та духовних потреб людини та ін. Дисертант доводить, що саме працівники розумової праці здатні самі здійснювати виробничий процес, тобто генерувати нові знання, контролювати сукупний кінцевий продукт сучасного матеріального виробництва та процес створення нових технологій. Як результат – конкуренція та виробництво індустріального типу зберігаються нині лише у сфері простих масових послуг, де і концентрується низькокваліфікована робоча сила, неспроможна конкурувати з інтелектуальними працівниками в інших галузях.

Оскільки сутність будь–якого економічного процесу чи явища найбільш рельєфно кристалізується через його форми, то дисертант, керуючись дедуктивним методом наукового пізнання, конкретизує сучасні форми прояву інтелектуалізації виробництва у відтворенні суспільного продукту. До них автор відносить наступні: істотне зниження сировинної і частково енергетичної складової у вартості ВВП розвинутих країн світу; домінування високотехнологічних галузей та сфери високоінтелектуальних послуг у структурі ВВП та зайнятості робочої сили; формування в розвинутих країн світу сектору творчої (креативної, культурної) індустрії; превалювання сфери інформаційно–комунікаційних технологій (ІКТ) у створенні ВВП та доданої вартості у бізнес–секторі розвинутих держав світу; експортна переорієнтація країн–лідерів світового господарства на високотехнологічні товари та послуги; зростання частки інтелектуальної робочої сили у структурі зайнятості та ін., підкріплюючи дані тези відповідним статистичним та фактологічним матеріалом.

Процеси інтелектуалізації виробництва дисертант розглядає через призму широкого трактування категорії “виробництво”, яке включає не лише продуктивні сили, а й економічні відносини. Відтак – автор з’ясовує, яких змін зазнають відносини економічної власності під впливом інтелектуалізації виробництва, і приходить до висновку, що вони істотно модернізуються й починають носити дуалістичний характер. Дисертант розкриває багатовимірний прояв дуалізму нової якості відносин економічної власності, який виявляється, з одного боку, у можливості власника засобів виробництва (підприємства, корпорації чи держави) привласнити матеріальний (експліцитний) продукт інтелектуальної діяльності людини (ліцензії, ноу–хау, програмне забезпечення, патенти, бази даних, ділову та технічну документація тощо), а з другого, – у неможливості привласнити, скопіювати чи відчужити імпліцитне знання, яке становить фундаментальну власність людського ресурсу (унікальний спосіб мислення індивіда, його досвід, ментальність, духовність, мотивацію до творчої (креативної) праці та ін.).

В роботі обґрунтовано, що інтелектуалізація виробництва, яка на початку третього тисячоліття перетворилася на стійку закономірність розвитку світового господарства, не лише створила нові можливості ефективного використання всієї сукупності обмежених ресурсів, але й чітко окреслила головний свій виклик – нагальну потребу у пошуку країнами нових соціально–економічних форм підготовки та використання національного людського ресурсу, обумовлена зміною ролі людини у процесі суспільного виробництва, а відтак – висуненням нових вимог до якості людського ресурсу країн, рівня його освіти, знань, кваліфікації, компетенцій, продуктивності праці, здоров’я та креативного потенціалу. Виходячи з цього, передумовою створення стратегічних конкурентних переваг національних економік є на сьогодні масштабні матеріальні та духовні вкладення в людський розвиток, коли найважливіші структурні зрушення у відтворювальному процесі країн–лідерів світового господарства обумовлені, головним чином, зростанням капіталовкладень в людський ресурс.

Таблиця 1.

Масштаби та структура капіталовкладень в людський ресурс окремих країн ОЕСР



Країни

Фінансування освітньої сфери у 2004р.

Витрати на НДДКР,

у 2003р., % до ВВП

Фінансування системи охорони здоров’я у 2003р.

Витрати на соціальну сферу

у 2001р., % до ВВП

Інвестиції, вкладені у знання

у 2002р.,

% до ВВП

Витрати держав-ного сектору,

% до ВВП



Витрати приват-ного сектору,

% до ВВП


Щорічні витрати державного бюджету на 1 учня/студента, дол. США

Сукупні витрати,

% до ВВП


Державні витрати,

% до сукупних витрат



Витрати на охорону здоров’я на душу населення, дол. США




Початкова освіта

Середня освіта

Вища освіта







Австралія

4,53

1,44

5052

7239

12688

1,82

9,3

67,5

2699

18,0

4,1



Країни ОЕСР

5,62

0,65

4850

6510

10052

2,26



71,6

2394

20,77



Джерело: побудовано автором за: OECD Factbook 2006: Economic, Environmental and Social Statistics

На основі комплексного аналізу процесу інвестування в розвиток людського ресурсу розвинутих країн світу, дисертант виявив основні параметри щодо масштабів, рівня та структури капіталовкладень в розвиток людини та соціальну інфраструктуру, що її обслуговує. Так, упродовж другої половини ХХ ст. у кожній з провідних держав світу чітко кристалізувалася тенденція щодо структурних змін у сукупних капіталовкладеннях, коли у їх загальній масі діаметрально протилежно змінилися пропорції інвестицій у матеріальну та людську компоненти на користь останньої. Автором виявлено, що на сьогодні в системі державних витрат країн–ключових інноваторів випереджаючими темпами, порівняно з матеріальним нагромадженням, зростають обсяги фінансових вкладень в систему освіти, професійної підготовки та підвищення кваліфікації персоналу, охорони здоров’я населення, в НДДКР, у соціальну сферу, у виховання вільної та творчо обдарованої особистості та ін. (табл. 1), які виокремилася у самостійну, багатогалузеву сферу нематеріального нагромадження цих держав. Дисертант наголошує на тому, що вкладення в людський ресурс перетворилися нині в країнах–лідерах світового господарства у найефективніший вид інвестицій, підтверджуючи дану тезу, зокрема, показниками щодо фактичної норми віддачі від інвестицій в освіту, яка вдвічі перевищує норму віддачі від вкладень в акції та вп’ятеро – від вкладень в облігації.

Проведене автором дослідження взаємозв’язку між якістю людського ресурсу та особливостями інвестування в його розвиток довело наявність чотирьох рівнів формування національного людського ресурсу будь–якої країни: сімейний, особистісний, груповий (корпоративний) та державний. Аналізуючи інвестиційні чинники, які впливають на якісні параметри людського ресурсу країни, автор констатує, що людина завжди відчуває вплив найрізноманітніших факторів (політико–правових, економічних, технологічних, соціально–культурних, демографічних, психологічних), тому що якість людського ресурсу – це рекурсивна модель, ядро, на яке “нашаровуються” чинники від сімейних (рівень добробуту сім’ї, система її ціннісних установок та орієнтирів тощо) та особистісних (індивідуальні інтереси людини, її особисті якості та світогляд, загальний рівень економічної культури та ін.) до історичних, соціально–культурних, ідеологічних, національних та ментальних особливостей народу, до якого належить певна людина.

Дисертантом досліджено, що протягом останніх десятиліть чітко виокремилася одна з головних закономірностей суспільного розвитку – настійне втягування людського ресурсу у процеси транснаціоналізації через механізми наднаціонального його відтворення, якісного вдосконалення, міждержавного розподілу та використання. На думку автора, багатовимірний прояв транснаціоналізації людського ресурсу виявляється у концентрації інтернаціональних контингентів робочої сили на підприємствах ТНК, диверсифікації міграційних процесів у сучасному світі, формуванні глобальних стандартів щодо якості та структури людського ресурсу та інституціоналізації світового ринку праці і здійснюється на мікро–, державному, регіональному та глобальному рівнях.

Дисертант відзначає, що ключову роль у транснаціоналізації людського ресурсу відіграють нині ТНК, які перетворилися у найефективніших продуцентів активів людського ресурсу, оскільки здійснюють кадрову девелопментизацію відповідно до поточних та перспективних потреб виробництва, розширюють спектр фахових спеціалізацій, нарощують капіталовкладення у навчання та профе­сійну підготовку кадрів, в систему заходів щодо профілактики та зміцнення здоров’я працівників, забезпечення їх високих фізичних та психічних кондицій. Вони ж отримують найбільший економічний ефект від транснаціоналізації людського ресурсу, оскільки, володіючи потужним виробничим, фінансовим та науково–технологічним потенціалом, практично монополізували сегменти світового ринку найбільш кваліфікованої та професійно підготовленої робочої сили та наукових кадрів.

Що стосується державного рівня транснаціоналізації людського ресурсу, то держава формує адекватне середовище для ведення інноваційної діяльності, регулює ринок праці та сферу зайнятості, формує параметри міграційної політики та ін. Регіональний рівень транснаціоналізації людського ресурсу автор досліджує на прикладі Євросоюзу і розкриває форми її прояву, які виявляються в інтернаціоналізації науково–технологічної та інноваційної діяльності країн–членів, поступовому формуванні зони європейської вищої освіти, поглибленні інтеграційних процесів у гуманітарній сфері та диверсифікації залучення людського ресурсу в держави ЄС. І, нарешті глобальний рівень транснаціоналізації людського ресурсу представлений діяльністю міжнародних організацій, котрі функціонують у сфері трудових відносин (МОП, МОМ), та організацій і фінансово–кредитних інституцій, котрі регулюють та забезпечують фінансову підтримку міждержавного співробітництва у сфері освітніх послуг (Світовий банк, ЮНЕСКО та ін.).



У розділі 3 “Людський компонент стратегії підвищення міжнародної конкурентоспроможності України” здійснено комплексну оцінку сучасного стану національного людського ресурсу України за критеріями міжнародної конкурентоспроможності, з’ясовано фактори, які спричинили руйнівні тенденції в його розвитку протягом останнього десятиліття, та обґрунтовано конкретні напрями якісного вдосконалення людської компоненти у забезпеченні високого конкурентного статусу держави.

На основі аналізу основних кількісних та якісних параметрів людського ресурсу України дисертант констатує асиметричний характер в його розвитку. Так, кадровий потенціал та освітні надбання нашої держави – валовий показник охоплення населення навчанням (79,6% при середньосвітовому показнику 65%), значна частка осіб з вищою освітою у загальній чисельності населення країни, кількість сертифікованих програмістів, високий рівень математичної підготовки, підготовки у системі початкової та середньої освіти, тривалість освіти середнього працівника, відсутність гендерних диспропорцій у доступі до всіх рівнів освіти та ін. – в цілому відповідає стандартам розвинутих країн світу, є основою для динамічного розвитку в Україні найсучасніших напрямків фундаментальної та прикладної науки та дозволяє країні утримувати стійкі позиції у світовій інтелектуальній еліті. Про це свідчать належність держави до 3% найосвіченіших націй у світі, її четверте місце в “освітньому” рейтингу серед 133 країн світу, а також високий освітній компонент індексу людського розвитку ПРООН.

Разом з тим, дисертант відзначає, що протягом останнього десятиліття національний людський ресурс України зазнав істотної руйнації, проявами якої є декваліфікація та професійна переорієнтація працівників, істотне погіршення структури зайнятості та втрата кадрового потенціалу національної економіки, депопуляція та старіння населення. Серед факторів, які спричинили погіршення умов відтворення національного людського ресурсу України, дисертант виокремлює такі найголовніші з них, як: зниження обсягів виробництва в країні та доходів населення; зростання нерівності в доходах та рівні життя населення; руйнування державних систем освіти й охорони здоров’я; скорочення обсягів інвестицій в людський ресурс нації; активізація процесів трудової (передусім інтелектуальної) еміграції працездатного населення країни; невідповід­ність параметрів функціонування ринку освітніх послуг потребам ринку праці та ін.

Автором запропоновано основні напрями Національної стратегії розвитку людського ресурсу держави, що передбачають:



  • у блоці подолання бідності та підвищення добробуту українського населення: вдосконалення механізму державного регулювання доходів різних груп населення через реформування системи оплати праці та суттєве підвищення вартості національної робочої сили; докорінна зміна принципу формування заробітної пла­ти з її диференціацією відносно до якісних характеристик робочої сили; запровадження інституту мінімальної заробітної плати; суттєве скорочення диференці­ації доходів населення та ін.;

  • у блоці реформування системи освіти й науки: збільшення фінансових витрат на освіту та науку до рівня, не нижче 3% ВВП; вдосконалення механізму формування державного замовлення на спеціалістів та кваліфікованих працівників відповідно до потреб національної економіки та регіональних ринків праці; запровадження на державному рівні статистичної звітності для прогнозування поточних та перспективних потреб національного ринку праці у спеціалістах відповідних спеціальностей та професій; запровадження системи дос­тупних кредитів на освіту; підвищення якості освіти через модернізацію матеріально-технічної бази закла­дів освіти, забезпечення викладацькому корпусу достойної оплати праці; удосконалення організації навчального проце­су, зниження навчального навантаження на виклада­чів, забезпечення переходу до Болонської системи організації освіти; запровадження системи підсумкового фінансування навчальних закладів України як за обсягами прийому учнів чи студентів, так і за обсягами їх працевлаштування за отриманою кваліфікацією; формування у населення стійкої внутрішньої потреби у здобутті високого освітнього та культурного рівня та ін.;

  • у блоці реформування системи безперервної професійної підготовки українських кадрів: запровадження системи національних професійних кваліфікацій та стандартів та їх узгодженість з освітніми стандартами професійно-технічних та вищих навчальних закладів України; заснування в Україні професійних асоціацій на галузевому рівні з метою формування консолідованих стандартів і вимог щодо рівня кваліфікації спеціалістів того чи іншого профілю; створення асоціа­цій промисловців та роботодавців та поглиблення їх співробітництва з вітчизняними закладами освіти; запровадження механізму акредитації набутого працівниками професійного досвіду та неформальних знань; формування сучасної інфраструктури післядипломної освіти, яка б включала галузеві (корпоративні) та територіальні навчальні центри, а також вищі навчальні заклади, консультаційні пункти та представницькі органи; надання податкових пільг підприємствам залежно від проведеного навчання персоналу; відкриття індивідуальних навчальних рахунків та ін.

  • у блоці реформування міграційної політики: визнання за кордоном дипломів про освіту українських емігрантів; розширення внутрішнього платоспроможного попиту на наукоємну продукцію, стимулювання експорту наукоємних послуг, реформування системи оплати праці у науковій сфері; приєднання України до багатосторонніх та двосторонніх міждержавних угод у сфері трудової міграції, які б передбачали конкретні механізми захисту прав українських громадян–трудових мігрантів в частині пенсійного забезпечення, соціального та медичного страхування тощо; створення сприятливого режиму забезпечення переказів грошових коштів українських емігрантів на батьківщину та стимулювання їх ефективного залучення у вітчизняне виробництво;

  • у блоці реформування національної системи охорони здоров’я: розширення спектру добровільного медичного страхування; профілактична спрямованість діяльності медичної сфери з її орієнтацією на формування у населення здорового способу життя, створення здорових умов праці та побуту, активне впровадження валеологічної освіти населення; впровадження інституту сімейної медицини; гарантування державою рівня безоплатної медичної допомоги та запровадження її державного стандарту; диверсифікація джерел фінансування медичної сфери через урізноманітнення форм власності у сфері охорони здоров’я та лібералізацію умов для розви­тку приватного сектора; реструктуризація спеціалізованої медичної допомоги зі скороченням обсягів стаціонарної медичної до­помоги.

ВИСНОВКИ

У дисертаційній роботі здійснено теоретичне узагальнення та дано нове вирішення наукової задачі щодо розробки науково обґрунтованого механізму розвитку та якісного вдосконалення національного людського ресурсу України, як визначального фактору міжнародної конкурентоспроможності країни в умовах глобалізації. Міждисциплінарне дослідження сутності людського ресурсу, багатофакторний аналіз міжнародної конкурентоспроможності країн через призму розвитку людського ресурсу та аналіз впливу людського ресурсу на формування стратегічних конкурентних переваг країн дозволили автору сформулювати наступні висновки:



    1. Еволюційний підхід у дослідженні ролі людського ресурсу в забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країн на різних етапах історичного розвитку економічних систем дає підстави визначити сутність даної категорії різними теоріями та концепціями: філософські концепції та вчення (переважно філософське трактування ролі людини у створенні багатства з превалюванням моральних цінностей у суспільній та економічній діяльності індивіда); кількісна економіка (вартісна оцінка продуктивної функції людини); класична політекономія (трактування людини та її здібностей як своєрідного основного капіталу); неокласичні теорії (акцентування на морально–психологічних та біхейвіористичних мотивах трудової діяльності людини); теорії управління персоналом (особистісні риси індивідів як фактор їхньої мотивації та прийняття управлінських рішень); теорія людського капіталу (взаємозалежність розвитку людини та продуктивності її праці, людські параметри у визначенні результативності економічних процесів).

    2. Спираючись на сучасні парадигмальні засади філософсько–антропологічних, економічних, соціологічних та управлінських наук, можна стверджувати, що найбільш цілісною та адекватною у поясненні сучасного змісту і ролі суб’єктивного фактора в забезпеченні міжнародної конкурентоспроможності країн є інтегративна теорія людського ресурсу, яка органічно поєднує теорії потреб, когнітивні теорії та теорію людського капіталу, а також виокремлює провідну роль інтелектуального компоненту та здатності особистості до творчої, креативної діяльності.

    3. В сучасній субординації факторів міжнародної конкурентоспроможності країн людський ресурс слід виокремити в якості самостійного, ключового фактору забезпечення високого конкурентного статусу держав, а позиції країн у рейтингу конкурентоспроможності можна оцінити на основі аналізу, через призму “людського” виміру, визначальних факторів, які використовуються різними методиками (ВЕФ – технології, IМD – кінцеве споживання, вартість та якість життя, охорона здоров’я, вартість та характеристика робочої сили, характеристика населення, зайнятість, безробіття, освіта, суспільні цінності, чисельність науково-технічного персоналу та ін., Центру міжнародного розвитку при Гарвардському університеті – досконалість стратегій підприємств та якість бізнес–середовища; дослідницької організації “Європейський бізнес–форум” – ефективність промислового виробництва, динамізм ринку, політика країни щодо нововведень та соціально-політичний стан) при оцінці міжнародної конкурентоспроможності країн.

    4. За умов переходу розвинутих країн світу до постіндустріальної моделі економічного розвитку істотно змінюється роль людини у процесі суспільного виробництва, отже відбуваються суттєві якісні зрушення в умовах конкуренції між суб’єктами міжнародних економічних відносин на регіональному, субрегіональному та глобальному рівнях, а також загострюється й диверсифікується діючий інструментарій конкурентної боротьби між ними. Економічне зростання високорозвинутих країн та їх міжнародна конкурентоспроможність визначальною мірою обумовлюється інтелектуалізацією виробництва, де визначальним фактором прогресу стає освіта, знання, інтелект та креативні здібності, персоніфіковані у людині. Відтак – конкурентоспроможними в постіндустріальній економіці можуть бути лише ті країни, які найефективніше використовують у своїх конкурентних перевагах фактор “людський ресурс” через інтелектуальне “насичення” масових професій, створення сприятливих умов для всебічного, творчого розвитку людини та забезпечення високих параметрів фізичного, психічного та соціального здоров’я нації.

    5. У створенні стратегічних конкурентних переваг країн пріоритетного значення набуває інвестування у розвиток національного людського ресурсу. Упродовж останніх десятиліть найважливіші та найбільш значущі за своїми наслідками зрушення у відтворювальному процесі країн–лідерів світового господарства відбувалися у нематеріальній площині і були обумовлені, головним чином, зростанням як абсолютних, так і відносних обсягів фінансування в систему загальної та післядипломної освіти населення, в НДДКР, у систему охорони здоров’я та соціального захисту громадян, що дозволило забезпечити високі кількісні та якісні показники розвитку людського ресурсу, які “матеріалізуються” у відповідних стандартах інтелектуального та освітньо–кваліфікаційного рівня населення, високих параметрах фізичного, психічного та соціального здоров’я нації, адекватності пропозиції на ринку праці його потребам та структурі зайнятості тощо.

    6. Українська держава опинилася у міжнародному конкурентному середовищі, до якого національний людський ресурс виявився непідготовленим. Зниження обсягів виробництва в країні та скорочення доходів населення; зростання нерівності в доходах та рівні життя громадян; руйнування державних систем освіти й охорони здоров’я; скорочення обсягів інвестицій в людський ресурс нації; “сплеск” трудової (передусім інтелектуальної) еміграції працездатного населення країни; невідповідність параметрів функціонування ринку освітніх послуг потребам ринку праці – ці основні чинники зумовили погіршення якісних характеристик людського ресурсу України та каталізували руйнівні тенденції в його розвитку.

    7. Реалізація в Україні Національної стратегії розвитку людського ресурсу через подолання бідності та підвищення добробуту населення, реформування системи освіти, науки, охорони здоров’я, безперервної професійної підготовки українських кадрів та міграційної політики повинна підвищити не лише трудові можливості сукупного працівника національної економіки, ефективність його трудової віддачі та здатність освоювати інновації, культуру й якість праці, але й продуктивність економіки загалом та сприяти укріпленню позицій нашої держави у глобальній моделі міжнародного поділу праці.
1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка