Робоча програма географія (назва навчальної дисципліни)



Скачати 498.43 Kb.
Сторінка2/3
Дата конвертації16.04.2016
Розмір498.43 Kb.
1   2   3
1.1 Робочий навчальний план

«Сестринська справа», «Лікувальна справа», «Стоматологія ортопедична», «Фармація»




Назва предмету і види занять



Види підсумкового контролю по семестрах І-ІІ

Загальна кількість годин



К-сть год у тижд


Кількість годин на самост роботу


Географія
1. Лекції

Диференційований залік
1,2 семестр

34

2

18



1.2. Тематичні плани

1.2.1. Тематичний план лекцій

п/п

Назва теми

Кількість годин

1

Вступ до вивчення курсу «Географія»

2

2

Політична карта світу

2

3

Населення світу

2

4

Світове господарство.

4

5

Країни Європи

6

6

Країни Азії

6

7

Країни Північної Америки

4

8

Країни Латинської Америки

2

9

Країни Африки, Австралії та Океанії

4

10

Узагальнення. Всесвітні економічні відносини

2

Всього

34


1.2.2. Тематичний план самостійної позааудиторної роботи

п/п

Назва теми

Кількість годин

1

Міжнародні органiзації, їх функціональний і просторовий розподіл.

2

2

Релігія як явище культури.

2

3

Взаємодія суспільства і природи

4

4

Географія світового транспорту.

2

5

Глобальні проблеми людства

4

6

Держави-сусіди України

4

Всього

18



1.2.3. Перелік обов’язкових практичних навичок:

Студент повинен вміти:



  1. активно застосовувати теоретичні знання, для узагальнення й оцінки суспільно-політичних та економічних явищ, пошуку обґрунтованих рішень у процесі навчання та іншої діяльності;

  2. Орієнтуватися у регіональній, політичній, соціально-економічній приналежності тої чи тої країни, згідно з певними критеріями відповідної класифікації останньої;

  3. самостійно робити висновки особисто для себе, використовуючи їх — згідно з власними потребами;

  4. грамотно працювати з географічною літературою політичного, соціального та економічною спрямування, самостійно збагачувати свій творчий потенціал, застосовувати прогресивні методи оволодіння світоглядною культурою;

  5. орієнтуватися у політико-, та економіко-географічній науковій інформації. Відбирати з цієї інформації найголовніше й систематизувати її;

  6. готувати виступи світознавчого плану різних рівнів (конференція, диспут, наукове повідомлення, рецензія, доповідь), застосовуючи знання з курсу “Географія”.


1.3. Засоби контролю знань студентів
1.3.1.Засоби проведення поточного контролю рівня знань
Поточний контроль здійснюється в усній формі (включає два змістових аспекти:

а) перевірку якості засвоєного студентами матеріалу з теми лекційного заняття;

б) їх сумлінність і активність під час заняття та у письмовій формі - виконання творчо-аналітичних завдань

Проміжний контроль здійснюється у письмовій формі і виконує функцію перевірки засвоєння студентами провідних положень лекційного матеріалу.



Оцінювання навчальної діяльності


Рівні навчальних досягнень


Бали


Критерії навчальних досягнень студентів

I.Початковий

1

Студент розрізняє окремі географічні явища чи об’єкти (гори і рівнини, суша і океан, село і місто, галузь і т.д.) та з допомогою викладача знаходить їх на карті

2

Студент за допомогою викладача відтворює окремі факти на елементарному рівні, розрізняє один або декілька запропонованих географічних об’єктів та з допомогою викладача намагається знайти їх на карті

3

Студент дає нечіткі характеристики географічних об’єктів; за допомогою викладача знаходить їх на карті, може самостійно розрізнити окремі географічні поняття

II.Середній


4

Студент частково відтворює текст підручника, дає нечітке визначення основних понять і термінів за допомогою викладача. Називає, відповідно до теми конкретної лекції, компоненти географічної оболонки та складові господарства; повторює за зразком практичну роботу; під час відповіді намагається користуватися географічною картою

5

Студент відтворює частину навчального матеріалу без розкриття причинно-наслідкових зв’язків, описує географічні об’єкти чи явища за типовим планом. Намагається робити висновки без підтвердження їх прикладами; частково володіє обов’язковою географічною номенклатурою

6

Студент самостійно дає більшість визначень, передбачених темою заняття, відтворює значну частину вивченого матеріалу у відповідності з його викладом у підручнику. На середньому рівні володіє географічною номенклатурою та картою

III.Достатній

7

Студент має достатні географічні знання і застосовує їх для вирішення стандартних ситуацій. Має цілісне уявлення про природні та суспільні явища, вміє вести спостереження за навколишнім середовищем; достатньо володіє картографічним матеріалом

8

Студент засвоїв основні уявлення, поняття і категорії географічної науки про Землю та господарську діяльність людини. Застосовує здобуті знання на практиці, використовуючи прийоми аналізу статистичних даних про господарство і населення, показує їх зміну у часі. Вміє наводити приклади взаємодії людини і природи; знає обов’язкову географічну номенклатуру

9

Студент на достатньому рівні володіє навчальним матеріалом, може застосовувати його для виконання практичних робіт; має чіткі уявлення про компоненти природи і просторову організацію господарства; пояснює причинно-наслідкові зв’язки в природі і господарстві; майже безпомилково працює з картографічним матеріалом

IV.Високий

10

Студент усвідомлює сучасну географічну картину світу, здійснює оцінку певних процесів та явищ, передбачених навчальною програмою; пояснює прикладне значення географічних знань, дає розгорнуту відповідь, відбирає необхідні знання; вільно застосовує більшість географічних понять та може їх класифікувати; добре володіє картографічним матеріалом

11

Студент має глибокі знання про об’єкт вивчення, застосовує наукову термінологію, аргументує свої твердження і висновки, вміє працювати з рекомендованими джерелами географічної інформації; на високому рівні аналізує та використовує картографічну інформацію

12

Студент володіє грунтовними географічними знаннями у межах вимог навчальної програми, висловлює та аргументує власне ставлення до різних поглядів на об’єкт вивчення; самостійно аналізує природні та суспільні явища, робить відповідні висновки і узагальнення; здатний розв’язувати проблемні завдання; вільно володіє картографічною інформацією та творчо її використовує



1.3.2. Засоби проведення підсумкового контролю знань і його форми

Підсумковий контроль здійснюється у формі диференційованого заліку. Диференційований залік оцінюється за дванадцятибальною системою, в усній формі з тем, які вивчались протягом навчального року.

Студенту, який не виконав всіх видів робіт, передбачені навчальною програмою, з поважної причини, вносяться корективи до індивідуального навчального плану і дозволяється відпрацювати академічну заборгованість до певного визначеного терміну. Для студентів, які пропустили навчальні заняття без поважних причин, рішення про їх відпрацювання приймається індивідуально деканом факультету.




1.4. Перелік навчально-методичної літератури

1.4.1. Основна

1. Даляк Н.А. Географія. Конспект лекцій для студентів спеціальності «Сестринська справа», «Лікувальна справа» (фельдшер) / Надія Анатолівна Даляк; Івано-Франківський національний медичний університет. – Івано-Франківськ: ІФНМУ, 2012 – 224 с.

2. Країнознавство: підручник / [В.П.Крижанівський, М.С. Дорошко, В.І.Головченко та ін.] ; за ред. М.С.Дорошка. – [2-ге вид. перероб і доп.] – К.: Знання, 2012. – 439 с. + 16 c. (карти). – (Вища освіта ХХІ ст.)

3. Країнознавство: теорія та практика: підручник / Мальська М.П., Антонюк Н.В., Занько Ю.С., Ганич Н.М. – К.: Центр учбової літератури, 2012. – 528 с.

4. Кобернік С.Г. Географія: підручн. для 10 кл. загальноосвіт. навч. закл. / С.Г.Кобернік, Р.Р.Коваленко. –Х.: Оберіг, 2010. – 304 с.

5. Пугач М.І. Економічна і соціальна географія світу: Зошит для узагальнення знань. 10 клас. / Микола Іванович Пугач. – [Видання 2-ге, переробл. і доп.] — Тернопіль: Hавчальна книга – Богдан, 2011. — 48 с.

6. Стадник О.Г. Соціально-економічна географія світу: посібник для вчителя.10 клас / Олександр Григорович Стадник. – Х.: Основа, 2010. – 127 с. – (Бібліотека журналу географія.Вип. 9 (81)).

7. Уварова Г.Ш. Географія.10 клас / Г.Ш.Уварова, В.Ю. Пестушко.-К.: Генеза, 2010. – 304 с.



1.4.2.Додаткова
1.Поколодна М.М. Рекреаційна географія: навч. посібник / Марія Миколаївна Поколодна ; Харк. нац. акад. міськ. госп-ва. – Х.: ХНАМГ, 2012. – 275 с.

2. Ковальська Л.В. Рекреаційна географія: навч. посіб. / Леся Василівна Ковальська. – Івано-Франківськ: Тіповіт, 2011. – 206 с.

3. Головченко В.І. Китай: країнознавчий портрет / Володимир Іванович Головченко. К.: Знання, 2010. – 71 с.

4. Гільберг Т.Г. Практикум із курсу «Соціально-економічна географія світу». 10 клас / Тетяна Георгіївна Гільберг. – Х.: Ранок, 2010.- 64 с.

5. Дорошко М.С. Країнознавство. Країни СНД і Балтії: навчальний посібник / Микола Савович Дорошко. – Чернівці: Книги- ХХІ, 2008. – 308 с.
Електронні ресурси:


  1. http://geoswit.ucoz.ru/index/0-7

  2. http://daviscountydaycare.com

2. Методичне забезпечення навчального процесу

2.1. Загальні методичні матеріали
2.1.1. Мета і завдання дисципліни
Мета навчальної дисципліни: сформувати систему знань з соціальної і економічної географії світу, що охоплюють загальнотеоретичні, світогосподарські та галузеві питання про форми геопросторової організації суспільства в цілому та його складових частин. Предметом курсу є територіальна організація господарської діяльності населення. Тут досліджуються закономірності розміщення та розвитку суспільства як на земній кулі в цілому, так і в окремих регіонах та державах світу. Складовими цієї науки є демогеографія (географія населення), соціальна географія (географія сфери послуг, рекреаційна географія, географія торгівлі тощо), економічна географія (географія природних ресурсів, географія промисловості, географія сільського господарства, географія транспорту тощо), політична географія (територіальний розподіл політичних сил у світі).

Основними завданнями при його вивченні є формування в студентів системи знань про тенденції розвитку господарського комплексу країни, географію галузей господарства, особливості зовнішньоекономічних зв'язків та економічних районів. Особливо важливим є формування в них просторового сприйняття економіки країни, показ багатоцільової організації конкретної території (економічної, соціальної, екологічної, рекреаційної).

Завдання курсу:

1. Розкрити науковий статус суспільної географії світу і вивчити основні категорії науки.

2. Основну увагу приділити вивченню динамічних просторових взаємозалежностей економічних і соціальних явищ і процесів на глобальному, регіональному та країнознавчому рівнях.

3. Розкрити сучасні тенденції в розвитку світового господарства, показати місце в них України.

Вивчення економічної та соціальної географії світу допоможе узагальнити вже отримані знання, зрозуміти сучасні процеси, що відбуваються у світі, особливості розвитку окремих країн та світового господарства на межі двох тисячоліть, визначити місце України у ньому.




      1. Аналіз зв’язків із суміжними дисциплінами

Економічна та соціальна географія світу розвивається з урахуванням знань, нагромаджених у суспільних науках. Для неї властиві тісні міжпредметні зв'язки з фізичною географією, економікою, статистикою, історією, політологією, соціологією, картографією тощо.

Зв'язки між забезпечуючими і забезпечуваними предметами здійснюються шляхом проведення:

а) міжкафедральних відвідувань лекцій і семінарських занять;

б) участю в роботі центральної і профільної методичних комісій;

в) міжкафедральних навчально-методичних конференцій;

г) виданням методичних розробок, підготовкою спільних наочних посібників, таблиць, стендів;

д) особистих спілкувань.




      1. Методи активізації і інтенсифікації навчання

1. Визначення надзвичайної актуальності усіх тем предмету з акцентуванням на їх зв'язок із медициною та можливість практичного застосування.

2. Тестовий контроль, вирішення ситуаційних завдань.

3. Ділові ігри.

4. Стимулювання науковою роботою з виконанням доповідей, рефератів і виступ з ними на заняттях.

5. Виконання індивідуальних письмових робіт.

6. Використання тематичних стендів та інших засобів унаочнення.

7. Усний контроль на лекції.

8. Рецензування виступів самими студентами своїх колег.

9. Організація дискусій з актуальних проблем сучасності.

10. Стимулювання науковою роботою з виголошенням доповідей та їх обговорення на заняттях.



      1. Основні знання та вміння

Оцінюючи навчальні досягнення студентів з географії, необхідно враховувати:

- правильність і науковість викладення матеріалу, повноту розкриття понять і закономірностей, точність вживання географічної та картографічної термінології;

- ступінь самостійності відповіді;

- логічність, доказовість у викладенні матеріалу;

-ступінь сформованості інтелектуальних, загальноосвітніх, специфічних умінь (робота з картографічними, статистичними та іншими додатковими матеріалами).



2.2. Методичні матеріали для викладачів
2.2.1. Тези (текст) лекцій

Тема: СУЧАСНА ПОЛІТИЧНА КАРТА СВІТУ

План:


  1. Періоди формування політичної карти світу;

  2. Типи країн;

  3. Територія країни та державний кордон;

  4. Державний лад і державний устрій;

  5. Міжнародні організації;

  6. Політична географія;

Література




  1. Даляк Н.А. Географія. Конспект лекцій для студентів спеціальності

«Сестринська справа», «Лікувальна справа» (фельдшер) / Надія Анатолівна Даляк; Івано-Франківський національний медичний університет. – Івано-Франківьк: ІФНМУ, 2012 – 224 с.

  1. Країнознавство: підручник / [В.П.Крижанівський, М.С. Дорошко,

В.І.Головченко та ін.] ; за ред. М.С.Дорошка. – [2-ге вид. перероб і доп.] – К.: Знання, 2012. – 439 с. + 16 c. (карти). – (Вища освіта ХХІ ст.)

3. Гільберг Т.Г. Практикум із курсу «Соціально-економічна географія світу». 10 клас / Тетяна Георгіївна Гільберг. – Х.: Ранок, 2010.- 64 с.

4. Стадник О.Г. Соціально-економічна географія світу: посібник для вчителя.10 клас / Олександр Григорович Стадник. – Х.: Основа, 2010. – 127 с. – (Бібліотека журналу географія.Вип. 9 (81)).

5. Уварова Г.Ш. Географія.10 клас / Г.Ш.Уварова, В.Ю. Пестушко.-К.: Генеза, 2010. – 304 с.

1. Періоди формування політичної карти світу. Політична карта світу формувалася протягом тривалого часу. Цей процес продовжується і в наші дні, оскільки на ній знаходять своє відображення утворення нових держав, об'єднання вже існуючих, зміни кордонів, назв країн, їх столиць тощо.

У формуванні політичної карти можна виділити кілька періодів (стародавній, середньовічний, новий і новітній).

Стародавній період (до V ст. н. є.) відповідає епосі стародавніх цивілізацій. У цей період виникли перші держави: Стародавній Єгипет, Карфаген, Стародавня Греція, Стародавній Рим та ін.

Середньовічний період (V-XVI ст.) — це епоха аграрно-ремісничих цивілізацій. У цей час виникло багато держав, які поділили між собою значні території. Так, у Європі на той час існували Київська Русь, Московська держава, Візантія, «Священна Римська імперія», Португалія, Іспанія, Англія, Франція тощо.

Новий період у формуванні політичної карти світу (з рубежу XV-XVI ст. до 1914 р.) відповідає епосі зародження та утвердження індустріального суспільства. Значний вплив на формування карти в цей період мали Великі географічні відкриття, які дали початок колоніальній експансії і водночас сприяли поширенню міжнародних господарських зв'язків на весь світ. Особливо великі зміни на політичній карті відбулися у кінці XIX ст., коли між країнами загострилася боротьба за територіальний поділ світу. Якщо в 1876 р. лише 10% території Африки належали західноєвропейським країнам, то у 1900 р. — вже 90%. На початку XX ст. цей поділ повністю завершився, і з цього часу став можливим лише насильницький перерозподіл територій, що і стало однією з основних причин початку Першої світової війни.

Новітній період поділяється на три етапи. На першому етапі (1918-1945 рр.) з політичної карти зникли деякі імперії (Австро-Угорщина, Османська, Російська) та в результаті цього на карті з'явилися нові незалежні країни: Польща, Фінляндія, Чехословаччина, Югославія тощо. Розширили свої колоніальні володіння Великобританія, Франція, Бельгія, Японія. Відбувся розкол світу на дві системи — капіталістичну (держави ринкової економіки та їхні колонії) та соціалістичну (країни з планово-адміністративним регулюванням економіки). Остання була представлена двома державами — СРСР та Монголією.

На другому етапі (1945 – початок 90-х років XX ст.) після розгрому німецького нацизму та японського мілітаризму продовжувала формуватися світова система соціалізму, до якої, крім СРСР та Монголії, у 1944-1945 рр. увійшли Албанія, Болгарія, Угорщина, Польща, Румунія, Чехословаччина, Югославія, Німецька Демократична Республіка (НДР, 1949 р.) в Європі, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР) та Демократична Республіка В'єтнам (ДРВ), Китай (1949 р.) в Азії, Куба (1959 р.) в Америці. У 1976 р. з Південного В'єтнаму в результаті перемоги національних сил були виведені війська США, і відбулося об'єднання його з ДРВ у єдину країну — Соціалістичну Республіку В'єтнам. В цьому ж році до соціалістичних країн приєднався Лаос. Таким чином сформувалася соціалістична система, яка мала чималий вплив на перебіг світових подій.

Значні зміни на політичній карті світу відбулися внаслідок краху колоніальної системи. У 1945 р. в колоніях та напівколоніях проживало 2/3 людства. Наприклад, у колоніальних володіннях Великобританії у 1945 р. проживало 431,8 млн.. осіб, а площа володінь становила 15,7 млн.. км кв.. У другій половині 40-х років та у 50-ті роки здобули незалежність більшість колоній в Азії. У 60-ті роки посилилась національно-визвольна боротьба в Африці. Якщо у і 955 р. лише чотири країни були незалежними (Єгипет, Ефіопія, Ліберія та Лівія), то у 1960 р. вибороли суверенітет 17 колоній. У 60-70-ті роки стали незалежними чимало країн Латинської Америки (Гайана, Тринідад і Тобаго, Гренада, Домініка та ін.), Океанії (Західне Самоа, Папуа-Нова Гвінея, Фіджі га ін.). В Європі незалежною стала Мальта. Упродовж другого етапу на політичній карті з'явилося близько 100 незалежних держав.

На початку 90-х років XX ст. розпочався третій етап новітнього періоду, ший характеризується розпадом світової соціалістичної системи. У 1990 р. об'єдналися дві німецькі держави, НДР увійшла до складу Федеративної Республіки Німеччини (ФРН). Західний Берлін перестав існувати як окрема політична одиниця, знову ставши частиною єдиного Берліну (з 1991 р. — столиця ФРН). У 1989-1990 рр. відбулися переважно мирні, народно-демократичні революції в країнах Центральної Європи, які викликали перехід цих країн до ринкової економіки. У 1991 р. розпався СРСР: у вересні стали незалежними республіки Прибалтики, а наприкінці року і решта 12 республік. У цьому ж році відбувся розпад Югославії. Стали незалежними Словенія, Хорватія (1991р.), Боснія і Герцеговина, Македонія (1992 р.), Югославія (1992 р.). Гостра політична криза у країнах колишньої Югославії викликала громадянську війну і міжнаціональні конфлікти. Складові частини Чехословаччини — Чехія та Словаччина — спочатку проголосили автономію, а з 1993 р. стали незалежними країнами.

Процес утворення суверенних держав триває і зараз. На початку 90-х років зі складу Ефіопії виділилась Еритрея, здобули незалежність країни Тихого океану та Океанії (Маршалові острови і Мікронезія, Палау), у 2002 р. став незалежним Східний Тимор.


Табл. 1. Формування політичної карти світу у XX ст.

Частини світу

Кількість держав

1900

1914

1950

1960

1980

2000

Європа

22

25

32

32

33

43

Азія

10

11

27

31

39

47

Африка

6

3

4

27

51

53

Америка

20

22

22

22

32

35

Австралія та Океанія

0

2

2

2

11

14

Усього у світі

58

63

87

144

166

192

2. Типи країн. Між країнами існують значні відмінності за розмірами території, кількістю населення, економіко-географічним положенням, державним ладом і устроєм, рівнем розвитку.

При визначенні типології країн за основу найчастіше беруть рівень та характер соціально-економічного розвитку, місце у світовому господарстві.

За цими ознаками всі країни світу можна поділити на чотири типи:

1. Економічно розвинуті країни. До них належать США, Канада, Японія, країни Західної Європи, Австралія, Нова Зеландія, Південно-Африканська республіка (ПАР), Ізраїль. Але й між цими країнами існують відмінності в рівнях економічного розвитку та їхній ролі в господарстві світу. Тому серед економічно розвинутих країн можна виділити декілька груп.

До першої групи належать економічно високорозвинуті країни «великої сімки»: США, Японія, Німеччина, Великобританія, Франція, Італія, Канада. Господарство цих країн виробляє майже 1/2 промислової продукції світу. Вони є лідерами у світовій торгівлі, на них припадає 45% світового товарообігу. Головна роль у цій групі належить США, що є найрозвинутішою країною світу і головним експортером сучасної наукомісткої продукції та науково-технічної інформації. Країни цієї групи мають значний вплив на перебіг світових політичних подій.

До другої групи входять економічно високорозвинуті країни Західної Європи (Фінляндія, Швеція, Норвегія, Данія, Бельгія, Нідерланди, Люксембург, Швейцарія, Австрія). Усі вони мають високий рівень економічного розвитку, займають помітні позиції у світовій торгівлі, відіграють роль сполучної ланки в економічних взаємовідносинах країн.

Третя група складається з країн переселенського типу. Це ПАР, Австралія, Нова Зеландія, Ізраїль. їх об'єднують спільні риси історичного та економічного розвитку. Перші три були колоніями Великобританії, а зараз входять до складу Британської Співдружності. Ізраїль був створений у 1948 р. за рішенням ООН унаслідок поділу колишньої британської території Палестини на суверенні єврейську та арабські країни. Індустріально-капіталістичне виробництво у цих країнах започатковане переселенцями, а не було результатом розвитку корінного населення.

Ще одну групу складають країни із середнім рівнем економічного розвитку — Ірландія, Ісландія, Іспанія, Португалія, Греція. Головна особливість цих країн — фінансова і технологічна залежність від економічно високорозвинутих держав.

2. Постсоціалістичні країни перехідної економіки. До цієї групи належать країни колишньої соціалістичної системи. Перехідною вважається економіка, що перебуває у процесі великомасштабних змін, які ведуть до іншої стабільної економіки (у даному випадку до ринкової економіки та демократичного суспільства). Найбільших успіхів у проведенні ринкових реформ досягай Угорщина, Чехія, Польща, Словаччина, Естонія, Латвія, Литва та Словенія.

3. Країни централізовано керованої економіки: Китай, Корейська Народно-Демократична Республіка (КНДР), В'єтнам, Куба. Проте і ця група країн неоднорідна. Незважаючи на те, що в Китаї при владі залишилася комуністична партія, там відбувається швидкий підйом економіки на основі розширення ринкових відносин та приватного сектора. Останнім часом швидкими темпами розвивається економіка В'єтнаму. Куба та КНДР до цього часу дотримуються планової системи ведення господарства, не допускають введення приватної власності тощо.

4. Країни, що розвиваються. Це здебільшого колишні колонії, які здобули політичну незалежність і створюють свої національні економіки. Вони відрізняються розмірами території, запасами природних ресурсів, рівнем економічного розвитку, місцем у світовому господарстві. Серед них можна виділити декілька груп.



  • Нові індустріальні країни (НІК). До цієї групи входять Республіка Корея, Тайвань, Сінгапур («азіатські тигри»), Бразилія, Мексика, Аргентина, Індія, Туреччина, Малайзія, Індонезія і Таїланд. НІК відзначаються швидкими темпами розвитку, основою якого є використання «плодів» НТР та іноземні інвестиції. Туреччину та Республіку Корея все частіше відносять до економічно розвинутих країн.

  • Країни — експортери нафти. Це — Бруней, Катар, Кувейт, Об'єднані Арабські Емірати (ОАЕ), Саудівська Аравія, Лівія, Іран. їх економічний розвиток залежить від експорту нафти і цін на неї. Серед країн, що розвиваються, вони виділяються доволі високим рівнем соціально-економічного розвитку.

  • Малі острівні країни (Антигуа, Барбуда, Багамські о-ви, Барбадос, Бермудські о-ви, Бахрейн, Сейшельські о-ви). Високі прибутки цих країн пов'язані з розвитком сфери послуг і, у першу чергу, з банківським бізнесом і туризмом.

  • Країни середніх можливостей. До цієї групи входить 60 країн, що розвиваються (Ямайка, Гватемала, Панама, Філіппіни, Сирія, Туніс, Намібія та ін.). Більшість з цих країн мають певні можливості для подальшого розвитку. Та для розвитку їхньої економіки доводиться постійно позичати гроші в економічно розвинутих країнах, що призводить до зростання заборгованості.

  • Найменш розвинуті країни. За класифікацією ООН до них належать 47 країн з населенням понад 500 млн.. осіб. В Африці це Ангола, Ефіопія, Сомалі, Танзанія, Чад, Мозамбік, Малаві та ін.; в Азії — Камбоджа, Ємен, Афганістан тощо.

Для більшості країн, що належать до цього типу, характерні спільні риси:

а) багатоукладність економіки;

б) двоїста соціально-економічна структура (індустріальний та традиційний сектори. Останній існує на основі відсталих суспільних відносин, характеризується низькою ефективністю і охоплює основну частину населення);

в) монокультурність господарства (спеціалізуються на виробництві та експорті 1-2 сільськогосподарських культур або експорті продукції гірничодобувної промисловості);

г) надзвичайна залежність від світового ринку, а саме від цін на продукти експорту та продукцію промисловості, яка імпортується.

3. Територія країни та державний кордон. Важливими поняттями у соціальній та економічній географії є «держава», «країна» та «територія країни».

Держава— це універсальна політична форма організації суспільства, яка здійснює свої повноваження на певній території через діяльність спеціально створених органів та організацій.

У географії, історії, а також у засобах масової інформації часто вживається термін «країна». Поняття «країна», на відміну від поняття «держава», проте має скоріше культурно-історичний або суспільно-економічний, ніж політичний зміст. Вона може бути як суверенною, так і залежною територією.

Територія держави (країни) — це частина поверхні земної кулі, обмежена кордонами, які відокремлюють її від інших держав. Територія держави складається із суходолу з його надрами, водного та повітряного простору. Водний простір, у свою чергу, складається з внутрішніх і територіальних вод, що примикають до суходолу в межах 12 морських миль.

Кордони країн склалися історично. За нормами міжнародного права вони непорушні, забороняється насильницьке захоплення чужих територій. Усі конфлікти та суперечки повинні розв'язуватися мирним шляхом. У 1975 р. в Гельсінкі на Нараді з безпеки та співробітництва в Європі прийнято положення про визнання кордонів між країнами, які склалися після Другої світової війни.

4. Державний лад і державний устрій. Суверенні країни мають різноманітні форми організації держави (див. рис. 1). Найважливішою з них є державний лад (форма правління). Він може бути монархічним і республіканським.

Монархія — форма правління, при якій верховна влада належить монарху (королю, князю, султану, еміру) і передається за спадковостю.

Монархія може бути абсолютною, коли влада монарха майже не обмежена (Бруней, Катар та ін.), конституційною, коли верховна влада обмежена конституцією, або дуалістичною. Дуалістична монархія — це форма правління, за якої монарх — голова держави — формує склад уряду, яким керує особисто або через прем'єр-міністра, якого він призначає. На сьогодні конституційні монархії більш поширені, ніж абсолютні та дуалістичні (Бельгія, Великобританія, Іспанія, Норвегія, Японія тощо). Ще одним різновидом монархії є теократична, коли політична і духовна влада зосереджена в руках церкви (Ватикан, Саудівська Аравія).

Республіка — форма правління, коли всі вищі органи влади вибираються або формуються на певний термін у тому чи іншому порядку. Близько 3/4 загального числа держав — республіки.

Форма державного устрою — це елемент форми держави, що відображає спосіб територіального устрою держави, який визначає порядок взаємодії центральної, регіональної та місцевих влад За формою державного устрою всі країни світу поділяються на унітарні та федеративні.

Унітарна держава — це така форма державного устрою, за якої її територія не має у своєму складі утворень, які самостійно управляються. У такій державі діє єдина конституція, єдина система органів державної влади. Унітарними є більшість країн сучасного світу.

Федеративна держава — форма державного устрою, за якої її територія має у своєму складі декілька утворень, які юридично мають певну самостійність. Такі федеративні одиниці (республіки, штати, землі, провінції), як правило, мають власну конституцію, органи влади. У світі понад 20 федеративних держав.

В окремих країнах в основу устрою покладені такі принципи: національно-етнічні (Росія, Бельгія, Індія, М'янма та ін.); історико-географічні з урахуванням автономії штатів, провінцій, земель (США, Канада, Мексика, ФРН, ОАЕ, Австралія та ін.).

5. Міжнародні організації. На сучасному етапі розвитку людства та господарства помітнішу роль відіграють відносини між державами, їх багатосторонні зв'язки. З метою регулювання цих взаємовідносин (підтримання миру, співробітництво з метою прискорення економічного й соціального розвитку, боротьби з міжнародним тероризмом, використання транспортних шляхів, охорона навколишнього середовища тощо) створюються міжнародні організації. Сьогодні їх нараховується більше 4-х тисяч.

Найбільшою та найвпливовішою міжнародною організацією є Організація Об'єднаних Націй (ООН). Ця організація утворена 24 жовтня 1945 р. на Конференції Об'єднаних Націй у Сан-Франциско (США). Членами-засновниками стала 51 країна, що підписала і ратифікувала Статут ООН. Серед членів-засновників була й Україна (у той час УРСР). У статуті ООН закріплені принципи міжнародного співробітництва: рівність усіх членів, розв'язання міжнародних конфліктів мирним шляхом, невтручання у внутрішні справи країн та ін. Членами ООН є майже всі держави світу.

Економічна діяльність ООН охоплює глобальні науково-технічні проблеми, економічне й науково-технічне співробітництво держав різного рівня економічного розвитку, проблеми економічного розвитку країн, що розвиваються, проблеми регіонального співробітництва.

Головні органи ООН — Генеральна Асамблея, Рада Безпеки, Рада з опіки, Міжнародний суд, Економічна та соціальна Рада, Секретаріат. Крім того, до складу ООН входять багато спеціалізованих установ. Штаб-квартира організації розташована у Нью-Йорку (див. рис. 2).

Помітну роль у перебігу світових подій відіграє Організація Північноатлантичного Договору (НАТО). Штаб-квартира — м. Брюссель (Бельгія). Цей військово-політичний союз створений у 1949 р. Бельгією, Францією, Люксембургом, Великобританією, Нідерландами, США, Канадою, Італією, Норвегією, Португалією, Данією, Ісландією. Пізніше до них приєдналися Греція, Туреччина, ФРН, Іспанія. У 1966 році з НАТО вийшла Франція, але вона тісно співпрацює з ним. Головну роль у блоці відіграє США. Основними завданнями НАТО є: гарантування безпеки країнам-членам; об'єднання зусиль, спрямованих на організацію колективної оборони; підтримання стабільності в зоні Північної Атлантики.

На сучасному етапі найважливішим питанням функціонування НАТО став процес так званого «розширення на схід». Тобто йдеться про Польщу, Чехію та Угорщину, які ввійшли до складу цієї організації у 1999 р. Висловили своє бажання приєднатися до НАТО й інші центральноєвропейські країни. У рамках цього процесу підписано спеціальні угоди між НАТО, Росією та Україною, що дозволило уникнути загострення стосунків в субрегіоні Центрально-Східної Європи та закласти основи широкого політичного співробітництва в Європі. У 2002 р. Україна заявила про свій намір вступити до НАТО.


СПЕЦІАЛІЗОВАНІ УСТАНОВИ

Організація об'єднаних націй з питань освіти, науки та культури (ЮНЕСКО)

Всесвітня організація охорони здоров'я (ВООЗ)

Міжнародна організація праці (МОП)

Продовольча та сільськогосподарська організація ООН (ФАО)

Всесвітній поштовий союз (ВПС)

Міжнародний союз електрозв'язку (МСЕ)

Всесвітня метеорологічна організація (ВМО)

Міжнародна організація цивільної авіації (ІКАО)

Міжнародна асоціація розвитку (МАР)

Міжнародний валютний фонд (МВФ)

Міжнародний банк реконструкції та розвитку (МБРР)

Міжнародна фінансова корпорація (МФК)

Рис. 2. Структура ООН
50 країн Африки об'єднує створена у 1963 р. Організація Африканської Єдності (ОАЄ), мета якої — сприяння єдності й солідарності між країнами, інтенсифікація та координація зусиль для поліпшення життєвого рівня в Африці. У 1948 р. з метою підтримання миру і безпеки, координації зусиль для розв'язання політичних, юридичних та економічних проблем створена Організація Американських держав (ОАД), яка об'єднує 35 країн.

Між західноєвропейськими країнами активно розвивалися торгово-економічні зв'язки, які переросли в тісну інтеграцію. У 1958 р. було створене Європейське економічне співтовариство (сучасна назва «Європейський союз»), кількість учасників якого зросла від 6 до 15 країн.

Основні напрямки діяльності ЄЄ: спільна митна політика, ліквідація між країнами-членами всіх обмежень щодо руху осіб, товарів, послуг і капіталу; ведення спільної господарської політики; забезпечення вільної конкуренції; уніфікація законодавства; спільна соціальна політика, спільна валютно-фінансова політика. Центр ЄС розташований у м. Брюссель (Бельгія).

Крім ЄС, центрами світової економіки є міжнародні організації НАФТА (Північноамериканська асоціація вільної торгівлі, створена у 1992 р. США, Канадою та Мексикою) та Азіатсько-Тихоокеанське економічне співробітництво (АТЕС) (об'єднує 21 країну; у томі числі Австралію, Канаду, Японію, Нову Зеландію, Південну Корею, США, Індонезію та ін.).

Країни Південно-Східної Азії для посилення економічного, соціального й культурного розвитку, взаємодопомоги у науково-дослідницькій діяльності, співробітництва створили у 1967 р. Асоціацію держав Південно-Східної Азії (АСЕАН). У 1960 р. була створена Організація країн — експортерів нафти (ОПЕК), яка об'єднує на даний час 12 країн і здійснює контроль за цінами на нафту, нафтовими ресурсами та їх експлуатацією. Вона контролює близько 50% світового обсягу торгівлі нафтою. З 80-х років розвиваються інтеграційні процеси в Латинській Америці. Там створені Карибське співтовариство (13 країн), Латиноамериканська асоціація інтеграції (11 країн) тощо.

6. Політична географія. Політична географія — галузь економічної і соціальної географії, що вивчає просторову організацію політичного життя суспільства (кордони, політико-географічне положення, політико-територіальний поділ) і територіальне поєднання політичних сил з урахуванням різноманітних соціально-економічних чинників.

На сучасному етапі роль політичної географії постійно зростає, адже від розстановки політичних сил, етнічних процесів

змінюється політична ситуація, як в окремих державах і регіонах, так і у світі в цілому (наприклад, події в Югославії, прихід до влади в Пакистані військових). Політичні чинники впливають на стан навколишнього середовища, розвиток економіки, життя та діяльність людей, міжнародні відносини. Крім того, політична географія вивчає вплив політичних сил та подій на розвиток світової економіки.

Для розвитку кожної держави дуже важливим є її політико-географічне положення. Воно визначає розміщення країни в певному регіоні світу; оцінку рівня економічного розвитку й політичної організації сусідніх країн, віддаленості від осередків військових конфліктів, участі країн у військово-політичних і економічних організаціях. Політико-географічне положення може бути як сприятливим, так і несприятливим. Наприклад, сусідство США і Канади взаємно вигідне для обох країн, а сусідство Пакистану та Індії, між якими існують територіальні суперечки, створює постійну напруженість у цьому регіоні. Політико-географічне положення — категорія історична, що змінюється в часі.
2.3. Методичні матеріали для студентів

1   2   3


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка