Розділ Історія та сучасний стан розвитку екскурсійної справи в Україні 6



Скачати 426.31 Kb.
Сторінка3/6
Дата конвертації16.04.2016
Розмір426.31 Kb.
1   2   3   4   5   6

1.3 Сучасні умови та особливості розвитку екскурсійної справи в Україні


Нині туризм став звичним явищем, яке увійшло до повсякденного життя сотень мільйонів людей світу. У кожній цивілізованій країні, як зазначено у Гаазькій декларації по туризму, прийнятою Міжпарламентською спілкою ВТО (1989р), «по мірі створення туристичної інфраструктури абсолютною необхідністю стає розвиток на національному рівні загальної туристичної освіти для населення в цілому, і зокрема в школах». «Підготовка до туризму повинна поєднуватися з підготовкою громадянина до виконання свого громадянського обов'язку Підготовка туристичної практики могла б успіхом стати частиною процесу навчання молоді: введення туризму до навчальних програм є важливим елементом освіти і виховання» (Манільська декларація світового туризму, 1980 р.) [43, C. 51].

У цьому контексті, у світлі національного та культурного відродження України, розвиток національного туризму і екскурсій повинен активно сприяти розбудові державності і демократизації суспільства, духовному розвитку народу і особливо молоді, його багатовікових традицій гостинності.

Сьогодні, коли ми будуємо свою незалежну державу і маємо можливість досліджувати і вивчати архівні документи часів Української Держави і Української Народної Республіки перед нами постають невідомі сторінки нашої історії і, зокрема, історії розвитку екскурсійної справи.

Замість УНР у квітні-травні 1918 року на історичну арену вийшла Українська Держава, керована гетьманом П. Скоропадським. Відбулося створення урядів УНР, а потім Української Держави, до співпраці в яких залучалися представники національного свідомої української інтелігенції. Незважаючи на труднощі тогочасного життя, українська інтелігенція дбала про піднесення національної свідомості народу, й одним з найдієвих засобів у цій справі було визнано так званий екскурсійний метод [25, C. 99]. З цією метою за часів УНР у березні-квітні 1918 року при Міністерство народної освіти було створено Департамент позашкільної освіти. Екскурсійний відділ, очолила директор Департаменту, член Центральної Ради, видатний український педагог та діяч культури - Софія Федорівна Русова. Документи архіву свідчать, що працівники екскурсійного відділу вважали українознавство: «головним єдиним засобом національного виховання і пізнання України». Українознавство буде здобуватися шляхом екскурсійним, шляхом безпосереднього ознайомлення людей з предметом нашого національного добра [39, C. 57].

В своїй праці „Методика початкової географії" Софія Русова приділила багато уваги екскурсійному методу навчання. «Екскурсій, - пише вона, - має надзвичайне значення в сучасній методиці нової школи - є її життєвий нерв, її найкращий фактор пробудження цікавості до навчання».

При екскурсійному відділі були створені дві секції: історична і природнича, до складу яких увійшли відомі діячі і вчені того часу: міністр освіти В.Прокопович, міністр закордонних справ Д.Дорошенко, міністр шляхів М.Левицький, краєзнавці, мистецтвознавці і природознавці: Д. Щербаківський, М.Шарлеман, В.Артоболевський та інші.

Таким чином, біля витоків екскурсійної справи стояли дійсно цікаві особистості. Але, на жаль, було дуже обмаль часу, щоб широко розгорнути цю роботу. Екскурсія як метод дослідницької роботи застосовувалась в наукових установах України ще на початку XX століття. Так Полтавська вчена археологічна комісія працювала у двох напрямках - охорони пам'яток матеріальної культури та організації наукового їх дослідження. Все це досягалося шляхом організації експедицій, дослідницьких екскурсій і подорожей [39, C. 65].

На засіданні Археологічної комісії 24 квітня 1905 року мова йшлася про організації екскурсії з метою вивчення архітектури старовинних Храмів Полтавщини. На засіданні 15 травня 1905 року обговорювалася програма екскурсій Івана Зарецького та Євгена Серлюка по Придніпров'ю та Переяслівському та Золотоношському повітах з метою дослідження пам'яток старовини.

Набутий досвід утверджувався і пізніше, особливо у 20-х роках які позначились високим культурно-освітнім піднесенням, пошуками різноманітних форм і методів організації, наукових досліджень. Екскурсійний метод надавав можливості вченим досліджувати природні та історичні явища, в окремих регіонах, постійно розширяти діапазон пошукової роботи [6, C. 48]. Науково-екскурсійні дослідження сприяли організації виставок, музеїв, до яких шляхом проведення екскурсій залучались широкі верстви населення, зокрема учнівська молодь. Ознайомлення з цікавими експонатами викликало бажання глибше пізнавати історію рідного краю, безпосередньо на місцях вивчати пам'ятки історії та культури. Екскурсійно-виставково-музейна робота набувала все більшого розповсюдження і закладала підвалини для розвитку туристсько-екскурсійної справи, як соціального явища. З метою вивчення проблем історії України, краєзнавства, охорони пам'яток, рідної мови, науковці широко впроваджували екскурсійний метод. Створення при Всеукраїнській Академії Наук Комісій краєзнавства та філій наукових товариств надало поштовх для подальшого розвитку екскурсійної справи в Україні.

Таким чином, є всі підстави твердити, що 20-ті роки були періодом активного розвитку туризму. Екскурсії стали невід'ємним компонентом краєзнавчого руху, провідником якого виступали видатні українські вчені - М.Грушевський, М. Шарлеман, В.Щербина та багато інших, їх діяльність була спрямована на вивчення історії народу, його культури, творчості, пам'яток історії.

Проте науковим екскурсіям, як і краєзнавчому руху, в умовах міцніючої більшовицько-тоталітарної держави не судилося довгого життя [31, C. 48]. Основна маса провідних вчених-краєзнавців, а також ентузіасти краєзнавчого руху в областях були звинувачені у націоналізмі, проти них було спрямовано ряд політичних справ, вжито репресій. На початок 30-х років краєзнавство як напрям практично припинило своє існування, а з ним занепав і екскурсійний рух.

Однак, не зважаючи на це, розвиток екскурсійного руху у 20-х роках, який спостерігався у наукових сферах, відіграв позитивну роль. На ґрунті наукових і навчальних екскурсій зростав масовий екскурсійних рух, який посилився з деякою стабілізацією економічного становища людей. Він став провісником розвитку туристсько-екскурсійною справи в Україні.

У 1936-1960р.р. формується організаційна структура туризму - Центральна рада по туризму і екскурсіях при профспілках, ВАТ «Інтурист», БММТ «Супутник», дитячі туристсько-екскурсійні станції, клуби. Ці формування майже 60 років були монополісти в цій справі у Радянському Союзі [4, C. 97].

Вырезано.

Для приобретения полной версии работы перейдите по ссылке.

За 18 років, із здобуттям незалежності України і зміною ставлення до спадщини свого народу, було організовано більше половини історико-культурних заповідників, а саме 33. Найбільше їх було створено на протязі 1994 року - 11.

До Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включено Софіївський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерсько лавру, історичне середмістя міста Львова. Готуються для подання до ЮНЕСКО матеріали щодо інших пам’яток, зокрема міста Кам’янця-Подільського, Національного заповідника Херсонесу Таврійського, Чернівців, історичного середмістя Одеси включаючи оперний театр. Існують пропозиції, щодо подання і інших об’єктів, зокрема дерев’яних храмів Карпат, панорами правого берега Дніпра в Києві від Китаївської пустині до Кирилівських висот.

Нині мережа заповідників охоплює 18 областей, Автономну республіку Крим, а також Київ і Севастополь. Як і пам’ятки архітектури і містобудування, заповідники розміщуються нерівномірно. Розгалужену, ієрархічно структуровану, типологічно різноманітну систему заповідників створено на Львівщині, в Автономній республіці Крим, на Черкащині. Найбільше заповідників, як і пам’яток архітектури і містобудування у Львівській області – 8. На Черкащині розташовано 7 історико-культурних заповідників. 7 історико-культурних заповідників функціонує в Криму і охоплюють всі найважливіші історичні періоди розвитку Криму від Грецьких колоній: Національний заповідник “Херсонес таврійський” в Севастополі, до ХХ ст.: Коктебельський республіканський еколого-історико-культурний заповідник “Киммерія М.А.Волошина”. 5 історико-культурних заповідників діють в місті Києві, два із них занесені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. В Житомирській, Закарпатській, Кіровоградській, Одеській, Херсонській історико-культурні заповідники відсутні взагалі [11, C. 105].

На загал заповідна мережа в містах України недостатня для збереження міської спадщини. Сформована вона здебільшого випадково, без належного комплексного аналізу всієї історико-культурної спадщини України. В 1989-1990 роках ХХ століття в Державному науково-дослідному інституті теорії та історії архітектури і містобудування під керівництвом кандидата архітектури Т.Трегубової в процесі опрацювання Республіканського перспективного плану комплексної реконструкції районів історичної забудови був проведений комплексний аналіз всієї історико-культурної спадщини України. Був складений найповніший “Список міст, селищ і сіл України з цінною історико-культурною спадщиною”, що містив 1440 населених пунктів. Під час цієї роботи було визначено чотири категорії цінності поселень на основі інтегральної оцінки таких чинників, як наявність спадщини, історична значимість населеного пункту; категорія обліку наявних на його території пам’яток історії ті культури; збереженість історичного ландшафту. До першої заповідної категорії ввійшло 68 міст, хоча значно менше міст мають історико-архітектурні і історико-культурні заповідники. До другої категорії увійшли 95 міст, до третьої – 326, до четвертої – решта [7, C. 136].

Список історичних населених місць був затверджений постановою Кабінету міністрів України “Про затвердження Списку історичних населених місць України” від 26 липня 2001 року № 878. До списку були включені лише міські населені пункти – міста і селища міського типу і їх кількість становить 401 населений пункт [34]. В Україні продовжується робота по виявленню та дослідженню сіл з метою їх занесення до Списку історичних населених пунктів. При складанні Списку історичних населених місць були використані раніше напрацьовані матеріали. За основу були взяті офіційно затверджені списки історичних населених місць 1968, 1976, 1982, 1986 років. А також був використаний “Список міст і селищ України з цінною комплексною історико-культурною спадщиною”, який був поданий в додатку № 3 в “Інструкції до складання історико-архітектурних опорних планів населених місць України” цей список містив 375 населених місць України.

Проведений аналіз показав суттєву нерівноцінність різних регіонів України за кількістю міст і селищ міського типу, виявлених і внесених до Списку історичних населених місць України: є області лише з 4 історичними населеними пунктами (Миколаївська), а є області такі як Львівська, де зафіксовано 55 історичних міст і селищ міського типу. Після Львівської області найвищі показники мають Тернопільська, Івано-Франківська області та Автономна Республіка Крим. В Дніпропетровській, Донецькій, Запорізькій, Київській, Кіровоградській, Херсонській областях менше 10 міст і селищ міського типу включених до Списку історичних населених місць України. Середній показник в області становить 15-14 населених місць. Ці відомості відображені на рис. 2.1.

Пам’ятки садово-паркового мистецтва і пам’ятки ландшафтної архітектури - специфічні пам’ятки історії і культури, що охороняються державою і є невід’ємною частиною культурної спадщини українського народу. На законодавчому рівні ці пам’ятки були виділені в окремий вид тільки в законі України “Про охорону культурної спадщини” від 8 червня 2000 року № 1805-ІІІ. До цього часу в законодавстві пам’ятки садово-паркового мистецтва розглядалися в сукупності з пам’ятками архітектури і містобудування.

Аналіз списку парків-пам’яток садово-паркового мистецтва засвідчує нерівномірність розташування історичних парків по всій території України. Найбільша кількість парків, що мають статус парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва знаходиться в Вінницькій, Хмельницькій областях, Автономній республіці Крим та місті Києві. В Донецькій області жодному з існуючих парків не надано статус парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва [32, C. 91].

В Україні збереглися унікальні палацово-паркові ансамблі, садиби. Ахітектурно-містобудівна спадщина в багатьох областях представлена палацово-парковими ансамблями, садибними комплексами (рис. 4.). Найбільше їх збереглося на Вінниччині. Унікальні палацово-паркові ансамблі ХVI – XX століть представляють спадщину Криму: Ханський палац в Бахчисараї, комплекс споруд палацу в Лівадії, Кузнецовський палац в Форосі, комплекс палацу М.Воронцова в Алупці та інші.

Проведений детальний аналіз пам’яток архітектури і містобудування дозволяє узагальнити відомості про історико-культурний потенціал регіонів України.

Львівська область є найбільшою за кількістю пам’яток, їх різноманіттю і збереженістю архітектурно-містобудівної спадщини області. У Львівській області збереглися споруди княжої доби. Архітектурно-містобудівна спадщина представлена всіма типами споруд від княжої доби до середини ХХ століття. В області на державний облік взято 3431 пам’ятку архітектури і містобудування, 6 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва. 55 населених місць занесено до списку історичних міст України. На території області розміщено 8 історико-культурних заповідників (в тому числі 2 історико-архітектурні заповідники). 12 червня 1975 року у місті Львові був організований перший в Україні Державний історико-архітектурний заповідник, що охопив увесь центр Львова. В кінці 1998 року історичне середмістя було включено до списку всесвітньої культурної спадщини ЮНЕСКО. Аналіз розташування пам’яток в області показав, що 60 % пам’яток архітектури і містобудування національного значення розташовані у місті. При цьому 69 % від загальної кількості пам’яток, що розташовані у містах, розміщуються у великих містах [47, C. 187].

Архітектурно-містобудівна спадщина столиці України міста Києва охоплює широкий хронологічний діапазон пам’яток архітектури і містобудування ХІ – ХХ століть. Найціннішими є пам’ятки доби Київської Русі, Гетьманщини (українське бароко), класицизму та історизму. Архітектурна спадщина радянської доби визначається найпрестижнішими урядовими будівлями. У Києві на державний облік взято 719 пам’яток архітектури і містобудування, з них – 390 національного значення. Відомо понад 600 нововиявлених пам’яток архітектури, які, після відповідних досліджень, будуть узяті на державний облік. В Києві створено 5 історико-культурних заповідників і 2 музеї на базі комплексів історико-архітектурної спадщини. Два комплекси – собор Святої Софії з прилеглими монастирськими будівлями та Києво-Печерська лавра - включені до Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО. 10 парків мають статус парку-пам’ятки садово-паркового мистецтва.

Унікальна архітектурно-містобудівна спадщина збереглася в Автономній республіці Крим. Вона представлена античними пам’ятками (з IV ст. до н.е.), середньовічними фортецями, печерними містами, сакральними спорудами різних релігій і конфесій, палацово-парковими ансамблями ХVІ – XX століття. На державному обліку в Криму перебуває 742 пам’ятки архітектури і містобудування, з них 193 пам’ятки – національного значення. На території Криму діє 7 історико-культурних заповідники. До списку історичних населених місць включено 30 міст і селищ. В Криму збереглося 9 парків-пам’яток садово-паркового мистецтва [12, C. 84].

За кількістю пам’яток архітектури і містобудування, що внесені до Державних реєстрів останнє місце посідає Запорізька область. На державному обліку в цій області перебуває всього 28 пам’яток архітектури і містобудування, з них – 5 національного значення. До списку історичних населених місць включено лише 6 населених пунктів. Хоча в області функціонує 3 історико-культурних заповідники: Національний заповідник “Хортиця”, Державний історико-археологічний заповідник “Кам’яна могила”, Історико-архітектурний музей-заповідник “Садиба Попова” у м. Василівці.

Таким чином, розглянувши, історико-культурні памятки як пріоритетний вид ресурсів в екскурсійній діяльності., можнга сказати наступне. Функціонує 61 історико-культурний заповідник, 13 з яких мають статус національних. До Списку всесвітньої спадщини ЮНЕСКО включено: Софійський собор з архітектурним ансамблем, Києво-Печерську лавру в м. Києві, історичний  центр  м. Львова. 

До 70 % об'єктів культурної спадщини перебуває в незадовільному стані (кожен десятий об'єкт в аварійному) та потребує проведення робіт з реставрації або реконструкції,  облаштування  для туристичних відвідувань.

1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка