Провідні країни світу досягли успіхів у галузі науково-технічного прогресу за рахунок інтенсивного розвитку сфери освіти, науки і техніки



Скачати 167.86 Kb.
Дата конвертації10.09.2017
Розмір167.86 Kb.
Провідні країни світу досягли успіхів у галузі науково-технічного прогресу за рахунок інтенсивного розвитку сфери освіти, науки і техніки. Освіченість нації, широта і адаптивність професійної підготовки громадян, прагнення до творчості і вміння вирішувати нестандартні завдання в постіндустріальну епоху є основою прогресу країни, політичної та економічної стабільності, національної безпеки.

На сьогоднішній день освіта однозначно визнано сферою продуктивних вкладень. Вчені розглядають інвестиції в сферу освітніх послуг як найважливіший вид капіталовкладень і один з головних джерел множення національного багатства.

Сфера науки та освіти в Україні може стати основною рушійною силою економічного зростання та соціального розвитку, якщо буде підвищено ефективність управління у сфері освітніх послуг на основі застосування сучасних інноваційних технологій, які враховують зміни внутрішнього та зовнішнього середовища, досягнення науки і передової практики. Сучасне суспільство висуває нові вимоги до системи освіти підростаючого покоління і, в тому числі, до першої її щаблі - до системи дошкільної освіти.

Вже увійшли в життя принципи гуманізації та варіативності дошкільної освіти. З'явилося безліч освітніх програм з оновленим змістом для дошкільних закладів. Чергова нагальна задача - введення варіативних організаційних форм дошкільної освіти та розробка основ нормативного та методичного забезпечення освітнього процесу для цих форм.

Останнє десятиліття привнесло радикальні зміни в систему суспільного дошкільного виховання. На зміну типовою програмою прийшли варіативні, на зміну уніфікованому «дитячому саду» - різні типи та види дошкільних установ.

Розвиток системи освіти вимагає від педагогічної науки й практики вивчення і впровадження нових методів навчання і виховання дітей. Відбором, теоретичним осмисленням, класифікацією педагогічних інновацій займається нова галузь педагогічного знання — педагогічна інноватика (лат. innovatio — оновлення, зміна). Її прогностичні розвитки, аналіз, оцінки конкретних реалій мають непересічну цінність і для педагогічної практики, особливо для налаштованих на творчість педагогів.

Дошкільна освіта є найважливішою сферою реалізації прав людини, забезпечення рівних можливостей в отриманні якісної освіти, адже основа майбутньої особистості закладається у ранньому віці. Знання та уміння, набуті в дитинстві – це коріння, і чим воно міцніше, тим впевненіше почувається людина в житті. Зважаючи на це постійно тривають пошуки шляхів забезпечення кожній дитині можливості зростати здоровою і щасливою з урахуванням індивідуальних особливостей.

Навчання є безперервним процесом, який починається при народженні і продовжується фактично до смерті людини. При цьому кожен його етап має важливі наслідки для життя людини і суспільства. Тому глобальне завдання XXI століття у сфері освіти – розвиток всеосяжних систем навчання протягом усього життя: від раннього дитинства до зрілого віку.

Зміни, що відбуваються в національній системі освіти взагалі, дошкільній як її першій ланці, зокрема, регулюються основними положеннями Конституції України, Законами України «Про освіту», «Про дошкільну освіту», «Про внесення змін до законодавчих актів з питань загальної середньої та дошкільної освіти щодо організації навчально-виховного процесу», «Про охорону дитинства», Базовим компонентом дошкільної освіти в Україні, Державною базовою програмою розвитку дитини дошкільного віку та іншими чинними актами вищих органів державної влади. Вони визначають основні тенденції розвитку дошкільної освіти відповідно до змін, що відбуваються, світовим тенденціям; розкривають організаційно-змістові характеристики оновлення дошкільної освіти на сучасному етапі; об’єктивують існуючі проблеми та шляхи їх розв’язання; вказують на закономірності й принципи, що мають консолідувати освітній простір держави.

Основні механізми розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року окреслено у Державній цільовій соціальній програмі розвитку дошкільної освіти на період до 2017 року, затвердженій постановою Кабінету Міністрів України від 13 квітня 2011 № 629. На її виконання розроблено План заходів, затверджений наказом Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 28 липня 2011 р. № 905, яким передбачено створення належних умов для функціонування дошкільної освіти.

Головне завдання сьогодні – забезпечити хороші стартові умови для всіх дітей.

З огляду на це, пріоритетним напрямом діяльності дошкільних навчальних закладів у 2012/2013 навчальному році є спрямування освітнього процесу на реалізацію нової редакції Базового компонента дошкільної освіти – Державного стандарту дошкільної освіти, схваленого на колегії Міністерства освіти і науки, молоді та спорту України від 4 травня 2012 року, в якому визначено вимоги до рівня розвиненості, вихованості та навченості дитини 6 (7) років перед вступом до школи. Актуальність нової редакції Базового компонента обумовлена соціальною необхідністю зміни знаннєвої орієнтації при організації педагогічного процесу на особистісно-ціннісну та його узгодження з новим Державним стандартом початкової загальної освіти, затвердженого постановою Кабінету Міністрів України від 20.04.2011 № 462.

Базовий компонент дошкільної освіти в новій редакції спрямовує педагогів на цілісний підхід до формування дитячої особистості, підготовку її до органічного, безболісного входження до соціуму, природного і предметного довкілля через засвоєння основних видів життєдіяльності, а також у напрямку забезпечення реальної наступності та безперервності між дошкільною і початковою ланками, інтеграції родинного і суспільного виховання.

Новою редакцією Базового компонента передбачено визначення змісту дошкільної освіти через інваріантну і варіативну складові. Інваріантна складова є обов’язковою для реалізації в умовах різних форм здобуття дошкільної освіти. Її систематизовано за освітніми лініями: «Особистість дитини», «Дитина в соціумі», «Дитина в природному довкіллі», «Дитина у світі культури», «Гра дитини», «Дитина в сенсорно-пізнавальному просторі», «Мовлення дитини». Варіативна складова Базового компонента може бути реалізована за чинними комплексними і парціальними програмами з урахуванням особливостей регіону, навчального закладу, індивідуальних можливостей, здібностей, потреб розвитку дітей та (або) побажань батьків чи осіб, які їх замінюють. Її складають освітні лінії «Комп’ютерна грамота», «Іноземна мова», «Хореографія» та ін.

У теперішній час на змістовому (програмно-методичному) полі дошкільної освіти педагоги можуть використовувати посібники та інші види навчальної літератури, які укладено у відповідності до вимог попереднього варіанта Базового компонента та чинних програм. Вони мають право обирати зручні для себе форми графічного або текстового планування за режимними процесами, тематичними блоками, лініями розвитку, видами діяльності, формами дитячої активності з урахуванням освітніх ліній нової редакції Базового компонента.

Інновації в педагогіці пов’язані із загальними процесами у суспільстві, глобальними проблемами, інтеграцією (лат. integratio — відновлення, об’єднання в ціле окремих елементів) знань і форм соціального буття. Нині створюється нова педагогіка, характерною ознакою якої є інноваційність — здатність до оновлення, відкритість новому.

За своїм змістом, формами і методами освіта не є незмінним, закостенілим феноменом, адже вона весь час реагує на нові цивілізаційні виклики, суспільні реалії, враховує тенденції, перспективи розвитку людства, національного буття народу.

Варіативність освіти - один з основоположних принципів і напрямок розвитку сучасної системи освіти в Україні.



Варіативність - це якість освітньої системи, яке характеризує її здатність створювати та надавати учням варіанти освітніх програм або окремих видів освітніх послуг за вибором відповідно до того як змінюються освітні потреби і можливості.

Варіативність освіти націлена на забезпечення максимально можливою мірою індивідуалізації освіти.

Таким чином, варіативний освітній процес - взаємопов'язана діяльність учасників освітнього процесу щодо реалізації цілей освіти, здійснюваних в умовах вибору змісту (у рамках державних стандартів), засобів і способів діяльності та спілкування, ціннісно-смислового ставлення особистості до цілей, змісту і процесу освіти.

Якщо педагогічна модель розглядається як форма педагогічного наукового дослідження, як узагальнений уявний образ, що заміщає і відображає структуру і функції конкретного педагогічного об'єкта у вигляді схематичне сукупності понять і взаємозв'язків, а середовище - сукупність соціально-економічних, культурних і природних умов, в яких живе і здійснює свою діяльність людина, то поняття «варіативна», «освітня» виступають в якості визначень, що виражають специфіку в структурі і змісті освіти.

Об'єктами якості виступають освітнє середовище та освітній результат.

Складовими освітнього середовища є освітній процес, професійна діяльність педагогів, взаємодія з зовнішнім середовищем.

Під варіативністю нами розуміються не лише використовувані варіативні програми, різні за змістом (загальноосвітній, поглиблений, розширений), а й програми, що розрізняються за способами, формами, технологіями навчання. Отже, варіативність освіти орієнтована на особистість дитини, враховує його потреби, можливості, запити.

Одна з основних задач формування і реалізації моделі варіативної освітнього середовища - створення ефективної системи управління якістю освіти.

Якість освіти, як і будь-який процес у соціально-економічній системі, не повинен формуватися стихійно, так як це керований процес .

Проте управління якістю освіти неможливо здійснювати тільки на адміністративній основі. Воно вимагає участі всіх суб'єктів освітнього процесу.



Управління якістю освіти включає наступні компоненти:

- Контроль якості;

- Мотивація;

- Організація;

- Планування, проектування;

- Аналіз;

- Дослідження якості.

Для управління якістю освіти необхідні:

1. Засоби управління і вимірювання якості.

2. Система управління, що включає спеціалізовані ланки.

3. Мотиви управління.

4. Механізми управління.

5. Мета та умови використання результатів управління якістю.

Найзначущішою особливістю сучасної системи освіти є співіснування двох стратегій організації навчання — традиційної та інноваційної. Терміни «традиційне (нормативне) навчання» та «інноваційне навчання» запропоновані групою вчених у доповіді Римському клубу (1978), який звернув увагу світової наукової громадськості на неадекватність принципів традиційного навчання вимогам сучасного суспільства до особистості, її пізнавальних можливостей. Інноваційне навчання трактувалось у ній як процес і результат навчальної та освітньої діяльності, що стимулює новаторські зміни в культурі, соціальному середовищі. Воно орієнтоване на формування готовності особистості до динамічних змін у соціумі за рахунок розвитку здібностей до творчості, різноманітних форм мислення, а також здатності до співробітництва з іншими людьми.



Інноваційне (лат. innovatio — оновлення, зміна) навчання — зорієнтована на динамічні зміни в навколишньому світі навчальна та освітня діяльність, яка ґрунтується на розвитку різноманітних форм мислення, творчих здібностей, високих соціально-адаптаційних можливостей особистості.

Специфічними особливостями інноваційного навчання є його відкритість майбутньому, здатність до передбачення на основі постійної переоцінки цінностей, налаштованість на конструктивні дії в оновлюваних ситуаціях.

Розвиток системи і змісту навчання в сучасному світі відбувається в контексті глобальних освітніх тенденцій (мегатенденцій), серед яких найпомітнішими є:

— масовий характер освіти та її неперервність як нова якість;

— значущість освіти для індивіда і суспільства;

— орієнтація на активне освоєння людиною способів пізнавальної діяльності;

— адаптація освітнього процесу до запитів і потреб особистості;

— орієнтація навчання на особистість, забезпечення можливостей її саморозкриття.

Ці тенденції свідчать, що головною функцією освіти є розвиток людини. Освіта має забезпечити кожному, хто навчається, широкі можливості для здобуття таких умов розвитку та підготовки до життя:

знань про людину, природу і суспільство, що сприяють формуванню наукової картини світу як основи світогляду та орієнтації у виборі сфери майбутньої практичної діяльності;

досвіду комунікативної, розумової, емоційної, фізичної, трудової діяльності, що сприяє формуванню основних інтелектуальних, трудових, організаційних і гігієнічних умінь та навичок, необхідних у повсякденному житті для участі у суспільному виробництві, продовженні освіти та самоосвіти;

досвіду творчої діяльності, що відкриває простір для розвитку індивідуальних здібностей особистості і забезпечує її підготовку до життя в умовах соціально- економічного та науково-технічного прогресу;

досвіду суспільних і особистісних відносин, які готують молодь до активної участі в житті країни, створення сім’ї, планування особистого життя на основі ідеалів, моральних та естетичних цінностей сучасного суспільства.

Співзвучною цим положенням є думка українського вченого Івана Зязюна, який стверджує, що смислом і метою сучасної освіти повинна стати «людина у постійному розвитку, її духовне становлення, гармонізація її відносин з собою та іншими людьми, зі світом. …Система освіти створюється для людини, функціонує і розвивається в її інтересах, слугує повноцінному розвитку особистості і в ідеалі її призначення — щастя людини».

Інноваційність розглядають не тільки як налаштованість на сприйняття, продукування і застосування нового, а насамперед як відкритість. Стосовно особистісного чинника педагогічної діяльності це означає:



1) відкритість вихователя до діалогічної взаємодії з вихованцями, яка передбачає рівність психологічних позицій обох сторін;

2) відкритість культурі й суспільству, яка виявляється у прагненні педагога змінити дійсність, дослідити проблеми та обрати оптимальні способи їх розв’язання;

3) відкритість свого «Я», власного внутрішнього світу, тобто організація такого педагогічного середовища, яке сприяло б формуванню і розвитку образу «Я».

Найголовнішою умовою навчально-виховного процесу є його особистісна зорієнтованість, спрямована на те, щоб кожний вихованець став повноцінним, самодостатнім, творчим суб’єктом діяльності, пізнання, спілкування, вільною і самодіяльною особистістю. Саме в цьому і полягає гуманістична спрямованість навчально-виховного процесу, центром і метою якого є особистість вихованця. Ступінь гуманізації цього процесу залежить від того, наскільки він створює передумови для самореалізації особистості, розкриття її природних задатків, прагнення до свободи, відповідальності, творчості.

Орієнтація на особистісну сутність людини, прагнення звільнити її від одноманітності в суспільному бутті й особистісному розвитку домінують у сучасній теорії і практиці виховання та навчання. Складові цієї домінанти є одночасно і характерними ознаками гуманістичної педагогіки. До них належать:

надання дітям ініціативи у пізнавальній діяльності, створення емоційно стимулюючого навчального середовища, розвиток у дітей саморегуляції і свободи, закорінених у почуття й усвідомлення особистої відповідальності;

здійснення навчально-виховного процесу в атмо-сфері взаємодії, приязні, емоційної співдружності;

структурування педагогічного процесу на визнаній педагогом і дітьми солідарній основі;

формування і добір освітніх програм з огляду на максимальні можливості розвитку потенціалу і стимулювання творчих здібностей дітей

Гуманістична педагогіка дає широкий простір для реалізації позиції дитини у процесі навчання й виховання. У контексті гуманістичної освітньої парадигми принципово іншою бачиться і позиція педагога, якому належить бути не засобом, а визначальним чинником навчального процесу, соратником і супутником дитини на шляхах пізнання. Вчитель, вихователь є провідною фігурою успішної педагогічної взаємодії з вихованцями, від нього залежить оперативність враховування їх особистісних якостей, які постійно змінюються під впливом зовнішніх обставин та індивідуального зростання.

Завдяки старанням педагогів-новаторів нових орбіт сягало мистецтво навчання і виховання. Їм належать різноманітні відкриття. На новаторську педагогічну практику зорієнтовано і немало представників науки, які свої авторські програми реалізують у закладах освіти не як експериментатори, а як учителі й вихователі. У новаторській педагогіці багатогранно втілена творча сутність навчально-виховного процесу. Якщо наукова педагогіка розвиває загальні закономірності і теоретичні проблеми виховання, то новаторська творить ефективні педагогічні технології.

Розвиток педагогічної інноватики в Україні пов’язаний із масовим громадсько-педагогічним рухом, спричиненим суперечностями між суспільними потребами щодо розвитку і функціонування навчально-виховних закладів і реальним буттям навчально-виховної справи.

Педагогічна інноватика полягає у постійному пошуку і впровадженні нових максимально ефективних технологій навчання і виховання, результатом яких має бути формування високоадаптованої до змінних умов, активної діяльної, творчої особистості, яка вміє аналізувати, долати будь-які труднощі, бо вона ще в юному віці з допомогою вчителя пізнала, створила себе, навчилася володіти собою. Орієнтація на нове, пошук і впровадження нового не є самоціллю педагогічної інноватики. Передусім вона спрямована на забезпечення адекватності навчально-виховного процесу і його результатів вимогам суспільства. А в динамічно змінюваному соціумі це спонукатиме до постійного оновлення змісту і форм навчання та виховання, максимально уважного і водночас критичного ставлення до всього нового.

Для педагогічної інноватики вихідними є поняття «нове», «нововведення», «інновація», «новизна», «інноваційний освітній процес», «інноваційна діяльність».

Нове — уперше відкрите, створене або зроблене, сформоване недавно замість попереднього.

На думку сучасного російського вченого Володимира Загвязинського, нове у педагогіці — не лише ідеї, підходи, методи, технології, які у таких поєднаннях ще не висувались або ще не використовувались, а й комплекс елементів чи окремі елементи педагогічного процесу, які ввібрали в себе прогресивне начало, що дає змогу в змінних умовах і ситуаціях ефективно розв’язувати завдання виховання та освіти. Для того щоб реалізація, утвердження нового зумовлювали позитивні зміни, необхідно, щоб воно було засобом вирішення актуальних для конкретного навчального закладу завдань, витримало вимогливу експериментальну перевірку.

При виборі нововведення, прийнятті рішення про його доцільність керуються аналізом реальної ситуації, а не лише особистим баченням, уподобаннями. Важливо на цьому етапі враховувати технологічний (специфіка використання) та особистісний (такі індивідуальні якості педагога, як професійна підготовленість, комунікабельність, емоційність тощо, від чого залежить ефективність освоєння нового засобу) аспекти нового педагогічного засобу.

Не завжди і не всюди впровадження нового забезпечує позитивні результати, не кожне нововведення раціональне, виправдане, прогресивне, часто воно дестабілізує функціонування педагогічної системи, створює додаткові труднощі для педагогів і їх вихованців.



ЕТАПИ РОБОТИ

формування готовності педагогів до впровадження інноваційних технологій

№ п/п

Назва етапу

Мета роботи

1.

Діагностичний

Виявлення рівня обізнаності педагогів, їх готовності до інновацій а також рівня підготовленості дітей та їхніх батьків до змін, передбачених даною роботою.

2.

Теоретичне обґрунтування науково-методичної проблеми, нововведення, інновації.

Вивчення досягнень науки, відкриттів і досліджень психологів, вивчення ППД, наявних систем і методик, сучасних педагогічних технологій, які б розширили можливості педагога, заклали основи до пошуку, творчого підходу реалізації потреби експериментувати, впроваджувати їх найкращі зернини в свою практику.

3.

Практичне втілення елементів сучасних педагогічних технологій.

Пошук шляхів реалізації методичної проблеми, апробація елементів новітніх педагогічних технологій, спрямованих на вдосконалення навчально-виховного процесу без перевантаження, впровадження тих технологій, елементів, систем і методик, які б допомагали розв’язанню проблеми зростання пізнавального інтересу дітей, розвитку їх особистості.

Прогресивним, як відомо, є лише ефективне, що дає максимальні результати, не спричинює шкоди, відкриває нові можливості. Від часу виникнення воно залежить не завжди. У соціальній, навчально-виховній практиці відомо немало випадків, коли нове, щойно відкрите, створене породжувало неабиякі проблеми для людини і людства, тому нічого спільного з прогресивним воно не мало і не могло мати. Отже, про прогресивність або непрогресивність нового можна судити лише за результатами його освоєння, функціонування.

Нове як особливий феномен співвідносять за такими ознаками:

просторово-часова неідентичність (несхожість новоствореної, новосформованої, щойно відкритої системи на інші);

актуальність (важливість, нагальність, суттєвість нового для певного часу);

стабільність (свідчить про єдність, цілісність, повторюваність основних елементів нового протягом певного проміжку часу);

ефективність (засвідчує об’єктивну можливість за допомогою новацій розв’язувати завдання, заради яких вони були створені);

оптимальність (свідчить про найвищу економічність і ефективність створення нового засобу або способу діяльності, а також про змогу з його допомогою оптимальним шляхом розв’язувати проблеми);

змінюваність (новий засіб, який апробується в педагогічній діяльності, постійно доопрацьовується, модифікується, видозмінюється).

У педагогіці поняття «інновація» вживають у таких значеннях:

форма організації інноваційної діяльності;

сукупність нових професійних дій педагога, спрямованих на вирішення актуальних проблем виховання і навчання з позицій особистісно-орієнтованої освіти;

зміни в освітній практиці;

комплексний процес створення, розповсюдження та використання нового практичного засобу в галузі техніки, технології, педагогіки, наукових досліджень;

результат інноваційного процесу.

Нововведення — матеріалізована ідея можливого підвищення ефективності освітньої системи.

З огляду на сутнісні ознаки інновації є всі підстави розглядати її як процес і як продукт (результат). Інновація як процес означає часткову або масштабну зміну стану системи і відповідну діяльність людини. Інновація як результат передбачає процес створення (відтворення) нового, що має конкретну назву «новація». На цій підставі розрізняють поняття «новація» («новий засіб») як певний засіб (нові ідеї, методи, методики, технології, програми тощо) та «інновація», яке ширше за змістом, оскільки означає процес, предметом якого є новації.

В. Паламарчук новацію вважає результатом (продуктом) творчого пошуку особи або колективу, що відкриває принципово нове в науці і практиці, інновацію — результатом породження, формування і втілення нових ідей. Саме втілення нових ідей є ознакою, за якою відрізняють інновації від власне новацій: якщо педагог відкриває принципово нове, то він новатор, якщо трансформує наукову ідею у практиці — інноватор.

Одним із найголовніших аспектів педагогічної інноватики є новизна педагогічного засобу.

Новизна — один із основних критеріїв оцінювання педагогічних досліджень; основний результат творчого процесу; властивість і самостійна цінність нововведення.

З різноманітними виявами новизни в педагогічній інноватиці тісно пов’язана проблема педагогічної творчості.



Результатами педагогічної творчості можуть бути:

1. Педагогічні відкриття — наймаштабніші новаторські педагогічні рішення, пов’язані з формуванням, обґрунтуванням нових педагогічних ідей та їх впровадженням у конкретній педагогічній системі.

2. Педагогічні винаходи — перетворення, конструювання окремих елементів педагогічних систем, засобів, методів, умов навчання та виховання.

3. Педагогічні вдосконалення — модернізація й адаптація до конкретних умов уже відомих методів і засобів.

Отже, важливою умовою інноваційного процесу і об’єктивною необхідністю в інноваційній діяльності педагога, сутнісною характеристикою інноваційного процесу є творчість.

Основу і зміст інноваційних освітніх процесів становить інноваційна діяльність, сутність якої полягає в оновленні педагогічного процесу, внесенні новоутворень у традиційну систему, що передбачає найвищий ступінь педагогічної творчості. Суб’єктом, носієм інноваційного процесу є насамперед педагог-новатор.

У широкому розумінні до педагогів-новаторів належать усі педагоги, які працюють творчо, прагнуть до оновлення своїх дидактичних і виховних засобів. У вузькому розумінні педагогом-новатором вважають автора нової педагогічної системи, тобто сукупності взаємопов’язаних ідей і технологій навчання й виховання. З таких позицій правомірно вважати педагогами-новаторами Станіслава Шацького (1878—1934), Антона Макаренка (1888—1939), В. Сухомлинського, Шалву Амонашвілі (нар. 1931), Софію Лисенкову (нар. 1924), Марію Монтессорі (1870—1952) та ін.

Інноваційною діяльністю займається багато творчих педагогів, серед яких умовно можна виокремити три групи:

1) педагоги-винахідники, які приходять до нового в результаті власних пошуків;

2) педагоги-модернізатори, що вдосконалюють і по-новому використовують елементи створених систем задля позитивного результату;

3) педагоги-майстри, які швидко сприймають і досконало використовують як традиційні, так і нові підходи та методи.

Діяльність педагогів, що належать до цих категорій, утворює інноваційний педагогічний потік, який збагачує практику новими ідеями, новим змістом і новими технологіями.



Інноваційна діяльність є специфічною і досить складною, потребує особливих знань, навичок, здібностей. Впровадження інновацій неможливе без педагога-дослідника, який володіє системним мисленням, розвиненою здатністю до творчості, сформованою й усвідомленою готовністю до інновацій. Педагогів-новаторів такого типу називають педагогами інноваційного спрямування. Їм властиві чітка мотивація інноваційної діяльності та викристалізована інноваційна позиція, здатність не лише включатися в інноваційні процеси, але й бути їх ініціатором.

Як стверджував український педагог Василь Сухомлинський (1918—1970), « …перетворення наукових істин у живий досвід творчої праці — це найскладніша сфера дотикання науки до практики. Зроблене вченим відкриття, коли воно оживає в людських взаємовідносинах у живому пориві думок і емоцій, постає перед учителем як складне завдання, розв’язати яке можна багатьма способами… У виборі способу, втіленні теоретичних істин у живі людські думки й емоції саме і полягає творча праця вчителя».


База даних захищена авторським правом ©shag.com.ua 2016
звернутися до адміністрації

    Головна сторінка