Розділ 1 загальні питання агропромислового виробництва взаємодія суспільства та природи у сфері виробництва продуктів харчування та сировини для промисловості



Скачати 10.94 Mb.
Сторінка10/57
Дата конвертації16.04.2016
Розмір10.94 Mb.
1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   57

2.7. Сучасні принципи організації території для ведення сільськогосподарського виробництва

• Суть контурної організації території

Методика створення гідрологічної мережі та лінійних рубежів

• Особливості контурної організації території реформованих господарств

За сучасних умов господарювання на землі надзвичайно важливим є раціональна організація території, яка задовольняла б 2 основні вимоги:

− отримання максимальної кількості продукції;

− збереження родючості ґрунту й екологічної стабільності ландшафтів у цілому.

Світовий, а також вітчизняний досвід свідчать, що найкращим чином ці питання вирішуються при контурно-меліоративній організації території.

Основою для приконтурно-меліоративної організації території, як уже зазначалось вище, є поділ земельних угідь господарства на окремі технологічні групи у відповідності до якості ґрунтів та крутості схилу.

Організація території при цьому засновується на контурних межах між технологічними групами земель, по яких проектуються водорегулюючі лісосмуги, посилені при потребі найпростішими гідротехнічними спорудами (канава, вал, вал-канава, валдорога тощо).

Найважливішою складовою частиною контурно-меліоративної організації території є створення нового елементу – польової гідрографічної мережі, яку розміщують по межах технологічних груп земель. Цим самим створюють контурну організацію території, яку на місцевості фіксують так званими заходами постійної дії: водорегулюючими оброблюваними валами, валами-дорогами, лісосмугами. При потребі їх суміщують і доповнюють залуженими водотоками. При цьому передбачено загортання й виположування ярів, що вклинюються в орні землі, будівництво протиерозійних ставків, поновлення природних і створення штучних водотоків.

Зв’язок у системі еколого-технологічних груп земель здійснюється на основі добре зафіксованих контурних рубежів між групами земель, найчастіше за допомогою водорегулюючих валів і лісосмуг. Виконуючи свою основну функцію безпечного відведення не затриманої в межах поля агротехнічними заходами частини стікаючої води в залужені водостоки, вони є спрямовуючими лініями для контурного виконання окремих технологічних операцій і, насамперед, основного обробітку ґрунту та сівби сільськогосподарських культур.

На межах між першою та другою, а в окремих випадках – між другою та третьою технологічними групами земель встановлюють лінійні рубежі у вигляді вала-дороги, водорегулюючого вала, вала-тераси, лісосмуги, вала-канави в поєднанні з лісосмугою.

Лінійні рубежі розміщують з максимальним наближенням до напрямку горизонталей. На багатоскатних і дуже хвилястих схилах, а також при пересіченні улоговин і мікропонижень лінійні рубежі доцільно розміщувати так, щоб радіуси повороту на землях першої технологічної групи не перевищували 60, другої – 30 та третьої – 15 м.

Протяжність ліній рубежів уздовж схилу залежить від його крутості, типу ґрунту й господарського використання ділянки.

Таблиця 2.7.1

Допустима довжина лінії току по робочому напрямку, м

(за Лопирєвим М.І., 1977)

Агрофон


Ухил,

градус


Довжина лінії току, м


Ґрунти


Дерново-

підзолисті

та сірі лісові


Чорноземи звичайні,

південні, вилуговані,

опідзолені

Чорноземи

типові потужні


Пар чистий

Цукрові буряки

Кукурудза


0,5

1

2



3

101

63

43



36

204

125


83

74


263

175


120

102


Озимі та ярі зернові, пар зайнятий


0,5

1

2



3

5


207

127


83

75

64



416

256


176

150


129

577

355


244

208


178

У зв’язку з тим, що при чергуванні культур у сівозміні в полях періодично розміщують культури з різною ґрунтозахисною здатністю, допустиму довжину ліній току визначають по найбільш небезпечній в ерозійному відношенні культурі: в польових сівозмінах це чистий пар, просапні; в зернотрав’яних – зернові.

Лінійні рубежі першого порядку доповнюють рубежами другого й третього порядків, які створюють при організації сівозмін і природних кормових угідь по межах полів і робочих ділянок, сіножатей, пасовищ і в середині них. Види, розміри і кількість лінійних рубежів, їх розміщення по території встановлюють під час землевпорядних робіт на основі гідрологічних розрахунків поверхневого стоку води й змиву ґрунту.

Для ефективного використання сучасної та перспективної широкозахватної техніки і знарядь найраціональніше нарізати прямокутні поля та робочі ділянки. Тому на рівних ділянках і схилах крутістю до 1. нарізають прямокутні поля, розміщені довгими сторонами впоперек переважаючих дефляційно небезпечних вітрів. По їх межах проектують 2-3-рядні полезахисні лісосмуги продувної або ажурної конструкції.

На ділянках з пересіченим рельєфом і схилами крутістю понад 1. поля нарізають довгими сторонами впоперек схилу по лініях, наближених до горизонталей. Допускається відхилення від горизонталей тільки на коротких відрізках (50-100 м) з ухилом не більше 1,5-2. по лінії межі поля. У цьому випадку по межах полів проектують дворядні водорегулюючі лісові смуги, посилені в міжрядді валом-канавою із земляними перемичками (рубежі другого порядку).

Внутрішньопольова організація включає виділення робочих ділянок, які по можливості мають бути однорідними, компактними, зручними для роботи техніки. Найдоцільніше паралельно-контурне розміщення елементів, які проектуються так, щоб довгі сторони полів і робочих ділянок наближались до горизонталей, випрямляючись в улоговинах. Ширина робочих ділянок по всій довжині повинна бути кратною ширині захвату ґрунтообробних і посівних машин.

Якщо вздовж схилу в межах першої та другої технологічних груп земель швидкість стікання води на полях сівозмін перевищує допустимі межі, проектують рубежі третього порядку. При цьому перевагу надають наорюваним валам з широкою основою, які обробляються. На землях другої технологічної групи в разі потреби проектують більшскладні земляні споруди.

Таким чином, протиерозійну організацію території здійснюють в такій послідовності: виділення технологічних груп земель за інтенсивністю використання, розміщення водорегулюючих смуг, посилених канавою і валом-дорогою по межах переходу однієї технологічної групи в іншу; розміщення сівозмін на виділених групах, полів сівозмін, лісосмуг з валом-канавою між полями (рубежі другого порядку) і всередині їх, робочі

ділянки всередині полів з рубежами наступних порядків, мережі польових доріг і польових станів.

Польові дороги розміщують по лінії вододілів, по нижніх узліссях лісосмуг. По коротких сторонах полів дороги, як і лісосмуги, нарізають суворо перпендикулярно до горизонталей з влаштуванням розпилювачів стоку.

Розміщення лінійних рубежів оцінюють по відхиленню їх від ліній току або горизонталей. Горизонтальними вважають рубежі, в яких відхилення від ліній току не менше 80. або від горизонталей не більше 10.. Найбільш небажане відхилення лінії току і горизонталей на 45., оскільки в цьому випадку той чи інший рубіж концентрує найбільшу кількість води.

Яри, які вклинюються в поля й ускладнюють контурну організацію території, виположують, а промоїни засипають. Це роблять після спорудження водозатримуючих або водовідвідних валів у вершини яру або промоїн, що запобігає надходженню потоків води з водозбору на виположені ділянки. Невеликі промоїни глибиною до 30 см зарівнюють під час основного обробітку ґрунту. Великі промоїни та яри виположують бульдозерами, знявши перед цим гумусовий шар ґрунту вздовж них. Після виположування знятий гумусовий шар ґрунту розподіляють по поверхні виположеного яру. Там, де товщина гумусового шару менша 15 см, проводять землювання привезеним ґрунтом.

В ярах, які не можна виположити, насаджують ліс. Контурно-меліоративну організацію території в Україні почали впроваджувати з середини 80-х років минулого століття. Але згодом ця робота була припинена через відсутність коштів.

За цей час агропромисловий комплекс зазнав істотних змін. Передусім, земля як основний засіб виробництва розпайована й приватизована селянами. Створені нові сільськогосподарські формування з новими земельними відносинами. Виникає запитання: як перейти до контурної організації території за таких умов? Бачиться доцільним проводити цю роботу як складову проблеми створення збалансованих аграрних ландшафтів, які опрацьовуватимуться для окремих водозбірних площ. Об’єкти господарювання (землевласники, землекористувачі) повинні гармонійно вписатись у цей агроландшафт з контурно-меліоративною організацією території.



КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Що таке лінійний рубіж, і де він створюється?

2. Що таке польова гідрографічна мережа?

3. Що використовують для фіксації лінійних рубежів?

4. Як створюються лінійні рубежі в залежності від характеру рельєфу?

5. Від чого залежить протяжність ліній току та рубежів уздовж схилу?

6. Як нарізають поля на схилах різної крутості?

7. Що передбачає внутрішньопольова організація території?

8. Як створюється дорожня мережа при контурно-меліоративній організації території?

9. Як здійснити контурно-меліоративну організацію території в реформованих господарствах?


СПИСОК РЕКОМЕНДОВАНОЇ ЛІТЕРАТУРИ

1. Бацула О.О. та ін. Забезпечення бездефіцитного балансу гумусу в ґрунті. – К.: Урожай, 1987. – 128 с.

2. Безручко И.Н., Грабак Н.Х. и др. Справочник по почвозащитному земледелию.– К.: Урожай_____, 1990. – 277 с.

3. Булигін С.Ю. Формування просторової бази землеробства XXI століття // Вісник ДАУ. – Вип. 2. – Харків, 1999. – С. 20-25.

4. Варламов А.А. Экология и использование земель. – М.: Знание, 1991. – 62 с.

5. Грабак Н.Х. та ін. Обробіток ґрунту в умовах прояву водної та вітрової ерозії. – Луганськ, 1993. – 51 с.

6. Даниленко А.О. Основні напрямки удосконалення земельних відносин та їх роль у формуванні стратегії національної продовольчої безпеки України у XXI столітті // Економіка АПК. – 2001. – №4. – С. 28-32.

7. Земельна реформа в Україні. – К.: Державний комітет по земельних ресурсах, 2001. – 16 с.

8. Каштанов А.Н., Заславский М.Н. Почвоводоохранное земледелие. – М.: Россель-хозидат, 1984. – 462 с.

9. Кілочко В.М. Екологобезпечне використання земель // Вісник аграрної науки. –2003. – №5. – С. 23-27.

10. Крикунов В.Г. Ґрунти та їх родючість. – К.: Вища школа, 1993. – 286 с.

11. Махортов Ю.О. Земельні відносини та їх реформування // Економіка АПК. –2004. – №2. – С. 3-6.

12. Медведев В.В. Чтобы не убывало плодородие земли. – К.: Урожай, 1989. –188 с.

13. Медвєдєв В.В. Проблеми охорони ґрунтів // Вісник аграрної науки. – 2004. –№1. – С. 53-57.

14. Медвєдєв В.В. та ін. Моніторинг ґрунтів у країнах Євросоюзу та Україні // Вісник аграрної науки. – 2003. – №11. – С. 14-17.

15. Медвєдєв В.В. та ін. Про державні пріоритети і національну програму з охорони і підвищення родючості ґрунтів // Вісник аграрної науки. – 2003. – №7. – С. 5-9.

16. Мусієнко М.М. Проблеми формування сталих агроекосистем в Україні // Вісник аграрної науки. – 2004. – №2. – С. 49-53.

17. Назаренко І.І. та ін. Ґрунтознавство. – Чернівці, 2003. – 399 с.

18. Рижук С.М. та ін. До концепції управління родючістю ґрунтів // Вісник аграрної науки. – 2003. – №4. – С. 21-26.

19. Русан В.М. Нормативно-правове регулювання раціонального сільськогосподарського землекористування в Україні // Економіка АПК. – 2003. – №10. – С. 32-35.

20. Статівка А.М. До питань про раціональне використання сільськогосподарських угідь у процесі аграрного виробництва // Екологічний вісник. – 2004. – Січень-лютий. – C. 15-16.

21. Тарарико А.Г. Агроэкологические основы почвозащитного земледелия. – К.:Урожай, 1990. – 183 с.

22. Тарарико О.Г. Охорона родючості ґрунтів у контексті продовольчої безпеки //Вісник аграрної науки. – 2003. – №9.

23. Черемисинов Г.А. Эродированные почвы и их продуктивное использование. –М.: Колос, 1968. – 215 с.

24. Шикула М.К. та ін. Охорона ґрунтів: Підручник. – К.: КОО Т-во “Знання”, 2004.– 398 с.

25. Шикула М.К., Ґнатенко О.Ф. Охорона ґрунтів. – К.: Знання, 2001. – 398 с.



РОЗДІЛ 3 ОСНОВНІ ПРИНЦИПИ ВЕДЕННЯ ЗЕМЛЕРОБСТВА

3.1. ЗЕМЛЕРОБСТВО – ОСНОВА АГРОПРОМИСЛОВОГО

ВИРОБНИЦТВА

• Землеробство як наука та галузь сільськогосподарського виробництва

• Історія розвитку землеробства в світі та Україні

• Поняття про системи землеробства та їх класифікація

• Характеристика різних систем землеробства

• Основні ланки сучасних інтенсивних систем землеробства

Сучасне землеробство – це наука про раціональне використання землі, захист її від деградації, про закономірності відтворення родючості ґрунту з метою вирощування та одержання високих і стабільних врожаїв.

Основним засобом виробництва в сільському господарстві, як відомо, є земля. Одночасно вона є і предметом праці, на який людина активно впливає шляхом внесення добрив, обробітку ґрунту, з тим, щоб отримати максимальну кількість продукції при мінімальних витратах енергії, ресурсів, праці.

Землеробство – основна галузь сільськогосподарського виробництва, яка об’єднує всі рослинницькі дисципліни – рослинництво, кормовиробництво, овочівництво, плодівництво, виноградарство. Завданнями землеробства як галузі є: раціональний обробіток ґрунту, спрямоване регулювання агрофізичних, агрохімічних і біологічних процесів у ньому, забезпечення культурних рослин усіма факторами життя у потрібному співвідношенні, створення умов для стабілізації родючості ґрунту та бездефіцитного балансу гумусу в ньому.

Теоретичною основою землеробства є ґрунтознавство, мікробіологія, метеорологія та ін. Воно тісно пов’язане з агрохімією, агрофізикою, фітопатологією, ентомологією, селекцією та іншими науками. В свою чергу землеробство як наука є фундаментом для усіх рослинницьких дисциплін і спеціальних економічних наук.



Історія розвитку землеробства. Майже в усіх народів є міфи та легенди, в яких говориться, що боги навчили людей землеробству. У шумерів існувала легенда, згідно з якою колись дуже давно по велінню верховних богів Енліля, Енки та Ану бог худоби Лахар та його сестра богиня Аншан зійшли з неба до людей на землю, щоб навчити їх землеробству. В античному світі найбільш шанованими були боги, безпосередньо пов’язані із землеробством, – боги родючості: в Греції – Деметра та її дочка Персефона; в Римі – Прозерпіна. Давньогрецький історик Геродот записав легенду, по якій скіфи, що населяли в VII-III ст. до н.е. Північне Причорномор’я, отримали від богів землеробські знаряддя, в тому числі золотий плуг.

Сільське господарство як практична діяльність людини існує вже кілька тисячоліть. Про стародавнє походження землеробства на території нашої країни свідчать розкопки в Миколаївській області, де знайдено сховища для зерна, побудовані ще в першому столітті до нашої ери. Мотики з рогів оленя і кремнієві вкладиші серпів знайдені під час розкопок у долинах Дніпра, Південного Бугу, Дністра (Трипільська культура).

Археологи встановили, що в Західній Європі землеробство виникло в VІ-V тисячоліттях до н.е. Вчені вважають, що злаки людина вирощує з часів мезоліту (7-10 тис. років тому).

Землеробство як наука почало розвиватись лише з часів нової історії.

У 1809 році вийшла книга Теєра “Основи раціонального сільського господарства”, в якій він поділив землеробство на загальне й технологічне.

Ю. Лібіх у праці “Хімія в застосуванні до землеробства і фізіології”, що вийшла у 1840 році, виклав основні положення теорії про мінеральне живлення рослин.

Подальшому розвитку наукових основ землеробства сприяло заснування ряду науково-дослідних станцій: в Ельзасі (1873 р.) та Ротамстеді (1843 р.).

Трохи пізніше (1886 р.) Гельрігель відкрив явище симбіозу бобових культур з бульбочковими бактеріями.

Землеробська наука в Росії почала формуватись у середині XVIII ст. Насамперед слід відзначити праці видатного російського вченого Ломоносова М.В. (1711-1765). Він уперше розробив теорію походження чорнозему, пояснив походження торфовищ на верхових болотах.

Багато зробив для розвитку агрономічної науки перший російський агроном Болотов А.Т. (1738-1833). У 1771 р. була надрукована його праця “О разделении полей” (пізніше вийшло продовження її “О разделении земли на семь полей”), в якій він критикував парову систему землеробства з однобічним зерновим напрямом. Сівозміни Болотов А.Т. вважав дуже важливим заходом ведення господарства. В одному господарстві біля Москви Болотов А.Т. запровадив у 1774 р. чергування культур на основі

розробленої ним системи, яка передбачала перехід від трипільної до семипільної сівозміни з таким чергуванням культур: 1 пар удобрений; 2 озимі; 3 ярі “кращі” (пшениця, ячмінь, льон); 4 ярі “гірші” (овес, горох, гречка); 5-7 – переліг.

Природне заростання перелогів Болотов А.Т. рекомендував замінити посівами трав. Він вважав необхідним старанний обробіток ґрунту і внесення добрив, великого значення надавав зяблевому обробітку.

Відомий російський вчений агроном Комов І.М. (1750-1792) критично ставився до однобічного зернового господарства при паровій системі землеробства, добре розумів значення тваринництва у господарстві. Раніше від Теєра він обґрунтував гумусову теорію живлення рослин, великого значення надавав обробітку ґрунту.

Наприкінці XVIII – у першій чверті XIX ст. популярними були роботи Левшина В.О. (1746-1826), який брав активну участь у підготовці праць “Вільного економічного товариства”. Великого значення надавав він посівам конюшини.

На початку XIX ст. працював видатний вчений Павлов М.І. (1793-1840). У 1825 р. вийшла його книга “Земледельческая химия”, а в 1837 р. – “Курс сельского хозяйства”.

Великого значення Павлов М.І. надавав теоретичним узагальненням і висловив правильну думку, що розвиток сільського господарства необмежений.

У другій половині XIX ст. з розвитком капіталізму в Росії почала розвиватися цукрова промисловість, що спричинило необхідність розширення посівів цукрових буряків.

Розвиток капіталістичних відносин поставив нові вимоги і до агрономічної науки. В цей час провадяться дослідження, спрямовані на розв’язання важливих питань сільськогосподарського виробництва. У 1867 р. під керівництвом російського хіміка Менделєєва Д.І. (1834-1907) були вперше закладені досліди з метою вивчення впливу добрив на врожай сільськогосподарських культур. Менделєєв Д.І. поставив питання про широке запровадження такого заходу, як вапнування кислих ґрунтів та використання на цих ґрунтах фосфоритного борошна. І сьогодні заслуговують на увагу його думки про обробіток ґрунту, травосіяння, лісонасадження, зрошення тощо.

У дослідах під керівництвом Менделєєва Д.І. брав участь Тімірязєв К.А. (1843-1920), який на підставі досліджень дійшов висновку про велике значення глибокої оранки для боротьби з посухою. Вчений вважав, що основним завданням наукового землеробства є вивчення потреб рослин і уміння задовольнити їх. У зв’язку з цим він дає високу оцінку насамперед таким наукам, як агрономічна хімія та фізіологія рослин. Тімірязєв К.А. наголошував на необхідності тісного зв’язку теорії з практикою.

У другій половині XIX ст. вели наукові дослідження видатні вчені Совєтов О.В., Стебут І.О., Енгельгардт О.М., Докучаєв В.В., Костичев П.А., Сибірцев М.М., Ізмаїльський О.О. та ін.

Совєтов О.В. (1826-1901) – перший доктор землеробства в Росії. У своїх наукових працях він висвітлив важливі питання польового травосіяння. І сьогодні цінне твердження Совєтова О.В. про те, що схеми сівозмін слід розробляти для кожного конкретного господарства. Він застерігав проти шаблону в технологіях вирощування окремих культур.

Стебут І.О. (1883-1923) – професор Петровської сільськогосподарської академії, який написав багато праць з питань землеробства, агрохімії, рослинництва. Він висловлював думки про важливість диференційованої агротехніки сільськогосподарських культур та необхідність інтенсифікації сільськогосподарського виробництва.

Енгельгард О.М. (1832-1893), будучи професором агрономічної хімії в Петербурзі, багато зробив для піднесення культури землеробства в Нечорноземній зоні.

Всесвітнього значення набули праці Докучаєва В.В. (1846-1903) – основоположника наукового ґрунтознавства. Він перший серед ґрунтознавців висловив правильний погляд на ґрунт як природне тіло, що вічно живе і змінюється. Велику цінність мають рекомендації Докучаєва В.В. з питань полезахисного лісонасадження, боротьби з ерозією ґрунтів, які не втратили значення і тепер, залишив багату літературну спадщину (“Русский чернозем”, “Наши степи прежде и теперь” та ін.). Слід зазначити, що в праці

“Русский чернозем” описано багато ґрунтів України.

Вернадський В.І. (1863-1945) є засновником нового напрямку в геології, біогеохімії, яка вивчає роль організмів у геохімічних процесах. Він був першим президентом Академії наук України.

Костичев П.А. (1845-1895) всебічно розвинув агрономічний напрям у ґрунтознавстві. Він підкреслював роль структури та фізичних властивостей ґрунту, вивчав шляхи їх поліпшення за допомогою рослин і обробітку ґрунту, запропонував систему обробітку, ефективну в боротьбі з бур’янами та в нагромадженні вологи в ґрунті. Костичев П.А. –автор першого підручника з ґрунтознавства (1887).

Велике значення в розвитку агрономічної науки мала організація дослідних станцій в Україні в 90-х роках XIX ст. Перша дослідна станція була заснована у 1884 р. в Полтаві. До цього вже існували дослідні поля на Харківщині у Тростянці (1880 р.) та Білому Колодязі (1882 р.). Пізніше були організовані Херсонська, Немерчанська і Плотянська станції. Наприкінці XIX ст. в Росії налічувалося вже 60 дослідних станцій. На початку XX ст. були організовані Харківська, Уманська, Миронівська та інші дослідні станції.

Після 1917 р. сільськогосподарську науку продовжували розвивати Мічурін І.В., Прянишников Д.М., Тулайков М.М., Гедройц К.К., Вільямс В.Р. та інші видатні вчені, які розпочали наукові дослідження ще наприкінці позаминулого та на початку XX ст.

Академік Прянишников Д.М. (1865-1948) розробив наукові основи живлення рослин. На підставі його праць розв’язано важливі теоретичні та практичні питання щодо ефективного використання азотних, фосфорних, калійних і місцевих добрив. Багато зробив Прянишников Д.М. для вдосконалення технології виробництва мінеральних, зокрема фосфорних, добрив. Велика його заслуга в розробці питань інтенсифікації землеробства. Вчений розробив наукові основи правильних сівозмін, рекомендував впроваджувати плодозмінну систему землеробства.

Вагомий внесок в агрономічну науку зробив академік Тулайков М.М. Важливе значення мають його праці з питань землеробства в умовах посушливих районів південносхідних областей європейської частини Росії. Академік Вільямс В.Р. (1863-1939) багато зробив для подальшого розвитку наукового ґрунтознавства. Цінними є його дослідження гумусових речовин, ролі біологічних факторів та процесів ґрунтоутворення. Він розробив ефективні заходи обробітку ґрунту, способи поліпшення природних кормових угідь тощо. І сьогодні актуальні думки Вільямса В.Р. про перспективи збільшення врожайності сільськогосподарських культур. Він зазначав, що родючість ґрунту значною мірою залежить від біологічного кругообігу речовин.

В розвитку агрофізичного напряму агрономічних досліджень важливу роль відіграли праці професора Дояренка О.Г. (1874-1958). Він перший провів широкі дослідження щодо фізичних властивостей ґрунту, приділивши особливу увагу вивченню форм шпаруватості та питань повітряного режиму. Заслуговують на увагу дослідження Дояренка О.Г. з питань обробітку ґрунту, сівозмін, зайнятих парів, післяжнивних культур і методики польового досліду.

Серед діячів агрономічної науки в Україні слід відмітити Зайкевича А.Є., Ізмаїльського О.О., Рожественського Б.М., Юр’єва В.Я., Соколовського О.Н., Душечкіна О.І. та ін.

Професор Харківського університету Зайкевич А.Є. (1842-1931) вперше запропонував рядкове внесення добрив під цукрові буряки, вивів цінний сорт люцерни (Зайкевича), провів дослідження з питань селекції і агротехніки цукрових буряків, тютюну та інших культур.

Ізмаїльський О.О. (1851-1914) досліджував вологість грунту в Херсонській губернії і дійшов висновку про важливу роль глибокої оранки в боротьбі з посухою. Він писав, що вологість ґрунту залежить від виду і будови його не менше, ніж від кількості атмосферних опадів.

Рожественський Б.М. (1874-1943) багато зробив у справі організації дослідних станцій в Україні. Він був засновником і першим директором Харківської дослідної станції.

Велику увагу приділяв розробці методики польових досліджень сільськогосподарських культур. Йому належить заслуга у виявленні позитивної дії добрив, зокрема фосфорних, у південних районах України.

Академік Соколовський О.Н. (1884-1959) відомий науковими працями з питань природи колоїдної частини ґрунту і засобів поліпшення агрономічних властивостей солонців. Він доклав багато зусиль для поширення вищої сільськогосподарської освіти в Україні.

Академік Душечкін О.І. (1874-1956) розробив наукові основи використання фосфорних добрив в Україні, вивчав природу фосфорнокислих сполук ґрунту. Він запропонував підживлювати озимі азотними добривами рано навесні, що і тепер широко використовується в усіх зонах країни.

Академік Кулєшов М.М. (1890-1968) провів багато цінних наукових досліджень з біології, систематики, екології та агротехніки озимої пшениці, кукурудзи та інших сільськогосподарських культур.

Значних успіхів досягли агрономічна наука та сільськогосподарське виробництво у використанні надбань математики, фізики, хімії, біології. Великі перспективи має впровадження у землеробство знань з кібернетики, обчислювальної техніки. Створено досконалі прилади для наукових досліджень з агрономії, автоматизації та контролю виробничих процесів, нові досконаліші машини та знаряддя.

Вчені нашої країни вивели стійкі проти вилягання і зимостійкі сорти озимої пшениці з урожайністю 80-90 ц/га зерна, високоврожайні сорти інших зернових культур, цукрових буряків, соняшнику тощо. Розроблені і впроваджуються у виробництво технології вирощування сільськогосподарських культур.


1   ...   6   7   8   9   10   11   12   13   ...   57


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка