Розділ 1 загальні питання агропромислового виробництва взаємодія суспільства та природи у сфері виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості



Скачати 10.94 Mb.
Сторінка56/57
Дата конвертації16.04.2016
Розмір10.94 Mb.
1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   57

РОЗДІЛ 8 ОРГАНІЗАЦІЯ ТА ЕКОНОМІКА АГРОПРОМИСЛОВОГО ВИРОБНИЦТВА В РИНКОВИХ УМОВАХ

8.1. Агропромислова інтеграція

У широкому розумінні слова під інтеграцією розуміють посилення економічних і виробничих зв’язків між різними країнами, окремими сферами і суміжними галузями, а також між різними підприємствами, організаціями та іншими суб’єктами ринку.

У власному розумінні слова інтеграція означає організаційне поєднання технологічно пов’язаних між собою різнорідних видів діяльності з притаманними їм функціями з метою виробництва кінцевого продукту і доведення його до споживача, а також досягнення на цій основі вищих економічних результатів.

Агропромислова інтеграція у власному значенні слова означає повне організаційне поєднання сільськогосподарського і технологічно пов’язаного з ним промислового виробництва з метою одержання кінцевої продукції із сільськогосподарської сировини і досягнення більшої економічної вигоди завдяки взаємній матеріальній заінтересованості і відповідальності всіх учасників агропромислового виробництва за кінцеві результати господарювання.

Даний вид інтеграції називають вертикальною.

Агропромислова інтеграція являє собою процес поєднання (синтез) сільського господарства і промисловості, економічною передумовою якої є безперервність НТП, ґрунтується на сукупності виробничих взаємовідносин і різною мірою проявляється й удосконалюється протягом усього розвитку суспільного виробництва.

Забезпечення гарантованого виробництва продукції, каналів її реалізації та усунення витрат зумовлює організацію, з одного боку, виробничих підрозділів всередині господарства для промислової переробки і доведення продукції до товарного вигляду і споживача, тобто формування інтегрованих господарських структур, а з другого – кооперування та інтеграцію і створення на цій основі регіональних (територіальних) чи галузевих аграрно-промислових формувань (професійних об’єднань, асоціацій, корпорацій, концернів, АПФГ тощо), в яких органічно розвивається виробництво, промислова переробка, зберігання і реалізація кінцевої продукції з виходом на зовнішній ринок. Інтегровані господарські структури створюються за участю сільськогосподарських товаровиробників, переробних підприємств, підприємств торгівлі та інших юридичних і фізичних осіб, включаючи зарубіжних.

Горизонтальна інтеграція – якісно нова форма внутрішньогалузевого кооперування здебільшого однотипних підприємств і виробництв, що забезпечують поглиблення спеціалізації окремих ланок єдиного технологічного ланцюга або територіально інтегрованих процесів з метою збільшення і поліпшення якості продукції, зміцнення та стабілізації економічного становища, підвищення ефективності виробництва.

В Україні широко відома практика кооперування виробників кормів з тваринницькими комплексами і фермами, дослідних установ, племзаводів, племрепродукторів з товарними господарствами тощо. Кооперування господарств значною мірою знижує виробничі витрати і є однією з найбільш сприятливих форм для виробництва конкурентоспроможної продукції. Спостерігається взаємодія таких сфер, як товаровиробнича, кредитно-фінансова і продуктові ринки та ін.



Вертикальна інтеграція зумовлює створення якісно нових специфічних міжгалузевих виробничих підприємств різних сфер АПК, їх об’єднання з підприємствами по первинній переробці сировини, подальше виготовлення готових виробів легкої промисловості збутовими і торговельними партнерами. За цільовою функцією виділяють підсистему з виробництва продуктів харчування та переробки сировини. Така співпраця переважно визначається напрямом спеціалізації, спільністю та безперервністю відтворювальних і технологічних процесів від виробництва сировини, її переробки до виготовлен-

ня готового продукту. При цій формі найкраще використовуються виробничі ресурси, підвищується ефективність та прибутковість підприємств. До вертикального інтегрування належать також об’єднання, які в межах регіону (область, район) здійснюють безпосередній обмін і вироблену сировину передають промисловим підприємствам, фабрикам, комбінатам.

Всі ланки такого агропромислового ланцюга функціонують на задоволення потреб споживача. Велику роль відіграє вертикальна інтеграція і по стабілізації економіки агропромислового комплексу, особливо при переході всіх галузей АПК до ринкових відносин. При організації вертикальної інтеграції впроваджуються нові виробничі відносини по рівномірному розподілу прибутків і певною мірою скороченню монополії переробних промислових, збутових підприємств та збереженню права власності товаровиробника на кінцеву продукцію.

В умовах реальної інтеграції сільського господарства і промислового виробництва створюється додатково синергічний ефект, що проявляється у вищій економічній ефективності інтегрованого виробництва порівняно з відокремленим. Джерелами його одержання є:

− істотне зниження втрат сільськогосподарської продукції, передусім тієї, що швидко псується, за рахунок зведення до мінімуму розриву між її збиранням і промисловою переробкою;

− збільшення обсягу виробництва кінцевої продукції за рахунок утилізації нестандартної сільськогосподарської продукції та побічних відходів, які без інтегрованого виробництва повністю пропадають або використовуються нераціонально;

− скорочення витрат на транспортування продукції до місць переробки на великих переробних підприємствах і на зустрічні заводи продовольчих товарів для споживання місцевим населенням.

Слід також зауважити, що агропромислові формування одержують додатковий ефект, що не є складовою синергічного ефекту, завдяки виробництву і реалізації кінцевої продукції.

Це зумовлено тим, що найвищого рівня віддачі авансованого капіталу поточних витрат досягають ті підприємства АПК, які функціонують на завершальній стадії виробничого циклу, здійснюючи виробництво і реалізацію кінцевої продукції.

8.2. Виробнича та соціальна інфраструктура апк

Щоб забезпечити взаємозв’язок, наприклад, між другою і третьою сферами, тобто передачу сільськогосподарської сировини переробній промисловості, потрібно мати транспорт, систему зв’язку. Тому виділяють четверту сферу – виробничу інфраструктуру (транспорт, зв’язок). Крім того, є ще соціальна інфраструктура, яку вважають п’ятою сферою.

Транспортний комплекс – це об’єднання підприємств з експлуатації, ремонту й обслуговування транспортних засобів, терміналів, головне завдання яких – задоволення потреб споживачів у перевезенні вантажів і пасажирів у межах єдиної транспортної системи країни.

Масштаби діяльності транспорту повинні відповідати обсягу виробництва і споживання продуктів промисловості та сільського господарства з урахуванням асортименту цієї продукції, розміщення виробництва і споживання.



Залізничний транспорт найбільш розвинений в Україні:

− за загальною довжиною колії посідає четверте місце у світі (після США, Росії та Канади);

− за вантажообігом він опановує 40-50% загальних обсягів перевезень вантажів;

− за пасажирообігом є незаперечним лідером – на нього припадає 50-70% від загального обсягу перевезень.



Автомобільний транспорт посідає чільне місце у пасажирських і вантажних перевезеннях. Зокрема, за обсягом перевезень вантажів він стабільно перевищує показники залізничного транспорту у 4,5-5,0 раза, а за обсягом перевезень пасажирів – у 5-6 разів.

Однак загальна довжина доріг і вулиць з твердим покриттям, у тому числі довжина вулиць-набережних у містах і селищах міського типу, перевищує чверть мільйона кілометрів, тоді як у Франції (площу території якої можна порівняти з українською), наприклад, мережа автодоріг у 4,7 раза більша. Повільні темпи спорудження нових автомобільних доріг зумовлені фінансовими труднощами.

Автомобільний транспорт переважає у вантажних перевезеннях на короткі відстані (середня відстань перевезення 1 т вантажів – близько 20 км), забезпечуючи практично повну гарантію збереження вантажу, терміновість і надійність перевезень.

Географія функціонування річкового транспорту є усталеною і обмежена басейнами річок Дніпра та Дунаю, а також прибережними водами Чорного моря. Найважливішими показниками розвитку і роботи транспорту є обсяг вантажообігу (для вантажного транспорту) і пасажирообігу (для пасажирського).

Обсяг вантажообігу визначають у тонно-кілометрах (т-км), пасажирського – у пасажиро-кілометрах. Облаштування сільських населених пунктів, де проживає близько третини населення України, катастрофічно погіршується. Зокрема, за офіційними даними, будівництво об’єктів соціальної сфери у 2002 році за рахунок державних централізованих вкладів профінансовано на загальну суму 41,2 млн. грн., що становить лише 16% доведених до обласних державних адміністрацій обсягів. Крім газифікації сіл, обсяги якої поки дещо зростають, фінансування решти напрямів соціальної розбудови практично призупинено.

З проведенням економічних реформ в аграрному секторі Постановою Кабінету Міністрів України ще в 1996 році передбачалося звільнити приватного сільськогосподарського товаровиробника від надмірно обтяжливого утримання об’єктів соціальної інфраструктури і до 2001 року об’єкти соціальної інфраструктури, що належали сільськогосподарським та іншим підприємствам агропромислового комплексу, повністю передати у комунальну власність. Проте, за даними з областей та Міністерства аграрної політики України, передано лише близько 60%, а в деяких областях процес їх передачі тільки розпочинається.

За період з 90-х років прийнято низку важливих законодавчо-правових актів щодо подолання негативних тенденцій в сільській соціальній сфері, всебічного розвитку освіти, охорони здоров’я, культури як пріоритетів соціальної політики на селі, вирішення проблем з фінансування тощо. Однак наявна мережа закладів соціальнокультурного підкомплексу і тепер продовжує невпинно скорочуватися. Втричі скоротилася діюча мережа магазинів та підприємств громадської торгівлі, відчутно – мережа закладів культури.

Дошкільними закладами охоплено лише 29,8% загальної кількості сільських населених пунктів, школами 51,8%, дільничними лікарнями, амбулаторно-поліклінічними закладами, фельдшерсько-акушерськими пунктами – відповідно, 3,1, 9,0 та 55,8%, водогоном 23,1%, газифіковано 29,1% населених пунктів.

Біля 70% населених пунктів не мають дитячих дошкільних закладів. У 50% населених пунктів відсутні школи. Матеріально-технічна база функціонуючих шкіл знаходиться в критичному стані. Третина з наявних не має ніякого інженерного облаштування (водопроводу, каналізації, парового опалення та ін.). Доступність до Інтернету в сільських школах порівняно з містом нижча у 2,5-3 рази. Тобто для сільських дітей дефіцит інформації є проблемою.

Більше 25% сіл не мають не тільки стаціонарного лікарняного, а й пересувного обслуговування. Міністерство охорони здоров’я України офіційно визнало, що за ефективністю медичної допомоги Україна перебуває на 60-му місці, а за фінансуванням – на 111-му місці в світі.

Сільська мережа охорони здоров’я перебуває в критичному стані. Крім значного скорочення лікарень та фельдшерсько-акушерських пунктів, село залишили 10 тис. лікарів і 60 тис. осіб середнього медичного персоналу.

Складна ситуація у сферах культури, торгівлі та побуту. Без стаціонарних закладів культури та виїзного обслуговування нині знаходяться 33% загальної кількості сіл, не мають клубів 38% сіл, 46% – бібліотек, 73% – кіноустановок, 24% сіл – торговельних закладів.

Не охоплена побутовим обслуговуванням майже вся сільська територія. Зокрема, 97% сіл не мають будинків побуту та комплексних приймальних пунктів, 92% – лазень. Понад третину функціонуючих об’єктів соціальної інфраструктури потребують капітального ремонту. Зважаючи на викладене вище, на рівні держави необхідно забезпечити децентралізацію управлінських функцій щодо розбудови сільських територій на користь місцевого самоврядування, надання територіальним громадам реального самоуправління та фінансового самозабезпечення. З цією метою необхідно забезпечити: опрацювання програм збалансованого соціально-економічного розвитку сільських територій; формування місцевого бюджету під соціально-економічну забудову; створення мережі заготівельних пунктів та ринків збуту сільськогосподарської продукції, контроль за їх діяльністю тощо, а також: обґрунтування конгломерату учасників соціальної розбудови на мікрорівні за принципом їх територіальної єдності; управління закладами соціальної сфери, які знаходяться у віданні територіальних громад або передані їм на баланс, організація їх матеріально-технічного й фінансового забезпечення; затверджен-

ня місцевих програм приватизації об’єктів соціальної сфери, визначення доцільності, порядку та умов її проведення; створення спільних структурних підрозділів соціального призначення з іншими суб’єктами територіальної забудови, формування джерел їх фінансування; прийняття рішень стосовно передачі повноважень управління комунальною власністю іншим органам з чітко визначеними межами таких повноважень; прийняття рішень про створення, ліквідацію, реорганізацію й перепрофілювання об’єктів соціальної сфери.



8.3. Агропромислові формування та принципи їх функціонування

Організаційною формою агропромислової інтеграції є агропромислові формування. Розрізняють 2 типи існуючих в Україні агропромислових формувань: регіональні та господарські.

Регіональні агропромислові формування представлені переважно агропромисловими асоціаціями, а господарські – агропромисловими підприємствами та агрофірмами. На господарському рівні агропромислова інтеграція розвивається шляхом організації власної переробки в сільськогосподарських підприємствах, селянських (фермерських) і приватних господарствах.

Підприємства та організації, які входять до інтегрованих формувань, зберігають юридичну та господарську самостійність і працюють на принципах господарського розрахунку та власної вигоди. Створення і діяльність інтегрованих господарських структур в Україні регулюється Законами України “Про підприємство”, “Про господарські товариства”, “Про підприємства в Україні”.

Агропромислові підприємства – сільськогосподарські підприємства, які мають у своєму складі промислове виробництво по переробці сільськогосподарської продукції. Агропромислові комбінати – об’єднують споріднені галузі сільського господарства і промисловості, які тісно пов’язані між собою територіально, технічно та організаційно. В них продукція сільського господарства служить сировиною для промислової переробки, а відходи використовуються як корм для худоби або іншого виробництва (в буряковоцукровому, овочевоконсервному, крохмалопоточному виробництві, а також у виноградарстві і виноробстві).

Агропромислові об’єднання – це складна форма сільськогосподарської і промислової кооперації. Формується в основному в сферах виробництва і переробки малотранспортабельної продукції, що швидко псується. Особливість – кожне підприємство зберігає свою юридичну самостійність.



Територіальні аграрно-промислові формування – об’єднання за участю виробників і переробників сільськогосподарської сировини, торгівельних та інших юридичних і фізичних осіб, що створюються з метою підприємницької діяльності, підвищення ефективності виробництва та випуску конкурентоспроможної продукції і передбачають координацію господарської діяльності, добровільну централізацію ряду функцій технологічного та науково-технічного розвитку, інвестиційної, фінансової, зовнішньоекономічної та торгівельної діяльності, матеріально-технічного постачання тощо.

Такі формування створюються на районному, міжрайонному та загальнодержавному рівнях у формі агропромислових асоціацій і корпорацій, концернів тощо відповідно до Законів України “Про підприємства в Україні” та “Про господарські товариства”. Всі учасники таких господарських структур зберігають юридичну та господарську самостійність і співпрацюють на принципах взаємних економічних інтересів та вигоди. Правові, організаційні та економічні відносини між ними регулюються установчою угодою та статутом об’єднання.



Порядок організації інтегрованого формування. Роботу по створенню нової інтегрованої структури здійснює організаційний комітет засновників, якими можуть бути сільськогосподарські, переробні, агросервісні та інші підприємства, громадяни України й іноземні громадяни та юридичні особи, крім випадків, визначених законодавчими актами України.

При створенні агропромислової господарської структури:

− обґрунтовується мета створення формування;

− аналізується сучасна ситуація у виробництві та переробці відповідного виду продукції в регіоні;

− визначається орієнтовна організаційна структура інтегрованого формування;

− окреслюється сфера діяльності інтегрованої господарської структури;

− обґрунтовуються економічні відносини учасників створюваного формування;

− встановлюється порядок формування статутного фонду та розповсюдження акцій;

− прогнозується розвиток інтегрованої структури на ближчі роки;

− визначаються необхідні інвестиції для реалізації проекту розвитку господарської структури та джерела фінансування намічуваних заходів;

− розраховуються очікувані показники ефективності діяльності інтегрованого формування;

− розробляється установча угода і статут інтегрованої структури;

− скликаються установчі збори для прийняття рішення щодо створення формування і обрання його виконавчих і контролюючих органів, проводиться реєстрація створеного формування.

8.4. Ринкова економіка в агропромисловому виробництві

Безпосередньою причиною виникнення товарного господарства є господарська відособленість, самостійність виробників, які спеціалізуються на виготовленні одного або кількох видів продукції. Обов’язковим атрибутом товарного господарства є економічний суверенітет і заснована на ньому виробнича й комерційна самостійність суб’єктів економіки. За її наявності виникають і функціонують ринкові відносини.

Суб’єкти товарного господарства є численними, але основні з них – товаровиробники (власники й господарі підприємств), наймані працівники.

Економічний суверенітет товаровиробника обмежений кон’юнктурою ринку, а вона, в свою чергу, визначається об’єктивними законами товарного господарства. Ринок змушує усіх суб’єктів (продавців і покупців) дотримуватися його законів, перед ним вони рівні, він усуває з арени тих, хто не виконує його законів.

Економічна свобода товаровиробника нерозривно пов’язана з його економічною відповідальністю за результати господарської діяльності. Вона – важлива ознака останньої і випливає з економічної самостійності товаровиробника, поєднується з нею. Товар – це продукт праці, призначений не для власного споживання, а для обміну за допомогою купівлі-продажу. Товар має дві властивості: споживну вартість і вартість.

Споживна вартість товару (як і будь-якого натурального продукту) є властивістю речі задовольняти певну потребу людей.

Вартість – це суспільна праця, втілена в товарі.

Продукція сільськогосподарських товаровиробників, незалежно від форми власності підприємства, у вигляді товару надходить у споживання лише через операцію купівлі-продажу на ринку. У багатьох джерелах ринок розглядається як механізм взаємодії покупців і продавців у досягненні своєї мети кожним або як сфера, де в конкретній формі проявляються товарно-грошові відносини і де безпосередньо здійснюється обмін грошей на товари, і навпаки.

Основною рисою ринку є те, що він вирівнює пропозицію і попит на товари за допомогою ціни. У разі появи надлишку продукції певного виду на ринку ціна на неї падає, чим приваблює споживачів до придбання товару. Як наслідок, кількість продукції зменшується і цим самим обмежується її пропозиція на ринку. Якщо ж товар стає в дефіциті, підвищується ціна на продукцію, покупці ведуть себе стримано і пропозиція товару зростає.

Тому ринок слід розглядати ширше: як сукупність економічних відносин, за допо- могою яких здійснюється обіг суспільного продукту в товарно-грошовій формі з опорою на виробництво товарів, що підлягають реалізації шляхом купівлі-продажу. І ринок виступає не як ланка між виробництвом і розподілом, між виробництвом і споживанням, а як єдине ціле середовище, де в однаковій мірі є зацікавленість товаровиробника, посередника і підприємця, спрямована на розвиток і задоволення потреб споживача. При такому підході можна говорити, що ринок – це система економічних відносин, за яких відбувається виробництво, обіг і розподіл товарів.

Ринку притаманні певні властивості та функції. Ринок як система соціально-економічних відносин формується і діє на підставі ринкового механізму, основними елементами якого є попит і пропозиція товару. Останні й

визначають обсяги, асортимент і місце збуту. Це дозволяє товаровиробникам постійно координувати власне виробництво у зв’язку зі змінами та умовами ринку. Цим самим ринок є регулятором обсягів виробництва продукції та її структури, здійснює регулювальний вплив на економіку країни в цілому та формує відносини між окремими галузями народного господарства. З його допомогою відбувається обмін товарів на основі еквівалентності.

Запити на обсяг і структуру продукції поступають від споживача сільськогосподарської продукції через роздрібну торгівлю, легку і харчову промисловість до аграрних товаровиробників, а від них – до виробників засобів виробництва і далі –до виробників сировини. На запит постачальники сировини збільшують обсяги її поставки виробникам засобів виробництва, які в свою чергу задовольняють потреби сільськогосподарських товаровиробників у засобах виробництва, сировини і матеріалах.

Отже, стабілізуючи попит і пропозицію, не допускаючи ні дефіциту, ні перевиробництва, ринок виконує інформаційну функцію і виступає регулятором виробництва. Використовуючи взаємодію попиту і пропозиції, він дає відповідь на питання: ”Що виробляти? Скільки і для кого виробляти? Як виробляти?”

Ринок виконує функцію ціноутворення і стабілізації цін на продукцію. Ринкове ціноутворення підпорядковане двом законам: закону вартості і закону попиту і пропозиції. Слід зазначити, що в Україні ще не створені умови для функціонування цих законів в АПК. Звідси ринок в Україні ще не виконує функції ціноутворення і стабілізації цін.

8.5. Суть та організаційно-правові форми сільського підприємництва

Підприємство – самостійний суб’єкт господарювання, створений компетентним органом державної влади, органом місцевого самоврядування або іншими суб’єктами для задоволення суспільних і особистих потреб шляхом систематичного здійснення виробничої, науково-дослідної, торгівельної, іншої господарської діяльності у порядку, передбаченому існуючим Кодексом та іншими законами.

Підприємство являється юридичною особою, має відокремлене майно, самостійний баланс, рахунки у закладах банків, печатку зі своїм найменуванням та ідентифікованим кодом.

Підприємство – основа розвитку економіки, процес здійснення виробничої діяльності з фінансовою, моральною та соціальною відповідальністю. Але першоосновою є організація як система. Питанням організаційного розвитку в економічній літературі приділяється значна увага. Переважно досліджується суть підприємництва під кутом зору спрямування цього процесу на очікувані результати або зміни процесу управління.

Дослідники аналізують ці процеси з позицій взаємодії індивідуальних та групових інтересів. Зміст цих процесів полягає у створенні ефективніших організаційних структур. Кінцевим результатом є формування виробничих структур на всіх рівнях. Основною сферою економіки є мікрорівень, де відбуваються головні дії організаційного процесу нагромадження і реалізуються його стимули та механізми. Тут здійснюється стимулювання і примус до організації виробничої діяльності (підприємництва). Стимулювання

організації виробництва реалізується через зростання його ефективності, а примус через конкуренцію.

Спираючись на вищевикладене, підприємництво слід розглядати як складне багатозначне, багатосистемне і багаторівневе поняття. Воно являє собою сукупність економічних, історичних, соціальних та юридичних відносин, особливий метод господарської діяльності; воно включає підприємницьке середовище, особистість підприємця, стиль і тип його мислення та поведінки, історичні та соціально-психологічні аспекти.

Рушійною силою організації виробництва є господарські формування

(підприємницькі структури). Будь-яка систематична, на власний ризик, самостійна ініціатива щодо розвитку діяльності по виробництву продукції, виконанню робіт, наданню послуг та здійсненню торгівельних операцій з метою одержання прибутку є підприємництвом.

Сучасний стан аграрної економіки можна охарактеризувати як складний за своєю формою, суттю переплетіння різних типів господарств, не визначених юридично, що містять в собі елементи всіх можливих організаційно-правових структур. Основною умовою розвитку багатоукладності є поява селянина-власника і мотив до високоефективної праці, сприяє цьому і формування ринкового середовища. Багатоукладність господарювання належить до важливих принципів аграрної політики в Україні і є невід’ємною частиною глибоких соціально-економічних перетворень на селі. Вона відображає рівноправний розвиток різних типів власності – приватної і суспільної, з яких модифікуються певні форми, створюються відповідні підприємницькі структури. Зокрема, особисті господарства громадян, селянські (фермерські) господарства, колективні сільськогосподарські підприємства (спілки селян, кооперативи, акціонерні об’єднання), приватно-орендні формування, державні підприємства.

Забезпечення умов розвитку багатоукладної економіки, а звідси й способів господарювання,– реальний шлях переходу до ринкових відносин. В основу розробки концептуальних підходів до обґрунтування основних принципів реального поєднання підприємницьких структур в агропромисловому виробництві при переході до багатоукладної економіки покладено відповідні принципи. Серед них важливе місце належить об’єктивній оцінці існуючого стану ресурсного потенціалу, його соціально-економічній і технічній характеристиці та можливостям раціонального їх

використання.

Виходячи з твердження існування загального принципу системності, можна зауважити, що розвиток багатоукладності мусить бути складовою, компонентом системи аграрних реформ. Тому з точки зору даного принципу створення господарських товариств різного рівня відповідальності, фермерських господарств, кооперативів, приватних і казенних підприємств є практикою здійснення аграрної реформи. Проте формування суб’єктів підприємницької діяльності, їх ефективне функціонування потребує відповідної наукової бази і правового забезпечення.

В залежності від форм власності, передбачених законом, в Україні можуть діяти підприємства наступних видів: приватне підприємство, яке діє на основі приватної власності громадян або суб’єкта господарювання (юридичної особи); підприємство, яке діє на основі колективної власності (підприємство колективної власності); комунальне підприємство, яке діє на основі комунальної власності територіальної громади; державне підприємство, яке діє на основі державної власності; підприємство, засноване на змішаній формі власності (на базі об’єднання майна різних форм власності).

В Україні можуть діяти також інші види підприємств, передбачені законом. У випадку, якщо у статутному фонді підприємства іноземна інвестиція складає не менше десяти відсотків, воно визнається підприємством з іноземними інвестиціями. Підприємство, у статутному фонді якого іноземна інвестиція складає сто відсотків, вважається іноземним підприємством. В залежності від засобу освіти (закладу) і формування статутного фонду в Україні

діють підприємства унітарні і корпоративні.

Унітарне підприємство створюється одним засновником, який виокремлює необхідне для цього майно, формує відповідно закону статутний фонд, не розділений на долі, затверджує статут, розподіляє прибутки, безпосередньо або через призначеного ним керівника керує підприємством та формує його трудовий колектив на основі трудового найму, вирішує питання реорганізації та ліквідації підприємства. Унітарними є підприємства державні, комунальні, підприємства, засновані на власності об’єднання громадян, релігійних організацій або на приватній власності засновника.

Корпоративне підприємство утворюється, як правило, двома чи більше засновниками за їх спільним рішенням (угодою), діє на основі об’єднання майна та (або) підприємницької чи трудової діяльності засновників (учасників), їх спільного управління справами, на основі корпоративних прав, у тому числі через утворювані ними органи, участі засновників (учасників) у розподілі прибутків та ризиків підприємства. Корпоративними є кооперативні підприємства, підприємства, утворювані у формі господарського суспільства, а також інші підприємства, у тому числі засновані на приватній власності двох чи більше осіб.

Особливості правового статусу унітарних та корпоративних підприємств установлюються існуючим Кодексом, іншими законодавчими актами. Підприємства в залежності від кількості працюючих та об’єму валового прибутку від реалізації продукції за рік можуть бути віднесені до малих, середніх або великих підприємств.

Малими (незалежно від форми власності) визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік не перевищує п’ятдесяти осіб, а об’єм валового прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг) за цей період не перевищує суми, еквівалентної п’ятистам тисячам євро по середньорічному курсу Національного банку України відносно гривні.

Великими підприємствами визнаються підприємства, в яких середньооблікова чисельність працюючих за звітний (фінансовий) рік перевищує тисячу осіб, а об’єм валового прибутку від реалізації продукції (робіт, послуг) за рік перевищує суму, еквівалентну п’яти мільйонам євро по середньорічному курсу Національного банку України відносно гривні.

Всі інші підприємства визнаються середніми.

У випадках існування залежності від іншого підприємства, передбачених статтею 126 існуючого Кодексу, підприємство визнається дочірнім.


1   ...   49   50   51   52   53   54   55   56   57


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка