Психосоматичні І соматопсихічні взаємовпливи в генезі захворювань та їх роль у розвитку суїцидальної поведінки



Скачати 151.29 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір151.29 Kb.




Бугайова Н.М. ( Київ)
ПСИХОСОМАТИЧНІ І СОМАТОПСИХІЧНІ ВЗАЄМОВПЛИВИ В ГЕНЕЗІ ЗАХВОРЮВАНЬ ТА ЇХ РОЛЬ У

РОЗВИТКУ СУЇЦИДАЛЬНОЇ ПОВЕДІНКИ
В работе рассматриваются особенности психосоматических и соматопсихических взаимовлияний на происхождение заболеваний психогенного характера и развитие суицидального поведения.

Ключевые слова: психосоматика, психогенные заболевания, суицидальное поведение.

The article deals with the specifics of psychosomatic and somatopsychic influence on the psychogenic illnesses and the development of the suicide behavior.

Key words: psychosomatic, psychogenic illnesses, suicide behavior.
Медична психологія, що представляє галузь психологічної науки, досліджує особливості психосоматичних і соматопсихічних взаємовпливів, вирішує задачі теоретичного і практичного характеру, спрямовані на діагностику захворювань та патологічних станів, розв'язує питання, пов'язані з психопрофілактикою, психокорекцією і психотерапією хворих, їх соціальною та трудовою реабілітацією. Розвиток медичної психології сприяв виникненню ряду психологічних наукових дисциплін: нейропсихології, патопсихології, неврозології, клінічної психотерапії, психофармакології, психології девіантної поведінки, психосоматичної медицини та ін. Психосоматична медицина, яка є одним з напрямків клінічної психології, вивчає вплив психологічних факторів на виникнення і розвиток соматичних захворювань. Соматичне і психічне, не дивлячись на наявне якісне розходження, у реальності представляють різні сторони єдиного організму, що реагує на порушення гомеостазу незалежно від того, якими причинами викликається зміна: внутрішніми або зовнішніми.

До початку XIX століття питання про взаємовідносини психічного та фізіологічного у походженні захворювань розглядалося в двох напрямках. Представники психосоматичного підходу провідну роль у походженні ряду захворювань відводили психіці. Прихильники соматопсихологічного підходу, навпаки, виходили з домінування тілесного початку в генезі захворювань. Спочатку термін «психосоматичний» ужив німецький психіатр І.К. Гейнрот (J.K. Heinroth, 1818) при описі психоемоційних зрушень. Пізніше М. Якобі вводить термін «соматопсихічний» (M. Jakobi, 1822), тим самим підкреслюючи провідну роль тілесного в етіології захворювань нервово-психічного характеру. Психосоматична медицина, що виникла у ХХ ст., стала розглядати психічний фактор у якості однієї з важливих ланок загального патогенезу. Одним з родоначальників медичної психології є Е. Кречмер. Внесок у розвиток цієї науки внесли праці І.М. Сєченова, В.М. Бехтерєва, І.П. Павлова, С.Я. Рубінштейна, Б.В. Зейгарник, Б.Д Карвасарського, В.М. Блейхера й ін.

Актуальність проблем, пов'язаних із психосоматичними взаємовпливами, важко переоцінити. За даними ряду досліджень (Stromgren E., Lunn V.), у 30,0% хворих, що пред'являють соматичні скарги, порушення викликані розладами неврогенного характеру. 22,0% осіб із психосоматичними скаргами віднімають у лікарів поліклінік і стаціонарів 50,0% робочого часу [4]. Розглядаючи проблему відповідальності і професіоналізму у взаємодіях лікаря і хворого, В.А. Роменець пише: «Положення лікаря в сучасному світі відбиває перетинання всіх макро- і мікроконфліктів людського життя… Перед ним не просто та або інша хвороба в тій або іншій ділянці тіла, у тій або іншій суб'єктивно-психологічній структурі, а життєва доля людини. Будучи фахівцем у своїй області, лікар так чи інакше виявляється психологом, що направляє, дисциплінує поведінку хворої людини, особливо у важких для неї екстремальних, екзистенціальних ситуаціях» [6].

Існує ряд соматичних захворювань, що виникають у результаті психологічної перенапруги, екстремальної ситуації, внутрішньоособистісного або міжособистісного конфлікту, у етіопатогенезі яких значення психологічного фактора є визначальним. До таких психосоматичних захворювань відносять соматичні хвороби, у етіології яких першовизначальними є психотравмуючї переживання, що носять гострий або затяжний характер. Зовнішній або внутрішній подразник викликає в мозку відповідні реакції, що активізують нейроендокринну та вегетативну системи організму. Впливаючи на сенсорні системи, будь-який зовнішній фактор здатний викликати реакцію напруги. Будь-який афект (страх, тривога, туга й ін.), діючи на нейро-вегетативну й ендокринну системи, приводить до змін на соматичному рівні. Свідоме придушення зовнішнього психомоторного і/або вербального вираження страху, тривоги та ін. не знімає напруги, а перенаправляє стимули з центральної нервової системи в автономну область, що виражається в патологічних змінах внутрішніх органів і систем. П.К. Анохін розділяє компоненти емоційного відреагування на керовані і некеровані. Придушення зовнішнього прояву емоцій не усуває їхнього виходу на фізіологічному рівні (судинна реакція, реакція ШКТ і ін.) [7]. І.П. Павлов відзначав: «Для вірного наукового розуміння наших нервовопатологічних симптомів і успішної боротьби з ними потрібно розстатися з розгалуженням психічного та соматичного, що настільки в нас вкоренилося». На думку І.П. Павлова, саме порушення сили і рухливості збудження та гальмування, а також порушення відносин між сигнальними системами, що відбуваються у результаті психотравм, складають сутність психогеній [5].

Основною сполучною ланкою між психологічною і соматичною сферами є афект. Відсутність зовнішніх проявів афекту не виключає його патогенної дії на організм унаслідок викликаних змін у судинній системі і внутрішніх органах. Це свідчить про тенденції психосоматичних захворювань до саморозвитку. Незалежно від психотравмуючої ситуації, що триває або ні, стрес породжує в головному мозку відповідну реакцію, яка викликає функціональні зміни органів, внаслідок активізації нейроендокринної і вегетативної систем.

П.К. Анохін у походженні захворювань психосоматичного характеру значну роль відводив негативним емоціям. На його думку, яка здобула широке поширення, термін «затримані емоції» є необґрунтованим, тому що виниклий емоційний розряд затримати неможливо. Він розрядиться неминуче на рівні внутрішніх органів і периферичних систем організму. Мова може йти тільки про затримку окремих компонентів емоційного розряду, які підкоряються корковому контролю [7]. Безумовно, сила і глибина психосоматичних порушень обумовлені індивідуально-психологічними характеристиками особистості, рівнем психічного розвитку, поведінковими стереотипами й особливостями виховання, специфікою реакції на ситуацію, що фруструє, способом переробки внутрішньоособистісного конфлікту і знаходиться у прямій залежності від ступеня резистентності організму до стресу. Своєчасне включення методів психологічного захисту дозволяє індивідові зберегти своє психічне і фізичне здоров'я і, навпаки, порушення такого захисту сприяє виникненню неврозу або психосоматичного захворювання.

Негативні зміни, що відбуваються в організмі внаслідок реакції особистості на стрес або фрустрацію, залежать від способу переробки індивідом внутрішньоособистісного конфлікту. Перевага психологічних і психопатологічних проявів свідчить про невротичний характер розладів. Даний тип реагування спостерігається в умовах гострого і хронічного стресу. Психосоматичні розлади, що виражаються соматичними еквівалентами психічних розладів, частіше за все, зустрічаються при хронічному стресовому впливі і тривалій фрустрації.

Розрізняють чотири групи психосоматичних розладів: конверсійні симптоми, функціональні синдроми (органні неврози), психосоматичні захворювання (психосоматози), психосоматичні розлади, пов'язані з особливостями особистісної поведінки і реагування [8]. Конверсійні симптоми представляють собою первинні психічні прояви невротичного конфлікту, які не стосуються тканевих структур організму. До них відносяться істеричні паралічі, блювота, сліпота і глухота психогенного характеру, больові відчуття. Функціональні психосоматичні синдроми (вегетоневрози) є неспецифічним наслідком фізіологічного супроводу емоцій або психічних станів і представляють набір симптомів, що стосуються різних органів та систем організму: серцево-судинної, шлунково-кишкової, сечостатевої, дихальної і рухової (масковані депресії, мігрень, вегето-судинна дистонія, кардіоневроз та ін.). В основі психосоматозів лежить соматична реакція на психологічно значущі для особистості зовнішні подразники. При цьому на вибір органа може впливати спадкова схильність. Провокуючим фактором загострення виступає психічний стрес. Захворювання має звичайно хронічне або рецидивуюче протікання. Особливістю даної групи розладів є поступовий перехід від функціональних зрушень у внутрішніх органах до деструктивних процесів і органічних змін у них. До класичних психосоматичних хвороб, у етіопатогенезі яких роль психологічних факторів є клінічно доведеною, відносять: ессенціальну гіпертонію, бронхіальну астму, виразкову хворобу шлунка і дванадцятипалої кішки, неспецифічний виразковий коліт, ревматоїдний артрит, гіпертеріоїдний синдром, нейродерміти (екзема і псоріаз) (так звана, «holy seven», Аlехаndеr, 1968).

Для хворих зі спадковою ессенціальною артеріальною гіпертензією характерний внутріособистісний конфлікт між агресивними імпульсами, націленістю на досягнення високих соціально значимих цілей та життєвих стандартів і потребою в залежності від значимих близьких. Особи, схильні до гіпертонічної хвороби, прагнуть стримувати як позитивні, так і негативні емоції. Схильність до постійного придушення агресивних емоцій призводить до накопичення та хроніфікації негативних стресових впливів. З метою вивчення ролі психічної напруги в генезі артеріальної гіпертензії, на базі Сухумского мавпячого розплідника були проведені дослідження. Самка, що довгий час проживала в одній клітці із самцем, була пересаджена в сусідню клітку до іншого самця. У результаті тривалої негативної емоційної реакції, яка була викликана спостереженням за активними залицяннями нового самця за його самкою, у першого самця виникла стійка нервова перенапруга, що призвела до стійкого підвищення артеріального тиску [3]. Відомий клініцист А.Л. М'ясников, прагнучи підкреслити кортикальне, психогенне походження ессенціальної гіпертензії, називав дане захворювання «неврозом мозкових судинних центрів». Стенокардія й інфаркт міокарда характерний для осіб з розвиненим почуттям відповідальності, нетерплячих, квапливих, емоційно лабільних. На думку Ф. Дюнбара (F. Dunbar, 1948), коронарній особистості притаманні агресивно-компульсивні риси, прагнення до завойовування авторитету і повне занурення в роботу. Г.Ф. Лангау на підставі клінічних спостережень прийшов до висновку про провідне значення психічної перенапруги в патогенезі стенокардії і гіпертонічної хвороби. У виникненні бронхіальної астми істотне значення грають істеричні риси особистості, схильність до іпохондрії і підвищений рівень тривожності. У симптомах виявляється внутрішньоособистісний конфлікт між потребою в ніжності і страхом перед нею, а також суперечливість проблеми «володіти-віддати».

У формуванні виразкової хвороби шлунка і дванадцятипалої кишки особлива роль приділяється неспецифічному стресові, що обумовлює гіперактивність діяльності шлунка і гіперсекрецію пепсину. Одночасне прагнення до опіки і самостійності породжує зіткнення двох взаємовиключних потреб, викликаючи нерозв'язний конфлікт, що призводить до захворювання. Виразковий коліт найбільше часто зустрічається в осіб з компульсивними особистісними рисами. На думку Александера Р. (Аlехаndеr R., 1968), до даного виду захворювання призводить фрустування потреби своєї залежності. Агресивні тенденції стосовно об'єкта залежності породжують тривогу і почуття провини. Утрата відносин зі значимим об'єктом несвідомо переживається як погроза власному існуванню.

На діяльність шлунково-кишкового тракту, крім порушень режиму харчування і зловживань шкідливими речовинами (алкоголь, нікотин), істотний вплив чинять нервово-психічна перенапруга і негативні емоційні переживання. Так, гіпофункції шлунка сприяють психічні потрясіння, депресія, почуття страху. Гіперфункції – гнів, обурення, злість. У результаті спостережень за змінами, що відбуваються в слизовій оболонці при виникненні психічних порушень у хворих з накладеною фістулою шлунка, було відзначене посилення активності діяльності шлунка, що супроводжується гіперемією і набряком його слизових покровів, унаслідок відчування хворими почуттів глибокого розчарування і придушення душевних переживань. Тривалість конфлікту, що викликає негативні емоції, підсилює ламкість тканевих мембран, що згодом, навіть при незначних психічних травмах, знижуючи резистентність слизових оболонок до подразника, сприяє виникненню ерозій і точкових крововиливів.

Показовий досвід Портера, що досліджував вплив психічної напруги на організм приматів. Дві пари здорових мавп, що склалися з тварин з різними типами реагування, закріпили в спеціальних кріслах, до яких був підведений електричний струм. Мавпам з активним типом реагування надавалася можливість переривати повторюваний електричний розряд, що подавався дослідником як подразник кожній парі тварин, за допомогою важеля. Дослідження мало шестигодинну періодичність. У результаті спостережень був відзначений високий рівень адаптації в мавп з активним типом реагування, що успішно уникали дії електричного розряду, завдяки своєчасному натисканню на важіль. При цьому, у тварин з активним типом реагування була зафіксована наростаюча інтенсивна нервова напруга, яка не припинялась. У мавп із пасивним типом реагування ознак нервової напруги виявлено не було. Після експерименту, що проходив безупинно протягом трьох тижнів, у двох мавп з активним типом реагування була діагностована виразка дванадцятипалої кишки (в однієї з тварин - прободна, що в наступному призвело до летального виходу). У мавп із пасивним типом реагування після медичного обстеження ніякої патології зафіксовано не було [3].

Розрізняють три типи діяльності товстого кишечнику: правобічна перистальтика при одночасному тривалому укороченні і звуженні лівої ділянки кишечнику; тонічні сегментарні скорочення кишечнику, що підсилюють усмоктування рідини; зниження рухової активності товстої кишки, що супроводжується релаксацією мускулатури і збільшенням просвіту кишки. У стані гострого страху і/або конфліктної ситуації відбувається посилення перистальтики кишечнику і скорочення усмоктування рідини, що викликає діарею. У стані депресії і дистимії перистальтика зменшується, викликаючи явища диспепсії, що сприяють утрудненню дефекації. Особи з вираженою психомоторною загальмованістю й у стані депресії схильні до гіпотонії кишечнику.

Для гіпертеріозу характерна спадкоємна схильність. Як правило захворюванню передує сильне емоційне переживання. Особи, що страждають гіпертеріозом активні, справляють враження зрілої особистості, однак у деяких ситуаціях виявляють страх, пригніченість і слабкість через нездатність розв'язати конфлікт. Нейродерміти психосоматичної етіології найбільше часто зустрічаються в осіб пасивних, що відчувають проблеми, пов'язані із самоствердженням. Ревматоїдний артрит характерний для осіб з тенденцією до високого рівня самоконтролю, схильних до самопожертви, що демонструють гіперболізовану готовність до надання допомоги оточуючим.

До психосоматичних розладів, пов'язаних з особливостями особистісної поведінки і реагування, відносять схильність до травм і різних видів поведінки, що є саморуйнуючою (алкоголізм, наркоманії, табакопаління, анорексія, булімія, і ін.). Дані розлади обумовлені особистісною предиспозицією і специфікою емоційних переживань індивіда, які сприяють розвитку анозогнозичної, пов'язаної з ризиком для здоров'я поведінки. На наш погляд, до четвертого типу правомірно віднести такі види саморуйнівної поведінки, як поведінка осіб, що страждають залежностями, побудованими на вживанні психоактивних субстанцій з метою досягнення стану зміненої психічної діяльності (алкоголізм, наркоманії, табакопаління, токсикоманія, медикаментозна залежність), так і поведінку осіб, що відчувають залежність, не засновану на вживанні психоактивних субстанцій, тобто осіб, які страждають такими видами нехімічних адикцій: гемблінг; харчові адикції (нервова анорексія, і булімія) (Короленко Ц. П., Дмитрієва Н. В., 2000; Gold et al., 1997; Reid, Burr, 2000) [1]; екстремальні види спорту; прагнення до невиправданого ризику і створення небезпечних ситуацій (т.зв. стан перманентної війни) (Постнов В.В., Дереча В.А., Карпець В.В. 2004); інтернет-адикцію (М. Griffiths, 1995, I. Goldberg 1996, М. Orzack, 1998, К. Young, 1998), а також спортивну адикцію, пов'язану з використанням анаболиків і стероїдів. Усі форми поведінки, основною метою яких не є добровільна смерть суб'єкта, але дотримуючись якої він навмисно або ненавмисно наносить шкоду власному психічному і фізичному здоров'ю, і які ведуть до соціальної, психологічної і фізичної дезадаптації, деградації особистості або становлять підвищену небезпеку для життя і здоров'я суб'єкта (травматизація, інвалідізація або висока імовірність летального результату), є явними або схованими формами саморуйнівної поведінки.

Психосоматичні взаємовпливи можуть не тільки змінювати звичну діяльність індивіда, але й, вступаючи в протиріччя з інстинктом самозбереження, викликати аутоагресивні дії. Французький лікар Лобрі приводить вчинок воєначальника в ході бойових дій, що під час атаки, відчувши приступ різкого серцевого болю, нерухомо застиг під шквальним обстрілом супротивника. Не дивлячись на реальну смертельну небезпеку, яка загрожувала його життю, він продовжив наступ, тільки дочекавшись закінчення приступу. Лакосіна Н.Д. і Ушаков Г.К. повідомляють про встановлення в результаті досліджень, зв'язку між особливостями характеру, особистісними типами реагування і метаболізмом біологічно активних речовин, тобто між психічними і соматичними явищами, що свідчать про зв'язок соціального і біологічного, як у психічно здорових осіб, так і в осіб з нервово-психічними розладами. Одним з варіантів такого зв'язку виступає дисоціація потреб, цілей і мотивів діяльності, яка виражається в зміні рівня тривожності, що у свою чергу викликає порушення метаболізму нейромедіаторів [3]. Емоційна реакція може викликати зміну кров'яного тиску, частоту серцевих скорочень і обсягу дихання, впливати на швидкість кровотока, зміну термічних показників тіла і ряду інших вегетативних функцій. Також відзначаються минущі або стійкі порушення обмінних процесів, зокрема секреції адреналіну, що робить вплив на показники обміну тирозину і його похідних. Для клініки психогенних захворювань характерні такі вегетативні порушення, як зміни артеріального тиску, серцевого ритму і частоти дихання та ін. У результаті гострої реакції на стрес відбувається різьке кортико-вісцеральне зрушення рефлекторного характеру, що викликає вегетативні і метаболічні зміни, які порушують діяльність органів і найбільш реактивних систем організму, що виявляється в декомпенсації найменш резистентних. Реакція на стрес залежить від ступеня психологічної резістентності індивіда і може проявлятися, в залежності від його психологічних та фізичних особливостей, а також особистісної значущості психотравмуючої ситуації, у вигляді емоційного реагування та виникнення соматичних захворювань до розвитку суїцидальної поведінки.

З метою вивчення відношення до проблеми самогубства у загальній кількості населення України, нами була розроблена анкета-опитувальник, яка дозволяє виявити установку респондентів відносно тих ситуацій, що виправдовують, на їх думку, суїцид. Велика увага приділялась питанням, які стосувались здоров'я та тілесної цілісності. Респондентам було запропоновано зробити вибір, відзначаючи один або більше із запропонованих варіантів, тому загальна сума відповідей може складати більш ніж сто відсотків.

Було досліджено 203 людини: 64 чоловіка та 139 жінок у віці 15-94 років, які належали до різних соціальних категорій. Опитувані були поділені нами на дві групи, що склалися із осіб, які ніколи не намагалися покінчити із собою («А»), та із осіб, що мали одну або більше суїцидальних спроб («Б»).

Найбільш всього, на думку опитуваних осіб, суїцид виправдовують такі причини (таблиця №1): таблиця №1




Невиліковна хвороба

Острах фізичних страждань

Каліцтво




чол. %

жін. %

чол. %

жін. %

чол. %

жін. %

Група «А»

50,0

58,3

28,8

30,6

17,3

20,4

Група «Б»

75,0

64,5

16,7

22,6

16,7

19,4

При цьому, наявність невиліковної хвороби, на думку осіб чоловічої статі всіх вікових категорій з двох груп («А» та «Б»), є більш вагомою причиною самогубства: 15-19 р. (45,5%), 20-29 р. (57,1%), 30-39 р. (60,0%), 40-49 р. (44,4 %), 50-59 р. (62,5%), 60-69 р. (50,0%), 70 та більше років (62,5%).

Відповіді жінок, що належать до всіх вікових категорій з обох груп («А» та «Б»), на дане питання розподілились таким чином: 15-19 р. (52,2%), 20-29 р. (53,8%), 30-39 р. (69,6%), 40-49 р. (70,8 %), 50-59 р. (50,0%), 60-69 р. (80,0%), 70 та більше років (66,6%). При цьому життя не має сенсу у разі втрати здоров'я для 44,4% представників групи «А» та 37,2% - групи «Б».

Отримані дані свідчать, що здоров'я є однією з найбільш важливих цінностей для значної кількості респондентів. Втрата здоров'я внаслідок захворювань психосоматичного та соматопсихічного характеру, а також у результаті одержання травм, які призводять до каліцтва та постійної болі, є важливим фактором, що сприяє виникненню та розвитку суїцидальної поведінки. Типи реагування на захворювання різні і залежать від особливостей особистісного реагування і ступеня психологічної резистентності індивіда до психотравмуючої ситуації. Значну роль грає усвідомлення хвороби (Е.К. Краснушкін, 1960), аутосоматичні уявлення особистості і преморбідні особливості їхнього формування [2].

Фахівець, незалежно від профільності своєї спеціальності, зобов'язаний добре знати психотерапію і застосовувати ці знання у своїй повсякденній практиці. Необережні, непродумані повідомлення і прогнози лікаря, неетично сформульований діагноз можуть викликати в хворого не тільки ятрогенію, але і неадекватну за силою реакцію, аж до суїциду. Ще Парацельс рекомендував уникати при розмові з хворим тверджень про невиліковність його хвороби, надаючи перевагу більш м'якому формулюванню про те, що в теперішній час дане захворювання складно вилікувати. Вузька спеціалізація, неглибоке знання психології, призводять до однобічного (без серйозного ураховання психосоматичних і соматопсихічних взаємовпливів) підходу у взаємодії лікаря з пацієнтами, коли вся увага зосереджується на лікуванні соматичного захворювання, а не на наданні всебічної допомоги хворому, якому притаманні не тільки фізіологічні, але також особистісні й індивідуальні особливості.



Аналіз анамнезу, психічних переживань і суб'єктивних скарг пацієнта, на нашу думку, дозволить фахівцеві з'ясувати специфічні риси перебігу хвороби, виявити своєрідність особистісних рис хворого, одержати інформацію про наявність у нього уявлень про власне захворювання і вибрати найбільш прийнятні, ефективні форми терапевтичного й індивідуально-психологічного впливу.

ЛІТЕРАТУРА


  1. Короленко Ц.П., Дмитриева Н.В. Социодинамическая психиатрия. – М.: Академический Проект, Екатеринбург, Деловая книга, 2000.

  2. Краснушкин Е.К. Избранные труды.– М.: Изд-во: Медицина, 1960.

  3. Лакосина Н.Д., Ушаков Г.К. Медицинская психология. – М.: Медицина, 1984.

  4. Менделевич В.Д. Клиническая и медицинская психология.– М.: МЕДпресс, 1999.

  5. Павлов И.П. Общие типы высшей нервной деятельности животных и человека.: Полное собр. Соч.– Т.3. – М.-Л.: Изд-во АН СССР, 1951.

  6. Роменец В.А. Жизнь и смерть. Постижение разумом и верой. – Київ: Либідь, 2003.

  7. Середина Н.В., Шкуренко Д.А. Основы медицинской психологии: клиническая патопсихология.– Ростов-на-Дону: Феникс, 2003.

  8. Сидоров П.И., Парняков А.В. Клиническая психология. – М.: Гоэтар-Мед, 2002.


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка