Розділ IIІ. Емоційно-вольові засади педагогічної майстерності



Сторінка4/6
Дата конвертації29.04.2016
Розмір1.04 Mb.
1   2   3   4   5   6

Розділ IV. МЕТА ПЕДАГОГІЧНОЇ ДІЯЛЬНОСТІ

Розглядаючи підходи до проблеми мети діяльності, ми відштовхуємось від твердження Д.Дьюї про те, що відсутність мети – то є суцільний безлад, нісенітниця. І в зв’язку з цим і особливостями педагогічної діяльності ми стверджуємо не більш правомірність постановки мети, але неодмінне її уточнення конкретними завданнями: навчальними, виховними, розвивальними. Справедливість такоо підходу пояснюється і підтверджується усім ходом соціального й педагогічного напрямків діяльності. Бо якщо виховання і навчання нічого не здатне змінити в житті, то навіщо тоді вони? І чи слід витрачати кошти на утримання системи шкіл, університетів, якщо вони не здатні змінювати життя на краще?

Мета навчання івиховання є вмотивована, реальна, життєво важлива реальність, щоб дійсно допомогти вчителеві розв’язати всі завдання, поставлені життям. М.О. ДОбролюбов (1836-1861) написав книгу “Вопросы, заданные жизнью”, а хірург М.І.Пірогов – “Школа життя”, Т.І.Гончарова із Сант-Петербурга своє дослідження визначила назвою: “Уроки истории – уроки жизни”, а Ш.О. Амонашвілі всю свою педагогіку висловив у словах книги: “Я люблю Вас, діти”.

Якщо уважно почитати та проаналізувати все, що створено генієм народу, то побачимо, що все спрямувалось на те, щоб діти росли розумними, красивими, щасливими, і щоб вони навчились.

Б
4.1. Про формування педагогічних цінностей.
удь-яка світоглядна, а разом з тим і освітня парадигма в історії проходить декілька етапів: становлення, завершення і, нарешті, статики, коли вона стає млявою, задубілою і заважає розвитку. Сучасна епоха характеризується процесами становлення нових парадигм у філософії і теорії освіти. Вони взаємопов’язані і ускладнені різноманітністю і суперечністю вихідних начал і висновків. Одначе їх спільність – підкреслити практичну реалізацію найновітніших ідей і концепцій у практиці освіти; це мабуть, відмітна риса філософствування століття, що відійшло у вічність.

Філософія кінця ХІХ і особливо ХХ століття після світових воєн і засилля тоталітарних режимів, із всією очевидністю і біллю усвідомлює “загубленість” і розгубленість та одинокість людини у ворожому для неї світі, втрату звичних захисних ніш – оселі, сім’ї, Батьківщини, зростаючу відчуженість від природи, влади, продуктів виробництва, від самої себе. Вона шукає пояснення причин такої ситуації, можливостей і способів виходу з неї. Пошук шляхів до цілісного світу і людської належності до нього з неминучістю веде філософську думку нашого століття до проблем освіти і виховання.

Слід звернути увагу на філософські ідеї, які можуть стати вихідними у побудові сучасної освітньої парадигми, передусім у напрямку “Філософія життя”. Вони народжуються як опозиція класичному раціоналізму, реакція на кризу механістичного природознавства, усвідомлювану в кінці минулого століття як відповідь на потребу в онтологічному виправданні людської присутності.

Нами зібрано великий і переконливий історико-педагогічний матеріал, який ілюструє й підтверджує ідею щодо можливостей постійного розквіту, гармонійного розвитку особистості під впливом організованого виховання на основі єдності фізичних і морально-естетичних і духовних можливостей, вдосконалення усіх сутнісних сил людини та у відповідності до свідомо поставлених мети й завдань освіти. І чим вище рівень загальної і спеціальної освіти, яка спирається на провідні наукові досягнення й адекватні методологічні позиції, тим більше ймовірною є можливість досягнення кожним вихованцем, студентом, уже зрілою людиною, спеціалістом своєї власної вершини, що веде до задоволення моральних і матеріальних потреб. В різні періоди життя вони бувають різними. Стає очевидним, що рівень загальної і спеціальної освіти спеціаліста, керівника, еліти, що спирається не провідні науково-методологічні позиції, не є незмінним. Він є рухливим. Загальну планку людина завжди може свідомо підняти та чітко побачити можливості подальшого вдосконалення. Реальною є можливість досягти своєї вершини, успіху в різних видах діяльності, як це робили успішні люди й раніше. І навіть більше того: вершина, пік живої реальної природи, який визначається певними контурами, досягається простіше й швидче. Але досягнення моральної, духовної інтелектуальної вершини, в тому числі опанування професійною майстерністю, зміцнення здоров’я, морально-духовного розвитку є постійним, динамічним, бо воно не має жодних видимих меж чи обмежень. Духовність не знає меж, “Совершенство не знает границ!” – вигукнув класик. І чим більше ми знаємо, тим більші відкриваються можливості для сходження на свою вершину. Таємничість душі й велич духовності окремої людини знаходяться у невидимих зв’язках з усіма іншими людьми. Могутність почуття любови й благородства, усвідомлені й прийняті особою, можуть об’єднувати людей для досягнення успіху, створення злагодженого співіснування на основі гармонії, яка відкидає конфлікт, суперечки, війни та відкриває дорогу до вічності. Для вчителя почуття співчуття взагалі є вихідними позиціями для опанування основами професійної майстерності. Оволодіння акмеологічною парадигмою для вчителя є показником його професіоналізму. Якщо людина, як про це написав М.О. Бердяєв, є неповторною і незбагненою особистістю, то дитина, учень містить у собі ще й той феномен зростання (фізичного, морально-духовного, емоційного), що вимагає від учителя готовності до постійних змін методики навчально-виховного впливу, оцінювання результатів орієнтації на індивідуально-особистісні відмінності.

В попередньому розділі вже йшлось про педагогічну систему К. Істоміна, а, на жаль, ще не набуло розповсюдження. І це зрозуміло, що його книги видавались тиражем у 1-2 примірниках. А коли Петро І звернувся до Святого Синоду з проханням написати книгу для мирян про Віру, Надію і Любов та читати її в храмі для віруючих, то він керувався тим, що у нас “з цим щось не все гаразд”, особливо з останнім доброчинником. А після невеликої перерви він видав наказ про перевидання “Букваря” К. Істоміна масовим тиражем: аж у 20-ти екземплярах. Мабуть цар зрозумів високу виховну цінність і Букваря К. Істоміна (точна дата випуску відсутня), і освітній сенс “Книги вразумлєнія” та і всіх тих повчальних віршів, у яких автор не тільки не цурається ідеї досягнення успіху в житті (хоч сам він перебував у сані ієромонаха), але й пропонує відповідні для цього шляхи, які є посильним для кожного. Називаючи шляхи, які ведуть до успіху, він називав обов’язковими для виконання і заповіти Христа та утримання від семи смертних гріхів та послідовне й неухильне дотримання вимог вічних моральних доброчинників, якими є: Віра, Надія, Любов. Успіх, уміння поставити та намагання досягти мети, самореалізуватись у житті для кожної людини є таким же реальним, а іноді й неусвідомленим станом, який існує об’єктивно і до якого кожен іде своєю стежиною, шукаючи можливість бути щасливим. Спускаючись до практики навчання і виховання “успішних” особистостей, до досвіду передових педагогів, до яких, без сумніву, крім названих, відносяться і Я.А. Коменський з його “Великою дидактикою”, і І.І. Мечников з його “Етюдами оптимізму”, і А.С. Макаренко та В.Ф. Шаталов з їхніми принципами опори на позитивні почуття і ідею “переможного” навчання та досвід сучасних талановитих педагогів з формування педагогічної майстерності у студентів Полтавського та Харківського державних педагогічних університетів та багатьох інших підтверджують можливість досягнення успіху навчально-виховними, педагогічними шляхами. Для майбутнього громадянина вчитель розкриває перспективи росту, досягнення успіху в професійній діяльності і в приватному житті. Не маючи змоги утриматись від методичних рекомендацій, подаємо їх нижче. Вони втілюють у собі і ті надбання, які вже стали відомими і ті, що ще чекають свого осмислення, але вже дають позитивний результат. Подаємо їх як набір таких умов, які майже повністю може створити кожна особа, що бажає та має намір, певні задатки стати успішною людиною: спеціалістом керівником, щоб мати успіх, а вчителеві ще й розв’язати завдання підготовки учнів до активного пошуку свого місця в житті.

Ось ці умови:

1. Мир і спокій, урівноваженість і гармонія стосунків з навколишнім світом, відчуття затишку на всіх рівнях існування: в сім’ї, на роботі, в міському транспорті.

2. Фізичне й морально-духовне здоров’я: відсутність захворювань, внутрішнє переконання, що все можеш (у рамках розумного). Всі рамки завжди є рухливою компонентою: вони можуть розширюватись, рамка – підніматись (свідомо чи підсвідомо).

3. Відмова від негативних дій, думок, намірів: віра в силу позитивної енергії, а звідси – тільки позитивна, урівноважена поведінка.

4. Урівноваженість моральних і матеріальних потреб і можливостей, пошук їх виникає задоволення, або негайна відмова, якщо хоч якась напруга в роботі, в сім’ї, коли з’являється спокуса боротись, щоб перемогти. Наша методика спирається на досвід людей, які домагались успіху саме тому, що поступились своїми інтересами в ім’я злагоди, співробітництва, доброчинності.

5. Визначеність сенсу життя і найближчих завдань, які можна розв’язати. На зустріч з Долею необхідно йти, уважно розглядаючи шляхи-дороги, які можуть бути тільки чесними, порядними.

6. Постійне сподівання на краще, надія на успішне розв’язання проблеми: готовність до упорядкування намірів і бажань, розташування їх за рівнем важливості й доступності виконання, поступовість, виваженість дій і благочинність намірів..

7. Створення позитивного ставлення до всього, що входить у поняття трьох вічних доброчинників, якими є: Віра, Надія, Любов.

Об’єднує всі перераховані умови знання про них, інформація, яка, можна сказати, є першою сходинкою до своєї вершини.

Визначення семи умов успіху у Б. Трейсі і в книзі О.Г. Романовського й В.Є. Михайличенко багато в чому співпадають з нашими, крім одного: врахування етнічної культури кожного народу. У нас – слов’янського, об’єднаного спільною історією російсько-українського менталітету, для якого характерною є перевага морально-духовного над матеріальним. В історії нашого народу зустрічаються навіть такі ситуації, коли моральний затишок оцінювався вище, ніж матеріальні вигоди. Відомі випадки, коли вельможне панство відправлялось інкогніто до храмів, монастирів, притулків для знедолених, щоб подати милостиню їм, поспівчувати та втішитись до них щирою любов’ю і відчути себе такими, від яких чекають реальних ознак турботи, що є ознакою і атрибутом любови.

Залишаючи ідею успіху як об’єктивно й суб’єктивно доступну для реалізації, ми відмовляємось від відвертого прагматизму, а замість нього пропонуємо пошук духовного та морального затишку через визначеність доброчинності в усіх службових і приватних справах. Поблажливість і доброчинність завжди відрізняли справжню еліту. Не успіх будь-якими засобами за принципом: мета виправдовує будь-які засоби, але сама доля і успіх ідуть назустріч добродійному керівникові, чуйному, добропорядному лідеру, щедрому та багатому хазяїнові, талановитому акторові.

Переконливими є результати дослідження і І.І. Мечнікова про роль “позитивного” знання та М.О. Лосського про ідеї абсолютного добра, які володіють реальною спонукальною силою та ведуть людину до успіху. А пошуки й відкриття А.В. Мартинова про надзвичайні духовні здібності людини, переконують нас у безумовній і високій місії педагогічної діяльності. Озброєна позитивним знанням людина може шукати свій власний сповідальний шлях, свою вершину, не розкидаючи, не розчищаючи ті дороги, які вже обрані іншими людьми. “На чужому горі своє щастя не збудуєш”, –говорить народна мудрість українського народу. На жаль, до менталітету нашого народу належить і така “крилата” думка, як: “нехай у Івана корова здохне” (найзаповітніше бажання сусіда), або “два українця – три гетьмана” та ін. І тут акмеологічна парадигма виховання дає в руки педагога, професора таке знання, яке стверджує ідею, що тільки доброчинність, порядність, справедливість забезпечують особі успіх, щастя, стежку до вічного морально-духовного затишку, втіхи та насолоди життям. Безумовно, виникає питання: а якщо людина не хоче в рай, не вірить, відкидає саму думку про те, що це буде, має право бути? Відповідь у нас така: вчитись бачити, чути, розуміти, вірити й рухатись до щастя, або зупинитись, щоб замислитись, подивитись навколо, щоб побачити свій вільний, ще ніким не зайнятий шлях до успіху.

На наш погляд, нещасливі люди дуже рідко знаходять шлях до успіху, а якщо й досягають його, то вже в похилому віці, а то вже й будучи обтяженими хворобами. Нещастя, хвороби людина накликає на себе сама своїм песимізмом, агресивністю, цинізмом, а потім шукає винуватця. А його немає, не видно, бо нещасливець є сам творець і нянька свого нещастя. Такі роздуми наводять на думку про місію вчителя: він є провідною ланкою, що єднає покоління, а для кожного учня саме вчитель відкриває двері в світ, наставляє його на пошук своєї власної вершини. Хороший педагог наставляє на постійний пошук, бо межі людських можливостей ще не зафіксовано.

Перевіреними й виправданими є ще й такі умови, які випробувались віками, уточнювались нами, іншими педагогами, і які можна приєднати до попередніх, щоб допомогти вчителеві озброїтись високим рівнем морально-духовної вершини. І тут історія педагогічної науки дає такі шляхи розвитку, якими є:

1. Поінформованість, опанування знаннями, постійна й неперервна освіта. Сьогодні АПН України фактично, а не тільки формально (як це було колись, коли існував УНДІП), став провідним науковим центром вивчення і дослідження можливостей освіти, спрямованої не тільки на навчання, виховання, освіту, але й на постійне вдосконалення рівня професійної майстерності й соціального захисту, формування української еліти, керівників вищого рівня. Творча частина науковців України сьогодні одержала щасливу можливість об’єднуватись навколо АПН, щоб успішно рухатись у пошуках ефективної методики навчання і самоосвіти, що ведуть людину до успіху, кожного – до його вершини. Знання, інформація, донесена до учня, студента, фахівця про його потенційні і реальні можливості щодо досягнення успіху, є першим кроком до нього. Позитивні знання, за І.І. Мечниковим, є основою суспільного й соціального розвитку взагалі. Це відкриття зроблене ним в кінці 19 століття. А на порозі 20-го, буквально в 1902 році він ображеним покинув рідну країну та виїхав за кордон. І там написав свою оптимістичну педагогіку й прославився в світі не тільки як талановитий мікробіолог, але й як учений-педагог зовсім нового напрямку, яким є педагогіка успіху, подолання зла, хворобливості позитивними думками й добрими вчинками, оптимістичною педагогікою.

2. Відмова від інтриги та створення умов (морально-етичних, соціальних, педагогічних) щодо попередження виникнення будь-яких конфліктних ситуацій, всемірне запобігання, нейтралізація, негайне розв’язання будь-якої напруги. Попередження катастрофи, пошук компромісу, толерантність поведінки й намірів, прагнення до злагоди, співпраці, поблажливе ставлення один до одного не тільки кожному обіцяють успіх, але й єднають людей, формують доброчинні стосунки, взаємопорозуміння. Відмова від насилля є показником мудрості вчителя, керівника, лідера. Згадаємо хоч би події 200-літньої давності. Славному Російському генералові О.П. Єрмолову (1777-1861) царицею Катериною ІІ (1729-1796) було видано наказ “усмирить чеченцев”. І відданий престолу полководець активно почав “усмирять”, але швидко переконався, що “чеченцев усмирить нельзя” і запропонував їх знищити. Історія переконує, що і через два століття ні чеченців, ні ірландців (Велика Британія), ні кашмірців (Індія) ні “усмирить”, ні знищити неможливо: з ними належить шукати злагоди, порозуміння, йти до компромісу. Педагогіка, що спирається на акмеологічну парадигму, здатна вчити й виховувати успішних людей, із числа яких формується еліта, здатна успішно керувати країною, управляти соціально-економічними й політичними процесами так, щоб не допускати виникнення напруги в суспільстві. Успішний і порядний педагог буде сприяти вихованню урівноважених і розважливих людей та таких, що прагнуть до компромісу в ім’я самозбереження, перш за все, в ім’я Миру й злагоди в усьому світі.

3. Тренінг, який сьогодні перебрався з Америки в Японію, з цивілізованого інтелектуального Заходу на інтуїтивний Схід, є важливим кроком (кроками) до перемоги. Але педагогічний тренінг можна визнати ефективним, на наш погляд, тільки в поєднанні з позитивною внутрішньою установкою на перемогу, на досягнення успіху та бажаних результатів у відповідності до вимог часу. В Україні ні тільки східний, ні тільки західний варіанти не діють. В нашій державі наш етнос володіє власною інтуїцією, має власний розум. А розум українця – то є безмежна кількість варіантів розв’язання завдань. І цим варто користуватись і вчителеві, а для цього необхідно доторкнутись до самого знання. Знати про це, враховувати свої можливості та намагатись рухатись далі з наміром перемогти.

4. Постійне вправляння у мистецтві мовленнєвої культури. Слово – це теж дія, сильна, разюча “О, злые языки, сильнее пистолета” (О. Пушкін). Існує потреба у створенні спеціального курсу мовленнєвої культури для підготовки спеціалістів. З якої формується спеціаліст вищої гуманітарної професії, до якої належить учительська професія. Наші аспіранти й докторанти провели цікаве дослідження щодо впливу мовленнєвої культури на професійну майстерність і на досягнення успіхів у педагогічній діяльності (Е.Г. Полатай, В.Г. Пасинок). Для вчителя, керівника слово, лексичне багатство, як і постава голосу (оволодіння елементами театральної педагогіки й акторської майстерності) є необхідним, щоб не тільки себе “подати”, але словом, розпорядженням, своїм виступом переконати колег у своїй правоті, повести колектив до нових успіхів, наставити учнів на продуктивну дію. Слово володіє сильною енергетикою. Воно є матеріалізованою, а тому діалектичною, бо в ньому втілюються певні ідеї, що пронизуються відповідними мотивами, діями: називанням, закликом, переконанням, визначенням і означенням. Слово єднає людей чи роз’єднує навіки. Словом можна вбити людину й словом можна повернути її до життя.

Окремо слід говорити про культуру мовленнєвої діяльності в сучасних умовах. Утримуючи й зберігаючи досягнутий рівень мовної культури, не варто триматись за архаїзми, відкидати слова іноземного походження, якими користувався і продовжує користуватись увесь світ і які є зрозумілими без перекладу й для кожного пересічного українця. Співпрацівник АПН України П. Щербань в державному періодичному виданні категорично заперечує все те нове, що з’являється при називанні відкритого феномену, нового по суті, якого раніше не було названо. Він заперечує, наприклад, і такі терміни, які вже стали загальноприйнятими, увійшли в науковий обіг в усьому світі, в Україні, як-то:

- педагогічні технології;

- телеологія педагогіки (успішна педагогіка, педагогіка успіху);

- онтопедагогіка; (педагогіка особистості);

-і нвайронментальна педагогіка (навчання жити в злагоді з довкіллям і з собою ) та ін.

Наш опонент заявляє, що замість “інвайронментальної педагогіки” слід вживати “педагогіка довкілля”. Але останнє не вичерпує повністю поняття “інвайронментальності”. Останнє є більш широким. В ньому не тільки довкілля, але й увесь видимий і невидимий простір з його енергетикою та поєднанні з індивідуально-особистісною.

Крім того, якщо ми оголосили рух у світовий простір, а перераховані поняття вже стали робочими, починаючи з середини минулого століття, то чи варто нам створювати щось своє? Вже існує відповідна література. Науковці США, Японії, Італії вже давно користуються цими термінами. Навіщо нам відмовлятись від них?

Що пропонують опоненти нових термінів (а значить і нових підходів)? Вони пропонують рух назад, що є просто неможливим і не цивілізованим підходом до справи. Навіщо, наприклад, пропонувати “літовище”, якщо протягом століття українці користувались словом “аеродром”, чи “аеропорт”? Таким же неблагозвучним є “слухавка” замість “трубка”, або слова, що вмістили в себе елементи польської вимови замість спільних слів з російськими, які вже стали українськими. Пропонувати польський елемент, який був колись (до входження України в Союз) замість російського пояснити з погляду здорового глузду неможливо.

Таким чином, понятійна визначеність, дотримання загально-наукових термінів, прийнятих у світі, є обов’язковим завданням учителя і ознакою відповідності й адекватності поведінки і вченого, і того, хто керує цим процесом та позитивно впливає на результати діяльності. Невизначеність чи неточність, агресивне заперечення позиції іншого містить у собі велику руйнівну, знищувальну силу. Категоричність, нетерпимість до позиції іншого автора знесилює самого агресора, бо його суперечливість руйнує позитивне начало, знесилює боротьбою, викликає недовіру, заперечення самого такого ставлення з боку інших учасників діяльності.

Принцип гармонійності, обґрунтований проф. В.М. Князєвим (Київ), може увійти складником у реальний процес онто-інвайронментального виховання. Але він не може замінити чи закреслити всі інші закони й принципи, в яких відбивається ідея про єдність і боротьбу протиріч, заперечення заперечення та ін. Деякі вчені пишуть і говорять тільки про “єдність”. Я думаю, що визнання ідеї гармонізації, як провідної, може допомогти успішно розв’язувати протиріччя найгуманнішим способом у соціальному, суспільному вимірі та навчити вчити всіх дітей і майбутню еліту діяти цивілізованими методами та домагатись злагоди з природою, у суспільстві, в світі взагалі.

Зберегти культуру, мистецтво, цивілізацію допоможе “поблажлива” педагогіка, яка дає шанс кожному учасникові навчально-виховного процесу будь-якого виду навчального закладу, виду діяльності (навчальної, виробничої, громадської) досягти успіху, шукаючи “свою вершину” та власний сповідальний шлях до неї, проявляючи обережність до всіх інших учасників. І рухатись до успіху можна всім, іноді разом, а деколи й поодинці, але при цьому важливо зберігати намір шукати тут своє місце, а не стояти десь на перехресті та закривати дорогу іншим. Кожному краще шукати свою “вершину”, а не залазити на чужі та починати там впроваджувати якісь свої порядки, розмітати, змітати все, що попадається на очі. Немає нічого більш руйнівного для вчителя, ніж заперечувати здібності учня до будь-якого виду діяльності та досягнення ним успіху.

Власне соціальний сенс та гуманітарний характер діяльності “ХПІ” і є визначальним. Саме така діяльність і такі проекти свідчать про високий рівень науково-дослідної роботи національного технічного університету “ХПІ” та переконує, що акмеологічна парадигма є цілком реальною. Високий рівень керівництва науковими пошуками в “ХПІ”, підтримка перспективних проектів ректором дозволяє кожному науковцю долати шлях до своєї “вершини”, що й переконує всіх зацікавлених у тому, що акмеологічна парадигма в педагогіці є цілком реальною і перспективною. Якщо заборони чи перешкоди позитивному науковому пошуку немає, то це й створює умови для досягнення власної вершини, “піку” своєї творчої діяльності кожному члену наукового закладу.

Три вічних доброчинники, які витримали випробування історією і перевірені досвідом відомих педагогів у різних країнах і в Україні, визнані наукою, і сьогодні є високою цінністю, володіння якою виявляється корисною для практичної діяльності вчителя, творчого самовдосконалення, руху до успіху. Провідна ідея авторів і організаторів Педагогічних читань в Алушті про силу і матеріальність ідеї вічності, яка втілює в собі Красу, Любов, Віру, Молитву уособлює у собі зв’язок людини з вищими ідеями, ідеалами, зі Світом і Всесвітом. Ці ідеї єднають покоління, країни та континенти, роблять людей успішними та щасливими, унеможливлюють напругу, революції, війни. Цивілізація знає різні війни, революції, катастрофи, які ніколи й нікого не зробили щасливими. Є один тільки принцип, ідея, яка забезпечує шлях до успіху – це порозуміння, прагнення до гармонії, вічної злагоди.

Людина і її свідомість не вичерпуються раціональністю. Вони зумовлюються потребами, емоціями, почуттями, інтуїцією, підтримуються глибинами безсвідомого. Пізнання, одна із функцій свідомості, розгортається як ціннісне, любовне відношення до світу, яке співприродне людині, пов’язує її з Божим актом любові – загальною основою ставлень людини до світу речей і явищ буття.

Мудрі думки! Вічна цінність – Любов! Любов без умов, без думки про корить чи винагороду. Вона ні від чого і ні від кого не залежить, не знає віку, не враховує помилки, не ставить умов, а просто є і цим допомагає учневі перемогти все.

Саме безумовна, непідкупна, незалежна любов об’єднує і робить рідними і щасливими людей, повертає їх до Природи, виповняє блаженством і вічністю. Вона, як зірка, промінь, провідник, що веде і спрямовує людину по стежках життя, піднімає хворих, дає надію, віру.

Практичний вихід із стану відчуженості, екзистенціальної кризи, якими характеризується культура ХХ століття, антропологія вбачає в самій людині, що встановлює свої “любовні” стосунки, ціннісні зв’язки з реальністю – людьми, суспільством, структурами і силами духовного світу, культурою. Умова набування цілісності – довір’я до буття: внутрішні стани відкритості, надії, вдячності, терпіння, очікування і втіхи у відношенні до минулого, теперішнього і майбутнього.

Основні загрози сучасному людству і людині: деградація особистості як індивідуальності і перетворення її в об’єкт; бюрократизація життя; політичний, економічний, духовний тоталітаризм; не утримуване прагнення до успіху в умовах ринкової конкуренції; розчинення індивідуального в масовому.

В цих умовах головне завдання особистості – визначити власну “міру життя”, навчитися розуміти смисл того, що відбувається, ставитися до нього з позиції власних можливостей і цілей, виробити особистісні критерії існування. У зв’язку з цим ціль освіти – здатність до самостійного судження, вироблення поступку до здійснення його у дії.

Необхідно будувати цілісний процес набування знань, адекватних життю, створювати органічний комплекс гуманітарно-соціально-історичних, природно-наукових і художніх дисциплін, об’єднаних єдністю гуманістичних смислів і духовно-моральних цілей.

Своєрідний культурно-історичний універсалізм акмеологічної парадигми і її оптимізм базуються на визнанні загальнолюдських цінностей. Свобода, справедливість, достоїнство особистості, її невід’ємне право на життя і соціальний захист, право народів на культурне і на політичне самовизначення є системою життєзабезпечення людства. Освіта – та сфера соціокультурної життєдіяльності, де реалізується становлення духовно зрілої, моральної особистості, здатної відповідати за долю держави, її народу, нації, культури, захищати загальнолюдські цінності, творити цілісний, гуманний світ за “людською мірою”.


З
4.2. Педагогічні передумови новітньої української еміграції та шляхи її попередження.
асвоєння ідеї мети й завдань педагогічної діяльності допоможуть педагогу шукати й успішно знаходити умови адаптації учнів до нових обставин життя вже після закінчення школи. Найчастішою є ситуація, коли учень виходить у дорослий світ зі знаннями основ наукових ідей, схильністю до виконання ідеальних правил морального співжиття і зустрічається з важкими реаліями, про які в школі не чув і не знав. Розпач і розчарування призводять до моральних зривів, порушення прав і законів життя. Допоможе уникнути таких неподобств підготовка учнів до адаптації і соціалізації в умовах реального життя, частина випускників починає замислюватись про еміграцію.

Основними причинами (передумовами) будь-якої еміграції є політичні (світоглядні, національні, морально-психологічні) і соціально-економічні. Революційні, військові, будь-які насильницькі (силові) причини можна віднести до перших двох. В процесі проблеми педагогічної майстерності через ознайомлення з документально-архівними, мемуарними, науковими розвідками, публікаціями членів старої і новітньої еміграції, можна констатувати правомірність визначених нами причин. Такими ж вони були в усі періоди еміграції. Цілком слушним є об’єднати їх в одну велику людську біду: голод, холод, приниження (національне чи соціальне, моральне, професійне). Саме така причина була першої хвилі еміграції. Зберігалась вона і в наступні періоди, хоч, мабуть у період Радянського Союзу головною була політична (за великим рахунком), хоч матеріальні поневіряння, переслідування таких, що багатіли завдяки своїм здібностям, нахилам умінням «заробити» більше, ніж дозволялось офіційною владою. Мабуть і сьогодні це є головною причиною еміграції.

При найповерховнішому аналізі впадає в око: основна причина еміграції – це обмеження людської свободи будувати своє життя заможним, вільним, демократичним. І навіть не історику зрозуміло, що ця соціально-економічна причина є породженням правлячої еліти. Кому належить влада, в того й сила, гроші, законодавство, яке крутиться знову-таки в нашій рідній Україні фактичними керівниками, які називають себе елітою. Але ж і влада не є такою, що сама себе народжує. І тут стара істина про те, що «виховання може все» (К.А. Гельвецій, 1715-1771) [18] стає для нас усіх і педагогів і непедагогів умовою для пошуку засобів попередження негативних причин, що породжують бідність, розруху та штовхають громадян до еміграції. Що чекають люди від еміграції? Перш за все пошуку земного раю, кращого життя. В основному своєму дослідженні “Об уме” (перекл. з фр. на рос. 1923 р.) К.А. Гельвецій детально й переконливо доводить, як свідомість, моральність покладається в основу ідеалів життя. А В.І. Вернадський поширив усі ідеальні, моральні, емоційно-почуттєві та вольові хвилі на створення ноосфери, «моноліту життя». Таку ж думку в кінці XX століття висловив наш сучасник – італійський лікар Антоніо Менегетті, який в результаті тривалого обстеження хворих дітей (не тільки психічними розладами) доходить висновку: діти хворіють, бо їх погано виховали. З ним важко не погодитись, бо і всі інші вітчизняні й зарубіжні вчені (філософи, соціальні педагоги, юристи, медики) стають на позиції педагогіки, як тільки стикаються з негативними соціальними явищами. Пояснюючи переважну більшість недоліків і людських пороків поганим вихованням або взагалі його відсутністю, ми й пропонуємо керівникам університетів, провідним ученим впливати на процеси управлінської діяльності, на політиків з метою визначення ними адекватної політики, формування основ співжиття.

Можна зробити спробу визначити, що таке виховання. Виховання – це постійне намагання батьків, вихователів, учителів зберегти, заховати від будь-якого поганого впливу дітей: словом, дією, наміром покарати, принизити, обмежити ініціативу.

Можна далі перелічувати імена вуидатних учених різних галузей науки, щодо визнання ними провідного значення у розвитку дітей і дорослих, але висновок буде один: відсутність знань (освіти) у людини, невміння дотримуватись правил, норм поведінки, законів морального й юридичного кодексу робить людину асоціальною, аморальною і такою, що не вміє працювати, обирати для себе правильний тип поведінки, професію, друзів, місце роботи. Власне саме виховання є умовою і позитивним результатом формування бажаного соціального оточення, хоч воно й само ефективно впливає на вихованця. На підтвердження цієї думки пошлемося на авторитет ієромонаха Каріона Істоміна (1640-1720 рр.), В.О. Ключевського (1841-1911), І.І. Мечнікова (1845-1916), М.І. Бердяєва (1874-1948), В.Ф. Войно-Ясенецького (1877-1861) та багатьох інших авторів минулого й сучасного. Всі вони питання виховання ставили першими в систему умов, що ведуть до успіху, щастя, самореалізації. Так, історик В.О. Ключевський писав, що прості люди XVII-XVIII століття дотримувались думки про те, що школа повинна підкорюватись вимогам життя. На жаль, ні царям (Петро I, Єлизавета), ні соціальним класам (дворянам) довго не вдавалось виробити струнку програму виховання, “яка б задовольняла вимогам життя”, поліпшувала та забезпечувала б усім його практичним вимогам держави й суспільства.

Петро I розпочав з відкриття військових училищ: артилерійного, морського, інженерного. І провідником такої освіти повинно стати дворянство. Батьки-дворяни шукали можливості вчити дітей дешевими засобами. Вчителями ставали дяки, священики. Основним методом навчання був батіг (розга). Але після смерті Петра I дворянство шукає більш приємні навчальні завдання: як і чим можна забезпечити пошук навчання “приємному”. Тоді й посилились запити на “изящное искусство”, на естетику. Тоді якраз помер Петро й царювати почала Єлизавета та й вплив німецького двору зменшився. На арену виходить Франція: французька мова, мода, манери стали пронизувати співжиття населення. В 1726 р. відкривається Академія наук. При академії була відкрита гімназія (на 100 осіб), а потім семінарії. Бажаючи попасти вучитись було багато, але скоро грубість учителів (німців і французів, як правило без освіти) зменшили наплив учнів. Іноді професорів було більше ніж учнів. Довелось студентів до університету набирати з семінаристів, заманюючи їх стипендіями. Але низький рівень викладачів (одного разу танцмейстер викладав геометрію), грубість викладачів, керівників університету відлякували і дітей, і батьків. Лекції читались німецькою і французькою мовою. Тільки в 1767 р. з’явились лекції рідною мовою. Університет губив студентів, бо дворяни бажали від нього навчання гарним манерам, світським стосункам. Тоді як загальна освіта не давала цього. В той час позитивний імідж для себе створили кадетські корпуси.



Перші хвилі еміграції були викликані важкими умовами життя, а посилились після Жовтневої революції. Українство страждало без “власності”, особливо без власного клаптя землі. І їхали. Перші емігранти одержували за кордоном (у Канаді, наприклад), по 1 гектару й починали будуватись. Потім пішла друга, третя, четверта хвиля. І шкода, що господарі, талановиті вчені, вільнолюбиві й щиросердні, закохані в свою рідну мову, свій фолькльор, свої вишиванки, плахти, ковдри, підзорники, скатертини, казки, пісні, танки продовжують виїзджати з України. Українці все вміють робити, творити і трактор, і ракету, і пісню, і книгу, й розщепити атомне ядро. Чому ж вони їдуть? Їхали? Виганяло з дому безробіття, несправедливість розподілу матеріальних благ, невідповідність можливостей бажанням. Чим і як можна зарадити?

  1. Залученням до навчання, освіти, виховання усіх громадян України: інформація – це вирішальний фактор і виховання, і забезпечення здорового способу життя, і підготовка дітей і дорослих до правильного вибору способу життя у своїй країні.

  2. Загальна й вища освіта – обов’язкова й безкоштовна (як у Японії).

  3. Поєднання морально-духовного, фізичного й професійного виховання через засвоєння і виконання:

  • вічних вимог заповітів Христа;

  • утримання від зла, смертних гріхів - гордині, заздрощів, ненавистіь, “чревоугодия”, “праздности”(лінощі), “похоти” (розпусти), гніву;

  • впевнене наслідування моральних доброчинників, якими є Віра, Надія, Любов.

Педагогічна майстерність учителя учителя, правильне виховання і навчання і є основн умовою попередження порушення випускниками правил соціального співжиття, намагання шукати успіху й багатства за межами своєї держави.
В
1   2   3   4   5   6


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка