Розділ 1 загальні питання агропромислового виробництва взаємодія суспільства та природи у сфері виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості



Скачати 10.94 Mb.
Сторінка8/57
Дата конвертації16.04.2016
Розмір10.94 Mb.
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   57

Протиерозійні заходи в системі передпосівного, післяпосівного обробітку ґрунту та догляду за посівами. Одним із основних завдань передпосівного обробітку ґрунту в умовах можливої дії водної та вітрової ерозії, поряд із знищенням бур’янів, створенням сприятливих умов для якісного виконання сівби і одержання дружних сходів, є забезпечення надійного протиерозійного фону, доки вирощувані культури покриють поверхню ґрунту і тим самим захищатимуть його від змиву чи видування. Це досягається, в першу чергу, зменшенням до мінімуму кількості механічних обробітків ґрунту, що дозволяє довше зберігати створений літньо-осінніми заходами протиерозійний фон.

Основний обробіток ґрунту безполичковими знаряддями по типу поліпшеного зябу забезпечує більш вирівняну, ніж при традиційній оранці, поверхню, яка в більшості випадків не потребує весняного вирівнювання боронуванням. При вирощуванні культур пізніх термінів сівби на фоні безполичкового основного обробітку ґрунту потреба в першій передпосівній культивації теж здебільшого відпадає. За даними науково-дослідних установ, це не веде до збільшення забур’яненості, погіршення водного режиму, зменшення врожайності сільськогосподарських культур.

Варто також відзначити, що післяпосівне прикочування в умовах прояву водної та вітрової ерозії має ще й ґрунтозахисне значення, оскільки ущільнений поверхневий шар ґрунту менше зноситься вітром і водою.

Досходове та післясходове боронування посівів просапних культур виконують по діагоналі до схилу і напрямку сівби. Хвиляста поверхня ґрунту зменшує швидкість потоків води, а також інтенсивність відчуження дрібнозему.

На схилах, крутість яких перевищує 2°, найбільш простим і доступним заходом затримання вологи на місці її випадання є щілювання міжрядь просапних культур, яке виконується одночасно з першим їх обробітком. Щілини нарізають в кожному міжрядді на глибину 18-20 см культиватором КРН-4,2 або КРН-5,6, обладнаним долотами з культиватора УСМК-5,4. Цей агрозахід, за узагальненими даними науково-дослідних установ, попереджує стік води й змив ґрунту при зливах до 40 мм і сприяє підвищенню врожайності насіння соняшника на 1,5 і зерна кукурудзи на 3,5 ц/га (Грабак Н.Х. та ін., 1993).

Догляд за посівами просапних культур на схилах крутістю понад 2° можна здійснювати й таким чином: перший обробіток міжрядь виконують з одночасним боронуванням, а останній – з окучуванням рослин в рядках поличковими або дисковими окучниками. При такому обробітку змив ґрунту, за даними Інституту кукурудзи, зменшується у 2-5 разів, а врожайність зерна збільшується на 2,5-3,0 ц/га (Пабат І.А., 1992).

Серед агротехнічних заходів захисту рослин від ерозії значне місце належить системі удобрення вирощуваних рослин. Добрива, передусім, сприяють кращому розвитку рослин, які здатні своїм покривом захищати поверхню ґрунту від руйнування водою та вітром. Оскільки еродовані ґрунти бідніші за повнопрофільні, норми внесення добрив на них повинні бути збільшені.

Вносячи добрива, надзвичайно важливо загортати їх у ґрунт, щоб попередити змивання з поверхні. Тут необхідно надавати перевагу припосівному, прикореневому, локальному та іншим прогресивним способам внесення добрив.



Гідротехнічні та лісомеліоративні заходи. Будівництво протиерозійних гідротехнічних споруд на схилових землях є невід’ємною частиною комплексу заходів по зарегулюванню та раціональному використанню стоку талих і зливових вод. До таких споруд належать вали-тераси, мілководні лимани, перемички в улоговинах, розпилювачі стоку, вали-канави, ставки і водойми. Залежно від інтенсивності ерозійних процесів використовують як окремі види споруд, так і їх поєднання.

Вали-тераси влаштовують переважно на схилах орних земель. За розміщенням відносно горизонталей місцевості вони можуть бути похилими та горизонтальними. Похилі вали-тераси влаштовують у районах з надмірним зволоженням або з важкими ґрунтами. При створенні таких споруд перевагу надають терасам з перемінним нахилом дна: незначним на початку і поступово збільшуваним до її кінця (0,0007-0,005 при довжині 480-450 м).

Горизонтальні вали-тераси із закритими кінцями будують на легких, добре дренованих ґрунтах у районах з невеликою кількістю опадів. На важких ґрунтах з інтенсивними опадами їх створюють з напіввідкритими або повністю відкритими кінцями.

Проектуючи вали-тераси, необхідно вибрати оптимальні параметри. Висота їх не повинна перевищувати 0,5-0,7 м, а при перетині улоговин – не більше 1 м; закладання відкосів 1:6 – 1:8, а в окремих випадках 1:12. Такі тераси доцільно будувати на схилах крутістю до 5.. На більш крутих схилах відкоси доцільно створювати у співвідношенні 1:1 – 1:2 і утримувати їх у задернілому стані. Відстань між валами-терасами визначають за гідрологічними розрахунками і коригують у відповідності до застосовуваних у полях машин і знарядь.

Багаторічні досліди і практика експлуатації валів-терас свідчать, що їх краще розміщувати на схилі із збереженням паралельності між осьовими лініями.

За даними наукових досліджень, 1 погонний метр таких терас може затримати 1,5 м. стоку.

Перемички в улоговинах влаштовують на оброблюваних і необроблюваних схилах різної крутості у вигляді валів з поглинальними канавами, валів з широкою основою або спеціальних борозен-розпилювачів. Якщо розрахунковий стік неможливо затримати одним рядом споруд, створюють кілька їх рядів. Висота валів не перевищує 3 м, гребінь валу горизонтальний з перевищенням можливого рівня води 0,2-0,5 м, форма – трапецієвидна. Для випорожнення ставків створюють водовипуски, а при потребі – і водообходи.

З метою розсікання великих потоків води, що можуть формуватися вздовж меж, наорювань та інших штучних рубежів, на дорогах, по межах угідь, лісосмуг влаштовують валки-перекопи під кутом 45. до напрямку потоку або стрілоподібні вали з двома відгалуженнями. Розміщують їх через кожні 50-80 м, глибина борозен – 30-35 см.

Для перехоплення і спрямування пригалявинних потоків валки-перекопи розміщують впоперек лісосмуг з деяким ухилом. Половина перекопу заходить у лісосмугу, а друга спрямовується у поле. Навантаження на один валок-перекоп не повинно перевищувати 0,5-1 га площі водозбору.

Якщо вали-канави суміщені з дорогою, їх висота не повинна перевищувати 1,2 м, а при перетині нешироких улоговин – 2 м. При цьому ширина гребеня дорівнює ширині полотна дороги.

Водозатримуючі вали необхідні до закріплення діючих ярів, запобігання розмиву схилів з терасами і рекультивованих ділянок, підготовлених під багаторічні насадження чи залуження. Їх, як правило, розміщують перед вершиною яру на відстані, що перевищує величину вершинного перепаду у 2-3 рази (10-15 м). Площа водозбору не повинна перевищувати 15 га при ухилі 0,03; 8 га при 0,06 і 5 га при ухилі 0,1. Розміщують вали по горизонталях місцевості, гребінь його по всій довжині повинен бути горизонтальним. У поперечному перерізі вали мають трапецієвидний профіль, висоту 0,5-1,5 м, ширину по верху 2-2,5 м, залягання мокрого відкосу 1:2, сухого – 1:1,5. Гребені й відкоси засівають сумішками багаторічних трав. Для зупинення росту ярів у глибину і затримання частини наносів влаштовують донні споруди. Залежно від величини водозбору, а також інтенсивності розмиву дна яру застосовують плотові, фашинні, дерев’яні, камінні або бетонні донні споруди.

Серед гідротехнічних протиерозійних споруд широкого розповсюдження набули вали-канави. Це – виємно-насипні споруди, елементами яких є власне вал, канава, земляні перемички, органічний наповнювач. Вал має трапецієвидну форму перерізу, ширина біля основи 3-6 м, висота його – 0,4 м.

Канави мають трикутну форму, глибина – 0,5, ширина по верху – 0,8 м. Земляна перемичка в канаві створюється з ґрунту завширшки 1 м та висотою, що дорівнює глибині канави. Вона запобігає концентрації стоку вздовж канав. Як органічний наповнювач використовують солому, стебла й листя соняшнику, очерет та ін.

В умовах України значна роль у попередженні та послабленні ерозійних процесів належить захисному лісорозведенню. Особливо високоефективні системи захисних лісонасаджень, які не тільки добре захищають ґрунт від ерозії, а й істотно послаблюють шкідливу дію посух та суховіїв, збільшують урожай сільськогосподарських культур.

Виділяють три типи конструкції лісових смуг: продувні, ажурні та щільні. Для захисту ґрунту від дефляції найбільш ефективні продувні та ажурні лісосмуги.

Прияружно-балкові та водорегулюючі лісові насадження повинні бути щільними, тому в них потрібно вводити різні за висотою чагарники залежно від крутості схилу й схильності ґрунтів до ерозії. Породний склад дерев і чагарників слід підбирати з урахуванням конкретних типів лісорослинних умов, що забезпечують швидкий ріст і довговічність лісонасаджень. Параметри захисних лісонасаджень визначені діючими в країні інструкціями.



КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що необхідно враховувати при складанні проектів внутрішньогосподарського землевпорядкування?

2. Як фіксують лінії переходу однієї технологічної групи земель в іншу?

3. В якій послідовності здійснюється протиерозійна організація території?

4. Яку захищеність у відсотках повинен забезпечувати набір культур у сівозмінах на ґрунтах різних технологічних груп?

5. Чим обумовлюється ґрунтозахисна здатність різних культур?

6. Наведіть приклади грунтоохоронних сівозмін.

7. Як розраховують ґрунтозахисну здатність сівозмін?

8. Що таке смугове розміщення культур, і для чого це роблять?

9. Якими критеріями керуються при опрацюванні агротехнічних заходів щодо попередження водноерозійних процесів?

10. Якими критеріями керуються при опрацюванні дефляційних процесів?

11. Чим відрізняється обробіток еродованих ґрунтів від обробітку повнопрофільних?

12. Які Ви знаєте протиерозійні заходи, що застосовуються в передпосівний, післяпосівний період та при догляді за посівами?

13. Перерахуйте основні гідротехнічні протиерозійні споруди.

14. Як використовують лісові насадження для охорони ґрунтів від ерозії?

2.5. Родючість грунту, її ознаки, причини погіршення та заходи щодо відтворення

• Історія вчення про родючість ґрунту

• Визначення поняття “родючість ґрунту” та її класифікація

• Причини погіршення родючості ґрунту

• Моделі родючості ґрунту

• Заходи щодо відтворення родючості ґрунту

Народногосподарське значення ґрунту як основного засобу сільськогосподарського виробництва визначається його основною якістю – родючістю.

В різні історичні періоди вчені висловлювали неоднакові погляди щодо природи родючості ґрунту та ознак, що її визначають. Наприкінці XVIII – на початку ХІХ ст. панувала гумусова теорія А. Теєра, згідно з якою основою родючості ґрунту був уміст в ньому гумусу. За цією теорією рослини використовують безпосередньо з ґрунту гумусові речовини. В середині ХІХ ст. Ю. Лібіх розробив теорію мінерального живлення рослин, за якою родючість ґрунту обумовлювалась лише вмістом у ньому мінеральних

поживних речовин. Ця теорія була, безперечно, прогресивною і стала науковою основою для виробництва та широкого використання мінеральних добрив.

Помилковим у цій теорії було те, що позитивна роль гумусу в ґрунті заперечувалась, а значення азотного живлення рослин недооцінювалось. Видатний французький вчений Ж.Б. Бусенго підкреслював велику роль достатнього азотного живлення рослин як фактора підвищення родючості ґрунту.

Питання родючості ґрунту вперше глибоко висвітлювалось у працях П.А. Костичева, який велику увагу приділяв вмісту в ґрунті органічних речовин та його фізичним властивостям, зокрема структурі. В.Р. Вільямс головною ознакою родючості ґрунту визнавав лише його структуру.

Теорія родючості ґрунту була розроблена Д.М. Прянишниковим. Беручи до уваги структуру та інші фізичні властивості ґрунту, він на об’єктивних наукових основах довів, що головною ознакою, яка характеризує високородючий ґрунт, є здатність забезпечувати рослини поживними речовинами. Основними заходами підвищення родючості, за Д.М. Прянишниковим, є внесення органічних і мінеральних добрив і вирощування на полях бобових рослин. На думку вченого, велике значення для підвищення родючості ґрунту мають бобові культури – багаторічні та однорічні. Щодо бобових, зокрема конюшини, таку ж думку мав і видатний російський вчений К.А. Тімірязєв. Гедройц К.К., Соколовський О.Н. та інші наголошували, що значну роль у створенні ґрунтової родючості відіграють найбільш дисперсні часточки – ґрунтові колоїди.

Родючість ґрунту за сучасними уявленнями – це його здатність забезпечувати рослини необхідною кількістю поживних речовин, води та повітря протягом вегетаційного періоду.

Родючість ґрунту створюється в процесі ґрунтоутворення і безперервно змінюється залежно від напрямку та інтенсивності біохімічних, фізичних і фізико-хімічних процесів, які, в свою чергу, залежать від рослинності, кліматичних умов, агротехніки тощо.

Вчення про родючість ґрунтів має велике наукове значення для їх раціонального використання, застосування добрив, меліорацій, засобів механізації виробничих процесів у землеробстві та рослинництві.

Основними факторами, що визначають родючість кожного ґрунту, є достатній вміст поживних речовин і вологи, оптимальні тепловий і повітряний режими, умови для життєдіяльності ґрунтової біоти.

Ознаками високородючого ґрунту є вміст у ньому доступних поживних речовин, води, повітря, а також відповідні температурні умови і відсутність шкідливих для рослин речовин. Ґрунт не повинен перешкоджати росту й розвитку рослин.

Слід зазначити, що існує деяка умовність у понятті про родючість ґрунту, оскільки вона залежить і від біологічних особливостей окремих рослин: ґрунт може бути більш родючим для одних і менш родючим для інших рослин. Так, якщо в ґрунті багато важкорозчинних фосфатів і, навпаки, мало розчинних, то він буде родючим для гречки і люпину і малородючим для цукрових буряків, льону та інших культур.

Елементи родючості ґрунту – це земні фактори життя рослин (поживні речовини, вода).

Умови родючості – це фізичні властивості, реакція ґрунту, забур’яненість, враженість хворобами та ушкодженість шкідниками тощо.

Ознаки родючості – величина вмісту доступних рослинам поживних речовин, води, повітря, температурні умови, хімічний склад, фізичні й біологічні властивості ґрунту, а також фітосанітарний стан його.

Ефективна, або культурна, родючість виникає в процесі використання ґрунту. Природна, або потенційна, родючість створюється в результаті природного ґрунтоутворення і властива ґрунтам, що не обробляються. Є інші класифікації родючості (штучна, відносна, економічна тощо).

Родючість ґрунту залежить від його природних властивостей і впливу людини в процесі сільськогосподарської діяльності.

Основний критерій родючості – врожай культур. Родючість ґрунту характеризується вмістом органічних речовин і поживних елементів, товщиною гумусового горизонту, будовою, водно-повітряним режимом, вбирним комплексом, структурою і реакцією ґрунту.

До біологічних показників родючості ґрунту належать:

− вміст органічної речовини;

− мікрофлора;

− чистота від насіння та вегетативних органів бур’янів, шкідників, збудників хвороб сільськогосподарських культур.

Найбільше рослинних решток у ґрунті залишають: багаторічні трави, однорічні сумішки на зелений корм, кукурудза, озимі зернові, ярі зернові, коренеплоди, картопля, льон. Для підтримання бездефіцитного балансу гумусу в ґрунті потрібно вносити гною: на Поліссі 13-14 т/га; в Лісостепу 11-13 т/га; у Степу 8-9 т/га; при зрошенні 11-13 т/га.

Вважається, що з 1 т гною в процесі гуміфікації утворюється 40 кг гумусу. Мікроорганізми беруть участь у процесах нітрифікації, розкладанні клітковини, амоніфікації, диханні ґрунту тощо.

До агрохімічних показників родючості ґрунту належать: вміст у ґрунті поживних речовин, вбирна здатність, реакція ґрунтового розчину.

Вбирний комплекс – це сукупність дрібнодисперсних часточок ґрунту, яким властива вбирна здатність. В окультурених ґрунтах більше увібраних двовалентних катіонів, насамперед Са, і менше Na, H, Al, K. Реакція ґрунтового розчину повинна бути близькою до нейтральної (рН=7). Вона регулюється внесенням вапна (на кислих ґрунтах) або гіпсу (на солонцевих).

Серед агрофізичних показників родючості ґрунту розрізняють загальні та фізико-механічні, або технологічні. До перших належать: товщина орного шару, питома маса, будова, шпаруватість, щільність, структура; до других – зв’язність, пластичність, липкість, твердість, фізична стиглість.

Від питомої маси залежить зусилля при обробітку ґрунту. Будова ґрунту – це співвідношення між об’ємом твердої фази ґрунту і шпаринами. Найкращі умови створюються при співвідношенні між некапілярною і капілярною шпаруватістю як 1:1 – 1:3.

Оптимальна щільність повинна бути близькою до рівноважної (1,1-1,22 см3). Макроструктурних агрегатів повинно бути близько 80%, а водотривких – 70%, доброю структура вважається при 60-80% макроагрегатів і 55-70 – водотривких.

Пластичність ґрунту – його властивість змінювати свою форму під впливом будьякої сили ззовні без порушення суцільності і збереження наданої форми після усунення цієї сили.

Липкість ґрунту – здатність його прилипати до предметів, що доторкаються до нього. Твердість – це здатність ґрунту чинити опір проникненню, в тому числі й кореневої системи рослин.

Родючість ґрунту – властивість динамічна, яка змінюється як у природному стані, так і при використанні його в сільському господарстві.

В сучасних умовах в ґрунті, як правило, переважають процеси, що призводять до зниження його родючості. Так, за даними Чесняка Г.Я. (1984), середньорічні втрати гумусу в чорноземах типових і вилугуваних становили 0,7-0,9, а звичайних – 0,5-0,7 т/га. Втрати гумусу внаслідок мінералізації та ерозії супроводжуються значними втратами поживних речовин, погіршенням фізичних, фізико-хімічних і біологічних властивостей ґрунту.

За даними Булахова В.Л. (1988), при тривалому використанні землі, особливо за умови інтенсивного застосування пестицидів, у 2-6 разів зменшується кількість різних організмів у ґрунті (гризунів, рептилій, черв’яків, личинок комах та інших). Це призводить до втрати структурності і самоущільнення ґрунту. Застосування важких сільськогосподарських машин і знарядь також прискорює цей процес.

Людина втручається в природну сферу, збільшуючи обсяг меліоративних робіт, створюючи зрошувальні та осушувальні системи, не завжди з достатнім обґрунтуванням, яке призводить до підвищення рівня ґрунтових вод, вторинного засолення і заболочення земель, пересушення великих територій, деградації земель тощо.

При систематичному застосуванні мінеральних добрив та пестицидів у ґрунт надходить багато речовин, які його забруднюють і погіршують хімічні та фізичні властивості. Так, при тривалому застосуванні фізіологічно кислих добрив підвищується кислотність ґрунту, збільшується вміст у ньому рухомого алюмінію, що негативно позначається на врожайності та якості продукції, зменшується вміст кальцію у ґрунті.

При внесенні високих норм фосфорних добрив у ґрунті може накопичуватися значна кількість важких металів (марганець, нікель, мідь, кобальт, уран, радій, кадмій, свинець, стронцій), які сповільнюють нітрифікаційні процеси, пригнічують активність ферментів фосфатази та уреази, зменшують інтенсивність фотосинтезу в рослинах.

Тому відтворення родючості ґрунту – об’єктивна необхідність, яка обґрунтовується обмеженістю земельних площ і законом повернення.

Розрізняють просте і розширене відтворення родючості ґрунту. Просте відтворення – це усунення негативних явищ, що виникають у ґрунті внаслідок вирощування культурних рослин чи інших факторів; надання ґрунту родючості, яку він мав до використання.

Розширене відтворення – це створення вищої родючості ґрунту порівняно з вихідною. Розширене відтворення має велике значення на ґрунтах з низькою природною родючістю, наприклад, дерново-підзолистих, які у природному стані не можуть забезпечити достатню ефективність землеробських заходів.

Для відтворення родючості ґрунту використовують 2 способи: речовинний та технологічний. Речовинний передбачає раціональне використання добрив, меліорантів, пестицидів тощо. Технологічний спосіб відтворення родючості – це поліпшення агрономічних властивостей ґрунту за рахунок раціонального обробітку, підбору культур, сівозмін, меліоративних заходів.

Найефективніше на ґрунтову родючість впливають речовинні компоненти. Різні способи обробітку, забезпечуючи короткочасний ефект, здебільшого прискорюють використання речовинних ресурсів (шляхом мобілізації), що призводить до зменшення родючості ґрунту.

В розділі “Деградація ґрунтів” було показано, як безгосподарське відношення до земельних ресурсів призвело до значного погіршення якості ґрунтів, які використовуються в сільському господарстві України, зокрема їх родючості.

Основні причини такого становища вбачаються в наступному:

1. Високий ступінь розораності території та сільськогосподарських угідь.

2. Невдала організація території, перевантаження окремих земельних масивів інтенсивними культурами.

3. Нераціональне використання еродованих земель.

4. Порушення сівозмін і схем чергування культур в них.

5. Нераціональний обробіток ґрунту (його інтенсивність, необґрунтоване застосування знарядь інтенсивного типу, якість обробітку).

6. Відчуження з поля майже усієї надземної маси вирощуваних рослин.

7. Недостатня кількість гною та інших органічних добрив, що вносяться у ґрунт.

8. Незбалансованість і порушення технології внесення мінеральних добрив.

9. Висока забур’яненість полів.

10. Недостатня питома маса багаторічних бобових трав та інших бобових культур у сівозмінах як фактор поновлення ґрунтової родючості.

11. Нераціональне використання зрошуваних земель.

12. Недосконалість технологій вирощування рослин.

13. Недосконалість ходових систем мобільної сільськогосподарської техніки і робочих органів ґрунтообробних знарядь тощо.

Отже, щоб стабілізувати родючість ґрунту, а в подальшому покращити її, потрібно усунути наведені негаразди при його сільськогосподарському використанні.

Відтворення родючості і на цій основі підвищення врожайності культур повинно здійснюватись за рахунок оптимізації основних агрономічних властивостей.

Майже всі показники родючості ґрунту певною мірою можна регулювати. Однак не завжди відомо, які параметри цих показників є оптимальними для росту і розвитку різних рослин. Тому однією з основних проблем агрономічної науки є створення системи оптимальних параметрів показників родючості ґрунтів, які називають моделями його родючості.

Модель родючості – це сукупність агрономічно важливих властивостей та режимів ґрунту, які забезпечують певний рівень продуктивності рослин.

Оптимальні параметри показників родючості встановлюються для кожного типу ґрунту за даними тривалих багаторічних дослідів.

Опрацювання та удосконалення моделей родючості є одним із основних елементів науково обґрунтованого планування відтворення родючості ґрунту. Моделі родючості ґрунтів можна складати за допомогою комп’ютерів, куди вводиться відповідна інформація.

Моделі родючості ґрунту мають стати основою для раціонального використання агротехнічних заходів та засобів хімізації у сільськогосподарському виробництві. В свою чергу, останні разом з меліоративними та іншими заходами повинні сприяти поступовому наближенню властивостей ґрунту до їх оптимальних параметрів, які забезпечують високий рівень його родючості та врожайності сільськогосподарських культур.

Хоча питання про моделювання родючості ґрунту є порівняно новим, воно має непогану перспективу. По суті, створюються еталони для різних ґрунтів, порівняно з якими можна буде оцінювати їх реальну родючість.

Нижче наведемо узагальнені заходи щодо покращення біологічних, хімічних, фізичних та фізико-механічних показників родючості ґрунту (табл. 2.5.1, 2.5.2).



Таблиця 2.5.1

Заходи щодо покращення біологічних та агрохімічних показників родючості ґрунту

Показник родючості

Захід

Вміст органічної речовини


Внесення гною, компостів, інших органічних добрив,

повернення в ґрунт нетоварної частини врожаю, посів

багаторічних бобових трав та інше


Мікрофлора


Створення оптимальних водно-фізичних властивостей у ґрунті, обмеження норм мінеральних добрив

та пестицидів



Чистота від насіння і вегетативних органів бур’янів, шкідників, хвороб


Дотримання сівозмін, застосування інтегрованої

системи захисту рослин та диференційованої

системи обробітку ґрунту


Вміст у ґрунті поживних речовин

Внесення збалансованих норм мінеральних добрив,

запобігання ерозійним процесам



Вбирна здатність ґрунту

Окультурення ґрунту, внесення речовин, що містять катіони Са та Mg

Реакція ґрунтового розчину

Внесення вапна, гіпсу, запобігання підкислення ґрунту антропогенними забруднювачами
1   ...   4   5   6   7   8   9   10   11   ...   57


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка