Робер Мерль чоловіки під охороною



Сторінка12/16
Дата конвертації29.04.2016
Розмір3.7 Mb.
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16

Розділ дванадцятий


 

Повернувшись до Блувілла, я йду до Пірсів по Дейва. Він ще спить, і я помічаю, що Ріта, хоч вона зі мною сама — містер Пірс і Джон пішли поплавати перед сніданком, — навіть не намагається вимкнути підслуховувальний пристрій і підбити мене на таємну розмову. Одначе я добре бачу, що цікавість її так і розпирає. Вона міряє мене соколиним поглядом і, поки я обережно буджу Дейва, кружляє довкола, обнюхує мене, мов мисливський собака, а коли я прощаюся, всміхається й підморгує мені, мовби на щось натякаючи. Я починаю хвилюватися. Якщо можна, тільки обнюхавши мене, здогадатись, як я провів ніч, то мені, мабуть, слід прийняти душ. Я роблю навіть більше: приймаю ванну й мало не засинаю в теплій воді. Дейв нагадує мені, що після дев’ятої сніданків у кафетерії не подають, але робить це, як завжди, стримано й делікатно. Поки я голюся, міняю білизну й одягаюсь, він не ставить мені жодного запитання. І ось я, змивши з себе по-англосаксонському водою та милом сліди бурхливої ночі, йду вельми імпозантний до замку й пошепки заводжу розмову з Дейвом. Я кажу синові, що нічого не можу йому розповісти, згадую тільки — з певним драматизмом — про епізод із шаленим потоком і детально описую притулок у лісі. Я потерпаю, що Дейв почне вередувати, але ні, від цікавості до моєї розповіді в хлопця лише тремтять над блідими щоками чорні вії. У кафетерії я проминаю столик Огайна — щойно я ввійшов, він непривітно зиркнув на мене — і підсідаю до Ріти й містера Пірса та Джона, У мене нема бажання розмовляти, і я сподіваюся, що розмову підтримуватиме Ріта. А це Ріта робить чудово: нишпорячи гострими очима по залі, вона відштовхує погляди, які сьогодні вранці втуплюються в мене надто часто. Сам я не підводжу голови від чашки з чаєм і лише один раз зиркаю на столик, за яким сидять Берідж і Кроуфорд. На столик, а не на саму Берідж, бо ніяк не можу забути запитання про наші взаємини, яке так хвилює Гельсінгфорс. У цю мить мені хочеться стати жінкою, щоб Дізнатись, як це вони, не дивлячись на тебе, все так добре бачать. Виходячи з кафетерію, я зустрічаю в коридорі містера Берроу. Його лискуча лиса маківка схиляється переді мною, і містер Берроу, хоч як дивно, вітається перший, навіть більше — він робить це з якимсь масним схваленням, а його круглі очі прилипають, мов присоски, до моїх, щоб висмоктати всю інформацію, яка там є. Я дивлюсь на нього порожніми, наскільки це мені вдається, очима й тихо, заклопотано кажу йому, що не поїду зі Стайном та Джесперсеном на прогулянку, бо в лабораторії саме проводиться один дослід, і я хочу за ним простежити. «Будь ласка, докторе Мартінеллі, — каже Берроу, і на його обвислих щоках повільно розпливається солодка усмішка, яка, сам не знаю чому, мене ображає. Потім він запопадливо додає: — Певна річ, прогулянки верхи по неділях не обов’язкові, зрештою, кожен має право трохи втомитись». Сказавши ці двозначні слова, містер Берроу, перевалюючись на товстих ногах, іде від мене, але так навдивовижу жваво, що здається, ніби його повні литки підскакують над землею, мов м’ячі. Дейв ірже на радощах, наче стригунець, коли я кажу йому, що цілий день, крім кількох хвилин у лабораторії та години пообіднього сну, проведу з ним — у басейні або на тенісному корті. На його вибір! «Там і там!» — відповідає він із запалом. Сподіваюсь, на корті я буду на висоті: після трьох годин верхової їзди вчора та сьогодні вранці мої сідниці болять не дуже, а ноги минулої ночі не притомились. Одразу ж після сніданку я йду до лабораторії. Щойно відчиняю двері, як назустріч мені ступає доктор Гребел. Хоч сьогодні й неділя, я анітрохи не дивуюся, заставши його тут, — новому досліду він надає великого значення. На його видовженому обличчі із залисинами над високим чолом збуджено горять маленькі проникливі очі. Гребел нахиляє до мене свою високу худющу постать і тремтячим голосом каже: — Гадаю, все йде гаразд! Він небагатослівний, але я добре його розумію, до того ж треба зважати на підслуховувальний пристрій. Я мовчки проходжу повз Гребела й рушаю до великої зали, де ми тримаємо під замком піддослідних «пацієнтів». Мені досить тільки поглянути на них. Собака, взятий за контрольний зразок, — заражений, але невакцинований, — лежить мертвий. Три інші собаки, яких ми вакцинували, а потім заразили, живі й здорові. І коли ми підходимо ближче, вони з вдячності за наші відвідини збуджено скавулять і жваво розмахують хвостами. Я підступаю до кліток і по черзі гладжу тварин. Якою невимовною ніжністю, якою незбагненною любов’ю світяться гарні карі очі в наших жертв, такі простодушні, такі відверті й так до болю схожі на людські! — Вони їли? — питаю я, обертаючись до Гребела. — Їли й пили. Крім того, я поводив їх на повідку. Вони анітрохи не втратили рівноваги. Ніякого розладу. Такі жваві! Я сподівався такого результату. І я дуже щасливий чи, скоріше, був би щасливий, якби раптом мені не прийшла в голову думка про те, що буде далі. Я стишую голос, хоч і знаю від Берідж, що в псарні підслуховувального пристрою нема. — Докторе Гребел, мабуть, вам не слід нагадувати, що про це будуть поінформовані тільки Сміт, Пірс і Берідж. Більш ніхто не повинен знати про цей дослід. — Я вжив усіх застережних заходів, — каже Гребел. — Самі бачите, на клітках вакцинованих собак немає ніяких табличок. Я мовчу — й небезпідставно. Я завжди знав, що настане день, коли я повинен буду, спершу вакцинувавши себе, прищепити собі вірус енцефаліту-16. Я знаю також, що після всіх дослідів, за які наші бідолашні собаки заплатили життям, мої шанси вижити досить великі, якщо принаймні не вкрадеться помилка в дозуванні і якщо реакція людини на вакцину буде така сама, як у собак, — це цілком імовірно, але ще не доведено. Одне слово, я давно все зважив і розумію, що може статися все. Але досі я мав досить абстрактне уявлення про останній дослід, заради якого й на підтвердження наших успішних пошуків мушу ризикувати життям. Та ось кілька хвилин тому це моє уявлення перестало бути абстрактним. Небезпечна мить уже переді мною, я вже її бачу, переживаю її. — Може, проведемо ще один дослід на собаках? — запитує Гребел, так наче збагнув причину мого мовчання. Я байдужно відповідаю: — Ні. Час квапить. Пора переходити до наступного етапу. І тоді відбувається щось несподіване: Гребел усміхається! Ця усмішка дивує мене з двох причин: по-перше, вона не зовсім доречна, а по-друге, Гребел узагалі всміхається дуже рідко. Мушу сказати також, що коли зважити на мій душевний стан, то ця його реакція мене просто ошелешує. Зрештою, «наступний етап» — це дослідження на мені. А після мене — на решті ЧО в лабораторії: на Пірсі й Сміті. Випробовувати вакцину на докторі Гребелі нам, звісно, не доведеться — адже він як С уже має імунітет. Тож Гребел може спати спокійно. Він не ризикує заразитися, навіть коли щодня обмацуватиме носіїв хвороби. Тому мені не зрозуміло, що означає сміх і та полегкість, яку я читаю на його обличчі. Я мовчу. Боюсь посваритися з Гребелом — особливо після того, як наші взаємини значно поліпшились. Є в мене ще одна причина поводитися з ним обачно: одного разу Берідж ненароком натякнула, нібито доктор Гребел якимсь чином зв’язаний з «нами» й оті «ми» цілком йому довіряють. До речі, в усьому цьому для мене криється таємниця. Я просто не розумію, як С може симпатизувати антибедфордівському руху. Хіба він не усвідомлює, що з поразкою бедфордизму настане край привілеям касти С і вони, С, не дістануть назад того, що втратили? Я зводжу на Гребела погляд і напівсерйозно кажу йому: — Розумієте, наступний етап не обіцяє мені нічого втішного. Це буде для мене не пікнік! Гребел сприймає мій прихований жарт спокійно, я б сказав, навіть весело. — Я здогадуюся, — прокудкудакує він. І без будь-якого такту, що мене просто вражає, додає: — Дарма. Чим скоріше він настане, тим краще. У понеділок вранці Берідж чекає мене в моєму кабінеті. Обличчя в неї серйозне, погляд важкий, багатозначний. — У мене є для вас новини, — каже вона чітким голосом. — Добрі? — І добрі, й погані. По-перше, на Рітиному підслуховувальному пристрої зробили таку саму контрольну позначку, як і на вашому. Відтепер ви підтримуватимете зв’язок тільки зі мною. (Ці слова вона каже з неприхованим задоволенням.) По-друге, Ріті пощастило поговорити із Стайном… — Де? Адже на її підслуховувальному пристрої зробили контрольну позначку. — У надійному місці, — коротко відповідає Берідж, владно труснувши волоссям кольору червоного дерева. Але її голубі очі, вираз яких так швидко змінюється, промовляють, що вона говорить так з обережності, а не через недовіру. — І повірте мені, — веде далі вона, — пробити шкіру того старого крокодила було не легко, навіть для Ріти. Та вона не марно старалася. Ріта зрозуміла: Стайн цілком усвідомлює небезпеку, яку становлять його досліди для вашої статі. І вона дійшла висновку, що він із ними не поспішатиме. — Мені аж від серця відлягло. — Не дуже радійте, — каже Берідж, і сережки на тлі її шиї тремтять. — Далі було не зовсім приємне. Прозондувавши спершу ґрунт, ми вирішили не розмовляти з Джесперсеном. Здається, він з головою погруз у багнюці бедфордизму. Вас це дивує? — Не дуже. Він повівся досить ортодоксально, коли від нас зажадали здавати сім’я. — Так, я пам’ятаю. Це ви тоді поставилися до його позиції великодушно. А я ні. Джесперсен належить до людей, які плутають запопадливість перед адміністрацією з почуттям обов’язку. Коротка пауза. — Зате нам, — провадить вона, — пощастило налагодити досить важливий контакт з однією особою з його лабораторії. — З ким саме? — Її стать не має значення, — відповідає Берідж скоромовкою. — Докторе, ви куштували той наркотик скопців? — Каладіум сегінум? Звісно, ні. Не приймав навіть найменшої дози. Це — липка зеленувата рідина, не зовсім приємна на запах. — І на смак теж, як мені розповідали. Так ось, завдання Джесперсена полягає в тому, щоб наркотик цього позбавити. — Чого позбавити? — Кольору, запаху та смаку. — Ви хочете сказати, Джесперсен працює над тим, щоб зробити його приємнішим? — Навіть більше — невідчутним. Мета проекту Джесперсена в тому, щоб перетворити каладіум сегінум на рідину без кольору й запаху, як вода. І без смаку теж. Збігає одна-дві секунди, перше ніж я осягаю значення цього заміру. І коли я нарешті його збагнув, мені відбирає мову. — Ну, що ви на це скажете, докторе? — питає Берідж, стискаючи губи. — Вам усе ясно? Адміністрація здійснює один із тих проектів, які виношували нацисти: стерилізувати чоловіків без їхнього відома. Я згадую бідолашного Рікардо й розповідаю про нього Лії Берідж. — Звісно, — різко каже вона, — у майбутньому їм навіть не треба буде брехати тій латиноамериканській робочій силі. І, гадаєте, Бедфорд та її кліка на іноземцях зупиняться? — Тепер я не наважусь випити жодної склянки води! — кажу я, сміючись, і цей сміх звучить фальшиво навіть для моїх власних вух. — Склянки води! — вигукує Берідж. — Коли каладіум сегінум буде прозорий, не матиме запаху та смаку, його можна буде підмішати до будь-якої страви. Я дивлюсь на свої руки, які лежать схрещені на столі. Що більше я розмірковую, то страшнішим видається мені цей замір. Я вже назвав ганебним той факт, що в карному кодексі штату Каліфорнія оскоплення належить до числа санкцій, якими карають за сексуальні злочини. Щоправда, такий вирок там виносять серед білого дня й після прилюдних дебатів. А що сказати про цей незаконний спосіб стерилізації, який дасть змогу адміністрації Бедфорд і — чом би й ні? — місцевим властям таємно, не боячись оскарження й без відома самих жертв позбавляти їх чоловічої здатності? Коли керівники, ставши диктаторами, починають поводитись із своїми співгромадянами, як зі стадом, з числа якого можна вибрати кількох жеребів-плідників, а більшість зробити меринами, це — серйозне порушення прав людини. Мої побоювання зайвий раз підтверджуються. Античоловіча статева зверхність Бедфорд — це своєрідний расизм, а всякий расизм, як тільки він здобуває владу, неодмінно закінчує злочинним поводженням з людиною. — Подумати тільки! — кажу я, натискаючи однією рукою на другу. — Вчений, відомий хімік допомагає втілювати в життя такі задуми! І чого ж він уже досяг? Ви про це знаєте? Джесперсен готовий довести свій проект до кінця? Берідж усміхається самими кутиками губів, і в її голубих очах зблискує вогонь. — Через цілу низку нещасливих випадків Джесперсен дуже відстав. Западає тиша. Потім я кажу: — Це дуже небезпечна гра. — Дуже. Бачу, сміливість — не вельми примітна риса вашої статі. Ось вона все мені й сказала. Зв’язок, який «ми» налагодили з лабораторією, здійснюється через якусь жінку. Берідж дивиться на свого годинника. — Ми розмовляємо вже десять хвилин. Надто довго. Я прийду до вас одразу ж пополудні. О, і ще одне, докторе: незабаром ви втратите добру лаборантку. — Кого? — Кроуфорд. Я вибалушую очі й сердито кажу: — Що ж вона скоїла, що Гельсінгфорс відсилає її звідси? Голубі очі Берідж зблискують. — То не Гельсінгфорс відсилає її звідси. Це ми її знешкоджуємо. Від подиву я роззявляю рота. — Тобто як — фізично? — Докторе, за кого ви нас маєте? Ми вдовольнимося тим, що напередодні обшуку підкинемо в її кімнату предмет, який її скомпрометує. — А звідки ви дізнаєтесь, коли буде обшук? Берідж мовчить. — І що ж то за предмет? — Самі добре знаєте. І справді, це важить мало. Не спосіб, а сама мета завдає мені прикрощів. Кроуфорд чудова лаборантка, а особливо — атож, особливо — мені подобається, як вона кружляє по лабораторії. Але я вже давно їй не всміхаюсь! Боюся розгнівити Берідж. Одначе Кроуфорд мені бракуватиме. Я припустився помилки, поринувши при Берідж у ці думки. Вона прочитала їх одну за одною на моєму обличчі, і тепер я, побачивши, як вона труснула своїм палахким волоссям, чекаю найгіршого. — Ви маєте щось проти цього, докторе? — Ні, не маю, — злякано відповідаю я. — І все ж таки хотів би знати, що Кроуфорд скоїла. — О, нічого страшного! — відповідає Берідж з убивчою іронією. — Тільки послала — самі здогадуєтесь кому — невеличку доповідну записку про вас і про мене. Я дивлюсь на Берідж. Отже, вона вже знає про мою розмову з Гельсінгфорс. Джекі, якій я розповів про це позаминулої ночі, вже встигла зустрітися з Берідж. — То ви здогадуєтесь? — питає Берідж. — Хіба вам мало запитання про наші взаємини, яке поставила Гельсінгфорс? Невже ви ніколи не помічали, що Кроуфорд за нами шпигує? Я збрехав би, коли б сказав, що ні. Тож вирішую мовчати. Але мовчанка не заспокоює мене, скоріше навпаки. Берідж упинається в мене всіма своїми кігтями. — Докторе, — каже вона, і її груди схвильовано здіймаються, в очах спалахує полум’я, і ось мої очі вже поїдають її, таку прекрасну в тваринному шаленстві, і мене зовсім невчасно охоплює бажання, я ледве чую Берідж, бо відчуваю непогамовне прагнення обійняти її… — Докторе, — каже вона низьким тремтячим голосом, — у вас виробилась особлива лицемірна звичка мовчати! Так ви ухитряєтесь не визнати провину цієї сучки! І не питаєте в мене, чому вона написала той донос! Звісно, ви вважаєте, що самі в усьому цьому зовсім не винні — святі, як Ісус. Ви ж бо з її боку нічого не помітили. Мовляв, я нічого особливого не робив, тільки час від часу спокусливо всміхався тій особі. — Ви до мене несправедливі, Берідж, — промовляю я не зовсім переконливо і вже не всміхаюсь. — Лицемір! — вигукує Берідж свистючим голосом і ступає крок уперед, ніби збирається на мене накинутись. — У вас справді безліч вад, докторе, вже не кажучи про те, що ваші друзі називають «грубістю й невситимим статевим інстинктом». — Дякую за цитату, — невдоволено відповідаю я. — І Стайнові дякую. І Ріті за те, що переказала вам його слова. — Подякуйте й Кроуфорд, яка так ощасливлювала вас у ті хвилини, коли ви заходили до її кубла перевіряти приготовлені нею препарати. О, це правда, ви їй більше не всміхалися, навіть не дивились на неї! (Отже, Берідж за мною стежила!) Але щоразу, коли ви з нею розмовляли, голос у вас був теплий, рухи знадливі, а латинський чар так і пер із вас! А та сучка вигинала стан, випинала груди й стріпувала собі на очі пасмо брудного волосся, щоб справити на вас враження кінозірки! — Постривайте, — кажу я, підносячи вгору руки. — Так, Кроуфорд мені подобалась! Але волосся в неї, щоб ви знали, не брудне! — Що?! — скрикує Берідж, страшенно обурена. — І ви зважуєтесь у цьому признатися?! Який бридкий цинізм! — Ну що ви, Берідж, давайте виберемо щось одне. Або — лицемір, коли все заперечую, або — цинік, коли признаюся. — Ви й лицемір, і цинік! — відповідає Лія, насилу стримуючи гнів. Та цього разу я не даю їй розвинути свою думку. — Дозвольте мені, Берідж, поставити вам одне запитання, перше ніж ви розірвете мене на шматки. Якщо я подобався Кроуфорд, то чи не означає це, що вона любить чоловіків? І чому б у такому разі «нам» не завербувати її. — Я про це міркувала, — спокійно, навіть сумовито відповідає Берідж. — На жаль, Кроуфорд належить до тих непослідовних людей, у яких мозок думає одне, а тіло робить інше. Кроуфорд — святенниця Руху за визволення жінок, обмежена бедфордистка. Якби вона з вами переспала, то це їй дуже сподобалося б, але й тоді вона неодмінно донесла б на вас. Припущення неперевірене, та коли добре подумати, то це, гадаю, правда. — І що тепер з нею буде? — питаю я. — Тобто коли знайдуть серед її речей суперляльку? Заспокойтеся, докторе, нічого серйозного. Місіс Берроу спровадить її до виправного будинку. А там їй пояснять, що жіноча піхва чутлива тільки ледь-ледь, що всю втіху жінка дістає через клітор, отож чоловік їй зовсім не потрібен. Ця пісня мені знайома. Її мотив я вловив ще в гнітючій писанині Дебори Грімм. Але мене вражає те, як перевтілилася Берідж. Те, що Кроуфорд звідси спровадять, наче заспокоїло її; переді мною стоїть уже зовсім інша жінка: весела, збуджена, задерикувата. — А що думаєте про це ви, докторе? — Я не гінеколог, до того ж це питання спірне. — Ви маєте свою думку? — О, думку! Про це стільки думок, скільки дослідників. Повірте мені, Берідж, люди, які стверджують, ніби з’ясували загадку жіночого оргазму, — несосвітенні дурисвіти. — Ну що ви, докторе, не будьте таким скромним, — каже Берідж, труснувши волоссям кольору червоного дерева і втупившись у мене блискучими очима, сповненими іронії й запалу водночас. — Ви ж бо маєте про це власну думку! Дозвольте мені розгадати її! Тож як фалократ, що розкаявся не до кінця, ви схиляєтесь до думки про піхвовий оргазм. — Я хотів би послатись на Кегеля, — намагаюся боронитись я. — Хто той Кегель? — Гінеколог. — І що зробив цей гінеколог? — Він вирішив лікувати нетримання сечі у своїх пацієнток за допомогою вправ, які зміцнюють м’язи навколо піхви. — І досяг успіху? — Такого, на який навіть не сподівався. Його пацієнтки не тільки одужали, а й не забарилися помітити, що оргазм у них відбувається набагато легше, ніж доти. А декотрі з них, що були фригідні, спізнали його вперше. — І який висновок ви з цього робите? — Що куприкові м’язи відіграють у жіночому оргазмі велику роль і що їх відчутно стимулює тиск і тертя стороннього тіла. — Тиск і тертя стороннього тіла? Як чудово сказано! Ви просто поет, докторе! — глумливо каже Берідж. Але водночас вона несподівано червоніє до самих вух, відвертається від мене — волосся погойдується в неї на потилиці — й гордовито, владно кидає мені через плече: — Я прийду до вас одразу ж пополудні. Маю сказати вам про два рішення, які стосуються безпосередньо вас.  

За обідом я завважую, що Стайн і далі сердиться на мене. Він і не дивиться в мій бік, а ще більше прикрості завдає мені те, що я перетворився на порожнє місце і для Муч. Хтозна, як вони витлумачили мою відсутність у суботу й мою відмову в неділю взяти участь у прогулянці верхи. Зате Дейв сидить поруч страшенно щасливий. Він дивиться на мене то по-змовницькому, то замилувано. З усього бачу, він задоволений, що батькові вдалося вийти за колючий блувіллський дріт і провести ніч за загадкових обставин у лісі. Я понурюю очі й бачу ноги Берідж, яка з тацею в руках дріботить до порожнього столика. Вона сидить сама не довго, бо незабаром я, не підводячи повік, упізнаю за тим столиком голубі штани Кроуфорд, Та зиркає на Берідж, змірюючи її досвідченим поглядом. Навіть більше, той Іуда в жіночій подобі дуже люб’язно всміхається до своєї колеги, що на неї він, як і на мене, написав доноса. Дейв полишає мене й біжить до своїх друзів на тенісний корт; син признався мені, що з-поміж усіх надає перевагу одинадцятирічній Джоан Сміт, бо вона — дівчинка, до того ж тендітна. Я в захваті від цього фалократа в пуп’янку. Проковтнувши останній шматок, я теж покидаю кафетерій. Біля дверей я привітно киваю Джесперсенові, що, стрункий, гарний, щойно зайшов. Але тепер я знаю, що приховується за цією люб’язною оболонкою. За мить я так само дружньо киваю головою — яка оманлива зовнішність! — Ріті, що всміхається мені, шкандибаючи з тацею в руках поряд із чорнявою здоровулею (я одразу ж запитую себе, чи ця жінка не з лабораторії Джесперсена й чи то не вона підтримує зв’язок із «нами»). У довгому коридорі, що веде до виходу, в мене відбуваються аж дві зустрічі. Спершу я здалеку бачу, як у мій бік дибуляє на своїх товстих каучукових ногах містер Берроу. За два кроки від мене він зупиняється, похиляє лискучу свою маківку й довірливо шепоче мені, що сьогодні о дев’ятій вечора знову приїде бригада лаборантів і що я, як він сподівається, прийму її добре. Я запевняю його в цьому і, сказати щиро, обертаюся, щоб подивитися йому вслід, — так дивує мене його хода, на яку я спочатку не звернув уваги. Нарешті його великі сідниці зникають у дверях кафетерію, і я йду далі. Та не надовго я лишаюсь у коридорі сам. У другому його кінці з’являється місіс Берроу. Побачивши її, я скромно потуплюю очі — як і слід робити ЧО, котрий усвідомлює своє подвійно низьке становище — чоловіка та ще й невихолощеного — у світі, де все, навіть недостатня дражливість піхви, нагадує йому про те, що він тут зайвий. Але я, сам не знаю чому, принизливо примружую очі, лишаючи в полі зору тільки ноги місіс Берроу, і водночас підводжу голову, розпростую плечі й налягаю на закаблуки; одне слово, як сказала б ота мерзенна Одрі, «козирюся». Що ж, тим гірше, моя постать нікого не обманює! Поза в мене така природна, що я, підійшовши до місіс Берроу ближче, підводжу повіки, зиркаю на неї, і вона у відповідь теж дивиться мені у вічі. На її обличчі з’являється така промовиста усмішка, яку я добре розумію, навіть не торкнувшись руки місіс Берроу, коли проходжу повз неї. Дякую вам, місіс Берроу! Цілком можливо, що з цих сигналів одного корабля другому в блувіллській ночі нічого не вийде, до того ж я не схильний порушувати чиюсь подружню вірність. А втім, я майже певен, що вам тільки закортіло зробити мені приємність і ніяких серйозних намірів у вас нема. Перше ніж подивитись на мене й усміхнутись мені, ви озирнулися, мов дівчинка, щоб пересвідчитись, чи ми в коридорі самі. Це звичайні пустощі, не більше. Ви тільки на мить прочинили віконце з вашого світу задумливої ортодоксальності. І тепер почуваєте себе краще, а я теж починаю запитувати себе, наскільки ж розгалужена жіноча змова, оте «ми», і чи то не вам найзручніше зі свого місця інформувати «їжака» про те, в які дні будуть обшуки… Я ще надихаю Дейва на подвиги в тенісній грі й через кілька хвилин повертаюсь до лабораторії. Тут мене чекає прикра несподіванка. Я попросив Еребела приготувати сьогодні пополудні три дози вакцини — для Сміта, Пірса й для мене, але застаю тільки дві. Викликаю по селектору Берідж. Вона приходить так швидко, наче ждала мого виклику. — Берідж, — кажу я, як тільки вона причиняє за собою двері, — тільки ви, крім мене, маєте ключ від мого кабінету. А я щойно помітив, що зникла третя доза вакцини. — О, прошу вас, — каже Берідж з удаваною веселістю, — не надавайте своєму обличчю такого виразу, як у полісмена. Це зовсім вам не личить. Тут нема нічого загадкового. Третьою дозою розпорядилась я. Я не вірю власним вухам. — Розпорядилися ви? — Еге ж. — Без мого відома? Не порадившись зі мною? Неймовірно! Тоді дозвольте вас спитати: чи я ще керую цією лабораторією? — Ну що ви, докторе, не гарячкуйте. Ніхто не заперечує вашого наукового керівництва лабораторією. — Берідж, ви зараз же повернете вакцину! — Зробити це неможливо, — цілком спокійно відповідає вона. — Її вже використано. — Використано?! — вигукую я, підносячи вгору руки. — Ким? — Я скажу вам через кілька-хвилин. — Але хіба ви не знаєте, що це дуже небезпечно? Ми ще не можемо гарантувати, що ця вакцина нешкідлива! — Людина, яка прищепила її собі, все чудово знає. Вона добровільно зголосилася стати піддослідним кроликом. — Берідж, назвіть її прізвище! Я вимагаю негайно назвати прізвище тієї людини! Це дуже серйозно. За моєю спиною в лабораторії діється казна-що! Погляд у Берідж стає серйозним: — Сядьте, докторе, — каже вона напруженим голосом. — В усякому разі, я збиралася вам про все розповісти. Мені шкода, що так погано вийшло і що ви помітили зникнення третьої дози, перше ніж я вам про це сказала. Вакцина зникла внаслідок тих рішень, які «ми» ухвалили щодо вас. Я підводжу брови й сухо кидаю: — Що ж, я хотів би їх знати! — Вони стосуються лабораторії, а також… — Далі вона говорить не без зусиль. — … вашого приватного життя. — О, чудово! — вигукую я, кладучи долоні на стіл і випростуючись. — Оці ваші «ми» вже розпоряджаються і моєю професійною діяльністю, і моїм приватним життям! І приймають за моєю спиною ухвали. Мене навіть не запросили взяти участь у суперечці, що велася довкола моєї особи. — У «наших» радах чоловіків немає, — байдуже відповідає Берідж. — Це ще краще! — кажу я з іронією. — Ось вона — «демократія» і «рівноправність»! А я гадав, мета ваших «ми» — це відновити попередній суспільний статус-кво, за винятком того, що стосується становища жінки. — Ні, докторе, — мовить Берідж, дивлячись мені у вічі. — Я сказала це вам тоді, коли була не дуже впевнена у вас. Насправді все інакше. Ми прагнемо покінчити з бедфордизмом, але хочемо зберегти владу жінок. У мене аж очі лізуть на лоба. — Тобто оті «ми», скинувши Бедфорд і захопивши в свої руки владу, не допустять більше чоловіків до органів управління? — Попервах ні, — відповідає Берідж і скоромовкою веде далі: — Вислухайте мене уважно, докторе, і прошу вас, не зчиняйте скандалу. Спробуйте зрозуміти нас. Бедфорд дискредитувала Рух за визволення жінок своїми надмірностями й своїм античоловічим терором. На жаль, в історії такий терор завжди викликав тільки опір. Цілком імовірно, що після Бедфорд маятник хитнеться в протилежний бік. Ми хочемо цього уникнути. Ми хочемо уникнути відновлення жінконенависництва, бо воно знову поставило б жінку в те становище, в якому вона була століття тому. Ось чому тепер «ми» готуємось до того, щоб після Бедфорд жінки могли втримати владу в своїх руках. Я вражено дивлюся на неї. — І все ж таки, Берідж, — кажу, відчуваючи, як до горла мені підкочується клубок, — ви мене ошукали. На це Берідж реагує досить дивно. Вона всміхається, підходить до столу й кладе свою руку в мою, а потім забирає її і лагідно заглядає мені в очі. — Це правда, — каже вона, ніжно всміхаючись. — Але в цьому обмані не було нічого особистого, Ральфе. Він не стосувався наших особистих з вами взаємин. Він випливав із загальних правил організації «ми». Налагоджуючи нові зв’язки, кожна з нас намагається викликати до себе довіру й виявляти неабияку консервативність. Я розмірковую: цілком можливо, що після Бедфорд жінконенависництво виявить себе ще дужче. Але я не певен, що влада жінок — найкращий спосіб запобігти цій небезпеці. На мій погляд, треба надати людям змогу самим вийти зі скрутного становища. Я давним-давно не максималіст. У РВЖ є жінки, які не відчувають ненависті до подружніх пар, до чоловіків та дітей і які, не шкодуючи сил, борються проти бедфордівського фанатизму. А це, на мою думку, — велика справа. — Ну, докторе, що ви на це скажете? Я мовчки дивлюсь на Берідж. Я не хочу ні критися зі своїми думками, ні висловлювати їх надто поспішно. Зрештою, «нам» я багато чим зобов’язаний, навіть перспективою вижити. — Що ж, — кажу я, — гадаю, розв’язанню проблем, до якого має намір узятися організація «ми», бракує рівноваги. Але я не надаватиму цьому надто великого значення. Все це можна буде виправити. Головне — ви не плекаєте ненависті до чоловіків. Берідж сміється: — Вашій відповіді властива суто італійська дотепність! — А ваше зауваження трохи забарвлене расизмом, — сухо відповідаю я. Я не соромлюся своїх італійських предків, зовсім ні. Але я не люблю, коли про них раз у раз згадують, щоб наголосити на моїх вадах або на моїх чеснотах. Спалахує лампочка селектора, і я натискую кнопку. Це Гребел. Він запрошує мене піти подивитися на собак. Я знаю, що Берідж з обережності любить ділити наші розмови на частини, отож підводжусь і пропоную їй зустрітися через півгодини. Гребела я застаю в спеціальній залі, де він прогулює на повідку одного з трьох вакцинованих собак, пильно його спостерігаючи. Собаки я не бачив від учора й питаю, в якому він стані. На превеликий мій подив, Гребел відповідає на це звичайне запитання надто багатослівно: — Не в такому вже й поганому. У мене дуже розболілася голова, я навіть відчуваю легке запаморочення. Сьогодні в мене вже двічі заплітався язик. Це мене дивує. Чому Гребел вирішив сказати мені, що в нього заплітався язик? Я мовчки дивлюся на нього. Його довгасте обличчя анітрохи не змінилося: воно безбарвне й гладеньке. Зате в очах з’явилось якесь напруження, а довкола тонких губів нервово посмикуються м’язи. Чи це не від перевтоми? Мабуть, так воно й є. Гребел працює в лабораторії за двох. — Може, підете відпочинете? — О ні! — відповідає він. — Бездіяльність тільки посилить мої невеличкі тривоги. Я волію ще попрацювати. Після слів «невеличкі тривоги» Гребел засміявся, мовби все було само собою зрозуміло, а я подумки запитав себе, про які тривоги йдеться й чому він говорить про них так, наче за ними не стоїть нічого серйозного. Невже «тривога» для С — буденне явище? А може, Гребел перебуває в напівпригніченому стані, до якого вже звик? Я дивуюсь, бо завжди вважав Гребела куди життєрадіснішим і динамічнішим, ніж будь-кого з С, які працюють з нами в лабораторії.  

Пересвідчившись, що всі троє собак почувають себе добре, я покидаю Гребела й іду до кабінету, щоб знову викликати Берідж. Але мені не доводиться це робити: вона вже сидить тут і не без хвилювання дивиться на мене. — Ви розгнівалися на мене, докторе? — За те, що ви приховали від мене кінцеву мету організації «ми»? — Ні. За оті нісенітниці, яких я вам наговорила. — Які саме? — Всі. — Я не можу сказати, що ви надто берегли мої нерви. — Бачте, ви самі визнаєте, що ви збудливий! — Еге ж. Можете занести до свого списку ще й цю мою ваду. — Даруйте, докторе. Я не звикла постійно бути такою колючою. Берідж сідає по другий бік мого письмового столу, відкидає назад волосся кольору червоного дерева й, погойдуючи сережками на тлі молочно-білої шиї, каже: — Знаєте, важко жити так близько й водночас триматися так далеко… — Вона не закінчує фрази. — Так жити не дуже зручно й для мене. Берідж випростує спину, і, в її голубих очах зблискує тривожний вогник. — Вам живеться зовсім інакше! Іноді вам перепадають утіхи! Наприклад, у лісовій хатині. — Хто вам сказав? — Ви це підтверджуєте? — питає Берідж, і зіниці в неї розширюються. — Так. — Мені сказала Ріта. Але тільки як здогад. «У мене таке враження, — заявила Ріта, — що наш жеребчик провів у хатині дуже неспокійну ніч». — Дякую за порівняння з жеребчиком. А особливо за пестливу форму цього слова. Ви просто майстер ранити цитатами. — То ви підтверджуєте, що провели неспокійну ніч? — І за пастку дякую, яку ви наставили мені. Я прийняв ваші докори сумління за чисту монету. — Одне слово, докторе, — каже Берідж свистючим голосом, — ви чоловік усіх жінок… — Неправда, — заперечую я. — Я не донжуан. Я ніколи не зраджував свою Елін… А що сказати це саме щодо Аніти я не можу, то замовкаю. Берідж одразу ж відчуває недомовку, я читаю це в її сердитих очах. І раптом усвідомлюю, що роблю: я виправдовуюсь за поведінку в своєму приватному житті перед жінкою, яка мені ні наречена, ні дружина! Я знов дозволив їй орудувати собою. Берідж знехтувала мої звинувачення й висунула проти мене свої, примусивши мене захищатися. Я розчаровано підводжуся, відвертаюсь від неї і дивлюсь у вікно. Там нема нічого втішного. Бараки, огорожа з колючого дроту, сторожова вишка, а між бараками — колись зелений моріжок, що його сніг, а потім тривалі дощі й людські ноги перетворили на розгрузлу дорогу. Сизе небо, низькі хмари, вологе повітря. Таке враження, наче ми живемо в сірій ваті. Я знов обертаюсь до Берідж і кажу: — Берідж, прошу вас, облишмо цю тему. Вона обпалює мене поглядом. — Атож, вам дуже легко це зробити! Особливо коли зважити на те, що сьогодні ввечері ви прийматимете гостю. — Яку гостю? — З найбільшим ротом у Сполучених Штатах! Я аж підстрибую: — Коли ви про це дізналися? — Вранці. Берідж довідалася про це раніше за мене! Від кого? Від телефоністки? Невже телефоністки знають і дати обшуків? Не думаю. Все вказує на те, що саме місіс Берроу інформує «нас» про те, що відбувається в блувіллській адміністрації. Я дивлюсь на годинник. — Ми розмовляємо вже п’ять хвилин, Берідж, Може, перейдімо до речей серйозних? Після слова «серйозних» вона кліпає очима, але нічого не каже. З того, як вона дихає, як потуплює очі й зосереджується, я бачу, що Дія намагається опанувати себе. Я мовчу. Коли вона підводить повіки, її голубі очі дивляться надто стурбовано. — Докторе, — озивається вона трохи перегодя, — я маю розповісти вам про рішення, яке «ми» ухвалили щодо вас. Але воно вам не сподобається. — Гаразд, я спробую взяти себе в руки. Вона дивиться на мене з деяким сумнівом. — У всякому разі, — каже вона, збентежено всміхаючись, — я біля вас і запам’ятаю, які ви були вражені. — Таке погане те рішення? — Воно не зовсім погане. Але вам буде важко згодитися з його положеннями… — Вона замовкає, а потім видимо розгублено запитує: — Починати? — Авжеж, починайте, — нетерпеливлюсь я. Знову помовчавши, Берідж глухим, трохи надсадним голосом каже: — Що ж, «ми» прийняли аж дві ухвали: одну щодо вакцини, а другу щодо вашого приватного життя. — Ви про це вже казали. — З якої починати? — З ухвали про вакцину. Нарешті вона впорується із своїм збентеженням, тамує збудження й прибирає байдужного вигляду. Але її сережки все одно тремтять. Я добре відчуваю цей її майже непомітний трепет. — Прийнято аж дві ухвали щодо вакцини, — методично, як завжди, говорить вона. — По-перше, «ми» не хочемо, щоб ви перший випробували вакцину на собі. По-друге, якщо вакцина виявиться нешкідливою, «ми» забороняємо вам прищеплювати вірус енцефаліту-шістнадцять собі. — Неймовірно! — кажу я, коли до мене нарешті повертається дар мови, й підводжуся. — Ви розумієте, чого від мене вимагають ваші «ми»? Безсоромного порушення правил медичної етики! Я відповідаю за дослідження й не стану наражати на ризик інших людей, перевіряючи вакцину на них! — Сядьте, докторе, — каже Берідж, — і вислухайте мене. «Ми» цілком усвідомлюємо, що вимагаємо від вас порушення узвичаєних правил медичної етики. Але становище незвичайне. Ваші дослідження субсидує адміністрація, яка зовсім не бажає, щоб вони увінчались успіхом, і для якої ці субсидії, — до речі, адміністрація збирається їх припинити, — досі були своєрідним алібі. За таких обставин «ми» гадаємо, що виробництво вакцини можна буде налагодити тільки тоді, коли пощастить таємно винести її за межі Блувілла й перевезти до Канади. Зробити це зможете тільки ви. — Це зможе зробити будь-хто! Пірс! Сміт! Гребел! — Помиляєтесь! Усі троє наштовхнуться на велику перешкоду: їх ніхто не знає. А хто повірить у вакцину, запропоновану невідомим лікарем, що приїхав до Канади без паспорта? Зате самого вашого імені буде досить, щоб відчинити всі двері. Доповідну записку Мартінеллі переклали всіма мовами світу, і вас знають не тільки серед фахівців, а й серед широких мас. Прес-конференція на канадському телебаченні набуде величезного резонансу в Канаді, в Сполучених Штатах, у всьому світі! — Гаразд. Ваш сценарій може цілком виправдати себе. Та невже ви припускаєте, що я стану просити своїх колег випробувати вакцину на собі й ризикувати замість мене життям? Адже це особливо небезпечно — зробити собі перше щеплення! — Вас чекатиме інший ризик, коли ви звідси втечете! — О, «ми» вже все вирішили! І «наше» рішення не підлягає оскарженню! Я втікаю! А скажіть мені, Берідж, чи є бодай щось таке, що ви дали б мені змогу вирішити самому? — Ну що ви, Ральфе, облиште своє самолюбство й будьте реалістом. Якщо вакцину пощастить випробувати на людях, то що вам залишиться робити, як не втікати? Піти до доброї, людяної, чарівної Гельсінгфорс і сказати їй: «Ось вакцина й готова, запускайте її у виробництво»? Здогадуєтесь, яку ухвалу прийме Гельсінгфорс? Вона сховає кудись цю вакцину й почне торгуватися з Бедфорд, щоб та заплатила якомога більше за її знищення. Ось для чого знадобиться ваша вакцина! Вона стане розмінною монетою в грошових махінаціях! Що ж до доктора Мартінеллі, то його так чи інакше примусять мовчати. Скажімо, вони звинуватять вас у тому, що ви зґвалтували Одрі. — Гельсінгфорс може теж зважитись виробляти вакцину за кордоном. — Могла б, коли б не боялася Бедфорд. Та якби Гельсінгфорс і зважилася б на такий крок, це для нас — не вихід із становища. — Що ви називаєте виходом із становища? Берідж жваво підходить до мене, нахиляється, кладе свої руки на мої і палко каже: — Ральфе, ви повинні зрозуміти одну річ. Ваша вакцина — політичний акт. Саме вона повинна допомогти скинути Бедфорд. Ви завдасте їй удару з Канади — дружньої нам країни. — Я завдам їй удару?! — Еге ж, по канадському телебаченню. Ви скажете тільки одне — правду. І цього буде досить. Ваше викриття дасть конгресу Сполучених Штатів нагоду, якої він чекає, щоб звинуватити президента Бедфорд… Берідж забирає руки. Я дивлюся на неї і довго не можу заговорити. — Якщо я правильно вас розумію, — повільно кажу я, — ваші «ми» не хочуть, щоб я ризикував, випробовуючи на собі вакцину, бо приберігають мене для іншої боротьби. — Еге ж, саме так. Ви чудово оцінили ситуацію. Я мовчу. Берідж стоїть уся напружена, геть розпашіла. Але ж як я проситиму своїх колег взяти випробування вакцини на себе? — питаю я перегодя. — Вам не доведеться їх просити, докторе. Ми зробили це замість вас: вони згодні. Я червонію. — Як, ви зробили це у мене за спиною?! — Говоріть тихіше, докторе, Кроуфорд ще не поїхала від нас! — Але це нечесно! Ви мене обходите! Берідж кілька разів прикладає долоню собі до рота, даючи мені знак замовкнути: вона помітила, як засвітилася лампочка селектора. Звичка бере гору над моїм обуренням: я натискаю кнопку. — Докторе Мартінеллі! — лунає голос Пірса. — Слухаю вас. — Прийдіть сюди, будь ласка. Ми стурбовані. Докторові Гребелу стало погано. Берідж блідне й хапається за голову. — Вакцина! — шепоче вона ледь чутно. — Що? — питаю я приголомшений. — Що ви сказали? — Вранці доктор Гребел вакцинував себе. — Ви з глузду з’їхали! — скрикую я, підхоплюючись. — Навіщо було докторові Гребелу вакцинуватися? Що це дасть? Доктор Гребел належить до С! — Доктор Гребел до С не належить, — тихо каже Берідж, важко дихаючи. — Перед тим, як він запропонував свою кандидатуру до Блувілла, «ми» забезпечили його фальшивими документами С.  

Я одразу ж із великою полегкістю бачу, що в доктора Гребела трохи запаморочилося в голові — ото й тільки. Пірс, мабуть, помилився у своєму діагнозі, адже він, хоч і вірусолог, проте не має достатнього клінічного досвіду. У Гребела не помітно ніяких симптомів коматозного стану чи навіть глибокого оціпеніння, що його викликає енцефаліт-16. Обличчя в нього не застигло. Повіки кліпають, губи ворушаться, вся постать здригається, голова похитується з боку на бік. До речі, Гребел навіть не втратив контролю над своїм тілом: він сидить, а точніше — напівлежить на стільці. — Він упав? — питаю я. — Ні, — відповідає Пірс, — він поскаржився на запаморочення й потьмарення в очах, сів і знепритомнів. — Допоможіть мені покласти його на підлогу, — кажу я. Коли Гребел уже лежить горілиць, я розв’язую йому краватку, розстібаю комір і розтираю долонею груди. Потім чиясь рука простягає мені пляшечку спирту, я щедро наливаю його собі в пригорщу й масажую далі. Гребел розплющує очі й кволим голосом каже: — Дякую. — Він приходить до тями, — озивається жіночий голос у мене за спиною. Я дивлюсь на Пірса й саме тієї миті, коли збираюся прокоментувати дію вакцини, помічаю Кроуфорд. І вчасно похоплююсь. Ми ж у її «кублі», то вона щойно подала мені пляшечку зі спиртом. — Зараз я вас заміню, — каже Пірс. Я підводжусь і дивлюся на Кроуфорд. — Це сталося тут, у вас? — Так, — відповідає вона й одразу ж, як сказала б Дія Берідж, вигинає стан і випинає груди. Як це дивно! Я мав би раніше помітити, як на мене впливає це її кривляння, але я, власне, нічого не помічав. Тепер я зовсім спокійний за Гребела й востаннє маю добру нагоду роздивитися на Кроуфорд. А Берідж просто наклепниця! Волосся в Кроуфорд не брудне. Але те, що вона зробила з нього спокусливе тло для своїх гарних чорних очей, — правда. Як шкода, що ця дівчина назавжди піде від нас! — Як це сталося, Кроуфорд? — Доктор Пірс уже вам розповів, — озивається чийсь різкий голос. Мені навіть не треба повертати голову. Я цей голос упізнаю. То моя левиця розмахує своїм волоссям. Але Кроуфорд не збирається поступатися взятою на себе роллю, Вигинаючись усім тілом, вона переказує мені те саме, що вже розповів доктор Пірс, тільки багатослівніше. Берідж знов подає свій різкий голос: — Доктор Гребел уже цілком опритомнів. Я обертаюсь. — І до його обличчя повернувся природний колір, — додає Пірс. Сам Пірс якийсь безбарвний. Волосся вилиняле, очі бляклі, вії білі. І коли він нахиляється над Гребелом, його брезкле, безформне обличчя страшенно контрастує з довгастою головою доктора Гребела. Гребел без угаву кліпає очима, нарешті зупиняє погляд на мені й безбарвним, кволим голосом каже: — Мабуть, треба зменшити дозу. Берідж показує мені очима на Кроуфорд і з тривогою дивиться на мене. Я швидко кажу: — Не розмовляйте, відпочиньте. Кроуфорд, будь ласка, принесіть мій стетоскоп. — Зараз, докторе, — послужливо відповідає Кроуфорд. Дівчина виходить, і вслід за нею біжить Берідж — вона, певно, не хоче, щоб Кроуфорд входила до мого кабінету сама. Пірс ретельно причиняє за ними двері. — Я не помітив Кроуфорд, — каже Гребел уже впевненішим голосом. До нього помалу повертаються сили, і пам’ять з хвилини на хвилину світлішає. Я кидаю на нього досвідчений погляд, але не кажу нічого. Я не знаю, чи контролюється в кабінеті Берідж підслуховувальний пристрій, установлений у цій кімнаті. Повертається, вигинаючись, Кроуфорд зі стетоскопом. Передаючи його мені, вона не проминає нагоди торкнутися мене своєю трепетною рукою. Я, наче дівчина, не підводжу очей. Потім уклякаю на одне коліно. Поки я слухаю так Гребелові серце, входить і Берідж із чашкою кави в руці. Я вступаю в гру. — З вами таке вже траплялося, Гребеле? — запитую я тоном лікаря. Гребелові очі всміхаються мені. — Траплялося. Я суворо даю йому настанову: — Ви повинні бути обережні. Вам не слід перевтомлюватися. Лягайте рано спати. Робіть фізичні вправи. — І всміхнувшись, додаю: — І не пийте багато кави! Цей невеличкий медичний жарт розряджає атмосферу. Ми з Пірсом допомагаємо Гребелові сісти на стіл, його чорні очі світяться вдячністю; він невеличкими ковтками п’є каву, яку йому підносить Берідж. Сьогодні пополудні я не дізнаюся, яку ухвалу прийняли «ми» щодо мого приватного життя, — треба негайно поговорити в своєму кабінеті з Пірсом та Смітом; запрошу й Гребела, він, здається мені, вже цілком очуняв. Берідж у цій розмові участі не бере, але, певне, сидить у своїй кімнаті біля підслуховувального пристрою. Ніхто з нас і словом не прохоплюється про те, що Гребел не належить до С, і це в нашій розмові найпримітніше. Я не збираюся вичитувати Пірсові й Сміту, хоч вони нічого не сказали мені ні про це, ні про те, що Гребел вирішив перший себе вакцинувати. Я надаю нараді суто технічного характеру. Вакцину виготовлено на базі гною, взятого з гнійників і ослабленого шляхом його старіння, і з одного її випробування на людині важко збагнути, чи вона потребує ще більшого ослаблення, чи прищеплено надто велику дозу, чи в препарат слід додати антисептичних засобів. Ми не знаходимо якогось конкретного вирішення. Знаємо лише те, що діємо навпомацки, треба бути обережнішими: реакція Гребела на вакцину викликає в нас тривогу. Тепер ми приготуємо нову вакцину на ще старішій основі й перевіримо її нешкідливість та ефективність на собаках. Упродовж цієї короткої наради я дивлюся на Сміта як ніколи пильно. Я давно підозрював, що «ми» втягли Гребела до свого руху. Підозрював і те, що Пірс у цій справі теж має перебувати під впливом сильної особистості своєї дружини. Але я ніколи не сподівався, що до антибедфордівського руху може бути причетний і Сміт. Одначе він таки причетний, бо знає й про вакцинування Гребела, і про його фальшиві папери. Ось що мене й дивує. Адже Сміт геть увесь, навіть його прізвище — сама банальність. Хоч цей чоловік нашпигований чеснотами, без яких жодне суспільство не проіснувало б і тижня, він украй непоказний, сором’язливий, усе в ньому промовляє про скромність. А обличчя його нізащо не запам’ятаєш, хоч дивися на нього й сто разів. Навіть більше, Сміт належить до тих неодружених чоловіків, які назавжди поховали себе в самотності. Він насилу розмовляє, майже не всміхається, не захоплюється спортом, червоніє, коли Берідж звертається до нього, а та твердить, ніби Сміт не одружився тому, що не зваживсь позалицятися до котроїсь із жінок. І раптом — такий парадокс. Сміт, цей неодружений чоловік, знехтував небезпеку, вступив у таємну змову й згодився боротися за те, щоб люди знов могли одружуватись. Коли нарада закінчується, я відпускаю Сміта й Пірса, але затримую Гребела й кажу йому: — Я вам щиро вдячний. Ви важили замість мене життям. Гребел усміхається, його суворе обличчя веселішає. — Ви не могли мене замінити. Як ви знаєте, мене з самого початку завербували «ми», щоб вас витіснити. Я хитаю головою, хоч слова «щоб вас витіснити» неабияк мене дивують. Я й не знав, що план «витіснення» мене був так детально обміркований. — Коли «ми» вирішили порозумітися з вами, — провадить Гребел, — я почав думати, чим зможу бути вам корисний. — Ну що ви, і досі, й тепер ви в лабораторії дуже корисні! — Не більше за Сміта чи Пірса, — каже Гребел зі скромністю, що, хоч як це дивно, здається мені щирою, Потім він додає: — В усякому разі, той факт, що я офіційно вважався С, надавав мені, на думку «нас», велику перевагу у випробуванні вакцини. Я здивовано підводжу брови. — Яку перевагу? Я не розумію. — Ну, — відповідає Гребел, — якби випробування скінчилось погано, то причину моєї смерті, а отже, й саме випробування, було б легше приховати. Ніхто, зокрема й Берроу, навіть не запідозрив би, що С випробував на собі вакцину проти енцефаліту-шістнадцять. Мене приголомшує і неабияка хитрість «нас», і холоднокровна сміливість Гребела, який згодився бути «корисним» і після своєї смерті. Западає мовчанка, я дивлюся на Гребела. Мені хочеться потиснути йому руку, але я стримую себе, бо такий незвичний для нас жест був би надто театральним. Зрештою я легенько поплескую його по плечу й кажу: — Я відчув велику полегкість, коли ви розплющили очі. — Я теж! — усміхається Гребел. Я й собі сміюсь. Я ніколи не думав, що Гребел схильний жартувати. І ось тепер, коли ми, сміючись, дивимося один на одного, обох нас поймає несподіване й тепле почуття приязні. Нарешті Гребел іде від мене, а я відчуваю, як на плечі мені налягає втома. Відчуваю також, що мій шлунок порожній, і дивлюсь на годинника, Пора вирушати до кафетерію. Після сьомої вечора вже не подають вечері, Я замикаю кабінет і заходжу до Берідж, щоб віддати їй ключа, У неї є другий ключ, але вона наполягає — і гадаю, цілком слушно, — щоб уночі обидва ключі зберігалися в неї. Вона покидає лабораторію завжди остання і, перш ніж піти звідси, натягує впоперек замкової шпарини нейлонову нитку, щоб потім знати, чи мої двері ніхто не відмикав за моєї відсутності. Наступного дня Берідж прийде сюди о сьомій ранку, відімкне двері для двох прибиральниць і сидітиме в кабінеті, поки вони підуть звідси. — Добрий вечір, Берідж, — кажу я й кладу їй на долоню ключа. — До завтра! — До завтра, докторе, — каже вона схвильовано. Я здогадуюсь: Берідж, мабуть, насилу зібралася з духом, щоб сказати мені, яку ухвалу прийняли «ми» щодо мого приватного життя, і тепер вона дуже розчарована — адже я йду, і розмову доведеться перенести на завтра. Повечерявши й уклавши Дейва спати, я чатую на фургончик Бесс. Як тільки чую його гуркіт, кидаюсь до дверей, щоб попередити Бесс не зчиняти галасу. А втім, мої намагання марні. Бесс знову вдирається, мов ураган. Цікаво, що це, як і все в Блувіллі, помалу переходить у звичку, Рікардо сідає на кухні за чаркою бурбону, а я й бровою не веду, коли Бесс каже — а вона каже це щоразу, — що зараз «купить мені квиток першого класу до раю». А втім, моє розуміння раю не зводиться тільки до цього. Хоч я й не гребую в житті приємними хвилинами, хай би які короткі вони були. З чим Бесс після всього мене й вітає. — Принаймні ти, — каже вона, всміхаючись широкими яскравими губами, — чоловік природний. Ти життя не ускладнюєш. А отой старий шкарбун!.. Як тільки побачить мене, починає горлати! Можна подумати, що я ображаю його! Хіба ж то я вигадала сім’яний банк? Досі в цій галузі процвітало марнотратство. — Вона сміється. — Колись я й не подумала б, що все це можна зберігати! Божевільна ідея, ці банки! А втім, я на них не нарікаю. Тепер же я й заробляю собі на життя, і служу науці. І справді! Отой старий мав би це розуміти! Ми ж тепер колеги! І його дружина теж! Сама ж бо виконує таку саму, як я, роботу! Вона не тільки мені дорікає, а ще й гнівається на мене! Бо я бачу прутня її чоловіка! Я ж мушу на нього дивитися, щоб зібрати сім’я! Окрім тебе, ніхто не виявляє до мене ніякої поваги! А той цибатий швед поводиться ще гірше. Ну й дивак же він, докторе! Саме презирство! І ні пари з вуст! Я для нього просто не існую. А коли починаю працювати, він нагадує трупа! Для мене це справжні тортури! Коли ми виходимо до кухні, Рікардо, спершись ліктями на стіл, плаче над чаркою. — Господи! — вигукує Бесс. — Хто мені підсунув такого шофера! Досить тільки покинути його на п’ять хвилин, як він починає скиглити! — Я не через це плачу, міс Бесс, — відповідає Рікардо зі сльозами на щоках. — Я плачу через те, що почув доктора. А тоді дещо згадав. — А ти не прислухайся, невихований йолопе, — каже Бесс, сідаючи біля нього і обіймаючи його за плечі. — Докторе, налийте йому ще одну чарку, та не забудьте й про мене. Цей бідолашний малюк, — веде вона далі, дістаючи з кишені Рікардо носовичка й витираючи йому очі, — ніяк не може себе втішити. В нього весь час болить душа, що його не слухається тіло! Бесс сміється, а Рікардо з гідністю каже: — З цього не треба жартувати. Сеньйоре, — повертається він до мене, гадаючи, мабуть, що так я краще його зрозумію, — коли я кохався в Пуерто-Ріко зі своєю дружиною, то прокидався весь наш будинок! Що тоді робили наші сусідки? Вони торсали своїх чоловіків і казали їм: «Чуєш? Це Рікардо! А ти, ледацюго, спиш!» Тоді чоловіки, щоб зберегти свою честь, бралися до роботи. А я, сеньйоре, — гордо завершує свою розповідь Рікардо, — всім робив послугу. І по його щоках знов котяться сльози. — Не думай про це більше, — заспокоює його Бесс. — Може, коли пошесть мине, пощастить пересадити тобі здорове тіло якогось чоловіка, що загине в дорожній аварії. Правда, докторе, таке можна буде зробити? — Загалом ніщо не стоїть цьому на заваді. — Сім’яники грінго! — з огидою каже Рікардо. — А що я з ними робитиму? — От невихований малюк!;— вигукує Бесс, легенько даючи Рікардо ляпаса. — Доктор же теж грінго. — Ні, доктор не грінго, прізвище в нього Мартінеллі, — відповідає Рікардо й по-дитячому довірливо, тепло всміхається мені крізь сльози. — Ну пий уже, пий, — каже Бесс, підносячи Рікардо до губів його чарку. Рікардо п’є. Він п’є малими ковтками, але жадібно й без угаву, наче це дає йому насолоду. Як тільки чарка порожніє і Бесс ставить її на стіл, Рікардо заплющує очі й ураз засинає, неначе немовля. — Отакої! — каже Бесс. — Тепер на зворотній дорозі за кермом доведеться трястись мені! Ось тобі й шофер! — провадить вона й підводить плече, на якому лежить голова Рікардо. Потім додає: — Докторе, наступного тижня не чекай на мене, я не приїду! А знаєш, коли я мала приїхати наступного тижня? У неділю! І не повіриш! Я прочитала про це в своєму розкладі, там так і написано чорним по білому! Мене примушують працювати навіть у неділю! В святий день! Яка ганьба! Я знаю, що тепер роблю це в ім’я науки! І все ж таки!.. В ім’я науки чи ні, але в цьому ділі завжди є трохи гріха! А в неділю я ніколи не грішила. Ні, я не молюсь, я сплю! Я так відзначаю шабаш! Бесс допиває чарку, обережно ставить її на стіл і дивиться на голову Рікардо, що лежить у неї на плечі. — Цей нетяга таки завдає мені клопоту, — каже вона без будь-якої злості. — Він для мене справжній тягар. Шматує слізьми мою душу, до того ж мені часто доводиться виконувати його роботу. Але я ніколи не скаржилась на нього. Ніколи! А то б він лишився без роботи. Що тоді було б з його дружиною та дітьми в Пуерто-Ріко? Я вже не кажу, що коли починаю йому співчувати, то в мене душа крається. Одначе треба ж розуміти таких бідолах, як Рікардо. Хіба вони спізнали в житті чогось доброго, крім плотської втіхи? По цих словах Бесс нахиляє своє широке, грубе й надто нафарбоване обличчя і дивиться на Рікардо. Дивиться вона на нього поблажливо, ніжно, ще й легенько гладить йому щоку.  
1   ...   8   9   10   11   12   13   14   15   16


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка