Реферат циклу наукових праць "Українська революція 1917 1921 рр."



Скачати 126.42 Kb.
Дата конвертації16.04.2016
Розмір126.42 Kb.


РЕФЕРАТ
Циклу наукових праць "Українська революція 1917 – 1921 рр."
Автор: Дацків І.Б.
На всіх етапах державного будівництва України: доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії Української Народної Республіки, Західно-Української Народної Республіки у 1917-1923 роках, як і в наші часи незалежності, зовнішньополітичні відомства із своєю дипломатичною службою були і є невід’ємним атрибутом держави та відігравали й відіграють визначну роль у її становленні й розвитку. Розбудовуючи в сучасних умовах апарат міжнародних взаємин, особливо важливим уявляється залучення до цього державотворного процесу оригінального досвіду створення і діяльності зовнішньополітичної служби незалежної Української державності 1917-1923 рр., коли саме й були зроблені перші кроки на шляху побудови зовнішньої політики новітньої доби.

Мета полягає в тому, щоб всебічно відтворити діяльність за кордоном зовнішньополітичних відомств, дипломатичних установ українських державних утворень у 1917-1923 роках у контексті загальної міжнародної ситуації революційної доби.

Наукова новизна дослідження полягає в тому, що вперше в українській історіографії здійснено комплексне, системне і всебічне вивчення та глибокий аналіз формування зовнішньої політики українськими державними утвореннями – УНР доби Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР і ЗУНР, створення і діяльність їх зовнішньополітичних відомств та дипломатичних структур з метою реалізації головного завдання – захистити і зберегти державну незалежність. Досліджуються і аналізуються основні форми і методи діяльності закордонних представництв, надзвичайних місій та делегацій на міжнародних форумах для осягнення визнання України світовим суспільством та отримання необхідної допомоги.

Ґрунтуючись на документах і матеріалах, введених в науковий обіг вперше, або маловідомих широкому загалу, автор прагнув подати власне бачення проблеми, зробити власні висновки щодо тенденцій у зовнішній політиці українських державних утворень шляхом розгляду і аналізу контрверсійних точок зору попередніх дослідників. Отже, особистий внесок автора у дослідження проблеми заключається в тому, що в процесі системного осмислення творчих доробків вітчизняних і зарубіжних істориків, визначено досягнутий і окреслено подальший напрямок досліджень проблеми; здійснено компаративний аналіз розбудови і діяльності, спадкоємності дипломатичної служби Центральної Ради, Гетьманату, УНР і ЗУНР; детально відтворено доленосні акції української дипломатії: підписання Брестського мирного договору, військової конвенції з Центральними державами й вихід України на міжнародну арену, участь делегацій УНР і ЗУНР у роботі Паризької мирної конференції, укладення Варшавського договору та військової конвенції, визначну роль українських дипломатів у їх здійсненні; з’ясовані зовнішні і внутрішні фактори, які визначали напрямки зовнішньополітичної орієнтації України на певних етапах існування й суттєво вплинули на розвиток і результати національно-визвольних змагань українського народу у 1917-1923 рр.



Теоретичне та практичне значення одержаних результатів полягає в тому, що методологія і методика роботи, його основні положення та висновки можуть бути використані для подальшого глибокого вивчення історії української дипломатії ХХ ст., міждержавних зв’язків України з європейським світом. Матеріали досліджень та концептуальні підходи автора можуть знадобитися в процесі зовнішньополітичної діяльності України на сучасному етапі. Йдеться, насамперед, про науково-методологічні підходи, розроблені в дослідженні, які сприятимуть поглибленню та вдосконаленню дипломатичної діяльності як із сусідніми з Україною державами, так і провідними країнами світу. Водночас матеріали можуть бути використані при експертних оцінках ситуацій, пов’язаних із визначенням місця і ролі України в сучасній міжнародній спільноті. Представлений у дослідженні фактологічний матеріал та узагальнення знайдуть своє відбиття при підготовці загальних та спеціальних курсів лекцій з історії дипломатії та міжнародних зв’язків у вищих навчальних закладах.

Цикл наукових праць «Українська революція 1917 – 1921 рр.», підготовлений к.іст.н., доцентом кафедри документознавства, інформаційної діяльності та українознавства Тернопільського національного економічного університету Дацківим Ігорем Богдановичем, включає 2 монографії «Брест 1918: європейський прорив України», «Дипломатія українських державних утворень у захисті національних інтересів» та 32 статті, опублікованих у наукових фахових виданнях України.

У вказаних дослідженнях розглядається «Стан наукової розробки теми, джерельна база та методологія дослідження» де проаналізовано ступінь наукової розробки теми, творчі здобутки вітчизняної і зарубіжної історіографії, джерельна база дослідження, з’ясовано його методологічне, історіографічне і джерелознавче підґрунтя.

Насамперед відзначено, що основні аспекти проблеми відтворює досить потужний пласт науково-історичних і мемуарно-аналітичних праць з історії Української революції та її державних утворень Центральної Ради, Гетьманату, Директорії УНР і ЗУНР колишніх їх діячів, вітчизняних та зарубіжних дослідників. Дотримуючись хронологічного і методологічного принципів, автор аналізує їх творчу спадщину і наявну джерельну базу послідовно, відповідно виокремлюючи державне утворення. Причому, автор виходе з того, що історіографію кожного періоду слід розділити на чотири підрозділи, які різняться не тематично, а методологічними підходами до висвітлення проблеми. До першої групи відносяться праці активних учасників Української революції, керівників держави і творців її зовнішньої політики: М. Грушевського, В. Винниченка, О. Шульгина, С. Петлюри, П. Скоропадського, К. Левицького, М. Лозинського та ін. Саме їх твори значною мірою відтворюють формування зовнішньополітичних орієнтацій України на різних етапах її державного будівництва під впливом геополітичної ситуації та нагальних завдань. Наступну групу складають історики українського зарубіжжя, які в сприятливих умовах відсутності тиску комуністичного режиму зуміли зробити вагомий внесок в розробку проблеми, відтворити сторінки історії зародження і розвитку української дипломатії, її перші кроки і успіхи на міжнародній арені. У розділі аналізуються глибокі дослідження визначного дипломата й будівничого зовнішньополітичної служби Д.Дорошенка. У своїй фундаментальній праці – двотомній ”Історії України. 1917-1923 рр.” він багато місця приділив історії української дипломатії, особливо її блискучій перемозі на Брестській мирній конференції у протистоянні з дипломатами Німеччини, Австро-Угорщини, більшовицької Росії. Окрім того, подається аналіз праць відомих дипломатів О. Шульгина, В. Липинського, М. Василька, Л. Цегельського та інших, які висвітлювали дипломатичну діяльність на міжнародних конференціях, в закордонних представництвах і надзвичайних дипломатичних місіях в складний період визвольних змагань за державність та в умовах зміни керівництвом держави зовнішньополітичних орієнтирів. Для більш глибокого розуміння проблеми, використано мемуарно-аналітичні праці колишніх опонентів української делегації на переговорах в Бресті, Парижі, Ризі: Л. Троцького і А. Йоффе (Росія), О. Черніна (Австро-Угорщина), М. Гофмана (Німеччина), Д. Ллойд-Джорджа (Англія), Ж. Табуї (Франція) та ін.

Внаслідок довготривалого періоду бездержавності України й панування в історичній науці методології, підпорядкованій комуністичній ідеології, зовнішня політика й діяльність дипломатичних служб держав доби Української революції не досліджувалися або тотально фальсифікувалися. Про це красномовно свідчать проаналізовані праці радянських істориків, зокрема Ю. Білана, А. Лихолата, М. Супруненка та ін., в яких всі дипломатичні акції України кваліфіковані як «зговір з імперіалістами», «зрада українського народу», а їх мета – боротьба проти радянської влади».

У розділі багато місця приділено новому етапові в історіографії проблеми після осягнення незалежності України, аналізу творчих здобутків вітчизняних істориків, зокрема Д. Вєдєнєєва і Д. Будкова, В. Верстюка, О. Карпенка, В. Литвина, В. Матвієнка О. Павлюка, М. Держалюка, В. Солдатенка та ін. Їм притаманні прагнення дослідити найменш вивчені, занедбані сторінки історії української дипломатії. Своїми працями, основаними на нових джерелах, вони відкрили широкомасштабний процес перегляду усталених концепцій на проблему. Проаналізовані також науково-історичні праці з проблеми відомих російських науковців О. Чубаряна, І. Міхутіної, Ю. Фельштинського, О. Федюшина, а також польських – М. Клімецького, З. Карпуся, С. Шайдака, Р. Потоцького та інших.

Розглянуті й проаналізовані джерельні матеріали архівів, головним чином України й Російської Федерації, які спричинилися до відтворення проблеми.

Чимало універсальних принципів і методів історичних досліджень, якими володіє сучасна методологія науки, дозволили здійснити об’єктивний аналіз подій, фактів і явищ, в тому числі й таких, що мали суперечливий характер. В роботі використовувались передусім ті з них, які допомагали найоптимальніше встановити істину при висвітленні проблеми. Методологічною основою праць стали принципи об’єктивності, історизму, руху і розвитку, всебічності та плюралізму. Принцип об’єктивності вимагає дивитися на минуле неупереджено, відкидати будь-які коньюктурні роздуми, прагнути оцінювати минуле безстороннім поглядом. Застосування принципу історизму потребує глибокого розуміння конкретно-історичної ситуації, в якій розвивався зовнішньополітичний процес за часів національно-визвольних змагань. Згідно з принципом руху і розвитку відображається еволюція механізму формування зовнішньополітичної орієнтації українських урядів. Широко використовувався принцип всебічності і плюралізму з метою аналізу поглядів на міжнародну політику України як безпосередніх організаторів зовнішньополітичної служби у 1917-1923 рр. так і сучасних дослідників цієї проблеми. Наближенню до об’єктивності, істинності пізнавального процесу сприяє використання загальнонаукових та спеціально-історичних методів: аналізу і синтезу, поєднання історичного і логічного, проблемно-хронологічного, історико-порівняльного, герменевтичного, кількісного аналізу.

Автором приділяється значна увага «Формування національної дипломатії в добу Центральної Ради» досліджується, насамперед, вплив державотворчої концепції політичного проводу Центральної Ради на чолі з М.Грушевським і В.Винниченком на формування зовнішньої політики, яка на першому етапі була спрямована на співробітництво з Тимчасовим урядом Росії. Аналізуються контакти і переговори з Петроградом щодо федеративного устрою та їх провал внаслідок великодержавної політики лідерів Росії. Після жовтневого 1917 р. більшовицького перевороту в Петрограді, в умовах протистояння і наростаючого конфлікту з Раднаркомом, проголошено Третій Універсал. Керівництво України радикально змінює вектор зовнішньої політики. Новостворене зовнішньополітичне відомство розгорнуло самостійну діяльність у напрямку знайти порозуміння з Антантою, здійснює низку контактів і переговорів, які, зрештою, не дали позитивного результату. На цьому етапі здійснюється процес розбудови дипломатичної служби на чолі з визначним діячем Олександром Шульгіним, скеровуються за кордон перші надзвичайні дипломатичні місії.

У циклі праць «Виступ України на міжнародну арену», висвітлено зусилля молодої української дипломатії скеровані на припинення війни та визнання її незалежності шляхом участі у роботі Брестської мирної конференції. Не відмовляючись від ідеї федерації рівноправних державний утворень на території постімперської Росії, уряд України та його Генеральний секретаріат закордонних справ надсилають у Брест самостійну делегацію В. Голубовича, яка увійшла в контакти з представниками Німеччини й знайшла порозуміння. У розділі детально аналізуються геополітичні плани Німеччини на сході, які в сукупності з прагненням перемир’я на фронті, викликали велике зацікавлення Берліна Україною та бажання налагодити дружні стосунки з нею.

Переговорний процес у Бресті для українських молодих дипломатів був складним, оскільки делегації Німеччини, Австро-Угорщини, більшовицької Росії очолювали досвідчені дипломати і політики, зокрема міністри Р. Кюльман, О. Чернін, нарком і найближчий соратник Леніна Л. Троцький та ін. Але українці виявили не лише почуття патріотизму і наполегливість у досягненні завдань, але й фахові здібності, вміння використовувати геополітичну ситуацію та внутрішнє становище в Центральних державах, що зазначали в своїх щоденниках і спогадах, зокрема Чернін, Гофман, Людендорф. Значне місце приділено дипломатичному протистоянню між делегацією УНР і представниками радянських урядів Росії та України. У напруженій боротьбі українці відстояли своє право виступати самостійним суб’єктом на міжнародному форумі й визнання УНР де юре, що дозволило брати активну участь у переговорному процесі та заключати міждержавні угоди.

У дослідженнях про «Брестський мирний договір з Центральними державами» обґрунтована концепція, що підписання Брестських угод лютого 1918 р. між Україною та Німеччиною, Австро-Угорщиною, Болгарією і Туреччиною стало першою визначною перемогою національної дипломатії: забезпечило збереження незалежності в умовах агресії військ Раднаркому, вихід УНР із світової війни, визнання її суб’єктом міжнародної політики й можливість контактів та дипломатичних стосунків як із означеними так і з низкою нейтральних країн європейського континенту. Важливим результатом Бреста було визнання України урядом Леніна та його зобов’язання вивести свої війська із окупованої території та вирішення проблем соборності. Вперше у вітчизняній історіографії представлені й проаналізовані військові та економічні аспекти Брестського договору. Всупереч усталеним концепціям чималої частини істориків, вважаємо їх вигідними для України.



«Здобутки дипломатії Гетьманату» аналізують зовнішню політику Української Держави гетьмана П.Скоропадського, яка, у відповідності з міжнародними нормами, взяла на себе виконання рішень Брестських угод, а також процес розбудови і діяльність міністерства закордонних справ на чолі з досвідченим дипломатом Д.Дорошенком. Саме він збільшив центральний апарат до 243-х працівників, а кількість закордонних представництв за Гетьманату зросла до 20 посольств і 56 консульських установ у 22-х країнах.

На першому етапі зовнішня політика була орієнтована на Центральні держави. Тоді як з Німеччиною питання вирішувалися без особливих ускладнень, відносини з Австро-Угорщиною складалися важко, оскільки вона не визнавала Брестські угоди у частині соборності України. Спроби української дипломатії шляхом довготривалих переговорів у Києві примусити Москву виконувати Брестські угоди теж не дали позитивного результату. Продовжувалися пошуки союзників серед державних утворень на землях постімперської Росії, досить успішні – з Доном і Кубанню. Відтворюються маловідомі сторінки контактів з Румунією і Кримом, Вірменією, Фінляндією.

Простежує еволюцію зовнішньої політики Гетьманату, активний пошук його дипломатичного корпусу порозуміння з Антантою посередством закордонних представництв та тісного співробітництва з Доном – головною антибільшовицькою силою, яку підтримувала Антанта, а також розглядається контрверсійна оцінка останнього зовнішньополітичного акту П.Скоропадського щодо федерації з білою Росією як вимушена, з точки зору автора, з метою зберегти державну незалежність перед неминучою агресією більшовицької Росії.

Підрозділ з даного циклу наукових праць «Дипломатія Директорії в боротьбі за незалежність Української Народної Республіки» присвячений особливостям зовнішньої політики Директорії УНР у 1918-1920 рр., організації і діяльності її дипломатичної служби у надзвичайно складних зовнішніх і внутрішніх умовах. У ході збройної боротьби з більшовицькою Росією керівництво держави та міністерство закордонних справ уживали усіх заходів щодо встановлення контактів з країнами Антанти на підґрунті спільної боротьби з Москвою. Висвітлено переговори представниками Франції в Одесі і Бірзулі взимку 1919 р., а також у Яссах, де перебували дипломати країн Антанти. Отже, зосереджено увагу на діяльність зовнішньополітичного відомства та його, успадкованих від попередньої влади, закордонних структур, яка була скерована на досягнення порозуміння з Антантою, включення України у спільний антибільшовицький блок, її офіційне визнання та надання допомоги. У розділі детально проаналізовані аргументи Антанти щодо ставлення до української проблеми та причини невизнання нею УНР внаслідок особливих геополітичних планів відновлення великої Росії.

Аналізується вагомий блок проблем взаємовідносин між УНР і ЗУНР від Акту злуки 22 січня 1919 р., військово-політичного союзу у боротьбі з Польщею, а згодом – з більшовицькою і білою Росією, спільних дипломатичних акцій на Паризькій мирній конференції до виявлення сторонами різних зовнішньополітичних орієнтирів, зокрема союзу УНР з Польщею і Варшавських угод. Розглядаються діяльність дипломатії Директорії та умови, в яких зароджувалося військове співробітництво держав і армій у 1920 р. та аналізуються причини їх розвалу й, відтак, остаточної поразки національно-визвольних змагань УНР в результаті Ризьких радянсько-польських угод.

Наукові праці з тематики «Зовнішня політика Західно-Української Народної Республіки та діяльність її дипломатії» досліджують формування векторів зовнішньополітичної діяльності уряду ЗУНР та його секретаріату закордонних справ молодої держави в умовах безперервної війни проти агресії з боку Польщі, яку посилено підтримувала Антанта. Пошуки союзників й, відтак, захисту були обмежені, оскільки всі сусідні держави Польща, Угорщина, Румунія і Чехословаччина мали до ЗУНР територіальні претензії. Галицька дипломатія уживала всіх можливих заходів для припинення війни: надіслала делегацію на чолі з секретарем закордонних справ Василем Панейком на Паризьку мирну конференцію, вступала в контакти і вела переговори з антантівськими військово-дипломатичними місіями, які прагнули зупинити війну, але їх пропольські пропозиції були неприйнятними.

Природним союзником ЗУНР була Наддніпрянська Україна й перші дипломатичні місії були скеровані до Києва вже у листопаді 1918 р., тобто у перші дні існування республіки. У розділі досліджується надана допомога галичанам та її результати, які були обмежені у зв’язку з війною УНР з Москвою. Певну дипломатичну допомогу надала місія УНР до Паризької мирної конференції, яка на першому етапі об’єдналася з делегацією Панейка й вела узгоджену лінію. Проте, ставка Антанти на сильну Польщу як противагу більшовицькій Росії і Німеччині лишила дипломатів ЗУНР на якісь домовленості у Парижі, хоча вони активно і цілеспрямовано діяли на переговорах у рамках конференції та з главами провідних держав світу Ж. Клемансо, В. Вільсоном, Д. Ллойд-Джорджем, змусили конференцію заснувати окремі комісії з східно галицької проблеми, надсилати в Галичину спеціальні місії. Вперше аналізується дипломатична допомога галичанам з боку української заокеанської діаспори. Оскільки проблема ЗУНР була відкритою на міжнародних форумах, зокрема в Лізі Націй до 1923 р., висвітлено діяльність уряду Є. Петрушевича в еміграції.

Таким чином у циклі праць відзначено особливості геополітичної ситуації в період утворення і діяльності українських державних утворень та, відповідно, їх зовнішньої політики, формувань міністерств (секретарств) закордонних справ та організації мережі їх структур та діяльності у захисті державних інтересів. Визначені головні досягнення молодої національної дипломатії, які зумовили у складних умовах ізоляції та протистоянні з могутніми опонентами вихід України на міжнародна арену, сприяли визвольній боротьбі українського народу впродовж 1917-1923 років. Але несприятлива зовнішньополітична ситуація, необхідність боротися на кількох фронтах з агресорами, обмежили ефективність діяльності української дипломатії в захисті національних інтересів держав. Отже всі ці фактори в сукупності стали причинами втрати державної незалежності і територіальної цілісності України майже на 70 років.

К.і.н., доцент кафедри документознавства

інформаційної діяльності та українознавства

Тернопільського національного

економічного університету ___________ І. Б. Дацків



24 груня 2009 р.







База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка