Рішення страсбург 6 вересня 2007 року остаточне 6 грудня 2007 року



Сторінка1/4
Дата конвертації10.09.2017
Розмір0.69 Mb.
  1   2   3   4
ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

П’ЯТА СЕКЦІЯ



СПРАВА «КУЧЕРУК ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Заява № 2570/04)
РІШЕННЯ

СТРАСБУРГ

6 вересня 2007 року
ОСТАТОЧНЕ

6 грудня 2007 року
Це рішення набуло статусу остаточного відповідно до умов, зазначених у пункті 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може підлягати редакційним виправленням.

У справі «Кучерук проти України»

Європейський суд з прав людини (п’ята секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. П. Лоренцен (P. Lorenzen), Голова

пані С. Ботучарова (S. Botoucharova)

п. К. Юнгвірт (K. Jungwiert)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

пані М. Цаца-Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska)

п. Р. Маруст (R. Maruste)

п. М. Віллігер (M. Villiger),

а також п. Дж. С. Філліпс (J. S. Phillips), заступник Секретаря секції,

після наради за зачиненими дверима 10 липня 2007 року

постановляє таке рішення, винесене того самого дня:


ПРОЦЕДУРА
1. Справу розпочато за заявою (№ 2570/04) проти України, поданою до Суду на підставі статті 34 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод (далі — Конвенція) громадянином України Володи­миром Вікторовичем Кучеруком (далі — заявник) 29 грудня 2003 року.

2. Заявника, якому надали право на безоплатну правову допомогу, представляв пан А. П. Бущенко, адвокат, що практикує в Харкові, який подав доручення, підписане заявником. Мати заявника також підписала цей документ.

3. Український Уряд (далі — Уряд) представляли його уповноважені особи — пані Валерія Лутковська і пан Юрій Зайцев.

4. 31 травня 2005 року Суд вирішив повідомити Уряд про цю заяву. Керуючись положеннями пункту 3 статті 29 Конвенції, Суд ухвалив, що розгляд заяви по суті буде проведено одночасно з розглядом питання щодо її прийнятності.



ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Факти справи

5. Заявник народився в 1980 році, живе в місті Харкові.

6. У 1998 році заявникові поставили діагноз «шизофренія». Відтоді заявник проходить амбулаторне лікування в міському психоневрологічному диспансері № 3 (далі — диспансер).

7. У березні 2001 року заявника було визнано винним у вчиненні крадіжки і хуліганстві та засуджено до 1 року 6 місяців позбавлення волі умовно з іспитовим строком.


1. Провадження у кримінальній справі стосовно заявника
та його запобіжне ув’язнення

8. 12 квітня 2002 року заявника затримали за підозрою у вчиненні ним хуліганських дій та крадіжки і залишили його під вартою в Комінтер­нів­ському районному відділі міліції.

9. 15 квітня 2002 року слідчий міліції, якому доручили справу заявника, пред’явив йому обвинувачення у вчиненні хуліганських дій та крадіжки. Того самого дня, з огляду на існування серйозних підозр стосовно заявника, наявність у нього попередніх судимостей за подібні злочини, а також на те, що заявник відбував іспитовий строк та існувала серйозна небезпека вчинення подальших злочинів або ухилення від правосуддя з його боку, суддя Комінтернівського районного суду м. Харкова (далі — Комін­тернівський суд) виніс постанову про обрання стосовно заявника запобіжного заходу у вигляді взяття під варту.

10. Того самого дня заявник пройшов обстеження в міській лікарні № 13. Було встановлено, що він хворіє на шизофренію, але його можна тримати під вартою.

11. 16 квітня 2002 року заявника перевели з райвідділу міліції до Харківського слідчого ізолятора № 27 (далі — СІЗО). Прийнявши заявника до СІЗО, його помістили в медико-санітарну частину установи для обстеження та оцінки його стану. Лікар-психіатр поставив йому діагноз «шизофренія», але засвідчив, що його можна тримати в умовах СІЗО.

12. Заявника помістили в камеру медичної частини СІЗО, призначену для тримання слідчо-заарештованих із хворобами психічної сфери. 17 і 25 квітня 2002 року його оглянув терапевт СІЗО, який призначив йому препарати від серцево-судинних хвороб і для загального зміцнення організму.

13. 30 квітня 2002 року слідчий звернувся до диспансеру із запитом надати інформацію про наявність у заявника психічного захворювання. 5 травня 2002 року диспансер підтвердив, що з 1998 року заявник проходив психіатричне лікування у зв’язку з шизофренією. Спираючись на цю інформацію, 13 травня 2002 року слідчий видав постанову про проведення стаціонарної судово-психіатричної експертизи заявника, щоб визначити його осудний стан під час вчинення злочину.

14. Заявника перевели до психіатричної лікарні № 15 (далі — лікарня), у якій він із 17 до 29 травня 2002 року проходив обстеження. На останню дату судово-психіатричні експерти склали висновок, у якому зазначено таке:

«…Психічний статус

Іспитований доступний мовному контакту. Однак такий контакт досить формальний. Міміка й моторика спонтанні та неадекватні. Ме­ту проведення обстеження та ситуацію зрозуміти й оцінити не в змозі. Розгальмований, ейфоричний, метушливий, балакучий, але непослідовний у висловлюваннях… Голосно регоче і гримасує, висовує язика з рота… Іноді пошепки починає запитувати, чи звільнять його, і незважаючи на одержання відповіді знову повторює те саме запитання... Коли його запитують про переживання після арешту, стає неспокійним, дещо розгубленим, вираз обличчя збентежений… Пам’ять та інтелект перевірити неможливо через відсутність продуктивного контакту… Іноді стає збудженим, неспокійним і дратівливим. …

Висновок

1. Пан Кучерук виявляє ознаки гострого психічного розладу у формі реактивного стану.

2. У зв’язку зі складністю клінічних проявів реактивного стану, який може дебютувати в інше психічне захворювання, вирішити питання про осудність під час вчинення злочинів неможливо.

3. Пан Кучерук потребує застосування примусових заходів медичного характеру».


15. На початку червня 2002 року заявника повернули до СІЗО. 6 червня 2002 року його оглянув лікар-психіатр СІЗО. Цього разу ніякого лікування призначено не було.

16. 12 червня 2002 року слідчий вніс подання, в якому поставив питання про застосування до заявника примусових заходів медичного характеру. Того самого дня матеріали справи заявника передали до Комінтер­нівської районної прокуратури для затвердження. 14 червня 2002 року подання слідчого та матеріали справи надійшли до Комін­тернівського суду.

17. 5 липня 2002 року Комінтернівський суд, розглянувши справу в умовах змагальності, у присутності захисника заявника визнав останнього винним у крадіжці та хуліганстві за пред’явленими йому обвинуваченнями. Беручи до уваги експертний висновок від 29 травня 2002 року, суд встановив, що гострий психічний розлад заявника унеможливлює на даному етапі визначення його осудності під час вчинення злочинів і, отже, — вирішення питання про покарання. Комінтернівський суд виніс постанову відповідно до статті 421 Кримінально-процесуального кодексу (далі — КПК) про застосування до заявника примусових заходів медичного характеру і призупинив провадження у кримінальній справі доти, доки заявник вийде з хворобливого стану. При цьому суд уточнив:
«Після допровадження пана Кучерука до психіатричної установи запобіжний захід у вигляді тримання під вартою в СІЗО… скасувати.

Постанова може бути оскаржена до апеляційного суду Харківської області… впродовж п’ятнадцяти діб з моменту її оголошення».


18. 10 липня 2002 року постанову суду від 5 липня 2002 року було надіслано до СІЗО для виконання.
2. Події липня 2002 року
19. Тим часом заявник, якого тримали в загальній камері, почав виявляти ознаки психічного розладу. Під час подальшого розслідування ув’язнені, з якими він перебував у камері, стверджували, що заявник поводив себе дивно — незв’язно бурмотів, несподівано починав на них кричати або нападати. 2 липня 2002 року заявник накинувся на одного зі своїх співкамерників. Того самого дня його перевели до камери медичної частини СІЗО, в якій він перебував разом з іншими ув’язненими.

20. Починаючи з 2 липня 2002 року кожну нову зміну охоронців СІЗО постійно інформували про можливість агресивних випадів з боку заявника та небезпеку, яку він становив для інших ув’язнених, працівників СІЗО і самого себе.

21. 3 липня 2002 року лікар-психіатр СІЗО, обстеживши заявника, поставив йому діагноз «шизофренія і кататонічний ступор» і призначив транквілізатори, аналептики (препарати, які стимулюють центральну нер­вову систему) та загальнозміцнювальні засоби. 4 липня 2002 року психіатр, встановивши, що заявник вийшов з кататонічного ступору, скорегував призначене йому лікування.

22. 8 липня 2002 року заявник увійшов у надзвичайно збуджений стан, хаотично пересувався по камері, вимахуючи руками, наштовхуючись на обладнання та інвентар камери і нецензурно висловлюючись на адресу в’язничних охоронців. О 7 годині ранку працівники медичної частини викликали трьох чергових охоронців, щоб утихомирити заявника. В оглядове вічко вони побачили його хаотичні рухи і, розцінивши таку поведінку як «буйство» у значенні статті 18 Закону «Про попереднє ув’язнення», наказали заявникові не рухатися, стати обличчям до стіни і закласти руки за спину. Коли заявник не виконав наказу, охоронці попередили його про свій намір застосувати силу й увійшли до камери. Вони побили заявника кийками, повалили на підлогу і надягли наручники. Хоча невдовзі після цього для огляду заявника викликали фельдшера СІЗО, немає ніякої інформації стосовно того, чи отримував заявник лікування або медичну допомогу в зв’язку з тілесними ушкодженнями, спричиненими йому під час застосування приборкувальних заходів.

23. Як свідчить рапорт від 8 липня 2002 року з доповненнями, внесеними, як видається, 15 липня 2002 року, троє охоронців СІЗО і фельдшер, причетні до зазначеного інциденту, поінформували начальника СІЗО про обставини застосування спеціальних засобів для заспокоювання (кийків і наручників). У запису, зробленому іншим почерком, було додано, що наручники наділи 8 липня 2002 року о 7 годині ранку і зняли 15 липня 2002 року о 6 : 45 ранку. Внизу сторінки, під підписами посадових осіб і фельдшера, записано, що «виявлено чіткі сліди застосування [кийків і наручників]» і що «ніяких інших тілесних ушкоджень… не виявлено». Ці записи підписані якимсь Х. — очевидно, лікарем або фельдшером СІЗО — і датовані 15 липня 2002 року.

24. 8 липня 2002 року начальник СІЗО призначив заявникові дисциплінарне покарання у вигляді поміщення до карцеру на десять діб за «грубе порушення режиму». Перед переведенням заявника до карцеру його оглянули двоє працівникв СІЗО та лікар, які відповідним рапортом доповіли, що у нього в ділянці лопаток і на сідницях є сліди застосування ­кийків. Водночас вони зазначили, що заявника можна тримати в умовах карцеру.

25. У карцері заявника тримали замкненим протягом двадцяти трьох годин на добу. Хоча до карцеру щодня навідувалися лікар і психіатр, жодного лікування чи препаратів йому не призначали, оскільки, як свідчать медичні документи, він відмовився від них. У записах в’язничного лікаря від 10, 12 і 16 липня 2002 року в медичній карті заявника, зазначено:
«10 липня 2002 року… [заявник] рвонувся в мій бік, простягаючи заковані в наручники руки…

«12 липня 2002 року… [заявник] швидко пересувався по камері, вигинаючись і намагаючись просунути ноги між закованими в наручники руками… бився головою об стіну, намагаючись звільнитися від наручників...

«16 липня 2002 року… [заявник] намагається зняти наручники, катаючись по підлозі».
26. Заявника тримали в карцері до 17 липня 2002 року, коли його звільнили із СІЗО.
3. Поводження у психіатричній лікарні
27. 17 липня 2002 року заявника перевели до лікарні для примусового лікування відповідно до постанови Комінтернівського суду від 5 липня 2002 року.

28. 27 січня 2003 року, після нового обстеження психічного стану заявника, комісія психіатрів лікарні порекомендувала продовжити лікування.

29. 28 лютого 2003 року, беручи до уваги висновок судово-пси­хіатрич­ної експертизи від 29 травня 2002 року та заслухавши лікаря психіатричного відділення лікарні, Комінтернівський суд задовольнив клопотання головного психіатра лікарні і постановив продовжити примусове пси­хіатричне лікування заявника до виходу його з хворобливого стану.

30. 2 квітня 2003 року мати заявника подала заяву до Московського районного суду м. Харкова (далі — Московський суд) на підставі статті 256 Цивільного процесуального кодексу (далі — ЦПК) з проханням визнати її сина недієздатним з огляду на психічне захворювання.

31. 26 травня 2003 року комісія психіатрів лікарні порекомендувала припинити примусове лікування заявника.

32. 28 травня 2003 року Московський суд виніс постанову про проведення судово-психіатричної експертизи заявника відповідно до статті 258 ЦПК для вирішення питання його осудності.

33. 7 липня 2003 року Комінтернівський суд скасував постанову про примусове лікування. У його рішенні також наголошено на необхідності відновлення провадження у кримінальній справі заявника та проведення судово-психіатричної експертизи для вирішення питання його осудності на момент вчинення злочину.

34. 1 серпня 2003 року досудове розслідування стосовно заявника було відновлено.

35. 4 серпня 2003 року лікарня одержала постанову Комінтернів­ського суду від 7 липня 2003 року.

36. 5 серпня 2003 року слідчий подав до Комінтернівського суду клопотання, в якому просив призначити проведення стосовно заявника стаціонарної судово-психіатричної експертизи відповідно до статті 205 КПК, і 6 серпня 2003 року це клопотання було задоволено.

37. Проведення обох судово-психіатричних експертиз, призначених Московським і Комінтернівським судами, було завершено 1 вересня 2003 року. Судово- психіатричні експерти дійшли висновку, що через психічний розлад заявник був не в змозі розуміти наслідки своїх дій та кон­тролювати свою поведінку.

38. 2 вересня 2003 року заявника звільнили з лікарні і передали ­матері.

39. 4 листопада 2003 року Комінтернівський суд закрив провадження у кримінальній справі заявника з огляду на відсутність його право­суб’єкт­ності щодо кримінальної відповідальності.

40. 11 листопада 2003 року Московський суд задовольнив заяву матері заявника і оголосив його недієздатним.


4. Розслідування скарг на жорстоке поводження
та незаконне тримання під вартою

41. Після прибуття заявника до лікарні 17 липня 2002 року про його місцезнаходження повідомили його матір. Пані Кучерук стверджувала, що, відвідавши його наступного дня, вона побачила, що він був дуже побитий і майже неспроможний рухатись і розмовляти. За її словами, він зміг лише вимовити: «Дуже били».

42. 25 липня 2002 року мати заявника подала скаргу з вимогою порушити кримінальну справу стосовно охоронців СІЗО у зв’язку з жорстоким поводженням з її сином.

43. 2 серпня 2002 року мати заявника разом із членом місцевої правозахисної недержавної організації відвідала заявника в лікарні. Вони склали акт, у якому зафіксували наявність у заявника тілесних ушкоджень: рани на голові за лівим вухом, кілька синців на обличчі і лобі та глибокі рани навколо зап’ястків.

44. Начальник СІЗО розпочав (дату не зазначено) перевірку скарги матері заявника. 19 і 20 серпня 2002 року було взято письмові пояснення у двох його товаришів по загальній камері, чотирьох його співкамерників у медичній частині, які були свідками інциденту 8 липня 2002 року, у трьох в’язничних охоронців, причетних до цієї події, та у в’язничного фельдшера. Заарештовані та охоронці дали стислий виклад подій 2—8 лип­ня 2002  року, який відповідає викладеному в пунктах 19 і 22 вище. Фельдшер написав, що його викликали оглянути заявника після приборкання його охоронцями. Він виявив у заявника сліди застосування кийків на лопатках і сідницях, а також рани від наручників на зап’ястках.

45. При здійсненні цієї перевірки, 14 серпня 2002 року, начальник СІЗО наказав провести медичну експертизу. Того самого дня заявника обстежив медичний експерт із Харківського інституту судової медицини. В експертному висновку зазначено:
«Обстеження

У пана Кучерука на зовнішньому боці правового зап’ястка довгасте садно, вкрите товстим струпом, розміром 2,5 x 0,5 см. Рана розташована горизонтально. Аналогічні садна виявлено на внутрішньому боці правого зап’ястка та на зовнішньому і внутрішньому боці лівого за­­п’ястка, а також на лівому лікті, у правій потиличній ділянці та на задній і передній частинах внутрішньої поверхні лівого стегна. Розмір цих тілесних ушкоджень — від 1 x 0,2 см до 5,5 x 0,3 см.



Висновок

1. У пана Кучерука, за наданою [начальником СІЗО] медичною документацією, виявлено синці й садна, які виникли внаслідок… застосування тупих предметів.

Під час обстеження пана Кучерука 14.08.2002 у нього виявлено садна на голові, правій стопі, садна на верхніх кінцівках і лівому стегні. Він також мав сліди ушкодження на лівому очному яблуці та на лівому плечі. Усі ці тілесні ушкодження виникли внаслідок застосування тупих твердих предметів. Синці виникли за три—п’ять днів до моменту обстеження, а садна — за сім—десять днів…

2. Враховуючи опис тілесних ушкоджень у медичній документації [яку підготували працівники СІЗО] та записи від 8 і 15 липня 2002 року, в яких ушкодження взагалі не описано, а також характер цих ушкоджень (зазначено наявність слідів застосування кийків і наручників), дійти висновку про час виникнення цих ушкоджень неможливо.

4. Можливо, що тілесні ушкодження у пана Кучерука виникли внаслідок застосування спеціальних засобів (кийків і наручників)».
46. 21 серпня 2002 року начальник СІЗО виніс постанову про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно охоронців, причетних до інциденту, з огляду на відсутність будь-яких ознак правопорушення в їхніх діях. У постанові він посилався на письмові пояснення співкамерників заявника, працівників СІЗО та на висновок медичної експертизи від 14 серпня 2002 року. Згодом (дату не зазначено) відділ прокуратури Харківської області з нагляду за додержанням законів підтвердив правомірність цієї постанови.

47. 4 вересня 2002 року мати заявника одержала від начальника СІЗО листа, в якому він повідомив її про відмову в порушенні кримінальної справи стосовно працівників СІЗО, не зазначивши при цьому дати відповідної постанови і не надавши її копії. У своєму листі начальник СІЗО також висловив думку, що кийки та наручники були застосовані охоронцями згідно з відповідними нормативними документами і для убезпечення персоналу СІЗО та захисту самого заявника від його неконтрольованої та агресивної поведінки.

48. 26 грудня 2002 року Управління Державного департаменту з питань виконання покарань у Харківській області (далі — Департамент) повідомило матір заявника про те, що додаткова внутрішня перевірка — проведена, як свідчать матеріали, на її вимогу — не виявила ознак правопорушення в діях охоронців СІЗО.

49. Листом від 16 січня 2003 року начальник Департаменту поінформував матір заявника, що подальші її скарги необґрунтовані. У зв’язку з цим він посилався на перевірку, проведену начальником СІЗО, за ре­­зультатами якої було винесено постанову від 21 серпня 2002 року. У цьому листі вперше за весь період офіційного листування з матір’ю заявника було згадано дату постанови начальника СІЗО. 8 лютого 2003 року вона попросила надати їй копію постанови і доступ до матеріалів зазначеної перевірки. 25 лютого 2003 року начальник Департаменту відмовив їй у цьому проханні. 27 березня 2003 року він відхилив її повторне прохання про надання доступу до матеріалів.

50. 31 березня 2003 року мати заявника оскаржила постанову начальника СІЗО від 21 серпня 2002 року до суду. 27 травня 2003 року Жовтне­вий районний суд м. Харкова (далі — Жовтневий суд), заслухавши прокурора, відхилив її скаргу як необґрунтовану. Мати заявника подала апеляцію.

51. Під час апеляційного провадження 14 серпня 2003 року адвокатові заявника вперше надали доступ до матеріалів справи.

52. 18 листопада 2003 року Апеляційний суд Харківської області скасував постанову Жовтневого суду виходячи з того, що її було винесено за відсутності скаржника, і повернув справу на новий розгляд.

53. 24 грудня 2003 року Жовтневий суд ухвалив, без посилання на будь-які конкретні підстави, що перевірка була незадовільною. Тому суд відновив провадження у справі і передав її начальникові СІЗО для додаткової перевірки.

54. 4 березня 2004 року начальник СІЗО, посилаючись на ті самі докази, що й раніше, знову припинив перевірку. У відповідній постанові він, зокрема, зазначив:
«…пан Кучерук прибув до [СІЗО] з медичною довідкою міської поліклініки № 13 від 15 квітня 2002 року, якою надано висновок про те, що він в умовах СІЗО… утримуватися може. …На підставі вищевикладеного пан Кучерук був направлений до спеціальної камери, призначеної для тримання слідчо-заарештованих із психічними хворобами.

16 квітня 2002 року пан Кучерук був оглянутий [лікарем-пси­хіатром], яким поставлений діагноз “шизофренія”. На момент огляду психічний стан Кучерука В. В. був задовільним, активного лікування він не потребував».


Щодо поведінки заявника після інциденту, що стався 2 липня 2002 ро­­ку, та його переведення із загальної камери до медичної частини начальник СІЗО зазначив:
«3 липня 2002 року пан Кучерук був оглянутий [лікарем-пси­хі­атром], який поставив йому діагноз “шизофренія і кататонічний ступор” і призначив відповідне лікування.

4 липня 2002 року хворий вийшов з кататонічного ступору…, але й далі перебував у напружених відносинах з товаришами по палаті.

Отже, з огляду на загальну інформацію про поведінку пана Ку­­черука, щодня посадові особи, які заступали на чергування, отримували інструктаж про можливість його насильницьких випадів стосовно співкамерників та працівників СІЗО».
У постанові від 4 березня 2004 року також зазначено, що після інциденту, який стався 8 липня 2002 року, заявника помістили в карцер за серйозне порушення режиму тримання під вартою. Враховуючи психічний стан заявника, фельдшер, який оглядав його після інциденту, рекомендував тримати його в наручниках.

Стосовно часу переведення заявника до лікарні начальник СІЗО послався на таке:


«Постанова [Комінтернівського суду від 5 липня 2002 року] не містила ніяких положень про негайне виконання. У ній зазначено про п’ятнадцятиденний строк для оскарження; отже, строк, передбачений статтею 404 Кримінально-процесуального кодексу для виконання цієї постанови, було дотримано, оскільки заявника перевели до [лікарні] 17 липня 2002 року».
55. 1 жовтня 2004 року Жовтневий суд, розглядаючи скаргу, подану захисником заявника, скасував цю постанову і призначив додаткову перевірку, вказавши на такі порушення:

— неврахування поданої матір’ю заявника інформації стосовно його здоров’я в липні—серпні 2002 року;

— непроведення аналізу законності та обґрунтованості дій охоронців з погляду правового принципу, що забороняє поводження, яке принижує гідність;

— непроведення аналізу наявності в поведінці заявника ознак порушення режиму тримання під вартою, які могли б слугувати підставою для поміщення його до карцеру;

— непроведення аналізу пропорційності застосованої сили;

— той факт, що перевірку проводив начальник СІЗО — особа, безсторонність якої викликає великі сумніви.

56. Матеріали справи було передано до Харківської обласної прокуратури для додаткової перевірки. У постанові прокурора відділу прокуратури Харківської області з нагляду за додержанням законів від 1 листопада 2004 року міститься такий самий висновок, до якого дійшов начальник СІЗО, а саме: що заявника можна було тримати в умовах СІЗО і що працівники СІЗО, дії яких розслідувалися, діяли належним чином на підставі відданих їм наказів та відповідних інструкцій. Прокурор посилався на докази, зібрані під час перевірки, проведеної начальником СІЗО, та на пояснення лікаря-психіатра СІЗО про те, що для заспокоєння психічно хворих осіб, як правило, використовують спеціальні препарати, а за їх відсутності з цією метою застосовують спеціальні засоби фіксації. Прокурор також погодився з висновком начальника СІЗО, що поведінка заявника становила грубе порушення режиму тримання під вартою і слугувала підставою для поміщення його до карцеру. Ця постанова була оскаржена матір’ю заявника.

57. 30 липня 2005 року Червонозаводський районний суд м. Харкова (далі — Червонозаводський суд) скасував цю постанову і виніс постанову про проведення додаткової перевірки, оскільки відповідні органи не виконали вказівок Жовтневого суду.

58. 6 вересня 2005 року старший прокурор відділу прокуратури Харківської області з нагляду за додержанням законів, провівши додаткову перевірку, вирішив не пред’являти обвинувачення відповідним посадовим особам СІЗО. У його постанові, по суті, повторюються висновки, викладені в постанові від 1 листопада 2004 року, про можливість тримання заявника в умовах СІЗО та відсутність ознак правопорушення в діях посадових осіб цієї установи. Старший прокурор зазначив, зокрема, що підставою для тримання заявника під вартою після 12 червня 2002 року був лист начальника слідчого відділу Комінтернівського районного відділу міліції, в якому повідомлялося про направлення матеріалів справи заявника до Комін­тернівської районної прокуратури для узгодження. Стосовно десятиденного тримання заявника в карцері він зауважив, що «тяжкість призначеного покарання цілком відповідала характеру вчиненого правопорушення». Він також зазначив, що тримання заявника в СІЗО тривало до 17 липня 2002 року з огляду на п’ятнад­цятиденний строк набрання чинності рішенням від 5 липня 2002 року. Хоч у висновку медичної експертизи від 14 серпня 2002 року згадується застосування наручників в’язничними охоронцями, перевіркою не було встановлено, чи був заявник закований у наручники протягом усього часу з 8 до 15 липня 2002 року. Старший прокурор дійшов висновку про відсутність доказів того, що працівники СІЗО діяли недобросовісно або на порушення відповідних законів і нормативних документів, коли з метою вгамування заявника застосували кийки та наручники, коли помістили його в карцер і коли тримали його в СІЗО до 17 липня 2002 року.

59. 28 жовтня 2005 року мати заявника оскаржила цю постанову до Червонозаводського суду, і розгляд скарги в цьому суді триває досі.

  1   2   3   4


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка